Світло чорної свічки

Розділ X

Громовий регіт, пронизливий свист, глузи проводжали людину, що в останню мить відчайдушним стрибком урятувала собі життя. Бугай люто таранив рогами бар'єр, ще, ще, потім крутнувся й важко подибав через арену. Кров нуртувала в ньому, роздратованому червоними хустинами і сталевими гаками бандерильєро.

Настала черга пікадорів. Бугай, упершись передніми ногами в пісок, утупив налиті кров'ю очі в нового супротивника й чекав нападу. Перша піка поцілила його горбату шию. Струменем ударила кров. Заревла захоплена юрба на високих ярусах. Бугай струснув опасистим рудим тілом і кинувся вперед. Пікадор миттю смикнув коня вбік, але не встиг ухилитися. Широкі вила рогів простромили коневі черево. Вершник вилетів із сідла, та враз схопився і дременув за бар'єр. У громі оплесків потонув крик конаючої тварини. Оце торо! Спасибі тобі, матір божа, за такого бугая!

А бугай вивалив нутрощі з розпоротого конячого живота й пороздирав їх.

Йозеф Кракмеєр ступив із затінку воріт і пішов навпростець через спорожнілі вулиці. Він ледве переставляв ноги, стримуючи себе, щоб не заточитись, чим скидався на підпилого вчителя, який боїться за свій авторитет. Кримінальний радник неохоче прийняв Саласонове запрошення подивитися кориду, бо уявляв це бридке видовище. Тепер він знав, що занадто поклався на себе. Перед його очима стояла невідчепна картина: намотані на роги криваві кінські кишки.

По той бік вулиці починався сквер. Порослі бур'яном доріжки, занедбані кущі, дві акації. У висохлому водограї каміння вкрилося мохом. Неподалік стояла лава. На її потрісканій спинці хтось вирізав п'ятикутну зірку, серп і молот. Малюнок був дуже свіжий.

Кракмеєр продирався крізь кущі, й під ногами тріщало сухе галуззя. Підійшов до акації, нахилившись, зіперся ліктем об стовбур, а лобом об руку і виблював. Картина бридкого видовища, що не полишала його, поволі зблідла. Він вибрався на доріжку, потім звернув до лави і сів, украй вимучений. У роті було кисло і гидко, і він почав смоктати м'ятні цукерки. На хвилину його порожній, бездумний погляд втупився у мертвий водограй. І сюди з арени долітали вибухи реву глядачів і затихали високо в погідному небі.

«Нижча раса,— подумав Кракмеєр.— Безперечно, то була не найкраща фюрерова ідея — проливати арійську кров за це бидло. Таке свинство, як по той бік муру, типове тільки для більшовизму. А цей Саласон? Аж губи облизував од задоволення. Несимпатичний тип, можливо, й червоний. Не слід би Фаріанові так церемонитися зі своїм табуном у цій звироднілій країні».

Кракмеєр ще змалку не міг спокійно дивитися, коли хтось знущався над тваринами. Якось він знепритомнів, коли шкільні товариші влаштували мушині перегони, повідривавши мухам крила й підганяючи їх голками. Іншим разом, напередодні Нового року, він довго плакав, коли мати патрала гуску. Батько набив його, але й тим не примусив покласти до рота хоч один шматочок м'яса. Через таку майже хворобливу любов до тварин він незабаром став сторонитися своїх ровесників. Ця любов ще й тепер була причиною його неухильного вегетаріанства.

Однокласники частенько брали його на глум, а він по-своєму мстився їм. Доносив учителеві на того, хто зумисне ховав ключа од шафи. Або потай розливав чорнило на зошиті першого учня в класі чи легенько намазував ваксою спинки парт. І зло втішався, коли карали невинного. Він збагнув, що хитрістю можна сильніше дошкулити, ніж кулаками, і це глибоко закарбувалося в його свідомості. Сам він ніколи не бився. Міг, наприклад, узяти обценьками монету, розпекти її на полум'ї свічки і покласти на тротуар, а потім нишком радіти собі, коли хтось обпече пальці.

