Стрімка могила

Чін/Криниця

КРИНИЦЯ. Місто може змінитися,

Але криниця незмінна.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

1

Лютий 2016 року

Приватний детектив Корморан Страйк стояв у кутку тісного, задушливого, напханого людьми шатра і тримав на руках немовля, яке несамовито горлало. На полотно даху падав дощ, і його аритмічний стукіт пробивався навіть крізь розмови гостей і крик його свіжоспеченого похресника. Обігрівач гамселив Страйкові у спину жаром, але подітися було нікуди, бо його обступили троє білявих жінок — всі десь сорока років і з пластиковими келихами шампанського — і по черзі розпитували про найвідоміші його справи. Страйк погодився «всього хвильку» потримати дитину, поки її мама пішла до туалету, але здавалося, що це триває вже кілька годин.

— А коли, — гучно спитала найвища білявка, — ви зрозуміли, що то не самогубство?

— Не одразу, — так само гучно відповів Страйк, неабияк обурений тим, що жодна з жінок не запропонувала потримати дитину. Мають же вони знати якийсь жіночий фокус, щоб заспокоїти малого? Він спробував легенько потрусити немовля. Воно закричало ще відчайдушніше.

За білявками стояла брюнетка у сліпучо рожевій сукні, яку Страйк запримітив ще у церкві. Перед початком служби вона голосно розмовляла і сміялася на лаві, а тоді притягнула увагу гостей гучним «ах-х-х», коли сонній дитині лили святу воду на голівку, тож пів церкви дивилося на неї замість купелі. Тепер їхні погляди зустрілися. Її очі були ясного кольору морської хвилі й ретельно підфарбовані, щоб краще виділятися на тлі оливкової шкіри і темно-каштанового волосся. Страйк відвів погляд першим. Точно як кут нахилу капелюшка і повільні жести гордої бабусі сповіщали, що пані вже п’яненька, той погляд дав йому зрозуміти, що від жінки в рожевому будуть самі проблеми.

— А Шеклвелльський різник? — спитала білявка в окулярах. — Ви що, справді його впіймали? Фізично?

«Та ні, телепатично».

— Перепрошую, — сказав Страйк, помітивши за скляними дверима кухні Ільзу, матір його похресника. — Маю передати малого його мамі.

Обійшовши розчарованих білявок та жінку в рожевому, він рушив до виходу з шатра, а інші гості розступалися перед ним, ніби крики дитини були сиреною.

— Боже, Корме, вибач, — сказала Ільза Герберт, білява і в окулярах. Спершись на кухонний стіл, вона розмовляла з партнеркою Страйка за детективною агенцією Робін Еллакотт та бойфрендом Робін, офіцером поліції Раяном Мерфі. — Давай його сюди, він голодний. Ходімо зі мною, — попросила вона Робін, — договоримо… візьми мені ще склянку води, добре?

«Ну клас», — подумав Страйк, дивлячись, як Робін відходить, набирає воду і кидає його наодинці з Раяном Мерфі, таким самим високим, як сам Страйк. На цьому схожість між ними закінчувалася. На відміну від приватного детектива, схожого на Бетховена зі зламаним носом, чорнявого, кучерявого і від природи завжди похмурого на вигляд, Мерфі мав класично привабливі риси, високі вилиці та хвилясте світло-каштанове волосся.

Не встигли вони знайти бодай якусь тему для розмови, як до них приєднався давній друг Страйка Нік Герберт, гастроентеролог і батько дитини, яка щойно терзала криком Страйкові барабанні перетинки. Нік, чиє пісочно-біляве волосся почало рідіти ще в двадцять років, тепер був наполовину лисий.

— І як воно — зректися Сатани? — спитав Нік у Страйка.

— Трохи ніяково, звісно, — відповів детектив, — але ми ніби розійшлися на дружній ноті.

Мерфі засміявся. Просто за спиною Страйка засміявся хтось іще. Він обернувся: жінка в рожевому пішла з шатра слідом за ним. Страйкова покійна тітка Джоан не схвалила б цю рожеву сукню як вбрання на хрестини: то була затісна штукенція з драпіруванням, глибоким викотом і короткою спідницею, яка відкривала засмаглі ноги.

— Я була хотіла запропонувати потримати дитину, — сказала вона гучним хрипким голосом, усміхнувшись Страйкові, а той помітив, як Мерфі спершу зазирнув їй у декольте, а вже тоді підняв очі до обличчя. — Я малих просто обожнюю! Але ви пішли.

— А що роблять із хрестильним тортом? — спитав Нік, приглядаючись до здоровенного і зовсім цілого фруктового торта, що стояв на столі посеред кухні. На його верхівці красувався блакитний ведмедик.

— Їдять? — припустив голодний Страйк. Він тільки встиг перехопити пару бутербродів, а тоді Ільза тицьнула йому дитину, і поки він тримав її та не міг вийти з шатра, інші гості майже все поїли. Рожева жінка знову засміялася.

— Це зрозуміло, але чи не треба спершу його пофотографувати абощо? — відповів Нік.

— Треба пофотографувати, — сказала жінка в рожевому, — обов’язково.

— Тоді доведеться почекати, — кивнув Нік. Окинувши Страйка поглядом з-за окулярів у дротяній оправі, він спитав: — Скільки ти вже скинув?

— Майже двадцять кіло, — відповів Страйк.

— Ого, яке досягнення, — мовив Мерфі, чию стрункість і підтягнутість підкреслював однобортний костюм.

«А чи не пішов би ти, гівно чванливе?»

2

Робін сиділа на краю двоспального ліжка в подружній спальні. Кімната, оформлена в блакитних тонах, була охайна, тільки дві нижні шухляди шафи висунуті. Робін знала Гербертів давно і здогадувалася, що це зробив Нік: Ільза постійно скаржилася на чоловікову звичку лишати шухляди висунутими, а дверцята відчиненими.

Адвокатка Ільза нині сиділа в кріслі-гойдалці в кутку, а немовля вже жадібно плямкало на її грудях. Робін, доньку фермерів, булькання дитини нітрохи не бентежило. А от Страйк, мабуть, вирішив би, що це трохи непристойно.

— Пити від цього хочеться — страшне, — сказала Ільза, випивши майже всю склянку. Віддаючи її Робін, вона додала: — Здається, моя мама п’яна.

— Точно п’яна. Щасливішої бабусі я ще не бачила, — кивнула Робін.

— Це так, — погодилася Ільза. — Але ця Біжу кінчена!

— Хто-хто?

— Ота бабенція в рожевій сукні! Ти, мабуть, помітила, — ота, що їй цицьки з декольте аж випадають. Терпіти її не можу, — сердито додала Ільза, — весь час мусить бути в центрі уваги. Я при ній запросила двох колег, то вона вирішила, що теж може прийти, а я не придумала, як відмовити.

— Її справді звати Біжу? — недовірливо спитала Робін. — Як скорочення від «біжутерії»?

— Як ласа до чоловіків біда ходяча, і дарма не скорочена. Насправді її звати Белінда, — пояснила Ільза, а тоді заговорила розкотистим звабливим голосом: — «Але всі мене називають Біжу».

— Але чому?

— Бо вона їх про це просить, — сердито відповіла Ільза, а Робін засміялася. — У неї роман з одруженим королівським адвокатом, і я дуже сподіваюся, що нескоро перетнуся з ним у суді, бо вона забагато розказує про їхні постільні справи. Цілком відверто каже, що хоче завагітніти від нього, щоб він пішов від дружини… але я, мабуть, просто заздрю… так, я заздрю. Неприємно, коли поруч крутяться такі стрункі жінки. Носить восьмий розмір… А це шістнадцятий, — додала вона, показуючи на свою темно-синю сукню. — Я в житті не була такою великою.

— Ти щойно народила і маєш чудовий вигляд, — твердо відповіла Робін. — Всі так кажуть.

— Ось тому я тебе, Робін, і люблю, — сказала Ільза, скривившись, бо син смоктав надто активно. — Як у тебе справи з Раяном?

— Добре, — відповіла Робін.

— Скільки ви вже разом? Сім місяців?

— Вісім, — відповіла Робін.

— Гм, — відповіла Ільза, усміхнувшись дитині.

— Що — «гм»?

— Корму це страшенно не подобається. В нього було таке обличчя, коли ви вийшли з церкви і взялися за руки!.. А ще я помітила, що Корм сильно схуд.

— Йому довелося, — відповіла Робін, — бо з ногою минулого року була зовсім біда.

— Як скажеш… Раян геть не п’є?

— Ні,я ж тобі казала — він алкоголік у ремісії. Два роки не торкається спиртного.

— А… ну, він, схоже, приємний хлопець. І хоче мати дітей, — додала Ільза, кинувши погляд на подругу. — Сам мені сьогодні казав.

— Навряд чи ми візьмемося робити дитину після вісьмох місяців знайомства, Ільзо.

— Корм дітей ніколи не хотів.

Робін пропустила цю ремарку повз вуха. Вона чудово знала, що Ільза та Нік кілька років сподівалися, що вони зі Страйком стануть одне для одного чимось більшим, ніж партнери в агенції та найкращі друзі.

— Бачила Шарлотту в «Дейлі мейл»? — поцікавилася Ільза, зрозумівши, що Страйків потяг до батьківства чи його відсутність Робін не обговорюватиме. — 3 отим Дормером, як там його?..

— М-м, — озвалася Робін.

— Я б сказала, що хлопові не пощастило, але він наче міцний горішок, має впоратися… хоча Корм теж міцний, а вона все одно йому всеньке життя перепаскудила.

Шарлотта Кемпбелл була колишньою нареченою Страйка, у складних стосунках з якою — то разом, то порізно — він пробув шістнадцять років. Нещодавно розлучившись із чоловіком, Шарлотта останнім часом фігурувала у газетній світській хроніці в товаристві нового бойфренда Лендона Дормера, тричі одруженого американського готельєра з мужньою щелепою і мільярдними статками. Єдине, що спало на думку Робін, коли вона побачила зроблені папараці свіжі знімки пари, — це що Шарлотта прекрасна у відкритій червоній сукні, але має дивно зморений вигляд і байдужий погляд.

У двері постукали, і ввійшов чоловік Ільзи.

— Кворум постановив, — повідомив він, — що треба зробити фото, а тоді вже різати хрестильний торт.

— Доведеться ще трохи почекати, — відповіла змучена Ільза, — бо він ще другу не смоктав.

— Інша новина така, що твоя подруга Біжу взялася причаровувати Корма, — широко всміхнувся Нік.

— Та яка вона мені в біса подруга, — огризнулася Ільза. — Ти його краще попередь, що вона причмелена. Ай, — сердито додала вона, звертаючись до сина.

Поверхом нижче у залюдненій кухні Страйк досі стояв біля торта, а Біжу Воткінс (Страйк перепитав у неї ім’я, бо спершу не повірив своїм вухам) виливала на нього гарячий потік пліток із роботи упереміш із хихотінням над власними жартами. Вона говорила дуже голосно; здається, в кухні не було жодної людини, яка б її не чула.

— …з Гаркнессом… знаєш Джорджа Гаркнесса? Королівського адвоката?

— Так, — збрехав Страйк. Біжу або вважала, що приватні детективи ходять на суди як на роботу, або була з тих людей, яким здається, що всі подробиці та персоналії їхнього професійного життя страх які цікаві іншим.

— …тож я займалася справою Вінтерсона… Деніел Вінтерсон, інсайдерська торгівля, знаєш?

— Так-так, — відповів Страйк, роззираючись. Мерфі десь зник. Страйк сподівався, що він взагалі пішов.

— …а дозволити собі нову судову помилку ми, звісно, не могли, тож Джеррі мені й каже: «Біжу, треба твої цицьки в пушапі, там суддя Роулінз…»

Вона знову заквоктала від сміху, а чоловіки навколо поглядали на Біжу, деякі — з кривим усміхом. Страйк не очікував такого повороту розмови і попри себе зазирнув їй у декольте. Фігуру Біжу, безсумнівно, мала розкішну — з тонкою талією, довгими ногами і пишним бюстом.

— …ти ж суддю Роулінза знаєш, га? Пірса Роулінза?

— Так, — знову збрехав Страйк.

— Ось, а він же ну такий бабій, і от заходжу я до суду отак…

Вона звела плечі, стискаючи груди, і знову хрипко зареготала. Нік, який щойно повернувся до кухні, перехопив погляд Страйка і вишкірився.

— …коротше, ми розіграли всі козирі, а коли почули вердикт, Джеррі мені такий каже: «Ну, гаразд, наступного разу приходь без трусів і нахиляйся, нахиляйся».

Вона втретє зареготала. Страйк, який чудово уявляв, що б сказали його колеги-жінки, Робін та колишня поліціянтка Мідж Ґрінстріт, якби він запропонував подібні стратегії збирання інформації у свідків чи підозрюваних, усміхнувся для годиться.

У цю мить до кухні ввійшла Робін — сама. Страйк провів її очима, коли вона підійшла до Ніка і щось йому сказала. Він нечасто бачив, щоб Робін збирала своє рудувато-біляве волосся у високу зачіску, а вона їй личила. Блакитна сукня була значно скромніша, ніж у Біжу, і здавалася новою: на честь юного Бенджаміна Герберта купила чи щоб потішити око Раяна Мерфі? Робін тим часом озирнулася, побачила його й усміхнулася понад морем голів.

— Даруйте, — сказав Страйк, перебивши Біжу на піванекдоті, — маю поговорити з однією людиною.

Він узяв пару вже наповнених шампанським келихів зі столу біля торта і рушив до Робін через усміхнену, п’яну юрбу друзів і родичів.

— Давно не бачилися, — сказав він. У церкві нагоди поговорити не було, хоч вони разом стояли біля купелі та зрікалися Сатани. — Будеш шампанське?

— Дякую, — відповіла Робін і взяла в нього келих. — А ти хіба п’єш таке?

— Пива не знайшов. Ти бачила мій лист?

— Про сера Коліна Еденсора? — тихішим голосом спитала Робін. За мовчазною згодою вони відступили в куток, подалі від людей. — Так. Як не дивно, я буквально днями читала статтю про Універсальну гуманітарну церкву. Уявляєш, до їхнього офісу від нашого хвилин десять іти.

— Так, то на Руперт-Корт, — кивнув Страйк. — Нещодавно бачив на Вардор-стріт дівчат із бляшанками для пожертв. У тебе вийде піти зі мною на зустріч із Еденсором у вівторок?

— Запросто, — відповіла Робін, яка сподівалася, що Страйк це запропонує. — Де він хоче зустрітися?

— У Реформ-Клубі, він його член. А що, Мерфі пішов? — ніби між іншим поцікавився Страйк.

— Ні, — роззирнулася Робін, — але у нього мав бути робочий дзвінок. Мабуть, вийшов надвір.

Робін розсердилася на себе за ніяковість від цих слів. Цілком природна річ — говорити про свого бойфренда з найкращим другом, але зважаючи на прохолодну реакцію Страйка у тих рідкісних випадках, коли Мерфі заходив по неї до офісу, це важко їй давалося.

— Як Літтлджон себе показав учора? — спитав Страйк.

— Добре, — відповіла Робін, — але я вперше бачу таку мовчазну людину.

— Приємна переміна після Морріса й Натлі, правда?

— Так, — невпевнено погодилася Робін, — але трохи дивно три години сидіти з людиною в машині і мовчати. Навіть якщо до нього заговорити, у відповідь хіба щось буркне.

Минулого місяця Страйк знайшов детективному агентству нового найманого працівника. Клайв Літтлджон був трохи старший за нього, теж служив у відділі спеціальних розслідувань і тільки недавно пішов з армії. Він був високий і широкий, зі щільними повіками й вічно утомленим поглядом, з помережаним сивиною темним волоссям, яке стриг по-армійськи коротко. На співбесіді він пояснив, що дружина хотіла більш стабільного життя для їхніх дітей-підлітків після всіх переїздів і відсутностей на службі. Протягом минулих чотирьох тижнів Літтлджон показав себе сумлінним і надійним, але Страйк не міг не зауважити, що він аж надміру неговіркий і ніколи не усміхається.

— Він не подобається Пат, — додала Робін.

Пат, офісна менеджерка агенції, мала безкомпромісно чорне волосся, звичку диміти мов той паротяг і п’ятдесят вісім років, хоч на вигляд — всі шістдесят вісім.

— Пат та ще знавчиня характерів, — сказав на це Страйк.

Він відзначив, як тепло Пат говорить до Раяна Мерфі щоразу, коли поліціянт заходить по Робін, і зовсім цьому не зрадів. Чомусь йому здавалося, що всі в агенції мають ставитися до Мерфі так само вороже, як він.

— Схоже, Паттерсон дуже напартолив зі справою Еденсора, — мовила Робін.

— Так, — погодився Страйк, не приховуючи задоволення, бо вони з Мітчем Паттерсоном, головою конкуруючої детективної агенції, одне одного не терпіли. — Вони там геть халатні. Я почитав про цю церкву, коли отримав листа Еденсора, і хочу сказати, що недооцінювати їх — велика помилка. Якщо ми візьмемося за цю справу, може знадобитися серйозне прикриття. Я не зможу цим займатися, — нога видає. Мабуть, поставлю на це Мідж. Вона не одружена.

— Я теж, — швидко нагадала Робін.

— Бути Венецією Голл чи Джессікою Робіне там не вийде, — відповів Страйк, маючи на увазі попередні амплуа Робін на інших справах. — Прикидатися тільки в робочий час буде замало. Можливо, ти взагалі не зможеш контактувати із зовнішнім світом.

— І що? — спитала Робін. — Я впораюся і з цим.

Вона запідозрила, що це якесь випробування.

— Ну, — буркнув на це Страйк, який почув саме те, що хотів, — ми за цю справу поки не взялися. Як візьмемося, то й вирішуватимемо, хто підійде найкраще.

У цю мить на кухню повернувся Раян Мерфі. Робін автоматично відступила від Страйка, до якого стояла дуже близько, щоб говорити тихіше.

— Що тут у вас, змова? — усміхнувся Мерфі, але позирав насторожено.

— Жодних змов, — відповіла Робін. — Робочі моменти.

Прийшла Ільза, чий нарешті ситий син мирно спав у мами на руках.

— Торт! — гукнув Нік. — Хрещені, бабусі, дідусі, прошу до фотографування!

Робін рушила в центр групи, а з шатра до кухні надходили нові гості. На мить до неї повернулася напруга минулого шлюбу: їй не сподобалася ні питання Мерфі, ні спроба Страйка натиснути на неї, щоб дізнатися, чи вона так само віддана роботі, як безпарна Мідж.

— Потримай Бенджі, — попросила Ільза, коли Робін підійшла до неї. — Тоді я зможу сховатися за тобою і здаватимуся стрункішою.

— Не кажи дурниць, ти маєш чудовий вигляд, — пошепки відповіла Робін, але взяла сплячого похресника на руки і розвернулася до камери, яку тримав червонолиций Ільзин дядько. Навколо стола з хрестильним тортом здійнялася веремія, всі попіднімали мобільні. П’яненька Ільзина мама боляче наступила Робін на ногу, а вибачилася натомість перед Страйком. Немовля на руках виявилося на диво важким.

— Скажіть «си-и-и-р»! — заревів Ільзин батько.

— Тобі личить! — гукнув Мерфі до Робін, піднімаючи келих.

Краєм ока Робін побачила рожевий спалах: Біжу Воткінс пробралася до Страйка під інший бік. Кілька разів клацнула камера, немовля у Робін на руках заворушилося, але не прокинулося, й урочисту мить було зафіксовано для нащадків: горда бабуся п’яненько всміхається, Ільза стривожена, Нік через відблиск на окулярах скидається на карикатурного лиходія, а двоє хрещених, яких зіштовхнули разом під блакитним цукровим ведмедиком, усміхаються дещо силувано, бо Страйка обурив виданий Мерфі «комплімент», а Робін побачила, як тулиться до її партнера Біжу, яка вирішила за всяку ціну потрапити на фото.

3

Того вечора Страйк повернувся до квартири на горищі на Денмарк-стріт із відчуттям здуття, яке завжди виникало в нього від шампанського, і в дещо пригніченому настрої. За нормальних обставин він прихопив би якусь вуличну їжу, але після тритижневого перебування в шпиталі минулого року отримав суворі настанови щодо схуднення, фізіотерапії і відмови від паління. Страйк вперше виконував рекомендації лікарів, відколи йому відірвало ногу в Афганістані. Без жодного ентузіазму він поклав свіжі овочі до пароварки, дістав із морозилки філе лосося і відміряв порцію цільнозернового рису, щосили стараючись не думати про Робін Еллакотт, але добився тільки розуміння того, як важко про неї не думати. Так, він вийшов із лікарні з багатьма добрими намірами, але також і обтяжений непростою проблемою, яку здоровіший спосіб життя ніяк не вирішував: ця проблема насправді виникла значно раніше, ніж він ладен був засвідчити, але тільки коли він лежав у лікарняній палаті, а Робін пішла на побачення з Мерфі, Страйк нарешті визнав її існування.

Ось уже кілька років він доводив собі, що роман із партнеркою за детективною агенцією не вартий того, щоб ризикувати найважливішою дружбою в його житті чи бізнесом, який вони побудували разом. Жити закоренілим одинаком у квартирі на горищі над офісом було непросто і доводилося терпіти певні обмеження, але Страйк вважав це справедливою платою за незалежність і душевний спокій після нескінченних штормів і сердечного болю, якими повнилися його довгі та нестабільні стосунки з Шарлоттою.

Однак шок, який він пережив, коли виявилося, що Робін іде на побачення з Раяном Мерфі, змусив Страйка визнати, що потяг, який він відчував до неї, відколи Робін вперше зняла пальто в цьому офісі, поволі й мимохіть переріс у дещо інше, дещо, що він нарешті мусив назвати на ім’я. Кохання прийшло у формі, якої він не впізнав, і саме тому він розпізнав небезпеку надто пізно і не зміг її уникнути.

Уперше після зустрічі з Робін Страйк не мав бажання починати якісь окремі сексуальні стосунки, щоб менше думати про незручні почуття до партнерки і сублімувати їх деінде. Останні пошуки розради в романі з іншою жінкою, нехай і красунею, закінчилися діркою від підбора в нозі та похмурим відчуттям беззмістовності. Страйк досі не був певен, що у випадку, якщо Робін закінчить стосунки з Мерфі — хоч і дуже сподівався на це — він наважиться на відверту розмову, якій раніше опирався до останнього, про його справжні почуття. Перестороги щодо можливого роману нікуди не зникали. З іншого боку («Тобі личить!» — заявив той придурок, побачивши Робін із дитиною на руках), він боявся, що ділове партнерство може розпастися хоч коли, якщо Робін вирішить, що шлюб та діти приваблюють її більше, ніж кар’єра у детективній справі. Тож Корморан Страйк — стрункіший, спортивніший, зі здоровішими легенями — так і стояв сам-один на своєму горищі, сердито колупав броколі дерев’яною лопаткою і старався не думати про Робін Еллакотт.

Дуже до речі задзвонив мобільний. Знявши лосося, рис та овочі з вогню, Страйк відповів:

— Шо як, Куше? — спитав знайомий голос.

— Шпенику, — озвався Страйк. — Як справи?

Дзвонив його давній друг, хоча Страйкові довелося б постаратися, щоб згадати його справжнє ім я. Леда, мати Страйка, підібрала пораненого шістнадцятирічного Шпеника — який жив без матері та виріс у невиправного злодія — на вулиці та привела до них у сквот. В результаті Шпеник перетворився для Страйка на такого собі зведеного брата і був, мабуть, єдиною людиною, яка не знаходила жодних вад у невиліковно легковажній шукачці нових пригод Леді.

— Треба поміч, — відповів Шпеник.

— Кажи, — мовив Страйк.

— Тіпочка одного шукаю.

— Нащо? — спитав Страйк.

— Не для того, про шо ти подумав, — попередив Шпеник. — Я йому нічого такого не зроблю.

— Добре, — відповів Страйк і затягнувся електронкою своїм нинішнім джерелом нікотину. — І що то за один?

— Батя Енджел.

— Чий-чий батя?

— Енджел, — повторив Шпеник. — Падчерки моєї.

— О, — здивувався Страйк. — Ти одружився?

— Нє, — нетерпляче відповів Шпеник, — але ж із її мамкою живу, нє?

— А в чому справа? Аліменти?

— Нє, — відповів Шпеник. — В Енджел лейкемію знайшли.

— Чорт, — аж здригнувся Страйк. — Який жах.

— Ну, і вона хоче побачити свого справжнього татка, а його хрін зна’ де носить. Та ще гадюка, — додав Шпеник, — але не з моїх.

Страйк зрозумів, про що мова: Шпеник мав розлогу мережу знайомств у злочинних колах Лондона і професійного кримінальника легко знайшов би сам.

— Гаразд, давай ім’я і дату народження, — відповів Страйк, тягнучись по ручку і записник. Шпеник продиктував, тоді спитав:

— Скільки?

— Якось розрахуємося, — відповів Страйк.

— Серйозно? — здивувався Шпеник. — Добро. Дяка, Куше.

Не прихильник довгих телефонних розмов, Шпеник поклав слухавку, а Страйк повернувся до броколі з лососем. Новина про хвору дитину, яка хоче побачити тата, була прикра, але він подумав, що добре мати в резерві послугу від Шпеника. Цінні наводки, які Страйк звик отримувати від давнього друга, коли треба було мати щось на обмін інформацією з копами, зробилися щось занадто цінними, відколи його агенція стала успішною.

Доготувавши вечерю, Страйк поніс тарілку до кухонного столу, та не встиг сісти, як мобільний задзвонив удруге. Тепер дзвінок переспрямувало з офісного стаціонарного телефону. Страйк завагався, чи відповідати, бо було відчуття, що він знає, хто це.

— Страйк.

— Привіт, Блуї, — почувся не дуже розбірливий голос. На тлі гуділи розмови й чулася музика.

Шарлотта дзвонила йому вже вдруге за тиждень. Оскільки нового номеру його мобільного вона не мала, телефон в офісі лишався єдиним засобом зв’язку.

— Шарлотто, я зайнятий, — холодно сказав Страйк.

— Так і знала… тут такий клуб паскудний. Ти б тут просто…

— Я зайнятий, — повторив Страйк і поклав слухавку.

Він чекав, що вона передзвонить, і вона передзвонила. Страйк не став відповідати — хай говорить із голосовою поштою — і скинув піджак. З кишені при цьому вислизнув папірець, якого там не мало бути. Розгорнувши його, Страйк побачив номер мобільного та ім’я — «Біжу Воткінс». «От спритна», — подумав він: всунула записку до кишені так, що він нічого не помітив. Страйк розірвав папірець, кинув у смітник і сів їсти.

4

Сума дев'ять на третьому місці означає:

Коли в сім'ї спалахують сварки,

Про надмірну суворість жалкують.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

В останній вівторок лютого об одинадцятій годині Страйк і Робін разом сіли в таксі біля офісу та приїхали до Реформ-Клубу — великої сірої будівлі XIX сторіччя на вулиці Пел-Мел.

— Сер Колін у кавовій залі, — сказав швейцар у фраку, який прийняв їх біля дверей і повів через широкий атріум. Робін, якій здавалося, що вона має елегантний вигляд у чорних штанах та светрі (в яких потім спокійно зможе піти на стеження), зрозуміла, що трохи не дотягує до обстави. На квадратних постаментах височіли білі мармурові бюсти, із золотих рам на візитерів поблажливо поглядали портрети знаменитих віґів, а рифлені кам’яні колони підносилися від плит підлоги до балконів другого поверху, а тоді до скляного склепіння стелі.

Кавова зала виявилася величезною бенкетною залою зі стінами у зелених, червоних та золотих барвах, з високими вікнами і позолоченими люстрами у гронах круглих абажурів із матового скла. Зайнятий був лише один столик, і в людині, яка за ним сиділа, Робін тут-таки впізнала їхнього потенційного клієнта, бо вчора його саме гуглила.

Сер Колін Еденсор походив із робітничої сім’ї в Манчестері, але внаслідок успішної кар’єри на державній службі отримав лицарський титул. Тепер він підтримував кілька благодійних організацій, що опікувалися освітою і допомогою дітям, і мав негучну репутацію розумного і порядного чоловіка. За останній рік його ім’я, яке досі фігурувало тільки у респектабельних виданнях, потрапило до таблоїдів, бо нищівні ремарки Еденсора на адресу Універсальної гуманітарної церкви притягнули на його голову гнів багатьох людей, в тому числі відомої акторки, шанованого письменника і цілої плеяди поп-культурних журналістів. Усі виставляли Еденсора багатієм, який злиться, бо син тринькає свій трастовий фонд на допомогу бідним.

Багатство сер Колін здобув завдяки шлюбу з донькою підприємця, який заробив мільйони на мережі крамниць одягу. Подружжя, судячи з усього, було щасливим, адже їхній шлюб тривав сорок років. Менше двох місяців тому Саллі померла, лишивши напівсиротами трьох синів, серед яких Вільям був наймолодшим, народившись за десять років після середульшого сина. Робін вирішила, що двоє чоловіків за столом сера Коліна — то його старші сини.

— Ваші гості, сере Колін, — сказав швейцар, насправді не кланяючись, але тихим і шанобливим голосом.

— Доброго ранку, — сказав сер Колін, підвівся і по черзі потиснув детективам руки.

Їхній можливий клієнт мав густу сиву чуприну й обличчя з тих, що навіюють симпатію і довіру. Щоки та чоло перерізали зморшки від усмішок, кутики вуст від природи дивилися вгору, а карі очі за біфокальними окулярами в золотій оправі були теплими. Розмовляв він і досі з манчестерським акцентом.

— Це брати Вілла, Джеймс та Едвард.

Джеймс Еденсор, схожий на батька в усьому, тільки чорнявий і не такий приязний на вигляд, підвівся, щоб потиснути руки, а Едвард, білявий, з великими блакитними очима, лишився сидіти. Робін помітила шрам у нього на скроні. До його стільця був притулений ціпок.

— Дуже люб’язно з вашого боку відгукнутися, — сказав сер Колін, коли всі сіли. — Бажаєте щось випити?

Коли Страйк та Робін відмовилися, сер Колін негучно прочистив горло, а тоді почав:

— Що ж… спершу варто сказати, — я не маю певності, що ви зможете нам допомогти. Як я уже казав по телефону, ми зверталися до приватних детективів, але нічого доброго з цього не вийшло. Насправді стало навіть гірше. Однак вас мені рекомендувала родина Чизвеллів, мої давні знайомі. Іззі запевнила мене, що якщо ви не будете впевнені у своїй спроможності допомогти мені, то одразу так і скажете… що, як на мене, високий комплімент.

— Ми справді не беремося за безнадійні, на наш погляд, справи, — запевнив Страйк.

— У такому разі, — мовив сер Колін, з’єднуючи кінчики пальців, — я окреслю ситуацію, а ви дасте їй свою експертну оцінку. Так, звісно, прошу, — додав він, відповідаючи на мовчазне питання Страйка, який потягнувся по записник.

Навіть якби він не знав, ким раніше працював сер Колін, Страйк зрозумів би, що цей чоловік уміє викладати інформацію послідовно і зв’язно, тож просто налаштувався записувати.

— Гадаю, почати треба з Вілла, — сказав державний службовець. — Він — наша молодша дитина і народився… не хочу сказати, що випадково, але Саллі завагітніла у сорок чотири роки, і якийсь час ми не усвідомлювали цього. Але після первісного шоку ми, звісно, дуже зраділи.

— А ми з Джеймсом не дуже, — втрутився Едвард. — Нікому не хочеться думати, що батьки у віці сорок плюс займаються отим, щойно ти відвернешся.

Сер Колін усміхнувся.

— Що ж, це був, скажімо так, шок для всіх, — підсумував він. — Але ми дуже упадали за Віллом, коли він народився. Він був чарівним хлоп’ям. Вілл завжди був дуже розумний, але в його шість-сім років ми почали перейматися, що щось не так. Він був схильний сильно захоплюватися — ставав практично одержимий певними речами — і не терпів порушень звичного розпорядку. Речі, які легко давалися іншим дітям, його бентежили. Він не любив великих людських зібрань. На дитячих святах ішов нагору і читав там чи грався наодинці. Ми трохи непокоїлися, тож відвели його до психолога, де було встановлено, що Вілл належить до аутичного спектру, але форма м’яка. Нам сказали, що нічого страшного чи серйозного тут немає. Також психолог сказав, що в нього дуже високий інтелект. Нас це не здивувало: він неймовірно легко обробляв і запам’ятовував інформацію, а читав як діти, старші років на п’ять.

Я розповідаю все це, — провадив сер Колін, — бо вважаю, що специфічне поєднання здібностей та особливостей Вілла принаймні частково допомогло УГЦ завербувати його. До того вже стався інцидент, який нас сильно стривожив і мав би стати попередженням.

У чотирнадцять років Вілл спізнався з компанією хлопців зі школи, які називали себе радикальними соціалістами і буцімто оголосили війну будь-якій владі. Вілл дуже легко піддавався людям, яким ніби подобався, бо на той час не мав близьких друзів. Він пристав на їхню філософію підриву всього і почав читати різні матеріали з теорії соціалізму. Він зрозумів, що відбувається, тільки коли хлопці вмовили його підпалити каплицю. Його мало не вигнали зі школи, і тільки втручання однокласниці його врятувало. Дівчина знала, що ці хлопці просто знущалися з Вілла і хотіли побачити, наскільки далеко можуть завести його.

Після цього ми з Саллі, — розповідав далі сер Колін, — провели з ним дуже довгу розмову. Ми зрозуміли, що Віллові складно розпізнати обман. Для нього існує тільки чорне та біле, і від інших він чекає такої самої прямоти. Це і спокусило тих хлопців підмовити його на підпал.

Але після того випадку в жодні історії Вілл не встрягав, а з віком навчився заводити друзів. Що характерно, він накупив собі книжок про аутизм і дотепно жартував про це. У випускному класі ми з Саллі вже були певні, що він дасть собі раду в університеті. Він уже довів, що здатен знаходити справжніх друзів, а вчився взагалі відмінно.

Сер Колін зробив ковток кави. Страйк, якому подобалося те, як держслужбовець викладає інформацію, не мав питань і просто чекав, коли той продовжить.

— А тоді, — мовив сер Колін, відставивши чашку, — за три місяці до запланованого від’їзду Вілла до Дарема Ед потрапив у дуже серйозну аварію.

— У вантажівки відмовили гальма, — пояснив Ед. — Водій не впорався з керуванням на світлофорі і влетів просто в моє авто.

— Боже, — сказала Робін. — І ви…

— Він п’ять днів був у комі, — відповів сер Колін, — а потім мусив заново учитися ходити. Як ви можете собі уявити, вся наша увага була віддана Едові. Саллі практично жила у шпиталі.

У тому, що сталося далі, я вважаю винним себе, — провадив сер Колін. Обидва сини почали хитати головами, але сер Колін урвав їх: — Ні, дайте мені сказати. Вілл поїхав до університету, і я не так часто цікавився ним, як мав би. Я мав би ставити більше питань, мав би не приймати все на віру. Він розповідав про людей, з якими ходив до бару, про товариства, до яких приєднався, про успіхи у навчанні — а тоді зник. Просто зібрав речі і зник.

Його куратор повідомив нам про це, і ми страшенно стривожилися. Я сам поїхав до університету і поговорив з його друзями. Від них я дізнався, що Вілл ходив на зустріч, яку УГЦ проводила в університеті, там познайомився з вірянами, ті дали йому якісь матеріали і запросили на службу, і він туди сходив. А потім повернувся до гуртожитку, зібрав речі і поїхав. І більше його не бачили.

