Світло чорної свічки

Розділ IX

Вже розтанули в сіро-голубому мороці силуети велетенських пальм. Раз у раз тишу розтинало цьвохкання батогів, покрики погоничів. Та верблюди дедалі дужче огинались, і примарний караван ледве просувався у піщаних дюнах. Всього кілька чоловіків лишилося коло нав'ючених верблюдів, усіх, без кого можна було обійтися, бородань послав проти легіонерів. Серед посланих були і Гамід з Талебом.

Лауренц їхав з ельзасцем у хвості каравану. Позаду лунали одинокі рушничні постріли, їм відповідали короткі кулеметні черги.

— Багато їх? — поцікавився Лауренц. Він не бачив логічного зв'язку в наказах бороданя. Навіть не жителеві пустелі було цілком очевидно, що верблюди без відпочинку довго не витримають. Або навіщо було обирати шлях утечі на південь, звідки вони прибули? — В оазисі є вода. Чому ми не зайняли оборону там?

— А тому, що вони якраз цього чекали від нас, фельдфебелю. — Бородань скерував мегарі ближче до Лауренца.— Вони б оточили нас і викликали б собі на підмогу цілий батальйон.

— Солдатів?

— Іноземний легіон. Бозна, як вони дісталися до Ель Хубси. Від дороги, що пролягає північніше оазису, півдня їзди на верблюді. Я не пригадую, щоб вони колись з їхнім запасом пального заїжджали сюди. Якимось побитом...

Він не докінчив. Його обличчя розтануло в темряві. Проте в останніх словах ельзасця відчувалося, що напад змусив його замислитися. Можливо, він запідозрив зраду.

Лауренцові помалу прояснювалося в голові. Якщо в легіонерів немає верблюдів, то вони не наважаться вирушити в дюни. Бо найкращий автомобіль не проб'ється навіть на півкілометра по цих схожих на гори застиглих хвилях нанесеного вітром дрібного піску.

— В усякому разі вони відріжуть нас від оазису.

Ельзасець тихо засміявся.

— В нас на три дні води. Але ми більше не повеземо свого краму в Ель Хубсу. Нехай чатують там, поки їм бороди до пояса повиростають. Зупинимося на кілька годин, і тварини відпочинуть. Удосвіта рушимо на схід.

Оце була й уся його мова.

Вони стали в улоговині, оточеній гострими хребтами дюн. Люди й тварини валилися з ніг. Верблюди, ставши на коліна, відразу відкидали голови на пісок. Лауренц, ніби оглушений, зсунувся із сідла й відразу ж заснув, його не обходило, чи знято з верблюдів важкий вантаж, чи виставить бородань варту. Він більше не думав про дорогу, про яку обмовився ельзасець, ні про можливий новий напад. Лише тоді, коли чиясь рука затермосила його плече, він прокинувся з глибокого, без сновидінь, сну. Мить розгублено кліпав повіками, впізнав Талеба. Вершники, що прикривали втечу, повернулися. Проте поміж них він не бачив Гаміда.

Бородань квапив. Сонце ще тільки викотилося з-за обрію, а вже останній нав'ючений верблюд промережив сліди від нічної стоянки на схід. Довгі хисткі тіні падали на пісок. Позаду лишали вони голу, мертву пустелю.

Незабаром після від'їзду Лауренц додивився, що нема аж трьох вершників. Обережно спитав бороданя, і той підтвердив його припущення: бій з іноземними легіонерами не обійшовся без утрат. Поліг і Гамід. Талеба, здається, це ніскільки не засмутило. «Іншалах»,— промовив він, коли німець показав на мегарі, яким їздив Гамід. Така воля аллаха!

Ще одне дуже важливе відкриття зробив Лауренц цього ранку. Його більше не стерегли. Він зумисне сповільнював ходу свого мегарі й відставав від каравану метрів на сто, потім під'їхав до нав'ючених тварин так близько, що міг лапнути рукою тюки. Ніхто не спинив його, ніхто не глянув підозріливо. Бородань і його люди довіряли йому.

Перед обідом ельзасець зупинив караван на перший спочинок. Над дюнами повітря тремтіло, наче розплавлене скло. Пісок пашів жаром. Легкий вітерець з півдня не міг пом'якшити немилосердної спеки. Лауренц навмисне тримався коло нав'ючених тварин. Тут застала його команда бороданя. Невимушено підійшов він до чоловіків із закритими обличчями і став допомагати їм знімати тюки. За кілька кроків Абу Шай почав видавати людям порціями воду. Там стояв бородань. Лауренц відчував його погляд на своїй потилиці й чекав, що ельзасець ось-ось різко окликне його. Цупко вп'ялися його пальці в грубе полотно, яким обшили таємний крам, намацали пачки завбільшки з голову, а в пачках якусь зернисту начинку. Тюки ледь пахтіли свіжоскошеною травою і смолистим деревом. Може, сухі фрукти? Безглуздя, за сухі фрукти жоден туарег не дозволив би послати себе до аллаха.

Лауренц не знав, як близько він до розгадки. Пішов до Абу Шая і собі напитися. Там ще стояв бородань і стежив, як старий араб раз по раз наповнює півлітровий кухоль. Коли дійшла німцева черга, Абу Шай поміняв кухля. Гостинність їхня була не настільки велика, щоб гяур з правовірним могли напитися з одної посудини.

Одним духом Лауренц випив до дна теплувату рідину.

— Ну, задоволений? — Бородань засміявся.— Чи у пана фельдфебеля будуть ще запитання?

