Стрімка могила

Куй/Протидія

Вгорі вогонь, внизу озеро:

Образ ПРОТИДІЇ. Так у всякому товаристві Муж учтивий зберігає окремість.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

65

Страйк не бачив потреби інформувати Робін про самогубство Шарлотти чи що він заїхав до церкви Святого Івана Хрестителя, тож із наступного листа вона дізналася лише про його розмову з Гітонами. Думка про те, що її партнер на шляху до узбережжя проїхав за якусь милю від Чапмен-Фарм, тільки поглибила самотність Робін. Їй теж згадалися двоє приморських містечок, де вони побували разом під час минулих розслідувань, а особливо — та вечеря у Вітстейблі: білі корали на коминкових полицях, сірі стіни, образ усміхненого Страйка навпроти у рамці вікна, за яким спадали сутінки, міняючи барву моря на індигову. На щастя, глибока втома переважила схильність Робін розмірковувати над навіяними цими спогадами почуттями.

Його звіт про розмову з Гітонами вона прочитала при світлі ліхтарика тричі, щоб точно все запам’ятати, а тоді порвала листа. Тепер іще сильніше затявшись дізнатися про смерть Дайю якомога більше, Робін вирішила знову спробувати потоваришувати з Емілі Пірбрайт, хоч це й буде непросто. Протягом кількох наступних днів у неї ніяк не виходило навіть наблизитися до неї, аж за тиждень після отримання листа від Страйка несподівано з’явилася така нагода.

За сніданком до Робін підійшов молодий чоловік із короткими дредами і повідомив, що її приєднано до групи, яка сьогодні вранці поїде збирати пожертви у Норвіч.

— Приведи себе до ладу, — сказав він їй. — На твоєму ліжку лежить чистий однострій. Автобус їде за пів години.

Робін уже звикла до отаких згадок про час, який рядові члени церкви ніяк не могли відстежити, і дізналася, що найкраще сприймати подібні настанови як вимогу зробити щось якомога скоріше. Тож вона швидко проковтнула залишки своєї каші, хоч зазвичай старалася розтягнути кожну трапезу.

Зайшовши до спальні, вона побачила на ліжках чисті однострої, — уже не червоні, а білі. З цього Робін виснувала, що церква вступила до пори Утопленої пророчиці. А тоді — побачила Емілі, яка саме знімала червону кофту.

— О, Емілі, а ти теж із нами? — здивувалася Вів’єн, яка зайшла за кілька хвилин після Робін. Емілі кинула на Вів’єн ворожий погляд і відвернулася, натягуючи чисту кофту.

Робін навмисно вийшла з гуртожитку разом із мовчазною Емілі, сподіваючись сісти поряд із нею в автобусі. Та не встигли вони пройти і кількох метрів, як чоловічий голос покликав:

— Ровено!

Робін розвернулася, і в неї аж серце впало: на ферму повернувся Тайо. Він теж був у чистому білому однострої і вряди-годи навіть голову помив.

— Привіт, — сказала Робін, намагаючись зобразити радість від зустрічі, а Емілі пішла собі, склавши руки на грудях.

— Я вирішив, що ти сьогодні приєднаєшся до збору пожертв, — мовив Тайо, жестом запрошуючи її пройтися з ним, — бо думав про тебе, думав про те, що тобі слід дати більше можливостей показати зміни в твоєму мисленні. Чув, що ти нарешті пожертвувала церкві гроші. Дуже щедро.

— Ні, — відповіла Робін, не бажаючи потрапити у пастку, яку очільники церкви часто розставляли для необачних, — це не щедро. Ти був правий, я мала зробити це значно раніше.

— Хороша дівчинка, — відповів Тайо, простягаючи руку й починаючи масажувати їй шию, так що в Робін знову пішли сироти шкірою. — Щодо решти, — додав він притишено, так само торкаючись її шиї, — я почекаю, поки ти сама прийдеш до мене і попросиш про духовне єднання. Ось це буде справжня демонстрація зміни свідомості, справжня відмова від егомотивності.

— Гаразд, — відповіла Робін, не маючи сили звести на нього очі. Вона помітила, що Емілі озирнулася на них без жодного виразу на обличчі.

До автобуса Дзян та ще кілька чоловіків вже вантажили коробки з мерчем УГЦ і скриньки для пожертв з церковним логотипом-серцем. Зайшовши до салону, Робін побачила, що Емілі вже сидить поруч з Амандіпом, тож сама вона сіла поруч із Волтером, просто через прохід від Емі.

Було ще дуже рано, небо над головою перлисто сяяло. Коли автобус виїхав за електричні ворота, Робін накрила хвиля захвату: вона так тішилася нагоді знову побувати у зовнішньому світі, ніби летіла в літаку назустріч фантастичній відпустці. Вона помітила, що права нога Емілі сіпається від нервів.

— Добре, — почав Тайо з голови автобуса, за кермом якого був його брат Дзян. — Кілька слів для тих із вас, хто ще не збирав для нас кошти. Частина з вас працюватиме на ятці з товарами, інші — зі скриньками. Якщо хтось зацікавиться церквою, давайте брошуру. Сьогоднішній прибуток поділимо між нашим соціальним центром для молоді у Норвічі й нашою програмою обізнаності про зміну клімату. У нас є відповідні плакати, але будьте готові відповідати на питання. Пам’ятайте, що кожен контакт з БП — це нагода врятувати душу, тому я хочу бачити максимум позитиву. Будь-яка взаємодія з громадою — шанс показати, як пристрасно ви ставитеся до нашої місії: порятунку світу.

— Направду послухайте слово моє, — гучно промовив Волтер. Він сильно схуд, відколи приєднався до церкви, а його шкіра набула сіруватого відтінку. Балакучість та впевненість, які позначали його на початку перебування на Чапмен-Фарм, зменшились, а руки трохи трусилися.

Минула майже година після виїзду з Чапмен-Фарм, коли автобус перетнув річку Венсем і в’їхав до міста Норвіч. Робін, яка бачила його тільки дорогою на Чапмен-Фарм, відзначила ще більше галькових стін і численні церковні шпилі на горизонті. Яскраві вітрини, білборди та ресторани мали вигляд водночас знайомий і чужий. Так дивно було бачити людей у нормальному одязі, які займалися своїми справами й мали у користуванні власні гроші, телефони, ключі від дверей.

Нині Робін уперше збагнула, скільки сміливості знадобилося Кевіну Пірбрайту, який жив на фермі з трьох років, щоб вирватися на волю й вийти до світу, який мусив здаватися йому чужим і нестерпним і чиїх правил він не знав, без грошей, без роботи, в самому лише спортивному костюмі. Як він спромігся орендувати кімнату, нехай навіть таку маленьку і занедбану? Наскільки важко йому було розібратися, як отримати субсидію, добути ноутбук, почати писати книжку? Скоса глянувши на Емілі, Робін побачила, як заворожено та дивиться за вікно. Наскільки давно її не випускали з центрів УГЦ?

Коли Дзян припаркувався, товари вивантажили, і троє молодиків підняли на плечі важкі частини ятки, яку вони мали поставити. Решта, в тому числі Робін, несла коробки з іграшковими черепашками, солом’яними іграшками, плакатами і брошурами. Тайо з порожніми руками крокував попереду, час до часу підганяючи надто повільну групу. Металеві стовпчики намету подзенькували у брезентовому чохлі.

Діставшись до перехрестя двох пішохідних вулиць, де мала з’явитися купа людей, щойно відчиняться крамниці, молоді люди на диво швидко встановили намет, маючи чималий досвід. Робін допомогла розкласти товари і прикріпити спереду намету лискучі плакати УГЦ.

Вона сподівалася отримати скриньку для пожертв, бо це обіцяло більше свободи. Може, навіть вдалося б прослизнути до крамниці й подивитися газети! Але Тайо наказав їй працювати на ятці разом із Вів’єн. Тим, хто вирушав збирати гроші, він повідомив, що член УГЦ збирає «в середньому» сто фунтів на день. І хоч він не сказав цього прямо, Робін здалося, що збирачі зрозуміли: з меншою сумою повертатися не варто. Вона розпачливо подивилася вслід Емілі та Дзяну, яких поставили у пару.

Коли відчинилися крамниці, повз намет почали проходити люди, яких ставало чимдалі більше. Першу годину Тайо стояв над душею, дивлячись, як Робін та Вів’єн спілкуються з покупцями й критикуючи їх, коли покупців не було. Тайо сказав Робін та Вів’єн, що навіть коли людина вирішила не купувати черепашку чи солом’яну лялечку, слід все одно пропонувати їй скриньку для пожертв на церковні проекти. Ця стратегія виявилася на диво ефективною: більшість охоче вкидали туди кілька монет чи навіть купюру, щоб не почуватися ніяково через відмову від покупки.

Нарешті (на полегшення Робін) Тайо пішов перевіряти, як справи у збирачів зі скриньками. Щойно він відійшов достатньо далеко, Вів’єн розвернулася до Робін і сказала зі звичним акцентом робітничого класу, який зраджував їй, щойно Вів’єн забувалася:

— Аж не віриться, шо Емілі взяли.

— А що таке? — спитала Робін.

— А ти не знаєш, шо сталося у Бірмінґемі?

— Ні, що?

Вів’єн роззирнулася, а тоді відповіла тихішим голосом:

— Вона там вступила у ПЗ з одним хлопом.

Робін знала, що йдеться про стосунки, у яких людина не з УГЦ не побачила б нічого екстраординарного: про моногамне партнерство, що починається внаслідок взаємного сексуального потягу, який церква вважала нездоровим продовженням потягу до власництва.

— Ого, — сказала Робін. — Я не знала.

— Ага, але це ше не все, — провадила Вів’єн. — Вона тому хлопу набрехала, шо він аж почав сумніватися у вірі, звернувся до одного зі старійшин церкви, і тоді її повернули на Чапмен-Фарм.

— Ого, — повторила Робін. — А що саме вона набрехала йому?

І знову Вів’єн роззирнулася, а тоді відповіла:

— Так, оце не рознось далі, але ж ти в курсі, шо вона й Бекка знали Утоплену пророчицю?

— Чула про таке, — відповіла Робін.

— Ну от вона набрехала про Дайю. Наговорила казна-чого.

— Так а чого саме?

— Не знаю, — відповіла Вів’єн, — але такого поганого, шо хлоп мало з церкви не пішов.

— Звідки ти стільки знаєш? — спитала Робін, ретельно зображаючи захват від обізнаності Вів’єн.

— Поговорила з іншою дівчиною, яку перевели з Бірмінґема. Вона розповіла, що Емілі і той хлоп усамітнювалися разом і відмовлялися від духовного єднання з іншими. Чистий матеріалізм. Та дівчина вважає, що Емілі намагалася спокусити того хлопа на ПБ з нею.

— Який жах, — сказала Робін.

— Та жах, — погодилася Вів’єн. — Кажуть, її довелося тягнути в автобус силоміць, а вона кричала тому хлопові: «Я тебе кохаю!» — На обличчі Вів’єн з’явилася огида. — Уявляєш? Слава Богу, що він просто пішов собі звідти.

— Ой, так, — озвалася Робін. — Слава Богу.

Вів’єн відвернулася обслужити жінку, чия маленька дитина притягнула її дивитися черепашок. Коли вони пішли — малий обіймав нову іграшку — Вів’єн знову заговорила до Робін:

— А ти в курсі, що Тато Джей останнім часом в Лос-Анджелесі? — На словах «Тато Джей» її голос став ніжним. Було очевидно, що товаришка Робін так само закохана в засновника церкви, як і більшість жінок на Чапмен-Фарм, та й частина чоловіків теж. — То він повертається наступного тижня.

— Справді? — озвалася Робін.

— Так. Він завжди повертається на Маніфестацію Утопленої пророчиці… А ти духовно єдналася з ним?

— Ні, — відповіла Робін. — А ти?

— Ні, — зітхнула Вів’єн із відвертим сумом.

Протягом наступних кількох годин Тайо час до часу повертався порахувати гроші в сейфі під столом. Один раз він щось жував і обтрусив крихти пиріжка з губ. Вів’єн та Робін він нічого не пропонував і не приносив поїсти. Минали години, і у Робін почало паморочитися в голові. З положення сонця на небі вона зрозуміла, що година вже пообідня. Хоча на фермі вона стала нечутлива до голоду та втоми, новим випробуванням стало стояння на місці та потреба усміхатися, підтримувати бадьору розмову і прозелітствувати заради церкви, коли голову пече сонце, а поїсти немає навіть звичної слизької локшини з розвареними овочами.

— Робін!

— Що?

Вона автоматично розвернулася на звук свого імені й за мить із крижаним жахом зрозуміла, що накоїла. Маленький хлопчик тримав у руці іграшкового птаха з червоною грудкою і саме знайомив його з черепашкою, яку щойно купив йому батько. Вів’єн дивилася на Робін з подивом.

— Це моє прізвисько, — пояснила Робін із силуваним смішком, коли батько з сином відійшли. — Моя сес… одна з моїх живих речей так іноді мене називає.

— А, — відповіла Вів’єн. — Але чому Робін?

— У неї була книжка про Робіна Гуда, — на ходу вигадала Робін. — Улюблена, ще до мого народження. Вона хотіла, щоб батьки мене назвали Роб…

Вона не договорила. Вулицею до них мчав Тайо, весь червоний і спітнілий. Люди оберталися, коли він важко гупав повз у білому однострої та з сердитим і водночас схарапудженим обличчям.

— Проблема, — видихнув він, опинившись у наметі. — Емілі зникла.

— Що? — ахнула Вів’єн.

— Клятий Дзян, — відповів Тайо. — Давайте сюди сейф і спаковуйте товар. Ми повинні її знайти.

66

Коли Тайо побіг геть із сейфом, Робін та Вів’єн зняли тканину з намету, а металеві конструкції залишили.

— Лиши то все, — панічно кинула Вів’єн, коли Робін розіпхала останніх черепашок і солом’яних лялечок по коробках. — О Боже мій. А раптом вона стала ПБ?

Скринька для пожертв брязкотіла у Робін в руках, коли вони бігли вздовж Касл-стріт. Робін дивувалася тому, наскільки цілковито та без тіні сумніву Вів’єн приймає як факт те, що доросла жінка, що вирішила відірватися від групи, становить небезпеку. Невже власна паніка Вів’єн не змусила її замислитися про те, нащо взагалі потрібен такий жорсткий контроль? Вочевидь, ні: Вів’єн забігала у кожну крамницю, що їм траплялася, ніби перелякана мати, в якої втекла мала дитина. В однакових білих костюмах і з брязкітливою скринькою, яку притискала до грудей Робін, вони привертали стривожену увагу перехожих.

— То не вона? — зойкнула Вів’єн.

Робін теж побачила білу пляму, яка трапилася на очі Вів’єн, але то виявився голомозий юнак у футбольній формі.

— Чекай, — задихано сказала Робін, спиняючись. — Вів’єн, чекай! Нам краще розділитися, так ми покриємо більшу площу. Ти шукай там… — Робін показала у бік Дейві-Плейс —…а я продовжу тут. Якщо не знайдемо її, зустрінемося біля ятки за годину, добре?

— Але звідки ми знатимемо…

— Просто спитай у когось, котра година!

— Добре, — відповіла Вів’єн, хоч здавалося, що лишатися на самоті їй лячно, — мабуть, у цьому є сенс.

Побоюючись, що Вів’єн може передумати, якщо матиме час обміркувати цю ідею, Робін знову побігла. Глянувши через плече, вона з полегшенням побачила, що та завертає на Дейві-Плейс. Робін негайно чкурнула у провулок лівобіч і опинилася на широкій вулиці, над якою височів порослий травою пагорб, а на ньому стояв Норвічський замок, величезний, статний кам’яний куб із зубчатими стінами.

Робін притулилася до стіни крамниці й віддихалася. Її все ще трусило від дурниці, яку вона втнула, зреагувавши на своє справжнє ім’я. Чи добре вона це пояснила? Може, Вів’єн за шоком через зникнення Емілі забуде про цю обмовку? Дивлячись на статний замок, вона почула у голові голос Страйка:

«Ти скомпрометувала себе. Ти виставила себе справжню перед очі кожному, хто хоч щось запідозрить. Вибирайся. Ще одна помилка, і тобі глина».

«А це, — подумала провинна Робін, — Страйк ще не знає, що Лін заскочила її в лісі з ліхтариком. Вона легко могла уявити, як він це прокоментує.

«Якщо вона досі не заговорила, це не значить, що вона не заговорить потім. Досить, щоб кілька людей поділилися своїми підозрами».

Робін уявила, як зараз піде до телефонної будки — точно як батько Ніав Догерті багато років тому — і за рахунок абонента подзвонить в офіс сказати Пат, що їй час виходити. Думка про хрипкий голос Пат у слухавці, про те, що їй більше не доведеться вертатися на Чапмен-Фарм, про безпеку від натяків Тайо на «духовне єднання»… ця думка була неймовірно спокуслива.

Та проти всього цього була робота — досі не закінчена. Вона не дізналася про церкву нічого достатньо небезпечного, щоб можна було добитися зустрічі Вілла Еденсора з його рідними. Так, вона добула трохи компромату, як-от про зв’язок Джайлза Гармона з неповнолітньою — можливо — Лін, але Робін сильно сумнівалася, що її слово щось протиставить моці юристів УГЦ, тим паче що Лін, народжена й вихована в УГЦ, навряд чи дасть свідчення проти принципала церкви.

«Я мушу залишитися, — сказала вона Страйкові у себе в голові, — і знаю, що ти на моєму місці теж залишився б».

На мить чи дві Робін, виснажена, голодна, заплющила очі, і серед мішанки уривчастих думок, що металися в її голові, спливло: «…і є ще Раян».

Раян, про якого вона останнім часом думає значно менше, ніж про Страйка… але це, звісно, через її фокус на роботі… природна, невідворотна річ…

Робін глибоко вдихнула і рушила далі, виглядаючи на вулиці Емілі, хоч була певна, що та давно пішла. Вона могла спіймати машину чи за рахунок абонента подзвонити комусь із родичів, попросити, щоб її забрали. Якщо пощастить, агенція зможе відшукати Емілі у зовнішньому світі…

— Що?! — вигукнула Робін, різко спиняючись. На очі їй трапилася газета — «Таймз» на стійці перед газетярнею. Виявляється, Британія проголосувала за вихід з ЄС.

Вона саме взяла газету зі стійки, щоб прочитати статтю, коли помітила постать у білому віддаля. З іншого боку вулиці наближався розлючений Дзян. Робін поспіхом повернула газету на місце, розвернулася і побігла туди, звідки прийшла: навряд чи Дзян устиг її помітити, а сама траплятися йому на очі вона не хотіла. Звернувши на вузький пішохідний провулок, вона опинилася у критій галереї, якої раніше не бачила. Озирнувшись, вона побачила, як Дзян пройшов перед замком і зник з очей.

Галерея, під дахом якої стояла Робін, була старовинною і досить гарною: з високим скляним склепінням, кахлями в стилі арнуво над вітринами та підвісними ліхтарями, схожими на велетенські дзвоники. Відчайдушно бажаючи дізнатися ще щось про зовнішній світ, Робін пішла уперед, виглядаючи газетярню, аж тут краєм ока помітила якусь білу пляму.

У просвіті між барвистими маріонетками, виставленими у вітрині магазину іграшок, вона побачила голомозу Емілі, що втупилася у полицю з іграшками, ніби загіпнотизована. Скриньку для пожертв вона притискала до грудей. Після секундного приголомшення Робін розвернулася і зайшла до крамниці. Безшумно ступаючи ногами у кросівках, вона обійшла ряд полиць.

— Емілі?

Емілі підскочила і вирячилася на Робін так, ніби вперше її бачила.

— Е-е… там тебе шукають. А ти… а що ти робиш?

Обурення, що інколи проривалося з Емілі гнівом на Чапмен-Фарм, зникло. Вона була біла, мов крейда, і вся трусилася.

— Все добре, — промовила Робін, звертаючись до Емілі так, як зверталася б до дезорієнтованої жертви аварії.

— Тайо сердиться? — пошепки спитала Емілі.

— Непокоїться, — майже не збрехала Робін.

Якби це не було неможливим, вона б вирішила, що Емілі прийняла якусь стимулюючу речовину. Її зіниці були розширені, щока смикалася.

— Я зробила йому… оте… в кімнаті усамітнення… коли їм смокчеш…

— Так, — перебила її Робін, розуміючи, що навколо повно дітей.

— …щоб він мені дозволив поїхати до Норвіча.

— Зрозуміло, — кивнула Робін. Крізь її думки проносилися різні варіанти подальших дій. Можна подзвонити Страйку і попросити забрати Емілі, порадити Емілі подзвонити родичам, якщо вони в неї є поза церквою, сказати їй звернутися до поліції, але всі ці варіанти покажуть, що Робін не віддана УГЦ, і якщо Емілі відмовиться, вийде, що Робін віддасть свою безпеку в руки жінки, яка зараз стояла і нестримно трусилася перед полицями з фігурками «Сильваніан Феміліс».