Його мозок вигадував усе нові садистські витівки. Навіть матері він не пожалів. Якось їй мало серце не розірвалося, коли вона, дружина судового виконавця Кракмеєра, зайшовши вночі до туалету і ввімкнувши світло, побачила на кришці унітазу виліплений з гіпсу череп, точнісінько як людський. Фрау Кракмеєр закричала так, що на вулиці почули. «Ти не моя дитина, ти — потвора»,— кричав батько, шмагаючи сина. А через тиждень судовий виконавець мусив навідатися до лікаря. На його обличчі раптом з'явився висип. Нікому і на думку не спало, що то Йозеф линув соляної кислоти у воду для гоління...

— Не гаразд щось із шлунком, еге? — спитав Кнуспель і глузливо посміхнувся.

Кракмеєр тіпнувся з несподіванки. Він не помітив, як берлінець підійшов до нього. Напевне, Кнуспель уже довгенько був неподалік, бо його погляд мандрував між кримінальним радником і чагарником. Він невимушено сів біля гауптштурмфюрера, затуливши спиною вирізану зірку.

— Щойно бугай підім'яв одного з тих йолопів. Якщо хочете знати, це було не захоплююче видовище.

— Але я не бажаю знати, Кнуспель. Як ви сюди потрапили? Як ваше завдання?

— Виконано. В готелі довідався, що ви із Саласоном поїхали на кориду. Розшукав я вас швидко. Але ж ви сиділи біля того вичепуреного сеньйора. Це по-перше. По-друге, саме випустили бугая. Хіба міг я позбавити вас такої втіхи? Отож. Потім пішов слідом за вами.— Він знову глянув на кущі й дурнувато всміхнувся.— Я, звісно, навіть трохи зачекав, поки ви... Може, мені зайти пізніше до вас у готель? — Він трохи подався вперед, ніби збираючись устати.

— Прошу доповідати! — різко наказав Кракмеєр і затягнув розслаблену краватку. До нього поверталось самовладання. Він так глянув на Кнуспеля, що той відразу згадав, яке його місце.

— Слухаюсь, гауптштурмфюрере,— гаркнув він і, випроставши спину, поклав руки на коліна. Чим довше він говорив, тим страждєнніший ставав вигляд у кримінального радника. Кнуспель міг припустити, що це від раптового зубного болю, адже він його ще дуже мало знав.

До Мадріда Кракмеєр прибув цього разу з надто конкретною метою. Перше і найголовніше — забрати Чорну Свічку. Одначе телеграма начальника відділу іспанської таємної поліції і сама розмова з ним не давали підстав для надмірного оптимізму. Саласонів Диявол розкинув тенета на потрібному місці, але Лауренц поки що лишався на волі, а за таких умов усяке могло трапитися. Тому-то Кракмеєр мав зараз досить часу, щоб узятись за другу, не менш важливу справу. У папці Гуннара Йоренсена він вичитав прізвища сімох чоловіків і однієї жінки, яких разом з Лауренцом судив трибунал. Все про них довідатись було доручено Кнуспелю, який мав широкі зв'язки. Берлінець витратив лише півдня, щоб дізнатися про дальшу долю цих восьми засуджених. Жінку після трьох місяців табору перевели в католицьку психіатричну лікарню, де вона померла. З семи чоловіків живими ще залишалися четверо. Усі відбували свій чималий строк у таборі для політичних в'язнів, що знаходився поблизу столиці. Політв'язні чотирнадцять годин працювали на будівництві помпезного пам'ятника, над яким шефствував сам каудильйо. Один день праці їм зараховувалось за два дні строку, проте ніхто не мав надії вийти на волю. Щодня табірний священик справляв похоронний обряд. В'язні вмирали як не від виснаження, то від каміння, що падало на голови.

— Я пробрався туди, батечку! Дав п'ятдесят песет шоферові, що віз цемент,— сповістив Кнуспель.— Я бачив усіх чотирьох. Троє вже на ладан дишуть. Ще місяців зо два протримаються, не більше. От тільки отой Мануель — волячої сили чолов'яга. Напевне, шахтар.