«Він зумисне підпустив мене до тюків»,— подумав Лауренц.

— Троє вбитих, чи не забагато,— спокійно промовив Фред і витер рукою мокрі губи.

— Товар, грубо прикидаючи, дасть півтораста тисяч доларів прибутку. Багато людей важать головою навіть за значно меншу суму,— відповів бородань і цинічно посміхнувся.— Солодкі мрії замість маузерів. Це вигідна справа. Жоден не залишиться обділений, навіть ви, фельдфебелю!

Мов сонячний удар вразив Лауренца. Гашиш! Індійські коноплі! Загадки більше не існувало. Бородань контрабандою перевозить на північ наркотики. Десь у Сенегалі чи Нігерії вирощують на великих плантаціях цю кількаметрової висоти рослину, з якої все, за винятком коріння, має вжиток: насіння, квітки, листя, стебло. Майже в усьому світі є споживачі цього зілля, жертви підлих гендлярів. Сухі коноплі бородань вимагав як плату за доставлені контрабандою товари. Сотні, може, тисячі людей курили цю отруту, споживали її домішану в лікер, солодощі і оплачували за чорний гешефт розладнаними нервами, прогресуючим отупінням.

Тінь майнула по обличчю німця. Це помітив бородань.

— Така торгівля вам не зовсім до душі, правда? Я певен, що ваша думка зміниться, коли ви познайомитеся з людьми, яких навчатимете стріляти.

Лауренцові коштувало чималого зусилля не виказати свого обурення. Зірветься якесь необдумане слово — і все пропало.

— А хто платить? — спитав він, удавши, що остання фраза ельзасця заінтригувала його.— Ви сказали — сто п'ятдесят тисяч доларів, мосьє.

Бородань засміявся.

— Не турбуйтеся, про це ми ще поговоримо. Ну, а зараз полежте трохи в холодку, через годину рушим далі.

Від туарегів Лауренц навчився, як із карабіна й попони напинати над головою плоский дашок, схожий на намет. На це він витратив менше двох хвилин. Потім простягся горілиць, підклав під голову руки і став давати лад своїм думкам. Води на три дні, це означає, що караван завтра чи післязавтра наткнеться на партію зброї. Очевидно, в Ель Хубса контрабандисти по радіо домовилися про нове місце зустрічі. А потім? Якщо він знову поверне на південь, буде йому змога втекти? Поки що він склав реальніший план. До оазису день їзди. Від нього північніше пролягає дорога, розмічена орієнтирними знаками.

Коли бородань звелів людям зніматися, у Лауренца визріло тверде рішення. Він задумав цієї ж ночі непомітно зникнути з табору на одному з тих мегарі, що лишилися без вершників і, ясна річ, були менше стомлені. Якщо йому пощастить і бородань запізно похопиться, то навряд чи зважиться висилати погоню, яка ризикувала б знову стрітися з іноземними легіонерами. Лауренц припускав і те, що може сам потрапити в їхні руки і тоді вони без вагання перепровадять його іспанцям. Проте щоб одкараскатися від цієї банди, треба йти на ризик. Отже, сьогодні вночі!

Та не передчував він, що вже через півгодини все обернеться по-іншому.

Проїхали вони ще зовсім небагато, як почалася буря. Лихо відчули спершу тварини. Даремно Лауренц смикав щосили за поводи, мегарі не слухався. Решті вершників теж не вдалося впоратися зі своїми верблюдами.

Враз вітер зовсім ущух. Мов по команді спинилися верблюди й полягали головами на північ. Туареги й не бралися зганяти тварин. Фред помітив, як бородань миттю зіскочив із сідла й збуджено вказав рукою на південь.

— Ураган! Негайно ховайтеся, фельдфебелю! — вигукнув він.

Туареги попритулювалися до тварин, понакривалися попонами. Лауренц подивився в той бік, куди показав бородань. З півдня наближався могутній чорний смерч, піднімаючись усе вище й вище до посірілого неба. Набігла хвиля гарячого повітря, і Лауренц весь укрився потом. Сонце за багряною запоною дедалі темнішало. Він ледве встиг затулити накидкою обличчя, як перший сильний шквал піщаної бурі налетів на караван. Величезна хвиля розпеченого піску упала на людей, тварин. Повітря було таке гаряче, що дихати стало майже неможливо. Ніби ніч розпростерлася над караваном. Очі, вуха, все тіло Лауренца боляче колов дрібненький пісок.

На віддалі щонайбільше десяти кроків від нього лежав Гамідів мегарі. Лауренц повів рукою, біля сідла намацав гладенький приклад. Схопивши рушницю, він рушив уперед грудьми проти бурі, та вже на третьому кроці його звалив новий порив смерчу. Він спробував повзти далі. Як тільки на мить затихало, він устигав зробити лише один стрибок. Це коштувало йому неймовірних зусиль. Був уже подумав, що збився з наміченого шляху, як раптом його простягнена рука натрапила на щось. Це був мегарі, нічий мегарі. З сідла звисали два наповнені водою бурдюки. Фред ледве вибрався на тварину і став очікувати, коли хоч трохи розпогодиться.

Через півгодини ураган утихомирився. Лауренц обережно зняв із себе накидку й легенько стріпнув її. Над пустелею, наче клубки туману, завис пісок. Величезна маса наелектризованих піщинок рухалася в повітрі, при дотику до шерсті мегарі піщинки потріскували голубими іскорками.