— Чому ти так хотіла потрапити до Норвіча? — тихо спитала Робін, наперед знаючи відповідь, але бажаючи почути її від Емілі.

— Я хотіла… але я не зможу. Я просто вб’ю себе. Нас про це попереджають. Після восьмого кроку тут неможливо вижити. Мабуть, я ближча до чистого духу, ніж сама знаю, — спробувала засміятися Емілі.

— Я про це не знаю, — сказала Робін, підходячи ближче до неї. — Нічого не знаю про восьмий крок.

— «Я — володар своєї душі», — промовила Емілі, і Робін упізнала мантру Украденого пророка. — Коли твій дух розвинеться по-справжньому, ти вже не можеш повернутися до матеріалістичного світу. Це тебе вб’є.

Очі Емілі метнулася до полиць із фігурками: маленькі тваринки носили людську одіж і стояли сімейними групками батьків і дітей, а за ними були виставлені будиночки та меблі.

— Дивись, — сказала вона до Робін, показуючи на фігурки. — Це все матеріалістичне власництво. Крихітні живі речі і їхні будинки… в коробках… мені тепер теж дорога у ящик, — додала Емілі зі смішком, який обернувся на схлип.

— Що за ящик?

— За погану поведінку, — прошепотіла Емілі. — Справді погану…

Робін швидко метикувала.

— Слухай, — почала вона. — Ми їм скажемо, що ти пішла в туалет, і там тобі стало зле, добре? Ти майже зомліла, якась жінка почала тобі допомагати і не хотіла відходити, поки ти не станеш менш блідою. Я тебе підтримаю… скажу, що коли я зайшла до туалету, та жінка погрожувала викликати швидку. Якщо ми обидві розкажемо одну історію, тебе ж не покарають, так? Я все підтверджу, — повторила вона. — Все буде добре.

— З якого дива ти мені допомагаєш? — не повірила власним вухам Емілі.

— Бо я так хочу.

Емілі жалюгідно потрусила своєю скринькою.

— Я не зібрала потрібну суму.

— Я з цим допоможу. Перекину тобі трохи. Чекай тут.

Робін спокійно залишила Емілі, бо бачила, що та паралізована страхом і нікуди не дінеться. Дівчина на касі теревенила з хлопцем і майже несвідомо передала їй ножиці. Робін повернулася до Емілі і гострим кінцем ножиць відкрила скриньку.

— Частину мені доведеться залишити, бо Вів’єн бачила, що гроші кидали, — пояснила Робін, вигрібаючи купу готівки і пхаючи її до скриньки Емілі. — Ось, бери.

— Чому ти це робиш? — прошепотіла Емілі, дивлячись, як Робін опускає у прорізь скриньки п’ятифунтову купюру.

— Я ж тобі сказала, бо хочу. Чекай тут, я повинна повернути ножиці.

Коли вона повернулася, Емілі не зрушила з місця.

— Ну що, ходімо?

— Мій брат укоротив собі віку, і винні в цьому ми, — смикано сказала Емілі. — Я і Бекка.

— Ти не можеш бути певна.

— Можу. Це ми, ми йому це зробили. Він застрелився. У матеріалістичному світі дуже легко дістати пістолет, — додала Емілі, знервовано поглядаючи на людей, що проходили за вітриною, ніби боялася, що вони озброєні.

— Можливо, це був нещасний випадок, — сказала Робін.

— Ні, не був, точно не був. Бекка змусила мене підписати… дещо. Сказала, що я просто придушила спогади про те, що він нам зробив. Вона завжди так, — відповіла Емілі, швидко й неглибоко дихаючи, — завжди мені казала, що сталося, чого не сталося.

Попри щире занепокоєння через стан Емілі і потребу негайно повернутися до групи, такий початок Робін просто не могла проігнорувати.

— І чого, за словами Бекки, не сталося?

— Я не можу тобі сказати, — відповіла Емілі, переводячи погляд на ряди щасливо попарованих звірів, що усміхалися з огорнутих целофаном коробок. — Дивись, — сказала вона, показуючи на сім’ю з чотирьох паців. — Демонічні свині… це знак, — додала вона, швидко дихаючи.

— Знак чого?

— Того, що я маю стулити пельку.

— Емілі, це просто іграшки, — сказала Робін. — Вони не надприродні, не знаки. Ти можеш мені все розповісти, я тебе не викажу.

— Останній, хто казав мені це у Бірмінґемі, насправді не… не всерйоз… він не…

Емілі заплакала. Похитала головою, коли Робін торкнулася її руки, втішаючи.

— Ні, ні… матимеш проблеми за свою доброту до мене… ти не повинна мені допомагати, Бекка доб’ється, щоб тебе покарали…

— Я не боюся Бекки, — відповіла Робін.

— І дарма, — сказала на це Емілі, глибоко дихаючи, щоб заспокоїтись. — Вона… вона зробить все, щоб захистити місію. Все! Я… я мала б знати.

— Але чим ти загрожуєш місії? — спитала Робін.

— Тим, — відповіла Емілі, втупившись у пару пандочок в рожевому та блакитному підгузках, — що знаю всяке… Бекка каже, я була надто мала, щоб запам’ятати… — А тоді з Емілі посипалися слова: — Я не така вже й мала була, мені було дев’ять, я це знаю, бо після того мене переселили з дитячого гуртожитку.

— Після чого? — спитала Робін.

— Після того, як Дайю стала «невидимою», — відповіла Емілі, тоном ставлячи лапки навколо останнього слова. — Я знала, знала, що Бекка бреше, навіть тоді знала, але я підіграла, бо, — з їй очей полилися сльози, — я любила… любила…

— Ти любила Бекку?

— Ні… не її… байдуже, байдуже… Я не повинна про все це… говорити… забудь це все, прошу.

— Забуду, — збрехала Робін.

— Просто Бекка, — сказала Емілі, намагаючись наново себе опанувати й витираючи сльози, — каже мені, що я весь час брешу… вона не… відколи вона пішла… мені здається, вона тепер інша людина…

— Коли вона пішла? — спитала Робін.

— Дуже давно… Її відправили до Бірмінґема… живі речі розлучають… вони вирішили, що ми занадто близькі… і коли вона повернулася… вона не… вона стала однією з них, вона і слова кривого не хоче про них чути, навіть про Мадзу… Іноді, — додала Емілі, — мені хочеться криком кричати правду, але… це егомотивність…

— Казати правду — не егомотивність, — заперечила Робін.

— Не говори такого, — гикнула Емілі. — Мене саме за це перевели.

— Я прийшла до церкви, щоб пізнати правду, — відповіла Робін. — Якщо це чергове місце, де я не можу її казати, мені тут нема чого робити.

— «Єдина подія у тисячі різних переказів. Лише Благословенне Божество знає правду», — відповіла Емілі, цитуючи «Відповідь».

— Але правда є, — твердо відказала Робін. — Не чиясь думка, не спогад. Правда є!

Емілі дивилася на Робін з якимсь наляканим захватом.

— Ти віриш у неї?

— У кого? В Бекку?

— Ні. В Утоплену пророчицю.

— Я… так, мабуть, вірю.

— І дарма, — пошепки відповіла Емілі. — Вона не була тим, чим вони її називають.

— Про що ти?

Емілі озирнулася на вітрину, а тоді:

— На фермі вона завжди любила секрети і заборонені речі.

— Що за речі?

— Всякі речі в сараї та в лісі. Бекка теж їх бачила. Каже, що я все вигадую, але вона знає, що саме сталося. Я знаю, що вона це пам’ятає, — з відчаєм додала Емілі.

— Що саме Дайю робила в сараї та в лісі? Що ти бачила?

— Не можу тобі сказати, — відповіла Емілі. — Але я знаю, що вона не померла. Знаю!

— Що? — тупо спитала Робін.

— Вона не померла. Вона десь там, уже доросла. Вона не пото…

Емілі зойкнула. Робін озирнулася: з-за рогу полиць виходила жінка у білій футболці і білих штанях, тримаючи за руки двох маленьких крикливих хлопчиків, і Робін зрозуміла, що на мить Емілі переплутала її з кимсь із УГЦ. Тоді хлопчики почали випрошувати іграшки з серії «Паровозик Томас».

— Я хочу Персі. Оно Персі! Персі!

— Ти справді скажеш, що мені стало зле? — пошепки спитала Емілі у Робін. — У туалеті… і все інше?

— Так, звісно, — кивнула Робін, боячись зараз тиснути на Емілі, але сподіваючись, що це початок зв’язку, який не змерхне на фермі. — Ти готова йти?

Емілі кивнула, все ще шморгаючи носом, і вийшла з крамниці слідом за Робін. Вони зробили пару кроків галереєю, коли Емілі схопила Робін за руку.

— Тайо хоче, щоб ти з ним духовно поєдналася, так?

Робін кивнула.

— Якщо ти проти, — тихо мовила Емілі, — ти повинна піти з Татом Джеєм, коли він повернеться. Іншим чоловікам не можна торкатися духовних дружин Тата Джея. Бекка — його духовна дружина, і тому вона ні з ким більше не ходить до кімнат усамітнення.

— Не знала про таке, — сказала Робін.

— Іди з Татом Джеєм, — повторила Емілі, — і все буде добре.

— Дякую, Емілі, — відповіла Робін, цінуючи не стільки саму пораду, скільки добрий намір за цими словами. — Ходімо, нам краще поспішити.

67

Плануючи перечитати листа від Робін, Страйк узяв його з собою на нічне стеження за Франками понеділковим вечором. Він знайшов у ньому чимало цікавого.

Робін написала, що Ван перевели з Чапмен-Фарм, але куди — невідомо. Дитину вона залишила Мадзу, яка назвала дівчинку Їсінь і всюди тягала її з собою, поводячись так, ніби була її біологічною матір’ю. Також Робін розповіла про свою поїздку до Норвіча, та оскільки про випадкову реакцію на своє справжнє ім’я не написала нічого, Страйк не переймався новими тривогами за її безпеку, а тільки розмірковував про твердження Емілі, що насправді Дайю не втопилася.

Навіть без доказів, які б її підкріпили, думка Емілі зацікавила детектива, бо перегукувалася з його міркуваннями на еспланаді в Кромері, де він розбирав імовірність того, що Дайю принесли на пляж не на зустріч зі смертю, а щоб передати комусь. Сидячи в темній машині та поглядаючи на вікна квартири Франків, які о цій годині були, як не дивно, освітлені, він питав себе, чи могло статись так, що Дайю пережила мандрівку на пляж, але жодних висновків не дійшов.

Вейси мали чіткий мотив для організації зникнення Дайю: цим вони завадили Ґрейвзам отримати зразки ДНК і відновити контроль над мільйоном фунтів у «синіх фішках». Вбивати її не було потреби: досить було надійно сховати Дайю від Ґрсйвзів. Але якщо Дайю жива, то де вона? Невже у Мадзу чи Джонатана є якісь невідомі родичі, які погодилися прихистити дитину?

Якщо Дайю жива, тепер їй мало бути двадцять вісім років. Чи погодилася б вона мовчати, знаючи, що навколо її буцімто утопленої семирічної версії виросла ціла секта?

У передостанньому рядку листа Робін відповіла на питання, яке поставив їй Страйк у попередній записці: чи є вірогідність, що її інкогніто на Чапмен-Фарм розкрито, у світлі того, що до Страйка підійшла незнайома жінка з явною метою завадити його стеженню?

Не знаю, чи ця твоя жінка якось пов’язана з церквою, але сумніваюся, що тут хтось знає чи підозрює, хто я насправді.

Рух біля входу до будинку, де мешкали Франки, змусив Страйка підняти голову. Брати на півзігнутих ногах ішли до свого розваленого фургона, тягнучи важкі ящики і пакети, на вигляд із продуктами. Біля фургона Франк-молодший спіткнувся, і з ящика випало та відкотилося кілька великих пляшок мінеральної води. Страйк, який уже фільмував обох, побачив, як старший брат почав лаяти меншого, поставивши свій ящик на землю. Збільшивши зображення, він роздивився, що з ящика стирчить згорнута мотузка.

Страйк дав фургону невелику фору, а тоді поїхав слідом. Скоро брати зупинилися перед складом зберігання у Кройдоні. Тут детектив побачив, як вони розвантажили фургон і понесли ящики та продукти до будівлі складу.

Звісно, купити мотузку чи фургон — не злочин, і так само не злочин орендувати комірку та покласти туди їжу і воду, але Страйку вся ця діяльність здалася вельми загрозливою. Він не знаходив жодного вірогідного пояснення цим учинкам, крім одного: що брати планують викрасти й ув’язнити акторку, яка недостатньо охоче приділяла братам увагу, якої вони вимагали від неї. Наскільки він знав, поліція досі не навідувалася до Франків і не відстрашила їх. Страйк сильно підозрював, що це питання постановили вважати непріоритетним, адже Майо могла дозволити собі найняти приватних детективів, щоб стежили за її сталкерами.

Двадцять хвилин Страйк сидів і дивився на вхід складу, але брати не з’являлися. Знаючи, що обов’язково почує двигун фургона, Страйк скоро зробив те, від чого досі утримувався: загуглив на телефоні «Шарлотта Кемпбелл похорон».

Відколи читачі газет дізналися про смерть Шарлотти, до преси просочилися нові подробиці її самогубства. Так Страйк дізнався, що вона прийняла коктейль з алкоголю та антидепресантів, а тоді порізала зап’ястки і стекла кров’ю у ванні. У дев’ятій ранку прибиральниця виявила, що ванна кімната замкнена, марно стукала і гукала, а тоді викликала поліцію, і та зламала двері. Попри Страйкову волю його уява настирливо пропонувала йому яскравий образ: Шарлотта плаває у власній крові, її чорне волосся колихається серед згустків.

Йому було цікаве, яке місце вибере для останнього спочинку Шарлотти її сім’я. Рід її покійного батька походив із Шотландії, а мати, Тара, народилася й жила в Лондоні. Дізнавшись із «Таймз», що Шарлотту буде поховано на Бромптонському цвинтарі, чи не найшикарнішому в столиці, Страйк зрозумів, що вирішальний голос належав Тарі. Також Бромптонський цвинтар означав розголос, а Тара завжди мали слабкість до уваги публіки. Сидячи у темній машині, Страйк завдяки цьому мав змогу переглянути фотографії згорьованих гостей на сайті «Дейлі Мейл».

Серед людей у чорному вбранні, які вдень побували на похороні Шарлотти, він упізнав багатьох: ось віконт Яґо Росс, колишній чоловік Шарлотти, як завше схожий на п’яненького песця; ось її нечесаний зведенюк Валентин Лонґкастер; ось другий зведенюк, красунчик і актор Саша Леґард; а це Меделін Курсон-Майлз, дизайнерка прикрас, з якою Страйк колись зустрічався; ось Іззі Чизвелл, шкільна подруга Шарлотти; модель К’яра Портер, з якою Страйк був переспав; ось навіть Генрі Вортінґтон-Філдз, худий та рудочубий працівник улюбленої антикварної крамнички Шарлотти. Помітною, але нітрохи не дивною була відсутність Лендона Дормера.

Страйк не отримав запрошення на похорон і не переймався через це: свої слова прощання він сказав їй у маленькій церкві біля Чапмен-Фарм у Норфолку. Так чи інакше, зважаючи на його стосунки з частиною відвідувачів похорону, ця подія могла б стати чи не найнезручнішою в його житті.

На останньому фото була Тара. Крізь густу чорну вуаль на її капелюсі Страйк розгледів, що колись вродливі риси жінки сильно спотворило, вочевидь, зловживання косметичними філерами. Її тримали під руки з одного боку четвертий чоловік, а з другого — єдина повністю рідна сестри Шарлотти, Амелія, на два роки старша за неї. Саме ця сестра дзвонила Страйкові в офіс того ранку, коли в пресі з’явилася новина про самогубство Шарлотти. Дізнавшись від Пат, що Страйк поза доступом, вона просто кинула слухавку. Відтоді Амелія більше не намагалася зв’язатися зі Страйком, а він — із нею. Якщо чутки про залишену Шарлоттою передсмертну записку були правдою, Страйк був радий нічого не знати про її зміст.

Ляснули дверцята, і він підняв голову. Брати Франки вийшли зі складу і тепер намагалися завести охололий фургон. З четвертої спроби він пирхнув і ожив, і Страйк поїхав за ними назад до будинку. За двадцять хвилин світло у їхній квартирі погаснуло, і Страйк знову втупився у телефон, вбиваючи час до восьмої ранку, коли Шах мав прийняти в нього зміну.

Референдум щодо брекзита відбувся, але так само домінував на шпальтах. Страйк промотував ці статті, не читаючи, і курив вейп, аж тут із жахом побачив іще одне знайоме обличчя: Біжу Воткінс.

На фото, де вона виходила зі своєї квартири, Біжу була в обтислій сукні зеленувато-синього кольору, яка вигідно підкреслювала її фігуру. Її темне волосся було ретельно укладене, обличчя — як завше майстерно нафарбоване, а в руці вона тримала лискучий дипломат. Поруч із фотографією Біжу помістили світлину іншої жінки — міцної статури, без макіяжу та укладки, у рожевій вечірній сукні, яка їй не личила. Було підписано, що це леді Матільда Гонболд. Заголовок над двома фото повідомляв: «Ендрю Гонболд на прізвисько Медоїд розлучається».

Пробігшись очима по статті, в четвертому абзаці Страйк знайшов те, що боявся побачити: своє ім’я.

Відданий католик, відомий меценат Консервативної партії та покровитель Кампанії за етичну журналістику та Католицької допомоги Африки, Гонболд уперше постав невірним чоловіком на сторінках «Прайвет ай». Журнал натякнув, що неназвана коханка Гонболда також мала зв’язок із відомим детективом Кормораном Страйком. Гонболд, Воткінс та Страйк дружно спростували всі плітки, а Гонболд навіть погрожував виданню судовим переслідуванням.

— Чорт, — пробурчав Страйк.

Він уже був вирішив, що чутки про його зв’язок із Біжу успішно розвіяно. Останнє, що йому треба — це щоб «Таймз» поставила Паттерсону і Літтлджону знак: «Бруд копати тут».

Рівно у восьмій прибув перебирати стеження за Франками Шах.

— Доброго ранку, — сказав він, сідаючи в «БМВ» на пасажирське місце. Перш ніж Страйк почав розповідати йому про нічні події, Шах дістав телефон і спитав: — Оце твоя жінка з «Коннахту»? У мене дещо є.

Страйк погортав фотографії. На всіх під різними ракурсами була та сама чорнява жінка, яка в шапці та мішкуватих джинсах чатувала на розі Денмарк-стріт неподалік від офісу.

— Так, — відповів він, — схожа. Коли ти їх зробив?

— Вчора ввечері. Вона стояла там, коли я вийшов з офісу.

— Вона працювала на Паттерсона, коли ти був у його фірмі?

— Абсолютно точно ні. Я б її запам’ятав.

— Гаразд, зроби мені ласку і перешли їх Мідж та Барклею.

— Як гадаєш, чого вона добивається?

— Якщо вона теж з Паттерсонових, то, мабуть, видивляється наших клієнтів, щоб спробувати їх відлякнути. А може, дивиться, хто працює на агенцію, щоб добути на цих людей якийсь компромат.

— Я тоді не починатиму сидіти на героїні.

Поінформувавши Шаха про перебіг ночі, а тоді доїхавши до центру, Страйк зовсім утомився і роздратувався, і геть не зрадів, коли, стоячи на світлофорі, помітив величезний плакат, на який зазвичай не звернув би уваги. На ньому був Джонатан Вейс на темно-синьому й пересипаному зірками тлі. Одягнений у білі шати, він широко розкинув руки, а на красивому обличчі, піднятому до небес, квітнула усмішка. На плакаті було написано: «СУПЕРСЛУЖБА 2016! Цікавитесь Універсальною гуманітарною церквою? Приходьте на зустріч із Татом Джеєм в «Олімпії» у п’ятницю, 12 серпня 2016 року!»

— Знову дзвонила сестра Шарлотти Росс, — були перші й зовсім небажані слова Пат до неголеного Страйка, який прийшов до офісу о пів на десяту, маючи в руці куплену на вулицю булку з шинкою: до біса ту дієту.

— О. Лишила повідомлення? — спитав Страйк.

— Сказала, що на місяць поїде з країни, а коли повернеться — хоче зустрітися з вами.

— Вона чекає на якусь відповідь? — спитав Страйк.

— Ні, більше нічого не сказала.

Страйк рохнув і пішов до чайника.

— А ще вам дзвонив такий собі Джейкоб Мессенджер.

— Що? — здивувався Страйк.

— Каже, що зведений брат сказав, що ви його шукаєте. Каже, що сьогодні зранку ви можете дзвонити йому в будь-який час.

— Зробіть таку ласку, — мовив Страйк, розмішуючи підсолоджувач у каві, — передзвоніть йому і спитайте, чи він не проти поговорити у фейстаймі. Хочу бути певен, що то справді він.