Ми простежили його шлях до Руперт-Корт і дізналися, що він на фермі Чапмен-Фарм у Норфолку. Там УГЦ зародилася, і там досі знаходиться їхній найбільший центр індоктринації. Членам общини заборонено користуватися мобільними телефонами, тож Віллу можна було тільки написати. І ми написали. Врешті-решт, пригрозивши поліцією, ми таки вмовили його на зустріч у їхньому Центральному храмі на вулиці Руперт-Корт.

Зустріч минула дуже погано. Ми ніби розмовляли з чужою людиною. Вілл був сам на себе не схожий. На все, що ми казали йому, він відповідав — тепер я це знаю — стандартними фразами УГЦ і їхнім жаргоном, а ще навідріз відмовився піти з церкви і повернутися до навчання. Я втратив самовладання, і це була велика помилка, бо це вийшло на руку тим церковникам, які змогли виліпити з нас ворогів. Треба було робити як Саллі: просто показувати йому свою любов і що ми не прагнемо контролювати чи заплутати його всупереч тому, що, звісно, розповідали про нас принципали.

Якби я залишив спілкування з ним на Саллі, може, ми й зуміли б його витягнути, але я розлютився — розлютився, що він отак відмовився від навчання і кар’єри, що влаштував стільки стресу і проблем, коли ми ще не знали, чи не доведеться Еду решту життя користуватися інвалідним візком.

— Який це був рік? — спитав Страйк.

— 2012, — відповів сер Колін.

— Тобто він там уже чотири роки?

— Саме так.

— І відколи він вступив туди, ви його бачили тільки один раз?

— Один раз особисто, а потім тільки на фотографіях, які робила агенція Паттерсона. Але з ним бачився Ед.

— Ми не розмовляли, — сказав Ед. — Минулого року я спробував підійти до нього на Вардор-стріт, але він просто розвернувся і втік до храму на Руперт-Корт. Потім я ще кілька разів там проходив і бачив його здалеку, — він збирав пожертви у банку. Він здається хворим. Дуже виснажений. Він серед нас найвищий, а з вигляду втратив пару десятків кіло.

— Судячи з усього, на Чапмен-Фарм віряни хронічно недоїдають, — пояснив сер Колін. — Вони там багато постують. Я чимало дізнався про внутрішню кухню церкви від колишнього вірянина на ім’я Кевін Пірбрайт. Він виріс у церкві. Потрапив туди трирічним.

— Ага, — втрутився Джеймс, який протягом останніх кількох хвилин помітно придушував бажання заговорити. — Він має чудову відмовку.

Запала важка тиша.

— Вибачте, — сказав Джеймс, хоч не здавалося, що він вважає себе винним, а тоді, не маючи більше сили стримуватися, продовжив:

— Слухайте, Вілл, може, і був колись дурником, який не розумів, що підпал каплиці не вирішить проблеми бідності в світі, але ну досить. Досить. Знайшов час вступати в секту — саме тоді, коли ми всі тривожилися, чи не лишиться Ед паралізованим на все життя!

— У Вілла інша логіка, — заперечив Ед.

— Та яка інша, це просто мале егоїстичне гівно, — гаряче озвався Джеймс. — Він чудово розуміє, що робить, і мав купу нагод припинити це робити. Не вважайте, що це якийсь безневинний дурник, — звернувся він до Страйка та Робін. — Вілл може бути до біса зверхнім, якщо людина не така розумна, як він, а ще ви б чули, як він сперечається.

— Джеймсе, — тихо дорікнув Ед, але його брата годі було спинити.

— Мама померла на Новий рік. Одним з її останніх свідомих бажань було написати Віллу листа, де вона благала його дозволити востаннє з ним побачитися. І що? А нічого. Він не відповів нічого. Він дозволив їй померти з болісним, відчайдушним бажанням його побачити, а тоді навіть на похорон не прийшов. Це було його рішення, якого я йому ніколи не пробачу. Ніколи. Все. Я сказав, — мовив Джеймс, ляснув себе по колінах і підвівся. — Даруйте, але я не можу, — додав він і вийшов геть, перш ніж хтось устиг його спинити.

— Так і думав, що це станеться, — пробурмотів Ед.

— Вибачте, — сказав сер Колін до Страйка та Робін. Його очі були мокрі.

— Не переймайтеся, — заспокоїв його Страйк. — Ми й не таке бачили.

Сер Колін прочистив горло і продовжив із легким тремтінням у голосі:

— Останніми свідомими словами Саллі було прохання витягнути Вілла звідти… даруйте, будь ласка, — додав він, бо з-під скелець окулярів вже лилися сльози, і почав намацувати носовичок.

Ед важко підвівся, щоб сісти ближче до батька. Коли він обходив стіл, Страйк відзначив сильну кульгавість.

— Ну ж бо, тату, — сказав Ед, поклавши руку серу Коліну на плече. — Тримайся.

— Зазвичай ми так не поводимося, — сказав сер Колін до Страйка та Робін, витираючи очі і намагаючись усміхнутися. — Просто Саллі… це так… це було зовсім недавно…

Із відразливою, на думку Робін, доречністю до столика підійшов офіціант і запропонував подати обід.

— Так, чудова ідея, — хрипко погодився сер Колін. — Треба поїсти.

Поки було принесено меню і зроблено замовлення, сер Колін уже опанував себе. Коли офіціант відійшов, він сказав:

— Джеймс, звісно, до певної міри правий. Вілл неймовірно розумний і дискутує як сам диявол. Я просто намагаюся пояснити, що… що поруч із потужним розумом у ньому завжди була за-непокійлива наївність. Він має достоту добрі наміри і справді хоче зробити світ кращим, але любить, щоб у всьому були порядок та правила. До зустрічі з пророками УГЦ він захоплювався соціалізмом, а до того з нього був нестерпний кабскаут — нестерпний для ватажків, бо не любив галасливих ігор, але нам із ним теж було важко, бо він вічно робив щось корисне і завжди хотів посперечатися, чи корисну річ від нього вимагають, чи йому слід самому оцінювати свої вчинки.

Але справжня біда Вілла, — додав сер Колін, — полягає в тому, що він не бачить зла. Зло для нього — теоретичне явище, безлика світова сила, яку слід викорінити. Він абсолютно не здатен розпізнати його зблизька.

— Ви вважаєте УГЦ злом?

— О так, містере Страйку, — тихо відповів сер Колін. — Боюся, я саме такої думки.

— Ви намагалися прийти до нього? Пропонували нові зустрічі?

— Так, але він відмовився. На Чапмен-Фарм допускаються тільки віряни, а коли ми з Едом хотіли поговорити з Віллом у храмі на Руперт-Корт, нас туди не пустили. Це зареєстрована культова споруда, тож вони мають законне право не пускати відвідувачів. З того факту, що нас не пустили до церкви, ми виснували, що в них є фотографії родичів Вілла, яких служителям наказано не пускати.

Я згадував у телефонній розмові, що фірма Паттерсона прокололася саме на цьому. Вони відправили до храму того самого чоловіка, який стежив за фермою. Навколо Чапмен-Фарм всюди камери, тож служителі церкви знали, як він виглядає, і коли він з’явився на Руперт-Корт, то почув, що вони знають, хто він і на кого працює, і що Вілл теж в курсі, що я послав приватного детектива стежити за ним. Після цього я розірвав контракт із агенцією Паттерсона. Вони не просто не дістали інформації, яка б допомогла мені витягнути Вілла, а ще й додали церкві аргументів проти нашої сім’ї.

— Тож Вілл і досі на Чапмен-Фарм, правильно?

— Так, наскільки нам відомо. Іноді він збирає пожертви у Норвічі та Лондоні. Буває, що ночує в храмі на Руперт-Стріт, але зазвичай мешкає на території ферми. Кевін казав, що ново-навернені, яких не підвищують до проведення семінарів та молитовних зібрань, так і лишають в центрах для промивання мізків, які церква називає духовними ретритами. Схоже, що на Чапмен-Фарм багато важкої праці.

— Як ви познайомилися з цим… — Страйк зазирнув у нотатки, — Кевіном Пірбрайтом?

— Через його блог про УГЦ, — відповів сер Колін.

— Він не був би проти поговорити з нами?

— Певен, що він був би тільки за, — тихо відповів сер Колін, — але він помер. Застрелений в серпні минулого року.

— Застрелений? — в унісон перепитали Страйк і Робін.

— Так. Однією кулею в голову, у власній квартирі в Кеннінґ-Тауні. Це не було самогубство, — додав сер Колін, правильно вгадавши питання Страйка. — На місці злочину не було зброї. Пат-терсон говорив із поліцією: кажуть, то вбивство через наркотики. Кажуть, Кевін ними торгував.

— Ви про це знали?

— Ні, та й звідки… гадаю, бідаха хотів справити на мене гарне враження, — сумно сказав сер Колін. — Показатися адекватнішим, ніж насправді. У нього більше нікого не було, всі його рідні досі в УГЦ. Я не бував у нього вдома, і тільки під кінець він зізнався, наскільки йому було важко писати про все, що з ним сталося, збирати уривки спогадів для книжки про УГЦ. Я мав би здогадатися, мав би знайти для нього якусь допомогу. Мав би зрозуміти, що це скалічена душа, а не сприймати його як свою зброю проти церкви.

Перед тим, як його застрелили, я десь місяць не мав від нього звісток. Хвороба Саллі виявилася смертельною, а я списав Ке-віна з рахунків через його хаотичну і незручну поведінку: справа була не лише в моєму бажанні витягнути Вілла з УГЦ, — він і собі шкодив. Влаштував огидну сцену на читанні нової книжки Джайлза Гармона, лаявся, кричав. Я весь час намагався донести до нього, що від такої тактики сама тільки шкода, але він був дуже розгніваний, дуже ображений.

— А ви особисто вірите, що його вбили через наркотики?

Ед скоса глянув на батька, а той повагався і відповів:

— Коли я дізнався про його убивство, я був дуже на нервах, і… правду кажучи, я справді одразу подумав про УГЦ.

— Але тепер ви іншої думки?

— Так, іншої. Церкві не потрібна зброя, вона має дорогих адвокатів. Вони чудово затикають рота критикам: журналісти пишуть співчутливі статті, зірки роблять піар… Кевін для них задрібна рибинка, навіть якби він і встиг дописати свою книжку. Вони вже змусили його видалити всі серйозні звинувачення проти них із блогу, а ще самі звинуватили його в аб’юзі.

— В аб’юзі? Якого роду?

— У сексуальному аб’юзі, — відповів сер Колін. — Церква заявила, що він знущався зі своїх сестер. Кевін отримав від Ради принципалів листа про те, що обидві дівчини висунули проти нього вельми детальні звинувачення. Я не гірше за інших знаю, який це бич — сексуальний аб’юз. Одна з благодійних організацій, з якими я співпрацюю, допомагає його жертвам, тож я в курсі статистики і не плекаю ілюзій: чимало приємних на перший погляд людей за зачиненими дверима коять жахливі речі. Я, звісно, не можу відкинути можливість того, що Кевін і справді знущався з дівчат, але здається логічним, що якби церква справді вважала його винним, то звернулася б у поліцію, а не писала йому листи з погрозами. Мені радше здається, що це була ще одна спроба залякати його. Зважаючи на те, що розповідав мені про внутрішню кухню церкви сам Кевін, дівчат могли просто змусити підписати ті заяви… Я хотів піти на його похорон, — сумно додав сер Колін, — але це виявилося неможливим. Я зібрав відомості: його мати досі вірянка і вирішила поховати його на Чапмен-Фарм. Правду кажучи, мене це дуже засмучує… Кевін так боровся за свою свободу…

Принесли їжу. Страйк, який замовив сібаса (хоча мріяв про стейк), спитав:

— Чи можна якось вплинути на Вілла юридичними методами?

— Повірте, я намагався, — відповів сер Колін, беручи ніж та виделку. — Вілл має трастовий фонд, який залишив йому батько Саллі. На цей момент він зняв із нього половину коштів, які передав УГЦ. Я хотів показати його психіатру, але щойно про це пронюхала церква, як організувала експертизу у власного фахівця, який визнав Вілла цілковито здоровим. Він дорослий і був визнаний повністю дієздатним. Це глухий кут.

Я намагався зацікавити церквою та її справами знайомих політиків, але всі бояться братися до справи через зіркових вірян УГЦ і широко розрекламовану благодійність. Я підозрюю, що один із членів парламенту є вірянином УГЦ. Він агітує за них у парламенті й дуже агресивно реагує на будь-яку критику на їхню адресу. Також я намагався запропонувати знайомим репортерам провести ґрунтовне розслідування, але всі бояться судового переслідування. Ніхто не хоче навіть торкатися УГЦ.

Кевін дуже хотів позиватися до УГЦ на підставі аб’юзу, якому церква піддала його та його рідних. Ми з Саллі були тільки за, але мої юристи вирішили, що шанси на успіх у Кевіна дуже малі. Справа була не тільки в тому, що його вже змусили визнати помилки в блозі; він ще й вірив у дуже дивні речі.

— Наприклад?

— Він був переконаний, що світ духів існує насправді. Власне, уважав, що УГЦ здатна викликати мертвих. Паттерсон намагався знайти інших людей, готових дати свідчення, — нуль.

— Вам не спадало на думку забрати Вілла силою? Просто схопити його на Вардор-стріт?

— Ми з Саллі обговорювали це як крайній захід, — зізнався сер Колін, — але побоялися через історію, яка сталася з рідними одного юнака, які вчинили так ще в 1993 році. Його звали Александр Ґрейвз. Він теж походив із заможної родини. Батько буквально викрав його з вулиці, коли Ґрейвз збирав пожертви. Виявилося, що хлопець у жахливому психологічному стані. За кілька днів він повісився у будинку батьків.

За останні кілька років я багато читав про контроль свідомості, — провадив сер Колін, а його обід тим часом вистигав. — Я тепер значно більше знаю про техніки, які використовує УГЦ, і про їхню ефективність. Кевін багато розповів мені про їхні внутрішні справи, і це класична маніпулятивна секта: з обмеженням доступу до інформації, контролем думок та емоцій тощо. Я тепер розумію, чому Вілл так стрімко змінився. Він буквально не в собі.

— Так і є, — погодився Ед. — Не прийти до мами, коли вона вмирала, не прийти на її похорон… Минулого року в Джеймса народилися близнюки, але він не прийшов подивитися на них.

— То якщо ви наймаєте нас, яка мета?

Сер Колін відклав ніж та виделку й дістав з-під стільця старий чорний дипломат, а з дипломата — тонку папку.

— Перш ніж адвокати УГЦ змусили Кевіна вичистити блог, я зробив роздруківки. Також тут два довгих листи від Кевіна, де він розповідає про життя своїх рідних у церкві та про випадки, свідком чи учасником яких був. Він називає імена та місця, а також висуває принаймні одне звинувачення проти Джонатана Вейса, засновника УГЦ. Якби хтось із названих Кевіном людей погодився розповісти чи навіть дати свідчення про це, особливо про контроль свідомості та примус, я мав би змогу почати певні юридичні дії. Як мінімум я хотів би переконати УГЦ дозволити мені знову зустрітися з Віллом.

— А в ідеалі ви б хотіли витягнути його?

— Звісно, — відповів сер Колін, — але я усвідомлюю, що це може бути малореально.

Звіти «Паттерсон Інкорпорейтед» тут теж є. Вони здебільшого стежили на Віллом в околицях Чапмен-Фарм та Руперт-Корт. Хотіли зафільмувати факти жорстокого поводження чи погроз, чи ознак того, що Віллу недобре ведеться чи що його примушують. Їхні люди під прикриттям починали розмову з ним на вулиці, але він наполягав, що все чудово і старався завербувати їх чи вмовити дати грошей… То що скажете? — спитав сер Колін, переводячи погляд зі Страйка на Робін. — Справа безнадійна?

Страйк не встиг нічого сказати, бо Робін простягнула руку по документи, принесені сером Коліном.

— Ні, — сказала вона. — Ми будемо раді допомогти вам.

5

— Все нормально, — сказав Страйк за годину, відповідаючи Робін, яка вибачалася, що погодилася взятися за справу, не спитавши його. — Я б сказав те саме, але жував картоплю.

Попрощавшись з Еденсорами, партнери завітали до найближчого пабу. «Золотий лев» був маленький і оздоблений у пишному вікторіанському стилі. Вони сиділи на високих барних стільцях за круглим столиком.

— Я вчора почитала сайт УГЦ, — сказала Робін, яка пила апельсиновий сік, бо мала скоро виходити на стеження. — У їхній власності — купа нерухомості найвищого класу. Будівля на Руперт-Корт, просто у серці Вест-Енду, мала коштувати їм шалених грошей, а ще є храми та центри у Бірмінґемі та Ґлазґо. Чи можна стільки заробляти в законний спосіб?

— Ну, вони по всій країні повідкривали курси самореалізації за п’ять сотень на день і проводять ретрити по тисячі. Десять тисяч вірян збирають пожертви, віддають п’яту частину заробітків і пишуть заповіти на їхню користь. Це вже серйозно. За них мала б узятися податкова, тож вони або чисті, або в них бухгалтери божественного рівня, які уміють ховати всі сумнівні кінці. А брати гроші з дурнів, на жаль, не злочин.

— То ти згоден із Джеймсом? Вілл дурень?

Страйк ковтнув пива, а тоді відповів:

— Я б сказав, що до сект ідуть люди, яким чогось не вистачає.

— А як же Джайлз Гармон? Багатий, успішний письменник, дуже розумний…

— Я погоджуюся з Орвеллом, — відповів Страйк. — «Деякі ідеї настільки дурні, що в них вірять тільки інтелектуали…» Знаєш, я бачу тільки один варіант розплутати цю справу — відправити когось під прикриттям на Чапмен-Фарм.

Робін готувалася до цієї розмови останні кілька днів.

— Тоді спершу доведеться потрапити до храму на Руперт-Корт. Я вивчила питання: не можна просто так увійти на Чапмен-Фарм, — тебе мають туди запросити, а отже, спершу завербувати в одному з храмів. Людина, яка піде на Руперт-Корт, повинна створити ретельне прикриття з біографією і користуватися ним весь час після першого контакту з вірянами, а ще ця людина має справляти враження багатої, щоб їм було цікаво її завербувати.

Страйк, який чудово розумів, що це самореклама, відповів:

— І, наскільки я розумію, ні Барклей, ні Шах, ні Літтлджон, на твою думку, не годяться на роль багатіїв.

— Ну, — почала Робін, — Барклей, як на мене, за годину вже почне їх доводити. Літтлджон чудово б вписався в орден із обітницею мовчання…

Страйк засміявся.

— …а в Шаха малі діти, тож він не може собі дозволити зникнути на кілька тижнів. Мідж — варіант, але вона ще не працювала під прикриттям. Знаю, я теж не занурювалася аж настільки, — поспіхом додала Робін, поки цього не зробив Страйк, — але я жодного разу не видала себе, навіть коли щодня грала Венецію Голл у Палаті общин.

— А якщо доведеться не виходити з ролі кілька тижнів? — спитав Страйк.

— Доведеться то доведеться, — знизала плечима Робін.

Насправді Страйк уже вирішив, що Робін якнайкраще підходить для цього завдання, але мав ще й додаткову мотивацію пристати на її пропозицію. Кілька тижнів вимушеної розлуки під час перебування на Чапмен-Фарм можуть попсувати їй стосунки з Раяном Мерфі, а Страйк мало чого бажав настільки ж сильно. Проте він не став одразу погоджуватися, щоб вона не запідозрила корисливого мотиву, а тільки кивнув і мовив:

— Гаразд, із цього може щось вийти. Але мені треба це обміркувати.

— Знаю. Я не зможу носити перуку на Чапмен-Фарм, тож думаю про радикальну стрижку.

— Отакої, — сказав Страйк. Йому подобалося волосся Робін.

— Доведеться, бо я вже кілька років ходжу повз Руперт-Корт. Останнє, що нам треба, — це щоб мене впізнали, особливо якщо вони вже бачили мене біля офісу.

— Гаразд, резонно, — визнав Страйк, — але голити голову вже зайве.

— Так я ж не в кришнаїти подаюся, — заперечила Робін. — Думала про щось коротке і яскраве. Дівчина з приватної школи, яка хоче виділитися, але не настільки, щоб батьки перестали давати їй гроші. Може, вона недавно пережила болісний розрив стосунків, а тепер шукає собі якусь мету в житті, щоб заповнити пустку на місці планів на весілля.

— А ти непогано все продумала, — визнав Страйк.

— Звісно, непогано. Я хочу це завдання.

— Чому? — спитав Страйк. — Чим це тобі так цікаво?

— Мені цікавий контроль свідомості. Ми торкалися цієї теми, поки я ще вчилася.

Робін вивчала психологію, але недовчилася. Незакінчена вища освіта була у них зі Страйком однією зі спільних рис.

— Гаразд, звучить це все добре. Допрацюй прикриття, і ми посунемо графік так, щоб суботніми ранками ти могла ходити до храму.

— Тільки з одягом біда, — сказала Робін. — Я не одягаюся як людина, в якої купа грошей.

— Ти завжди маєш класний вигляд, — запевнив Страйк.

— Дякую, — відповіла Робін, зашарівшись, — але якщо я повинна переконати УГЦ, що багата, то оце, — вона показала сумочку, куплену шість років тому, — нікуди не годиться. Думаю, можна взяти напрокат кілька дизайнерських комплектів і сумок. Я ніколи такого не робила, але знаю, що можна.

— А може, я тобі з цим навіть допоможу, — раптом запропонував Страйк. — Позич речі у Прю.

— У кого?

— У моєї сестри, — пояснив Страйк, — тієї, що терапевт.

— О, — зацікавилася Робін.

З вісьмох зведених та єдиноутробних сестер і братів Страйка вона знала тільки двох, і то дуже побіжно. Його родинні зв’язки були, кажучи м’яко, заплутані. Страйк був позашлюбним сином зіркового рок-музиканта, з яким бачився двічі за життя, і нині покійної жінки, яку преса зазвичай називала суперґрупі. Робін знала, що кілька місяців тому Страйк зрештою погодився на знайомство зі зведеною сестрою Прюденс, але не знала, що вони так подружилися, що та згодиться позичити його партнерці дорогі речі.

— У вас з нею наче один… — Замість казати «розмір», Страйк зробив непевний жест. — Я в неї спитаю. Зможеш піти до неї і приміряти одяг.

— Дяка, — сказала дещо шокована Робін. — Було б чудово, якщо Прюденс не проти позичити речі якійсь незнайомій панянці.

— Ти не якась незнайома панянка, я їй про тебе розповідав, — сказав на це Страйк.

— То… у вас гарні стосунки? — спитала Робін. — У вас із Прюденс?

— Так, — відповів Страйк і випив ще пива. — Вона подобається мені значно більше за інших дітей мого батька… хоч це невисока планка.

— Ал тобі теж подобається, — нагадала Робін.

— Хіба Що в загальних рисах. Але він на мене досі ображений, бо я не пішов на ту кінчену вечірку для Рокбі. Ти далі куди?

— Зміню Дева у Бекслігіті, — відповіла Робін, глянувши на годинник. — Власне, вже час іти. А ти що?

— Маю вільний день. Відсканую це все в офісі й перекину тобі, — відповів Страйк, показуючи на картонну теку з документами, яку дав Робін Колін Еденсор.

— Супер, — сказала Робін. — Тоді до завтра.

6

Ті шість хвилин, що вона йшла від «Золотого лева» до станції «Ґрін-Парк», Робін присвятила заняттю, від якого вперто відучувала себе протягом останніх вісьмох місяців: вона думала про Корморана Страйка в контексті, відмінному від роботи та дружби.

Вона довго відмовлялася визнавати, що закохана у свого партнера по роботі, аж доки минулого року не дізналася, що він має роман і ретельно приховує його від неї. У ту мить Робін Еллакотт вирішила, що лишається тільки розкохати його, і саме з такою думкою вона за кілька тижнів погодилася сходити на побачення з Раяном Мерфі.

Відтоді вона докладала всіх можливих зусиль, щоб внутрішні двері, за якими ховалося її почуття до Страйка, лишалися міцно зачиненими, і сподівалася, що кохання, залишене без уваги, змерхне й помре. На практиці це означало заборону собі думати про нього наодинці, а ще — ніколи, ніколи не порівнювати його з Мерфі (саме те, що спробувала зробити Ільза на вечірці з нагоди хрестин). А коли попри всі її старання спливали певні непрохані спогади — як Страйк обійняв її на її весіллі чи ота небезпечна п’яна мить під «Рітцем», коли на тридцятий день народження Робін він мало не потягнувся поцілувати її — Робін нагадувала собі, що її партнер за агенцією — чоловік, який чудово живе одинаком, час до часу починаючи романи з жінками (переважно розкішними). Йому сорок один рік, він ніколи не був одружений, залюбки мешкає у спартанському житлі на горищі над офісом і має глибоко вкорінену звичку відгороджуватися від усіх форм близькості. У стосунках із Робін ця закритість колись дещо відступила, але вона добре пам’ятала, як після тієї незручної миті біля «Ріт-ца» все повернулося знову. Словом, Робін дійшла висновку, що Страйк ніколи не бажав речей, яких свого часу бажала вона.

Тож стосунки з Мерфі, який відверто прагнув бути з нею, були приємні й приносили розраду. Поліціянт не тільки був вродливий і розумний, вони ще й мали спільний інтерес — детективну роботу. Це складало приємний контраст до її колишнього чоловіка-бухгалтера, який добре заробляв і ніколи не розумів зацікавленості Робін у кар’єрі, яку Метью вважав ексцентричною та ненадійною. Також приємно було знову мати сексуальне життя, ще й значно приємніше, ніж те, що в неї було з колишнім чоловіком.

Проте між нею та Раяном лишалося щось, чому Робін не могла дати визначення. Мабуть, сторожкість — і вона була певна, що це пов’язано з невдалим шлюбом, який кожен із них мав за плечима. Обоє знали, якого болю можуть завдати одне одному близькі люди, і через це поводилися одне з одним обережно. Робін, тепер мудріша, ніж у стосунках із Метью, менше говорила з Раяном про Страйка, не згадувала про його звитягу в армії, не розповідала історій, які б виставляли його милим чи привабливим. Вони з Мерфі вже багато чого знали одне про одного, але Робін розуміла, що ділиться з Раяном цензурованою версією свого життя — як і він із нею. Можливо, після тридцяти інакше і не буває. Було дуже легко відкрити серце Метью, з яким вона познайомилася ще в школі: вона вважала, що ділиться всіма своїми таємницями, але тепер, оглядаючись на минуле, бачила, що тих таємниць було небагато. Лише за пів року стосунків Робін розповідала Раяну про жорстоке зґвалтування, через яке покинула університет, а про те, що її шлюб розпався здебільшого через постійні ревнощі Метью і його підозріливе ставлення до Страйка, взагалі не сказала. Зі свого боку Раян мало розповідав про ті часи, коли пиячив, і явно чимало вирізав із розповіді про причини, через які розійшовся з колишньою дружиною. Робін вирішила, що вони ще дійдуть до цих питань, якщо продовжуватимуть стосунки. А наразі просто приємно було мати для різноманіття особисте життя без сцен ревнощів і глухих образ.

У світлі всього цього роздуми про емоційний підтекст слів Страйка нікому не принесуть нічого доброго, плюс Робін почувалася так, ніби зраджує Мерфі. Страйкові, мабуть, просто легше говорити, що вона завжди має класний вигляд і що він розповів про неї сестрі, коли Робін у стосунках з іншим чоловіком. Зайшовши на станцію, Робін твердо вирішила, що Страйк її найкращий друг, та й потому, і змусила себе перемкнутися на роботу, яка чекала в Бекслігіті.

7

Страйк думав допити пиво й повернутися до офісу, але в «Золотому леві» було так приємно сидіти, що він вирішив почитати передані сером Коліном Еденсором документи просто тут — де можна робити це під пиво. Тож він замовив ще пінту і, скориставшись нагодою, пересів із барного стільця на шкіряну лаву біля нижчого столика і розкрив теку. Першим у стосі документів виявився електронний лист серу Коліну від нині покійного Кевіна Пірбрайта.

Дорогий Коліне,

Наперед перепрошую, що так багато тексту, але ви питали про те, як моя сім’я потрапила до Універсальної гуманітарної церкви, як я зумів вирватися тощо, тож ось.

Моя мати вступила до УГЦ, коли мені було 3 роки, а моїм сестрам — 6 і 8. Важливо відзначити, що моя мати — мене привчили називати її Луїзою, бо УГЦ забороняє згадувати кровний зв’язок — не дурна. Вона виросла у бідності й ніколи не мала можливості навчатися в університеті, але вона дуже розумна. За батька вона вийшла дуже юною, але пішла від нього, коли мені був 1 рік. Пам'ятаю, що замолоду Луїза була гарненька.

Не знаю, коли саме вона вперше почула промови Джонатана Вейса, але знаю, що вона шалено в нього закохалася. В УГЦ багато жінок божеволіють через нього. Хай там що, вона зібрала наші пожитки і виїхала на Чапмен-Фарм. (Усі ці відомості я збирав із розповідей сестер, бо сам нічого не пам’ятаю про наше життя до УГЦ.)

Після цього у нас не стало нічого крім того, що пропонує УГЦ. Це звична історія. Люди віддають церкві все, щоб довести відданість новому життю. Дехто навіть продає житло і віддає всі гроші церкві.

Чапмен-Фарм — це місце, звідки УГЦ почалася. Там поховані п’ятеро пророків, а оскільки ферма знаходиться дуже далеко від міст і міського життя, саме туди вірян посилають на індоктринацію, якщо вважають, що це потрібно. Є й інші церкви, — моя старша сестра Бекка три роки жила в бірмінґемській (нині в неї досить високий церковний чин), а Емілі випускали збирати гроші, але ми з Луїзою ніколи не покидали ферму.

Згідно із вченням УГЦ, нормальні сімейні стосунки чи моногамні сексуальні — це форма матеріальної власності. Якщо ти хороша людина, то маєш духовний зв’язок з усіма вірянами і всіх любиш однаково. Опинившись на фермі, Луїза старалася дотримуватися доктрини, але ми з сестрами завжди знали, що вона наша мати. Більшість дітей навчають тільки читати і запам’ятовувати тексти УГЦ, але Луїза потай навчила мене, Бекку та Емілі таблиці множення й іншим подібним речам, поки ми чистили курники.

В дитинстві я щиро вірив, що Джонатан Вейс — мій батько. Ми всі називали його «Тато Джей», а про сімейні стосунки я дізнався з Біблії та інших священних книг, які ми вивчали. Лише з часом я зрозумів, що Тато Джей мені не родич. Для маленької дитини це все дуже складно, але звикаєш, бо всі навколо звикли.

Мадзу Вейс, дружина Тата Джея, виросла на Чапмен-Фарм. Вона жила там ще в часи Ейлмертонської комуни…

Страйк кинув читати і вирячився на останні чотири слова. «В часи Ейлмертонської комуни».

Ейлмертонська комуна. Ейлмертонська комуна.

Розвалені сараї, діти бігають без нагляду, двором походжають брати Кровтери, а вдалині височіє дивна кругла вежа, схожа на шахову фігуру — все це знову постало перед його очима. Обкурена мама намагається плести віночки для дівчаток; ночі в обшарпаних гуртожитках без замків на дверях; постійне відчуття безконтрольності й дитячий інстинкт: тут щось не так, тут десь поруч чигає неясна небезпека, якої ще просто не видно.

До цієї миті Страйк гадки не мав, що Чапмен-Фарм — це те місце: коли він там жив, ферма називалася «Форджмен-Фарм». Пістрява мішанина родин працювала на землі й жила у купці занедбаних будівель, а брати Кровтери управляли процесом. В Ейлмертонській комуні релігією навіть не пахло, але огида Страйка до сект зародилася саме за ті пів року, проведені у Форджмен-Фарм, пів року, що стали найпаскуднішим періодом його нестабільного, уривчастого дитинства. Над комуною домінувала постать старшого з братів Кровтерів, — довготелесого, сутулого, з масним волоссям, довгими чорними бакенбардами і вусами, схожими на велосипедне кермо. Страйк буквально бачив перед очима зачароване материне обличчя, коли вона слухала лекції Малкольма Кровтера, який біля вогнища розповідав членам комуни про свої радикальні погляди і особисту філософію. Також він добре пам’ятав свою непереборну антипатію до цього чоловіка, власне, нутряну відразу. Коли на ферму навідалася поліція, Леда вже виїхала і забрала дітей. Більше пів року на одному місці вона не витримувала. Читаючи в Лондоні газетні статті про поліційний рейд, вона була певна, що до комуни прийшли за пацифізм, м’які наркотики і філософію повернення до природи. Тільки замітки про судовий процес змусили Леду неохоче визнати, що їй просто пощастило, а насправді та пасторальна ідилія виявилася розплідником педофілії. Вірна собі, вона відкинула всю цю історію як аномалію і продовжила неспокійне існування, тож син і донька — коли вона не кидала їх на тітку й дядька у Корнволлі — постійно перебували то в одному, то в іншому ненадійному помешканні та хаотичній ситуації, куди вона їх втягнула.

Страйк випив третину свіжої пінти і лиш тоді зосередився на аркуші перед собою.

Мадзу Вейс, дружина Тата Джея, виросла на Чапмен-Фарм. Вона жила там ще в часи Ейлмертонської комуни, і це ніби її приватне королівство. Думаю, вона ніколи не бувала у центрах в Бірмінґемі та Ґлазґо, а в Лондонському храмі — хіба кілька разів. Я завжди боявся Мами Мадзу (так її повинні називати віряни). Вона схожа на відьму — обличчя біле, волосся чорне, ніс довгий і гострий, очі дивні. Вона ходить у шатах, а не в однострої, як всі інші. В дитинстві мені снилися кошмари, в яких Мама Мадзу підглядала за мною крізь замкові щілини та слухові вікна.

Фішка Мадзу — контроль. Людині, яка її ніколи не бачила, це важко пояснити. Вона могла змусити людину зробити що завгодно, навіть заподіяти собі шкоду, і я жодного разу не бачив, щоб хтось їй відмовив. Один із моїх перших спогадів про життя на Чапмен-Фарм — це як підліток на ім’я Джордан шмагав себе по обличчю шкіряною нагайкою. Я запам’ятав це ім’я, бо щоразу, коли Тато Джей його бачив, починав наспівувати духовний гімн: «Плинь, Йордане, плинь». Джордан був значно вищий за Мадзу, але стояв перед нею на колінах із закривавленим обличчям і шмагав себе, поки вона не сказала припинити.

Хоч всі казали, що Мадзу добра, свята людина, я завжди вважав її жахливою. Тепер я розумію, що з відрази до Мадзу почалися мої сумніви щодо церкви в цілому, але тоді мені здавалося, що це тільки Мадзу зла, а не вся церковна культура паскудна.

Мадзу терпіти не могла Луїзу і завжди дивилася, щоб їй загадували найнеприємнішу роботу за будь-якої погоди. Коли я підріс, то зрозумів: це тому, що моя мама спала з Джонатаном. Мадзу не любила жінок, з якими Джонатан спав.

Пояснити, як саме я прокинувся, непросто.

За кілька років після нас до Чапмен-Фарм приїхала нова родина, Догерті: мама, батько і троє дітей. Вже на фермі Дейрдре Догерті завагітніла і народила четверту дитину, доньку, яку Мадзу назвала Лін. (Мадзу має прерогативу давати імена всім дітям, народженим на Чапмен-Фарм. Про ім’я вона часто запитує книгу «Ї Цзін».

«Лін» — це назва однієї з гексаграм.)

