Розділ XII

Голланд розплющив очі й втупився в морок. У кімнаті було тихо і душно. Отямився він не відразу. Глянув на світний циферблат годинника — незабаром двадцять третя.

До Ель Хубси вони прибули двома важкими автофургонами і забрали його із собою. До форту добиралися ніч і майже два дні. Прийнявши душ, він, смертельно втомлений, завалився спати.

«Сьогодні, здається, середа,— подумав він і ввімкнув світло.— Значить, усі в казино дудлять марсельське пиво». Перевів погляд на сусіднє ліжко. На туго натягненому простирадлі жодної зборочки. Капрала, що ділив з ним кімнату, не було. Голланд муркнув задоволено: «Справді середа!»

Він устав, одягнув чисту білизну, вихідну форму, бо тільки в ній дозволялося ходити в казино, і через кілька хвилин вийшов з казарми.

В обох залах був неймовірний гамір. Цього дня жоден офіцер чи сержант не покидав казино доти, поки не випивалася остання пляшка пива. За більшістю столів грали в покер, скат і мар'яж. Це залежало від того, виходці з якої національності переважали. Хмари тютюнового диму оповили гравців. Їхні голоси глушило скреготливе завивання грамофона. В кутку другого залу сп'янілий лейтенант гамселив по клавішах рояля. Три зовсім упрілі ординарці безперервно розносили марсельське пиво.

— Лишилося ще два ящики,— гукнув один з них до запізнілого прибульця. Тижнева норма пива суворо лімітувалася.

Голланд узяв з прилавка чотири пляшки і поглянув крізь димову завісу. Біля вікна за окремим столом він помітив тірольця Луї. Цей сержант служив у загоні зв'язку, мало з ким у бригаді водив дружбу. В карти не грав, у день платні обминав публічний дім, але ні разу не запізнювався на богослужіння. Подейкували, що Луї потай має справу з підлітками-арабами, але доказів не було. Власне, цим особливо ніхто не цікавився. Не ангелів вербували в легіон. Тут кожен мав минуле, про яке міг розпатякати хіба що після півлітра коньяку.

— Без тебе в цій норі не настав би четвер,— промовив тіролець.— Напевне, геть розбили машини, аби поспіти на цю пиятику. Дехто, наче верблюд, понад годину цмулить.

Голланд, іронічно посміхаючись, подав сержантові одну пляшку.

— Овва! Вони хутенько з ним упораються.— І сів за стіл. Випили за здоров'я.— Що тут у вас нового?

— Кухар підчепив сифіліс. Це найновіше. Чудовий спосіб одержати позачергову відпустку, правда? Якщо хочеш, то по секрету можу дати тобі адресу дами.

— Не мели дурниць! Ти добре знаєш, що я маю на увазі. В тому смердючому оазисі один вислизнув мені із рук. Я вже подумував про двадцять один день гауптвахти суворого режиму, коли ж, це з'ясовується з вашої радіограми, ніби той хлопчина драпонув із дозволу штабу.

— Воно до певної міри так і є.— Луї витер мокрі губи.— У погоню включилася баба. Тільки ж, гляди, нікому!

— Баба? Не дратуй, викладай начистоту, Луї. Ти ж мене знаєш.

— Тобі не здається, що повітря занадто пересохло?

Голланд дав йому ще пляшку. За сусіднім столом спалахнула суперечка. Ніхто не звертав уваги на двох легіонерів біля вікна. Тіролець зробив чималий ковток, трохи нахилився вперед і почав тихо розказувати про те, що він довідався в радіорубці. Лотар так заслухався його, що забув про свої півпляшки пива.

— Ти ж бо знаєш, либонь, що крамар з Ель Хубси видав контрабандистів. Але це, лишень, півділа, мій хлопчику. Нещодавно з Алжіру прибула радіограма. Для офіцера секретної служби. Того ж дня, як ви від'їхали, може, через три-чотири години пустельним страхопудлом прибула та шльондра.

Пустельним страхопудлом у Тімімуні називали одномоторний літак французького торговця вовною. Ним він вивозив свій товар, маючи добрий зиск. Іншого цивільного повітряного зв'язку з містами узбережжя не було.

— Наш офіцер не забарився і став підбивати клинці до неї. Удвох вони придумали ту пастку.

Для Голланда неважко було з викладених новин тірольця мало-помалу уявити собі цілісну картину. Агентка, очевидно, з Іспанії, вдалася до капітана Сервена. Обоє майже цілу ніч чаклували над картою в пошуках місця, де б закинути на того німця сіть. Мабуть, вони вигадали якусь байку для французьких учених, що саме нагодилися, і таким чином втягнули їх у змову. Бригадний літак доставив жінку в табір геологів. Одягнувшись під араба, туди вилетів також капітан Сервен.

— Припускаю, що задачу розв'язано,— сказав тіролець.— Позавчора жінка з німцем прибула сюди.

Біля прилавка збилися солдати, вимагаючи пива.

— Досить! — замахав руками хазяїн казино.— Тільки червоне або біле.

Сп'янілий лейтенант біля рояля захихотів, мов ідіот, силкуючись заграти траурний марш.

— Червоне або біле! Яке нахабство! — Луї сумно подивився на повну пляшку, що стояла на долівці біля ніг Голланда.— Він хоче, щоб ми водянкою захворіли, нахлептавшись тої бурди.

— Про мене, можеш і цю випити,— мовив Голланд і ногою підсунув пляшку до нього.— Але поясни мені, де в усій цій безглуздій історії криється жарт. Ми б і самі, не здіймаючи такого галасу, впоралися б з тим паруб'ягою. Два, три мотопатрулі на дорогу — і справу вирішено. І що то за жінка?