— Це не важливо. Не відхиляйтесь від суті.— Голос Кракмеєра звучав холодно і байдуже. Тепер Кнуспель подобався йому, але він намагався не виявляти цього. Не годилося б таких посилати у цю розбещену країну. Шкода, що берлінець ніяк не відвикне від своєї вульгарної поведінки.— Гадаю, не для того ж ви пробули там двадцять чотири години, щоб обстежити стан здоров'я тих в'язнів,— промимрив він. Кракмеєр ніколи не забував свого принципу: підлеглий не повинен помічати, що начальник задоволений його успіхами. Це, вважав він, призводить до самовпевненості, що в свою чергу неминуче підриває безвідмовну покору.

Кнуспель на якусь мить утратив самовладання й відповів зухвало:

— Хіба я дурень? — Він навскіс крутнув підборіддям, начебто комір раптом здавив йому шию.— Дві години як клятий просидів навкарачки з тим лобурем у смердючій вбиральні. Старшому наглядачеві мусив дати кругленьку банкноту та ще й торбу харчів. Якщо не підкинуть мені грошенят, то в кінці місяця на воді сидітиму.

— Далі,— сухо наказав Кракмеєр. Його голос звучав уже примирливо.

— Спочатку він був недовірливий, як приймальник у ломбарді. Цей компаньєро не бажав нічого згадувати. Бони тут, як і червоні в Німеччині, уміють тримати язик за зубами. Коли ж я під великим секретом повідомив йому, що Гуннар йоренсен не хто інший, як товариш Лауренц, він потроху розбалакався. Навіть прийняв від мене партійне доручення. Я, певне, впорався незле, інакше він нізащо не передав би записки.

Кнуспель порився в нагрудній кишені й дістав клаптик грубого паперу, очевидно, одірваного від цементного мішка. На ньому невправною рукою було надряпано кілька слів. Він подав записку кримінальному радникові.

— Це для його дружини.

Кракмеєр узяв той клаптик і, мовби між іншим, пробіг очима.

— Що розповідав він про Лауренца?

— Небагато. А я ж так витратився. Видно з усього, що ваша Чорна Свічка ледве жевріла. Лауренц усе говорив про якусь подорож, ходив усе із одним старим баском. Той, до речі, щось йому витатуював. На п'яті, каже Мануель.

— Витатуював? Невже? — Кракмеєр ухопився за бік.

— Ніхто не бачив що. Мануель прийшов, коли старий вже закінчив роботу, а Лауренц узував чобота.

Кракмеєр безнадійно змахнув рукою. Кусаючи губу, він утупився в клаптик паперу.

— Жахливий почерк. Що він пише?

Кнуспель, витягши шию, прочитав з його рук і переклав по-німецькому: «Голубко моя, кохаю тебе. Чекай і не бійся. Цілую тебе і Паоло. Твій Мануель».

Кракмеєр скорчив презирливу міну. Кілька секунд у його уяві знов постав бій биків. Спроквола, майже з насолодою він порвав записку на крихітні шматочки і кинув під лаву.

— Негоже так, гауптштурмфюрере,— сказав Кнуспель.— Паоло його син. Йому чотири роки.

Кракмеєр удав, що не почув докору.

— А що з тим баском?

— Той протримався в таборі всього одинадцять днів.

Кракмеєр подумав про тих чотирьох в'язнів, які ще лишилися живі, і вийняв з кишені вузеньку чорну скриньку, одержану від штурмбанфюрера доктора Шлегеля. В оксамитових ямках лежали дванадцять дрібнокаліберних патронів. Половина їх мала біля денця червоні пояски, половина — зелені. Навіть спостережливій людині не впало б в око те, що кулі в патронах не вставлені, як звичайно, а з допомогою тоненької різьби герметично вгвинчені. Незвичність такого способу виготовлення набоїв пояснював викарбуваний напис на скриньці: «Гостре око, спокійна рука — за фюрера, народ і батьківщину! На згадку переможцеві стрілецького свята спілки стрільців міста Гоентана».