Страйк пішов до кабінету, досі розмірковуючи про красуню, що внадилася стежити за його офісом. Якби тільки розмісити кашу, яку заварив Паттерсон, — і життя стало б значно простішим. І значно дешевшим.

— Він не проти фейстайму, — повідомила Пат за п’ять хвилин, заходячи до кабінету з папірцем, де записала номер Мессенджера. Коли вона вийшла, Страйк зайшов у фейстайм з комп’ютера і ввів номер Джейкоба Мессенджера.

Дзвінок був негайно прийнятий тим самим засмаглим молодим чоловіком, який усміхався з дошки на стіні в кабінеті. Так само білозубо усміхнений, з гладеньким темним волоссям і висмиканими бровами, він був відверто радий поспілкуватися зі Страйком, а от детектив відчув перш за все розчарування. Джейкобом Мессенджером хвора чи навіть присмертна людина на Чапмен-Фарм точно не була.

За кілька хвилин Страйк дізнався, що цікавість Мессенджера до церкви спалахнула, коли його агент отримав запрошення Джейкобові відвідати одну з благодійних ініціатив УГЦ, а тоді сфотографуватися у кофті з логотипом УГЦ, протрималася до невеликого інтерв’ю, де він розповів про свій інтерес до духовності та благочинства, а тоді згас, коли його було запрошено на тижневий ретрит на фермі без участі преси.

— Нафіга мені якась клята ферма, — розповідав Джейкоб, сяючи сліпучо-білими зубами. — Яка мені від неї користь?

— І справді, — погодився Страйк. — Що ж, це було дуже…

— Чекай, чекай, — продовжив Джейкоб, — а ти не думав зробити шоу?

— Що?

— Типу прихована камера, шоб знімала тебе на розслідуваннях. Я тебе погуглив. Слухай, мій агент зацікавиться. Я собі придумав таке, шо ми будемо командою, і ти мені типу показуватимеш, шо там як, а знімальна група…

— Я не…

— Буде тобі така реклама, — не відставав Мессенджер, а за його спиною саме пройшла якась сонна білявка у міні-сукні. — Більше слави. Я типу не хвалько, але скажу тобі, шо аудиторія в мене…

— Ні, це не варіант, — твердо відповів Страйк. — На все добре.

І він вимкнувся, хоча Мессенджер досі балакав.

— Придурок, — пробурмотів Страйк, підводячись, щоб зняти фото Мессенджера з дошки УГЦ, а тоді розірвав його і кинув до сміття. Потім він написав на папірці: «ХТО ТАКИЙ ДЖЕЙКОБ?» і прикріпив на місце світлини Мессенджера.

Відступивши на кілька кроків, Страйк вкотре порозглядав фото мертвих, незнайдених чи невідомих людей, пов’язаних із церквою. Окрім записки про Джейкоба, за останній час на дошці змінилося тільки те, що на ній з’явився інший папірець, який Страйк почепив сюди одразу після поїздки до Кромера. На ньому було написано: «БІГУН НА ПЛЯЖІ?» Папірець також знаходився в колонці «ще треба знайти/ідентифікувати».

Насупившись, Страйк дивився то на одне фото, то на інше, і нарешті спинив погляд на Дженніфер Вейс із пишною зачіскою і перламутровою помадою, навіки застиглій у вісімдесятих. Після мандрівки до Кромера Страйк дослідив усі способи, якими можна спровокувати в людини епілептичний напад, і вірогідним варіантом видавалася тільки відмова від ліків чи заміна ліків на плацебо. Але навіть якщо Вейс підмінив таблетки дружини, звідки він міг знати, що судоми почнуться у ту конкретну мить, коли вона буде у воді? Такий спосіб убивства здавався відверто залежним від випадку, хоч і так само зухвалим, як утоплення дитини в надії, що море навічно сховає її тіло. Потираючи неголене підборіддя, детектив замислився про те, чи не заганяє він себе у глухий кут. Може, він удається до теорій змови і починає бачити якісь підступи та стратагеми там, де притомніша людина просто скаже, як Шеллі Гітон: «Овва, який дивний збіг!» — та й житиме собі далі? Чи не гординя це — вважати, що він здатен знайти зв’язок там, де досі ніхто його не встановив? Можливо, — але гординю йому закидали й раніше, і перш за все це робила жінка, недавно похована на Бромптонському цвинтарі, та ще ніколи ці закиди не змушували Страйка відмовитися від обраного курсу дій.

68

Відколи віряни змінили червоні однострої на білі, на Чапмен-Фарм запанував дивний настрій. У повітрі повисла якась смиканість, напруга. Робін відзначила, що частина членів церкви зробилася демонстративно запопадливою у поводженні з іншими, ніби якась невидима сила весь час стежила за ними й судила.

Загальна знервованість позначилася і на нервах Робін. Вона не те щоб набрехала Страйкові в останньому листі, але й усієї правди не сказала.

Коли вони з Емілі повернулися до покинутої ятки в Норвічі та розповіли історію про те, як Емілі стало зле в туалеті, Тайо їм ніби повірив. Від полегшення, що Емі повернулася, свій гнів він вилив на Дзяна, який випустив її з поля зору й полишив на милість людям бульбашки. Більшу частину шляху на Чапмен-Фарм він щось бурмотів братові в потилицю — вочевидь, сварив його та повчав. Дзян не відповідав, мовчки горблячись над кермом.

Однак протягом наступних кількох днів Робін зауважила переміну в поведінці Тайо. Без сумніву, велика сума грошей, яку Емілі назбирала сама-одна, на тлі дуже скромної суми в скриньці з ятки збудила його підозри. Кілька разів Робін помічала, як Тайо дивиться на неї дуже неприязно, а ще звернула увагу на косі погляди тих, хто був із нею в Норвічі. Помітивши, як Амандіп поспішно зацитькав Вів’єн та Волтера, щойно вона підійшла, Робін зрозуміла, що йшлося про неї. Робін не знала, чи розповіла комусь Вів’єн про її реакцію на своє справжнє ім’я, і якщо так — то як широко розійшлася інформація.

Робін розуміла, що дійшла до краю простимих помилок, і якщо тільки не згодиться на секс із Тайо чи Джонатаном Вейсом, жити на фермі їй лишилося недовго. Вона поки не знала, як саме планує втекти. Знадобиться чимало сміливості, щоб озвучити бажання піти Тайо чи Мадзу, і чи не простіше буде просто перелізти через колючий дріт уночі. Однак, зважаючи на те, як мало лишилося часу, значно нагальнішим питанням було визначити пріоритетні цілі й досягнути їх якнайшвидше.

По-перше, вона хотіла скористатися таємним порозумінням з Емілі, щоб витягнути з неї якомога більше інформації. По-друге, потрібно було спробувати поговорити з Віллом Еденсором наодинці, щоб повідомити серу Коліну якісь новини про сина. І нарешті, вона вирішила спробувати пошукати сокиру, сховану десь у лісі.

Робін розуміла, що навіть це обмежене коло справ приховує чимало каверз. Навмисно чи випадково (Робін підозрювала, що навмисно) після повернення з Норвіча їм з Емілі давали завдання, які встановлювали між ними максимальну відстань. Вона помітила, що в їдальні Емілі весь час оточує та сама група людей, ніби їм наказано наглядати за нею. Емілі двічі намагалася сісти поруч із Робін, але щоразу хтось із цих наглядачів заважав цьому. Кілька разів погляди Емілі та Робін перетиналися у спальні, і одного разу Емілі навіть усміхнулася, а тоді хутко відвернулася, бо зайшла Бекка.

Заскочити Вілла Еденсора наодинці теж виявилося непростою справою, бо Робін взагалі мало з ним перетиналася, а після розмови на городі спільних завдань їм майже не призначали. Його статус на Чапмен-Фарм зводився до чорнороба попри помітний інтелект і трастовий фонд, а за всякою роботою, яку він та Робін робили разом, пильно наглядали, тож нагоди поговорити не випадало.

Що ж до схованої в лісі сокири, Робін розуміла, що шукати її з ліхтариком уночі буде необачно: її можуть помітити з вікна спальні. На жаль, пошуки при денному світлі простішими не були.

Необроблену ділянку використовували тільки для дитячих ігор, і за винятком Лін та Вілла, які ходили туди без дозволу, та молодого чоловіка, який шукав там Бо, коли той утік, Робін більше не бачила, щоб до лісу заходили дорослі. Як утекти з котрогось завдання і пояснити своє перебування там, Робін поки не придумала.

Після екскурсії до Норвіча Робін ніби присудили якийсь новий гібридний статус: вона виконувала чорну роботу й водночас перебувала на одному щаблі з високорівневими новачками. Більше її не запрошували до міста збирати пожертви, однак вона й надалі вивчала церковну доктрину зі своєю групою. У Робін склалося враження, що пожертвувана церкві тисяча фунтів зробила її надто цінною, щоб остаточно понизити до батрачки, але водночас вона відбуває якийсь неозвучений випробувальний термін. Вів’єн, яка завжди була точним барометром того, хто нині у фаворі, а хто в неласці, демонстративно ігнорувала її. Наступний лист від Робін до Страйка був коротким і, як вона чудово розуміла, розпачливо не містив корисної інформації, але на ранок потому, як вона поклала його до пластикового каменя, на Чапмен-Фарм сталася визначна подія: повернувся Джонатан Вейс.

Усі прийшли подивитися на те, як до садиби під’їде сріблястий «мерседес» Тата Джея у супроводі менших машин. Процесія ще не спинилася, а всі віряни почали гукати та аплодувати, і Робін теж. Коли Вейс вийшов із машини, юрбу охопила мало не істерика.

Вейс здавався засмаглим, відпочилим і як завше вродливим. Його очі знову наповнилися сльозами, коли він обвів поглядом радісний натовп, притиснув руку до серця і зі звичною ніяковістю вклонився. Підійшовши до Мадзу, яка тримала на руках маленьку Їсінь, він обійняв її та оглянув дитину з таким задоволенням, наче то була його власна донька — а втім, зненацька дійшло до Робін, вона цілком могла бути його дитиною. Крики юрби стали оглушливими, а сама Робін аплодувала так старанно, що аж руки заболіли.

З машини, яка їхала одразу за Вейсовою, вийшло п’ятеро молодих людей, всі незнайомі. З ідеального вигляду їхніх зубів Робін виснувала, що це американці. Двоє охайних молодиків і троє дуже красивих молодих жінок, всі у білих одностроях УГЦ, стояли й усміхалися британським вірянам. Робін здогадалася, що їх привезли на Чапмен-Фарм у центру у Сан-Франциско. На її очах Джонатан представив кожного з п’ятірки Мадзу, а та милостиво приймала гостей.

Увечері в обідній залі, знову прикрашеній червоними та золотими паперовими ліхтарями, влаштували ще один бенкет. Вперше за багато тижнів подали справжнє м’ясо, а Вейс виступив із довгою пристрасною промовою про війни в Сирії та Афганістані та розкритикував передвиборчі промови кандидата в президенти Дональда Трампа. Робін відзначила, як завзято кивали американці, коли Вейс розписував жахи фашизму, які запанують, якщо Трампа оберуть.

Розказавши про жахіття матеріалістичного світу, Вейс перейшов до незмінного успіху УГЦ і запевнив, що тільки їхня церква здатна протистояти силам зла, що нині гуртуються в світі. Він похвалив американських гостей за їхні внески і розповів, що скоро буде створено новий центр УГЦ у Нью-Йорку, а тоді почав кликати на сцену різних вірян і розхвалювати їхні особисті зусилля. Вочевидь, Мадзу інформувала Вейса про перебіг подій на Чапмен-Фарм, бо серед інших на сцену покликали й Амандіпа. Той схлипував і хитав головою, крокуючи до Вейса, який обійняв його та оголосив, що Амандіп зрівнявся з минулим рекордом церкви по збору пожертв. Новоприбулі американці аплодували й кричали, потрясаючи кулаками в повітрі.

Коли Вейс закінчив промову, залунала музика, точно як на попередньому святі, і люди кинулися танцювати. Робін теж підвелася: вона старалася за всякої нагоди демонструвати ентузіазм, а ще сподівалася серед штовханини підібратися до Вілла чи Емілі. Однак це виявилося неможливим. Зрештою вона опинилася перед Кайлом, який колись був високорівневим новачком, але через нездатність чи відмову зайнятися сексом з Вів’єн був понижений до чорнороба. З порожнім обличчям він смикався навпроти Робін, уникаючи її погляду, а вона ніяк не могла зрозуміти, що він собі думає, поки не помітила, як губи Кайла без упину ворушаться, безгучно й усупереч музиці співаючи мантру.

69

Сніданок на Чапмен-Фарм зазвичай був найтихішим прийомом їжі, оскільки відбувався о пів на шосту ранку. Під час попереднього візиту Джонатана Вейса на ферму його присутність на спільних трапезах обмежилася двома вечерями, тож коли на ранок після свого прибуття він увійшов до обідньої зали о шостій ранку, Робін зі здивованих поглядів вірян виснувала, що це украй незвичайна подія. Пролунали невпевнені аплодисменти: люди крутили головами, а тоді всі замовкнули, коли Вейс піднявся на сцену вже з мікрофоном. Мадзу стояла за ним неусміхнена, довгі крила чорного волосся ховали її обличчя в тіні.

— Друзі мої, — сумно всміхнувся Вейс, — моя кохана дружина пережила утрату. Дехто з вас міг помітити, що вона носить особливу прикрасу в формі перламутрової рибинки. Колись вона належала Дайю, Утопленій пророчиці. Рибинку знайшла у ліжку Дайю у ранок її вознесіння.

Зала тихо ахнула.

— Два дні тому моя дружина виявила, що мотузочка розірвалася, і рибка зникла. Вона шукала підвіску, але не знайшла. Певен, ви розумієте, що я не прошу вас долучитися до пошуків якоїсь незначної матеріалістичної дрібнички. Йдеться про артефакт церкви. Ми — Мадзу та я — будемо глибоко вдячні тому, хто зуміє повернути цю дорогоцінну річ. Я прошу вас відкласти звичні справи і допомогти нам знайти її.

Робін нюхом відчула нагоду. Лише раз на її пам’яті, у ніч, коли маленький Бо втік із дитячого гуртожитку, негнучку групову структуру на фермі було порушено. Якщо всі розійдуться хто куди, обшукуючи територію, щось може вийти і в неї. Пробігшись поглядом по залі, вона помітила, що до столу, де сиділа Емілі, підійшла Бекка і влаштувала інструктаж. Робін була певна, що тій групі було наказано під час пошуків триматися разом.

Натомість Вілл Еденсор саме виходив із їдальні на самоті. Робін схопила свою миску з-під каші, поспіхом поставила її на возик для брудного посуду й кинулася слідом.

Було тепло, але сипалася легесенька літня мжичка. Вілл прямував до подвір’я, схиливши голову й оглядаючи землю. Прикинувшись, що й сама виглядає підвіску, Робін повільно пройшла повз сараї та пральню, потай поглядаючи на Вілла, який саме дійшов до подвір’я і почав шукати там. Робін, якій дощ крапав за комір, саме оглядала постамент статуї Цілющого пророка, коли почувся гучний голос:

— Та я тутки вже шукала!

— Привіт, Шоно, — з підупалим серцем сказала Робін.

— Вілле! — гукнула Шона, чия вагітність уже стала помітною. — Тамки я теж уже шукала!

Вілл не відповів, а тільки відвернувся і поплентався до садиби. На розчарування Робін, до нього приєдналося ще двоє чоловіків, з жестів яких вона виснувала, що Віллу пропонують доєднатися до систематичних спільних пошуків у садку за садибою.

— Чула, казали, що вона могла упасти десь у класних кімнатах, — збрехала Робін Шоні, вирішивши, що спробує її якось здихатися. — Мадзу туди днями заходила.

— То ходімо! — запропонувала Шона.

— Не можу, — сумно відповіла Робін. — Мені сказали після подвір’я обшукати кухню, але навіть не уявляю, як би вона там опинилася. Впевнена, що той, хто її знайде, буде героєм.

— Ой, так, — відповіла Шона. — Буде! Все, я пуйшла до класів.

І вона побігла геть. Щойно Шона зникла з очей, Робін попрямувала не до пральні, а до проходу між жіночим та чоловічим гуртожитками, втупивши очі в землю, ніби й далі шукала загублену рибинку. Вона розуміла, що йти через поле до лісу серед білого дня ризиковано, але Вілл та Емілі були поза доступом, і вона хотіла досягнути хоч якоїсь своєї мети.

Робін трималася ближче до краю поля замість простувати через нього, часто озиралася і жалкувала про свій білий одяг, який чудово виділявся на тлі живоплоту: якщо хтось подивиться в цей бік від хвіртки, одразу її помітить. Та ось нарешті вона дісталася прихистку дерев і почала шукати старі дерева, в одному з яких мали знайтися дупло та сокира, описані Ніав Догерті.

Дивно було ступити до лісу при денному світлі, а ще дивніше — не йти звичним шляхом до пластикового каменя. Гай мав густий підлісок, був недоглянутий і, судячи з кількості опалого галуззя, навіть небезпечний для дітей, які тут гралися. Пригинаючись під навислими гілками, високо піднімаючи ноги над корінням та кропивою, обмацуючи стовбури у пошуках порожнин, Робін усвідомлювала, що знайти потрібне дерево за той час, який вона може безпечно пробути тут, буде великим таланом.

Дощик тихенько барабанив по кронах. Робін пройшла повз кремезний дуб, чий стовбур, на жаль, був цілісінький. Скоро вона опинилася на невеликій просіці, куди раніше була заблукала вночі й де з землі виринало коло стовпчиків. Більшість із них зогнила до пеньків, але на деяких наче виднілися сліди сокири.

Робін обережно ступила в центр кола, знову відзначивши, що воно справляє враження ритуального. Земля під ногами була нерівна, слизька від прілого листя. Стовпчики очевидно зрубали, і тепер Робін замислилася про те, що сокиру сюди могли принести саме для цього — щоб знищити коло. Може, сокиру сховали тут, бо складно було непомітно повернути її на ферму? Адже краще, щоб у крадіжці підозрювали кожного, ніж бути спійманим за руку?

Вона нахилилася роздивитися щось чорне — здалося, що то може буде шматок вугілля, але ні; за кілька секунд Робін вирішила, що чорна грудка схожа скоріше на згорілий вузол мотузки. Замість підбирати його, Робін взяла з землі камінчик, який збиралася позначити сьогоднішній день, і саме ховала його у ліфчик, коли непомильний хрускіт галузки під людською ногою змусив її рвучко озирнутися. Між двома деревами край просіки стояв Дзян.

— Дзяне, — силувано засміялася Робін, хоч насправді умить спітніла, — ну ти мене налякав.

— Що ти тут робиш? — недовірливо спитав він.

— Шукаю підвіску Мадзу, — відповіла Робін. Зрештою, її було заскочено, коли вона схилилася, щось виглядаючи на землі.

— Звідки б вона тут узялася? — спитав Дзян. Праве око в нього почало смикатися, і він потер його, ховаючи сіпавку.

— У мене виникло таке дивне відчуття, ніби вона тут, — відповіла Робін, і власний голос здався їй тонким і неприроднім, — тож я пішла перевірити.

— Вирішила погратися в Дайю? — глузливо спитав Дзян, і Робін пригадала, що серед гаданих талантів Утопленої пророчиці було вміння знаходити загублені речі навіть на великій відстані.

— Ні, — відповіла Робін. — Ні, я просто… не знаю… відчула якийсь поклик до лісу. Подумала, може, хтось із дітей міг знайти рибинку, принести сюди й тут загубити.

Вона сама чудово усвідомлювала, як неймовірно це звучить.

— Таке дивне місце, правда? — додала вона, показуючи на коло з пеньків. — Як гадаєш, для чого було це коло? Схоже на мініатюрний Стоунгендж.

— На що? — роздратовано спитав Дзян.

— Це доісторичний монумент, — пояснила Робін. — У Вілтширі.

— Я чудово знаю, що ти задумала, — заявив Дзян, наступаючи на неї.

— Що? — спитала Робін.

— Ти тут мала зустрітися з Емілі.

— Щ… та ні, ні! Нащо б?

— Ви «подруги», авжеж?

— Та я її ледве знаю.

— Тоді на городі ти втрутилася…

— Знаю, але я подумала, що ти її вдариш сапкою.

Дзян наблизився ще на кілька кроків, плутаючись ногами у бур’янах. Густі крони дерев кидали на його обличчя ряботиння тіней. Його око шалено сіпалося. Дзян підняв руку, щоб його сховати.

— Емілі тікає, щоб злягатися, — заявив він.

Уперше Робін почула від члена церкви слово на позначення сексу, відмінне від «духовного єднання».

— Я… нічого про це не знаю.

— Там, назовні, ти була лесбійкою, га?

— Ні, — відповіла Робін.

— То звідки ти знала, де шукати Емілі в Норвічі?

— Я не знала, — відповіла Робін. — Я просто позазирала в усі туалети, які мені трапилися, і в одному знайшла її.

— І в тому туалеті робила з нею оте?

— Ні, — відповіла Робін.