Коли мені було 12 років, батько сімейства, Ральф, раптом пішов серед ночі, забравши з собою трьох старших дітей. Наступного ранку нас всіх зібрали у храмі, і Джонатан Вейс оголосив, що Ральф Догерті — егомотивний матеріаліст, а от його дружина, яка залишилася з нами разом із Лін, — взірець чистого духу. Пам’ятаю, що ми всі аплодували їй.

Від'їзд Ральфа з дітьми дуже збентежив і шокував мене, бо я ніколи не бачив такого раніше. Нас усіх навчали, що покинути церкву означає зруйнувати своє життя, бо після буття чистим духом матеріалістичне існування просто убиває людину, що ти обов’язково збожеволієш і, може, вкоротиш собі віку.

А тоді зі кілька місяців після від’їзду Ральфа Дейрдре вигнали. Це мене вразило навіть більше. Я не уявляв, що такого могла скоїти Дейрдре, щоб УГЦ прогнала її. Як правило, за переступ просто карали. Якщо людина сильно хворіла, її могли відпустити на лікування, але в нормі УГЦ не відпускала людей, хіба що тільки вони були такі змучені, що вже не могли працювати.

Коли Дейрдре вигнали, вона покинула Лін на фермі. Я мав би радіти, бо Лін мала змогу вирости чистою духом замість зруйнувати собі життя в світі матеріалізму. Більшість вірян сприймала ситуацію саме так, але я — ні. Я не мав нормальних стосунків матері й дитини з Луїзою, але знав, що вона моя мама і що це має значення. Я потай вважав, що Дейрдре мала б забрати Лін із собою, і саме тоді моя віра вперше дала тріщину.

Про те, за що вигнали Дейрдре, я дізнався випадково. Я відбував кару за те, що чи то ударив, чи штовхнув іншу дитину. Не пам’ятаю, за що саме. Мене прив’язали до дерева і лишили так на ніч. Повз мене проходили двоє дорослих. На фермі заборонено користуватися електричними ліхтариками, тож я не знав, хто то, але вони пошепки обговорювали вигнання Дейрдре.

Один казав іншому, що Дейрдре написала у щоденнику, ніби Джонатан Вейс її зґвалтував. (Всі віряни, яким більше дев’яти років, повинні вести щоденник, — це релігійна практика. Раз на тиждень очільники їх читають.)

Я знав, що таке зґвалтування, — нас учили, що це одне з жахіть, які відбуваються у світі матеріалістів. У церкві віряни можуть займатися сексом із кожним, хто не проти, — це спосіб посилити духовні зв’язки. Нас учили, що зґвалтування — то інше, що це жорстока форма матеріалістичної одержимості.

Не можу описати, як я почувався, коли почув, що Дейрдре звинуватила Тата Джея у зґвалтуванні. Ось наскільки я був промитий: пригадую, я думав, що краще було б стояти прив’язаним до дерева тиждень, ніж почути те, що я почув. Мене виховали з думкою, що Джонатан Вейс — найближча до Бога людина на землі. Згідно з ученням церкви, погані думки про лідера церкви означають, що всередині людини піднімає голову Ворог, який намагається відродити її хибне «я», тож я почав співати мантру в темряві. Це один зі способів подолання негативних думок, яким нас навчали. Але я не міг облишити думок про Тата Джея.

Після того мені ставало тільки гірше. Я нікому не міг розповісти про почуте: якби Мадзу дізналася, що я таке кажу, одному Богу відомо, що б вона змусила мене заподіяти собі. Я намагався придушити погані думки й сумніви, але тріщина в моїй вірі ширшала. Я почав помічати лицемірство, контроль, невідповідності у вченні. У церкві проповідували любов і доброту, але жорстоко карали людей за речі, яким ті не могли дати раду. Наприклад, донька Дейрдре Лін із дитинства затиналася. Через це Мадзу постійно глузувала з неї. Вона казала, що Лін може не затинатися, якщо захоче, і що вона повинна більше молитися.

Тим часом моя старша сестра Бекка пішла геть іншим шляхом: віддалилася від нас та їздила країною з Вейсом, проводячи семінари і курси самореалізації. Емілі, моя друга сестра, страшенно їй заздрила. Іноді їй вдавалося взяти участь у місіонерських поїздках, але і близько не так часто, як Бецці.

На мене і Луїзу, які безнадійно застрягли на фермі, вони дивилися зверхньо.

У підлітковому віці в мене полізли прищі. Коли члени УГЦ з’являються на людях, вони повинні мати охайний і привабливий вигляд, але Лін, Луїзу і мене не випускали навіть збирати гроші на вулиці, бо ми не відповідали іміджу церкви — я з прищами, Лін — заїкувата, а Луїза рано посивіла і здавалася значно старшою за свої роки. Можливо, це тому, що вона весь час працювала надворі.

Мені важко писати про те, що було далі. Тепер я знаю, що почав планувати втечу з церкви десь у 23 роки, але там не заведено святкувати дні народження, тож тільки в зовнішньому світі я зміг зазирнути в архіви і дізнатися, коли саме я народився.

Я збирався майже рік — частково тому, що мені бракувало сміливості. Словами не передати, як церква втокмачує тобі думку, що назовні ти не виживеш, збожеволієш, вкоротиш собі віку, бо світ матеріалізму такий розбещений і жорстокий. Але найбільше я хотів, щоб Луїза пішла зі мною. В неї була якась хвороба суглобів. Я не чув про артрит, поки був у церкві, але тепер думаю, що то він. Суглоби набрякали, їй майже весь час було дуже боляче. Але, звісно, їй казали, що то знак духовної нечистоти.

Якось нам обом загадали доглядати худобу, і я почав розповідати їй про свої сумніви. А вона натурально затрусилася, а тоді сказала, що я мушу піти до храму і молитися, щоб мене було пробачено. А потім почала співати мантри, щоб відігнати мої слова. Нічого з них до неї не дійшло. Зрештою вона взагалі побігла геть від мене.

Я злякався, що вона розповість про мої сумніви принципалам, і вирішив тікати негайно, тож виліз через дірку в паркані глупої ночі, вкравши трохи грошей зі скриньок з пожертвами. Я щиро боявся, що впаду мертвим, щойно опинюся на темній дорозі за фермою, що з лісу по мене прийде Утоплена пророчиця.

Раніше я сподівався, що колись Луїза піде за мною, що моя втеча пробудить її, але минуло майже чотири роки, а вона досі там.

Вибачте, що стільки тексту, але ось так це було.

Кевін

На цьому перший лист закінчувався. Страйк узяв другий, підкріпився пивом і почав читати далі.

Дорогий Коліне,

Щиро дякую вам за лист. Я собі не здаюся сміливим, але дуже вдячний вам за ці слова. Але ви можете почати вважати інакше, коли прочитаєте це.

Ви питали про пророків та Маніфестації. Мені дуже важко писати на цю тему, але я постараюся розповісти все, що зможу.

Коли Дайю Вейс потонула, мені було шість років, тож я мало що пам’ятаю. Пам’ятаю, що вона мені не подобалася. Вона була маленькою принцесою Мадзу, до неї було особливе ставлення, їй дозволяли значно більше, ніж іншим дітям.

Одна зі старших дівчат взяла Дайю з собою розносити овочі рано вранці (церква продавала сільськогосподарську продукцію в місцеві магазини), і по дорозі назад вони зупинилися на пляжі в Кромері. Пішли купатися, але в Дайю щось сталося і вона потонула.

Це, звісно, була велика трагедія, і не диво, що Мадзу ходила вбита горем, але після того вона стала дуже дивною і недоброю. Тепер мені здається, що значною мірою її жорстокість до моєї мами і взагалі дітей походить від того випадку. Особливо вона не терпіла дівчат. У Джонатана була донька від попереднього шлюбу, Абіґейл. Після смерті Дайю Мадзу вигнала її з Чапмен-Фарм до одного з інших центрів УГЦ.

Важко сказати, звідки взялася думка, що Дайю — це якесь божество, але з часом Джонатан і Мадзу перетворили її саме на божество. Вони назвали її пророчицею, приписали їй різні одкровення, які стали частиною доктрини церкви. Навіть смерть Дайю зробили священною, буцімто вона була така чиста духом, що розчинилася, покинувши світ матеріалізму. Моя сестра Бекка заявляла, ніби Дайю уміла ставати невидимою. Не знаю, чи Бекка справді в це вірила, чи просто хотіла заслужити милість Джонатана і Мадзу, але думка, ніби Дайю вміла ставати нематеріальною навіть до утоплення, вплелася у міф.

Коли померла Дайю, на Чапмен-Фарм вже поховали двох людей. Першого чоловіка я не знав. Це був американець на ім’я Расті Андерсен, який жив на ділянці край Ейлмертонської комуни. То був ветеран армії. Сьогодні його б назвали виживальником. Мадзу і Джонатан стверджували, що перед смертю Андерсен увірував, але я не знаю, чи це так.

Його на смерть збив п’яний водій на дорозі біля ферми, і на землі ферми його і поховали.

Іншого чоловіка, похованого на території, звали Александр Ґрейвз і він помер десь у двадцять років. Цей точно був вірянином.

Я трохи пам’ятаю його — такий дивний, весь час співав мантри.

Рідні Ґрейвза викрали його, коли він збирав гроші для УГЦ на вулиці, але скоро потому, як його забрали додому, він укоротив собі віку. В його заповіті було записане бажання бути похованим на фермі, тож там його І поховали.

Всі ми знали історії Андерсена і Ґрейвза, бо на їхньому прикладі Джонатан та Мадзу вчили нас, як небезпечно покидати ферму і церкву.

З часом Андерсен і Ґрейвз теж стали пророками — ніби Дайю була потрібна компанія. Андерсен став Пораненим пророком, а Ґрейвз — Украденим, а нібито виголошені ними священні сентенції теж зробили частиною доктрини церкви.

Четвертим пророком став Гарольд Коатс. Це був вигнаний із медицини лікар, який оселився на території теж ще в часи Ейлмертонської комуни. Хоча церква забороняє будь-які ліки (а також кофеїн, цукор та алкоголь), Коатсу дозволили вирощувати трави і лікувати дрібні травми, бо він був одним із нас. З Коатса зробили Цілющого пророка, ледь встигши поховати.

Останньою з пророків стала Марґарет Каткарт-Брайс, непристойно багата вдова якогось бізнесмена. Їй було за 70, коли вона приїхала на ферму, і вона була буквально закохана в Джонатана Вейса. Після купи підтяжок її обличчя було тугим і блискучим, а ще вона носила пишну срібну перуку. Марґарет дала Вейсу купу грошей на глобальний ремонт Чапмен-Фарм, бо там все було в дуже запущеному стані. Марґарет прожила на фермі років 7–8, а тоді померла і лишила всі свої статки Раді принципалів. Вона стала Золотою пророчицею.

Отримавши гроші Марґарет, вони оновили подвір’я, облаштували басейн і поставили в його центрі статую Дайю. Потім викопали чотирьох мерців і поклали в нові гробниці навколо басейна.

У Дайю могили не було, бо тіло так і не знайшли. Розслідування показало, що її схопила хвиля-убивця і затягнула в море. Тож її меморіалом стала статуя в басейні.

П’ятеро пророків стали частиною релігії, але найважливіша з них — це Дайю, Утоплена пророчиця. Вона благословляє вірян і вона ж проклинає тих, хто збився зі шляху.

У наступне важко повірити, якщо ви не бачили доказів.

Духи реальні. Засвіти існують. Я це знаю, це факт. УГЦ — втілення зла і розтління, але деякі елементи їхнього вчення правдиві. Я став свідком надприродних подій, яким не маю «раціонального» пояснення. Джонатан і Мадзу — погані люди, і я досі не знаю, духів вони викликали чи демонів, але я бачив, як вони це робили. Дзеркала, яких ніхто не торкався, розбивалися. Предмети левітували. Я бачив, як Джонатан проспівав мантру, а тоді сам-один підняв вантажівку. Вони казали нам, що за переступи Ворог нашле на ферму демонів, і одного разу я, здається, бачив їх: то були людські постаті з головами свиней.

У день смерті кожного з пророків трапляється його Маніфестація. Вірянам не можна ходити на Маніфестації до 13 років, а ще суворо заборонено розмовляти про них із невірянами. Мені дуже не хочеться розповідати про Маніфестації на письмі, тож просто скажу вам, що я бачив абсолютно надійні докази повернення мертвих із того світу. Це не означає, що я вважаю пророків справді святими. Я знаю тільки, що на роковини своєї смерті вони повертаються.

Маніфестація Викраденого пророка лякає, але найстрашніша Маніфестація Утопленої пророчиці. Саме її передчуття змінює атмосферу на Чапмен-Фарм.

Не знаю, чи здатна Утоплена пророчиця матеріалізуватися за межами ферми, але знаю, що вона та інші досі є у засвітах, і боюся накликати її гнів на себе, якщо викажу таємницю Маніфестацій.

Ви, мабуть, вважаєте мене божевільним, але я кажу правду. УГЦ — це чисте зло, вони небезпечні, проте інший світ існує, і вони знайшли шлях туди.

Кевін

8

Минуло два дні потому, як вони взялися за справу Еденсора. Добре обміркувавши стратегію, Страйк набрав Робін із офісу. Робін мала вихідний і щойно зайшла до перукарні. Вона вибачилася перед стилісткою, яка саме взяла в руки ножиці, і відповіла на дзвінок.

— Привіт. Що сталося?

— Ти прочитала всі документи Еденсора, що я тобі прислав?

— Так, — відповіла Робін.

— Я все це обміркував і гадаю, що добрим першим кроком буде знайти дані перепису населення й дізнатися, хто мешкав на Чапмен-Фарм протягом останніх двадцятьох років. Якщо ми від-стежимо колишніх членів УГЦ, зможемо перевірити розповіді Пірбрайта про те, що там відбувається.

— Для громадськості відкриті тільки дані до 1921 року, — нагадала Робін.

— Знаю, — відповів Страйк, який саме переглядав Національні архіви в інтернеті, — і тому сьогодні пригощатиму каррі Вордла. Не приєднаєшся? Я йому здав одного хлопа, що платить за все фальшивими десятками, а натомість він пообіцяв дістати мені всі дані по справі про вбивство Пірбрайта. Пригощаю, власне, для того, щоб він дав слабину, бо хочу витрясти з нього ще доступ до перепису.

— На жаль, не зможу прийти, — сказала Робін. — Раян купив квитки до театру.

— А, — відповів Страйк і потягнувся по електронку. — Ну, я мав тебе запросити.

— Вибачай, — сказала Робін.

— Та нічого, в тебе ж вихідний, — запевнив Страйк.

— Насправді я зараз у перукарні, — сказала Робін, бажаючи показати, що займається справою, хоч і не зможе сьогодні зустрітися зі Страйковим знайомим із поліції.

— Справді? І який буде колір?

— Ще не знаю, — відповіла Робін. — Щойно сіла в крісло.

— Гаразд. Я ще хотів спитати, чи в тебе вийде завтра прийти до Прюденс. Вона радо позичить тобі одяг.

«Якщо, звісно, Мерфі не придбав квитки до, бляха, опери».

— Це було б чудово, — сказала Робін. — Де вона живе?

— Строберрі-Гілл. Я тобі скину адресу. Там і зустрінемось, я до п’ятої на хвості у Біґфута.

Погодивши план, Страйк поклав слухавку і насупився, затягуючись вейпом. Думка про те, що Мерфі купує квитки в театр, зіпсувала йому настрій; це показувало небезпечне старання. Вони вже вісім місяців разом, отже, поліціянт не мав би вже прикидатися, що хоче дивитися п’єси замість того, щоб гарно поїсти і перейти до сексу. Спершись на партнерський стіл, Страйк підвівся і пішов до приймальні, де офісна менеджерка Пат щось наклацувала на комп’ютері. Вочевидь, вона частково почула його розмову з Робін крізь прочинені двері, бо спитала, за звичкою не випускаючи з зубів електронну сигарету:

— А чого він Біґфут?

— Бо це і є Біґфут, — викапаний єті, — відповів Страйк, наливаючи води у чайник. Чоловік, про якого йшла мова, був багатим власником компанії, що торгувала програмним забезпеченням, а його дружина вважала, що чоловік учащає до секс-працівниць. Страйкові під час останнього стеження довелося їхати з ним у ліфті, тож він міг засвідчити, що чолов’яга не лише височезний, волохатий та розхристаний, а ще й смердить так, ніби від останнього миття лишилися хіба туманні спогади.

— От дивно, то є бороди, то нема, — зронила Пат, продовжуючи клацати.

— Це називається гоління, — пояснив Страйк, беручи горнята.

— Ха-ха, — озвалася Пат. — Я про моду. Бакенбарди всякі.

У Страйка в голові піднявся непроханий спогад про Малкольма Кровтера біля вогнища у Форджмен-Фарм: на колінах у Кровтера сиділо мале дівча, яке той запрошував погладити його вуса.

— Чай будете? — спитав Страйк, проганяючи цей образ.

— Наливайте, — відповіла Пат низьким шорстким голосом, через який по телефону її часто плутали зі Страйком. — Ота жіночка Гарґрівз, до речі, досі не сплатила за інвойсом.

— Подзвоніть їй, — сказав Страйк, — і скажіть, що треба розрахуватися до кінця місяця.

— Це ж у понеділок.

— А вона мільйонерка.

— Що більше грошей, то довше тягнуть.

— Не без того, — погодився Страйк, поставив біля Пат горня із чаєм, а тоді повернувся до кабінету й зачинив по собі двері.

Наступні три години від присвятив пошукам зниклого батька названої падчерки Шпеника. Протягом останніх п’ятьох років чоловік змінив чимало адрес, але зрештою Страйк дійшов висновку, що той користується другим іменем — можливо, щоб уникати сплати аліментів — і мешкає в Гекні. Якщо це і справді був той, кого Страйк шукав, то працював він далекобійником — зручна професія для людини, яка не хоче виконувати батьківські обов’язки.

Відправивши Деву Шаху, підряднику агенції, листа з проханням влаштувати стеження за тією адресою у Гекні й дізнатися, хто там буває, Страйк вирушив на зустріч із Еріком Вордлом.

Страйк вирішив, що звичайний дешевий ресторан не покращить настрою його приятеля з поліції настільки, щоб той погодився поділитися даними перепису населення. Тож він замовив столик у розкішному «Цинамон-клубі», до якого треба було їхати на таксі.

Колись у цьому приміщенні була Вестмінстерська бібліотека, тож численні столики з білими скатертинами стояли у великій залі з гарною вентиляцією і підпертими книжковими полицями стінами. Страйк прибув перший, зняв піджак, розпустив краватку, замовив пінту і засів читати новини з телефона. Вордла він помітив тільки тоді, коли тінь поліціянта впала на столик.

— Це щось дуже круто після «Бомбей-Балті», — зауважив він, сідаючи перед Страйком.

— Справи останнім часом ідуть добре, — озвався той і сховав телефон у кишеню. — А ти як?

— Потихеньку, — відповів Вордл.

Коли вони познайомилися, Вордл випромінював юнацький шарм. Він і досі мав непоганий вигляд, але густа чуприна помітно поріділа, і постарішав він ніби більше, ніж на ті шість років, що минули. Страйк знав, що борозни біля губ і очей Вордла прорізала не лише важка праця; він втратив брата, а пів року тому Ейпріл, дружина, пішла від нього, забравши тримісячну дитину.

Поки дивилися меню, теревенили про те і се, і лише коли офіціант приніс Вордлові пиво і прийняв замовлення, поліціянт поклав на стіл теку.

— Тут усе, що я дістав по справі Кевіна Пірбрайта.

— Дяка, — сказав Страйк. — А що там наш фальшивомонетник?

— Арештували, — відсалютував пінтою Вордл, — і мені здається, що ми його вмовимо здати своє начальство. Вельми вірогідно, що з твоєю допомогою я нарешті отримаю підвищення, тож сьогодні пригощаю.

— Я б радше попросив тебе про послугу, — відповів Страйк.

— Так і знав, що ти не випадково обрав цей заклад, — зітхнув Вордл.

— Дочекаймося замовлення, і я все поясню.

Коли принесли закуски, Страйк розповів, що за послуга йому потрібна: щоб Вордл допоміг із доступом до даних перепису населення, закритих для широкої громадськості.

— Що там такого цікавого у тій Чапмен-Фарм?

— Це штаб-квартира Універсальної гуманітарної церкви.

— А, — озвався Вордл, — ці. Пару років тому Ейпріл ходила на їхнє зібрання. Подруга з йоги зацікавилася і потягнула її з собою. Потім туди вступила. Ейпріл, щоправда, раз сходила і все.

Вордл пожував, проковтнув і додав:

— Вона потім трохи дивно поводилася. Я почав кепкувати, вона й образилася, але мені просто ніколи не подобалася та подруга. Кристали, медитація, ота вся срань. Ти знаєш цей типаж.

Страйк, який чудово пам’ятав, як Леді час до часу вступала фантазія співати мантри, сидячи перед нефритовим Буддою, сказав, що знає, а тоді спитав:

— Тобто Ейпріл вирішила, що в цьому щось є?

— Та скоріше так захищала ту дурню, бо знала, що мене бісить ця її подруга… мабуть, дарма я так із неї кепкував, — зізнався Вордл, похмуро жуючи. — То які саме дані перепису тобі потрібні?

— Починаючи з 91 року.

— Ніфіга собі, Страйку.

— Я шукаю колишніх вірян.

Вордл підняв брови.

— Стережися.

— В сенсі?

— Вони наче всерйоз переслідують людей, які псують їм репутацію.

— Чув про таке.

— І як мені це пояснити переписній службі? Вони не дають доступу до архівів просто так.

— Наразі я чув про примус, фізичне насильство, звинувачення у зґвалтуванні та чимало випадків знущання над дітьми.

— Ісусе Христе. Для повного комплекту тільки вбивства не вистачає.

— Дай мені трохи часу, я тільки другий день це розслідую. До речі, про вбивство Пірбрайта…

— Та сама зброя раніше фігурувала у двох вбивствах, пов’язаних із наркотиками. Я тією справою не займався, про хлопа вперше почув від тебе, але питання дослідив, — сказав Вордл, киваючи на теку. — На вигляд все чисто-ясно. Судячи зі стану помешкання, у хлопа дах поїхав. Глянь на верхнє фото.

Страйк відсунув порожню тарілку, розгорнув теку і роздивився фото.

— От лайно.

— Та, мабуть, і воно там є під рештою мотлоху.

На фотографії була вбога кімнатка, завалена одягом і сміттям. Посередині лежало тіло Пірбрайта, накрите пластиком. Хтось — Страйк вирішив, що сам Пірбрайт — помалював стіни написами.

— Типовий наркоманський декор, — прокоментував Вордл, поки офіціант забирав порожні тарілки.

— Щось зникло? Він наче писав книжку про УГЦ.

— Якщо писав, то на стінах, — відповів Вордл. — Орендодавець знайшов кімнату в такому стані. В глибині шафи відкопали пакет із гашишем і стос двадцяток.

— І що, вирішили, що його вбили за пакет гашишу?

— Може, все інше забрали. Скоріше за все, він когось обікрав чи розізлив дилера, якого не можна було злити.

— Де це було?

— У Каннінґ-Тауні.

— Є відбитки?

— Тільки його власні.

— Відомо, як убивця зайшов і пішов?

— Скоріш за все, відімкнув двері відмичкою.

— Продумано, — відзначив Страйк, розгортаючи записник і починаючи писати.

— Так, досить чиста робота. Сусід Пірбрайта казав, що той із кимось балакав, а тоді впустив цю людину до себе. Мабуть, чекав на клієнта. Тоді сусід почув притишений постріл, і в Пірбрайте вимкнулася музика. Убивця скористався глушником, бо інакше б постріл чула вся вулиця, — там стіни наче картонні. Музика обірвалася через те, що куля прошила Пірбрайта і розбила його старий радіоприймач, — он ті шматки, бачиш?

Страйк ще раз роздивився фотографію Пірбрайтової кімнати. Розбите радіо лежало на крихітному столі в кутку. За ним виднів-ся блок живлення в розетці.

— Здається, там було щось іще.

— Так, це наче від ноутбука. Мабуть, то була єдина річ в кімнаті, яку було цікаво вкрасти. Не знаю, нащо йому те радіо, якщо був комп’ютер.

— Він жив у злиднях і міг просто не знати, що музику можна скачати, — відповів Страйк. — 3 того, що я дізнався про Чапмен-Фарм, можна виснувати, що він виріс ніби у вікторіанську добу і мав відповідний рівень знайомства з технологіями.

Принесли каррі. Страйк відсунув теку зі справою, але розкритий записник залишив під рукою.

— Отже, сусід чує постріл, музика замовкає. А далі що?

— Сусід виходить і стукає в двері, — нерозбірливо відповів Вордл, жуючи свою пасанду з баранини, — але ніхто не відчиняє. Ми вважаємо, що стук налякав убивцю, і той утік через вікно. Воно було відчинене, на зовнішньому підвіконні виявили сліди рук у рукавичках.

— Там високий поверх?

— Другий, але внизу великий сміттєвий бак, — м яке приземлення.

— Ніхто не бачив, як убивця вилазив з вікна? — спитав Страйк, записуючи.

— Всі мешканці, чиї вікна виходять на той бік, були або не вдома, або зайняті своїми справами.

— Записи камер спостереження є?

— На камеру потрапив міцний тип у чорному, який прямував від того місця і, можливо, ніс у пластиковому пакеті ноутбук, але обличчя на відео не видно. І це, власне, все, що мені відомо, — відповів Вордл.

Страйк повернув фотографію у теку, а Вордл спитав:

— А Робін ще зустрічається з Раяном Мерфі?

— Так, — відповів Страйк.

— Ти в курсі, що він алкоголік?

— Алкоголік? — перепитав Страйк, ховаючи обличчя за пінтою. Робін так мало розповідала йому про свої стосунки, що він уперше чув про таке. Можливо, подумав він (відчувши щось підозріло схоже на надію), Робін теж не знала.

— Еге ж. Але зараз тримається. Але коли напивався, це був капець. Так паскудно поводився.

— Як саме?

— Агресивно. Ще чіплявся до кожної спідниці. Якось поліз до Ейпріл. Я йому мало в рило не дав.

— Серйозно?

— О, так, — повторив Вордл. — Не диво, що жінка від нього пішла.

У нього впало обличчя — мабуть, згадав, що не тільки Мерфі покинула дружина.

— Тобто тепер він у зав’язці? — спитав Страйк.

— Так, — відповів Вордл. — А де тут туалет?

Коли Вордл вийшов з-за столика, Страйк відклав ніж і знову розгорнув теку зі справою, водночас жуючи мадраське каррі з яловичини. Він дістав висновки патологоанатома, пропустив усе пов’язане зі смертельним пораненням в голову і зосередився на токсикології. Експертиза виявила в тілі Кевіна Пірбрайта трохи алкоголю, але жодного сліду заборонених наркотичних речовин.

9

Наступного вечора Робін їхала до будинку Прюденс у Строберрі-Гілл, і її тепер гола потилиця весь час мерзла. Вона щиро сподівалася, що бухгалтер дозволить списати хоча б половину ціни за нову зачіску на робочі витрати, бо так дорого її ще не стригли. Волосся тепер сягало підборіддя, їй вистригли довгу градуйовану гривку, а кінці висвітлили і пофарбували у блакитний колір. Побачивши її ввечері, Мерфі спершу був шокований, а тоді заусміхався і сказав, що йому дуже подобається; правда то була чи ні, але до Театру герцога Йоркського, де давали «Батька», вона заходила з відчуттям ніяковості.

— Блакитне? — сказав Страйк, щойно Робін сіла у «БМВ», вийшовши зі станції «Строберрі-Гілл». — Гарно.

— Дякую. Сподіваюся, воно промовляє: «Грошей в мене повно, а здорового глузду не завезли».

— Ну, може, почне, як одягнешся фіфою, — відповів Страйк, виїжджаючи зі стоянки.

— Що там Біґфут? — спитала Робін. Вони саме їхали повз довгий ряд едвардіанських вілл.

— Тримає неприємний целібат, — відповів Страйк. — Але я чогось вважав, що людина з кількома мільйонами за душею могла б собі хоч гребінець дозволити.

— Ти настільки не любиш неохайність? — розвеселилася Робін.

— Не люблю, коли в людини є вибір. Що, так важко помитися? — Страйк звернув правобіч, а тоді сказав: — Дев, до речі, знайшов хлопа, який потрібен Шпенику.

— О, добре, — відповіла Робін. Вона не плекала ілюзій щодо невиліковно злочинної натури Шпеника, але колись він врятував її від підозрюваного убивці, і за це вона була йому вдячна. — Як справи в дитини?

— Він не каже, але сподіваюся, що зустріч із батьком її трохи підтримає… а ось і приїхали…

Раніше, ніж Робін чекала. Страйк звернув на стоянку перед особливо великим едвардіанським будинком, від вигляду якого Робін трохи зніяковіла, а тоді з сумом згадала власну квартирку з тонкими стінами і ненастанною музикою від сусіда згори.

Двері відчинилися раніше, ніж вони дійшли до них. Їх зустріла зведена сестра Страйка, донька відомої актриси і зіркового рокера, його батька. На Прюденс була проста чорна сукня, на погляд Страйка — нічого особливого, а от Робін одразу здогадалася, що вона коштує десь як її іпотека за місяць.

Подібно до сера Коліна Еденсора, Прюденс мала обличчя, яке негайно вселяло симпатію — принаймні на смак Робін. Вона була не така красуня, як мати-акторка, але дуже гарненька, з веснянками і довгим, хвилястим чорним волоссям. Трохи розкосі очі і маленький усміхнений рот надавали їй схожості з бешкетним ельфеням. Зайвої ваги вона не мала, але мала виразні форми, що стало полегшенням для Робін, яка очікувала побачити худину і пласкі груди.

— Заходьте, заходьте! Дуже приємно познайомитись, — сказала Прюденс із усмішкою, потискаючи руку Робін.

— Навзаєм. У мене не завжди таке волосся, — додала Робін і негайно про це пожалкувала. На очі трапилося власне відображення у дзеркалі в передпокої. — Це частина мого прикриття.

— О, але це дуже гарно, — відповіла Прюденс, а тоді потягнулася обійняти Страйка.

— Ну нічого собі, братику. Тебе все менше і менше, оце так прогрес.

— Якби я знав, що це всім так подобається, попросив би відрізати мені другу ногу.

— Дуже смішно. Ходімо до вітальні. Я щойно відкоркувала вино.

Вона повела детективів до великої кімнати з вишуканою обставою. Гарні пропорції, великі чорно-білі фотографії на стінах, книжкові полиці й велика канапа з темної шкіри на металевому каркасі — все це мало вигляд водночас і стильний, і затишний.

— Добре, — сказала Прюденс, жестом запрошуючи Страйка та Робін сісти на диван, а сама влаштувалася у великому кріслі кремового кольору і наповнила вином ще два келихи, — про одяг. Можна спитати, навіщо він потрібен?

— Робін повинна стати схожою на багату дівчину, якій настільки нема чого робити, що вона вступає в секту.

— В секту?

— Дехто вважає їх сектою, — уточнила Робін. — У них є така собі заміська резиденція, і я сподіваюся вступити до їхніх лав, щоб потрапити туди.

На подив обох детективів, Прюденс перестала всміхатися і насупилася.

— Мова часом не про УГЦ?

Робін здивовано глянула на Страйка.

— Оце так дедукція, — сказав той. — Чому ти так вирішила?

— Бо вони засновані в Норфолку.

— Хтось із твоїх клієнтів був її членом? — раптом здогадався Страйк.

— Я не розголошую персональні дані клієнтів, Корморане, — удавано суворим тоном заявила Прюденс і посунула до нього келих із вином.

— Шкода, — поремствував Страйк, — бо нам потрібні колишні віряни.

Прюденс кілька митей уважно дивилася на нього, а тоді почала:

— Мій обов’язок — зберігати конфіденційність, тому…

— Та я жартую, — запевнив її Страйк. — Я не питаю в тебе ім’я та адресу.

Прюденс із серйозним обличчям пригубила вино. А тоді сказала:

— Думаю, вам буде непросто розговорити колишніх членів УГЦ. Такий примус лишає по собі сильне почуття сорому і помітну травму.

Побачивши їх разом, Робін вперше відзначила, що її партнер справді схожий на Джонні Рокбі. І Страйк, і Прюденс мали ту саму лінію щелепи, ту саму відстань між очима. Їй, що мала трьох братів, з якими виросла, стало цікаво, як воно — вперше зустрітися з кровним родичем після сорока. Але між братом і сестрою було дещо більше, ніж ледь помітна зовнішня схожість: видно було, що між ними вже встановилося певне мовчазне порозуміння.

— Добре, — здалася під напіжартівливим тиском Страйка Прюденс, — серед моїх клієнтів і справді є колишній член УГЦ. Власне, коли ця людина вперше розповіла мені про свій досвід, я не була певна, що здатна їй допомогти. Депрограмування людей — окремий, специфічний вид роботи. Хтось починає зловживати тим, що членам громади заборонено — починає багато їсти, п’є алкоголь. Хтось починає робити ризиковані речі, протестуючи проти нагляду та контролю. Звикнути до свободи непросто, а прохання розповісти про пережите, про речі, які їх змушували робити, може принести купу стресу.

На щастя, я знаю одного терапевта, американця, який спеціалізується на роботі з жертвами сект, тож я звернулася до нього. Він провів із моїм клієнтом кілька онлайнових сесій, які дуже допомогли, і ми повернулися до роботи, а американець інколи допомагає. Саме тому я в курсі, що таке УГЦ.

— Як твоєму клієнту вдалося вирватися? — спитав Страйк.

— А що? Вас найняли, щоб витягнути когось звідти?

Страйк кивнув.

— Тоді будьте дуже обережні, — серйозно сказала Прюденс. — Якщо ця людина схожа на мого клієнта, то вона перебуває у дуже вразливому стані, і грубий підхід може більше нашкодити, ніж допомогти. Вам треба розуміти, що в сектах людей перепрограмовують. Не можна очікувати, що вони різко стануть нормальними.

— Як це вдалося твоєму клієнту?

— Цю людина… пішла не з власної волі, — відповіла Прюденс, повагавшись.

— Тобто її вигнали?

— Не в цьому річ… Це сталося через стан здоров’я, — пояснила Прюденс, — але більше я нічого не можу додати. Досить сказати, що УГЦ не випускає людей, якщо з них ще може бути якийсь зиск. Робін, будь дуже обережна. Ти читала «Реформу мислення і психологію тоталізму» Робсрта Джея Ліфтона? Чи «Боротьбу з контролем свідомості в сектах» Стівна Гассана?

Робін похитала головою.

— Я тобі дам ці книжки, коли будете йти. Якщо ти знатимеш їхні методи, зможеш їм опиратися.

— Робін розумна, — заявив Страйк. — Вона на їхню бридню не купиться.

— Інтелект сам по собі не дає захисту від цього, — заперечила Прюденс. — Недоїдання, примусове співання мантр, жорсткий контроль над середовищем, а ще вони намацують вразливі місця психіки, то засипають тебе знаками любові, то принижують… від цього ніхто не застрахований, хоч яка розумна ця людина… Гаразд, — сказала Прюденс, підводячись, — час приміряти речі.

— Прюденс, це дуже люб’язно з твого боку, — мовила Робін, піднімаючись разом із терапевткою нагору.

— Та нічого, — знову заусміхалася Прюденс. — Я страшенно хотіла з тобою познайомитись, бо дуже видно, що ти — найважливіша людина в житті Корма.

Від цих слів Робін немов протяв удар струму.

— Він… він для мене теж дуже важливий.