Лауренц прикладом рушниці ударив по боках тварини. Гаряча піщана заметіль ще не зовсім уляглася, і якщо мегарі не послухається, його спроба втекти провалиться, ще по-справжньому не почавшись. Лауренц намацав поводи, схопив їх і сильно потягнув до себе. Ще раз ударив тварину прикладом. Но, Агато!

Ніколи він не зможе розгадати того, чому в ту мить йому спливло на язик це старовинне жіноче ім'я, одначе сталося диво.

Мегарі хвицьнув задом, мало не викинув вершника із сідла і побіг чвалом проти вітру, що віяв із півночі. Лауренцові не було потреби підганяти його, проте він відразу помітив, що тварина не реагує, коли він смикає за поводи. Вона бігла проти вітру, що помалу повертав на захід.

Піщана пелена розсіювалася. Небо яснішало.

Швидше, Агато, швидше!

Лауренц чхав, плювався, його очі сльозилися, а серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Караван вже залишився за жовтим хребтом.

А мегарі неухильно біг своєю дорогою, начебто знаючи, куди жадає вершник. Його широкі копита місили пісок, як жовту кашу, але це не стримувало тварини. Вона теж квапилася до Ель Хубси, уперто долаючи кожен піщаний підйом.

Повертаючись в оазис, Лауренц пам'ятав, що наражає себе на зустріч з легіонерами. Але ж попереду у нього тривала подорож. Окрім води, зброї і тварини, йому потрібні ще харчі. Добути їх він міг лише в оазисі.

Позаду втікача в жовтій далині показалися три темні крапки. Фред запримітив їх відразу. Значить, у каравані вдарили на сполох. Вони шукали його, і ось тепер, безумовно, він був у них на виду. Невже організували погоню? Він зарядив карабіна. Три постаті враз зникли з його очей, але радість була короткою. Не промайнуло й хвилини — і перед його зором постало двоє вершників. Вони переслідували втікача.

«Якщо й вони скористалися мегарі, що були без їздців, то шанси в усіх тепер рівні»,— міркував Лауренц.

Віддаль між утікачем і переслідувачами, що спочатку була чимала, почала помітно зменшуватись. Через дві години Лауренц вже добре бачив, як вершники змахують батогами, кваплячи тварин. Його ж мегарі, відчув він, уповільнив біг.

За кілька хвилин Лауренц почув, як позаду щось твердо клацнуло. Постріл! Та свисту кулі він не почув. Переслідувачі стріляли й далі, не збавляючи швидкості, і, зрозуміло, не могли влучити. Одначе віддаль все зменшувалась.

З'їхавши з найближчої дюни, Лауренц зупинив мегарі. Тварина слухняно лягла, він міцно зав'язав поводи за луку сідла, сам миттю кинувся вгору піщаним схилом. Останні метри він подолав поповзком, заліг за гострою вершиною дюни і сторожко визирнув. Обидва переслідувачі враз з'явилися на горбі. «Мішень, наче у тирі»,— подумав Лауренц, міцно притис рушничний приклад собі до плеча, навів мушку на ціль і повільно спустив курок.

Гримнув постріл.

Поцілив!

Лауренц бачив, як спіткнувся перший мегарі й упав сторчма разом із вершником, зникнувши з очей. Другий переслідувач круто завернув назад.

«Двом на одному мегарі не наздогнати мене»,— подумав Лауренц, сідаючи у сідло. Їдучи далі, він час од часу оглядався.

Збігла ще година. Позаду ніхто не з'являвся. Піщане море наче проковтнуло переслідувачів. Лауренц був певен, що нарешті відв'язався від бороданевих людей. Та якби він зіскочив з мегарі зразу ж за схилом дюни і вернувся на кілька кроків, то розгадав би хитрість туарега, що, залишивши товариша, потай переслідував його назирці.

Араб з каравану бороданя тримався південніше на один кілометр. Хребет дюни він квапливо перетинав лише тоді, коли втікач спускався в улоговину.

Сполохані пелехаті кози щодуху дременули у пальмові кущі, віддалік зупинилися і сторожко водили очима за вершником.

Лауренц тепер їхав за своєю тінню. Подолавши великий гак, він дістався до оазису з північного сходу. Так було безпечніше. Він припускав, що легіонери передовсім спрямують свою увагу на південь, куди втік караван. Утікач вирішив зачекати біля пальмового гаю, коли посутеніє, а тоді непомітно пробратися в будинок крамаря, зокрема в його крамницю. Але невдовзі він змінив свій план, помітивши на піску свіжі сліди автомобіля. Добре роздивившись їх, він дійшов висновку, що легіонери покинули оазис.

Мегарі нюхом відчув, що поблизу є вода. Лауренц стримував його. Поклавши руку на колодочку пістолета, він неквапно попрямував до першої хижки. Крамаря утікач не боявся. З ним він упорається вмить.

За хижкою закудкудакали кури. Коли поміж стрункими пальмами завиднів мурований дім, Лауренц помітив кількох жителів оазису. Це були чотири жінки. Вони наближалися до нього, несучи на головах здоровенні в'язки пальмового пагіння. Їхні обличчя були відкриті. Почувши запах зелені, мегарі рвучко гребонув копитом і хрипко закричав.

Жінки, що побачили чужинця ще здалеку, тільки тепер зупинилися. Вони позирали на нього темними очима й перешіптувалися. Враз одна з жінок несміливо підійшла ближче, боязко поклала свою в'язку перед мегарі й заквапилась назад.