— Тоді чому після Норвіча вона весь час на тебе дивиться?

— Я не помічала, щоб вона на мене дивилася, — збрехала Робін.

Вона не могла зрозуміти, чи Дзян кинув це брудне звинувачення, щоб шокувати та образити її, чи справді вірив у свої слова: він ніколи не справляв на неї враження розумника, хоча зараз показав себе на диво спостережливим. І ніби прочитавши її думки, Дзян сказав:

— Я із заплющеними очима бачу більше, ніж вони усі.

— Можна я дещо спитаю? — мовила Робін. Треба було якось підлестити йому: Дзян потенційно мав схильність до насильства, а її втручання на городі та взаємодія з Емілі, через зникнення якої брат шпетив його цілу дорогу з Норвіча, явно налаштували його вороже проти Робін.

— Що?

— Ти, вочевидь, маєш високий статус у церкві.

Робін знала, що це не так; насправді Дзян не мав влади, хоч і відверто прагнув насаджувати свій обмежений авторитет за всякої нагоди. Він опустив руку, якою ховав уражене сіпавкою око, і відповів:

— Це так.

— Власне, — вела далі Робін, — як вийшло, що ти працюєш значно важче, ніж будь-хто у… — Вона навмисно залишила слова «твоїй сім’ї» висіти в повітрі, а тоді закінчила: —…у твоєму… ну знаєш… високому колі?

— У мене нема фальшивого «я», — відказав Дзян. — Мені того лайна не треба.

Як і сподівалася Робін, це питання його потішило. Вона відчула, як його агресія трохи ущухнула.

— Просто я звернула увагу на те, що ти… ти живеш тим самим життям, яким маємо жити ми. Ти не просто кажеш, а робиш.

На мить вона злякалася, що переборщила, але Дзян розправив плечі, на брудному обличчі зажевріла усмішка.

— Це тому ти не злягаєшся з Тайо? Бо він говорить, а не робить?

— Я не мала на увазі, що Тайо…

— Бо твоя правда, — з новою агресією заявив Дзян. — З нього ЕМ аж лізе, і з Бекки теж. З обох. А я працюю як ніхто.

— Я знаю, — відповіла Робін. — Я помітила. Ти виходиш у всяку погоду, робиш всю роботу на фермі, і при тому ж і доктрину знаєш. Коли ти розповів мені про дітей і матеріалістичне власництво… отоді, коли Вілл розхвилювався через ті біляву малу, пам’ятаєш?.. Мене це справді вразило. Ти мені розкрив очі на те, яка то насправді дивна штука, який аб’юз — оці стосунки батьків і дітей.

— От і добре, — відказав Дзян. Він осмикнув штани. Сіпавка відступила, він майже усміхався. — Добре, що ти це запам’ятала.

— Ти умієш дуже зрозуміло пояснити. Тільки не подумай, — додала Робін, ретельно зображаючи знервованість, — Тайо та Бекка теж добре пояснюють, але вони…

— Тайо хотів її трахнути, — криво усміхнувся Дзян, знову звертаючи на, вочевидь, улюблену тему. — Знала про це?

— Ні, — відповіла Робін.

— Але з нею пішов Тато Джей, і Тайо стало не можна.

— Ого, — підняла брови Робін, а тоді збрехала: — Мені ж оце й здалося, що між Беккою і Тайо щось є…

— Що, і на це я тобі очі розкрив?

Дзяна, мабуть, нечасто хвалили й мало цінували, бо він тримався вже майже по-дружньому.

— А знаєш, що я в дитинстві завжди робив краще за Тайо? — спитав він у Робін.

— Ні, — відповіла Робін, — що?

— Є така гра, картярська, коли треба розкладати пари і запам’ятовувати картинки, — зі сміховинною гордістю повідомив Дзян. — Я все запам’ятовую, — сказав він, постукавши по скроні брудним нігтем. — І бачу. Бачу значно більше, ніж вони.

— І це помітно, — сказала Робін, тепер маючи єдину мету: вибратися з лісу, поки Дзян налаштований по-дружньому. — Тож… як гадаєш, варто мені шукати рибку тут, чи це дурниця?

Видно було, як Дзяну приємно, що вона спитала його думки.

— Тут ніхто нічого не знайде, — заявив він, окинувши погляд опале листя та галуззя, покручене коріння й латки кропиви.

— Так, твоя правда, — зітхнула Робін. — Я вперше в лісі і навіть не уявляла, що тут такий підлісок.

Вона зробила крок до Дзяна і, на її величезне полегшення, він просто розвернувся і пішов поруч, повертаючись разом із нею на ферму.

— Отам є дерево, — сказав він, показуючи на старий ясень, видимий крізь молодші деревця, — а в ньому дупло, а в дуплі сокира.

— Ого, — відповіла Робін, ретельно запам’ятовуючи розташування дерева.

— Я її там знайшов, як був малий. Більше ніхто цього не знає, — поблажливо розповів Дзян.

— Але що сокира робить всередині дерева?

— Ха, — знову криво всміхнувся Дзян, — то Дайю її туди поклала. Але щоб ні пари з вуст про це!

— Серйозно? — спитала Робін. — Утоплена пророчиця сховала там сокиру?

— Так, — кивнув Дзян.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю, — відповів Дзян із тим самим самовдоволенням, яке за нагоди демонструвала Шона. — Я все знаю. Я ж тобі казав. Я пильную!

Вони вийшли з лісу й рушили через поле. Робін не забувала час до часу спинятися й ворушити траву, роблячи вигляд, що досі шукає перламутрову рибинку Мадзу, а ще намагалася придумати, як повернути розмову до теми Дайю і не збудити у Дзяна зайвих підозр. Дощ ущухнув, трава поблискувала, мокрі жовтці та кашки сяяли під сонцем, мов емалеві.

— Хочеш, іще дещо розкажу? — спитав Дзян на півшляху до хвіртки на п’ять ґраток.

— Так, — цілком щиро відповіла Робін.

— Просто зараз тут є людина, яка вже була тут дуже давно. Вона повернулася — і тільки я це розумію. — Він скоса глянув на Робін хитрими очима, темними, вузькими.

— Справді? — спитала Робін. — І хто це?

— Ха. Так я тобі й розповів, — відказав Дзян. — Але я пильную за цією людиною.

— Хоч скажи, чоловік то чи жінка, — попросила Робін.

— Ти диви яка цікава, — іще ширше вишкірився Дзян. — Нє, це знатиму тільки я. Смішно, що Тайо та Бекка такі розумні, а нічого не помітили. Я піду просто до Тата Джея, щойно завершу розслідування, — бундючно додав він.

Вони перелізли через хвіртку. Робін буквально горіла від цікавості.

Занавіски найближчої кімнати усамітнення були запнуті, а отже, там хтось був. Робін очікувала, що Дзян скаже щось сороміцьке, але той якось знітився, коли вони проходили повз будиночок.

— Знаєш, чого мені туди не можна? — спитав він, тицяючи за спину брудним пальцем.

— Ні, — відповіла Робін. Приємно було знати, що Дзяну не можна духовно єднатися; вона переймалася, що він сприйме лестощі за сексуальний аванс.

— Тобі ніхто не казав? — з новою підозріливістю спитав Дзян. — Навіть Тайо?

— Ніхто, — відповіла Робін. — Ніхто нічого не казав.

— Це через Джейкоба, — скиснув Дзян. — Але то не я винний, а Луїза. Так каже доктор Джов. І це не повториться.

— А як почувається Джейкоб? — спитала Робін, сподіваючись раз і назавжди розкрити цю таємницю.

— Та щоб я знав, я з ним не бачуся, — відповів Дзян. — Я в тому не винен.

На подвір’ї купа людей так само вишукувала загублену рибинку Мадзу, і на полегшення Робін, її повернення з Дзяном нікого не зацікавило.

— Мені треба в туалет, — сказала вона Дзянові, усміхаючись, щоб він не подумав, ніби вона хоче його здихатись (вона цього і близько не збиралася робити, адже він виявився неочікуваним джерелом цікавих зачіпок). — А тоді пошукаємо ще.

— Так, іди, — кивнув задоволений Дзян.

У безлюдній спальні Робін кинулася до свого ліжка, щоб покласти під матрас новий камінець на позначення ще одного дня, прожитого на Чапмен-Фарм. Але щойно стала навколішки, як побачила, що кілька раніше покладених камінчиків розсипалися на підлогу.

Збентежившись, Робін провела рукою під матрасом і виявила, що там лишився тільки один камінчик. А тоді її пальці торкнулися чогось маленького, плаского, легкого, гладенького. Вона витягнула цей предмет і побачила перлисту рибинку з хитромудрою різьбою.

Робін поспіхом зібрала всі камінчики й сховала у ліфчик, скочила на ноги й побігла до ванної кімнати. Там вона видерлася на раковину, відчинила вікно під стелею, перевірила, чи чистий горизонт, а тоді жбурнула рибинку назовні. Робін зістрибнула на підлогу, стерла сліди своїх ніг із раковини і відкрила воду — і саме вчасно: вона почула, що до спальні заходить група жінок.

— Привіт, — сказала Робін, виходячи з ванної і сподіваючись, що обличчя в неї не дуже червоне.

Вів’єн, яка була серед жінок, не звернула на неї уваги, а натомість наказала групі:

— Всюди шукайте, чуєте? Навіть під матрасами.

— Як рибка могла потрапити під матрас? — спитала Робін у Вів’єн. Її серце досі дико калатало від шоку, спричиненого цим відкриттям.

— Я не знаю, то Бекка так хоче, — роздратовано відповіла Вів’єн.

— А, ясно, — відповіла Робін.

— Допомагати будеш? — спитала Вів’єн, побачивши, що вона зібралася йти.

— Вибач, — відповіла Робін, — Дзян сказав, щоб я допомагала йому.

Вийшовши надвір до Дзяна, вона помітила Бекку, яка з іншого боку фонтану Утопленої пророчиці говорила з доктором Джовом.

— Де шукатимемо? — спитала Робін у Дзяна. Вона не планувала іти по рибку, викинуту в траву; нехай її знайде хтось інший.

— До майстерень, — сказав Дзян, відверто тішачись, що Робін чекає його розпоряджень.

— Чудово, — відповіла Робін.

Коли вони йшли з подвір’я, Робін озирнулася на Бекку і геть не здивувалася, виявивши, що та стежить за нею поглядом.

70

День у Страйка був вельми напружений.

Скоро по десятій, поки він ішов за Коханчиком і матір’ю клієнта до «Селфріджеса», подзвонив Шпеник. Сподіваючись отримати підтвердження того, що Літтлджон працює на «Паттерсон Інкорпорейтед», Страйк одразу взяв слухавку, заткнувши вільне вухо пальцем, щоб не заважали брязкітлива музика і теревені покупців.

— Привіт, — сказав Страйк, — що в тебе?

— Рейні тут ґиґнути пробував. Подумав, шо тобі буде цікаво.

— Що-що він пробував?

— Оте саме, — відповів Шпеник. — Схопив передоз. Тіки шо дзвонив мій друган із Бедфорда.

— Коли це сталося?

— Кілька днів тому. Срака дурнодупа. Скупив і поховав скільки міг пігулок, а тоді всі разом ковтнув.

— Чорт. Він хоч живий?

— Ше дише. В лікарні. Мій друган каже, був весь жовтий і обриганий, коли його знайшли.

— Хтось знає, нащо він це зробив?

— Так, йому тиждень тому подзвонила його жінка. І він одразу почав купувати все шо найшов, а тоді закинувся.

— Гаразд, — мовив Страйк. — Дяка, що повідомив.

— Нема за шо. Стіки всякого коїться оце.

— Що? А, — відповів Страйк, зрозумівши, що Шпеник говорить про Шарлотту. — Так, трохи є. Слухай, ти там своїм копняка не даси? Мені терміново треба щось на Літтлджона.

Страйк поклав слухавку і рушив за Коханчиком і його пані, згадуючи, яким бачив Рейні востаннє — як той відштовхнув фотографії з голими підлітками у масках свиней, а тоді підвівся, блідий і мокрий, щойно почув про Утоплену пророчицю.

Наступні чотири з половиною години він тягався за своїми об’єктами по універмагу.

— Розкрутив її на кілька костюмів і годинник, — повідомив він Барклею, коли той прийшов його підмінити о третій.

— Не там працюю, — зітхнув Барклей. — От би й мені хтось купиу «ролекса».

— Якщо ти здатен глянути тій жінці у вічі й назвати її красунею, ти заслуговуєш на нього.

Потому Страйк вийшов з універмагу і пішов уздовж Оксфорд-стріт, мріючи про кебаб. Він саме переходив дорогу, коли мобільний знову задзвонив. Цього разу номер був незнайомий.

— Страйк.

— Це я, — сказав жіночий голос.

— Хто «я»? — роздратовано спитав Страйк.

— Біжу. Не сердься тільки. Я знову попросила в Ільзи твій номер. Це серйозно, не кидай слухавку!

— Чого тобі треба?

— Це не телефонна розмова. Ми можемо зустрітися?

Поки Страйк вагався, його штовхнув підліток на скейті, від чого Страйку захотілося дати невихованому засранцю такого ляпаса, щоб аж упав.

— Я на Оксфорд-стріт. Можу за двадцять хвилин зустрітися в «Летючому коні», якщо поквапишся.

— Добре, — відповіла вона і поклала слухавку.

Страйк дійшов до пабу за чверть години, і там на нього вже чекала Біжу, яка сіла за високий столик під скляним склепінням, загорнулася в чорне пальто і тримала в руці склянку, в якій на вигляд була вода. Страйк купив собі пінту, вирішивши, щоб більш ніж заслужив, а тоді приєднався до Біжу за столиком.

— Кажи, — мовив він, не вітаючись.

Біжу роззирнулася, а тоді притишено повідомила:

— Хтось напхав Енді в кабінет жучків. Він думає, що це ти.

— Та бляха-муха, — відказав Страйк, розуміючи, що місячну норму непередбачених проблем та завад уже перевищено. — То якийсь довбаний таблоїд зробив. Або його дружина.

— Я йому те саме сказала, — закивала Біжу, а її яскраві очі наповнилися сльозами, — але він мені не вірить!

— А від мене ти чого хочеш?

— Поговори з ним, — схлипнула вона, — прошу.

— Якщо він тобі не вірить, то якого біса має повірити мені?

— Прошу, Корморане! Я… я вагітна!

На якусь мить нутрощі Страйка ніби наповнилися сухим льодом, і жах, вочевидь, проявився у нього на обличчі, бо Біжу поспіхом додала:

— Та не хвилюйся, не від тебе! Я щойно дізналася… це від Енді, але…

Обличчя Біжу пішло зморшками, а тоді вона сховала його в наманікюрених руках. Страйк виснував, що королівський адвокат Ендрю Гонболд не надто зрадів тому факту, що ембріон його роботи угніздився в хірургічно покращеному тілі коханки, яка, на його переконання, встановила в його кабінеті прослуховування.

— Останнім часом у Гонболда був хтось новий? Може, він мав зустріч із кимсь уперше?

— Не знаю, — відповіла заплакана Біжу. — Але думаю, що це клята Матільда. Ти поговориш із ним? Прошу!

— Я про це подумаю, — відповів Страйк. Не з великого співчуття до Біжу, а тому, що йому раптом спало на думку дещо водночас дуже прикре і вельми правдоподібне. Біжу потягнулася до його на стільниці, але Страйк відсунувся. Цей жест неприємно нагадав йому Шарлотту.

— Я тільки хотіла подякувати, — трохи надулася Біжу.

— Не треба. Я нічого не обіцяю.

Біжу злізла з високого стільця і на мить завмерла, дивлячись на нього, і навіть в цю мить він відчув, як вона виглядає знак, що він її досі хоче. Знову згадалася Шарлотта.

— Корморане…

— Я сказав, що подумаю.

Біжу схопила сумочку і пішла.

Страйк, на якого в офісі чекала паперова робота, пригубив пиво і спробував переконати себе, що насправді не хоче бургера з картоплею. Десь за очними яблуками пекло від утоми. В животі забурчало. Міріади проблем цього дня дзижчали навколо роєм комарів. Ендрю Гонболд, Біжу, Паттерсон: невже йому мало проблем, що на голову валяться ще й ці додаткові ускладнення?

Він поступився і пішов на бар замовити їжу. Повернувшись за столик під скляним склепінням, Страйк дістав телефон і, піддавшись духові мазохізму, зайшов на фейсбукову сторінку Керрі Кертіс Вудз, яка, звісно, не прийняла запиту на дружбу, а тоді на сторінку Міста Митарств на «Пінтересті», де нових коментарів теж не з’явилося. Втомившись від цього застою, він написав нове запитання для Міста, вирішивши силою вирвати бодай щось із власника обліковки, хто б то не був.

Ви колись знали жінку на ім’я Дейрдре Догерті?

Набравши текст, він натиснув кнопку «відправити». Якщо зображення білявої жінки у темній воді й справді натякало на Дейрдре, хоч якась реакція буде.

Далі Страйк знайшов номер манікюрного салону «Кутікулка», де працювала дружина Рейні. Попросивши покликати Аву, він кілька секунд почекав, а тоді почув, як вона наближається до телефона, голосно говорячи:

— …отак і сиди й не торкайся їх! Алло?

— Добридень, місіс Рейні, це знову Корморан Страйк. Приватний детектив.

— А, — не зраділа Ава. — Ви.

— Я щойно почув про Джор…

— Так, я знаю, шо він передознувся.

— Я чув, що за тиждень до того ви йому дзвонили. Йшлося про розлучення?

— Та не дзвонила я йому. На біса? Вже кілька місяців, як він знає про розлучення.

— Тобто тиждень тому йому дзвонили не ви?

— Я йому сто год не дзвонила. Номери всі поміняла, шоб він мене не смикав. То якась його хвойда дзвонила, а сказала, шо я, шоб точно взяв слухавку. Він свого прутня пхає в усе, шо рухається. Спершу трахне, а тоді дубасе. Хай та дівка його собі забирає, а мені такого не треба.

— Так-так, — відповів Страйк, швидко метикуючи. — Але якась надмірна реакція на дзвінок, якщо то була просто… подружка. Він раніше не намагався вкоротити собі віку?

— Та ні, а шкода. Слухайте, — додала вона тихішим голосом, — якшо по-чесному, то хай би він вмер, мені тільки легше. Не хочу решту життя ходити й оглядатися. Ясно?

— Ясно, — відповів Страйк. — Дякую за приділений час.

Іще хвилину він сидів, міркуючи. Звісно, дзвінок від невідомої жінки, яка назвалася дружиною Рейні, міг не мати жодного стосунку до вчиненого ним замаху на самогубство. Приятель Шпеника міг сам надумати зв’язок між двома подіями.

Знову задзвонив мобільний: офіс.

— Так, Пат.

— Добридень, — сказала вона. — Ви сьогодні будете в офісі?

— Скоро прийду. Зараз нарешті обідаю в «Летючому коні». А що?

— Хочу з вами переговорити.

— Про що? — насупився Страйк, потираючи змучені очі.

— Про таке, — відповіла Пат, — що вам не сподобається.

— Та про що?! — спитав Страйк, якому вже уривався терпець.

— Треба вам дещо сказати.

— То, може, зараз і скажете? — спитав Страйк. Шия боліла від напруги.

— Я волію сказати особисто.

Страйк не уявляв, про що офісна менеджерка так хоче поговорити з ним особисто. Але здавалося, що якби він мав у своєму штаті фахівця з кадрів, той порадив би пристати на прохання та по можливості не лаятися на Пат грубими словами.

— Гаразд, заходьте до пабу, я тут чекаю на свій бургер, — сказав він.

— Добре. За п’ять хвилин буду.

Офісна менеджерка і Страйків бургер з’явилися перед ним водночас. Пат сіла на місце Біжу, і Страйк іще більше стривожився, бо на мавпячій мордочці Пат був написаний страх, а ще вона так вчепилася в свою сумочку, ніби то був щит.

— Вип’єте щось? — спитав Страйк.

— Hi, — відповіла Пат.

Страшенно кортіло смаженої картоплі, але Страйк розумів, що спершу треба вислухати Пат, а вже тоді їсти.

— Кажіть, — запросив він. — Що сталося?

Пат ковтнула.

— Мені шістдесят сім.

— Що-що вам?

— Шістдесят сім. Років, — додала вона.

Страйк просто дивився на неї.

— Я збрехала, — каркнула Пат. — У резюме.

— Так, — погодився Страйк. — Збрехали.

— Але я мусила. В такому віці ніхто б не взяв.

Страйк вирішив, що знає причину несподіваного зізнання Пат.

— Мене звільнено, так? — спитала вона.

— Ісусе Христе, тільки не плачте, — запротестував Страйк, помітивши, що в неї трусяться губи: на сьогодні йому вистачило й однієї зарюмсаної жінки. — Наскільки я розумію, Літтлджон в курсі?

— Як ви здогадалися? — ахнула Пат.

— Він вас шантажує?