Вони пройшли повз відчинені двері кімнати, де панував страшний безлад. Робін здогадалася, що кімната підлітка, ще до того, як звідти вискочила чорнява дівчинка в мініспідниці зі шкіряною курткою в одній руці і портфелем в іншій.

— Ого! — гукнула вона, побачивши Робін. — Круте волосся!

Не чекаючи на відповідь, вона пробігла повз них і помчала сходами. Прюденс гукнула їй услід:

— Напиши, коли треба буде тебе забрати!

— Напишу! — крикнула дівчинка, а тоді: — Па-па, новий дядечку!

Потім ляснули вхідні двері.

— Це Сильві, — пояснила Прюденс і завела Робін до великої спальні, обставленої з розкішною простотою, а тоді до гардеробної з дзеркалами і рядами вішаків. — Корм казав, тоді треба два-три комплекти?

— В ідеалі, — відповіла Робін. — Обіцяю, я буду дуже обережна.

— А, за це не переймайся, в мене забагато одягу… це моя слабкість, — додала Прюденс із винуватою усмішкою. — Сильві саме підросла настільки, щоб позичати речі, які я більше не ношу, тож я все лишаю замість віддавати на благодійність. Який у тебе розмір взуття?

— Шостий, — відповіла Робін, — але…

— Чудово. У мене теж шостий.

— …ти зовсім не повинна…

— Якщо ти маєш здаватися багатою, аксесуари теж грають значну роль, — заперечила Прюденс. — Насправді це так цікаво — допомагати людині замаскуватися! Корм про ваші заняття нічого не розповідає… в сенсі про ваші професійні заняття, — додала вона.

І вона почала діставати повсякденні сукні та різні топи і віддавати їх Робін, а та дивилася на етикетки брендів, які ніколи не змогла б собі дозволити: «Valentino», «Chanel», «Yves Saint Laurent».

— …а це тобі ну дуже личитиме, — сказала Прюденс за п’ять хвилин, додавши до вже чималої ноші Робін ще сукню від «Chloe». — Так, а тепер міряй і скажеш, чи підходить. Сюди ніхто не зайде, Деклана не буде ще мінімум годину.

Коли за Прюденс зачинилися двері, Робін скинула купу одягу на двоспальне ліжко і зняла светр і джинси, роззираючись. Все в кімнаті — від дубових мостин і широкого старовинного ліжка з червоного дерева до елегантної модернової люстри, довгих газових штор і телевізора з пласким екраном на стіні — все промовляло про добрий смак і великі гроші. Робін подумала, що Страйк міг би жити так само, якби проковтнув свою гордість і прийняв батькову щедрість — хоч, звісно, не було певності, що саме Джонні Рокбі купив цей будинок.

Унизу Прюденс приєдналася до Страйка, принісши дві книжки.

— Це для Робін, — сказала вона, поклавши їх на кавовий столик.

— Дяка, — сказав Страйк, а вона налила їм ще два келихи вина. — Слухай, можна в тебе дещо спитати?

— Питай, — відповіла Прюденс, сідаючи навпроти.

— Цей твій клієнт не був свідком надприродних явищ на Чапмен-Фарм?

— Корме, я не можу про це говорити.

— Я не шукатиму твого клієнта, — запевнив він. — Мені просто цікаво.

— Боюся, я вже й так забагато розповіла, — сказала Прюденс.

— Зрозумів, — сказав Страйк. — Без питань.

Потягнувшись уперед, він взяв «Боротьбу з контролем свідомості у сектах», перевернув і прочитав анотацію на звороті.

— Я тепер тривожуся за Робін на тій резиденції значно більше, ніж пів години тому, — зізнався він.

— Добре, — відповіла Прюденс. — Вибач, не в тому сенсі, що добре, що ти тривожишся, просто я думаю, що їй краще уявляти, на що вона йде.

— От на біса людям вступати в секти? — задумливо спитав Страйк. — Кому приємно, коли його життя настільки контролюють?

— Бо люди не розуміють, що справа закінчиться тотальним контролем, — пояснила Прюденс. — Це відбувається поступово, потроху; спершу вони отримують схвалення, підтвердження своєї цінності, відчуття мети… ти ж розумієш, що привабливого у пізнанні великої істини? В отриманні ключа до таємниць Всесвіту?

— Хіба для цього потрібно вступати у секту?

— Не потрібно, — усміхнулася Прюденс, — але вони дуже добре уміють переконувати людей в тому, що членство — це єдиний можливий шлях до раю на землі, не кажучи вже про небеса після смерті.

Єдиний типаж, яким УГЦ нічого не може зробити і якими, власне, не цікавиться, — це апатичні люди без зацікавлень. УГЦ шукає ідеалістів, з яких може зробити проповідників, хоча, підозрюю, простіших людей вони теж набирають, просто щоб було кому працювати на фермі… мій бідолашний клієнт дуже добре знає, що інші вважають жертв секти дурними і слабовольними, від чого вони переживають ще більше сорому. Але насправді ідеалізм і допитливий розум роблять людину значно вразливішою для таких ідеологій, як УГЦ… Ви залишитеся на вечерю? Буде паста, нічого фантастичного.

— Ти не мусиш нас ще й годувати, — сказав Страйк.

— Але хочу. Будь ласка, залишайтеся. Скоро повернеться Деклан. Робін, до речі, дуже приємна.

— Вона така, — відповів Страйк, глянувши на стелю.

Нагорі Робін обрала собі три комплекти одягу, хоч досі було ніяково від думки, що вона бере такі дорогі речі. Вона саме перевдягнулася у свої джинси і кофту, коли в двері постукала Прюденс.

— Заходь, — гукнула Робін.

— Обрала щось?

— Так. Візьму очі, якщо твоя ласка.

— Чудово, — відповіла Прюденс, зібравши решту речей, і понесла їх до гардеробної розвішувати. — Знаєш що? — кинула вона через плече. — Залиш те все собі, щоб менше клопоту.

— Прюденс, я так не можу, — мляво відповіла Робін. Вона чудово розуміла, що речі, які вона обрала, навіть уживані потягнуть на дві тисячі фунтів.

— А чому ні? Якби ти вибрала цю, — сказала Прюденс, показуючи сукню «Chloe», — я б попросила її назад, бо Деклан вважає, що вона мені личить, але чесно, ті, що ти взяла, мені не треба. У мене забагато речей, сама бачиш. Будь ласка, — додала вона, не даючи Робін розтулити рота, — це тоді вперше нам буде дозволено бодай щось подарувати Корму, хай навіть не йому особисто. А тепер — взуття!

— Навіть не знаю, що сказати, — мовила збентежена Робін. Вона стривожилася, що Страйк не зрадіє, якщо вона прийме такий подарунок. Ніби прочитавши її думки, Прюденс мовила:

— Знаю, Корм не потерпить подарунків від тата, але з цього Джонні Рокбі не купував нічогісінько, чесно. Я і сама непогано заробляю, а Деклан тим паче. Ходи, підберемо взуття, — покликала вона Робін до гардеробної. — Оця пара чудово пасуватиме до тієї сукні. Приміряй.

Робін взула човник від «Jimmy Choo», а тоді спитала:

— А у тебе з батьком близькі стосунки?

— Ем… — озвалася Прюденс, яка стояла на колінах і перебирала взуття, — я б сказала, що близькі настільки, наскільки це можливо з такою людиною. Він досить-таки молодявий. Кажуть, людина застрягає у тому віці, коли стала знаменитою. Тобто тато так і залишився парубійком років вісімнадцяти. Він хоче тільки отримувати задоволення, а з наслідками хай інші розбираються. Я його люблю, але це не батько у традиційному сенсі, бо йому ніколи не доводилося дбати навіть про себе, не те що про інших. Але я чудово розумію, чому Корм такий злий на нього. Важко уявити двох більш несхожих між собою людей. Приміряй оці, — сказала вона, даючи Робін пару чобітків. Робін натягнула їх, а Прюденс провадила:

— Тато відчуває перед Кормом щиру провину. Він знає, що повівся дуже погано. Пару років тому намагався примиритися з ним. Не знаю, що саме він…

— Рокбі запропонував йому гроші за зустріч, — прямо сказала Робін. Прюденс скривилася.

— Боже, я так і знала… Тато, мабуть, вважав це за прояв щедрості… який дурень! Звик все вирішувати грошима… Ні, ці затісні на вигляд.

— Трохи є, — погодилася Робін, знову розстібаючи чобітки. — Знаєш, — додала вона за пориванням серця, — я дуже рада, що ви з Кормораном познайомилися. Мені здається, ти… навіть не знаю… що ти — та, кого йому не вистачало.

— Справді? — просяяла Прюденс. — Бо я багато років хотіла з ним познайомитися. Так-так, багато років! Мені непросто почуватися серед них єдиною байстрючкою змішаної раси. Ми непогано ладнаємо, але я ніби не зовсім у клані Рокбі, але знаючи, що десь є Корм, якому на все це чхати і який сам торує собі шлях… Звісно, він весь час переймається, що я почну проводити з ним психоаналіз, — додала Прюденс, подаючи Робін пару від «Manolo Blahnik». — Я багато разів казала йому, що не зможу цього, навіть якби захотіла. Ці стосунки надто… надто складні… довгий час він був для мене ніби талісман. Сама думка про нього. Неможливо після цього сприймати людину об’єктивно… Ти ж залишишся на вечерю, так? Корма я вже запросила.

— Я… точно? — спитала Робін, почуваючись трохи схвильовано.

— Так, звісно, буде чудово. Деклан любить Корма і буде радий познайомитися з тобою. То що, ти береш ці, ці і ці? — спитала Прюденс, відкладаючи речей ще на кілька тисяч фунтів. — А тепер — сумочка…

Унизу в порожній вітальні Страйк знову роздивлявся фотографію кімнати Кевіна Пірбрайта, яку дав йому Вордл і яку він приніс показати Робін. Він вже кілька хвилин напружував очі, намагаючись краще роздивитися кілька загадкових моментів.

Зрештою він роззирнувся і побачив саме те, що треба: старовинне збільшувальне скло, задля краси покладене на стос мистецьких альбомів.

За десять хвилин до вітальні повернулася Робін і здивовано розсміялася.

— Що? — спитав Страйк, піднявши очі.

— Шерлок Голмс, якщо не помиляюся?

— Не смійся, а сама спробуй, — відповів Страйк, простягнувши їй фото і лупу. — Це кімната Кевіна Пірбрайта в тому стані, в якому знайшла її поліція. Мені їх Вордл дав.

— О, — сказала Робін. Вона сіла на диван поруч зі Страйком і взяла в нього фотографію і скло.

— Глянь, що він понаписував на стінах, — сказав Страйк. — Може, щось розбереш. На жаль, у нас є тільки це фото. Я сьогодні дзвонив власнику житла. Щойно поліція закінчила, він там все перефарбував.

Робін рухала збільшувальне скло туди-сюди, намагаючись прочитати кривулі на стінах. Вона так зосередилася, що аж підскочила, коли ляснули вхідні двері.

— Привіт, новий дядечку, — сказав чорнявий підліток, зазирнувши до кімнати. І зніяковів, побачивши Робін.

— Привіт, Ґеррі, — сказав Страйк. — Це Робін, моя партнерка з детективної агенції.

— О, — зашарівся хлопчик. — Клас. Привіт.

Він знову зник.

Робін повернулася до фото. Після хвилини зосередженого розглядання вона почала читати вголос:

— «П’ятеро пророків»… Що то таке над дзеркалом? «Відплата»?

— Здається, — відповів Страйк і підсунувся до неї мало не впритул.

Частину написів на стінах кімнати Пірбрайта неможливо було прочитати на фото, але тут і там виділялося якесь слово.

— «Бекка», — прочитала Робін. — «Гріх»… «соло»… незрозуміло… «солома»? А це що, «змова»?

— Схоже, — погодився Страйк.

— «Ніч перед»… «ніч перед»… Більше нічого не розберу.

— Я теж. А про це що скажеш?

Страйк показував на напис на стіні над незастеленим ліжком. Вони присунулися ще ближче, волосся Страйка торкнулося волосся Робін, і вона знову відчула електричний імпульс внизу живота.

— Схоже, — сказала вона, — що щось намагалися стерти… чи взагалі обдерли фарбу?

— Я подумав те саме, — відповів Страйк. — Ніби хтось намагався буквально здерти напис зі стіни, але не встиг. Вордл казав, що сусід Пірбрайта почав стукати в двері, коли в нього замовкла музика. Можливо, саме тому убивця втік через вікно, не встигнувши стерти весь напис.

— І лишив оце, — погодилася Робін, дивлячись на залишки ніби речення чи фрази.

Це було одне слово, розбірливе, написане великими літерами і кілька разів обведене: «СВИНІ».

10

Після застереження Прюденс Страйк наступні два вечори читав «Боротьбу з контролем свідомості у сектах» у своїй квартирі на горищі. А після того наполіг, що Робін повинна ретельніше, ніж звичайно, пропрацювати своє прикриття, перш ніж іти до храму на Руперт-Корт. Він цілковито довіряв умінню Робін імпровізувати, але дещо з прочитаного й особливо слова Прюденс про те, що секта шукає слабини у психіці своїх членів, щоб ними маніпулювати, занепокоїли його.

— Між твоїм життям і життям Ровени не має бути нічого спільного, — сказав він Робін (яка назвалася Ровеною Елліс — завжди простіше, особливо коли ти втомлена чи захоплена зненацька, відреагувати на псевдонім, що звучить схоже на твоє справжнє ім’я). — Не надихайся своїм справжнім минулим. Це має бути чиста вигадка.

— Знаю, — терпляче відповіла Робін, — не хвилюйся, я все продумала.

— І акцент не змінюй. Такі штуки моментально злітають, коли ти виснажений.

— Страйку, та знаю я, — озвалася Робін, дратуючись і водночас розвеселившись. — Але якщо я не потраплю туди найближчим часом, волосся відросте, і доведеться знову стригтися.

У п'ятницю напередодні запланованого візиту до лондонсько-го храму УГЦ Страйк влаштував Робін іспит, розпитуючи про шкільні роки Ровени, її навчання в університеті, сім’ю, друзів, хобі, домашніх тварин, колишнього нареченого і їхнє буцімто скасоване весілля, і на всі питання Робін відповідала без пауз і вагання. Під кінець Страйк поцікавився, що спонукало «Ровену» прийти до храму на Руперт-Корт.

— Подруга порадила подивитися інтерв’ю з Нолі Сеймур, — відповіла Робін, — і там уся ця універсальність і різноманіття, і я вирішила піти. Звучало цікаво. Звісно, я ні на що не підписуюся! — переконливо занервувала вона. — Я просто хочу подивитися!

— Збіса добре, — визнав Страйк, відкинувшись на стільці за партнерським столом і потягнувшись по свій чай. — Гаразд: повний вперед!

Тож наступного ранку Робін у своїй квартирі у Волтемстоу встала рано, поснідала, надягнула брюки від «Валентино», сорочку «Армані» і куртку «Стелла Маккартні», взяла сумочку «Ґуччі», а тоді вирушила до центру, знервована і збуджена водночас.

Руперт-Корт, добре знайома Робін, яка не перший рік працювала у цих місцях, являла собою вузький провулок зі скляними ліхтарями між Руперт-стріт і Вардор-стріт там, де сходяться Сохо і Чайнатаун. З одного боку провулку розташувалися різні підприємства, у тому числі кабінет китайської рефлексотерапії. Більшу частину іншого боку займав храм. Колись, мабуть, це був просто нежитловий будинок із ресторанами та крамницями, але тепер двері й вікна на першому поверсі затулили й лишили тільки великий центральний вхід. Над головами довгої черги, що терпляче чекала на допуск до храму, Робін побачила, що масивні подвійні двері одягнули у вигадливу різьблену оправу в червоно-золотих кольорах, що перегукувалися з барвами китайських ліхтарів на Вардор-стріт за її спиною.

Потроху наближаючись до дверей разом із рештою натовпу, Робін потай розглядала інших гостей храму. Було трохи старших вірян, але в середньому тут були люди віком від двадцяти до тридцяти років. Дехто мав дещо ексцентричний вигляд — як-от юнак із блакитними дредами — але у більшості випадків звертала на себе увагу цілковита звичайність: ні фанатичного блиску в очах, ні порожніх поглядів, ні дивовижних одяганок. Ніхто не бурмотів собі під ніс.

Опинившись ближче до входу, Робін змогла краще роздивитися червоно-золоте різьблення, що зображало тварин — коня, корову, півня, свиню, фазана, собаку та вівцю. Вона подумала, що це може бути відсилкою на фермерське коріння УГЦ, аж раптом помітила дракона з яскравими золотими очима.

— Ласкаво просимо… ласкаво просимо… ласкаво просимо… — повторювали двоє усміхнених молодих жінок, впускаючи вірян за поріг. Обидві були в помаранчевих кофтинах із логотипом церкви, де літери «УГЦ» були оточені парою чорних долонь, складених у формі серця. Робін помітила, що жінки уважно вдивляються в обличчя новоприбулих, і подумала, що вони виглядають небажаних візитерів, як-от рідних Вілла Еденсора.

— Ласкаво просимо! — проспівала білявка справа, коли Робін ступила на поріг.

— Дякую, — усміхнулася Робін.

Інтер’єр храму, який Робін бачила на світлинах в інтернеті, в реальності вражав іще сильніше. Прохід між рядами сидінь із подушками був вистелений червоногарячим килимом і вів до високої сцени, за якою був великий, майже як у кінотеатрі, екран. Наразі він показував застиглий кадр, на якому десятки тисяч людей у різнокольоровому — здебільшого помаранчевому і червоному — вбранні стояли перед якимось храмом чи палацом в Індії.

Робін не могла сказати, чи золотаве жевріння стін та карнизів забезпечувала справжня позолота, але вони відбивали світло низько підвішеної круглої люстри, що складалася з численних лампочок, схожих на сяйливі виноградні грона. Верхню половину стін покривали наївні постаті, що трималися за руки, ніби паперові ляльки, яких колись малу Робін вчила вирізувати мама. Тут були представники всіх етносів, і Робін згадався паризький Диснейленд, куди вона їздила у 2003 році разом зі своїм тодішнім бойфрендом і майбутнім чоловіком Метью. Там був атракціон під назвою «Тісний світ», де гість їхав вузькими каналами, і до нього співали механічну музику ляльки з усіх куточків планети. Лави швидко заповнювалися, і Робін знайшла собі вільне місце поруч із молодою темношкірою парою. Чоловік мав напружений вигляд, а жінка щось шепотіла до нього. Робін не могла розібрати всіх слів, але то було щось на кшталт «відкрий свій розум».

На низькій поличці перед лавою Робін побачила кілька однакових брошурок і взяла одну.

Вітаємо в Універсальній гуманітарній церкві!

Наша місія, наша цінності, наше бачення

Робін сховала брошуру в сумочку, щоб почитати пізніше, і роз-зирнулася, виглядаючи Вілла Еденсора. У храмі було повно красивих молодих служителів у помаранчевих кофтинах, які показували гостям, де сідати, розмовляли і жартували з ними, але Вілла серед них не було.

Помітивши, що частина вірян дивиться вгору, Робін теж підняла обличчя до стелі. Там була намальована картина, стиль якої помітно відрізнявся від ляльок на стінах. Це був якийсь диснеївський Мікеланджело. П’ять гігантських постатей у розвіяних вітром шатах летіли на тлі барвистого світанку, і Робін здогадалася, що це п’ятеро пророків, про яких Кевін Пірбрайт писав у довгому листі, адресованому серові Коліну Еденсору.

Постать просто над головою Робін була чорнява, бородата і в помаранчевому. Поріз на чолі чоловіка кровив, кров плямувала шати. Це, звісно, був Поранений пророк. Поруч із ним благодушний старий з білою бородою і в синіх шатах тримав обвитий змією жезл Асклепія: Цілющий пророк. Золота пророчиця постала у вигляді жінки зі срібним волоссям і в жовтім убранні; її обличчя випромінювало благодать, а руки сіяли на землю самоцвіти.

Четвертою постаттю був зморений неусміхнений молодик з тінями навколо очей. На ньому були багряні шати, а навколо шиї — Робін це трохи стривожило — він мав петлю, мотузка якої линула за ним. Робін здогадалася, що це Викрадений пророк, Александр Ґрейвз, який повісився, коли рідні силоміць забрали його з церкви. І дивним, і зловісним здавалося те, що церква вирішила зобразити його зі змученим обличчям і знаряддям, яким він укоротив собі віку.

Однак найбільше Робін зацікавила центральна постать. Менша і тонша за решту, вона мала довге чорне волосся, білі шати і навіть в повітрі тягнула за собою хвилі. Овальне обличчя Утопленої пророчиці позначала строга краса, але через якусь примху освітлення — чи, може, ні — вузькі очі ніби не мали райдужок і здавалися цілковито чорними.

— Ти тут сама? — спитав хтось поруч із Робін, яка аж сахнулася. До неї всміхалася молода білявка, яка привітала її на вході.

— Так, — відповіла Робін, — зі мною мала прийти подруга, але в неї похмілля!

— Ой-йой, — відповіла дівчина, продовжуючи усміхатися.

— Це точно, я трошки сердита, — засміялася Робін. — Бо це вона мене сюди тягнула!

Вона казала наперед сплановані речі: краще не здаватися надто зацікавленою; значно краще, щоб привабливе враження справив її дорогий одяг і сумочка вартістю кількасот фунтів.

— Нічого не трапляється випадково, — заявила білявка, всміхаючись іще ширше. — Я це добре знаю. Нічого не буває випадково. А ще ти обрала дуже вдалий день, якщо сьогодні ти тут уперше. Сама побачиш, коли почнеться служба.

Білявка пішла геть, так само всміхаючись, а тоді гучне «бам!» з глибини храму сповістило про закриття дверей. Десь пролунав дзвін — один глибокий удар — і віряни замовкли. Служителі в оранжевих кофтинах відступили під двері.

А тоді, на здивування Робін, із прихованих колонок почулися перші ноти популярної пісні: «Heroes» Девіда Бові.

Застиглий кадр на екрані ожив, і віряни, вбрані у помаранчеве, почали плескати в долоні й підспівувати. Те саме робили люди в залі.

На екрані камера пливла крізь усміхнений натовп, де люди жбурляли одне в одного жмені кольорового порошку, і Робін, яка жила в багатокультурному Лондоні, вирішила, що це індійське свято Холі. Світло у храмі потроху тьмянішало, і за хвилину світився вже тільки екран, на якому усміхнені індуси обох статей сміялися і бігали одне за одним, в повітрі літали веселкові барви, і всі ніби танцювали під пісню Бові й утілювали її текст: кожен — король чи королева, а всі разом вони здатні перемогти «їх», хто б ті «вони» не були…

Екран кидав тремкі барвисті відблиски на обличчя пастви. Пісня стихла, і так само зблякнув фільм, змінившись статичним образом індуїстського бога Шиви, який сидів, схрестивши ноги, і його шию оповивала змія, а на оголені груди спадала гірлянда помаранчевих квітів. На сцені з’явилася пляма сліпучо-білого світла, в яку ступив чоловік; світло було такс яскраве, що тіні навколо поглибшали, і він ніби з’явився нізвідки. Дехто у залі почав аплодувати, в тому числі усміхнені служителі, які ще й захоплено викрикували.

Робін одразу впізнала чоловіка у промені світла: це був Джонатан Вейс, якого віряни називали Тато Джей, засновник Універсальної гуманітарної церкви, який, на диво, з’явився в одному з власних храмів. Вродливий, високий, підтягнутий чоловік за шістдесят, у цьому світлі він здавався на кількадесят років молодшим — із густим темним волоссям до плечей, помережаним сивиною, великими синіми очима, кутастою щелепою і ямочкою на підборідді. На його обличчі грала заразлива усмішка. Він приймав аплодисменти без тіні пихи чи театральності, а навпаки, скромно і тепло, а тоді зробив заспокійливий жест, ніби притишуючи загальне захоплення. Вбраний він був у довгі помаранчеві шати, розшиті золотою ниткою, і мав гарнітуру з мікрофоном, завдяки чому більш ніж двісті людей у залі чудово чули його голос.

— Доброго ранку, — сказав він, склавши руки у молитовному жесті і вклонившись.

— Доброго ранку, — загула мінімум половина присутніх у відповідь.

— Вітаю на сьогоднішній службі. Як дехто із вас знає, для членів Універсальної гуманітарної церкви вона має особливе значення. Цей день, дев’ятнадцяте березня, позначає початок нашого року. Сьогодні День Пораненого пророка. А це, — показав Вейс на екран, — образ, який у більшості з нас асоціюється з божественністю. Ми бачимо Шиву, милостивого і благородного індуїстського бога, який уміщує чимало суперечностей і двоїстостей. Він аскет — і водночас бог плодючості. Третє око дарує йому просвітлення, проте водночас здатне руйнувати.

Образ Шиви на екрані зблякнув, поступившись місцем каламутному чорно-білому фото молодого американського солдата.

— Не так, — усміхнувся Вейс, — більшість із нас уявляє собі святу людину. Це Расті Андерсен, який замолоду — у сімдесяті — був відправлений на війну у В’єтнамі.

Образ Расті теж зблякнув і змінився зернистими кадрами вибухів і чоловіків із гвинтівками, які кудись бігли. Із храмових колонок залунала притишена зловісна музика.

— Раст, як називали його друзі, став свідком і учасником жорстоких подій. Він був змушений скоювати невимовні вчинки. Та коли війна скінчилася… — Музика стала веселішою, оптимістичнішою. — Він востаннє повернувся додому, забрав гітару і свої речі і вирушив мандрувати Європою.

На екрані змінялися старі фотографії, на кожній з яких волосся Андерсена ставало довшим. Він грав музику на вулицях, здається, Рима; показував знак миру на тлі Ейфелевої вежі; з гітарою за спиною крокував повз парад кінних гвардійців під лондонським дощем.

— І зрештою, — провадив Вейс, — він осів у маленькому селі в Норфолку, що називалося Ейлмертон. Він почув про місцеву комуну, яка жила плодами землі, і вирішив приєднатися до цих людей.

Екран згаснув, музика затихнула.

— Спільнота, до якої приєднався Раст, на жаль, виявилася не тим, на що він сподівався, — провадив Вейс, — але просте життя на природі лишилося його ідеалом. Коли та комуна розпалася, Раст продовжив жити у хижці, яку сам побудував, цілковито незалежний і досі борючись із травмою, яку лишила по собі війна, в якій його примусили брати участь.

Саме тоді я з ним і познайомився, — додав Вейс, і храмом покотилася нова хвиля музики, тепер радісної та бадьорої, а на екрані з’явилося фото Расті Андерсена і приблизно тридцятилітнього Джонатана Вейса. Робін здогадувалася, що вікова різниця між ними була невелика, але омитий всіма негодами Андерсен здавався значно старшим.

— Раст мав неймовірну усмішку, — сказав Вейс, якому ніби перехопило подих. — Він затято тримався за своє самотнє буття, хоч іноді я переходив поле і вмовляв його прийти повечеряти з нами. На тій землі почалася нова спільнота, яку цікавила не лише близькість до природи, а й духовне життя. Проте духовність Раста не вабила. Як він казав мені сам, він забагато бачив, щоб вірити у безсмертну душу людини чи Божу ласку.

А тоді настав той вечір, — провадив Вейс, а фотографія повільно збільшувалася, аж поки обличчя Раста Андерсена не заповнило весь екран, — коли ми з пораненим воїном крокували від спільного столу на фермі до його хижі за полями. Ми, як завше, сперечалися про релігію і потребу людини у Благословенній божественності, і нарешті я сказав Растові: «Чи можна знати напевне, що після цього життя немає нічого? Чи можна знати напевне, що людина повертається у темряву, що навколо нас чи всередині нас не діє жодна божественна сила? Невже ти зовсім не можеш припустити, що це можливо?»

Раст звів на мене погляд, — сказав Вейс, — і по довгій паузі відповів: «Я припускаю, що це можливо».

«Я припускаю, що це можливо», — повторив Вейс. — Що за сила була у тих словах, коли їх вимовив чоловік, який так рішуче відвернувся від Бога і від можливості спокути і спасіння! І коли він промовив ті неймовірні слова, я побачив у його обличчі дещо, чого раніше не бачив ніколи. Щось пробудилося в ньому, і в ту мить я зрозумів, що його серце нарешті відкрилося Богу, і що я, людина, якій Бог так допоміг, можу розповісти йому про те, що дізнався, що бачив, що дало мені знання — не думку, не віру, не надію, а саме знання, певність — що Бог існує і що допомога завжди поруч, навіть коли ми не розуміємо, як отримати її чи навіть як попросити про неї.

Тоді я не міг уявити, — додав Вейс, і музика знову стала похмурою, а усміхнене обличчя Андерсена на екрані почало танути, — що наша з Растом розмова про це ніколи не відбудеться, що я ніколи не матиму щастя вказати йому шлях… бо протягом наступної доби він загине.

Музика замовкла. У храмі запала цілковита тиша.

— На дорозі біля ферми його збила машина. П’яний водій убив Раста рано-вранці наступного дня, коли він вийшов на досвітню прогулянку, як часто робив, бо страждав на безсоння, бо йому найкраще міркувалося наодинці. Раст загинув миттєво.

На екрані з’явилося нове фото: група людей із похиленими головами стояла над свіжим горбиком, насипаним біля хижі Раста Андерсена.

— Ми поховали його на території ферми, де він знаходив свою міру втіхи у природі та самоті. Я був згорьований. Це було одне з перших випробувань моєї віри, і, мушу визнати, я не розумів, як Благословенне Божество допустило це одразу після такої нагоди подарувати одкровення такій змученій душі, як Растова. У глибокому відчаї я взявся прибирати в Растовій хижці… і на його ліжку знайшов лист. Це був лист, адресований мені, лист, написаний його рукою. Стільки років минуло, а я досі пам’ятаю кожне слово. Ось що написав Раст за лічені години до смерті:

Молода темношкіра дівчина поруч із Робін витирала сльози.

— Минуло кілька годин, і поки я спав, Раста забрали додому, — сказав Джонатан Вейс. — Він помер за кілька годин після того, як побачив свій знак і пізнав радість і мир, яких не відчував так довго…

Пізніше, горюючи за ним і намагаючись віднайти сенс подій тієї ночі, я зрозумів, що Раст Андерсен загинув під час Холі, важливого свята в індуїзмі.

Кіноекран за спиною Вейса знову показував усміхнених людей у кольоровій одежі, які кидали одне в одного жмені порошку, сміялися і танцювали щільним натовпом.

— Раст не любив натовпу, — сказав Вейс. — Після В’єтнаму він блукав від міста до міста, шукаючи миру. Зрештою він оселився на безлюдній ділянці землі й уникав товариства людей. Радість спілкування він приймав дуже дозовано і часто мимохіть, тільки через потребу в грошах чи їжі. Я думав про Холі, думав про Раста і дивувався тому, як сталося, що саме в такий час він повернувся до Бога… а тоді побачив, що помиляюся. І зрозумів.

Раст знайде Холі у наступному житті. Все, чого йому бракувало — спілкування, сміх, радість — чекає на нього на небесах. Благословенне Божество послало Растові знак, а забравши його у той самий день, звернулося через нього до всіх, хто знав Раста. «Растові більше немає чого шукати. Він досягнув того, заради чого прийшов на землю: він пізнав мене і в свою чергу передав це знання вам. Святкуйте божественність із вірою в те, що одного дня ви теж знайдете щастя, до якого прагнув він».

Круговерть кольорів на екрані розтанула, і натомість там з’явилися численні божественні постаті, серед них Шива, гуру На-нак, Ісус та Будда.

— Але хто це — Благословенне Божество? Про кого я говорю, коли кажу «Бог»? Кому з них — чи кому з багатьох інших — ви повинні молитися? Моя відповідь така: всім чи нікому. Божественна сутність існує, і людина старалася дотягнутися до неї через власну подобу і свою уяву з початку часів. Не має значення, яким іменем ви називаєте цю сутність. Не має значення, якими словесними формами ви засвідчуєте свою шану. Коли ми зазираємо за кордони, які розділяють нас, за кордони культури та релігії, створені людиною, ми прозріваємо і нарешті бачимо те, що лежить далі.

Серед вас сьогодні є невіруючі, — знов усміхнувся Вейс. — Хтось із вас прийшов із цікавості. Хтось керується сумнівами, хтось недовірою. Хтось, мабуть, взагалі прийшов посміятися з нас. І чому б не посміятися? Сміх — це радість, а радість — від Бога.

Якщо сьогодні я скажу вам, що знаю — знаю і не маю жодних сумнівів — що після смерті є життя і що божественна сила прагне направити і підтримати кожну людину, яка її шукає, ви захочете побачити докази. І як на мене, ви маєте повне право вимагати доказів. Я краще матиму справу з чесним скептиком, ніж із сотнею вірян, які думають, ніби пізнали Бога, а насправді закохані у власне ханжество, упевнені, що тільки вони і їхня релігія знайшли шлях до істини.

А ще хтось із вас буде розчарований, якщо я скажу, що на цій земній площині ніщо не дається без терпіння та боротьби. Чи сподівається хтось за одну мить зрозуміти закони фізики? А наскільки складніше тоді джерело, від якого походять усі ці закони? Наскільки воно загадковіше?

Однак просто зараз ви можете зробити перший крок. Перший крок до отримання доказів, до цілковитої певності, яка є у мене.

Потрібно тільки сказати слова, які більш як чверть століття тому промовив Поранений пророк, і ці слова подарували йому знак, якого він так потребував, і привели до піднесення, і відкрили шлях на небеса. Чи скажете ви всього-на-всього це: «Я припускаю, що це можливо»?

Вейс замовк і усміхнувся. Всі мовчали.

— Якщо хочете отримати знак, скажіть ці слова: «Я припускаю, що це можливо».

Кілька голосів невпопад повторили фразу. Почулися знервовані смішки.

— Нумо, разом! — іще ширше заусміхався Вейс. — Всі разом! «Я припускаю, що це можливо»!

— «Я припускаю, що це можливо», — повторила паства включно з Робін. Служителі почали аплодувати, до них приєдналася решта присутніх, захоплених моментом. Дехто досі сміявся.

— Чудово! — сказав Джонатан, усміхаючись до аудиторії. — А тепер — ризикуючи виставити себе дешевим фокусником… — (більше сміху) —…я хочу попросити всіх подумати про одну річ. Не кажіть про це вголос, не кажіть нікому, тільки думайте: загадайте число або слово. Число або слово, — повторив він. — Будь-яке число. Будь-яке слово. Важливо тільки, щоб загадали його тут і тепер, у храмі.

«Сорок вісім», — навмання подумала Робін.

— Скоро, — провадив Вейс, — ви вийдете з храму і повернетеся до звичного життя. І якщо станеться так, що це слово або число якось нагадає про себе до півночі… що ж, це може бути і збігом, правда? Чи, може, везінням. Але ви щойно припустили, що це, можливо, дещо більше. Ви припустили, що Благословенне Божество намагається достукатися до вас, повідомити вам про Свою присутність у хаосі та метушні земної веремії, звернутися до вас у єдиний спосіб, доступний Йому тут і тепер, поки ви ще не опанували Його мови, поки не скинули каламуть земної площини і не побачили Найвище так ясно, як бачу його я та багато інших…

Щонайменше, — провадив Вейс, і образи богів за його спиною потьмяніли, а натомість знову з’явилося усміхнене обличчя Раста Андерсена, — я сподіваюся, що історія Пораненого пророка нагадає вам про те, що навіть дуже стражденна душа може знайти мир та радість. Що навіть людина, яка робила жахливі речі, може отримати прощення. Що існує дім, куди покличуть кожного, — варто лиш повірити, що це можливо.