Верблюд відразу заходився перетирати міцними зубами соковите пагіння. Лауренц подивився услід жінкам, що відходили не оглядаючись, і враз відчув себе безпорадним; мегарі неможливо було зрушити з місця. Довелося йому злізти й забрати пашу на сідло. Рушив далі. Неподалік мурованого будинку він прив'язав верблюда до стовпа і кинув йому почату в'язку пагіння.

Двері до крамаревого будинку були напіввідчинені. Лауренц увійшов до першої кімнати і враз затамував подих. Ніби десь поблизу застогнала людина. Тримаючи напоготові пістолета, він крадькома підступив до дверей суміжної кімнати. Ні, він не помилявся. Цілком виразно почувся людський стогін, потім хтось вигукнув прокльон, знайомий йому ще з Ель Параїсо: «Келб ібн ел келб! — Ти, собако, собачий сину!»

Швидкі кроки, щось загуркотіло, ніби упав стілець, брязнуло розбите скло. Скидалося на те, що в приміщенні, де стояла рація, зчепилося двоє. По хвилі долинули глухий удар, протяжний видих.

Напад на крамаря? Лауренц звів пістолета. Наступної миті двері відчинилися, і перед ним з'явився чоловік. Талеб? Туарег з каравану бороданя! Лауренц з усієї сили вдарив колодочкою пістолета прямо в сонну артерію араба. Той гепнувся додолу.

Лауренц глянув на спотворене обличчя непритомного. Тепер йому стало ясно: туарег переслідував його до оазису. Але чому він посварився з крамарем?

Він обережно зазирнув до кімнати. Кругом такий розгардіяш, наче тут граната розірвалась. Тільки рація стояла збоку біля стіни неушкоджена. Навпроти рації в калюжі крові лежав, згорбившись, крамар. З його спини стирчала колодочка ножа, чорна дерев'яна колодочка з мідними колечками. Такого ножа Лауренц бачив у Талеба.

Ще раз уважно глянувши на непритомного туарега, Лауренц увійшов до кімнати. Під його підошвами потріскували шматочки скла. Підступив до крамаря. Він був ще живий. На його губах зблискувала кривава піна, а випуклі палаючі очі дивились повз Лауренца, немов благаючи від когось рятунку. Лауренц не встиг оглянутися. Його вдарили в спину чимсь твердим.

— Кинь пістолета! Руки вгору!

Це сталося так зненацька, що про опір годі було й думати.

— Не рухатись! Стрілятиму!

Тим самим твердим предметом його підштовхнули до стіни. Він скорився. Той, хто був позаду, відступив до дверей.

Прогримів постріл.

Лауренц, забувши про засторогу, обернувся.

Біля Талеба, що лежав долі, стояв стрункий голубоокий легіонер у тропічній формі. Його руда лискуча чуприна була розпатлана, на одязі сліди від бійки — напевне з туарегом. Чоловік з банди бороданя уже лежав горілиць. З маленької дірочки над лівою бровою сочилася кров. Легіонер, порішивши непритомного, спрямував свою зброю на Лауренца.

— Сядь на підлогу! — наказав він.— Ноги зв'яжи своїм поясом. Тільки без коників! Зрозумів?

Лауренц покірно виконав його волю. Солдат ще зв'язав йому руки за спиною ремінцем, на якому туарег носив свою нагрудну торбу.

Коли втікач робив гак, щоб досягти оазису з північного сходу, його переслідувач подався прямо на високі пальми Ель Хубси. Туарег вирішив приготувати в будинку крамаря пастку на німця і вірив, що той таки потрапить до неї. Зовсім випадково підслухав він розмову між крамарем і легіонером. З тієї розмови з'ясовувалося, що зв'язковий бороданя в оазисі грає подвійну роль. Ніхто інший як крамар повідомив французів про маршрут каравану контрабандистів. На його прохання в оазисі залишили одного легіонера. Крамар боявся, що бородань може запідозрити його, коли на умовленому місці поруч з партією зброї, вже захопленою французами, зустріне легіонерів. Лють охопила запального туарега, у нього запаморочилося в голові. Він ускочив до кімнати й, не тямлячи, що робить, устромив ножа у крамареву спину. Недовго морочився він із легіонером. Сильним ударом звалив його на підлогу. Аж тут нагодився Лауренц і повернув хід подій.

Легіонер вийшов до комори й невдовзі повернувся з пляшкою коньяку. Дуже обережно витяг він ножа з крамаревого плеча, по пояс роздягнув важкопораненого і промив рану коньяком. Потім від полотняного сувою відрізав шмат тканини, порвав його на смужки і, мовби справжній санітар, перев'язав рану. Пораненого переніс до суміжної крихітної спальні і поклав на ліжко. А сам заходився прибирати в кімнаті з кумедною в такій ситуації старанністю. Він навіть змів докупи скалочки скла. А що зв'язаний Лауренц заважав йому, то він звів його і посадовив на стілець. Потім кудись знову щез і по хвилині з'явився з двома смуглявошкірими чоловіками. Їхні обличчя були відкриті. Обидва жителі оазису байдужісінько поглянули на трупа, вхопили його й поволокли з будинку. Легіонер замкнув за ними двері, якусь хвилю постояв у задумі, мовби відпочивав після важкої роботи, потім задоволено оглянув усе довкола і повагом рушив до стола.

— Кругом сама погань,— буркнув він. Гепнувся на стілець, простяг ноги, дістав з кишені пом'яту сигаретну коробку.— Теж закуриш?

Лауренц кивнув головою.

Легіонер і собі закивав і запалив дві сигарети. Одну тицьнув у губи полоненому. Крамар розповів йому, що це за втікач з Ель Параїсо.