Кракмеєр не приховував свого захоплення, коли Шлегель розповідав йому про начинку цих патронів. Замість пороху в гільзі з червоним пояском містилося стільки отрути, що можна було з абсолютною певністю убити десяток людей. Сірий порошок миттю розчинявся у будь-якій рідині, не змінюючи її смаку, і через три години після попадання в організм призводив до смерті. Та не тільки це справило таке враження на Кракмеєра. Патрони з зеленими поясками були начинені надійною протиотрутою. Вона діяла протягом перших двох годин після отруєння. Вживши її пізніше, отруєний помирав від паралічу серця. В його тілі не лишалося слідів отрути. Отже, Шлегель і його люди винайшли досконалий спосіб убивства. Вбивця, наприклад, міг випити разом із своєю жертвою пляшку затруєного вина, не наражаючи себе на небезпеку, йому досить було лиш вчасно вжити протиотруту. І в той час, коли жертва боролася зі смертю, убивця міг бути далеко від місця злочину...

— Одначе, здається, що цей Мануель вам на заваді,— мовив Кнуспель обережно.— Але, якщо хочете знати, спосіб цей не є найвірніший. Шматочок свинцю в живіт — це викликає підозру. А от нещасливий випадок...

Якусь мить кримінальний радник задумано дивився на скриньку, потім зачинив її й сховав.

— Улаштуйте це, Кнуспелю,— сказав він і підвівся. Змахнув кілька невидимих пилинок з костюма.— Мануеля і трьох інших.

— Усіх чотирьох? — Кнуспель наморщив лоба.— Конче треба?

— Ні,— відповів Кракмеєр сухо.— Але старанність ніколи не зашкодить.— Він покинув спантеличеного берлінця й вернувся на стадіон.

На трибунах глядачі пили лимонад, курили й баляндрасили. Все про бугая, що виправдав їхні сподівання, про наступного бугая, сильного, як слон. Тим часом на заскородженому піску арени викаблучувалися два коміки — били один одного носками під зад. Оплески були ріденькі.

— Ви трохи спізнилися,— з посмішкою зустрів Саласон свого гостя.— Тореадор хоч молодий, але вартий уваги. Ви задоволені своїм помічником?

— Що ви маєте на увазі? — Кракмеєр подивився вниз на коміків. Їхні брутальні жарти, видно, сподобалися йому. Саме в цей час один ляснув другого під бороду, і той зробив сальто. Кракмеєр задоволено хихикнув. Саласон глипнув на нього спантеличено: «Дивний тип»,— подумав іспанець і більше не посміхався.

— Гадаю, що він недаремно відвідав табір? — спокійно запитав Саласон.— Очевидно, він розповів вам про татуювання. Хитро зробив цей Лауренц, правда?

Кракмеєр не повертав голови, але його погляд вже витав над коміками. «Не слід нам пускати на навчання в Німеччину жодного іноземця. Цей Саласон забагато навчився у нас».

— Поздоровляю,— сказав він кисло.

— Ет, облиште, навіщо це? — Полковник знову всміхнувся.— Власне, я трохи ображений. Адже досить було одного вашого слова, і протокол останнього допиту баска до ваших послуг, пане колего.

— Ет, старі люди часто базікають казна-що.

— На жаль, у них ще й дуже погана пам'ять.— Полковник і собі подивився на коміків, які йшли вихилясом, перекидалися через голову, залишаючи арену.— Якийсь таємний шифр. Сам він не міг його прочитати, тільки скопіював. Не пізніше як післязавтра ми разом розколемо горіх.

— Післязавтра?

— Еге ж. Звістка від Диявола.— Саласон широко посміхнувся.— Я не вірю, щоб ваш Лауренц у такому чарівному товаристві та не роззувся.

Кракмеєру згадалися фотокартки, які показав йому штандартенфюрер Мюллер, і усе зрозумів. Він скорчив таку гримасу, ніби йому закрутило у носі від сірчаного смороду.

Треба завернута Кнуспеля, вирішив він і поліз у кишеню по м'ятні цукерки, бо в цей час на арену виїхали пікадори, а сурма сповістила про вихід іншого торо.