Із цими словами Джонатан Вейс злегка нахилив голову, промінь світла зник, і під аплодисменти пастви лампи знову освітили храм. Але Вейс уже зник, і Робін лишалося тільки дивуватися тому, як швидко він покинув сцену; це, безсумнівно, додало йому схожості з чарівником.

— Дякую, Тату Джею! — сказала білява дівчина, яка раніше розмовляла з Робін. Вона піднялася на сцену і з усмішкою аплодувала всім присутнім. — А тепер, — продовжила вона, — я хочу трохи розказати вам про земну місію УГЦ. Ми прагнемо створити більш справедливе та рівне суспільство і хочемо дати силу та певність найвразливішим людям. Цього тижня, — додала вона, відступаючи вбік, щоб було видно екран, на якому почалося нове відео, — ми збираємо кошти на проект УГЦ «Юні піклувальники», мета якого — організація відпочинку для молоді, яка піклується про хронічно хворих чи інвалідизованих родичів.

Поки вона говорила, на екрані почали з’являтися епізоди з підлітками, які спершу разом бігали пляжем, тоді сиділи навколо вогнища, потім ходили під вітрилом та плавали на байдарках.

— Ми в УГЦ віримо не тільки в особисте просвітлення, а й у спільну роботу для покращення життя маргіналізованих членів суспільства як у церкві, так і поза її межами. Якщо маєте таку можливість, будь ласка, пожертвуйте кошти нашому проекту «Юні піклувальники» на виході, а якщо хочете більше дізнатися про нашу церкву та нашу місію, обов’язково поговоріть із нашими служителями, які радо вам допоможуть. А тепер я залишу вас із цими чудовими кадрами наших останніх гуманітарних проектів.

І вона зійшла зі сцени. Дверей не відчиняли, тож більшість аудиторії лишилася сидіти перед екраном. Світло у храмі було притлумлене, Девід Бові знову заспівав, а люди сиділи й дивилися нові й нові кадри, на яких бездомні їли суп, усміхнені школярі в Африці піднімали руки, а дорослі всіх рас брали участь у якійсь груповій терапії.

— «We could be heroes, — співав Девід Бові, — just for one day»[1]

11

Страйк, який із нетерпінням чекав новин про перший візит Робін до храму, не одразу взяв слухавку, бо їхав у метро з пакетом із крамниці іграшок на колінах. З п’ятого разу Робін до нього достукалася; він саме вийшов із потяга на станції «Бромлі-Саут» і вже націлився натиснути її номер.

— Вибач, — сказав він щонайперше. — Не було зв’язку. Я тут їду до Люсі.

Люсі була зведеною сестрою, з якою Страйк виріс, бо в них була спільна мати, а не батько. Люсі він любив, але мав з нею мало спільного, а незнайомі люди взагалі дивувалися, що вони родичі, бо Люсі була маленька й білява. Сьогоднішні гостини Страйк улаштував з почуття обов’язку, а не для задоволення, і передчував кілька непростих годин.

— Як усе пройшло? — спитав він, починаючи довгу прогулянку під небом, що грозило дощем.

— Я чекала іншого, — зізналася Робін, яка відійшла на кілька кварталів від храму і сіла на літнику кафе, де було прохолодно, але ніхто не міг підслухати. — Думала, там буде про пекельне полум’я та сірку, але нічого такого, — суцільна соціальна справедливість і право сумніватися. Дуже продумано — кіноекран, музика Девіда Бові…

— Бові?!

— Так, «Heroes» — а найбільша новина така, що Тато Джей був там власною персоною.

— Та невже?

— І він дуже харизматичний.

— Аякже, — буркнув Страйк. — Тебе намагалися завербувати?

— Так щоб відверто — ні, але одна білявка, яка, вочевидь, знає, скільки коштують речі Прюденс, перестріла мене на виході. Сказала, сподівається, що мені сподобалося. Спитала, чи є в мене питання. Я сказала, що все дуже цікаво, але великої зацікавленості не показала. Вона сказала, що сподівається побачити мене знову.

— Принцесу розігруєш, — мовив Страйк, якому на обличчя впала перша холодна крапля дощу. — Добре придумала.

— Довелося кинути в їхню бляшанку для пожертв двадцять фунтів, — поскаржилася Робін, — бо ж у мене сумочка за п’ятсот. Зробила все можливе, щоб хлопець на дверях побачив, скільки я кинула.

— Візьми з наших грошей на дрібні витрати, — сказав Страйк.

— А ще… ого! — трохи злякано засміялася Робін.

— Що таке?

— Та… нічого.

За столик біля Робін щойно сіли двоє молодих американців — високих, вгодованих, бородатих і в бейсболках. На одному була сорочка-поло, а на другому — футболка «NASCAR» з іменем «Джиммі Джонс» і великим номером «48».

— Нічого важливого, потім розповім, — провадила Робін. — Просто хотіла вийти на контакт. Не займатиму твій час, якщо ти до Люсі. До понеділка!

Страйк, який був зовсім не проти відволіктися на розмову з Робін від думок про неприємну зустріч, що чекала попереду, попрощався і рушив далі. Погане передчуття посилювалося. Люсі відверто зраділа, коли він сказав, що прийде, тож розповідати їй новину хотілося ще менше.

Велика магнолія в садку Люсі та Ґреґа у цю холодну березневу днину, звісно, ще не розквітнула. Страйк постукав, і двері майже негайно відчинив його улюблений небіж Джек.

— Чорти б мене вхопили! — сказав Страйк. — Ти виріс сантиметрів на двадцять з нашої останньої зустрічі.

— Дивно було б, якби я зменшився, — усміхнувся Джек. — А ти схуд!

— Мені якраз зменшуватися потрібно, — відповів Страйк, витираючи ноги об килимок. — Доживеш до моїх літ, зрозумієш… Це тобі, Люку та Адаму, — додав він, простягаючи Джекові пакет.

Люсі, яка саме вийшла в коридор, усміхнулася Страйку. Раніше вона висловила незадоволення тим, що він так відверто віддає перевагу її середульшому синові.

— Такий приємний сюрприз, — сказала вона, обіймаючи брата. — Люк грає у футбол із Ґреґом, а Адам нагорі. Заходь, я щойно дістала з духовки банановий хліб.

— Пахне фантастично, — сказав Страйк, ідучи за нею до кухні, скляні двері якої дивилися на газон. — Відріж мені шматочок. Мені ще десь сім треба скинути до бажаної ваги.

— Дуже рада, що ти зайшов, бо мене трохи непокоїть Тед, — сказала Люсі, дістаючи з шафи блюдечка. Тед був їхнім дядьком-удівцем, який жив у Корнволлі. — Я вранці йому подзвонила, а він мені розповів ту саму історію, що й минулого разу, — слово у слово.

— Йому, мабуть, самотньо, — сказав Страйк, сідаючи за кухонний стіл.

— Мабуть, — із сумнівом у голосі відповіла Люсі, — але я подумала, що треба б до нього навідатися. Складеш компанію?

— Так, але треба спланувати наперед, — відповів Страйк, якого спіткало знайоме відчуття обмеження, що його нерідко вселяла в нього Люсі, вимагаючи негайно пристати на її плани, і злилася, якщо в нього не виходило беззастережно це зробити. Однак сьогодні вона просто відрізала йому скибку бананового хліба й поставила горнятко з чаєм.

— То чим завдячую? Не подумай, я рада тебе бачити.

Страйк не встиг відповісти, бо зайшли Джек та Адам. Кожен тримав у руках іграшковий лук; Страйк купив їх навмисно, щоб небожі пішли гратися надвір, поки він розмовлятиме з Люсі.

— Дуже круто! — сказав Страйку Адам.

— Радий, що тобі подобається, — відповів Страйк.

— Корме, ну навіщо! — сказала Люсі, але видно було, що вона дуже задоволена. Він стільки разів забував про дні народження небожів, що ці іграшки, можна сказати, забарилися. — От би ще не дощило, — додала Люсі, визирнувши у вікно.

— Хіба це дощ, — сказав Страйк.

— Хочу спробувати постріляти, — заявив Джек, утверджуючись у званні дядькового улюбленця. — Я надягну гумові чоботи, — сказав він матері, вибігаючи з кухні. На полегшення Страйка, Адам побіг за старшим братом.

— То нащо ти приїхав? — знову спитала Люсі.

— Я б краще поговорив так, щоб хлопці нас не чули, — відповів Страйк.

— О Боже… ти що, хворий? — запанікувала Люсі.

— Та в жодному разі, — почав Страйк, — я просто…

Джек та Адам повернулися до кухні з гумовими чоботами.

— І куртки не забудьте, — наказала Люсі, розриваючись між страхом перед можливою заявою Страйка і піклуванням про синів.

Нарешті хлопчики вибігли під дощ у куртках, і Страйк прочистив горло.

— Власне, я хотів поговорити з тобою про справу, яку щойно взяв.

— Ой, — відповіла Люсі, трохи заспокоївшись, — а що з нею?

— Якщо у нас усе вийде, в чому наразі немає певності… якщо у нас все вийде, вся ця історія може потрапити у пресу. І якщо потрапить, є невелика вірогідність, що мова піде про мене і про тебе. І що журналісти щось розкопають.

— Наприклад? — сторожко спитала Люсі. — Вже ж розкопали, хіба ні? «Син суперґрупі, скандальної тусівниці Леди Страйк».

— Справа не в мамі, — відповів Страйк.

Він відзначив напружений вираз обличчя Люсі. Леду вона востаннє називала мамою років у чотирнадцять і не приховувала того, що своєю справжньою матір’ю вважає їхню покійну тітку Джоан.

— Тоді в чому? — спитала Люсі.

— Власне, — почав Страйк, — мене найняли розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви.

— І що?

— А те, що їхня штаб-квартира знаходиться на місці колишньої Ейлмертонської комуни.

Люсі відкинулася на стільці, ніби слова завдали їй фізичного удару. Її погляд був порожній. Нарешті вона ковтнула і вимовила:

— О.

— Коли я дізнався, що саме там почалася історія УГЦ, то був у шоці, — сказав Страйк. — Я не знав, коли ми взяли цю справу, а тоді…

Він із жахом зрозумів, що Люсі безгучно плаче.

— Люсі, — мовив він, простягаючи руку, а вона прибрала свою зі столу і обняла себе. Ця реакція була значно гіршою за те, що уявляв собі Страйк; він очікував, що буде гнів та обурення — мовляв, брат знову тягне на світло її незвичне дитинство, і знову інші мами пліткуватимуть про неї біля школи.

— Ісусе Христе, — сказав Страйк, — я не…

— Що — «не»? — сердито спитала Люсі, по обличчю якою струменіли сльози.

— Пробач, будь ласка, — сказав Страйк. — Я сам був шокований, коли побачив…

Люсі підвелася і попленталася до бічного стола, потягнулася до паперового рушника на металевому тримачі. Відірвавши трохи, вона витерла обличчя, глибоко вдихнула і промовила, відчайдушно намагаючись опанувати себе:

— Вибач. Я просто… я не чекала…

Вона розридалася. Страйк зіп’явся на ноги і пішов до неї. Він майже очікував, що сестра відштовхне його, але вона дозволила себе обійняти і просто схлипувала, сховавши обличчя у брата на грудях. Вони і хвилини не встигли так простояти, коли вхідні двері відчинилися.

Люсі негайно відштовхнула Страйка і поспіхом витерла обличчя. Удавано бадьорим голосом гукнула назовні:

— Ну що, Люку? Ти переміг?

— Так! — озвався з коридору Люк, і Страйк відзначив, що голос у хлопця почав ламатися. — Три — один. Вони були просто жалюгідні!

— Фантастика! Якщо ти брудний, біжи купатися, — відповіла Люсі. — У нас дядько Корм, — додала вона.

На це Люк нічого не відповів і побіг нагору.

До кухні ввійшов швагер Страйка у спортивному костюмі з мокрими холошами. Страйк вирішив, що він або тренер, або менеджер синової команди. Ґреґ працював у царині контролю якості, а Страйк розумів, що так і не зміг полюбити його.

— Все добре? — спитав Ґреґ, переводячи погляд зі Страйка на Люсі.

— Ми говоримо про Теда, — відповіла Люсі, пояснивши цим і свої червоні очі, і рум’янець.

— А. Ну, я їй казав, у його віці забудькуватість — нормальна річ, — зневажливо мовив Ґреґ до Страйка. — Йому ж уже вісімдесят із гаком, так? \

— Сімдесят дев’ять, — відповіла Люсі.

— Майже те саме, хіба ні? — сказав на це Ґреґ, націлившись на банановий хліб.

— Ходімо до вітальні, — сказала Страйкові Люсі, беручи свій чай. — Там договоримо.

Ґреґ, який відверто волів не говорити про життя-буття дядька своєї дружини, був не проти, що його не запрошують до цієї розмови.

Вітальня з бежевим гарнітуром із трьох предметів була така сама, як і в останній візит Страйка, тільки фотографій небожів побільшало. Почесне місце на полиці зайняло велике фото дядька Теда і тітки Джоан, зроблене у вісімдесяті. Страйк добре пам’ятав їх такими: Джоан із пишною залакованою зачіскою, якій не страшні були морські вітри, і Тед, найвищий і найсильніший із місцевих рятувальників. Сідаючи на канапу, Страйк відчув бажання відвернути їхнє фото до стіни, перш ніж почати розмову про Еймертонську комуну, бо тітка й дядько доклали чимало зусиль, захищаючи небожа та небогу, яких Леда скидала на них і забирала за несподіваною примхою — як робила все у своєму житті.

Міцно зачинивши двері, щоб інші члени її сім’ї не втручалися, Люсі сіла в крісло і поставила свій чай на бічний столик.

— Вибач, — повторила вона.

— Не вибачайся, — відповів Страйк. — Повір, я все розумію.

— З чого б то? — спитала Люсі з дивною нотою в голосі.

— Це було кошмарне місце, — відповів Страйк. — Не думай, що я забув.

— Там хтось лишився, хто був у часи Ейлмертонської комуни?

— Наскільки мені відомо, тільки одна людина, — відповів Страйк. — Називає себе жертвою братів Кровтерів. Це дружина очільника церкви.

— Як її звати?

— Мадзу, — відповів Страйк.

— О Господи, — знову промовила Люсі й затулила обличчя руками.

Страйка обсіли страшні підозри. Він був уважав, що у Ейлмер-тонській комуні вони були максимум налякані й іноді голодні, а того, про що потім писали в газетах, щасливо уникнули. У спогадах він ніколи не відходив від Люсі і стежив, щоб вона нікуди не ходила з братами Кровтерами. Лежачи на сусідніх матрасах, вночі брат і сестра шепотілися про те, як їм тут погано і як вони хочуть, щоб Леда забрала їх звідси. Але ж більше нічого не було, так? Страйк роками вірив, що цим усе обмежилося.

— Люсі?.. — покликав він.

— Ти її хоч пам’ятаєш? — з жаром спитала сестра, прибравши руки від обличчя. — Ти пам’ятаєш ту дівчину?

— Ні, — чесно відповів Страйк.

Зазвичай пам’ять у нього була відмінна, але Ейлмертон являв собою суцільну каламуть, повнився почуттями замість фактів: зловісна чорна діра. Можливо, він навмисно старався забути ті обличчя: краще було пам’ятати безлику масу й ніколи більше в ній не копирсатися, адже все лишилося в минулому.

— Мусиш пам’ятати. Така дуже бліда. З гострим носом. Чорнява. Вічно в якомусь вульгарному лахмітті.

Страйкова пам’ять ворухнулася. Він побачив пару коротесеньких шортів, тонку майку, тонке, трохи масне чорне волосся. Він мав тоді дванадцять років: ще не той пік підліткових гормонів, коли один погляд на груди без ліфчика викликає нестримне й інколи ганебно помітне збудження.

— Може, і пам’ятаю, — сказав він.

— Тобто вона досі там? — спитала Люсі, важко дихаючи. — Досі на тій… фермі?

— Так. Як я вже казав, вона дружина…

— Якщо вона була жертвою, — промовила Люсі, стискаючи зуби, — то вона дуже старалася зробити жертвами всіх навколо.

— Чому ти так кажеш? — спитав Страйк.

— Бо вона… вона…

Люсі почало трусити. Кілька секунд вона мовчала, а тоді з неї полився потік слів.

— Знаєш, як я тішилася щоразу, коли на УЗД було видно, що в мене буде хлопчик? Щоразу так раділа! Я не хотіла доньку. Я знала, що буду паскудною матір’ю для дівчинки.

— Ти була б…

— Та не була б! — сердито заперечила Люсі. — Я б очей із неї не зводила! Я знаю, що з хлопчиками теж все це буває, ой, знаю… але значно рідше… в Ейлмертоні це робили тільки з дівчатками. Тільки з дівчатками.

Люсі важко дихала, час до часу витираючи очі паперовою серветкою. Страйк знав, що з його боку це боягузливо, бачив, що Люсі хоче розповісти йому про все, але не наважувався питати, боячись почути відповіді.

— То вона відвела мене до нього, — нарешті вимовила Люсі.

— До кого?

— До лікаря Коатса, — відповіла Люсі. — Я впала. Їй було років п’ятнадцять чи шістнадцять. Взяла мене за руку. Я не хотіла йти. «Тебе має оглянути лікар». Вона мало не силоміць мене тягнула.

У кімнаті запала нова пауза, але Страйк бачив, як у Люсі гнів бореться зі звичною стриманістю й упертим прикиданням, що життя, в яке втягнула їх обох Леда, давно померло разом із Ледою.

— Він що, — повагом спитав Страйк, — торкався…

— Запхнув у мене чотири пальці, — грубо відповіла Люсі. — Два дні йшла кров.

— Бляха, — простогнав Страйк, проводячи рукою по обличчю. — А я де був?

— Ганяв у футбол, — відповіла Люсі. — Я теж ганяла. Так і упала. Ти, мабуть, думав, що вона хоче мені допомогти.

— Чорт, Люс… — почав Страйк. — Мені дуже…

— Ти не винен. Винна наша так звана матуся, — зашипіла Люсі. — Де вона була? Десь накурилася? Злягалася у лісі з черговим придурком? А та сучка Мадзу тим часом затягнула мене до Коатса і все знала. Вона все чудово розуміла. Я бачила, як вона робила те саме з іншими дівчатками. Заводила їх до Кровтерів. На терапії я весь час про це розповідаю — чому я ніколи не сказала, чому не врятувала інших дівчат…

— Ти ходиш на терапію? — здивувався Страйк.

— Боже милостивий, а ти як думав?! — відповіла Люсі лютим шепотом, бо хтось — мабуть, Ґреґ, який наївся бананового хліба — пройшов за дверима і почав підніматися сходами. — Після такого кінченого дитинства! Ти сам хіба не ходиш?

— Ні, — відповів Страйк.

— Ні, — гірко повторила Люсі, — тобі воно не треба, ти ж у нас самодостатній, ти невразливий…

— Я цього не кажу, — заперечив Страйк. — Я не… чорт забирай…

— Не смій, — огризнулася Люсі, знову обхопивши себе руками. — Я не хочу… а, забудь, це не важливо. Хоча ні, важливо, — передумала вона, знову заплакавши, — я досі не можу пробачити собі, що мовчала. Та сучка Мадзу так само відводила до них інших дівчат, а я мовчала, бо не хотіла говорити про те, що сталося зі мн…

Двері відчинилися. Страйк був шокований тим, як перемінилася Люсі: витерла сльози і вмить випрямилася, тож коли до кімнати забіг мокрий захеканий Джек, мама зустріла його усмішкою.

— Просто супер! — сказав Джек Страйку, усміхнувся і показав на свій лук.

— Радий це чути, — відповів Страйк.

— Джеку, ходи витрися, а потім відріж собі скибку бананового хліба, — сказала Люсі, на вигляд цілковито всім задоволена, і вперше за їхні дорослі роки Страйк подумав, що уперте бажання сестри жити стабільним і максимально нормальним життям та її категорична відмова безкінечно ламати голову над безміром жахливих варіацій людської поведінки — це така форма зовнішньої сміливості.

Щойно за Джеком зачинилися двері, Страйк розвернувся до Люсі й сказав — тихо і майже щиро:

— Шкода, що ти не розповідала мені про це раніше.

— Ти б тільки засмутився. Плюс ти завжди так хотів вірити, що Леда була чудовою.

— Не хотів, — тепер уже цілковито чесно відказав Страйк. — Вона була… така, яка була.

— Просто не годилася на роль матері, — сердито заявила Люсі.

— Не годилася, — похмуро погодився Страйк. — Мабуть, у цьому ти була права.

Люсі підняла на нього шокований погляд.

— Я стільки років чекала, коли ти це визнаєш. Стільки років!

— Здогадуюся, — відповів Страйк. — Слухай, я знаю, ти гадаєш, що для мене вона була втіленням усіх чеснот, але чорт забирай, це не так. Невже ти справді гадаєш, що я бачу, яка мама вийшла з тебе, а тоді згадую її — і не бачу різниці?

— Ой, Ломако, — заплакала Люсі.

— Вона була така, яка була, — повторив Страйк. — Я її любив. Я не можу збрехати, що це не так. І вона, можливо, була просто жахлива багато в чому, але я певен, що вона теж нас любила.

— Та невже? — спитала Люсі, витираючи очі.

— Любила, і ти це знаєш, — відповів Страйк. — Вона не створила нам безпечного середовища через свою наївність, їй заледве можна було довірити відчиняти двері самій. Зі школою всі вийшло так кепсько, бо вона сама ненавиділа школу. Вона тягнула в наше життя жахливих чоловіків, бо щоразу вірила, що той чорт — то її справжнє кохання на все життя. Це все було не від зла, а просто від недбалості.

— Від недбалих людей багато шкоди, — озвалася Люсі, досі витираючи сльози.

— Так і є. І вона заподіяла багато шкоди, — відповів Страйк. — Але найбільше — самій собі.

— Я не… я не бажала їй смерті, — схлипнула Люсі.

— Боже, Люсі, та я знаю, що ні!

— Я завжди думала, що настане день, і я їй все-все скажу… а тоді стало запізно, бо вона померла… ти от кажеш, що вона нас любила, але…

— Любила, і ти це знаєш, — повторив Страйк. — Адже знаєш, Люсі… Пам’ятаєш ту багатосерійну казку, яку вона нам розповідала? Як там вона, бляха, називалася?

— Місяцики, — схлипнула Люсі.

— Так, про сімейство Місяциків, — кивнув Страйк. — Тім була мама і…

— …і Бомбо та Мунґо…

— Вона любила нас не так, як інші мами, — мовив Страйк, — але в неї все було не як у людей. Це не значить, що вона нас не любила. Але й не значить, що вона не була збіса безвідповідальна.

На кілька хвилин запала тиша. Люсі схлипувала чимдалі рідше. Кінець-кінцем вона витерла обличчя обома руками й підняла на Страйка червоні очі.

— Якщо ти розслідуєш діяльність цієї церкви… як там вона називається?..

— УГЦ.

— То обов’язково дістань ту суку Мадзу, — тихо промовила Люсі. — Мені байдуже, чи вона сама постраждала. Вибач, але байдуже. Вона допомагала їм робити це з іншими дівчатками. Вона була в них за звідницю.

Страйк думав був сказати, що його найняли з іншого приводу, та натомість відповів:

— Якщо буде нагода, я це зроблю.

— Дякую, — відповіла Люсі й знову потерла напухлі очі. — Тоді все буде не дарма.

— Я хотів ще дещо тобі сказати, — додав Страйк, дивуючись сам собі й не розуміючи, чого, власне, хоче досягти. Це було поривання, продиктоване бажанням бути з Люсі таким самим чесним, як вона з ним, нічого більше від неї не приховувати. — Я… гм… я почав спілкуватися з Прюденс. З іншою байстрючкою Рокбі.

— Та невже? — спитала Люсі, і на його подив — бо Страйк приховував ці нові стосунки від сестри, боячись, що вона ревнуватиме чи вирішить, що він знайшов їй заміну — вона усміхнулася крізь сльози. — Ломако, це чудово!

— Чудово? — вражено перепитав Страйк.

— Аякже! — запевнила Люсі. — Давно ви спілкуєтеся?

— Ну… кілька місяців. Вона приходила до мене в лікарню, коли я… ну, ти пам’ятаєш…

І він показав на легеню, де колись зробив дірку загнаний у кут убивця.

— І яка вона? — спитала Люсі, дуже зацікавлена і нітрохи не ображена.

— Приємна, — відповів Страйк. — Не така, як ти, але…

— Тобі не треба цього казати, — хрипко засміялася Люсі. — Ми з тобою таке разом пережили, що більше ніхто не зрозуміє. Знаєш, Джоан завжди хотіла, щоб ти помирився із Рокбі.

— Прюденс — не Рокбі, — заперечив Страйк.

— Я розумію, — відповіла Люсі, — але все одно добре, що ви спілкуєтеся. Джоан би це сподобалося.

— Я думав, ти до цього поставишся інакше.

— Чому? Я спілкуюся з іншими дітьми мого батька.

— Правда?

— Звісно! Не хотіла про це розповідати, щоб ти не…

— Ти думала, що я ображатимуся?

— Скоріше переймалася, що в мене з батьком та його дітьми нормальні стосунки, а в тебе ні, — відповіла Люсі. По недовгій паузі вона додала: — Я бачила в газеті Шарлотту з її новим бойфрендом.

— Так, — відповів Страйк, — вона любить… певний спосіб життя. Це завжди було проблемою. Я на нього не заробляв.

— І ти не?..

— Боронь Боже, — відповів Страйк. — Це давно в минулому.

— Я рада, — відповіла Люсі. — Дуже-дуже рада. Ти заслуговуєш кращого. Ти ж залишишся на обід, правда?

Страйк погодився, просто не маючи вибору після всіх ранкових одкровень.

12

На обіді Страйк доклав неабияких зусиль, щоб здаватися веселим, і виявляв до швагра та старшого небожа небачене терпіння. Коли встали з-за столу, він не кинувся навтьоки, а дочекався, коли вщухне дощ і вся сім’я пішла на заднє подвір’я й дивилася, як Люк, Джек та Адам граються зі своїми новими луками. Він навіть зробив вигляд, що не сердиться, коли Люк буцімто випадково (Страйк у це не вірив) поцілив дядькові у щоку, а Ґреґ почав реготати.

Тільки вийшовши з будинку, Страйк розслабив обличчя, скинувши з нього рішучу усмішку, якої не знімав останні кілька годин. Люсі пропонувала його підвезти, але Страйк відмовився і під сірим небом пішки рушив до метро, обмірковуючи все почуте.

Страйк мав міцну психіку і пережив чимало незгод, серед яких була і втрата частини правої ноги. Серед інструментів самодисципліни, які він викував собі в юності й загартував в армійські роки, була звичка все тримати в окремих комірках, що нечасто його підводила, але зараз не допомагала. Його обступили небажані емоції та придушені спогади; Страйк, який загалом зневажав жалість до себе, їхав назад на Денмарк-стріт у такій похмурій задумі, що не помічав, які станції проїжджає, і ледь встиг вискочити з вагона на " Тоттегем-Корт-Роуд".

До своєї квартири на горищі він дістався таким злим та нещасним, яким не почувався вже давно, тому налив собі подвійний віскі, наповнив електронку, сів за кухонний стіл і просто дивився в нікуди, по черзі то цмулячи скотч, то видихаючи пару в бік вікна, з якого віяло протягом.

Він нечасто сердився на матір так, як сьогодні. Вона померла від буцімто ненавмисного передозування, коли Страйкові було дев’ятнадцять, але і сьогодні він уважав, що це передозування підлаштував тодішній чоловік Леди, значно за неї молодший. Саме та новина змусила його кинути університет і вступити до лав військової поліції. Він знав, що його мама-нонконформістка вважала б це рішення незрозумілим і трохи смішним. «Але чому? — подумки спитав він у Леди. — Ти ж знала, що я прагну порядку, кордонів, жити не у вічному дикому хаосі. Якби ти була іншою, може, і я був би іншим. Може, я просто пожинаю те, що посіяла ти, тож не смій кепкувати з армії чи з мене, — ти, яка зналася з педофіла-ми, волоцюгами й наркоманами…»

Від цих думок про Леду він, звісно, перемкнувся на Шарлотту Кемпбелл, бо знав, що купа диванних психологів включно з близькими друзями та членами сім’ї вважає, що виховання Леди так поламало його, що він просто не міг не закохатися в таку саму хаотичну та нестабільну жінку. Страйка це завжди дратувало. Дратувало і тепер, коли він сидів зі склянкою віскі й виглядав у вікно горища, бо насправді між його колишньою нареченою і його покійною матір’ю існували глибинні розбіжності.

Леді було притаманне безмежне співчуття до невдах, а ще — невиліковно оптимістичний погляд на людську природу, якому вона не зраджувала ніколи. Власне, в цьому й полягала проблема: у наївній і непереборній упевненості, що істинне зло існує тільки у формі утисків містечкової респектабельності. Скільки б вона не ризикувала, вона не прагнула саморуйнації, зовсім ні. Натомість Леда планувала дожити років до ста.

А от Шарлотта була глибоко нещасною жінкою, і Страйк підозрював, що тільки він знає усю глибину її страждання. Ззовні життя Шарлотти могло здатися гламурним та легким, адже вона була незрівнянна красуня й походила з багатої та знаменитої родини, проте насправді колонки пліток любили її за нестабільність. В минулому Шарлотта кілька разів пробувала вкоротити собі віку. Не раз її дієздатність оцінювали психіатри. Побачивши її фотографію в газеті — в червоній сукні і з мертвим поглядом — Страйк одразу подумав, що вона щось прийняла, щоб пережити ще одну ніч веселощів; це припущення підтверджував той факт, що опівночі вона залишила на офісному автовідповідачі незв’язне повідомлення, яке Страйк видалив, щоб ніхто того не почув.

Страйк чудово розумів, що і Люсі, і дехто з його знайомих переконаний, що Страйк вічно живе в тіні від тих двох темних каріатид — Леди та Шарлотти. Вони хотіли, щоб він нарешті вийшов на сонце, вільний, щоб знайшов собі простішу жінку і кохання, не затьмарене болем. Але що робити, коли ти нарешті наважився на це, а виявилося, що вже надто пізно? Серед жінок, що тіснилися в його голові, тільки Робін асоціювалася з теплотою, але також і з образою, зносити яку було тим важче, що Страйк завдав її собі сам. Він мав заговорити раніше, мав підняти тему їхніх придушених почуттів, перш ніж прискакав Раян Мерфі і викрав приз, який Страйк наївно уважав своїм.

«Та пішло воно все».

За вікном стрімко сутеніло. Він встав з-за столу, пішов до спальні, повернувся до кухні із записником і ноутбуком, відкрив обидва. Робота завжди була його порятунком, і лист від Еріка Вордла під заголовком «Дані перепису» у вхідних Страйк сприйняв як винагороду за відмову від алкоголю й повернення до розслідування. Вордл не підвів. До листа були прикріплені дані трьох останніх переписів мешканців Чапмен-Фарм: за 1991, 2001 і 2011 роки. Страйк коротко подякував Вордлові, а тоді відкрив перший додаток і переглянув список імен.

За півтори години ходіння по перехресних посиланнях, протягом якого йому трапився бонус у вигляді цікавої статті про церкву за 2006 рік, нарешті почало розвиднюватися. Страйк налив собі другу склянку віскі, повернувся за стіл і помилувався плодом своєї праці: списком імен, серед яких тільки до одного була приписана адреса.

Він перевів погляд на мобільний, згадуючи часи, коли, бувало, дзвонив тоді ще заміжній Робін додому. Він знав, що іноді ті дзвінки приносили проблеми, бо Метью дуже обурювався чимдалі більшій відданості дружини роботі. Вечір суботи: можливо, Робін із Мерфі у ресторані чи знову пішли до бісового театру. Страйк зробив ще ковток віскі й натиснув номер Робін.

— Привіт, — відповіла вона на другому сигналі. — Що сталося?

— Маєш хвилинку? Я тут покопався в даних перепису.

— О, клас… Вордл надіслав?

Страйк почув брязкіт і подумав, що то пательня.

— Ти точно не зайнята?

— Все нормально, я готую їсти. Раян зайде на вечерю, але ще не прийшов.

— Можливо, я маю зачіпки. Жінка на ім’я Шейла Кеннетт жила на Чапмен-Фарм із нині покійним чоловіком до дев’яностих років. Трохи помандрувала, але я знайшов її нинішню адресу в Ковентрі. Подумав, що ти могла б туди з’їздити й поговорити з нею. Літня пані — ти з такою краще знайдеш спільну мову.

— Запросто, — відповіла Робін, — але тільки за два тижні, бо в середу Мідж їде, і я беру її вахти.

— Гаразд. Також я знайшов статтю журналіста на ім’я Ферґюс Робінсон, який у 2006 році взяв анонімне інтерв’ю у колишнього члена УГЦ. Там купа «можливого»: можливе насильство над ві-рянами, можливе зловживання пожертвами. Журналісти захищають свої джерела, але я подумав, що Робертсон може знати більше, ніж написав, але злякався можливого судового позову. Складеш мені компанію, якщо він погодиться на розмову?

— Дивлячись коли, — відповіла Робін. — У мене з цією новою справою про сталкера важкий тиждень, але… ой!..

— Що таке?

— Та обпеклася… вибач, не клади слухавку… там Раян прийшов.

Страйк почув, як вона відходить до дверей. Не без зневаги до себе Страйк залишився на лінії: дуже хотілося, щоб Раян Мерфі зайшов і побачив, що Робін розмовляє з ним.

— Привіт, — почув він голос Робін, тоді Мерфі відповів щось нерозбірливе, а тоді почувся безпомилковий звук поцілунку. — Вечеря майже готова, — сказала Робін, Мерфі щось відповів, Робін засміялася, а тоді: — Та ні, це Страйк.

Весь цей час її партнер сидів за ноутбуком і супився.

— Вибач, Корморане, — сказала Робін тепер уже в слухавку, — кажи далі.

— Контактних даних інших людей, які мешкали на Чапмен-Фарм, я поки не знайшов, але шукатиму далі й напишу тобі, коли знайду, — сказав Страйк.

— Вихідний день, — мовила Робін. — Відпочинь! Та ні! — додала вона зі сміхом, звертаючись, вочевидь, до Мерфі, чий сміх Страйк теж почув. — Вибач, — повторила вона.

— Нічого, не триматиму тебе, — сказав він точно так само, як Робін вранці, і повісив слухавку, не чекаючи на відповідь.

Дуже сердячись на себе, Страйк різко закрив ноутбук і пішов переглянути дуже здоровий асортимент свого холодильника. Коли він дістав черговий пакет «знову цієї клятої риби», щоб подивитись, чи її ще можна їсти, задзвонив мобільний. Він вирішив спершу подивитися, хто то, а вже тоді відповідати, бо якщо дзвонять з офісного телефону, брати слухавку не слід: ще тільки Шарлотти йому зараз не вистачало. Натомість він побачив незнайомий номер.

— Страйк.

— Привіт, — промовив нахабний хрипкий голос. — Сюрприз.

— Хто це?

— Біжу. Біжу Воткінс. Ми познайомилися на хрестинах.

— А, — відповів Страйк, і спогад про декольте і ноги відігнав похмуріші думки, що вже було приємно. — Привіт.

— У тебе, мабуть, свої плани, — сказала вона, — але я оце нарядилася, а подруга, з якою в мене була призначена зустріч, захворіла.

— Де ти взяла мій номер?

— Ільза, — відповіла Біжу з ґелґотливим сміхом, який він чув на кухні у Гербертів. — Сказала їй, що мені на справі потрібен детектив… сумніваюся, що вона мені повірила, — додала вона, знову заґелґотавши.