— Гидотна земля. Гидотне життя. А ти, ідіоте, вештаєшся тут, де найбільше цієї гидоти. Давно з нашої холодної батьківщини?

— В серпні буде три роки.

— Там найкраще у світі пиво.

— Не тільки пиво.

— Я знаю. Тридцять три золоті медалі з олімпіади, автострада, лікарняна каса і фюрер... Зараз завию від туги.

Легіонер силувано засміявся. Щоб попіл не обтрушувався на підлогу, він замість попільнички підсунув полоненому бляшану накривку.

— Ти завжди так бурчиш, коли згадуєш домівку? — спитав Лауренц і подивився на нього майже із співчуттям.— У такий спосіб не позбудешся туги за батьківщиною, легіонере.

На мить солдат іноземного легіону сторопів. Він став схожий на школярика, що побачив живого журавля, добутого фокусником з порожнього циліндра.

— Патякаєш казна-що, земляче! — врешті відрубав він і засміявся. Та посмішка враз охолола на його губах.

— Ти кажеш: гидотна країна, і ти плюєш на неї, а вночі туга за нею розриває твої груди і ти починаєш скімлити. Все це набагато гірше, аніж голод, спрага, побої, взяті разом. Ти виїхав через нацистів?

— А ти хіба ні? — Легіонер раз по раз затягувався димом.

— Ні. В усякому разі, я не накивав від них п'ятами, хоч зовні це, може, й так виглядало.

— Гадаєш, я злякався коричневосорочечників?

— А форма? — Лауренц крутнув головою і кивком указав на срібні трикутнички, нашиті на рукави куртки. Якщо ти їх не злякався, то навіщо це? В солдата ти міг гратися й удома.

— Неправда. Гітлер з його кодлом — це не найгірше. Народ, що допустив таке,— бидло. От того я дременув. Тепер зрозумів?

— Ні. В тому народі, що ти називаєш бидлом, я знаю багатьох людей, які щось робили і роблять проти Гітлера і його кодла.

— Антифашисти? — Легіонер скорчив гримасу, яка мала виразити зневагу.— Тебе одного з тієї породи зустрів я. Інші конають у концтаборах. Ідеалісти!

— Вони хоч знають, за що вмирають. А ти знатимеш?

— Високі слова. Тисяча франків — це тисяча франків, а народ був і є бидлом. Коли б тут було дзеркало, ти б міг подивитись у нього й запитати самого себе: «Чи далеко я зайшов із своїми благородними цілями?» Побачив би не дуже привабливу картину.

— Якщо ми обидва у дзеркалі... тоді звичайно... Одначе кількома рухами ти можеш усе змінити.

— Що я, пришелепкуватий? Ота історія з твоєю втечею з іспанської тюрми, що розповів мені отой,— він головою кивнув на двері крамаревої спальні,— щось занадто скидається на «Тисячу і одну ніч». Ну, нехай це й не брехня, але все інше — не конче правда.

— А що ж?

— Мені здається інколи, що тільки останній пройдисвіт може вирватися з концентраційного табору. Виплюнь недокурок сюди!

— Я б перехилив одну,— промовив Лауренц і подивився на коньяк, яким легіонер промивав крамареві рану. Коньяку ще лишилось півпляшки.

— Часом ти й путнє можеш сказати,— буркнув легіонер. Тоді розшукав дві чарки й наповнив їх. Потім почухав собі підборіддя і, замислено оглянувши полоненого, промовив: — Не люблю я за один день аж двох посилати в лоно аллаха. Тож не роби дурниць, хлопчику!— Легіонер звільнив йому з-за спини руки і зв'язав їх спереду. Тепер полонений міг сам піднести чарку до рота.

Вони випили коньяк, і легіонер, смакуючи, поплямкав губами.

— Що ж далі? — спитав Лауренц.

— Чекати і пити коньяк,— відповів легіонер.

— Алкоголь збуджує у мене апетит. А у тебе?

— О, так, на дівчаток,— сказав легіонер, але встав і подався до комори. Невдовзі він повернувся з пачкою сухарів і бляшанкою консервів. Складаним ножиком відкрив бляшанку.

Коли їли, Лауренц помітив, що його охоронець час від часу поглядає на годинника. Очевидно, він на щось чекав. Коли почало сутеніти, легіонер запалив товсту лойову свічку. Гасову лампу було розбито. Трохи пізніше постукали у двері. Легіонер впустив якогось старигана, назвавши його Абу Гасаном. Узявши зі столу свічку, він пішов у спальню, де лежав крамар. Легіонер, ідучи слідом за старим арабом, знову глянув на годинника.

Лауренц замислився. На кого чекав легіонер? Ясна річ, що не на старого. Він прислухався.

Поранений крамар марив. Абу Гасан, що був, очевидно, знахарем, наклав нову пов'язку. Крізь вузьку дверну щілину в кімнату цідилося тьмяне миготливе світло. До Лауренца долинули приглушені голоси легіонера й старого. Розмовляли вони по-французькому.

Лауренц нахилився додолу й намацав твердий вузол, що стягував йому ноги. Зв'язаними руками доведеться довгенько поморочитися, подумав він, а тоді йому в очі впали консервні бляшанки, що стояли на столі. Обережно, щоб не перекинути чарки, повів він зв'язаними руками до однієї з бляшанок, схопив її і заходився відламувати гостре кружальце. Не марнував ні секунди. Від напруження чоло зросилося потом. Він відчув, що шкіряний пасок слабіше тисне його руки.