— Тільки зараз почав, — відповіла Пат, дістаючи з сумочки хустинку та витираючи очі. — Сказав, що знає, щойно прийшов до нас на роботу. А я не могла вам сказати, бо мусила б і свій вік назвати, розумієте? Але я оце була в туалеті, а коли зайшла до офісу, він там стояв зі справою Еденсора і, мабуть, збирався фотографувати матеріали, бо в руках у нього був телефон. Я кажу: «Якого це дідька ви робите?» — а він згорнув теку і каже мені: «Ви цього не бачили, а я забуду, що ви пенсіонерка, згода?»

— Як гадаєте, він щось сфотографував?

— Ні, я чула, як він ішов повз туалет. Він би не встиг.

Страйк підхопив кілька шматків картоплі та з’їв, а Пат дивилася на нього. Не дочекавшись від нього жодної репліки, вона знову спитала:

— Мене звільнено, так?

— Ви мали б мені сказати.

Якби я сказала правду, ви б мене не взяли, — відповіла Пат, в якої сльози тепер котилися з очей так рясно, що вона не встигала витирати їх.

— Я не про тоді, а про тепер. Дідько, та не плачте, вас не звільнено. Де я візьму іншу таку менеджерку?

— О-о, — промовила Пат, притиснула хустинку до обличчя й заридала вже по-справжньому.

Страйк підвівся, пішов на бар, узяв склянку портвейну — улюбленого напою Пат — і, повернувшись, поставив портвейн перед нею.

— Якого біса вам заманулося працювати в шістдесят сім років?

— Бо я люблю працювати, — схлипнула Пат, гарячково витираючи обличчя. — Мені вдома нудно.

— Мені теж, — кивнув Страйк, який на барі встиг зробити кілька припущень. — То скільки років вашій доньці?

— Щойно виповнилося п’ятдесят, — промимрила Пат. — Я дуже молодою народила.

— І тому ви мені мало не відкусили голову, коли я поцікавився?

Пат кивнула.

— Вона є на фейсбуці?

— Днями там сидить, — відповіла Пат, тягнучись по портвейн тремтливою рукою.

— У такому разі…

— Так. Я спитаю у Роди. Вона буде рада допомогти, — сказала Пат і зробила ковток із склянки, що дрижала в її руці.

— А де зараз Літтлджон?

— Поїхав. Я переконалася, що його не буде, і тільки тоді вас набрала. Він сів у таксі в кінці вулиці. Дуже не зрадів, що я його заскочила. В нього тижнева відпустка, — додала Пат, висякавши носа. — В Грецію летять.

— Коли я з ним закінчу, він у мене пожалкує, що не лишився, чорти б його вхопили.

Страйк почав їсти свій бургер. Допивши портвейн, Пат сказала:

— Я, мабуть, піду, — мені ще половину графіків на той тиждень робити… дякую вам, Корморане.

— Прошу, — з повним ротом відповів Страйк. Пат пішла.

Страйк чудово розумів, що вчиняє непослідовно. Він поставив на Літтлджоні хрест, виходячи з того принципу, що де одна брехня, там ще й інші, але був певен, що брехня Пат не має під собою фундаментальної нечесності. Навпаки: вона часто-густа була надто чесна на його смак. Коли вона тільки починала працювати в них, Страйк зрадів би будь-якому приводу її здихатися, але з того часу його думка про неї докорінно змінилася, і тепер він би нізащо не хотів її звільняти. Тим не менш, вирішив він, нагрібаючи ще картоплі, із запланованим підвищенням її платні доведеться зачекати. Пробачити — це одна справа, але з погляду менеджменту вкрай некорисно нагороджувати працівників, які зізнаються тільки коли змушені.

Протягом наступних десяти хвилин Страйк їв свій бургер, і ніхто його не чіпав. А доївши, він сам потягнувся по телефон і передзвонив Шпеникові.

— Мені треба знайти, хто дзвонив Рейні перед передозуванням. Ти не знаєш підкупних наглядачів у Бедфорді?

— Підкупні всюди знайдуться, Куше, — зі звичним цинізмом відповів Шпеник.

— П’ять сотень тобі і п’ять сотень тому хлопу, якщо він надасть мені реальну інформацію про цей дзвінок, — безрозсудно сказав Страйк, — і в першу чергу мене цікавить номер, з якого дзвонили.

71

Попри обережні спроби Робін розговорити його, Дзян більше нічого не розповів про Дайю чи Джейкоба, поки вони разом шукали перламутрову рибинку Мадзу, і так само не сказав, що за людина повернулася на Чапмен-Фарм по довгій відсутності. Зате вона напевно дізналася, що внутрішнє життя Дзяна спирається на дві турботи: на образу за те, що брат так високо піднявся, а він мусить вдовольнитися роллю чорнороба та водія, та на хворобливий інтерес до сексуального життя інших вірян, який, вочевидь, походив від фрустрації через те, що його самого до «кімнат усамітнення» не допускали. Втім, їхня зустріч у лісі помітно покращила ставлення Дзяна до Робін, і це вже тішило, бо Робін розуміла, що потребує всіх союзників, яких може знайти.

Вона не сумнівалася у тому, що рибинку Мадзу під її матрасом сховала Бекка. Робін помітила здивований і сердитий вираз на її обличчі, коли рибинку тріумфально знайшов у високій траві Волтер, і той обвинувальний погляд, який вона негайно кинула на Робін. Що саме спонукало Бекку спробувати отак її підставити, Робін не знала, але припускала, що Бекка, як і Тайо, запідозрила, що у Нор-вічі Робін уклала якийсь союз із Емілі, та саме тому вирішила добитися для неї ганьби, покарання, а може, і вигнання з Чапмен-Фарм.

В особі Бекки вона, безсумнівно, отримала грізного ворога. Робін боялася, що не так уже важко змусити заговорити Лін, Дзяна чи Вів’єн, якщо Бекка захоче дістати від них якийсь компромат на Робін. Недозволені прогулянки до лісу, ліхтарик, той факт, що вона зреагувала на своє справжнє ім’я: Робін поважала інтелект Бекки і не сумнівалася, що та швидко роздивиться в «Ровені» розслідувачку під прикриттям. В останньому листі Робін розповіла Страйку про рибку, але так само промовчала і про зустріч із Лін у нічному лісі, і про свою дурну обмовку при Вів’єн.

До цих приводів нервувати додавалося й розуміння того, що з кожним днем, коли вона не пропонує Тайо секс, її становище на фермі погіршується. Тайо злісно поглядав на неї здаля, коли вона ходила туди-сюди у справах, і Робін починала боятися прямої вимоги «духовного єднання», відмова від якого спровокує кризу. І все ж минали години та дні, а Робін не відступала, сподіваючись дізнатися ще щось від Емілі чи Дзяна або знайти можливість поговорити з Віллом Еденсором.

Тим часом на ферму прибули Нолі Сеймур, доктор Джов та решта принципалів церкви. З підслуханих розмов Робін дізналася, що Маніфестація Утопленої пророчиці, що мала ось-ось настати, зазвичай збирала всю раду там, де церква народилася. Доктор Джов не виходив зі свого розкішного кабінету, Джайлз Гармон більшу частину часу друкував у своїй кімнаті, де його було добре видно з подвір’я, а Нолі Сеймур і кілька чоловіків повбиралися у білі однострої звичайних вірян. Вони не принизили себе до ночівлі в гуртожитках, але ходили серед робітників ферми й долучалися до різних завдань із виглядом скромної чеснотливості й нерідко так невміло, що звичайний член церкви за таке вже наслухався б нищівної критики.

Робін, яка так само існувала в дивному лімбі між високорівневою вірянкою і батрачкою, якось увечері отримала завдання приготувати вечерю, перед тим вислухавши довгу лекцію про церковну доктрину у виконанні Мадзу. Зайшовши до кухні, вона побачила, що Вілл Еденсор шинкує цілу гору цибулі. Зав’язавши фартуха, вона не стала чекати на накази, а рушила допомагати йому.

— Дякую, — промимрив він, коли Робін підійшла.

— Нема за що, — відповіла вона.

— У мене від цього завжди так, — мовив Вілл, витираючи мокрі запалені очі рукавом.

— Якщо спершу цибулю заморозити, буде легше, — пояснила Робін.

— Правда?

— Так, але для цього вже пізно. Нам, мабуть, треба працювати швиденько.

Вілл усміхнувся. На якусь мить він здався значно молодшим, ніж зазвичай.

Гамір у кухні був невпинним: брязкотіли величезні пательні, шипіла витяжка над промисловими печами, булькали і бризкалися на численних газових конфорках незмінні розварені овочі.

— Вілле, а ти давно у церкві? — спитала Робін.

— Е… вже десь чотири роки.

— Тобто й мені аж стільки часу знадобиться, щоб так само добре засвоїти доктрину?

Цим питанням вона сподівалася підлеститись до нього чи спровокувати на лекцію. Обидва варіанти допомогли б підвести його до теми відданості УГЦ.

— Просто треба вчитися, — без ентузіазму відповів Вілл.

Не знаючи, звідки така відсутність звичної самовпевненості — через подразнені очі чи з іншої, глибшої причини — Робін спитала:

— Тобто ти бачив уже чотири Маніфестації Утопленої пророчиці?

Вілл кивнув, а тоді мовив:

— Але я не можу про це розповідати. Щоб зрозуміти, ти маєш пережити це сама.

— Здається, я вже мала такий собі передпоказ, — сказала Робін. — Під час мого Одкровення Дайю прийшла до храму. Сцена мало не перекинулася.

— Так, чув про це, — відповів Вілл.

— Знаю, я це заслужила, — провадила Робін, — тож, мабуть, треба радіти, що так сталося. Пам’ятаю ті твої слова на городі, що не буває «втрапити в халепу», так? Що це все тільки зміцнює.

Мить чи дві Вілл мовчав. А тоді спитав:

— Ти вже була в бібліотеці?

— Я там шукала рибинку Мадзу, — відповіла Робін. — Так, щоб по-справжньому — ні.

Бібліотека мала красивий інтер’єр, столи з червоного дерева і бронзові настільні лампи, але книжок там було небагато, і половину з них написав Джонатан Вейс. Решту асортименту складали священні писання усіх основних релігій. Робін тільки пораділа б тихій годинці у бібліотеці, але не думала, що матиме сили зосередитися на «Гуру Грантх Сахіб» чи Торі й не заснути.

— Ти читала Біблію? — спитав Вілл.

— Ем… ну, трохи, — обережно відповіла Робін.

— Я вчора саме перечитував. Від Івана, розділ перший, вірш 4:1: «Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з’явилося в світ»[7].

Робін підняла на нього очі. Їй здалося, що Вілл має стривожений вигляд — хоч, може, то було через набряклі, червоні очі.

— Ой божечки, тут я сама не впораюся, — промовив гучний жіночий голос. Робін та Вілл розвернулися. До кухні саме ввійшла Нолі Сеймур у чистісінькому білому однострої. Вона комічно притиснула долоні до обличчя. — Я геть не вмію куховарити! — повідомила вона, оглядаючи приміщення. — Ви, фахівці, мусите мені допомогти!

Якщо Нолі гадала, що всі кинуться їй допомагати чи що кухарів зачарує її безпорадність, то вона помилилася. Всі були утомлені та мокрі, ніхто навіть не усміхнувся. Сіта подала Нолі фартуха. Робін здогадувалася, що буде далі, і справді, старша жінка показала новоприбулій на гору цибулі, яку змагали Робін та Вілл, вирішивши, видно, що там від Нолі буде найменше шкоди. Нолі стало акторської майстерності, щоб зобразити завзяття.

— Клас… гм… то де у вас рукавички?

— Їх немає, — відповіла Сіта, повертаючись до великої каструлі, де булькав на вогні цілий галон консервованих помідорів.

— Привіт, я Нолі, — повідомила акторка Віллові та Робін. — А де… Ой, дякую, — сказала вона, коли Робін дала їй ніж. — То як вас звати?

Вони назвалися.

Ровена, так цікаво, я грала Ровену в «Айвенго» в акторській школі, — сказала Нолі, краєм ока піддивляючись, як Робін шинкує цибулю, і пробуючи робити те саме. — Насправді то був для мене виклик. Я, знаєте, люблю грати персонажів з характером. А Ровена — ну, вона гарна і типу шляхетна, — закотила очі Нолі, — і я така: «Ой, а не простіше було поставити на сцену манекен там чи що?» Боже, я сподіваюся, тебе не на честь леді Ровени назвали! — додала Нолі, заливаючись перлистим сміхом. — Твої батьки часом не фанати тієї книжки?

Робін не встигла відповісти. Вілл, не зводячи мокрющих очей із цибулини, яку він саме нарізав, буркнув:

— Матеріалістичне власництво.

— Що? — спитала Нолі.

— «Батьки», — пояснив Вілл, не дивлячись на неї.

— А… так, і справді, — кивнула Нолі. — Але ти мене зрозуміла.

— Ні, мене назвали не на честь леді Ровени, — відповіла Робін.

— Мене вибрали за зовнішність, розумієш? — провадила Нолі, яка старалася якомога менше торкатися своєї цибулини й утримувала її, нарізаючи, самими кінчиками пальців. — Я постійно, постійно кажу моєму агентові: «Ну хіба не можна хоч раз знайти мені персонажа з характером, зі змістом?» Мені це стало ще важливіше, відколи я вступила до церкви, — додала вона серйозним тоном.

Вони втрьох якийсь час шинкували цибулю мовчки, а тоді Вілл витер подразнені очі рукавом, знову глянув на Нолі і сказав:

— Ти справді плануєш зняти фільм про Утоплену пророчицю?

Актриса здригнулася й звела на нього очі.

— А ти про це звідки знаєш?

— Так чи ні? — спитав Вілл, знову втупившись у чергову цибулину.

— Ну, не зовсім… визначеності ще немає. Я говорила з Татом Джеєм про те, щоб зняти кіно про нього. Але звідки, звідки ти про це знаєш? — зі смішком додала вона.

— То я подавав тобі картоплю, коли ти говорила про це з Татом Джеєм, — відповів Вілл. — У садибі.

Найближчі кухарі дослухалися до їхньої розмови. Дехто навіть почав працювати повільніше, щоб менше шуміти.

— А, ну звісно, це був ти, — відповіла Нолі, але Робін бачила, що вона взагалі не пам’ятає Вілла. — Я просто вважаю, що це справді цікава тема. І, звісно, можна передати УГЦ стільки грошей з прибутків! Як на мене, це чудовий спосіб познайомити широкий загал із церквою. Звісно, він не вірить, що комусь буде цікавий фільм про нього, — засмілася вона. — Це так дивно, правда?

Він узагалі не розуміє, яка він фігура! Такий скромний, і я цим так захоплююся. Він зовсім, зовсім не схожий на людей, яких я зустрічаю в своїх колах, так вам скажу.

— А ти гратимеш Дайю? — спитав Вілл.

— У жодному разі, що ти! Я надто доросла, — відповіла Нолі. — Я б залюбки зіграла першу дружину, — він мені трохи розповідав про неї, і вона… скажімо так, не вам не леді Ровена.

— А тобі не здається дивним, — мовив Вілл, так само шинкуючи цибулю, — що Тато Джей одружувався двічі, але більше нікому в церкві не можна брати шлюб?

— Що? — спитала Нолі. Її ніж зісковзнув з цибулини, з якою вона бабралася.

— Вілле!

Його окрикнула одна зі старших жінок. У тоні відверто чулося застереження. Кухарі навколо ніби прокинулися: все знову задзенькотіло і забрязкотіло, і кожен відсувався подалі.

— Тут немає нічого дивного, — відповіла Нолі. — Перший шлюб взагалі стався до того, як… і хіба це все не Високорівнева Істина?

— Що саме? — спитав Вілл, так само нарізаючи цибулю, з якої він не зводив очей.

— Тата Джея та Маму Мадзу не можна… це інше. Вони ніби батьки… батьки для нас усіх.

— Матеріалістичне власництво, — знову буркнув Вілл.

— Ой, та що ти…

— Ти читала «Бгаґавад-Ґіту»?

— Звісно! — відверто збрехала Нолі.

— Володар Крішна застерігає проти носіїв демонічної природи: «Пихаті, корисливі, сповнені безуму, хтиві, і жертви приносять вони незаконні, фальшиві»[8].

— Божечки, так, повно, повно таких людей! — погодилася Нолі. — Оце на останніх зйомках…

Але її голос потонув у крику, який долинав з-за стін кухні.

72

Двері кухні прочинилися, і в них заскочила Пенні, чиє колись зелене волосся тепер було млявим і брунатним, а перед кофти вкривали плями, схожі на кров.

— Це Лін! — закричала вона. — В жіночому туалеті. Вона… о Боже…

Першими зірвалися з місця Робін та Вілл. Робін бігом кинулася за молодиком. Коліна плуталися у фартуху, за спиною чулися кроки старших жінок. Вони вибігли на подвір’я, а тоді біля дверей гуртожитку Вілл спинився. Чоловікам не можна було заходити до жіночого гуртожитку. Робін відштовхнула його, пробігла через порожню спальню й кинулася до ванної.

— Господи Ісусе, — вголос промовила вона.

З-під дверей однієї з туалетних кабінок розтікалася кривава калюжа. Вона бачила ноги Лін — закривавлені й нерухомі.

— Лін! — закричала Робін, гупаючи у замкнені двері, але відповіді не було. Робін кинулася до сусідньої кабінки, скочила на унітаз, схопилася за верхній край перегородки і перелізла через нього.

— Чорт, — лайнулася вона, зістрибнувши з іншого боку й ковзаючи на крові, що зібралась навколо юнки, яка зіщулилася біля унітазу.

Вона думала, що це самогубство, але одразу побачила, що кров — якої було жахливо багато — натекла з вагіни Лін. Її штани були просочені кров’ю, а сама дівчина сипіла, а її шию, обличчя та руки вкривала сердита червона висипка.

— Лін, — покликала Робін, — що сталося?

— 3-з-залиш м-м-мене, — прошепотіла Лін. — П-п-просто залиш.

Робін почула кроки і поспіхом відчинила двері, за якими побачила стривожені обличчя Пенні та жінок із кухні.

— Я приведу доктора Джова, — сказала Сіта та зникла з очей.

— Н-ні, — видихнула Лін. — Н-н-не треба Джова, н-н-не Джова..

— Тобі потрібен лікар, Лін, — сказала Робін. — Тобі треба до лікаря.

— Н-н-не до нього… Н-н-не треба… це н-н-нічого…

Робін узяла Лін за руку — та була гаряча — і стиснула її.

— Все буде добре, — пообіцяла вона.

— Н-н-не буде, — мляво відповіла Лін, хапаючи ротом повітря. — Якщо вона п-п-приведе Джова… н-н-не буде… н-н-ні…

Робін почула чоловічі голоси назовні, а за кілька хвилин — гучний голос Джова.

— Геть із дороги! — гаркнув він, заходячи до ванної кімнати, і жінки біля дверей кабінки кинулися навсібіч. Робін лишилася там, де була, і відчула, як пальці Лін сильніше стиснули її руки, коли над нею нависнув Джов.

— Що ти в біса заподіяла собі? — закричав він, дивлячись на Лін. Робін прочитала на його обличчі паніку.

— Нічого… нічого… — просипіла Лін.

— Я думаю, — мовила Робін, почуваючись страшенно винною за те, що отак зраджує Лін, але боячись наслідків свого мовчання, — що вона з’їла певну траву.

— Що за трава? — загорлав Джов. Його голос відлунював від кахляних стін.

— Лін, скажи йому, — попросила Робін. — Будь ласка, скажи. Подумай про Цін, — пошепки додала вона.

— П-п-полин… — вимовила Лін, знову хапаючи ротом повітря.

— Встань, — загарчав Джов.

— Здурів? — звела на нього очі Робін. — її ноги не тримають!

— Покличте сюди двох чоловіків! — гавкнув Джов на жінок, які повиходили до спальні.

— Що ти надумав? — спитала Робін.

— Ану пішла звідси! — гаркнув на неї Джов, але Робін лишилася на місці, так само тримаючи Лін за руку.

За дверима кабінки з’явилися Тайо та Вілл. Тайо здавався згидженим, Вілл — нажаханим.

— Обгорніть її рушником, — наказав Джов, — щоб все на заляпати. А тоді несіть до садиби.

— Н-н-ні, — запротестувала Лін, мляво відбиваючись від Тайо, який почав грубо обв’язувати її рушником.

— Я зроблю, — сказала Робін, відкинувши руку Тайо.

Лін підняли на ноги, загорнули в рушник, а тоді Вілл і Тайо понесли її геть.

— Прибери тут усе, — кинув Джов Робін на прощання, а тоді вийшов, і Робін почула, як він гаркнув ще до когось: — А ти йди допоможи їй.

Холоші штанів Робін набрали теплої червоної рідини. Вона повільно підвелася, гостро відчуваючи залізистий запах крові Лін, а до ванної, скрадаючись, повернулася Пенні з великими очима.

— Що з нею сталося? — пошепки спитала вона.

— Думаю, хотіла спровокувати викидень, — відповіла Робін, відчуваючи нудоту.