— Ну, вона розумна, — відповів Страйк, трохи відсунувши телефон від вуха, щоб те квоктання не так різало вуха. Він сумнівався, що це можна довго витримувати.

— То… як щодо випити? Чи повечеряти? Чи… не знаю?

Страйк глянув на упаковку тунця у себе в руці. Згадав те декольте. Він кинув курити і їсти казна-що. Робін готувала вечерю для Раяна Мерфі.

— А що, — відповів він. — Я не проти.

13

Неймовірно мовчазний характер Клайва Літтлджона, нового працівника агенції, дістав уже не тільки Робін.

— З ним щось не тойво, — сказав у середу вранці інший їхній колега, Барклей, до Робін, з якою вони стежили за багатоквартирним будинком у Бекслігіті, сидячи в машині Барклея.

— Краще він, ніж Морріс чи Натлі, — відповіла Робін, віддано повторюючи слова Страйка.

— Теж мені стандарт, — пирхнув Барклей.

— Свою роботу він наче виконував, — нагадала Робін.

— Сидіу та й очима лупау, — сказав Барклей зі своїм шотландським акцентом. — Хоч би моргнув. Як та ящірка.

— Я чогось думаю, що ящірки моргають, — заперечила Робін. — Чекай… це не хтось із них?

— Ні, — відповів Барклей, подаючись уперед, щоб краще роздивитися чоловіка, який щойно вийшов із будинку. — Наші не такі тлусті.

У будинку, за яким вони стежили, мешкали двоє братів років сорока, які, на біду для останнього розслідування агенції, були дуже подібні між собою. Один із них — стеження, що тривало всього кілька днів, поки не виявило, котрий саме — переслідував актрису на ім’я Таша Майо. Поліція поставилася до справи легковажно, на думку клієнтки, у якої вже «нерви грали». Низка дрібних інцидентів, які попервах тільки дратували, звернула на похмуру ноту, коли жінці підкинули мертвого птаха в поштову скриньку, а тоді заклеїли замкову щілину на дверях.

— Я розумію, що в поліції є важливіші справи, — сказала Таша Робін, коли та записувала подробиці справи в офісі, — я все розумію, я знаю, що прямої загрози немає, але я їм назвала свого підозрюваного, я їм його описала, сказала, де він живе… він мені дещо розповідав про своє життя. Він весь час ошивається біля сцени, я йому вже півтора десятки плакатів і папірців підписала. Ситуація стала неприємною, коли я сказала, що не маю часу для ще одного селфі. Він з’являється всюди, куди я йду. Я просто хочу, щоб це припинилося. Вчора хтось лазив у мою машину. Я більше не можу. Будь ласка, спіймайте його на гарячому.

Це був не перший сталкер, з яким агенція мала справу, але інші не підкидали жертвам мертвих птахів, і Робін, пройнявшись співчуттям до клієнтки, сподівалася спіймати зловмисника якомога скоріше.

— Мідж на неї запала, — повідомив Барклей, дивлячись на вікно підозрюваного.

— Ти про Ташу Майо?

— Авжеж. Ти бачила отой її фільм про двох вікторіанських лесбійок?

— Ні. Хороший?

— Та гіуно, — відповів Барклей. — Півтори години садівництва та поезії. Але жінці сподобався. А мені — ні, бо я бовван безсердечний.

Робін засміялася.

— Може, Мідж і пощастить, — провадив Барклей. — Таша Майо бісексуалка.

— Правда?

— Жінка каже, що так. Якби грала в «Мастермайнді», була б її спеціальна тема: сексуальне життя зірок. Не голова, а поуна енциклопедія, хто з ким спить.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, а тоді Барклей, не зводячи очей із четвертого поверху, спитав:

— От цікаво, вони не працюють, чи що?

— Гадки не маю, — відповіла Робін.

— От би нам його піймати на ‘кійсь оборудці з пільгами. Піде на громадські роботи, і не стане коли людині надокучати.

— Громадські роботи рано чи пізно скінчаться, — відповіла Робін, зробивши ковток кави. — Біда в тому, що я не уявляю, як зупинити таку одержиму людину.

— В морду дати? — запропонував Барклей і по секундному ваганню додав: — Як гадаєш, якщо я дам в морду Літтлджону, він хоч тоді рота розкриє?

— Краще спершу розпитай про музичні уподобання, — запропонувала Робін.

— То ненормально, — заявив Барклей, — хлоп просто сидить і мовчить.

— А оце вже один із них, — сказала Робін, ставлячи каву у тримач.

З будинку щойно вийшов чоловік із руками в кишенях. Як і брат, він мав незвичайно високе чоло, тому цих двох Барклей прозвав братами Франкенштейнами, що швидко скоротилося до Франка-Один і Франка-Два. Одягнений у непоказну вітрівку, джинси та кросівки, він крокував, як вирішила Робін, до станції.

— Беру цього, — сказала вона, підхоплюючи наплічник, з яким зазвичай ходила на стеження, — а ти сиди чекай іншого.

— Прийняв, — відповів Барклей. — Щасти тобі.

Робін, яка надягнула шапку, щоб сховати примітну зачіску, пішки рушила слідом за Франком-Один, довела його до станції «Бекслігіт» і там зайшла до вагону та стежила за ним далі, сівши за кілька сидінь.

Минуло зо дві хвилини, коли у Робін подзвонив телефон і на ньому засвітився Страйків номер.

— Раночку. Де ти?

— З одним із Франків, — тихо відповіла вона. — Їдемо в бік Лондона.

— А. Власне, я тільки хотів сказати, що умовив того журналіста поговорити зі мною. Ферґюс Робінсон. Сьогодні зустрічаюся з ним у «Гербі Вестмінстера». Ти читала його статтю?

— Так, — відповіла Робін, — і наступну теж, — про те, що зробила йому церква після публікації. Не люблять вони критику, правда?

— М’яко кажучи, — погодився Страйк. — Інша новина така, що я щойно бачив Вілла Еденсора. Знову збирає пожертви у Сохо.

— Ого, та невже?

— Так. Я до нього про всяк випадок не підходив, але вигляд хлопець має кепський. Зростом під два метри, а важить, здається, менше за тебе.

— Хоч радісний? Бо служителі в церкві усміхаються нон-стоп.

— Не радісний анітрохи. Також я попросив Пат переглянути графіки. Зможеш поїхати до Ковентрі у другій половині наступного тижня, якщо тобі зручно. Я дізнався номер Шейли Кенетт — тієї бабусі, що багато років жила на Чапмен-Фарм. Скину тобі, зможеш набрати? І спитати, чи вона не проти поговорити?

— Так, звісно, — відповіла Робін.

Не встигла вона сховати телефон до кишені, як він знову задзвонив: Ільза.

— Привіт, — сказала Робін, — як справи?

— Та що він собі думає! — обурено сказала Ільза.

— Хто? Що?

— Корм!

— Я не…

— Переспав із цією кінченою Біжу Воткінс! Ну як переспав… я так зрозуміла, що це було в її спальні, але стоячи.

Робін зрозуміла, що в неї відвисла щелепа, і стулила рота.

— Він… він мені не казав.

— Та він-то не казав, — сердито відповіла Ільза. — Вона вигадала побрехеньку, щоб узяти в мене його номер, а я не придумала, як відмовити, але сподівалася, що в нього є клепка в голові! Він же її бачив, бачив, що вона таке, мав би на кілометр до неї не підходити! Ти мусиш його попередити: вона хвора на голову. Рот просто не закривається, тут половина контори вже почула всі подробиці…

— Ільзо, я не можу йому казати, з ким спати, а з ким ні. Чи кого трахати стоячи, — додала Робін.

— Але ж вона божевільна! Тільки й хоче, що багатого чоловіка і дитину, весь час про це розповідає!

— Страйк не багатий, — сказала Робін.

— А вона цього може не розуміти після всіх його гучних розслідувань. Ти мусиш йому сказати…

— Ільзо, я не можу. Сама йому скажи, якщо хочеш. Його сексуальне життя мене не стосується.

Ільза застогнала.

— Але чого саме вона? Іншої заміни не знайшов?

— Не знаю, — чесно відповіла Робін, а тоді пошепки спитала: — Що ти маєш на увазі — «не знайшов заміни»?

— Ой, не треба, — дражливо озвалася Ільза, — наче ти не розумієш, що… чорт, мій королівський адвокат прийшов, маю бігти. Бувай.

Після цієї розмови Робін лишилося тільки поглядати на відображення Франка-Один в забрьоханому вікні вагона і крутити в голові клубок емоцій, розплутувати який не дуже хотілося. Іль-зина розповідь намалювала перед її очима дуже жваву картинку за участю Біжу, яка в крикливій рожевій сукні охопила Страйка за талію довгими засмаглими ногами, і ця картинка ніяк не хотіла йти з голови, тим паче що її уява прималювала Страйкові вельми волохату дупу.

Нарешті поїзд зупинився на «Ватерлоо-Іст». Робін прослідувала за своїм об’єктом до метро і доїхала з ним до «Пікадиллі-Серкус».

Тепер вони опинилися близько до театрального кварталу, і Робін мала більше підстав сподіватися, що обрала правильного брата. Однак Франк-Один пішов не по Шафтсбері-авеню до театру, де давали п’єсу з Ташею Майо, а рушив у бік Сохо і за десять хвилин зайшов до крамниці коміксів.

Крізь вітрину Робін бачила тільки покупців-чоловіків і вирішила, що привабить зайву увагу, якщо піде всередину, тож відійшла на кілька метрів і набрала номер, який скинув їй Страйк.

Голос, який відповів їй, був задиханий і надтріснутий — чи то через вік, чи то через паління, через все заразом.

— Алло?

— Алло, це місіс Кеннетт? — спитала Робін.

— Так. Хто це?

— Мене звати Робін Еллакотт. Я приватний детектив.

— Хто? — перепитала літня жінка.

— Приватний детектив, — повторила Робін. Виникла очікувана пауза.

— І що вам треба? — підозріливо спитав голос на тому кінці.

— Мене найняла людина, яка дуже переймається долею свого родича, що вступив до лав Універсальної гуманітарної церкви. Я сподівалася, що ви зможете розказати мені більше про УГЦ. Трохи загальної інформації. Адже ви мешкали на Чапмен-Фарм, так?

— Звідки ви це знаєте? — різко спитала Шейла Кеннетт; вочевидь, із розумовими здібностями в неї все було гаразд.

— З відкритих джерел, — ухильно відповіла Робін, не бажаючи розповідати, що Страйк отримав доступ до перепису населення.

— Це було давно, — відповіла Шейла Кеннетт.

— Нас цікавлять тільки загальні відомості, — запевнила Робін. — Наскільки я розумію, ви там були водночас із родиною Пірбрайтів?

— Ну, так, — все ще підозріливо відповіла Шейла.

— Власне, ми вивчаємо деякі заяви Кевіна Пірбрайта про церкву, і хотіли б…

— Він загинув, еге ж?

— Я… так, він загинув, — відповіла Робін.

— Так, я бачила в газеті. Ще подумала, чи це не наш Кевін, — сказала Шейла. — Вже знайшли, хто це зробив?

— Наскільки мені відомо, ні, — відповіла Робін. Знову пауза.

— Гаразд, — заявила Шейла. — Я не проти поговорити. Втрачати мені нема чого… вже нема.

— Це чудово! — сказала Робін, зрозуміла, як грубо це прозвучало, і додала: — Дуже вам дякую. Ви ж у Ковентрі, правильно?

— Так.

— Вам зручно буде в наступний четвер? За тиждень?

— Так, цілком, — відповіла Шейла. — Кажете, вас Робін звати?

— Так. Робін Еллакотт.

— Чоловіче ім’я, — мовила Шейла. — Нащо батьки вас назвали як чоловіка?

— Я в них не питала, — засміялася Робін.

— Гм-м. Гаразд. О котрій?

— Вам буде зручно опівдні? — спитала Робін, швидко рахуючи відстань до Ковентрі.

— Так. Домовилися. Поставлю чайник до вашого приїзду.

— Щиро вам дякую. До зустрічі! — сказала Робін.

Вона написала Страйку повідомлення, що домовилася про зустріч із Шейлою Кеннетт, а тоді перейшла на інший бік вулиці, щоб краще бачити вітрину коміксової крамниці.

День був зимний та вітряний, і Робін пораділа, що має на голові шапку. Вона навіть не встигла усвідомити, що опинилася зовсім близько до храму на вулиці Руперт-Корт, коли побачила, що на Бервік-стріт виходять молоді люди з бляшанками для пожертв.

Вілла Еденсора Робін упізнала відразу. Він здавався хворим і розбитим, а ще дуже худим. Тіні під очима, які було видно навіть через вулицю, надавали йому неприємної схожості з Викраденим пророком, якого вона бачила на стелі храму. Як і його супутники, Вілл був у помаранчевій накидці з логотипом храму, і такий самий логотип красувався на їхніх бляшанках.

Другий чоловік у групі роздавав вказівки. На відміну від трьох своїх супутників, він мав зайву вагу, а негусте волосся було підстрижене нижче вух. Він показав у кінець вулиці, і двоє дівчат покірно пішли туди, а Вілл лишився стояти. Щось у тому, як він тримався, нагадало Робін про віслючка, який звик до знущань і вже не має сили відбиватися.

Чоловік розвернувся до Вілла і почав читати йому нотацію, яку той слухав, не дивлячись в очі і тільки механічно киваючи. Робін дуже кортіло підійти ближче й почути, про що мова, але вона не хотіла, щоб котрийсь із них її запам’ятав. Нотація тривала, коли з крамниці вийшов Франк-Один, і Робін довелося піти за ним.

14

«Герб Вестмінстера», у якому Страйк домовився зустрітися з журналістом Ферґюсом Робертсоном, знаходився близько до Вестмінстерського абатства і будівлі Парламенту. Крокуючи до пабу, Страйк відчував імпульси болю в куксі. Колись він пошкодив підколінне сухожилля, але в останні кілька місяців воно не турбувало, — переважно через те, що не мало носити зайву вагу. Він чудово знав, чим спричинений цей рецидив: бо довелося тримати Біжу Воткінс, яка висловила голосне п’яне бажання мати секс біля стіни у спальні, щойно вони зайшли до її квартири в суботу.

Біль у нозі змусив згадати той вечір. Страйк вважав дві з половиною години дурних теревенів вартими десяти хвилин вельми прагматичного сексу, який стався після них. На вигляд вона була краща, ніж на дотик — у спальні виявилося, що ті розкішні цицьки несправжні — але серед плюсів неприємного враження був такий, що він не відчував жодної провини через те, що залишив без відповіді вже аж три пересипаних емодзі повідомлення від неї. Дейв Полворт, його найдавніший друг, сказав би, що вони з Біжу квити, і Страйк був схильний із ним погодитися.

Ввійшовши до «Герба Вестмінстера», Страйк помітив у кутку Ферґюса Робертсона, якого загуглив напередодні: той сидів за столиком для двох і клацав клавішами ноутбука. Невисокий, опецькуватий і майже цілковито лисий чоловік, від лискучого черепа якого відбивалося світло лампи над столом, скинув піджак і, працюючи, енергійно жував гумку. Страйк узяв напій, звернув увагу на помічника одного з міністрів за стійкою, а тоді рушив до Робертсона, який все клацав, аж поки Страйк підійшов.

— А, — промовив журналіст, звівши очі. — Славетний детектив.

— Безстрашний репортер, — озвався Страйк, сідаючи.

Вони потиснули руки над столом. Уважні блакитні очі Робертсона вивчали Страйка. Від нього віяло грубуватим гумором. Поруч із ноутбуком лежала пачка жувальної гумки «Нікорет».

— Чув, ти приятелюєш з Домініком Келпеппером, — сказав Робертсон, маючи на увазі журналіста, якого Страйк не терпів.

— Знаю такого. Той ще чмошник.

Робертсон засміявся.

— Чув, ти трахнув його кузину.

— Такого не пригадую, — збрехав Страйк.

— Що скажеш про Брекзит?

— Не маю думки, — відповів Страйк.

— Шкода, — сказав Робертсон. — Ще триста слів треба набрати. Він закрив ноутбук.

— Тож тепер ти взявся за УГЦ? — Робертсон відкинувся на стільці, так само жуючи гумку, і сплів короткі пальці на великому пивному череві. — То я матиму ексклюзивні права на статтю, якщо ти знайдеш труп у церкві під мостинами?

— Цього я гарантувати не можу, — відповів Страйк.

— Тоді який мій зиск?

— Зробиш добру справу, — відповів Страйк.

— Я схожий на бойскаута?

— Якщо я дізнаюся щось сенсаційне, що не скомпрометує мого клієнта, — мовив Страйк, який готувався до цієї розмови, — воно твоє.

— Ловлю на слові, — відповів Робертсон, розплів пальці, дістав і вкинув до рота ще подушечку нікотинової гумки, а тоді сьорбнув пива.

— Тобто ти про них писати не боїшся? — спитав Страйк.

— Не побоюся, якщо добудеш мені солідну інформацію. То купка покидьків. Я їх залюбки порву на клоччя.

— Наскільки я зрозумів, вони попсували тобі життя?

— Я мало не лишився без роботи через ту статтю, — відповів Робертсон. — Адвокати вчепилися в сраку, редакція обісралася, колишній жінці почали дзвонити аноніми…

— Справді?

— А ти думав! І ти б бачив, що ті чорти зробили з моєю сторінкою на Вікіпедії.

— У тебе є сторінка на Вікіпедії? — здивувався Страйк.

— Не було, поки не зчепився з УГЦ, але щойно вийшов матеріал, вони мені її зробили. «Ганебний журналіст Ферґюс Робертсон». «Скандальний алкоголік Ферґюс Робертсон». «Сімейний аб’юзер Ф…» Я своєї колишньої пальцем не торкався, — додав Робертсон, ніби захищаючись. — Тож так: якщо ти добудеш докази, то я опублікую матеріал і змушу їх пошкодувати про день, коли вони вирішили мене переслідувати.

Страйк дістав записник та ручку.

— Чому ти взагалі ними зацікавився?

— Копав інформацію про багатіїв та зірок, які увірували.

— І що їм там було треба?

— Багатії цікавилися зірками-вірянами. Зірки шукали піару: нічого не треба робити, УГЦ саме нафоткає і напише, як ти допомагаєш молодим піклувальникам та бездомним. Таким, як Нолі Сеймур, подобається демонструвати духовність. Плюс там є доктор Джов.

— До твоєї статті я про нього навіть не чув.

— Тобто ранкові шоу ти не дивишся?

Страйк похитав головою.

— Він там постійний гість. Схожий на Брюса Лі після автомобільної аварії. Має кабінет у Белґравії, де приймає людей, у яких грошей більше, ніж мізків. Пропонує повний спектр лайна собачого: і медичні банки, і гіпноз, і регресію до минулого життя.

— У статті ти писав, що він вербує пацієнтів до УГЦ.

— Я вважаю, що великі донатори найбільше заходять через нього. Адвокати УГЦ примусили мене спростувати цю заяву.

— Колишня вірянка, з якою ти розмовляв…

— Мале й дурне, — майже ласкаво мовив Робертсон. — Єдина згодилася поговорити зі мною.

— Довго вона пробула в них?

— П’ять із половиною років. Пішла на зібрання з одногрупником. Той витримав тиждень і пішов, а вона залишилася. Вона лесбійка, — додав Робертсон, — а батько був проти, що доньці подобаються жінки. УГЦ продає себе під прапором інклюзивності, тож можеш собі уявити, чому вона купилася. Дівчина з багатої сім’ї. Церква вичавила з неї майже всенький спадок, пожувала і виплюнула.

— І вона тобі казала, що її били?

— Били, морили голодом, підкладали під чоловіків… але я не мав чим підкріпити її слова, тож довелося писати про «можливі» злочини. — Робертсон відпив ще пива й додав: — Більшість того, що вона розповіла, я не міг облікувати, бо розумів, що газету затягають по судах. З іншого боку, це й так сталося. Треба було писати все, — гірше не було б.

— Вона також казала, що там привласнюють кошти?

— Так, в основному готівку. Вона казала мені, що коли віряни збирають пожертви на вулиці, то мають зібрати певну суму, і тільки тоді можуть перепочити. І ти врахуй, що в них люди в Лондоні, Бірмінґемі, Ґлазґо, Мюнхені, Сан-Франциско… ти знав, що в них є філії в Німеччині і в Штатах?

— Так, читав на їхньому сайті.

— Так, і от вона казала, що малі мають зібрати сотню фунтів і лиш тоді можуть присісти чи поїсти. Також казала, що ніхто не знає, де всі ті кошти осідають, але Тато Джей не бідує. Кажуть, що в нього нерухомість в Антигуа, і принципали туди їздять на духовні ретрити. Їм рвати жили на Чапмен-Фарм не треба.

— Отже, ти притримав частину матеріалу, бо то було занадто, правильно?

— Довелося. Я хотів захистити моє джерело. Розумів, що люди назвуть її психопаткою, якщо я викладу все, що вона розповідала.

— Про надприродні явища була мова?

— А, ти вже в курсі, — кивнув Робертсон, ганяючи нікотинову жуйку між щелепами. — Саме так. Утоплена пророчиця.

— Складається враження, що колишні члени УГЦ бояться Утопленої пророчиці.

— Бо вона приходить по них, якщо вони кидають церкву.

— Приходить по них, — повторив Страйк.

— Приходить. Вірян учать, що якщо вони розкриють Божественні Таємниці, пророчиця прийде і забере їх.

— Що за Божественні Таємниці?

— Вона відмовилася розповідати.

Робертсон допив своє пиво.

— Минуло два дні після розмови зі мною, і під ранок вона побачила Утоплену пророчицю, яка літала над її ліжком. Дівчина в істериці подзвонила мені, сказала, що розповіла забагато, що тепер її забере Утоплена пророчиця, але щоб я все одно друкував статтю. Я намагався її заспокоїти. Казав, що їй треба допомога лікаря, але вона уперлася. Все повторювала: «Є те, про що ти не знаєш, є те, про що ти не знаєш». Кинула слухавку, замкнулася у батьківській ванній і порізала собі вени. Дивом вижила.

— Ох, чорт, — сказав Страйк.

— Еге ж. Батько, гадюка, в усьому звинуватив мене — при тому, що сам полоскав їй мізки за сектантство і що віддала їм усі гроші… тож з одного боку були родичі джерела з доведенням до самогубства, з іншого — УГЦ з погрозами довести газету до банкрутства, якщо вони не спростують мої заяви, а я посередині був за крок від звільнення.

— Де тепер дівчина?

— Наскільки я чув, у Новій Зеландії. Після спроби самогубства рідні запанікували, батько лишив її у спокої і звернувся по допомогу. Відправили її до родичів на інший кінець світу. Щоб почала нове життя.

— Ти їй пробував пояснити, що її в церкві, мабуть, дурили тими надприродними явищами?

— Так, але вона нічого не хотіла чути. — Робертсон витягнув з рота грудку гумки, пхнув її у вільну комірку пачки, взяв нову подушечку і заходився жувати знову. — Вона божилася, що бачила привидів і магію — але, звісно, вони це так не називають. В них це чистий дух. Хто має чистий дух, може робити надприродну фігню.

— А що виявилося «занадто» і не потрапило у друк?

— Я б оце ще випив, — відповів Робертсон і підсунув до детектива порожній келих.

Страйк зітхнув, але підвівся. Сухожилок смикнуло.

Коли він повернувся за стіл зі свіжою пінтою для Робертсона, журналіст сказав:

— Чув про Марґарет Каткарт-Бранс?

— Багата стара, лишила всі статки УГЦ у 2004 році, похована на Чапмен-Фарм, нині відома як Золота пророчиця.

— Бінґо, — відповів Робертсон. — Так от, це була погана смерть.

— В сенсі?

— УГЦ не вірить у медицину. Моє джерело розповіло, що Кат-карт-Брайс помирала у страшних муках і благала привести лікаря. За її словами, Вейси боялися, що коли пустять до неї когось, її заберуть до шпиталю, а отже, дізнаються родичі. Вони не хотіли, щоб якась далека рідня вмовила її змінити заповіт. Якби тільки я міг це довести… але перевірити не було жодної можливості. Такими речами не розкидаються, не маючи певності. Я спробував зв’язатися з родичками Каткарт-Брайс, але знайшов тільки двоюрідного онука у Вельсі, який уже змирився з тим, що плакав його спадок, і чхати хотів на бабуню. Багато років із нею не спілкувався.

Страйк записав усе це, а тоді спитав:

— Щось іще?

— Так, — кивнув Робертсон. Він роззирнувся і заговорив тихіше: — Секс.

— Кажи, — сказав Страйк.

— Вони називали це «духовним єднанням», а по суті треба було трахатися з кожним, з ким скажуть. Дівчата доводять, що їх не цікавить матеріальне, даючи всім і кожному.

— Серйозно? — не повірив Страйк.

— Це вже трапляється з тими, хто там давно та міцно. Щоб не відстрашити новачків. Моє джерело каже, що повноцінні вірянки не мають права відмовляти, коли їх просять. Я спробував протягнути це в статтю, приписавши усі потрібні «ходять чутки» і «деякі джерела стверджують», але редактор не хотів, щоб відомі члени церкви почали позиватися до нас, бо ми фактично пишемо, що вони ґвалтують людей, тож це вирізали.

Страйк і це записав, а тоді спитав:

— І що, з усіх екс-вірян тільки твоє джерело згодилося заговорити?

— Так, — кивнув Робертсон. — Решта мене послала під три чорти. Комусь було соромно, — додав він, роблячи ковток пива, — соромно, що вони на таке повелися. Вони повернулися до нормального життя і не захотіли виставляти своє минуле в газеті. Чудово їх розумію. Інші так і лишилися в неадекватному стані. Когось я просто не зміг знайти. Мабуть, уже не було серед живих.

— Ти часом не уклав списку цих екс-вірян?

— Уклав, — сказав Робертсон.

— А його в тебе часом не лишилося?

— Може, десь і є… ти мені, я тобі, що скажеш? Буде мені сенсація, якщо ти розкопаєш історію?

— Обов’язково.

— Гаразд, гляну, що там у мене…

Робертсон ще пожував свою гумку, а тоді спитав:

— То що, давно працюєш на сера Коліна Еденсора?

— Я не здаю моїх клієнтів журналістам, — відповів Страйк, навіть оком не змигнувши.

— Я мусив спробувати, — відповів Робертсон, у якого аж очі заблищали. — Еденсор останні кілька років не перебирав висловами щодо церкви.

— Он як?

— Втім, туди ж іще й інші багаті синки, мабуть, вляпалися, — мовив Робертсон, не зводячи очей зі Страйка. — Не тільки Вілл Еденсор.

— Мабуть, — нейтрально погодився Страйк, переглядаючи свої нотатки. — Отже, вона тобі так і сказала: «Є те, про що ти не знаєш»? І йшлося не про відмову у лікарській допомозі Каткарт-Брайс?

— Так, про сердешну стареньку вона мені тоді вже розповіла, — кивнув Робертсон і знову розгорнув ноутбук. — То що, яка твоя думка про Брекзит? Як наш вихід з Євросоюзу вплине на детективне ремесло?

— Та ніяк, — відповів Страйк, підводячись.

— Тобто я можу написати, що Корморан Страйк підтримує Брекзит, га?

— Можеш навіть в сраку піти, — відповів Страйк і вийшов, лишивши журналіста посміюватися йому вслід.

15

— Боже, там таке робиться, — такими були перші слова Робін до Страйка, коли вони зустрілися наступного разу. Був понеділок після Великодня.

У Лондоні бушував ураган Кеті, ламаючи дерева і стовпи, тож Робін прийшла з червоними щоками і скуйовдженим волоссям. Вікна офісу тихо стукотіли від поривів вітру, що проносилися по Денмарк-стріт.

— Я ж тобі писав, що можемо поговорити по телефону, — сказав Страйк, який щойно поставив чайник.

— Я, мабуть, була вже в метро, — відповіла Робін, скидаючи та вішаючи на гачок пальто. — Та я не проти була вийти. Воно навіть бадьорить.

— Ти б так не казала, якби тобі в голову прилетіло смітником, — відповів Страйк, який щойно бачив, як уздовж Чарінґ-Кросс-Роуд котилися пластикові конуси. — Кави?

— Давай, — відповіла Робін, намагаючись пальцями розплутати волосся. — А що, Пат немає?

— Так, сьогодні ж державний вихідний. Плюс цієї погоди в тому, що брати Франки, може, посидять вдома.

— Сподіваюся, — сказала на це Робін. — Інша гарна новина така, що мене, здається, скоро вербуватимуть.

— Справді? — озирнувся Страйк.

— Так. Та білявка, з якою я познайомилася минулого разу, в цю суботу націлилася на мене, щойно я ввійшла. «Ой, я така рада тебе бачити знову!» Я сказала, що читала їхню брошуру і що воно наче цікаво…

— Справді цікаво?

— Та ні. Всяка банальщина про самореалізацію і бажання змінити світ. Я поводжуся стримано. Сказала, що друзі намагалися відмовити мене від УГЦ, мовляв, ходять чутки, що у них там насправді все не так, як здається.

— І що вона на це сказала?

— Що вірить, що я не така заскніла, щоб не дати церкві шансу, адже видно, що я вільнодумиця і дуже незалежна людина.

— Яка спостережлива, — пирхнув Страйк. — Тато Джей був?

— Ні. Я так розумію, минулого разу мені дуже пощастило, бо останнім часом він рідко з’являється особисто. Натомість виступала Бекка Пірбрайт… Кевінова старша сестра.

— Та ти що? — сказав Страйк, відкриваючи холодильник і дістаючи молоко. — І як вона?

— Дуже доглянута і різка. Зуби ідеальні — як в американки. Так і не скажеш, що кілька місяців тому в неї застрелили брата. Якби не ті помаранчеві шати, я б сказала, що вона мотиваційна ораторка. Ходить по сцені, робить широкі жести. А, і Нолі Сеймур теж там була. Ота актриса. Був майже фурор, коли вона прийшла. Показували пальцями, перешіптувалися.

— Її приймали якось по-особливому?

— Ще й як по-особливому. Негайно підбіг служитель, повів її до першого ряду. Вона дуже виразно відмовлялася і зрештою сіла десь посередині. Скромна! І так цю скромність старалася донести, що поки сіла, на неї вже дивився цілий храм.

Страйк усміхнувся.

— Я прочитала твої замітки про зустріч із Ферґюсом Робертсоном, — додала Робін.

— Добре, — відповів Страйк, даючи Робін чашку й ведучи її до кабінету. — Я хотів це з тобою обговорити.

Робін вирішила, що знає, про що піде мова. Однією з причин, що спонукали її пробитися крізь ураган Кеті заради особистої розмови зі Страйком, була підозра, що він запропонує — начхавши на багато годин роботи над роллю Ровени Еллі і дорожезну стрижку — щоб замість неї на Чапмен-Фарм потрапив під прикриттям хтось із найманих працівників.

— Про духовне єднання ти теж прочитала? — спитав Страйк, займаючи своє місце за партнерським столом, якраз навпроти її стільця.

— Ми використовуємо евфемізми УГЦ? — підняла брови Робін.

— Гаразд, як скажеш: ти читала, що жінок примушують спати з будь-ким, на кого вкаже церква?

— Читала, — відповіла Робін.

— І?

— І все одно хочу туди потрапити.

Страйк мовчки потер підборіддя, дивлячись на неї.

— Це ж емоційний примус, а не фізична сила, — нагадала Робін. — А мізки мені не промиють, правильно? Тож на мене це не подіє.

— Але якщо тебе там замкнуть і треба буде підтримувати прикриття…

— У випадку справжньої спроби зґвалтування я піду і звернуся в поліцію, — спокійно відповіла Робін. — І справу зроблено: ми отримаємо щось проти церкви.

Страйк очікував такої поведінки, але все одно був не радий.

— А Мерфі про це якої думки?

— До чого тут Раян? — різко спитала Робін. Зрозумівши, що припустився стратегічної помилки, Страйк відповів:

— Та ні до чого.

Виникла коротка пауза, і стало чути, як стукає у вікно дощ і як завиває у трубах вітер.

— Гаразд, я подумав, що ми повинні поділити колишніх вірян і спробувати з ними зв’язатися, — раптом хтось заговорить, — мовив Страйк, відводячи погляд від очей Робін до комп’ютера. — Імена з перепису я тобі вже відправив. Вчора Робертсон прислав мені ще свій список. Там було тільки одне невідоме мені ім’я: Шері Ґіттінз. Він так і не зміг із нею зв’язатися, але я знайшов про неї дещо в інтернеті. Це саме та дівчина, яка повела Дайю Вейс на море, і та втонула. Але я не бачу жодного її сліду після 1995 року.

— Я можу пошукати, — запропонувала Робін, розкриваючи записник.

— Було б добре. Краща новина така, що я знайшов сімейство Дотерті — це де батько, який забрав з ферми трьох дітей, і мати, яку вигнали пізніше.

— Серйозно?

— Так, але від батька і двох з трьох дітей я отримав тверде «ні» на пропозицію поговорити. Батько взагалі агресивно зреагував. Третя дитина… я кажу «дитина», але вони вже дорослі… третя поки не відповіла. Це Ніав, старша донька. Від матері, Дейрдре, я і сліду не знайшов. Може, вона змінила ім’я чи виїхала за кордон. Свідоцтва про смерть теж немає. Також поки нічого не знаю про Джордана — це той хлоп, якого, за словами Кевіна Пірбрайта, змусили шмагати себе батогом по обличчю. Про нього в переписах нічого немає, тож він, вочевидь, прийшов і пішов між ними.

Зате я, здається, знайшов Абіґейл, старшу доньку Джонатана Вейса. Якщо це вона, то вона користується дівочим прізвищем матері — Ґловер — і вона тепер пожежниця.

— Буквально?..

— Зі шлангом і сиреною, якщо це справді вона. Незаміжня, дітей я не знайшов, живе в Ілінґу. Також, здається, я знайшов дівчину-лесбійку, яка потрапила туди в юні роки. Ту, у якої брав інтерв’ю для статті Робертсон.

— Так швидко?

— Так. Вона є в переписі за 2001 рік. Звати Флора Брюстер. Вік, дати, — все збігається. В неї повен фейсбук фотографій із Нової Зеландії. Сім’я дуже багата. Дідусь — засновник будівельної імперії, «Будинки від Гоусона».

— «В будинку від Гоусона щастя знайдете»? — спитала Робін, яка навіть не думала, що пам’ятає мелодію з дев’яностих, а та раптом спливла в голові.

— А потім на голову стеля впаде, так-так. «Будинки від Гоусона» надійністю не славляться.

— Ти зв’язався з нею?

— Ні, бо обліковка закинута, — вона більше року нічого не постить; зате я знайшов такого собі Генрі Вортінґтона-Філдза, її фейсбучного друга, який мешкає в Лондоні. Думаю, це може бути той хлопець, який затягнув її туди, а за тиждень пішов. Він згадує давню подругу, чиє життя церква мало не зруйнувала. Дуже злий, дуже ображений, є похмурі натяки на кримінальну діяльність церкви. Я йому написав, але відповіді поки не отримав. Якщо він погодиться на розмову, є шанс дізнатися, що означали ті слова Флори, адресовані Ферґюсу Робертсону: «Є дещо, чого ти не знаєш».

— Я думала про ту дівчину — Флору — коли прочитала твій лист, — сказала Робін. — Виходить, що вже двоє людей вкоротили собі віку чи намагалися це зробити, коли пішли з церкви. Ніби там на них надягнули невидимі пояси шахідів, а тоді з’являється Утоплена пророчиця і зриває детонатор.

— Дуже барвиста метафора, — сказав Страйк, — але так, я розумію, про що ти.