Враз миготливе світло свічки освітило кімнату, на підлогу впала тінь легіонера.

— Ну, земляче, посвисти що-небудь!

— Посвистати?

— Еге Що хоч: «Маленького Гансхена» або «Інтернаціонал»... Ну-бо!

«Паскуда»,— вилаявся в душі Лауренц. Але склав дудочкою губи і засвистів народну німецьку пісеньку. У нього виходило не дуже майстерно, зате гучно, навіть гучніше, ніж треба. Зі злості. Добре, що він хоч встиг розігнутися й накрити підошвою бляшане кружальце. Тепер він чекав кращої нагоди, бо не можна свистати і одночасно робити тяжку фізичну роботу: звільнитися від пут — це не іграшки.

Легіонер знову зник з порога, залишивши двері цього разу ще більше відчиненими. Фред якраз потрапив у світляне пасмо, одначе спритно нахилився, підняв бляшане кружальце й заховав у кишеню.

Трохи пізніше легіонер вивів з будинку старого араба й повернувся. Лауренц аж захекався, висвистуючи повільну мелодію, потім почав простішу пісеньку про білого голуба. Він намагався не дивитись на стіл, щоб не привернути уваги легіонера до консервної бляшанки без покришки, проте ці побоювання виявилися зайвими.

— До солов'я тобі ще далеко, щиро кажучи. Ну, а тепер заткни пельку,— мовив легіонер, ставлячи біля рації свічку. Він ще раз глянув на годинника, потім одягнув навушники й увімкнув апарат. За кілька хвилин він вийшов на зв'язок. Легіонер усе слухав і записував. Ураз плюнув крізь зуби. Повідомлення спантеличило його. Потім він сам радирував і знову слухав, потім знову радирував і нарешті натиснув кнопку вимикача. Зелене крихітне вічко на апараті погасло. Він устав, підніс списаний аркуш до світла і ще раз прочитав. Закусивши губу, він затряс головою і з хижим поглядом підступив до свого бранця.

— Слід би тобі пику почистити, брехло! — буркнув легіонер і помахав аркушем йому перед носом.— Відгадай, що тут написано?

— Може, прогноз погоди.

— Собако, ти ніколи не був у Ель Параїсо.

Лауренц щиро здивувався.

— То звідки ж я взявся?

— Саме це я й хочу знати. Ну?

Лауренц мовчав. Певне, крамар розповів їм про нього. Та й з Ель Параїсо зв'язатися по радіо теж дрібниця. Навіщо ж тоді брешуть іспанці? Невже вони такі упевнені в своїх силах, що не потребують допомоги від французів?

— Не мороч собі голови. Просто кажи правду,— порадив легіонер і єхидно всміхнувся.— Нас не обкрутиш круг пальця. Не сьогодні, так завтра тобі однаково розв'яжуть язика.

— Чому завтра?

— Бо завтра ти разом зі мною трохи прогуляєшся. До форту Тімімун, якщо ця назва тобі щось каже. Там є кілька фахівців для таких справ.

— То полиш цю роботу для них,— сказав Лауренц і, піднявши угору зв'язані руки, додав: — До ранку вони мені відгниють.

Легіонер помацав пасок. Наморщивши лоба, він мить стояв замислений, потім узяв свічку і пішов у суміжну кімнату, що правила за магазин. По хвилі щось там загуркотіло, тріснуло. Невдовзі легіонер повернувся, схопив полоненого обома руками за куртку й поволік його, мов лантух, за поріг.

Свічка стояла на дерев'яному ящику. Язичок полум'я видовжився, звивався змійкою, курів. Темні тіні рухалися по вибілених вапном стінах. Посеред кімнати зяяла яма. «Льох»,— відразу здогадався Лауренц. Легіонер поклав зв'язаного на краю отвору, спустив йому ноги у чорну яму, а сам, засапавшись, випростався і втер рукавом мокре обличчя.

— Той, хто тягнутиме тебе до останньої ями, теж упріє незгірш,— резюмував він і зазирнув до підвалу, немов хотів переконатися, чи глибокий він, але там була густа темрява. Ставши навколішки, він дістав з кишені ножа, але враз ніби завагався робити задумане. Ще раз зміряв полоненого поглядом і заговорив протяжливо:

— Знаєш що? Якби ти не наплів мені стільки брехень, я б міг і відпустити тебе. Дурний я, правда? Але таке могло б статися. На моє нещастя, я не зустрічав ще жодного, хто б не тільки брехати вмів, а й діло робити. Ух, бидло!

У тій лайці звучала гіркота. Він спритно перерізав ремінця, що правив за пута, й штовхнув Лауренца у чорний отвір. Фред гепнув на дно і якусь мить лежав нерухомо, гадаючи, що в нього кісточки цілої не лишилось. Скрипнула над головою ляда, погас останній промінець світла. Він добре чув, як легіонер гримотів скринею, потягуючи її й ставлячи на ляду, як даленіли його кроки. Стало тихо. Не рухаючись, напружено вдивлявся Фред у чорний морок, його аж морозило. «Як у могилі»,— Подумав він. Поволі ним оволодівав страх, ідо прилетів з холодної пітьми. Цей страх стрибнув на нього, як хижий звір на свою беззахисну жертву. Страх паралізував його, наліг важким каменем на груди, скував його думки. Лауренц уявив собі допити і тортури, які знову чекають на нього в тому форту. Невже все повториться спочатку? Чому я не показав йому спини? Будь-що-будь треба було розговоритися з ним.