— О-о, — промовила Пенні. — Я не знала, що робити. Побачила кров з-під дверей…

Те, що сталося, нарешті почало наздоганяти Робін. А раптом Лін помре? Чи доктор Джов здатен дати раду невідкладній ситуації? Також вона усвідомила, що зреагувала на кризу не як Ровена Елліс, а як Робін Еллакотт: накричала на Джова, не слухала його наказів, відштовхнула Тайо, стала на бік дівчини, яка намагалася скинути свою дитину. Ще й зізналася, що знала, що Лін їла ту траву…

— Доктор Джов сказав, щоб я допомогла тобі прибрати, — несміливо сказала Пенні.

— Та нічого, — відповіла Робін, якій дуже хотілося побути наодинці з собою. — Я сама впораюся.

— Ні, — сказала на це Пенні, яку наче нудило, але вона набралася рішучості, — він же мені наказав… ти справді на нього накричала, — стривожено додала вона.

— Я просто була в шоці, — відповіла Робін.

— Знаю… але ж він лікар…

Робін не відповіла, а пішла по один із шорстких та грубих рушників, якими витиралися жінки, розклала його над калюжею й почала вибирати кров, водночас намагаючись придумати, як пояснити, що вона знала про Лін і ту траву й при тому не зізнатися, що сама була в лісі, де вона росте, поночі.

Наслідуючи Робін, Пенні теж принесла рушник і почала вибирати кров. Коли більшу частину калюжі було вимокано, Робін кинула закривавлений рушник у кошик із пранням, пішла по чистий рушник і потримала його під холодною водою. Її очі знову помандрували до високих вікон над раковинами. Серце боляче закалатало, коли вона уявила, як піде звідси просто зараз. Вона щойно почула перший натяк на те, що Вілл Еденсор має сумніви щодо церкви, але не уявляла, як витягнути себе з халепи, в яку вона щойно вскочила. Якби здихатися Пенні, то можна спробувати видертися на одне з тих вікон і стрибнути назовні, з іншого боку будівлі, який не видно з подвір’я. А тоді вона побіжить до лісу, поки очільники зайняті Лін, підніме людей, прижене на ферму швидку. Саме це і треба зробити. Її час настав.

Вона повернулася до залишків калюжі й почала витирати підлогу мокрим рушником.

— Ходи поїж, — сказала вона до Пенні. — Я доприбираю, тут майже все.

— Гаразд, — відповіла Пенні, підводячись. — Сподіваюся, ти не вскочиш у халепу.

— Дякую, — відповіла Робін.

Вона дочекалася, коли кроки Пенні затихнуть, а тоді підвелася, кинула мокрий рушник до кошика з пранням і рушила до раковини, аж тут у дверях з’явилася біла постать.

— Тато Джей хоче тебе бачити, — сказала Луїза Пірбрайт.

73

— Я не закінчила, — ошелешено сказала Робін, показуючи на підлогу, досі трохи рожеву.

— Я пришлю когось доприбирати, — відповіла Луїза. Вона тримала руки перед собою, переплівши розпухлі в суглобах пальці. — Краще йди.

Робін не одразу змусила ноги, які трусилися, скоритися. Слідом за Луїзою вона вийшла з ванної й перетнула порожню спальню. На мить спало на думку, що треба вирватися, рвонути проходом між гуртожитками, перелізти через хвіртку — але вона не мала певності, що встигне добігти до лісу неперехопленою: на подвір’ї було забагато людей, хтось скупчився біля фонтану Дайю, виконуючи звичний ритуал, хтось прямував до їдальні.

Луїза та Робін теж спинилися біля басейну.

— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй, — промовила Робін і відчула, що язик липне до піднебіння. Торкнувшись чола змоченим у воді пальцем, вона слідом за Луїзою ввійшла до прикрашених різьбленими драконами дверей садиби.

Всередині вони пройшли повз застелені червоним килимом сходи, а тоді зупинилися в коридорі перед лискучими чорними дверима ліворуч. Луїза постукала.

— Заходьте, — почувся голос Джонатана Вейса.

Луїза відчинила двері, жестом веліла Робін зайти, а тоді зачинила двері за її спиною.

Приміщення, в якому Робін опинилася, було великим і дуже гарним. На відміну від кабінету Мадзу, враження захаращеності воно не справляло. Стіни було затягнуті павичево-синьою матерією, на тлі якої в сучасних шафках стояли ретельно підсвічені статуетки — здебільшого китайські — зі срібла та слонової кістки. Під сучасним дашком з білого мармуру горіло полум’я, а перед ним сидів у кріслі з чорної шкіри і їв із чорного лакованого столика, заставленого різними стравами, Джонатан Вейс. Він був сам.

— А, — усміхнувся Вейс, відкладаючи ніж та виделку й спинаючись на ноги. — Ровена.

Він був убраний в дорожчу версію тих білих одностроїв, які носили майже всі на фермі, на вигляд пошиту з дикого шовку. На ногах Вейс мав дуже дорогі на вигляд шкіряні капці. Він рушив до Робін, і вона відчула, як кров відринула від обличчя.

Вейс притягнув її в обійми. Робін відчувала, що її досі трусить, і знала, що Вейс теж це помітив, бо обіймав її дуже міцно, аж придушивши її перса до своїх грудей. Він пахнув сандаловим одеколоном і обіймав її так довго, що стало некомфортно. Робін спробувала розслабитися, але всі м’язи були натягнуть Нарешті Вейс розтиснув хватку, але з обіймів її не випустив й усміхнено зазирнув їй в обличчя.

— Ти просто дивовижна, правда?

Робін не розуміла, сарказм це чи ні. Він здавався щирим. Тоді Вейс нарешті відпустив її.

— Ходи, — запросив він і повернувся вже до канапи, а їй вказав на чорне шкіряне крісло перед коминком.

— Я чув, що ти допомогла народитися дитині Мадзу, Ровено, — промовив Вейс. — Щиро дякую тобі за твоє служіння.

По миті збентеження Робін зрозуміла, що він говорить про дитину Ван.

— О, — сказала вона. В роті досі було так сухо, що важко було вимовляти слова. — Так.

— А сьогодні ти прийшла на поміч сердешній Лін, — провадив Вейс, усміхаючись і накладаючи собі на тарілку рагу. — Тебе пробачено, — додав він, — за нестримані слова, адресовані докторові Джову.

— О… добре… тобто… дякую вам, — відповіла Робін.

Вона була певна, що Вейс грає у якусь гру. Від запаху смачної їжі, що змінив сморід крові, їй крутило шлунок. «Дихай, — наказала вона собі. — Не мовчи».

— Із Лін все буде добре? — спитала вона.

— «Шлях ян пролягає з боку в бік, вгору й униз», — процитував так само усміхнений Вейс. — Вона зробила дурницю, як ти, мабуть, і сама розумієш. Чому ти нікому не сказала, що вона вживає полин? — спитав він ніби між іншим і знову підхопив ніж та виделку.

— Я не знала, — відповіла Робін, відчуваючи, як шкіра на голові вкривається потом. — Просто здогадалася. Бачила її з якоюсь травою кілька днів тому.

— Коли саме?

— Не пам’ятаю, просто помітила в неї у руках полин. А коли побачила її висипку сьогодні, то вирішила, що це схоже на алергію.

— Алергій не існує, — м’яко заперечив Вейс. — Ця висипка — ознака огиди тіла до того, що змусило її вчините фальшиве «я».

— Доктор Джов зможе допомогти їй?

— Звісно. Він розуміє духовну роботу краще за будь-кого з нині живих.

— Він відвіз її до лікарні?

— Він сам лікує її, і скоро Тайо забере її до місця, де вона відновить сили, тож ти не повинна так терзатися через Лін, — відповів Вейс. — Я натомість хотів поговорити про тебе. До мене дійшли… суперечливі відомості.

Він усміхнувся її, прожував свою їжу, а тоді зробив великі очі, ковтнув і додав:

— Але моя поведінка вражає… ти ж пропускаєш вечерю.

Він натиснув на маленький дзвоник серед страв на столі. За кілька секунд увійшла усміхнена Шона з поголеною головою.

— Шоно, принеси тарілку, склянку, ніж та виделку для Ровени, якщо твоя ласка, — наказав Вейс.

— Так, Тату Джею, — бундючно відповіла Шона, вклонилася і вийшла.

— Дякую, — сказала Робін, старанно прикидаючись безневинною вірянкою, яка відчайдушно прагне схвалення Джонатана Вейса. — Пробач, але… що за суперечливі відомості є про мене?

— Власне, — відповів Вейс, — я почув, що ти старанно працюєш. Ти ніколи не скаржишся на втому. Ти демонструєш рішучість та сміливість — я чув, що пологи були довгими, і ти не спала, допомагаючи. Також саме ти знайшла Емілі в Норвічі, чи не так? А перед тим, здається, стала на її захист, коли Дзян напоумляв її. А сьогодні ти перша кинулася на допомогу Лін. Мабуть, мені слід називати тебе Артемідою. Ти знаєш, хто така Артеміда?

— Е-е… це ж грецька богиня полювання?

— Полювання, — повторив Джонатан. — Цікаво, що ти згадала саме полювання.

— Лише тому, що бачила її статуї з луком та стрілами, — відповіла Робін, затиснувши долоні між колінами, щоб не трусилися. — Більше я про неї нічого й не знаю.

Двері відчинилися, й повернулася Шона з усім, про що просив Вейс. Вона поставила перед Робін тарілку та склянку й поклала ніж та виделку, знов усміхнено вклонилася Вейсу та пішла, зачинивши по собі двері.

— Їж, — наказав Вейс Робін і сам наповнив її склянку водою. — Артеміда вельми суперечлива постать, як і більшість людських інтерпретацій божественного. Вона водночас мисливиця і захисниця тих, на кого полюють, та дівчат дошлюбного віку, богиня дітонародження і… як це дивно… непорочності.

Він підняв на неї очі, а тоді знову зосередився на їжі. Робін зробила ковток води, намагаючись зволожити пересохлий рот.

— Особисто я, — провадив Вейс, — не зневажаю вчення тих, кого конвенційні релігії називають язичниками. Я не вважаю християнську концепцію Бога правдивішою за ідеї греків. Усі суб’єктивні спроби змалювати вичерпний образ Благословенного Божества неминуче фрагментарні та неповні.

«Окрім твоїх», — подумала Робін. Вона поклала собі на тарілку рагу та поленту і трохи з’їла. Це виявилося чи не найсмачніше, що вона куштувала в житті, хоч насправді, мабуть, вона просто давно не вживала нормальної їжі.

— А ще, Артемідо, ти проявила таку щедрість до церкви, — провадив Вейс. — Тисяча фунтів! Дякую, — додав він зі звичним виразом скромної вдячності та приклав руку до серця.

— Я мала б зробити це раніше, — промовила Робін.

— Чому ти так кажеш? — підняв брови Вейс.

— Бо знаю, що інші зробили пожертви раніше. Мені слід було…

— «Слід було» не існує, — перебив її Вейс. — Значення має тільки справді зроблене. Шлях до чистого духу — це процес, коли людина стає чимдалі активнішою. Молитва, медитація, навчання — все це дії. Жалощі пасивні й корисні лише тоді, коли підштовхують людину вперед, до нових дій! Що ж, це все дуже цікаво, але, — додав Вейс, і його усмішка згаснула, — твій щоденник дещо… розчаровує.

Серце Робін застукотіло частіше. Дописуючи в щоденник, вона скористалася порадою Ніав Догерті й щодня записувала тільки щось, що сподобалося, і щось, чого навчилася.

— Жодних питань, — провадив Вейс. — Жодних сумнівів. Ані якихось ознак внутрішнього життя Ровени.

— Я старалася уникати егомотивності, — відповіла Робін. Вейс аж загавкав сміхом, так, що вона сахнулася.

— Саме такої відповіді я чекав від тебе, Артемідо.

Робін не подобалося це повторення її нового прізвиська. Вона розуміла, що Вейс хоче водночас і підлестити їй, і вивести з рівноваги.

— Кажуть, що і на лекціях з доктрини ти поводишся так само. Не прагнеш дискусії, нічого не уточнюєш. Ти старанна, але мовчазна. І не виявляєш цікавості.

— Я думала…

— …що то був би вияв егомотивності? Зовсім ні. Я маю максиму про те, що краще один чесний скептик, ніж сотня таких, що думають, ніби пізнали Бога, а самі зачаровані лише власною побожністю. Але у цій відсутності цікавості та суперечки мене заінтригувало те, що ти — не покірлива натура. Аж ніяк. І ти не раз це демонструвала.

Робін силкувалася вигадати якусь відповідь, аж тут почула в коридорі рух, вовтузіння, а тоді голос Лін:

— Я н-н-не хочу їхати! Ні! Н-н-ні!

— Музика, — мовив Вейс, із брязкотом відклавши ніж та виделку, підвівся і спокійно підійшов до прихованої панелі на стіні. Він натиснув кнопку, і кімнатою полинула класична мелодія. Робін почула, як ляснули вхідні двері садиби. Вона встигла згадати, що Лін — майже напевно рідна донька Вейса, поки він повернувся на канапу і провадив так, наче нічого не сталося: — Тож ти, Артемідо, мене інтригуєш. З одного боку — пасивність, слухняність без питань, робота без скарг, щоденник без сумнівів, чимала пожертва церкві.

А з іншого — сильна, енергійна особистість. Поза семінарами з доктрини ти кидаєш виклик авторитетам і опираєшся глибшому зануренню у вчення церкви. Ти демонструєш сильну матеріалістичну схильність до важливості тіла замість духовних потреб. Звідки ці суперечності, Артемідо?

Робін, у якої завдяки їжі та воді побільшало сил, відповіла:

— Я стараюся вчитися і змінюватися. До церкви я дуже любила сперечатися. Саме тому мій наречений мене покинув. Мабуть… мабуть, моє фальшиве «я» нікуди не зникло і тримає мене.

— Дуже гарна, чітка, дотепна відповідь, — знов усміхнувся Вейс.

— Я стараюся бути чесною, — сказала Робін. Вона подумала, чи не допоможуть сльози переконати Вейса в її щирості. Після всіх потрясінь минулої години заплакати буде зовсім не важко.

— Чув, — мовив Вейс, — що єдиний випадок, коли ти показала інтерес до суперечки про церковну доктрину, мав місце у розмові з юним Віллом на городі.

— Я з ним не сперечалася, — якомога сумирніше відповіла Робін. — Я помилилася, а він мене виправив. Власне, це сталося кілька разів.

— А, он як… Віллові краще вдається запам’ятовувати доктрину, ніж утілювати її в життя, — знов усміхнувся Вейс. — Він розумний юнак, але досі не досягнув чистого духу, тому що раз у раз затинається на шостому кроці. Тобі відомо, що цей крок означає?

— «Чистий дух знає, що прийняття важливіше за розуміння», — процитувала Робін.

— Дуже добре, — кивнув Вейс. — Матеріаліст шукає розуміння, а чистий дух — істину. Де матеріаліст бачить суперечності, чистий дух усвідомлює, що різні концепції та ідеї є частинами цілого, осягнути яке здатне лише Божество. Вілл не може звільнити себе від прихильності до матеріалістичної концепції знання. Він старається, іноді майже досягає успіху, але тоді знову відкочується назад.

Вейс зазирнув Робін в обличчя, але вона утрималася від коментарів, розуміючи, що небезпечно показувати особливу цікавість до Вілла. Зрозумівши, що вона нічого не скаже, Вейс провадив:

— А ще ти кинула виклик Дзянові, коли він напоумляв Емілі на городі.

— Так, — кивнула Робін, — я зреагувала інстинктивно…

— «Інстинктивно», — повторив Вейс, — це вельми цікаве слово, яке дуже люблять матеріалісти. Тільки коли людство звільниться від низьких емоцій, що їх ми кличемо інстинктами, у нас буде шанс перемогти зло. Але твій… інстинкт, як ти його називаєш, Артемідо, здається, особливо збуджують Бунтарі.

— Я не розумію, що це означає, — сказала Робін.

— Вілл. Емілі. Навіть маленька мишка Лін має схильність до Бунту, — відповів Вейс.

— Та я їх майже не знаю, — відповіла Робін.

Кілька секунд Вейс мовчав. Він доїв усю їжу зі своєї тарілки, тоді поплескав по губах лляною серветкою і сказав:

— Я чув, що ти мала важке Одкровення. Маніфестувалася Дайю.

— Так, — відповіла Робін.

— Вона це робить, — мовив Вейс, — коли відчуває, що церкві щось загрожує.

Він дивився на Робін уже без усмішки, а вона змусила себе не відводити очей і тримати вираз подиву, а не паніки. Великі сині очі Вейса були непрозорі.

— Ти ж… не думаєш, що я загрожую церкві?

Ці слова прозвучали пошепки, і Робін навіть не прикидалася. Їй справді стиснуло горло.

— Що ж, побачимо, — без усмішки відповів Вейс. — Підведися для мене.

Робін опустила ніж та виделку на тарілку і встала.

— Сюди, — звелів Вейс, відходячи від канапи у центр килима та кімнати, подалі від меблів.

Тепер вони стояли лицем до лиця. Робін не знала, що буде: інколи Бекка чи Мадзу показували їм прості рухи з йоги під час медитацій, і з пози Вейса здавалося, що він даватиме подібні настанови.

Секунд із десять він холодно дивився на неї, а тоді простягнув руки і поклав їй на перса, свердлячи її очі поглядом. Робін завмерла, відчуваючи чистий шок. Вона ніби дивилася на своє тіло збоку, ледь відчуваючи пестощі Вейса.

— Тільки дух має значення, — промовив Вейс. — Тіло неважливе. Згодна?

Робін автоматично відповіла «так» чи принаймні спробувала це зробити, але з її вуст не злетіло ані звуку.

Вейс прибрав праву руку з її перса, поклав натомість на міжніжжя і почав рухати нею.

Щойно Робін відскочила від нього, двері за її спиною прочинилися. Вони з Вейсом синхронно озирнулися, він опустив руку, якою торкався її грудей. До кімнати ввійшли Бекка та Мадзу, — перша в однострої, друга у довгих білих шатах. Із розпущеним чорним волоссям вона здавалася відьмою-нареченою. Коли двері відчинилися, з другого поверху почувся плач маленької Їсінь.

Важко було сказати, котра з жінок дивилася більш розлючено та обурено. Ні Мадзу, ні Бекка не засвоїли уроків про матеріалістичне власництво: видно було, що їх обох збісило видовище рук Вейса на тілі Робін. Минуло кілька мовчазних застиглих митей, а тоді Бекка промовила тонким крижаним голосом:

— Джайлз має питання.

— То нехай заходить. Іди собі, Артемідо, — сказав цілковито розслаблений і знов усміхнений Вейс.

— Дякую, — відповіла Робін.

Проходячи повз двох розлючених жінок, вона відчула характерну суміш ладану та немитого тіла, якою пахнула Мадзу. Опинившись у коридорі, Робін мало не побігла. Над головою горлало немовля, у голові гуділа паніка, тіло там, де його торкався Вейс, пекло, ніби він затаврував її крізь одяг.

«Тікай, тікай негайно».

«Але вони побачать мене на камерах».

Робін відчинила двері із різьбленими драконами і вийшла. Призахідне сонце заливало небо кров’ю. Через подвір’я прямували у своїх справах люди. Робін автоматично рушила до басейну Дайю, чия ряба поверхня рубіново сяяла під вечірнім сонцем. Незамовкаючий плюскіт фонтану відлунював у вухах.

— Утоплена пророчиця благословить…

Слова відмовлялися вимовлятися. Знаючи, що зараз виблює, і вже не дбаючи про цікаві погляди, вони помчала до гуртожитку й забігла до туалетної кабінки, де вивергнула з себе крихти поленти та рагу, спожиті за столом Джонатана Вейса, а тоді упала навколішки і зігнулася вже у сухих конвульсіях, а її плоть була аж липка від огиди.

74

Минуло два дні, протягом яких Робін ні на мить не полишав страх, ще й такий, якого вона ще не відчувала. Не було куди сховатися, не було безпечного місця для втечі: вона розуміла, що було наказано невпинно пильнувати за нею, бо коли вона не спала, поруч завжди була котрась вірянка, — навіть у туалеті. Єдиним плюсом в її оточенні була відсутність Тайо, який повіз Лін невідомо куди і досі не повернувся на ферму.

Робін знадобилася уся сміливість, щоб у ніч із четверга на п’ятницю встати з ліжка і піти написати Страйкові. Вона чекала довше, ніж зазвичай, щоб точно пересвідчитися, що всі сплять, сама не ризикуючи задрімати, — так її лихоманив адреналін. Вислизнувши з гуртожитку, вона помчала через поле до лісу, щомиті чекаючи почути окрик за спиною.

Діставшись паркану, вона знайшла у камені два листи. Мерфі писав, що на два тижні летить на Сан-Себастьян, і хоч тон листа був теплий, вона відзначила натяк на невдоволення тим, що вона не складає йому товариства. Лист від Страйка розповідав про вчинений Джорданом Рейні замах на самогубство.