— Я тобі казала, що на стелі храму намальований Александр Ґрейвз із зашморгом на шиї?

— Не казала.

— Це якось нездорово. Помістивши таке зображення на стелю, вони практично прославляють самогубство. Прирівнюють його до мучеництва за віру.

— Дуже зручно для УГЦ, що втікачі вкорочують собі віку. Проблема, яка вирішує себе сама.

— Але це додає ваги тому, що сказала Прюденс, правда ж? Що не можна різко вивести звідти Вілла Еденсора і чекати, що він не…

У цю мить вони почули дзвін на сходовому майданчику, і двері до приймальні прочинилися. Страйк і Робін здивовано озирнулися: вони нікого не чекали, адже Мідж була у відпустці, а решта підрядників на завданнях.

У дверях стояв Клайв Літтлджон, широка постать у мокрому плащі; шалений вітер не завдав жодних змін його короткій чуприні. Очі за важкими повіками глянули на партнерів за відчиненими дверима кабінету, та в іншому він лишався безпристрасним і непорушним.

— Раночку, — сказав Страйк. — Ти ж наче стежив за чоловіком нової клієнтки?

— Хворий, — відповів Літтлджон.

— Он як?

— Вона прислала SMS.

— То… тобі щось треба?

— Чеки, — відповів Літтлджон і витягнув із плаща невеликий стос, який поклав на стіл Пат.

— Ясно, — сказав Страйк.

Літтлджон постояв ще секунду чи дві, тоді розвернувся і покинув офіс, зачинивши по собі скляні двері.

— Таке враження, що він платить поскладовий податок, — тихо зауважила Робін.

Страйк не відповів. Він досі насуплено дивився на скляні двері.

— Що таке? — спитала Робін.

— Нічого.

— Та не нічого. Що за погляд?

— Як він сподівався увійти? Я тільки вчора ввечері поміняв графік, щоб ми могли зустрітися — бо інакше я б стежив за Франком-Два, а ти взагалі не мала би причин приходити… особливо під час урагану, — додав Страйк, а дощ з новою силою застукав у вікно.

— О, — промовила Робін, тепер теж дивлячись Літтлджону вслід. — А ключі брязкали, перш ніж двері відчинилися?

— У нього немає ключів, — відповів Страйк. — Чи не має бути.

Вони не встигли сказати більше нічого, бо в Робін задзвонив мобільний.

— Вибач, — сказала вона Страйку, глянувши на екран. — Це Раян.

Страйк підвівся і вийшов до приймальні. Роздуми про дивну поведінку Літтлджона перервав голос Робін, а тоді її сміх. Вочевидь, через погоду змінилися плани на вечір. Потім у нього теж задзвонив телефон.

— Страйк.

— Привіт, — сказала Ільза. — Як справи?

— Нормально, — відповів Страйк, а Робін в кабінеті перейшла на шепіт, що його роздратувало. — Що сталося?

— Слухай, я сподіваюся, ти не сприймеш це так, що я пхаю носа в твої справи.

— Кажи те, що збиралася, а я вирішу, пхаєш чи не пхаєш, — відповів Страйк, не дуже стараючись, щоб це звучало доброзичливо.

— Власне, тобі зараз дзвонитиме Біжу.

— Ти це знаєш, бо?..

— Бо вона мені це щойно сказала! Мені і ще трьом людям, з якими я розмовляла.

— І?

— Вона каже, що ти не відповів на її повідомлення, тож…

— Ти дзвониш, щоб мене насварити, що я не відповідаю на повідомлення?

— Боже, та ні, навпаки!

У кабінеті Робін сміялася над якоюсь реплікою Раяна. Ти диви, який дотепник!

— Продовжуй, — мовив Страйк до Ільзи, підходячи до дверей кабінету і зачиняючи їх різкіше, ніж слід було. — Кажи, що збиралася.

— Корме, — тихо промовила Ільза, вочевидь, стараючись, щоб не чули колеги, — вона ненормальна. Вона вже заявила…

— Ти подзвонила давати мені непрохані поради щодо особистого життя, чи що?

Робін, яка щойно договорила з Раяном, підвелася, відчинила двері до приймальні й почула останню репліку Страйка:

— …ні, не хочу. Тож так, не лізь.

І він поклав слухавку.

— Хто це? — здивувалася Робін.

— Ільза, — лаконічно відповів Страйк, пройшов повз неї і знову всівся за партнерський стіл.

Робін, підозрюючи, що знає, чому дзвонила Ільза, мовчки сіла на своє місце. Відзначивши незвичну відсутність запитань. Страйк правильно виснував, що Ільза вже обговорювала з Робін його ніч із Біжу.

— Ти знала, що Ільза вирішила покерувати моїм особистим життям?

— Що? — перепитала Робін, сполохана і питанням, і тоном, яким його було поставлено. — Ні!

— Точно? — спитав Страйк.

— Та точно! — відповіла Робін і не збрехала: вона, може, і порадила Ільзі поговорити зі Страйком, але не була певна, що та зробить це. Страйків мобільний знову задзвонив. Занести номер Біжу в контакти він собі не завдав клопоту, але був певний, що це вона, і прийняв дзвінок.

— Привіт, загублику, — промовив її характерний гучний хрипкий голос.

— Привіт, — відповів Страйк. — Як справи?

Робін підвелася і вийшла, буцімто щоб зробити ще кави. З-за спини вона почула репліку Страйка:

— Так, вибач, я був зайнятий.

За затятою звичкою не думати про партнера поза контекстом дружби та роботи, Робін вирішила, що її нинішні невдоволення та образа спричинені дратівливістю Страйка і тим, як той мало не ляснув дверима, поки вона розмовляла з Раяном. Якщо він хоче ще раз переспати з тією жахливою жінкою, це його справа, і тим дурніше з його боку не розуміти, що вона хоче грошей, яких він не має, і дитину, якої він не хоче.

— А, добре, — почула вона голос Страйка. — Там і побачимося.

Рішучо начепивши на обличчя нейтральний вираз, Робін повернулася за партнерський стіл зі свіжою кавою, старанно не зважаючи на зухвало-бунтівний настрій, який випромінював її партнер.

16

Протягом наступних кількох днів Страйк та Робін обмінювалися суто діловими повідомленнями без жартів та ліричних відступів. Робін більше сердилася на себе, що так переймається через Страйка, який ляснув дверима, а потім звинуватив її у пліткуванні з Ільзою за його спиною, ніж на нього за ці два вчинки.

Страйк знав, що поводився нерозумно, але не вибачився. Натомість до образи на Ільзу додалося уперте самоїдство, а після другого побачення з Біжу обидва почуття ще посилилися.

П’ять хвилин із нею не проговоривши, він уже розумів, що робить помилку. Поки вона голосно реготала над власними байками і голосно хвалилася, що на неї заглядаються топові королівські адвокати, Страйк сидів майже мовчки і не міг зрозуміти, що це в біса за гру він затіяв. Вирішивши принаймні взяти від неї те, по що прийшов, за кілька годин він пішов з її квартири, відчуваючи трохи огиди до себе і багато бажання ніколи більше її не бачити. Втішало хіба те, що цього разу не постраждало сухожилля, бо він сказав, що воліє займатися сексом у горизонтальному положенні.

Страйк, звісно, не вперше спав із жінкою, в яку не був закоханий, але з людиною, яка йому відверто не подобалася, ще не трахався. Вся ця історія, яку тепер він вважав закритою раз і назавжди, скоріше погіршила, ніж покращила йому настрій і змусила знову замислитися про свої почуття до Робін.

Він гадки не мав, що стосунки Робін із Мерфі переживали перший серйозний удар, бо Робін нітрохи не хотіла ділитися цим фактом зі своїм діловим партнером.

Вони посварилися ввечері у середу в барі біля Пікаділлі-Серкуса. Робін, якій треба було о п’ятій ранку виїжджати до Ковентрі, взагалі не хотіла йти в той кінотеатр. Але Мерфі вже купив квитки, тож вона не думала, що має право заперечувати. Він уперто старався уникнути звички просто зустрічатися по квартирах — його чи її — їсти і займатися сексом. Робін підозрювала, що він не хоче мати її за належне чи скотитися в нудьгу; з випадкових зауважень тут і там вона здогадувалася, що саме на це скаржилася його колишня дружина.

Сварку спровокувала ремарка Робін, яка між іншим згадала про свої плани потрапити до Чапмен-Фарм. Виявилося, що Мерфі все не так зрозумів. Він думав, що вона поїде максимум на тиждень, якщо буде завербована, і був шокований, дізнавшись, що насправді Робін підписалася на роботу під прикриттям із не-визначеним терміном, може, на кілька тижнів. Мерфі образився, що Робін не пояснила ситуацію як слід, а Робін розсердилася, що він погано слухав. Мерфі, може, і ненавмисно пробудив неприємні спогади про колишнього чоловіка, який вважав, що має право встановлювати межі її відданості професії, але порівняння виникало неминуче, бо Мерфі вважав, що це Страйк примусив Робін взяти на себе таке важке завдання, а їй просто не стало твердості відмовитися.

— Річ у тім, що я сама цього хочу, — сердитим шепотом сказала йому Робін, бо поруч було повно людей. Вони навіть не помітили, як двадцять хвилин тому настав і минув час іти до кінотеатру. — Я сама запропонувала, бо впевнена, що впораюся з цим якнайкраще… і щоб ти знав, Страйк дуже старався мене відмовити.

— Чому?

— Бо може вийти надто довго, — ухилилася від правдивої відповіді Робін.

— Що аж він скучатиме?

— Знаєш що, Раяне? Іди в дупу.

Не зважаючи на зацікавлені погляди сусідньої дівочої компанії, яка раніше скоса позирала на красунчика Мерфі, Робін натягнула пальто.

— Я додому. Мені завтра о хрін зна’ котрій ранку вставати і їхати до Ковентрі.

— Робін…

Але вона уже крокувала до дверей.

Мерфі наздогнав її на вулиці метрів за сто. Вибачався він щиро, але сталося це неподалік від увінчаного амуром Меморіального фонтану Шафтсбері, де їй робив пропозицію колишній чоловік, тож дежавю Робін нікуди не зникло. Проте Мерфі взяв усю провину на себе, і Робін лишалося тільки пробачити йому. Оскільки «Хай живе Цезар!» вже був на половині шляху до закінчення, замість кіно вони пішли до дешевої італійської забігайлівки і розійшлися на бодай позірно примирливій ноті.

Тим не менш, наступного ранку Робін вирушала на північ у своєму старенькому «лендровері» не в доброму гуморі. Їй знову було нагадано, як важко мати нормальне особисте життя на тлі обраної нею кар’єри. Вона сподівалася, що з Раяном, зважаючи на його професію, буде простіше, але ось, приїхали: знову вона мусить виправдовуватися за завдання, яке він на її місці узяв би, не змигнувши оком.

Мандрівка трасою М1 минула без подій, тож їй не було на що перемкнутися від невеселих думок. Однак неподалік сервісної станції у Ньюпорт-Паґнеллі, де вона планувала зупинитися на каву, подзвонила Ільза. Блютуза в «лендровері» не було, тож Робін передзвонила їй вже зі «Старбакса».

— Привіт, — удавано весело сказала вона, — що сталося?

— Та нічого, — відповіла Ільза. — Хотіла спитати, чи Корм тобі щось казав.

— Про Біжу? — спитала Робін, не збираючись прикидатися, ніби не знає, що Ільза має на увазі. — Звинуватив мене, що пліткую з тобою за його спиною, а більше нічого не казав.

— О Боже, — застогнала Ільза. — Вибач. Я просто хотіла застерегти його…

— Та знаю, — зітхнула Робін, — але ж ти знаєш, який він.

— Нік вважає, що я маю вибачитися. Отака бісова чоловіча солідарність! Я б глянула на обличчя Ніка, якщо клята Біжу спеціально залетить. А ти не знаєш…

— Ільзо, — перебила подругу Робін, — якщо тобі цікаво, чи питала я Страйка, якою контрацепцією він користується…

— Ти розумієш, що вона розповідала мені — і ще п’ятьом людям, які випадково трапилися поблизу — що, маючи інтрижку з одруженим королівським адвокатом, якось дістала зі смітника використаний презерватив і засунула в себе?

— Господи, — здригнулася Робін, жалкуючи, що про це дізналася, — ну… це Страйкові власні проблеми, хіба ні?

— Я старалася бути доброю подругою, — у розпачі відповіла Ільза. — Він скотиняка, але я не хочу, щоб наступні вісімнадцять років він платив аліменти клятій Біжу Воткінс. Мати з неї буде жахлива, гірша за Шарлотту Кемпбелл.

За кермо «лендровера» Робін повернулася ще засмученішою. Довелося докласти добрячих зусиль, щоб знову зосередитися на поточному завданні.

На вулицю, де мешкала Шейла Кеннетт, вона в’їхала за п’ять хвилин дванадцята. Замикаючи «лендровер», Робін дивувалася — зважаючи на твердження Кевіна Пірбрайта про те, що УГЦ витягає зі своїх послідовників усі гроші, — що Шейла змогла собі дозволити цей будиночок, нехай і доволі вбогий.

Подзвонивши у двері, вона почула кроки — і дуже швидкі, на диво, адже Шейлі Кеннетт було майже вісімдесят п’ять років.

Двері прочинилися. Перед Робін стояла крихітна бабуся з ріденьким сивим волоссям, зібраним у гульку. Темні очі зі старечими дугами на роговицях здавалися величезними за парою товстих біфокальних окулярів. Шейла була трохи зігнута і вбрана у широку червону сукню й темно-сині капці, а ще мала великий слуховий апарат, потемнілу золоту обручку на пальці та срібний хрестик на шиї.

— Добрий день, — усміхнулася до неї Робін. — Ми розмовляли по телефону. Я Робін Еллакотт, при…

— Та, що приватний детектив? — спитала Шейла своїм трохи брязкітливим голосом.

— Так, — відповіла Робін і дістала свої водійські права. — Це я.

Шейла кілька митей роздивлялася документ, а тоді сказала:

— Гаразд. Тоді заходь, — і вона відступила вбік, впускаючи Робін до вистеленого темно-коричневим килимом коридора. У будиночку стояв дещо притхлий запах.

— Сідай там, — сказала Шейла, показуючи Робін на вітальню. — Будеш чай?

— Дякую… може, вам допомогти? — спитала Робін, дивлячись, як тендітна на вигляд Шейла човгає до кухні. Та не відповіла. Робін сподівалася, що слуховий апарат увімкнутий.

Обідрані шпалери і нечисленні старі меблі повідомляли про бідність. Зелена канапа стояла під прямим кутом до вицвілого картатого крісла з таким самим пуфом для ніг. Телевізор був старий, а під ним виднівся такий самий старий відеомагнітофон. На благенькій полиці стояло кілька романів, набраних великим шрифтом. Єдина фотографія в кімнаті стояла на книжковій шафі. Це було весільне фото з шістдесятих. Шейла та її чоловік Браян (чиє ім’я Робін знала з даних перепису населення) стояли під залом реєстрації. Замолоду Шейла була дуже гарна, темні коси збирала у зачіску-вулик, а пишна весільна сукня ледь прикривала її коліна. Зображенню додавав зворушливості той факт, що трохи вайлуватий на вигляд Браян щасливо усміхався, ніби не міг повірити, що йому так пощастило.

Ноги Робін щось торкнулося: до кімнати зайшов сірий кіт і тепер дивився на неї ясними зеленими очима. Робін нахилилася почухати його за вушком, коли дзенькання сповістило про повернення Шейли, яка тримала стару бляшану тацю з двома горнятами, глечиком і тарілочкою зі скибками недорогого магазинного пирога.

— Дозвольте, — сказала Робін, бо частина гарячої рідини вже розплескалася. Шейла дозволила Робін взяв в неї тацю і поставити на маленький кавовий столик. Взявши свій кухлик, Шейла поставила його на підлокітник картатого крісла, сіла, поклала крихітні ніжки на пуф, а тоді сказала, придивившись до таці:

— Цукор забула. Зараз…

І почала важко вставати з крісла.

— Нічого, я його не вживаю, — поспішно сказала Робін. — Хіба що вам?

Шейла похитала головою і розслабилася. Коли Робін сіла на канапу, кіт стрибнув туди і почав тертися об неї та мурчати.

— Він не мій, — сказала Шейла, спостерігаючи за котом. — Сусідський, але йому тут подобається.

— Зрозуміло, — усміхнулася Робін, гладячи вигнуту котячу спину. — Як його звати?

— Смокі, — відповіла Шейла, підносячи чашку до губ. — Йому тут подобається, — повторила вона.

— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки? — спитала Робін.

— Записувати? Записуй, — відповіла Шейла Кеннетт. Коли Робін дістала ручку, Шейла поцмокала до Смокі, але той проігнорував її і далі тицявся головою в Робін. — Невдячний, — сказала Шейла. — А я йому ввечері давала лосося з банки.

Робін знов усміхнулася і відкрила записник.

— Отже, місіс Кеннетт…

— Називай мене Шейла. Нащо ти це з собою зробила?

— А… це? — зніяковіла Робін, торкнувшись синіх кінців свого каре. — Просто вирішила спробувати.

— Панкуєш? — спитала Шейла.

— Хіба трохи, — відповіла Робін, вирішивши не казати Шейлі, що вона років на сорок запізнилася.

— Ти гарна дівчина. Не треба тобі того синього.

— Я думаю повернути як було, — відповіла Робін. — Тож… я можу спитати, як ви з чоловіком потрапили до Чапмен-Фарм?

— Тоді вона не називалася Чапмен-Фарм, — відповіла старенька. — То була Форджмен-Фарм. Ми з Браяном були хіпі, — пояснила Шейла, глянувши на Робін крізь товсті скельця окулярів. — Ти знаєш, що таке хіпі?

— Так, — відповіла Робін.

— Це були ми з Браяном. Хіпі, — повторила Шейла. — Жили в комуні. Хіпі, — знову повторила вона, ніби їй просто подобалося це слово.

— А ви пам’ятаєте, коли…

— У шістдесят дев’ятому році ми поїхали туди, — сказала Шейла. — Щойно все почалося. Ми вирощували шмаль. Знаєш, що таке шмаль?

— Так, знаю, — відповіла Робін.

— Курили ми добряче, — зі смішком мовила Шейла.

— Ви пам’ятаєте, хто ще там був на початку?

— Так, я все пам’ятаю, — гордо відповіла Шейла. — Раст Андерсен. Він був американець. Жив у наметі за полями. Гарольд Коатс. Я все пам’ятаю. Іноді не згадаю, що було вчора, а те — пам’ятаю. Коатс був поганий чоловік. Дуже поганий.

— Чому?

— Діти, — відповіла Шейла. — Ти знаєш, що там було?

— Ви про те, за що арештували братів Кровтерів?

— Так, я про них. Паскудні люди. Жахливі. І вони, і їхні друзі.

Із гучним воркотінням кіт перевернувся на спину, а Робін далі гладила його лівою рукою.

— Ми з Браяном гадки не мали, чим вони займалися, — сказала Шейла. — Гадки не мали, що таке робиться. Ми працювали, вирощували і продавали овочі. Браян тримав свиней.

— Свиней?

— Він любив своїх свинок. І курей. Всюди бігали діти… Своїх у мене не було. Суцільні викидні. Дев’ять їх було.

— О, мені дуже шкода, — сказала Робін.

— Своїх у нас не було, — повторила Шейла. — Ми хотіли мати дітей, але не могли. Там по фермі бігало багато дітей, і твого друга я теж пам’ятаю. Здоровий був хлопчик. Більший за декого зі старших дітей.

— Даруйте? — збентежилася Робін.

— Я про твого партнера. Кондоман Страйк, так його звати?

— Так, — відповіла Робін, здивовано дивлячись на стареньку і підозрюючи, що жінка, яка, може, і повторювалася, але здавалася цілком притомною, насправді вже має слабоумство.

— Коли я сказала сусідці, що ти приїдеш, вона мені прочитала статтю про нього і про тебе. Він там був — із сестрою та мамою. Я пам’ятаю, бо мій Браян заглядався на Леду Страйк, і я це бачила, і ми дуже сварилися. Я ревнувала. Бачила, як він весь час на неї дивиться. Ревнувала, — повторила Шейла. — Втім, Леда на мого Браяна і не глянула б. Браян рок-зіркою не був.

Шейла знову хрипко захихотіла. Приховуючи шок, Робін мовила:

— У вас дуже добра пам’ять, Шейло.

— О, я пам’ятаю все, що було на фермі. Іноді не згадаю вчорашній день, а те все пам’ятаю. Я допомагала маленькій Енн народжувати. А там же був Гарольд Коатс, лікар. Я допомагала. Їй так важко було… Але ж всього чотирнадцять років.

— Справді?

— Так… вільне, бачиш, кохання. Тоді все було не так, як тепер. Зовсім інакше.

— А дитина…

— З дитиною все було добре. Енн назвала її Мадзу, але скоро пішла. А малу залишила комуні. Не захотіла бути матір ю. Надто молода.

— І хто дбав про Мадзу? — спитала Робін. — Батько?

— Не знаю я, хто її батько. Я не знала, з ким Енн ходила. Всі спали, з ким траплялося. Крім нас із Браяном. Ми хотіли своїх дітей. Працювали. Ми не знали, що там відбувалося, — вкотре повторила Шейла. — На ферму прийшла поліція. Без попередження. Хтось їх навів. Нас всіх допитували. Мого Браяна багато годин тримали у відділку. Все обшукали. Копалися в наших особистих речах. Ми з Браяном після цього поїхали.

— Поїхали?

— Так. Жах, — сказала Шейла і ще раз підкреслила: — Ми не знали. Нічого не знали. Вони ж не посеред подвір’я цим займалися. А ми весь час працювали.

— Куди ви подалися, коли поїхали звідти?

— Сюди, — відповіла Шейла, обвівши будиночок плямистою рукою. — Це моїх батьків. Ох, як вони сердилися через усе, що писали в газетах. А Браян не міг знайти роботу. Я знайшла. Секретаркою. Мені не подобалося. Браян скучив за фермою.

— Ви пам’ятаєте, як довго тут прожили, Шейло?

— Два роки… три роки… потім нам написала Мадзу. Сказала, що тепер все значно краще, що там нова спільнота, хороші люди. Браян умів працювати на землі, розумієш, і тому вона його запрошувала назад… і ми повернулися.

— Ви пам’ятаєте, хто там був, коли ви повернулися?

— А ти тортик не їстимеш?

— Дякую, залюбки, — збрехала Робін і потягнулася по шматочок. — А ви?..

— Ні, я його тобі купила, — відповіла Шейла. — То що ти в мене питала?

— Про людей, які жили на Чапмен-Фарм, коли ви туди повернулися.

— Я всіх імен не пам’ятаю. Там було кілька нових сімей. Коатс так само лишився. Про що ти мене питала?

— Про людей, — відповіла Робін, — які там жили, коли ви повернулися.

— Ох… Раст Андерсен у своїй халупці. Малий Ґрейвз — таке худе, з багатеньких. Він був новенький. Ходив до Раста і курив по пів ночі. Шмаль курив. Ти знаєш, що таке шмаль? — знову спитала вона.

— Так, знаю, — усміхнулася Робін.

— Деяким людям її не можна, — розважливо повідомила Шейла. — Малому Ґрейвзу не можна було. Він зробився трохи тойво. Її не всім можна.

— А Джонатан Вейс уже був на фермі, коли ви повернулися? — спитала Робін.

— Був із донькою, з Абіґейл. І в Мадзу народилася дівчинка — Дайю.

— Якої ви були думки про Джонатана Вейса? — спитала Робін.

— Чарівний. Тоді я так думала. Він всіх зачарував. Чарівний, — повторила вона.

— Ви не знаєте, чому він приїхав на ферму?

— Ні, не знаю, чому він приїхав. Мені було шкода Абіґейл. Спершу мама померла, тоді батько привіз її на ферму, аж тут і сестра народилася…

— А ви пам’ятаєте, коли з’явилася ідея церкви?

— Почалося з того, що Джонатан нам виголошував промови про свої погляди. Садовив нас медитувати, посилав на вулиці збирати гроші. Інші люди приходили слухати його.

— Тобто на ферму почали приходити нові люди?

— Так, і вони платили. Дехто був із багатеньких. Потім Джонатан почав їздити зі своїми лекціями. За головну лишав Мадзу. Вона відростила волосся до попереку — мала чорні, довгі коси — і всім казала, що вона наполовину китаянка, але ніяка вона не китаянка, — презирливо сказала Шейла. — Мама в неї була така сама біла, як ми з тобою. І жодних китайців на фермі зроду не бувало. Але ми їй не казали, що вона бреше. Ми з Браяном просто раділи, що можна знову працювати на фермі. Про що ти мене питала?

— Та про церкву, — з чого вона почалася.

— А… Джонатан влаштував курси — медитація, східні релігії тощо, а потім почав проводити служби, і ми побудували на фермі храм.

— Ви були щасливі? — спитала Робін. Шейла кілька разів моргнула, а тоді відповіла:

— Іноді. Іноді бувало. Але траплялося погане. Якось уночі Раста збила машина. Джонатан сказав, що це кара небесна за всі життя, які Раст забрав на війні… а тоді сім’я малого Ґрейвза викрала його з вулиці, коли він збирав пожертви у Норвічі, і ми почули, що він повісився. Джонатан сказав, що з нами буде те саме, якщо ми підемо. Сказав, що Алекс побачив проблиск істини, але не впорався із зовнішнім світом. Це, сказав Джонатан, застереження для нас усіх.

— Ви йому повірили? — спитала Робін.

— Тоді повірила, — відповіла Шейла. — Я тоді вірила всьому, що казав Джонатан. І Браян теж. Джонатан умів переконати… умів змусити захотіти допомагати йому. Про Джонатана хотілося піклуватися.

— Піклуватися про Джонатана? — перепитала Робін.

— Так… ти б бачила, як він плакав, коли не стало Раста й Алекса. Здавалося, що він страждає більше за всіх нас.

— Ви казали, що іноді були щасливі на фермі. А що було в інший час?

— Почали коїтися страшні речі, — відповіла старенька. Її губи затремтіли. — То була Мадзу, не Джонатан… ні, не Джонатан. То все вона.

— Які страшні речі? — спитала Робін, тримаючи ручку напоготові.

— Просто… покарання, — відповіла Шейла, а її губи все ще трусилися. Помовчавши кілька секунд, вона розповіла: — Пол випадково випустив свиней, і Мадзу змусила людей побити його.

— Ви пам’ятаєте прізвище Пола?

— Дрейпер, — після секундної затримки відповіла Шейла. — Всі казали на нього Дурко. Він був не зовсім ненормальний. Трохи відсталий. Дарма його приставили до свиней. Забув зачинити ворота. Дурко Дрейпер.

— Ви знаєте, де він тепер?

Шейла похитала головою.

— А ви пам’ятаєте, як хлопчик на ім’я Джордан шмагав сам себе?

— Кого там тільки не шмагали. Так, я пам’ятаю Джордана. Підліток такий.

— А ви часом не пам’ятаєте його прізвища, Шейло?

Шейла на мить замислилася, а тоді сказала:

— Рейні. Джордан Рейні. Шибайголова. З поліцією мав проблеми.

Робін записала прізвище Джордана, а кіт, знудившись через відсутність уваги, ліниво зіскочив з канапи і почимчикував із кімнати.

— Після смерті Дайю стало ще гірше, — раптом сказала Шейла. — Ти знаєш, хто це, Дайю?

— Донька Джонатана та Мадзу, — відповіла Робін. — Вона втонула, так?

— Так і є. Шері відвела її на пляж.

— Шері Ґіттінз? — спитала Робін.

— Вона. Дурненька була. Дайю її ганяла в хвіст і в гриву.

— Шейло, ви знаєте, що сталося з Шері, коли Дайю втонула?

— Її покарали, — відповіла Шейла, тепер помітно розхвилювавшись. — Усіх причетних покарали.

— У якому сенсі «всіх причетних», Шейло?

— Шері та всіх, хто не зупинив її. Хто бачив, як вони поїхали того ранку… але ж вони не знали! Всі думали, що Дайю дозволили! І мого Браяна, і Дурка Дрейпера, і маленьку Абіґейл. Усіх покарали.

— Побили? — несміливо спитала Робін.

— Ні, — раптом дуже збудилася Шейла. — Гірше. Дуже жорстоко.

— Як?..

— Навіть не питай, — відповіла Шейла, стиснувши рученята в тремтливі кулачки. — І згадувати не варто… але вони знали, що Браян хворий, коли це з ним зробили. Він не тримав рівновагу. Джонатан казав, що він має молитися в храмі й тоді одужає. Але після покарання йому стало значно гірше. Він погано бачив, а вони все одно ганяли його збирати пожертви… а в кінці, — провадила Шейла вже в розпачі, — Браян кричав і стогнав. Не міг устати з ліжка. Його віднесли до храму. Він помер там на підлозі. Я була з ним. Цілий день він лежав тихо, а тоді помер. Уклякнув на підлозі в храмі. Я прокинулася поруч із ним і побачила, що він помер. Лежав із розплющеними очима…

Старенька заплакала. Робін, якій було страшенно її шкода, роззирнулася, шукаючи серветки.

— Пухлина, — схлипнула Шейла. — У нього була пухлина. Його розрізали і знайшли причину. Пухлину.

Вона витерла ніс рукою.

— Дозвольте… — промовила Робін, підвелася і вийшла. У маленькій ванні зі старою рожевою раковиною та ванною вона відірвала шматок туалетного паперу, поспішила назад до кімнати і дала папір Шейлі.

— Дякую, — сказала та, витерла очі та висякалася, а Робін тим часом сіла на канапу.

— Шейло, ви тоді покинули ферму назавжди? — спитала вона. — Після смерті Враяна?

Шейла кивнула. З-за її окулярів досі крапали сльози.

— А вони мені погрожували, хотіли утримати. Казали, що я погана людина, що вони всім скажуть, як я знущалася з Враяна, що я крала гроші, що я знущалася з тварин на фермі… Я в житті не скривдила тварини, ніколи… Жорстокі, — додала вона, схлипнувши. — Вони такі жорстокі. Я думала, що Джонатан добрий. А він мені: «Браян майже одужав, Шейло, але він не був чистим духом і тому помер. Ти не дала йому стати чистим духом, ти кричала на нього, була поганою дружиною». Він не майже одужав, — знову схлипнула Шейла. — Зовсім він не одужав. Він погано бачив і ледь ходив, а вони знущалися з нього і кричали, бо він приносив мало грошей з вулиці.

— Мені так шкода, Шейло, — тихо промовила Робін. — Щиро. Так шкода.

Тишу протяло голосне нявчання. Повернувся кіт Смокі.

— Їсти просить, — крізь сльози сказала Шейла. — Ще не час, — мовила вона до кота. — Сусідка мене лаятиме, якщо почну давати тобі обіди.

Шейла мала втомлений вигляд. Робін не хотіла залишати її в такому стані і м’яко перевела розмову на котів і їхню непостійність. За десять хвилин Шейла достатньо опанувала себе і розповіла про свою кицьку, яку збила машина, але Робін бачила, що вона досі схвильована, і не хотіла тиснути на стареньку, просячи згадати щось іще.

— Щиро дякую, що поговорили зі мною, Шейло, — нарешті сказала вона. — Останнє питання, якщо ваша ласка. Ви не знаєте, коли Шері Ґіттінз пішла з Чапмен-Фарм? Не знаєте, де вона може бути тепер?

— Вона пішла скоро після смерті Враяна. Куди — я не знаю. То вона в усьому винна! — знову розсердилася вона. — Все сталося через неї!

— Я можу для вас щось зробити, поки не поїхала? — спитала Робін, ховаючи записник до сумочки. — Може, покликати вашу сусідку? Щоб у вас було товариство.

— Ви зупините їх? — крізь сльози спитала Шейла, проігнорувавши пропозицію Робін.

— Ми постараємося, — пообіцяла Робін. -

— Ви мусите їх зупинити, — люто сказала Шейла. — Ми були хіпі. Ми з Браяном. Просто хіпі. Ми не уявляли, до чого все дійде.

17

— Ти з неї до біса багато витягнула, — сказав Страйк. — Чудова робота.

Робін, яка сиділа у «лендровері» й обідала тунцевим сендвічем з найближчого кафе, не змогла опиратися бажанню набрати Страйка одразу після розмови з Шейлою. Він бурчав уже значно менше, ніж в минулу їхню розмову.

— Але хіба не жах? — спитала вона. — Нещасному чоловіку не надали жодної медичної допомоги.

— Жах. Проблема в тому, що він сам не звернувся до шпиталю. Тож довести злочинний намір буде дуже важко. Це не Марґарет Каткарт-Брайс, яка благала привести лікаря.

— Буцімто благала, — нагадала Робін. — Ми не маємо підтвердження.

— Так, і це проблема, — відповів Страйк, який саме стояв на вулиці під будинком братів Франків. — Нам потрібна злочинна дія з кількома свідками, які готові виступити у суді, і мені починає здаватися, що це ми на дохріна замахнулися.

— Та знаю, — погодилася Робін. — Не уявляю, щоб оповідям Шейли про побиття і шмагання повірили без додаткового підтвердження, адже стільки років минуло. Але я почну шукати Пола Дрейпера і Джордана Рейні.

— Чудово, — сказав Страйк. — Якщо пощастить, вони підтвердять знущання над собою і ще над другим… о, а ось і він.

— Хто?

— Один із Франків. Я їх не розрізняю.

— Франк-Один дещо зизоокий, а Франк-Два дещо лисіший.

— Тоді це Два, — сказав Страйк, придивившись до чоловіка. — Сподіваюся, він прямує до центру, бо інакше проситиму Дева підмінити мене раніше. О шостій в мене розмова із фейсбучним другом будівельної принцеси Флори Брюстер. Вчора він мені подзвонив.

— О, чудово. Де ви зустрічаєтеся?

— У пабі «Гренадер» в Белґравії, — відповів Страйк, рушаючи слідом за об’єктом, який прямував на станцію. — Він вибирав. Наскільки я зрозумів, це біля його роботи. Також він каже, що в нас є спільна подруга.

— Можливо, клієнтка, — припустила Робін. З року в рік кількість дуже багатих лондонців, які зверталися до агенції, зростала, а нещодавно вони попрацювали на кількох мільярдерів.

— То це все, що ти почула від Шейли? — спитав Страйк.

— Е… мабуть, так, — відповіла Робін. — Я напишу звіт за нотатками і відправлю тобі.

— Чудово. Що ж, мені час, заходимо до вагону. Гарно тобі доїхати.

— Гаразд, до зв’язку, — відповіла Робін і поклала слухавку.

Якусь мить вона роздивлялися залишки сендвіча, який виявився дуже сухим, а тоді сховала його назад у паперовий пакет і натомість потягнулася по йогурт і пластикову ложечку. Вона вагалася, перш ніж відповісти на останнє питання Страйка, бо не стала казати, що Шейла пам’ятала його присутність в Ейлмертонській комуні в дитинстві. Робін подумала, що Страйк не хоче обговорювати цю тему, адже сам він про це не згадав.

Гадки не маючи, наскільки близько він був до такої небажаної розмови, Страйк повертався до Лондона з дещо позитивнішим сприйняттям світу, бо відновив дружнє спілкування з Робін. Його гумор іще покращився, хоч і з менш сентиментальної причини, коли Франк-Два привів його до Ноттінґ-Гіллу, а тоді рушив просто до групи пастельних будинків, в одному з яких мешкала їхня клієнтка, акторка Таша Майо.

— Присідав за машинами, задивлявся на її вікна, — за годину розповів Страйк Деву Шаху, який прийшов змінити його на стеженні. — Я зробив кілька фотографій. Клею в замкову щілину він поки не лив.