Думка про допити й тортури збудила в нього спогад про Ель Параїсо. Він перебував ніби в шоковому стані, і його мозок працював зараз в іншому напрямі. Він знову думав про гієн, стовп тортур, товариша, що, зціпивши зуби, мусив бити його. Невже усе це було марне? Невже він витерпів усе це тільки заради того, щоб знову лежати у цьому темному льоху із зв'язаними ногами, заціпенівши від переляку? Хіба для того він колінкував у Ель Параїсо, щоб тут остаточно зневіритися у втечі?

Лауренц обережно перевернувся на спину, сів і завертів плечима так, як це робив на ринзі, розминаючись перед боєм, потім поворушив, як міг, зв'язаними ногами. Гострого болю він не відчув. Коли падав, подряпав собі руки, набив ліве плече, але серйозно не ушкодив нічого. Він зітхнув полегшено, поволі визволяючись від страху, що був охопив його.

Фред дістав з кишені бляшане кружальце й продовжив перервану роботу. Тепер, коли руки у нього були вільні, це не становило великих зусиль. Всього кілька хвилин минуло, і ремінь спав з його ніг.

Розтираючи напухлі кісточки, Лауренц аж тепер відчув, що у його новій в'язниці нестерпно смердить. Пильніше придивившись, він помітив, що підвал займає меншу площу, ніж дім, і служить крамареві складом. У кутку купою лежали шкури, що смерділи гнилизною. Поблизу стояли два мішки селі, трохи далі два картонні ящики з консервними банками. Він надибав також одну порожню і дві повних бочки, від яких несло сивухою, каністри з гасом, понад десяток дерев'яних держаків, біля них граблі, лопати, кайла.

«Це ж не в'язниця, а арсенал для мене»,— майнуло у нього в голові. Тут є все потрібне. Ця думка надала йому впевненості, вона стала заслоном від почуття безсилля. Він висипав сіль із мішка й наклав у нього повно консервних бляшанок, які по черзі брав з обох ящиків — щоб не вийшло так, що він набере самої томатної пасти.

Озброївшись залізним кайлом, він виліз на мішок солі і легко дістав руками до стелі. Намацав поперечну балку й заходився виважувати дошки. Цвяхи піддавалися майже безгучно. Зверху на підлозі лежали кокосові мати, вони поглинали всякий звук. І все ж він час від часу, затамувавши подих, прислухався. Кругом було тихо.

Минула майже година, доки він виставив дві дошки. Нарешті утворився отвір, крізь який могла пролізти людина. Лауренц давно забув про сморід гнилих шкур, його одяг весь прилип до спітнілого тіла, хоч у підвалі було прохолодно, як осіннього ранку на півночі. Знову тихо зарипіло, Лауренц доклав ще трохи зусиль і опинився в темній крамниці. Прислухався. Всюди тихо.

Нога за ногу скрадався він до дверей. Намацав засув, обережно, не дихаючи, відсунув його і вислизнув надвір. За пальмовим тином відсапався, на мить заплющив очі. «Чи довго ще я витримаю?» — спитав себе, але не відповів.

Легіонер Лотар Голланд прокинувся. Йому раптом здалося, наче розбудив його якийсь підозрілий звук. Глипнув на годинника, циферблат якого світився зеленим світлом, і прикинув, до що сходу сонця лишилося понад дві години. З темряви чулося дихання пораненого крамаря.

— Щось було? — спитав він тихо, але відповіді не дістав. Тоді він відкинув із себе ковдру, встав, узяв пістолета, звів курок і сторожко рушив до дверей. Товстий килим, що встеляв підлогу, поглинав його кроки. Ніч була зоряна, ясна. Крізь жалюзі проникало достатньо світла, і Голланд міг легко розрізняти довколишні предмети. Легенько пхнув рукою двері і завмер. У суміжній кімнаті все було без змін, і він, обережно тримаючи перед себе пістолета, наче вщерть наповнений келих, переступив поріг і попрямував до приміщення, де містилася крамниця. Побачивши, що скриня стоїть там же, на ляді, Голланд хотів було уже піти назад, але сильний запах гнилизни враз насторожив його. З підозрою ступив до скрині, та раптом спіткнувся об виставлену з підлоги дошку. Він упав і помітив зяючий темний отвір. Йому стало все ясно. Притьмом кинувся у спальню й повернувся із запаленою свічкою.

— От хитрюща тварюка!— лайнувся Голланд і плюнув у чорну пащу підвалу. Він знав, що влаштовувати погоню зараз немає рації. В нічній пустелі утікачеві найлегше сховатися. Навіть гостре око бедуїна не прочитає в темряві сліду.

Розлютований легіонер сів перед апаратом й спробував зв'язатися з фортом Тімімун. Час від часу він терпляче вистукував в ефір свої позивні й щоразу натискав кнопку прийому. Але спливло півгодини, а в навушниках тільки чулися атмосферні шуми. Радіостанція форту мовчала.

До умовленого сеансу зв'язку зоставалося понад три години, але легіонер нізащо не хотів чекати стільки часу. Він думав, що втікач неодмінно піде на північ, а там він хоч-не-хоч наткнеться на дорогу, що з'єднує Марракеш з Тімімуном. Район той можна було б обстежити трьома-чотирма моторизованими патрулями, якщо їх, звичайно, вчасно вислати та розумно розставити.