Написавши дві відповіді, Робін лишилася сидіти на холодній землі, паралізована страхом. Чи слід їй покинути ферму, поки ще є шанс? Перелізти через колючий дріт і дочекатися колеги, який приїде по її листи? Викликати швидку для Лін було вже надто пізно, але тепер за нею стежили так пильно, що Робін сумнівалася в можливості розвідати щось іще, лишаючись на фермі. Вона вже не вірила, що зможе поговорити з Емілі Пірбрайт, бо їх обох постійно оточували інші віряни.

Однак лишався Вілл, який у розмові з Нолі на кухні продемонстрував виразні сумніви щодо церкви. Тепер, знаючи, що це не аномалія і що Вілл щоразу спотикається на шостому кроці до чистого духу, Робін зрозуміла, чому такого розумного та освіченого молодика з великим трастовим фондом не випускають із Чапмен-Фарм замість доручати йому проведення семінарів та поїздки світом в товаристві Вейса. Якщо їй вдасться організувати ще хоч одну розмову з Віллом, це буде варте подальшого перебування на фермі.

Тож Робін склала листи, сховала їх у пластиковий камінь, порвала та викинула на дорогу записки Страйка та Раяна, тоді дві хвилини присвятила поїданню шоколадки, яку передала агенція, і пішла назад до лісу.

Вона не пройшла й десяти метрів, коли почула, як за спиною зупиняється машина, і кинулася за дерево. В освітленому зсередини салоні вона побачила Барклея, який вийшов зі своєї «мазди», обережно переліз через дріт і дістав з пластикового каменя листи Робін. Зі свого сховку Робін дивилася крізь гілки й подумала, чи не озватися до нього, але не наважилася на це. До колеги були лічені метри, але вона почувалася привидом, якому нема чого спілкуватися з живими людьми. Вона дочекалася, коли Барклей перелізе через паркан на дорогу, сяде в машину та поїде геть, а тоді повільно відвернулася, стримуючи сльози.

Непоміченою вона перейшла холодне поле і лягла в своє ліжко у гуртожитку. Почасти через спожитий цукор, а почасти через паніку після прогулянки, яка ніяк не відступала, решту ночі Робін не спала і відчула мало не полегшення, коли закалатав дзвін, оголошуючи підйом.

75

— І що скажеш?

Страйк, який щойно дочитав останнє послання Робін із Чапмен-Фарм, підняв очі на Барклея, який двадцять хвилин тому доставив його з Норфолку і тепер стояв у дверях кабінету з горням кави, яку зробила для нього Пат.

— Їй час вибиратися звідти, — відповів Страйк. — Якщо вони не доправили ту Лін до лікарні, нам тут вистачить, щоб ініціювати поліційне розслідування.

— Так, — кивнув Барклей, — і це навіть як не рахувати сексуальних домагань.

Страйк промовчав, опустивши погляд на останні рядки листа Робін.

і Вейс мене обмацав. Багато не встиг, бо зайшли Мадзу та Бекка.

Знаю, ти скажеш, що мені час виходити, але я мушу дізнатися, чи можливо умовити Вілла піти. Я не можу покинути це, я надто близько. Може вистачити одного тижня.

Будь ласка, якщо можеш, дізнайся, чи вони доправили Лін до місцевої лікарні, я за неї страшенно тривожуся.

Цьом, Робін

— Так, їй час вибиратися звідти, — повторив Страйк, — У наступному листі я скажу їй чекати біля каменя, і ми її заберемо. Досить цього.

Він тривожився, і не тільки через те, що Вейс її «обмацав» — що саме Робін назвала цим словом? — а ще й тому, що вона стала свідком осудного діяння церкви. Звісно, саме для того вона й вирушила на Чапмен-Фарм, але Страйк не очікував, що Робін, дізнавшись про такий серйозний переступ, лишиться при церкві. Він розумів, чому вона зізналася, що бачила Лін з її травою, але цим зізнанням вона дуже сильно себе підставила і мала б покинути ферму, щойно це сталося. На стіні його кабінету висіла дошка з купою людей, які зникли чи загинули поруч із Татом Джеєм.

— Що? — спитав він, бо здалося, що Барклей звертається до нього.

— Спитау, які плани на ранок.

— А, — озвався Страйк. — Звільнити Літтлджона.

Він відкрив фото на телефоні й передав його Барклею.

— Не встиг повернутися з Греції, як подався на зустріч з Паттерсоном. Нарешті результат за ті дурні гроші, які я на це викинув.

— Файно, — мовив Барклей. — Може, зміняєм його на автора фото?

— Слушна думка, якщо хочеш, щоб до четверга з офісу винесли все, що можна продати.

— Де звільнятимеш?

— Тут. Він саме їде.

— Можна зостатись і подивитись? Раптом це буде останній шанс почути його голос.

— А ти хіба не на Франкові-Два сьогодні?

— Та на йому, — зітхнув Барклей. — Зноу кілька годин дивитися, як він видивляється Майо. Якщо вони направду щось там надумали, хай вже поскоряться.

— Хочеш, щоб нам клієнтку викрали?

— Та ти мене зрозуміу. Щоб вони отак ще кілька місяців не бабралися.

— Маю відчуття, що все станеться дуже скоро.

Барклей пішов. Страйк відчув задоволення від того, що водночас до офісу зайшов Літтлджон: він аж відчував передсмак того, що буде.

— Доброго ранку, — сказав Літтлджон, стаючи у дверях замість Барклея. Його коротке волосся, пересипане сивиною, було як завше акуратне, утомлені очі втуплені в Страйка. — Можна, я собі спершу кави…

— Ні, — відрубав Страйк. — Заходь до кабінету й зачини по собі двері.

Літтлджон ніби здивувався, але зробив як було сказано. Зі сторожким виглядом він підійшов до стільця Робін біля партнерського столу та сів.

— Як поясниш оце? — спитав Страйк, підсуваючи до нього телефон, на екрані якого було вчорашнє фото, де Літтлджон і Паттерсон разом заходили до офісу останнього в Мерілебоні.

Тиша запала майже на дві хвилини. Страйк, який ніяк не міг вирішити, якої фрази чекає від Літтлджона — чогось на кшталт «та ми випадково стрілися» чи варіації на тему «ну гаразд, хороший лягавий» — не поспішав порушувати мовчанку. Нарешті його підрядник видав щось на півшляху між рохканням та аханням. А тоді — й оцього Страйк не чекав — заплакав.

Якби Страйка попросили оцінити людей, свідком чиїх сліз він став за останні кілька тижнів, за ступенем співчуття, яке він мав до їхніх страждань, останнє місце посіла б Біжу. Однак тепер він виявив, що існує категорія плаксіїв, яка бісить його навіть більше за жінок, чия підступна гра обернулася проти них самих, і представляє її чоловік, який доклав усіх зусиль, щоб зруйнувати бізнес іншої людини та її репутації, щоб розвалити розслідування щодо сталкерів, які мучать жінку, ще й додавши тій жінці страху й тривоги, і який усе це зробив заради грошей — а тепер чекає, що його пожаліють, бо отак не до речі викрили.

Страйку дуже кортіло дати цьому чоловікові ще кращі підстави для сліз, але він вирішив, що можна отримати зиск із очікуваної спроби Літтлджона зобразити каяття. Тож він не став коментувати його схлипування, а просто чекав, що Літтлджон скаже далі.

— Я вліз у величезні борги, — нарешті бовкнув той. — Втрапив у халепу. Через онлайнові казино. Грав у блекджек. У мене проблеми.

«Чекай, зараз я тобі справжні проблеми покажу».

— І до чого тут це?

— Я по вуха в лайні, — схлипнув Літтлджон. — Жінка гадки не має, як усе погано. Мітч, — провадив Літтлджон, потрясаючи телефоном зі світлиною Паттерсона, — позичив мені гроші, щоб я здихався хоч реальних кримінальників. Без відсотків.

— Але з умовою, щоб ти розвалив мене.

— Я ніколи…

— Ти закинув у двері Таші Майо змію. Ти спробував проникнути у цей офіс, коли думав, що тут нікого немає, — гадаю, щоб установити жучки. Пат спіймала тебе за спробою сфотографувати справу Еденсора…

— Ця твоя Пат тобі набрехала.

— Якщо хочеш повідомити, що їй шістдесят сім років, то я знаю. Теж мені біда.

Розчарування Літтлджона через те, що ця інформація не принесла користі, було майже фізично відчутним, а Страйк задоволено зауважив, що з халепи Літтлджон звик вибиратися, підставляючи інших. З такою людиною він зараз зварить пива.

— Чому Паттерсон це робить? — спитав Страйк.

— Він проти тебе так затявся, страшне, — відповів Літтлджон, намагаючись зупинити потік шмарклів зі свого носа. — Він давній друг Роя Карвера. Вважає тебе винним у тому, що Карвера поперли з поліції, а ще біситься, що ти маєш славу і популярність у клієнтів замість нього. Каже, що ти крадеш в нього роботу. Найбільше курвиться через те, що Колін Еденсор звільнив нас і пішов до тебе.

З утомлених очей Літтлджона досі крапали сльози.

— Але мені краще в тебе. Я краще тут лишуся. Я можу бути корисним.

Страйк ледь стримався, щоб не спитати, на біса йому зрадливий і безвольний працівник, якому не стало ні моралі відмовитись від знущань над уже й так наляканою жінкою, ні розуму не допустити викриття свого саботажу. Можна було лише припустити, що саме ця суміш самообману та видавання бажаного за дійсне довела його до нищівного програшу в казино.

— Що ж, як хочеш бути корисним, — сказав Страйк, — можеш починати. Дай сюди телефон.

І він відкрив фотографію чорнявої жінки, що чатувала на розі Денмарк-стріт.

— Хто це?

Літтлджон глянув на фото, ковтнув, а тоді сказав:

— Так, вона з Мітчевих. Я йому сказав, що ти приставив до мене стеження. То він перестрахувався і приставив до тебе Фару.

— Яке в неї повне ім’я? — спитав Страйк, розгортаючи записник.

— Фара Навабі, — пробурчав Літтлджон.

— А що скажеш про жучки в офісі Ендрю Гонболда?

— Нічого, — аж надто поспішно відповів Літтлджон.

— Слухай сюди, — тихо сказав Страйк, нахиляючись до нього. — Гонболд не пускає туди абикого. Його дружина має проти нього достатньо, і ставити його офіс на прослуховування, щоб прищикнути чоловікові хвоста, їй не треба. Хтось вирішив, що йому не ліньки напхати незаконних жучків Гонболду в офіс, а моє ім’я останнім часом звучало в пресі поруч із його прізвищем. Тож коли я піду до Гонболда і покажу йому фото Паттерсона, твоє фото, фото Фари…

— Це Фара, — буркнув Літтлджон.

— Мені це спадало на думку, — кивнув Страйк і відкинувся на стільці. — Що ж, гадаю, це питання ми розібрали. Сподіваюся на твоє розуміння, що за поточних обставин я не проситиму Пат виплатити тобі останню зарплатню.

— Ні, послухай, — запанікував Літтлджон, зметикувавши, вочевидь, що в Паттерсона йому теж лишилося працювати недовго. — У мене є ще дещо для тебе.

— Наприклад?

Літтлджон дістав із кишені власний телефон, щось на ньому наклацав, а тоді виклав на стіл і підсунув до Страйка. Той побачив фотографію Мідж і Таші Майо, які сміялися перед входом до будинку Майо в Ноттінґ-Гіллі. Обидві тримали пакети з супермаркету «Вейтроуз».

— Глянь наступне, — сказав Літтлджон.

Страйк свайпнув праворуч і побачив фото, на якому Мідж виходила з оселі Майо під вечір.

— Друге було вчора, — сказав Літтлджон. — Я збирався передати його Мітчеві.

— Гадаю, є цілком безневинне пояснення, — озвався Страйк, цілковито певний у протилежному. — Якщо це найкраще, що ти можеш…

— Hi, ні… У мене є дещо на Паттерсона.

— Це я і сам дістану за потреби.

— Ні, послухай, — уперся Літтлджон, — я тобі можу ще дати дещо по тій церкві. У Мітча є запис. Він не віддав його, коли Еденсор його звільнив.

— Та який там ще запис, — скептично відповів Страйк.

— З отим Кевіном, як там його, отим, що втік із церкви… Кевіном Первісом, так?

— Пірбрайтом, — сказав Страйк.

— Так, точно. Мітч має запис розмови з ним на прихований диктофон.

— І нащо Паттерсону робити прихований запис розмови з Пірбрайтом, якщо Пірбрайт уже розповів Коліну Еденсору все, що знав?

— Бо вони посварилися. Пірбрайт та Еденсор, — відповів Літтлджон. — Хіба ж ні? якраз перед тим, як Пірбрайта застрелили. І не розмовляли.

Страйк дещо зацікавився цим, оскільки сер Колін і Кевін Пірбрайт і справді посварилися, а тоді мало спілкувалися у проміжку часу між атакою Кевіна на Джайлза Гармона на читанні книжки останнього та вбивством Пірбрайта.

— Був же той лист, здається, електронний лист, який Пірбрайт відправив Еденсору, — благально сказав Літтлджон, — де Пірбрайт казав, що намагається зібрати докупи речі, про які забув чи якось так, авжеж? Розслідування Мітча не просувалося далі, тож він відправив Фару поговорити з Пірбрайтом і, може, щось із нього витягнути. У Пірбрайта з головою була біда, тож Мітч боявся, що у випадку відкритого інтерв’ю Пірбрайт розпатякає про нього у своєму блозі. Він тоді став дуже балакучий.

— Чому Паттерсон не передав цей запис Еденсорові?

— Бо якість лайно. Нічого не розібрати. Фара напартолила, але потім сказала Мітчеві, що Пірбрайт все одно нічого корисного не сказав.

— І це отакий цінний доказ ти мені пропонуєш, щоб я тебе не виганяв? Нерозбірливий запис розмови, яка не містить нічого цінного?

— Ну так, але ж це ти, ні? — із відчаєм спитав Літтлджон. — Ти знатимеш, що з ним робити.

Якщо можна було в такій ситуації ще підлити олії у вогонь, то саме спроба підлеститися після зради здатна була розлютити Страйка. Йому знову знадобилося чимале зусилля, щоб не послати Літтлджона до курвиної матері.

— А якщо розмова не містить нічого цінного, нащо Паттерсон її зберігає?

— Та власне він не… він закинув ту касету в сейф і забув про неї. Я її там бачив, як востаннє зазирав.

— Гаразд, — повагом промовив Страйк, — принеси мені цей запис, і тоді я згоден на ще одну розмову про твої подальші перспективи на цій роботі.

«І це, бляха, буде коротка розмова».

— Дякую! — розчулився Літтлджон. — Дякую, Корморане, я тобі такий вдячний, слів нема. Мені справді потрібна ця робота, ти маєш зрозуміти, що мені справді дуже важко, але маючи постійну роботу, я викручуся… візьму кредит чи що… ти не пошкодуєш. Я людина вірна, — безсоромно додав він, — і добра не забуваю. Такого відданого цій агенції, як я, ти ще не…

— Прибережи це все на потім. Ти ще не приніс мені запис.

Щойно Літтлджон пішов з офісу, Страйк набрав Мідж.

— Драсті, — доволі швидко відповіла вона.

— Не розкажеш мені, чого ти ходиш на закупи з нашою клієнткою?

— Що? — стрепенулася Мідж.

— Ти. Таша Майо. «Вейтроуз», — промовив Страйк, якому вже геть уривався терпець.

— Я не ходила з нею за закупи, — ніби не повірила власним вухам Мідж. — Просто один з них порвався, та й усе.

— Хто порвався?

— Пакет, пакет порвався, а ти що подумав? Я допомогла їй зібрати продукти.

— І оце ти називаєш прихованим стеженням — позбирати їй продукти?

Срака-мотика, Страйку, — роздратувалася Мідж, — що я мала робити? Стояти і дивитися, як вона ловить бляшанки по всій вулиці? Якби я їй не допомогла, це виглядало б значно сумнівніше. Жінки так роблять — допомагають одна одній.

— Чому ти була у неї вдома вчора вночі?

— Та яка ніч, дев’ятої ще не було… а звідки ти знаєш?..

— Відповідай на довбане питання.

— Вона мене сама покликала, — наїжачилася Мідж. — Почула якийсь гуркіт біля задніх дверей. Її брат повернувся до себе на північ, вона вдома сама-одна, а ти її тими Франками серйозно залякав.

— І що там гуркотіло?

— Кіт перекинув смітник.

— І довго ти була в будинку?

— Не знаю, може, годину.

— Що ти в біса робила там цілу годину?

— Я ж кажу, вона смикана як не знаю хто! Але звідки ти…

— Тебе сфотографували. Літтлджон щойно показав мені фото.

— От паскуда довбана, — ахнула Мідж.

— І що сталося, поки ти була в будинку?

— Ти на що, бляха, натякаєш? — обурилася Мідж.

— Я поставив чітке питання.

— Каву пили.

— А як ти, чорт забирай, не помітила, що за будинком стежив Літтлджон?

— Не було його там. То хтось інший.

— Зі справи Майо я тебе знімаю, — відрубав Страйк. — Будеш працювати Коханчика.

— Я не зробила нічого поганого! — запротестувала Мідж. — Ташу спитай!

— Питання в тому, як це виглядатиме для преси, — відповів Страйк.

— Наче ти про це думав, коли трахав ту адвокатку з надутими цицьками!

— Я зроблю вигляд, що не чув цього, — крізь зціплені зуби відповів Страйк. — Як побудуємо роботу далі, я вже сказав. І щоб духу твого біля Майо не було.

І він кинув слухавку, киплячи від гніву.

76

Насувалася Маніфестація Утопленої пророчиці, і Робін наказали долучитися до групи, яка прикрашала фасад храму довгими білими банерами, на яких були надруковані стилізовані темно-сині хвилі. Для цього доводилося дертися на довгі драбини, і Робін, насилу ладнаючи банер під самий дах, подумала про те, як легко хтось унизу міг би вибити з-під неї драбину, а потім сказати, що сталася трагічна випадковість. На щастя, ніхто на замахувався на її життя, і вона спокійно повернулася на землю.

— Оце круто, правда? — спитав у неї один із симпатичних американців, привезених Вейсом із Лос-Анджелеса: він теж допомагав прикрашати храм. Тканина тріпотіла під вітром, і здавалося, що надруковані хвилі стікають з банера.

— Так, краса, — погодилася Робін. — Ти знаєш, коли буде Маніфестація?

Вона жахалася появи Дайю у храмі майже так само, як боялася того, що її знову покличуть у садибу до Джонатана Вейса.

— За тиждень, — відповів американець. — Ух, чекаю не дочекаюся. Стільки про це чув. Ви, народе, благословенні, що живете тут, у місці, де церква почалася.

Він усміхнувся Робін:

— Не хочеш духовно поєднатися?

— Їй не можна.

Це втрутилася Шона. Вона теж допомагала прикрашати храм, радо видираючись на драбини попри те, що її вагітний живіт уже помітно випинався.

— Що? — не зрозумів американець.

— Духовна дружина, — відповіла Шона з широкою усмішкою і пішла допомагати Волтеру, який ніяк не міг скласти свою драбину.

— Ух, йой, я не знав, — сказав американець Робін. Він здавався наляканим.

— Нічого страшного, — відповіла Робін, але молодик швиденько відсунувся подалі, ніби боявся бути заскоченим за розмовою з нею.

Слова Шони збентежили та стривожили Робін. Адже не може жінка стати духовною дружиною тільки тому, що Джонатан Вейс її сексуально домагався? Робін допомагала заносити драбини до сараю, а тимчасом її обсіли нові страхи.

Протягом наступних кількох днів Робін помітила, як навколо неї закручується підводна течія пліток. Жінки і навіть чоловіки поглядали на неї косо, а Вів’єн трималася відверто вороже. Відколи Шона зробила цю заяву під храмом, чутка про те, що Робін — нова духовна дружина Тата Джея, розійшлася широко та швидко.

Ніхто, навіть люди, які стежили, щоб вона не лишалася на самоті, не ставив прямих питань, тож Робін не мала нагоди спростувати чутку. Та й, власне, вона сама не мала жодної певності. Можливо, Вейсу досить накласти руки на тіло жінки, щоб вона вважалася духовною дружиною? Але якщо Шона зробила невірний висновок (а Робін підозрювала, що так і сталося), Робін боялася, що в розпусканні пліток звинуватять її саму. Насправді її мучив липучий страх, що саме ця невирішена дилема призведе до її викриття, бо через спалах заздрощів, спровокований Шоною, люди, що мають щодо неї якісь підозри, зійдуться разом і складуть їх докупи. Робін виявила, що постійно фантазує про те, як зривається з місця і мчить до лісу, хоча не сумнівалася, що перепинена втеча погіршить її становище. Вона усвідомлювала, що найрозумніше буде вийти за периметр ферми у ніч із четверга на п’ятницю, коли поруч буде хтось із колег. Якщо вона так вчинить, то не застане Маніфестацію Утопленої пророчиці, що, як дізналася Робін, відбудеться ввечері у п’ятницю. Після того, що сталося на її Одкровенні, Робін була тільки рада лишитися без таких вражень.