— Може, чекає, щоб було темно, — припустив Шах. — Так романтичніше.

— Ти останнім часом розмовляв із Літтлджоном? — поцікавився Страйк.

— «Розмовляв»? — задумливо повторив Шах. — Ні, розмовою це важко назвати. А що?

— Якої ти про нього думки? — спитав Страйк. — Неофіційно, так би мовити.

— Дивний, — просто сказав Шах, глянувши на свого боса.

— Власне, я починаю…

— А ось і вона, — мовив Шах.

Двері будинку, де мешкала актриса, відчинилася, і на тротуар спустилася тендітна стрижена білявка з великою сумкою. Вона швидко попрямувала до метро, читаючи щось із телефона на ходу. Молодший Франк кинувся слідом, піднявши свій мобільний: вочевидь, він її знімав.

— Що за моторошний засранець, — прокоментував Шах і пішов за ними, а Страйку лишалося тільки рухатися в бік «Гренадера».

Генрі Вортінґтон-Філдз обрав для зустрічі зі Страйком паб, у якому детектив колись бував; цей заклад полюбляла Шарлотта і її заможні друзі. Елегантний фасад був пофарбований червоним, білим та синім; біля вікон висіли кошики з квітами, біля дверей стояла червоногаряча будка-вартівня.

Інтер’єр лишився таким самим, яким пам’ятав його Страйк: на стінах плакати і картини мілітарної тематики, поліровані столи, оббиті червоною шкірою сидіння та стеля, обклеєна сотнями банкнот усіх валют. Вважалося, що в пабі з’являється привид солдата, якого забили до смерті за махлювання у картах. Гості лишали гроші, щоб сплатити його борг, але це не допомагало, і примарний солдат так само являвся у закладі — чи принаймні таку історію розповідали туристам.

За винятком двох німців, які обговорювали купюри на стелі, всі клієнти були англійці — чоловіки в костюмах чи кольорових штанах-чиносах, що їх полюбляють вищі прошарки, жінки в елегантних сукнях чи джинсах. Страйк замовив пінту безалкогольного пива і сів її пити, паралельно читаючи з телефона статтю Ферґюса Робертсона про майбутній брекзит і час до часу піднімаючи погляд, щоб не пропустити свого співрозмовника.

Щойно Генрі Вортінґтон-Філдз увійшов до пабу, Страйк зрозумів, що то він — здебільшого через сторожкий погляд, притаманний людям, які збираються розмовляти з приватним детективом. Генрі мав тридцять чотири роки, але здавався молодшим. Високий, тонкий та блідий, з копицею хвилястого рудого волосся, він був в окулярах у роговій оправі та гарно скроєному однобортному костюмі з яскравою червоною краваткою в підковах. Він був схожий на працівника мистецької галереї чи продавця у люксовій крамниці. І те, і те цілком пасувало Белґравії.

Купивши собі джин із тоніком, Генрі секунду-другу придивлявся до Страйка, а тоді підійшов до його столика.

— Корморан Страйк? — Його акцент був аристократичний, із ледь помітною манірністю.

— Це я, — відповів Страйк, простягаючи руку. Генрі опустився на лаву навпроти детектива.

— Я думав, ви будете… не знаю, ховатися за газетою. Такою, з дірочками для очей.

— Це я роблю тільки у когось на хвості, — відповів Страйк, і Генрі засміявся — знервовано і довше, ніж варто було б у відповідь на подібний жарт.

— Дякую, що погодилися на цю зустріч, Генрі.

— Нема за що, — відповів Генрі і зробив ковток джину. — Коли я отримав ваше повідомлення, то перелякався, мовляв, та хто це такий? Але я почитав про вас, і Шарлотта теж сказала, що ви хороша людина, тож…

— Шарлотта? — перепитав Страйк.

— Так, — кивнув Генрі. — Шарлотта Росс. Я її знаю з антикварного салону, в якому працюю, «Арлінґтон і Блек», знаєте? Вона міняла інтер’єр, і ми їй дістали кілька приємних речей. Коли я вас загуглив, то дізнався, що ви з нею… тож я їй подзвонив, — вона чудова, мабуть, моя улюблена клієнтка… і кажу: «Привіт, Шарлі, а з цим хлопом варто поговорити?» — щось такс спитав, а вона відповіла: «Так, дуже варто». І ось я тут.

— Чудово, — сказав Страйк якомога люб'язнішим тоном і з якомога люб’язнішим обличчям. — Власне, як я писав у повідомленні, я помітив, що ви досить різко висловлюєтеся про УГЦ на своїй сторінці, тож…

— Так-так, — підхопив Генрі, знервовано посовавшись, — але я мушу сказати… ну, хочу сказати, перш ніж ми перейдемо до… це, власне, моя умова… ви ж не займатимете Флору, правда? Бо вона не в собі. Я з вами спілкуюся тільки для того, щоб їй не довелося. Шарлотта сказала, що ви будете не проти такої умови.

— Ну, це вирішувати не Шарлотті, — відповів Страйк, продовжуючи витискати з себе люб’язність, — але якщо у Флори не все гаразд із ментальним здоров’ям…

— Дуже негаразд, — вона хворіє, відколи пішла з УГЦ. Але я вважаю, що… власне, хтось мусить спитати з УГЦ, — сказав Генрі. — Тож я радо поговорю з вами, але тільки якщо ви не чіпатимете Флору.

— Вона досі в Новій Зеландії?

— Ні, там не склалося, і вона тепер у Лондоні… але чесно… вам не можна з нею говорити. Я боюся, що це може стати останньою краплею. Вона просто не витримує цю тему. Востаннє, коли вона її торкалася, це довело її до спроби самогубства.

Попри симпатію Генрі до Шарлотти (за спостереженнями Страйка, гомосексуальні чоловіки найчастіше були схильні не бачити недоліків у його вродливій, дотепній і бездоганно вдягненій колишній), Страйк не міг не поважати його бажання захистити подругу.

— Гаразд, домовилися. Питання: ви сам контактували з УГЦ безпосередньо?

— Так, у вісімнадцять років. Я познайомився з чоловіком у барі, і він мене запросив до Чапмен-Фарм на курс йоги, медитації тощо. Він був просто вау, — додав Генрі з новим нервовим смішком. — Привабливий старший чоловік.

— Він щось казав про релігію?

— Та ні… більше… ну знаєте, про духовність. З його вуст все було дуже круто та цікаво. Він розповідав, типу, про боротьбу з матеріалізмом та капіталізмом, а ще сказав, що можна навчитися… прозвучить дико, але… навчитися не аж магії, а певним речам про свою власну силу, якщо довго цим займатися… Я був щойно зі школи, тож… подумав, поїду подивлюся, що там… і Флору з собою запросив. Ми дружили зі школи, разом вчилися у Мальборо. Ми були ніби… обоє гомосексуальні, обоє захоплювалися речами, які більш нікому не були цікаві, і я такий сказав Флорі: «Поїхали зі мною, побудемо там тиждень, буде весело». Це здавалося такою собі поїздкою на канікули, розумієте?

— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?

— Е… звісно, робіть, — сказав; Генрі. Страйк дістав записник і ручку.

— Отже, ви познайомилися з ним у барі… де це було, в Лондоні?

— Так. Того бару більше немає. А був неподалік звідси.

— Пам’ятаєте, як звали чоловіка, який вас запросив?

— Джо, — відповів Генрі.

— То був гей-бар?

— Не те щоби гей-бар, — відповів Генрі, — але власник був гей, тож так… місце було класне, і я подумав, що цей Джо теж має бути класним.

— І це було в 2000 році?

— Так.

— Як ви з Флорою дісталися Чапмен-Фарм?

— Я був за кермом, слава Богу, — гарячково відповів Генрі, — і так у мене там була машина, і можна було виїхати. Більшість приїхала мікроавтобусом і мала чекати, коли він їх забере. Я був збіса радий, що приїхав на машині.

— Що сталося, коли ви туди прибули?

— Е… ну, треба було здати всі свої речі, а натомість видавали такі ніби спортивні костюми, а коли ми перевдяглися, нас усіх посадили в тому сараї, і ми з Флорою такі перезиралися, і нас так розбирало сміхом. Ми собі думали: «І нахріна ми сюди приїхали?»

— Що було далі?

— Далі ми пішли на велику спільну трапезу, і перед їдою нам поставили «Heroes» Девіда Бові. Через колонки. Так, а тоді… тоді зайшов він. Тато Джей.

— Джонатан Вейс?

— Так. І звернувся до нас.

Страйк чекав.

— І, ну, я розумію, чому люди на це ведуться, — не без тривоги сказав Генрі. — Коли він говорить… Він тоді казав: «Ось, люди все життя женуться за речами, які не приносять їм щастя. Люди помирають нещасними та розчарованими і так і не дізнаються про все те, що їм було призначено пізнати. Не бачать істинного шляху», — і все таке. Ще він сказав, що люди грузнуть у матеріалістичній брехні… і це було так… у нього є дар, — додав Генрі. — Він не кричав, не переконував… він виявився зовсім не таким, як можна уявити. Нам із Флорою здалося… ми потім це обговорювали… що він один із нас.

— Що ви маєте на увазі?

— Що він розумів, як воно… як воно, — не бути… не бути як всі, знаєте? Може, звісно, і не знаєте, — Генрі знизав плечима і розсміявся. — Але більше нам із Флорою не було смішно, ми після того… так, і тоді ми пішли до спалень. Звісно, окремо. Жінки і чоловіки живуть у різних гуртожитках. Я ніби повернувся до приватної школи, — знову засміявся Генрі.

Наступного дня нас підняли щось о п’ятій ранку і ми всі пішли на медитацію перед сніданком. Після сніданку нас розділили на групи. Ми з Флорою були в різних. Вони розділяють людей, які знають одне одного.

А потім понеслося. У тебе немає вільної хвилини, щоб замислитися, ти ніколи не на самоті. Поруч завжди хтось із УГЦ щось тобі каже. Ти або на лекції, або співаєш мантри у храмі, або працюєш на полі, або годуєш худобу, або щось робиш на продаж, або готуєш, а хтось постійно вголос читає літературу УГЦ… а, і ще були групові обговорення, коли ми сідали колом, хтось із УГЦ розповідав, а ми ставили питання. Весь час щось було до одинадцятої вечора, і під кінець дня ти був такий утомлений, що думки плуталися, а о п’ятій ранку все починалося знову.

І ще нас навчали такій техніці, що коли виникає якась негативна думка — про церкву, про що завгодно — то треба співати мантру. Вони це називали убивством фальшивого «я», бо типу фальшиве «я» боротиметься з усім добрим, його суспільство навчило вірити у певні речі, які насправді брехливі, і треба постійно боротися зі своїм фальшивим «я», щоб мати відкритий розум і могти прийняти правду.

Минуло всього кілька днів, а відчуття було таке, що місяць. Я був такий утомлений, а ще майже весь час голодний. Вони це роблять спеціально, кажуть, що постування загострює сприйняття.

— А що ви думали про церкву в процесі усього цього?

Генрі відпив ще джину з тоніком, а тоді відповів:

— Перші пару днів я тільки мріяв, щоб воно вже нарешті скінчилося. Але там були хлопці, давні віряни, які ставилися до мене дуже приязно і в усьому допомагали, і вони здавалися дуже щасливими… то був… то був ніби інший світ, ти ніби скидав… всі свої звички, якось так. Всі постійно казали, який ти класний, і так хотілося, щоб тебе хвалили ще, — ніяково додав Генрі. — Ніби мимохіть. І всі ці розмови про чистий дух… виникало відчуття, що ти станеш супергероєм, коли матимеш чистий дух. Я знаю, це звучить дико, але… якби ви там побували… коли вони про це говорили, це не здавалося дичиною.

На третій день Тато Джей виголосив нову велику промову в храмі… храм був не такий, як тепер, — у них тоді ще не було стільки грошей. Храм на фермі тоді був просто іншим сараєм, але вони все зробили красиво, розмалювали його символами всіх релігій, постелили старий килим, на якому ми всі сиділи.

Тато Джей розповідав про те, що станеться, якщо світ не прокинеться, і суть там була така: звичайні релігії розділяють, а УГЦ єднає, і коли люди єднаються попри культури, і коли люди стають вищими версіями себе, вони перетворюються на непереборну силу і можуть змінити світ. Там на Чапмен-Фарм було повно чорношкірих і смаглявих людей, і білих теж, і це сприймалося як доказ його слів. І я… йому просто вірив. Воно здавалося… там просто не було чому заперечити… кінець бідності тощо, перетворення на вищу версію себе… і Тато Джей просто здавався людиною, з якою хочеться затусити. Він був такий приязний і здавався… ну справді татком, якого кожен хотів би мати, якби міг вирішувати, розумієте?

— То чому ви передумали? Чому поїхали, пробувши всього тиждень?

Усмішка на обличчі Генрі згасла.

— Сталося дещо, що… що змінило моє ставлення до них.

Там на фермі була одна жінка, глибоко вагітна. Не згадаю, як її звали. І от якось, коли ми орали такими здоровими кіньми, — дуже важка робота, — вона потрапила до нашої групи, і я весь час на неї дивився і думав — бляха, а їй хіба це можна робити? Але мені було вісімнадцять років, що я тямив?

І от ми закінчили ділянку, а вона раптом скрутилася. Опустилася на коліна в тому костюмі й трималася за живіт. Я перелякався, думав, вона зараз почне народжувати.

І тоді інший член групи став біля неї на коліна, але не допоміг, а просто почав співати мантру просто їй в обличчя. І всі решта теж почали співати. А я стояв і думав: «Чому вони їй не допомагають?» Але мене ніби… паралізувало, — сказав Генрі, і видно було, що йому соромно. — Здавалося, що… що в них тут так заведено… що воно, може, подіє. Тож я не… але їй було справді дуже погано, і нарешті один із них побіг до садиби, а всі інші далі співали мантру.

Хлоп, який побіг по допомогу, повернувся з дружиною Вейса.

Тут Генрі вперше завагався.

— Вона була… вона була моторошна. Вейс мені тоді подобався, але вона… я не розумів, як вони можуть бути разом. І от вона підійшла, всі перестали співати, а Мадзу просто стала над тією жінкою і отак… отак подивилася на неї. Навіть не заговорила. І та вагітна жінка перелякалася і так-сяк підвелася, і видно було, що їй дуже боляче і вона втрачає свідомість, але вона пішла з Мадзу. Ледь ішла.

Ніхто не дивився мені в очі. Всі поводилися так, наче нічого не сталося. Ввечері за столом я виглядав ту жінку, але її не було. Власне, до від’їзду я більше жодного разу її не бачив.

Я хотів поговорити з Флорою про те, що сталося, але не міг підійти до неї, а ночувала вона в іншій спальні.

Тоді в останній вечір до нас знову звернувся Тато Джей. Знову в храмі. Світло вимкнули, а він став перед великими ночвами з водою, підсвіченими такими ніби підводними вогнями, і змусив воду робити різні речі. Вона піднімалася за його командою, закручувалася спіралями, він розділяв її і знову з’єднував… Я злякався, — зізнався Генрі. — Думав: «Та ні, це фокуси», — але не розумів, яким чином він це робить. Тоді він змусив воду показати обличчя, людське обличчя. Одна дівчина закричала. А тоді вода заспокоїлася, світло знову ввімкнули, і Тато Джей сказав: «Під кінець нас відвідав дух. Іноді вони приходять, особливо якщо зібралося багато Сприйнятливих». І сказав, що, вочевидь, новачки виявилися дуже чутливими до таких речей.

А тоді у нас спитали, чи ми готові до переродження. І люди почали підходити і лягати в ті ночви, під воду, а тоді їх витягали, і всі аплодували й раділи, Тато Джей їх обіймав, і вони ставали біля стіни разом з іншими вірянами.

А я просто всирався зі страху, — додав Генрі. — Не можу пояснити… було очікування, що ти приєднаєшся і всі тебе схвалять, дуже сильний тиск, всі дивилися, і я просто не уявляв, що буде, якщо я відмовлюся.

А тоді покликали Флору, і вона пішла просто до води, лягла у ночви, випірнула, вся така щаслива, і усміхнена стала біля стіни.

І присягаюся, я не знаю, чи стало б мені сили сказати «ні», але, СЛАВА БОГУ, там була ще одна дівчина переді мною, чорна дівчина з татуюванням Будди на шиї, і я ніколи її не забуду, бо якби не вона… вони назвали її ім’я, а вона сказала: «Ні, я не хочу приєднатися». Чітко і ясно. І атмосфера стала просто крижаною. Усі дивилися на неї вовком. Усміхався тільки Тато Джей, який їй прочитав цілу лекцію про те, що, звісно, світ матеріалізму вабить. Він прозоро натякав, що вона хоче працювати на якогось нафтового гіганта замість рятувати світ. Але вона стояла на своєму, хоч і розплакалася.

А тоді покликали мене, і я сказав: «Я теж не хочу». І побачив обличчя Флори. Таке, ніби я її вдарив.

Тоді покликали двох людей, що залишилися, і вони приєдналися.

А тоді, поки всі аплодували і вітали нових вірян, до мене і до дівчини, яка відмовилася, підійшла Мадзу і сказала: «Ви йдете зі мною». Я сказав: «Я хочу спочатку поговорити з Флорою, я з нею приїхав». Мадзу сказала: «Вона не хоче з тобою говорити». Флору вже вивели разом з іншими вірянами. Вона навіть не озирнулася.

Мадзу відвела нас до садиби і сказала: «Автобус їде тільки завтра вранці, тож доведеться почекати тут». І вона показала нам кімнатку без ліжок і з ґратами на вікнах. Я сказав: «Я приїхав машиною», — а тоді до дівчини: «Підкинути тебе до Лондона?» Вона погодилася, і ми поїхали… Вибачте, мені треба ще випити, — мляво промовив Генрі.

— Я пригощу, — сказав Страйк, підводячись.

Коли він повернувся до столика з новим джин-тоніком для Генрі, то побачив, що молодший чоловік витирає окуляри своєю шовковою краваткою. Він здавався приголомшеним.

— Дякую, — сказав він, надягаючи окуляри, взяв склянку і зробив великий ковток: — Боже, навіть згадувати про це… а я там пробув усього тиждень.

Страйк, який детально записував усе, що розповідав Генрі, повернувся на дві сторінки назад.

— Та вагітна жінка, яка упала… ви більше ніколи її не бачили?

— Не бачив, — відповів Генрі.

— Можете її описати? — спитав Страйк, знову беручи ручку.

— Е… білява, в окулярах… Не дуже чітко пам’ятаю.

— Ви бачили, щоб на Чапмен-Фарм до когось застосовували насильство?

— Ні, — відповів Генрі, — але Флора точно бачила. Вона мені про це розповідала, коли вибралася.

— А коли вона вибралася?

— За п’ять років. Я почув, що вона вдома, і подзвонив їй. Ми зустрілися, і я був у шоці від того, якою вона стала. Така худа. Така хвора. І вона була… не в собі.

— Як саме не в собі?

— Боже, та як лише можливо. Спершу говорила ніби нормально, потім знічев’я почала сміятися. Таким абсолютно фальшивим сміхом. Тоді так-сяк зупинилася і сказала: «Я надягала щасливе обличчя…» — і я не знаю, може, їх так змушували робити, — сміятися, коли їм сумно, — але це було моторошно. А ще вона весь час співала мантри. Ніби не могла контролювати себе.

Я спитав, чому вона пішла, і Флора відповіла, що почали коїтися погані речі, але вона не хоче про них говорити, а тоді після двох склянок воно з неї само полилося. Вона сказала, що її шмагали ременем, розповіла про секс, — що її змушували спати з кожним, на кого вкаже церква, — і весь час сміялася і намагалася перестати… на неї просто страшно було дивитися. А після третьої склянки, — додав Генрі вже пошепки, — вона сказала, що бачила, як Утоплена пророчиця когось убила.

Страйк підняв погляд від записника.

— Але вона не сказала… вона відмовилася розповідати подробиці, — швидко додав Генрі. — Можливо, це було… не вигадка, але… вона була не в собі. Коли Флора це сказала, то дико перелякалася. Вона була п’яна, — додав Генрі, — п’яна як чіп із трьох склянок. Вона п’ять років не вживала алкоголю, тож не дивно…

— Вона казала, кого було вбито?

— Ні, тільки додала, що це бачила не лише вона. Сказала щось типу: «Там були всі». А тоді в неї почалася справжня паніка, вона запевнила, що хотіла сказати інше, що я маю все забути, інакше Утоплена пророчиця забере її наступною, бо вона розповіла про це. Я відповів: «Та все гаразд, я ж бачу, що ти жартуєш…»

— Ви в це повірили? Що то був жарт?

— Ні, — непевно відповів Генрі, — вона зовсім не жартувала… але ж ніхто про таке не заявляв, так? І якщо там було багато свідків, хтось би звернувся до поліції? Можливо, церква просто влаштувала виставу, ніби хтось загинув, щоб залякати людей?

— Можливо, — погодився Страйк.

Генрі глянув на годинник.

— Мені за двадцять хвилин треба бути в іншому місці. Чи це…

— Ще кілька питань, якщо ваша ласка, — сказав Страйк. — Той чоловік на ім’я Джо, який вас завербував… Ви часто бачили його, поки були на фермі?

— Він там з’являвся, — відповів Генрі. — Але я з ним більше не розмовляв.

— Що він робив у барі? Алкоголь хіба не заборонений церквою?

— Заборонений, — сказав Генрі. — Не знаю… може, він пив щось безалкогольне?

— Гаразд… на фермі було багато дітей?

— Певна кількість, так. Там мешкало кілька сімей.

— Ви пам’ятаєте чоловіка на ім’я Гарольд Коатс? Він був лікарем.

— Ем… здається, — відповів Генрі. — Такий старий?

— Так, він мав уже бути в поважному віці. Ви бачили його з тими дітьми?

— Здається, ні.

— Гаразд, тоді, мабуть, це все, — сказав Страйк і дістав із гаманця візитівку. — Якщо ще щось згадаєте, подзвоніть мені.

— Обов’язково, — відповів Генрі, взяв картку і допив свій другий джин-тонік.

— Дуже вдячний, що ви погодилися зустрітися зі мною, Генрі, — сказав Страйк, підводячись, щоб потиснути йому руку.

— Нема за що, — відповів Генрі, теж підводячись. — Сподіваюся, я хоч трохи допоміг. Я завжди так паскудно почувався, бо не забрав із собою Флору, тож… так… власне, я саме тому погодився з вами поговорити. Ну, бувайте. Приємно було познайомитися.

Щойно Генрі рушив до виходу, до пабу ввійшла чорнява жінка, і з гнівом та відчуттям цілковитої невідворотності Страйк упізнав Шарлотту Росс.

18

Страйк підозрював, що Шарлотта не забариться, відколи Генрі сказав, що теж із нею знайомий. Люди повертали голови в її бік; Страйк бачив це роками — її краса вривалася в приміщення, мов холодний вітер. Вони з Генрі здивовано зойкнули, зустрівшись біля дверей (Генрі, схоже, здивувався щиро), а Страйк тим часом зібрав свої речі.

— Корме, — промовив голос за його спиною.

— Привіт, Шарлотто, — сказав він, не обертаючись. — Я вже йду.

— Мені потрібно поговорити з тобою. Прошу. П’ять хвилин.

— Боюся, мені треба бути в іншому місці.

— Корме, прошу. Я б не просила, якби… прошу! — повторила вона голосніше.

Страйк знав, що вона цілком здатна влаштувати скандал, якщо не отримає бажаного. Шарлотта з’являлася на шпальтах газет, він теж був відомим, і Страйк боявся, що сцена у пабі може стати предметом пліток і просочитися до якогось журналіста.

— Гаразд, п’ять хвилин, — холодно сказав він і сів до залишків безалкогольного пива у кухлі.

— Дякую, — задихано вимовила Шарлотта і негайно пішла до бару по келих вина.

За дві хвилини вона повернулася і скинула чорне пальто, під яким була темно-зелена шовкова сукня, на талії перетягнута масивним чорним поясом, а тоді опустилася на місце, яке щойно звільнив Генрі.

Страйк ще ніколи не бачив її такою худою, але вона була прекрасна — навіть маючи сорок один рік. Довге чорне волосся спадало нижче плечей; зелені очі з іскрами були обрамлені природними густими віями, і якщо навіть вона була нафарбована, то так акуратно, що й не помітиш.

— Ти, мабуть, уже зрозумів, що я наперед знала, де ти будеш, — усміхнулася вона, запрошуючи його теж усміхнутися її хитрості. — Це я порадила Генрі цей паб. Він такий милий, правда?

— Чого тобі треба?

— Ти стільки скинув. Маєш класний вигляд.

— Чого, — повторив Страйк, — тобі треба?

— Поговорити.

— Про що?

— Це непросто, — відповіла Шарлотта, пригубивши вино. — Розумієш? Я не можу так одразу.

Страйк глянув на годинник. Шарлотта кинула на нього сердитий погляд над вінцями келиха.

— Гаразд, добре. Я щойно дізналася, що в мене рак.

Страйк чекав чого завгодно, але не цього. І нехай це була неприємна і, мабуть, несправедлива підозра, він негайно подумав — а чи не бреше вона? Він знав, що Шарлотта не тільки вправна маніпуляторка, а й схильна ризикувати — аж до саморуйнування — щоб отримати бажане.

— Дуже прикро це чути, — стримано мовив він. Шарлотта дивилася на нього, заливаючись рум’янцем.

— Ти вирішив, що я брешу, так?

— Ні, — відповів Страйк. — Про таке було б просто ганебно брехати.

— Так, — погодилася Шарлотта, — ганебно. А ти спитаєш мене, яка форма, як…

— Я думав, ти сама мені зараз скажеш, — відповів Страйк.

— Грудей, — сказала Шарлотта.

— Он як, — сказав Страйк. — Що ж. Сподіваюся, ти тримаєшся.

Її очі наповнилися сльозами. Страйк сотні разів бачив, як вона і плаче — страждаючи, так, а ще від люті та відмови — і його це не зворушило.

— І більше ти нічого не скажеш?

— А що ще я можу сказати? — озвався він. — Я справді сподіваюся, що ти тримаєшся. У тому числі заради дітей.

— І це… і це все? — прошепотіла Шарлотта.

Колись вона почала б кричати, начхавши на свідків, але Страйк бачив, що цю тактику вона відкинула як неефективну, бо тепер він їй не належав.

— Шарлотто, — почав він тихо, нахилившись до неї, щоб ніхто не підслухав, — я не знаю, яким чином мені це донести до тебе. Між нами все скінчено. Я бажаю тобі всього найкращого, але між нами все скінчено. Якщо в тебе рак…

— Тобто ти таки вважаєш, що я брешу?

— Дозволь закінчити. Якщо в тебе рак, ти маєш зосередитися на своєму здоров’ї і близьких людях.

— Близьких людях, — повторила вона. — Зрозуміло.

Вона відкинулася на шкіряну лаву і витерла очі. Кілька чоловіків біля бару дивилися на неї. Шарлотта, вочевидь, відчула, що має аудиторію, бо затулила обличчя руками і почала схлипувати.

«Бляха-муха».

— Давно тобі поставили діагноз? — спитав Страйк, щоб вона не плакала. Вона негайно підняла блискучі очі й витерла їх.

— Минулого тижня. У п’ятницю.

— Як?

— У вівторок пішла на профілактичний огляд, і… ось, мені подзвонили у п’ятницю і сказали, що знайшли щось.

— І вже впевнені, що це рак?

— Так, — надто поспішно відповіла вона.

— Що ж, як я вже казав… тримайся.

Він почав підводитися, але вона схопила його за руку.

— Корме, прошу, вислухай мене. Ну серйозно. Прошу. Прошу. Це питання життя та смерті. Це таке, що змушує людину… ти пам’ятаєш, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, — коли ти втратив ногу… так, Боже… це змушує зрозуміти, що насправді важливо. Тоді ти знову полюбив мене. Хіба ні? Хіба ти не хотів мене одну з усього світу?

— Хіба? — перепитав Страйк, дивлячись на її прекрасне обличчя. — А може, я просто пристав на твою пропозицію, бо це було найлегше?

Вона сахнулася і відпустила його руку.

У будь-яких стосунках є своя усталена міфологія, і вони з Шарлоттою свято вірили, що в найгіршу мить його життя, коли Страйк лежав у шпиталі без ноги і без перспектив у війську, її повернення стало для нього порятунком, давши йому опору й причину жити далі. Страйк розумів, що порушив священне табу, спаплюжив те, що слугувало джерелом не просто її гордості, а переконаності, що — нехай Страйк це і заперечував — він досі кохав жінку, якій стало щедрості покохати скаліченого чоловіка без професійного майбутнього і ламаного пенні у кишені.

— Сподіваюся, ти триматимешся.

Він підвівся і, не даючи їй часу оговтатися і дати відсіч, пішов геть, щомиті очікуючи кинутого в потилицю пивного кухля. На його щастя, щойно Страйк ступив назовні, в полі зору з’явилося порожнє таксі. Двох хвилин не минуло після розставання з нею, а він уже мчав на Денмарк-стріт.

19

— Змова таких масштабів, що її майже неможливо помітити, бо ми живемо у неї всередині, бо вона формує наше небо та землю, і єдиний шлях до втечі — єдиний! — полягає у тому, щоб буквально, фізично перейти до іншої реальності, до істинної реальності.

Був суботній ранок. Робін вже сорок п’ять хвилин сиділа у храмі на Руперт-Корт. Сьогодні виступав чоловік, який напоумляв Вілла Еденсора на Бервік-стріт. Він назвався сином Тата Джея — Тайо. Всі активно зааплодували, і Робін теж, але на думку їй спала характеристика, яку дав Тайо Кевін Пірбрайт: «нестриманий виконавець» УГЦ.

Тайо мав негусте темне волосся нижче вух і такі самі великі сині очі, як у батька, а може, і квадратну щелепу Джонатана, але за другим підборіддям її не було видно: Тайо носив кількадесят кілограмів зайвої ваги. Робін він нагадував розгодованого пацюка: з довгим гострим носом і на диво маленьким ротом. Промова Тайо була емфатичною та дидактичною, і хоча паства час до часу бурмотіла, погоджуючись із ним, ніхто не сміявся і не плакав.

У першому ряду сьогодні сидів відомий романіст Джайлз Гармон. Робін упізнала його, коли він проходив повз. Гармон був невисокий на зріст і відпустив волосся, мов справжній денді, а ще мав тонкі, майже тендітні риси і тримався скуто, ніби постійно готувався до чужих поглядів. Товариство йому складав яскравий добродій років сорока з чорним волоссям, євразійськими рисами та глибоким шрамом від злегка кривого носа до щелепи. Ці двоє крокували проходом повільно, махаючи знайомим та служкам. На відміну від Нолі Сеймур, чоловіки не зображали ніяковість, а схвально усміхнулися, коли віряни пропустили їх і звільнили місця попереду.

«Та закругляйся вже», — утомлено думала Робін, слухаючи балаканину Тайо. Раян учора залишився у неї, і після сексу вони багато розмовляли, здебільшого про ризикованість роботи під прикриттям. Робін не була такою необізнаною чи зверхньою, щоб уважати, що їй не треба порад, але перед самим сном у неї майнула думка: «Слава Богу, я не розповіла тобі про духовне єднання».

Тайо Вейс нарешті завершив промову. Йому аплодували з повагою, але геть не так завзято, як його батькові чи Бецці Пірбрайт. Світло увімкнули, знову заспівав Девід Бові. Робін не поспішала вставати й копирсалася у своїй сумочці від «Ґуччі», сподіваючись, що білява служителька знову підійде. Повз пройшов Джайлз Гармон, велично киваючи наліво й направо. Його високий супутник лишився біля сцени, де його оточила невелика юрба.

Робін затрималася у проході, з непевною усмішкою роздивляючись пророків на стелі — ніби вперше їх помітила. Вона стояла майже точно під Утопленою пророчицею у білих шатах і з недобрими чорними очима, коли почувся знайомий голос:

— Ровено?

— Привіт! — стрепенулася Робін. Підійшла білявка, яка вже розмовляла з нею. Вона усміхалася, а в руках мала стос брошур, які здавалися товщими, ніж ті, що зазвичай лежали на поличках перед сидіннями.

— Як класно, що ти повернулася!

— Ага, — усміхнулася Робін. — Ніби медом мені тут намазано.

Білявка засміялася, а Робін зрозуміла, що хтось стоїть просто за її спиною. Обернувшись, вона мало не зазирнула в обличчя Тайо Вейсу й відчула спазм антипатії. Вона не пам’ятала, коли востаннє їй настільки хтось не подобався. Вся стриманість знадобилася Робін, щоб усміхнутися йому наївно та приязно і сказати:

— Так надихає! Я про вашу промову. Дуже сподобалася.

— Дякую, — поблажливо озвався той і злегка торкнувся її спини. — Приємно знати, що вам сподобалося.

— Тайо, це Ровена, — сказала білявка. — Мені здається, вона…

— Майже напевно Сприйнятлива, — погодився Тайо Вейс, ледь відчутно торкаючись бретельки її ліфчика. — Так, це дуже помітно.

Робін дуже кортіло відштовхнути його руку, але вона трималася та усміхалася.

— Вам було б цікаво відвідати наш ретрит? — спитав Тайо.

— Я саме хотіла це запропонувати! — широко всміхнулася білявка.

— А що мається на увазі? — спитала Робін, всіма фібрами душі протестуючи проти руки Тайо Вейса у себе на спині.

— Тиждень вашого часу, — відповів той, заглядаючи їй у вічі. — На фермі Чапмен-Фарм. Там ви зможете пізнати глибше.

— Bay, — сказала Робін. — Звучить цікаво…

— Вас це дуже надихне, — запевнив Тайо.

— Це так захопливо! — кивнула до Робін білявка. — Природа, дослідження ідей, медитація…

— Bay, — повторила Робін.

— У вас є можливість вирватися з роботи? — спитав Тайо, не прибираючи руки.

— Я саме пішла з роботи і поки не знайшла іншу, — сказала Робін.

— Як вчасно! — вигукнула білявка.

— І коли це планується? — спитала Робін.

— Наш автобус їде з «Вікторія-Стейшн» о десятій наступної п’ятниці, — сказала білявка. — До Чапмен-Фарм їдуть три групи. Ось…

Вона простягнула Робін брошуру зі свого стосу.

— Тут уся потрібна вам інформація, що брати…

— Дякую! — усміхнулася Робін. — Залюбки поїду!

Тайо Вейс опустив руку на талію Робін і нарешті прибрав її.

— До зустрічі у п’ятницю, — сказав він, ідучи геть.

— Це так чудово! — сказала білявка, обнімаючи Робін, яка від подиву засміялася. — Просто дочекайся! Я чесно маю передчуття щодо тебе. Ти дуже швидко досягнеш духовної чистоти.

Робін рушила до виходу. Інша служителька пхала брошуру худому смаглявому молодику в окулярах і футболці зі Спайдерменом. Високий красень зі шрамом на обличчі розмовляв з одним зі збирачів пожертв біля дверей. Коли Робін підійшла, він глянув на її обличчя, а тоді на брошуру у неї в руці, та усміхнувся.

— Чекаю на зустріч на фермі, — Сказав він, простягнувши велику суху руку. — Доктор Джов, — додав він тоном, який ніби промовляв «наче ти не знала».

— О, так, я теж дуже чекаю, — відповіла Робін, усміхаючись йому.

Вийшовши на Вардор-стріт, вона скинула силувану посмішку й дозволила обличчю розслабитися. Роззирнувшись, щоб поруч не було служителів, Робін дістала з сумочки мобільний і набрала Страйка.

— Третій раз щасливий… Я їду.