— Сифілісу на вас нема,— вилаяв легіонер радистів з форту, зазнавши знову невдачі після нових спроб досягти Тімімуна. Змінивши частоту, він незагайно зв'язався з радіостанцією гарнізону в Сіді-бель-Аббесі, яка функціонувала цілодобово. Звідти до фронту пролягла телефонна лінія. Легіонер попросив передати в Тімімун, що він жадає терміново порозмовляти у невідкладній справі. Настроївши рацію на потрібну хвилю, він закурив сигарету, простяг ноги і став чекати.

Ліниво спливали хвилини.

«А чого, власне, я так стараюся, щоб його спіймали?— спитав себе Голланд і припалив від недопалка нову сигарету.— Адже цей утікач нічого мені не заподіяв». До певної міри Голланд навіть симпатизував йому, і його втеча навіть посилила це почуття. Минуло чотири роки відтоді, як він одягнув уніформу іноземного легіону. Знав, що це означає — самому вирушити в пустелю. Йому зустрічалось у житті чимало таких людців, які навіть за повну жменю діамантів не від'їдуть від джерела довше, ніж на день. Але не самою мужністю імпонував йому втікач. Найбільше вразив його Лауренц своїми судженнями про смерть. Голландові пригадались білі хрести на кладовищі легіону поблизу Сіді-бель-Аббеса, а на хрестах десятки німецьких прізвищ та всі ті троє слів: «Поліг за Францію». Він знав: це брехня. Коли б вирізьблювали на тих хрестах правду, там стояло б: «Загинув заради грошей», «Загинув через юнацьку легковажність» або «Впав жертвою хмелю». Що ж напишуть на його хресті, коли куля кабіла розтрощить йому череп чи ніж араба переріже горло? Найм'якшими словами, на його думку, були б такі: «Загинув нізащо».

У рідному гессенському містечку він працював писарем у ремісничій палаті. До свого мізерного заробітку додавав декілька марок за надписи на ювілейних грамотах та дипломах. Політику він вважав справою користолюбних балакунів. Вихідними днями шпортався біля мотоцикла, їздив із товаришем куди-небудь, де були добре пиво, милі дівчатка і танцювальна музика. Нацистів почав ненавидіти відтоді, як вони стали порушувати його власний спокій. Вступай до Німецького трудового фронту, плати пожертви на націонал-соціалістичний добробут. А тут ще староста кварталу допікає своїми докорами: «Справжній німець має у квартирі портрет фюрера, а в національні свята вивішує з вікна прапор із свастикою, фольксгеносе Голланд!» Це був лише початок. Невдовзі він уже сам неділями гасав мотоциклом, бо в його товариша, бачте, забракло часу. Товариш тепер носив кашкета, схожого на шпаківню, і їздив мотоциклом, що не коштував йому жодного пфенінга: він записався до націонал-соціалістичного мотокорпусу. А коли трохи згодом брудними махінаціями трьох євреїв-ремісників було позбавлено будь-яких засобів на життя, Лотар ніби прокинувся. Оглянувся довкола, і лють узяла його. Усе — і ратуша, і поліція, і суд, і школа, газета — було заражене духом нацизму. «Хайль Гітлер!» — чулося на кожному розі вулиці, в кожній забігайлівці, навіть у громадських убиральнях. А людей із заціпленими зубами була меншість. Він не бачив жодного сміливця, котрий повстав би. Одного разу нишком заговорили у місті, що вивезено більше десятка чоловіків і жінок. Слово «гестапо» боялися вимовити. А потім одного ранку він застукав батька, старшого поштового секретаря, коли той, ідучи на службу, нишком чіпляв на лацкан свого піджака нацистський значок. Через дві години на мотоциклі Голланд дістався до французького кордону...

«А що, як цей Лауренц один з тих, котрим не зуміли зігнути спину?» — спитав себе Голланд і втупив утомлений погляд у полум'я свічки. У всякому разі, цей чолов'яга роздмухав у ньому те, що він вважав холодним попелом. Треба було довше погомоніти з ним. Та, може, ще не пізно. Його шанси...

Враз запрацювала рація, сповнивши приміщення морзянкою. З Тімімуна передавали: «Ель Хубса! Ель Хубса, прийом!»

Легіонер миттю роздушив сигарету й застукотів ключем передавача. Радіограма була коротка, але по суті: «Лауренц утік. Можливий напрям утечі — дорога Марракеш — Тімімун. З настанням дня готовий розпочати погоню. Прийом».

Радист із форту передав, що зрозумів його, але розмови не закінчував. Голланд чекав, не сміючи вимкнути апарат. Аж ось надійшла вказівка: «Зв'язок тримайте через 15 хвилин».

«Корчить із себе казна-що,— подумав, легіонер.— Захотів пограти мені на нервах за те, що виволік його з тої задушливої комірки. Хай тільки не думає, що я вночі поженуся за втікачем».

Рівно через чверть години Голланд знову зв'язався з фортом. Відповідь одержав відразу. То був наказ. Він розшифрував його, одначе втямити не міг. Рука механічно потяглася до вимикача. Вдруге, втретє перечитував він декілька слів на аркушику з блокнота, але їхній зміст залишався однозначним. Адже ж своєю, рукою він чітко вивів: «Переслідування припинити. Справу закрито. Зберігати в глибокій таємниці. Радіозв'язок за встановленим розкладом. Крапка».

Враз йому сильно забаглося випити. Коньяк! Можливо, на п'яну голову він зрозуміє цей цирк. Або ж той Лауренц шпигун, яких мало, або ж він має святого охоронця, проти якого дванадцять апостолів — жалюгідні партачі.

Важко ступаючи, Голланд подався в суміжну кімнату. Він згадав, що бачив там на полиці дві пляшки коньяку.