На ферму повернувся Тайо — без Лін. Робін бачила його тільки здалеку й старанно уникала зорового контакту. Тепер усі її зусилля були спрямовані на те, щоб поговорити з Віллом віч-на-віч. Якщо вона встановить глибину його сумнівів щодо церкви, це виправдає усі знесені нею випробування, і вона покине ферму, точно знаючи, що справді посприяла розслідуванню.

У вівторок увечері Робін відправили працювати до пральні — утилітарної будівлі з бетонною підлогою, де стояли ряди промислових пральних машин і були сушарки, що підтягувалися під стелю. Жінка, що супроводжувала Робін до дверей, пішла, переконавшись, що вона всередині. Вона явно вирішила, що у пральні, де купа людей завантажувала брудний одяг та постіль та вибирала чисте, буде кому за нею наглянути.

Пральні машини рівномірно пихтіли та гуділи, тож доводилося кричати, щоб чути одне одного. Отримавши мішок брудної білизни та інструкції щодо потрібного режиму прання, Робін завернула за ріг другого ряду пралок, і в неї тьохнуло серце: перед однією з них стояв навколішки Вілл, витягаючи купу мокрого одягу й складаючи в кошик. Поруч із ним встановлювала режим на сусідній машині Маріон Гакслі, яка на початку перебування на фермі була відверто закохана в Джонатана Вейса і з якою Робін не взаємодіяла вже багато тижнів.

Тяжка праця і співмірна втрата ваги страшенно зістарили Маріон, чиє виснажене обличчя обвиснуло так, як годі було уявити, коли вона сідала на автобус у Лондоні. На фарбованому рудому волоссі відросло вже два пальці сивих коренів.

Ні Вілл, ні Маріон не почули наближення Робін, і тільки коли вона підійшла до сусідньої пралки, Вілл підняв очі.

— Привіт, — сказала Робін.

— Привіт, — буркнув Вілл.

Вигрібши жмуток мокрого одягу, він підняв важкий кошик і поніс його геть.

Робін почала завантажувати свою пралку. Навколо так стукотіло й гуділо, що тільки після гучного «агов!» просто у вухо вона зрозуміла, що Маріон щось намагається їй сказати.

— Привіт, — сказала Робін, а тобі побачила, що Маріон чорна від люті.

— І де тільки нахабство взялося! Ходить тут! Шкіриться!

— Перепрошую? — здивувалася Робін.

— Перепрошуй за свою брехню про Тата Джея!

— Я жодним словом…

— Розповідаєш, що він із тобою духовно поєднався!

— Я не…

— І ми всі знаємо, що ти брешеш! Ти не духовна дружина!

— Я ніколи не казала…

— І знаєш що? — спитала Маріон. — Утоплена пророчиця тобі покаже!

— Я не розумію, про що…

— Вона вже з’являлася, — заявила Маріон. — У лісі. Вона приходить, коли наближається її Маніфестація. Вона захистить Тата Джея.

Робін зрозуміла, що дивиться у справжнє обличчя фанатизму. Щось невблаганне і чужинне визирало з-під шкіри людини, що стояла перед нею, щось, із чим марно сперечатися. Тим не менше вона почула власний благальний голос: «Маріон!» — хоч гадки не мала, що скаже цій жінці. Вона не встигла знайти жодних слів, бо Маріон плюнула їй в обличчя.

Робін відчула, як слина вдарилася об шкіру просто під лівим оком, і щось у ній зламалося, луснула остання булька стриманості. «Вони всі подуріли. Курва, вони ненормальні». Робін грубо відштовхнула Маріон і попростувала до Вілла, який саме розвішував мокрі однострої і шкарпетки.

— Вілле, — голосно промовила вона, перекрикуючи гуркіт пралок. — Хочеш духовно поєднатися?

— Що?

— Хочеш духовно поєднатися? — повторила Робін, чітко вимовляючи кожне слово.

— О, — промовив Вілл. Здавалося, що Робін запропонувала йому чашку кави: він не дуже зацікавився пропозицією, але не показав і ніяковості чи подиву. Скільки ж разів він устиг побувати в кімнатах усамітнення за ці чотири роки? — Так, звісно.

Вони разом рушили до дверей. Робін кипіла гнівом на Маріон, на все це лицемірство та божевілля. Вона більше не могла прикидатися. Їй урвався терпець.

— А куди це ви? — підозріливо спитала старша жінка біля дверей.

— Духовно єднатися, — твердо відповіла Робін.

— Ой, — промовила жінка. Вона здавалася збентеженою та зляканою — мабуть, не знала, що важливіше: щоб Робін лишалася під наглядом чи щоб вона вчинила акт покори та слухняності, який мав показати справжню відданість УГЦ. — Я… добре…

Робін та Вілл разом пішли стежкою до подвір’я. Вони мовчали, Робін намагалася скласти план дій. Вона ледь помічала попереджувальне ряботиння тривоги за своїм гнівом і рішучим наміром в останні свої години на фермі щось таки витягнути з Вілла.

Коли підійшли до кімнати усамітнення, Робін відчинила скляні двері й відступила, пропускаючи Вілла першим. А тоді смикнула занавіску, запинаючи двері, так єдиним джерелом світла в кімнаті лишилася лампочка під стелею.

Вілл мовчки сів на ліжко і почав знімати шкарпетки та кросівки.

— Вілле, — сказала Робін, — в цьому немає потреби, я хотіла просто поговорити з тобою.

Він звів на неї очі.

— Це не дозволено. Ми або духовно єднаємося, або йдемо.

Він підвівся і стягнув кофту, відкривши блідий безволосий торс, на якому під різким світлом з-під стелі можна було перерахувати всі ребра. Коли Вілл відвернувся кинути одяг у куток, Робін побачила на його спині ті самі дивні відзнаки, що були на спині чорношкірої дівчини, яка недогледіла Бо, і той утік з дитячого гуртожитку: ніби хребет стерли до крові.

— Що з тобою сталося? — спитала Робін. — Що це в тебе на спині?

— Я був у ящику, — буркнув Вілл.

— За що?

Вілл проігнорував питання, натомість стягнувши штани разом із посірілими трусами. Тепер він стояв перед Робін зовсім голий. Його пеніс був млявий.

— Вілле, я хотіла лише…

— Роздягайся, — кинув Вілл і пішов в куток, де був приєднаний до крану шланг. Взявши з підлоги слизький шматок мила, він почав мити свої статеві органи.

— Те, що ти сказав Нолі тоді на кухні, — підвищила голос Робін, перекрикуючи стукіт води по дерев’яним мостинам, — змусило мене замис…

— Забудь про те! — кинув Вілл через плече. — Саме тому мене посадили у ящик. Дарма я це сказав. Якщо хочеш говорити на цю тему, я піду.

Він обтерся цвілим на вигляд рушником, сів на брудну постіль і почав мастурбувати, стараючись викликати ерекцію.

— Вілле, припини, — попросила Робін, відводячи очі. — Будь ласка, не роби цього.

Він припинив, але не через прохання Робін. Просто за дверима будиночка заревіла газонокосарка. Робін визирнула через просвіт у занавісках і побачила Амандіпа, який з похмурою рішучістю косив траву.

— Хто то? — спитав Вілл з-за спини Робін.

— Амандіп, — відповіла вона. — Косить траву.

— Це через те, що ти на Позначці три, — пояснив Вілл. — Він стежить, щоб ти не пішла звідси. Роздягайся. — Він повернувся до мастурбації. — Скидай одяг, бо чекають, що ми впораємося за двадцять хвилин.

— Прошу, припини це, — благально сказала Робін. — Будь ласка. Я хотіла лише поговорити.

— Роздягайся, — повторив він, затято смикаючи рукою.

— Вілле, ті твої слова…

— Забудь про ті слова, — огризнувся він; ерекція ніяк не з’являлася. — То все фальшиве «я», я такого насправді не думав!

— Тоді навіщо ти все те сказав?

— Я… просто я не люблю Сеймур. Вона не повинна бути серед принципалів. Вона БП. Не розуміє доктрину.

— Але ти сказав логічну річ, — заперечила Робін, — адже справді є суперечність між…

— «Людське знання обмежене, — процитував Вілл, — а божественна істина меж не має». «Відповідь», розділ п’ятий.

— Ти віриш в усе, що каже церква? Абсолютно в усе? — спитала Робін, змушуючи себе поглянути на Вілла, який досі стискав свій напівотверділий пеніс.

— «Уперта відмова злитися з колективним «я» видає непозбувну егомотивність». «Відповідь», розділ п’ятий.

За скляними дверима так само ревів мотор косарки.

— На Бога, — сказала Робін, загнана між Амандіпом і Віллом, який продовжував мастурбувати, — ти ж розумний, то чого боїшся думати, чого лише цитуєш?

— «Матеріалістичні моделі мислення прищеплюються з дитинства. Щоб зламати їхні рамки, слід перш за все зосередитися на головних істинах через повторення та медитацію». «Відповідь», розділ…

— Тобто ти добровільно промив собі мізки?

— Роздягайся вже!

Вілл підвівся, нависаючи над нею і продовжуючи смикати свій пеніс, щоб не зникла ерекція.

— Гріховно приходити сюди із метою, відмінною від духовного єднання!

— Якщо ти примусиш мене до сексу, — тихо сказала Робін, — це буде зґвалтування, і що скаже УГЦ на відкриття кримінальної справи?

Косарка надворі стукнулася об дальню стіну будиночка.

Рука Вілла завмерла. Він стояв перед нею, хворобливо худий, продовжуючи тримати себе за пеніс.

— Куди забрали Лін? — спитала Робін, рішучо налаштована достукатися до нього.

— У безпечне місце, — відповів він, а тоді сердито додав: — і це не твоя справа.

— Тобто я маю злитися з колективним «я», відмовившись думати і віддаючись кожному, хто захоче, але мені не можна тривожитися за іншу вірянку, ти це маєш на увазі?

— Стули пельку, — розлютився Вілл, — бо я все про тебе знаю. Ти ходила до лісу вночі. З ліхтариком.

— Ні, не ходила, — автоматично заперечила Робін.

— Так, ходила. Я мовчав, щоб захистити Лін, але тепер їй це не зашкодить.

— А чому ти хотів захистити Лін? Це ж матеріалістичне власництво — дбати про якусь людину більше, ніж про інших. Це тому, що вона мати твоєї дитини? Але Цін належить всім членам церкви, а не лише…

— Стули пельку, — повторив Вілл, загрозливо піднявши руку. — Замовкни!

— Цитати скінчилися? — спитала Робін, досі більше розгнівана, ніж злякана. — Відколи Лін вивезли з ферми, ти так і не розповів, що в мене є ліхтарик. Чому ти не доніс на мене?

— Бо скажуть, що це слід було зробити раніше!

— А може, ти просто потай радієш тому, що тут хтось ходить із ліхтариком вночі?

— Чому б це?

— Ти міг відмовитися і не йти зі мною до кімнати…

— Ні, не міг, — не можна відмовлятися, коли запрошують…

— Я думаю, що ти маєш сумніви щодо церкви.

Вілл примружив очі. Випустивши свій пеніс з руки, він відступив на кілька кроків.

— Тебе прислав мій батько?

— Чому ти так вирішив?

— Він вже так робив. Підіслав шпигуна.

— Я не шпигунка.

Вілл підхопив труси і штани і почав одягатися. Цілком певна, що він донесе на неї, щойно вийде, Робін, тепер твердо вирішивши вийти за двері й негайно тікати до лісу, спитала:

— А що, коли мене справді прислала твоя сім’я?

Вілл стрибав на місці, натягуючи штани.

— Я просто зараз піду до Тата Джея, — розгнівано пообіцяв він. — І розповім йому…

— Вілле, твоя сім’я тебе любить…

— Ці люди мене ненавидять, — виплюнув Вілл. — І особливо батько.

— Це неправда!

Вілл нахилився по кофту, весь червоний від гніву.

— Мама… тобто Саллі мене любить. Він — ні. Він пише брехливі листи, щоб змусити мене покинути церкву.

— І що він тобі набрехав?

— Збрехав, ніби ма… Саллі хвора. Мені загалом байдуже, — затято додав Вілл, надягаючи кофту. — Вона для мене не важливіша, ніж ти. Я не її жива річ. Все одно вона завжди на боці мого… на боці Коліна. Насправді мама… Саллі не хвора. З нею все гаразд.

— Звідки ти знаєш? — спитала Робін.

— Знаю, і все.

— Вілле, — сказала Робін, — твоя мама померла. Це сталося в січні.

Вілл завмер. Надворі вискнула косарка, яку вимкнув Амандіп. Вочевидь, він рахував їхні двадцять хвилин. Після паузи, яка здавалася дуже довгою, Вілл тихо промовив:

— Ти брешеш.

— Хотіла б я брехати, — пошепки відповіла Робін, — але я…

Дикий кидок, стукіт босих ніг по дерев’яних мостинах: Робін запізно підняла руки, і кулак Вілла ударив її просто у щелепу. Скрикнувши від шоку та болю, Робін упала, вдарившись об стіну, а тоді важко гепнувшись на підлогу.

Крізь туман болю вона почула, як відкрилися сталеві двері й була відсунута занавіска.

— Що сталося? — спитав Амандіп.

Вілл щось відповів, але крізь дзвін у вухах Робін не розчула. Її паніка бліднула поруч із гострим пульсуючим болем у щелепі, таким сильним, що вона подумала, чи не зламана кістка.

Чужі руки грубо посадовили її на ліжко.

— …спіткнулася?

— Так, і врізалася обличчям у стіну. Так? — гаркнув Вілл до Робін.

— Так, — відповіла вона, не розрізняючи гучності власного голосу. Перед очима вигулькували чорні плями.

— Ви скінчили? — спитав Амандіп.

— Та звісно. Он вона вже одягнена.

— Де ви були перед єднанням?

— У пральні, — відповів Вілл.

— Я піду туди, — оголосила Робін.

Вона зіп’ялася на ноги, які тремтіли, ретельно уникаючи погляду Вілла. Щойно вийде — кинеться навтіки: до хвіртки на п’ять ґраток, а тоді через поле до зовнішнього паркану.

— Я вас обох відведу до пральні, — сказав Амандіп.

Від болю та паніки у Робін паморочилося в голові. Вона потерла щелепу й відчула, що та стрімко набрякає.

— Ми й самі дійдемо, — сказала вона.

— Ні, — відповів Амандіп і міцно схопив її зап’ясток. — Було вирішено, що ви потребуєте додаткової духовної підтримки.

77

Після трьох годин у пральні, за які ніхто і словом не обмовився про її опухле обличчя, Робін відвели до храму на сеанс медитації, який проводила Бекка. Глянувши через плече, вона побачила, що Вілл відділився від групи і рішучо простує до садиби, навіть не спинившись біля фонтану Дайю. Охоплена панікою, Робін покірно опустилася навколішки на тверду підлогу в храмі, і поки її губи слухняно повторювали слова мантри, усі думки були лише про втечу. Можливо, думала вона, вдасться сховатися в якомусь темному кутку храму під кінець сеансу, зачаїтися там, а коли всі вийдуть, рвонути до сліпої плями периметру. Вона бігтиме через поля, знайде телефонну будку… що завгодно, тільки не ще одна ніч на Чапмен-Фарм.

Однак наприкінці сеансу співів Бекка, яка керувала медитацією з п’ятикутною сцени над хрещальним басейном, спустилася до Робін, не давши їй ані секунди на втілення ризикованого плану, і звернулася до неї, поки решта групи прямувала з храму до їдальні.

— Ровено, з тобою стався нещасний випадок?

— Так, — відповіла Робін. Розмовляти було нестерпно, біль у щелепі піднімався до скроні. — Я послизнулася і впала.

— Де це сталося?

— У кімнаті усамітнення.

— З ким ти була в кімнаті усамітнення? — забажала знати Бекка.

— З Віллом Еденсором, — відповіла Робін.

— Вілл запропонував духовне єднання чи ти?

— Я, — відповіла Робін, знаючи, що у пральні багато хто бачив, як вона підходила до Вілла.

— Зрозуміло, — сказала Бекка. Та не встигла вона додати щось іще, як у дверях храму з’явився силует, у якому Робін, чиє серце застукотіло втричі швидше, впізнала вбраного у шовкову піжаму Джонатана Вейса. Приховані софіти храму світили на нього, коли він ішов до них, усміхаючись.

— Дякую за твоє служіння, Бекко, — промовив він, склавши руки і вклонившись.

— А я за твоє, — відповіла Бекка, тепер блаженно усміхаючись, і теж вклонилася.

— Добрий вечір, непорочна Артемідо… але що сталося? — промовив Вейс, пальцем торкаючись підборіддя Робін і повертаючи її обличчя до світла. — Нещасний випадок?

Так само не уявляючи, чи не грає він із нею в свою гру, як вона не мала про це гадки тоді в садибі, Робін крізь зціплені зуби відповіла:

— Так. Я послизнулася і впала.

— У кімнаті усамітнення, — додала Бекка, чия усмішка згасла, коли Вейс назвав Робін «непорочною Артемідою».

— Он як? — мовив Вейс, легенько проводячи пальцем по набряклому синцю. — Що ж, це поворотний момент, авжеж, Артемідо? І кого ти обрала для єднання?

— Вілла Еденсора, — відповіла Бекка, не даючи цього зробити Робін.

— Боже, — тихо промовив Вейс. — Цікавий вибір після всього, що я розповів тобі про нього на нашій минулій зустрічі.

Робін не була певна, що зможе відповісти, навіть якби хотіла цього. У роті знову страшенно пересохнуло, а Вейс досі тримав її обличчя піднятим до світла, і від цього було боляче.

— Ну, біжи вечеряти, — мовив Вейс, ще раз питально зазирнувши їй в очі. — Я маю розмову до Бекки.

— Дякую, — видушила з себе Робін.

— Дякую, Тату Джею, — виправила Бекка.

— Дякую, Тату Джею, — пробурмотіла Робін.

Вона пішла геть якомога швидше. Зі сходів храму вона побачила, що на неї вже чекають двоє зі звичних охоронниць, тож мусила піти з ними до їдальні.

«Сьогодні вночі, — пообіцяла вона собі, — ти втечеш».

Це, звісно, якщо її не покличуть до садиби відповідати за себе. Споживаючи свою локшину, Робін щомиті чекала, що хтось торкнеться її плеча, але цього не відбувалося. Дехто поглядав на її опухле й синє обличчя, але ніхто не питав, що сталося. І добре, бо розмовляти було боляче, і хотілося лишатися у спокої.

Після вечері Робін з рештою жінок пішла до гуртожитку. Коли вони вийшли на подвір’я, з переднього краю групи почулися здивовані зойки.

У сутінках на сходи храму піднімалися шістнадцять юних дівчат у довгих білих шатах і з запаленими смолоскипами в руках. Цікаві зупинилися подивитись, а дівчата стали по двоє на кожній із восьми сходинок, розвернулися до подвір’я і мовчки завмерли. Відблиски полум’я грали на їхніх обличчях. Очі дівчат підмалювали темними тінями так, ніби косметику розмила вода, і це справляло дуже моторошне враження.

— Відлік до Маніфестації, — сказала якась жінка за спиною Робін.

— Довго вони так стоятимуть? — спитав голос, у якому Робін впізнала Пенні.

— Тільки цю ніч. Завтра настане черга хлопчиків. Потім — принципалів.

Ідучи до гуртожитку, Робін відчувала чорний жах. Якщо протягом наступних трьох ночей члени церкви стоятимуть на чатах перед храмом, у неї немає жодних шансів непомітно покинути гуртожиток. Схопивши піжаму, Робін пішла до ванної, замкнулася в кабінці, де знайшла закривавлену Лін, і сіла на кришку унітазу, змагаючи бажання розридатися. Її жахала непевність того, що станеться далі.

Двері ванної за дверцятами кабінки прочинилися, почулися звуки — жінки чистили зуби, відкривали крани. Знаючи, що кабінка потрібна іншим, Робін підвелася, вийшла, пройшла до спального приміщення і почала переодягатися в піжаму.

— О Боже мій! Дивіться!

Кричали на іншому кінці спальні. Група жінок кинулася до вікна. Хтось ахав, інші притискали долоні до вуст.

— Що там? — і собі помчала до вікна Маріон Гакслі. — Це вона?

— Так… так… дивіться!

Робін скочила на ліжко, щоб визирнути над їхніми головами. Посеред поля, через яке Робін так часто ходила поночі, нерухомо стояла маленька осяйна фігурка у мокрій білій сукні. Ще кілька секунд вона яскраво сяяла, а тоді зникла.

Жінки біля вікна відвернулися, налякано і побожно перешіптуючись. Одні здавалися нажаханими, інші були ніби в екстазі. Маріон Гакслі рушила через спальню, усміхаючись, а тоді зі свого ліжка кинула на Робін погляд, повний зловтіхи і тріумфу.