— Багато питань за таку пляшечку.— Луї вишкірився,— Одначе мене це також зацікавило. Може, навіть дужче, ніж дозволено цікавитися легіонерові. Ну, помізкуй своєю німецькою головешкою. Для цієї жінки ми двічі передавали шифровки на мадрідську радіостанцію. Крамар нам торочив про якогось німця, що драпонув від іспанців. Тепер вони полюють на нього. Наш капітан одержить від тої шльондри цінну пораду, і тоді ми накриємо контрабандистів разом з їх ватажками десь в Алжірі чи Орані. А поки що він заманює німецького птаха у ліжко до цієї жіночки. Второпав?

— Як це у ліжко?

— А так, що в «Атлантиці» у них спільний номер. Спробуймо ще білого?

Голланд крутнув головою. Поринувши в думки, він дивився, як два сержанти тягнуть лейтенанта, що заснув біля рояля. Лише за кількома столами ще сиділи відвідувачі. Всюди валялися порожні пляшки.

— Що ж, гаразд,— промовив Луї.— Ходім! — йому вже заплітався язик. Устаючи, він трохи заточився. Пішов слідом за Голландом до виходу, одначе напівдорозі зупинився і, поклавши німцеві на плече руку, сказав: — Я ще удостою себе червоним. Життя таке коротке, що не встигаєш насититись.— і звернув до прилавка.

Засунувши руки до кишень, спроквола ішов задуманий Голланд по тьмяно освітленому учбовому плацу до казарми, з якої глухо відлунювали кроки вартового.

«Виходить, що цей Лауренц не брехав мені,— думав він.— Нарешті стрів порядну людину, а таку свиню йому підклав».

У довгих напівтемних коридорах пахло потом, тютюном, шкірою і простим милом. Казармене повітря. Повз нього прочовгав до туалету сонний легіонер.

Голланд увійшов до своєї кімнати. Друге ліжко було не зачеплене. Він опустився на стілець, дістав сигарету, але не припалював. У нього раптом зіпсувався настрій, і чим довше він роздумував, тим гірше ставало на серці. Він починав дещо розуміти Іспанці збрехали, заявивши, що з Ель Параїсо ніхто не втікав. У Франції сотні німецьких антифашистів знайшли собі політичний притулок. Франкісти змушені були враховувати те, що їм можуть не видати цього Лауренца. Вони невипадково вдалися до капітана Сервена. Той усім своїм єством ненавидів червоних, євреїв і усіх темношкірих, безмежно захоплювався Муссоліні. Його методи не відрізнялися від гестапівських. Одне слово, кращого помічника в Сахарі годі було й шукати фраккістським чи гітлерівським агентам.

«До цього мені треба було додуматися ще в Ель Хубсі»,— міркував Голланд.

Пальці нервово розчавили сигарету, тютюн посипався на цементову підлогу, легіонер крутив з паперу кульку. Його все більше охоплював неспокій. Він терзався. Дотепер йому все йшло гаразд, все було зрозуміло. На Німеччині він поставив хрест. Форма, скат, казино. Легіонери не потребують батьківщини. Та ось приблукався цей Лауренц і кількома словами змусив його у всьому цьому засумніватися.

Маленька паперова кулька, описавши дугу, упала на дбайливо застелене простирадло Голланд дістав нову сигарету, припалив і якусь мить не гасив миготливого вогника запальнички. Йому неважко було уявити, що станеться з Лауренцом потім. Автомобіль на алжірському аеродромі, два, може, три дебелих чолов'яги везуть його до порту, корабель під іспанським або німецьким прапором — і все.

«Що ж, я можу спокійно впасти на матрац і заснути,— думав він.— Без старости кварталу, без геббельсівського базікання я чиню так само, як і мій старий Завжди чесно, заплющивши очі, по стойці струнко. Фюрер звелів — ми виконуємо. Фольксгеносе Голланд повертає знову на шлях істини. І якщо я тут заховаюся як боягуз, то що різнитиме мене від старшого поштового секретаря Голланда, який за гардинами своєї затишної нори ненавидить нацистів, а виходячи на вулицю, чіпляє свастику. Якщо ж я зараз не допоможу йому, то, буду такою ж свинею».

Він роздушив підбором недокурок, устав, вийняв з-під подушки пістолета й поклав у кишеню. Залишаючи кімнату, забув погасити світло.

Усі молодші офіцери штабної роти мали постійний дозвіл на вихід, а тому Голланду не треба показувати посвідчення вартовому. Легіонер знав його.

— Передай від мене привіт красуні,— сказав він і захихотів.

Тиша стояла над вузькими вуличками. Кроки легіонера сполохали кудлатого пса, що рився на купі сміття. Голланд, триваючи руку на колодочці пістолета, йшов оддалік від глиняних стін будинків. Розпорядження коменданта про те, щоб із настанням сутінків виходити у місто тільки групами, мало певну підставу. Якщо в Тімімуні хтось з легіонерів безслідно зникав, то це ще не означало, що він дезертирував, хоч би навіть трупа й не знайдено.

Окрім форту, невеличка електростанція забезпечувала енергією ще кілька закладів, а зокрема бордель, бензостанцію, місіонерську лікарню і готель «Атлантик». Ціни у цьому обладнаному за європейським зразком закладі були настільки високі, що його власник мав змогу почепити на виході дві потужні лампи. За жалюзі вікон першого поверху також ще світилося.

Портьє, темношкірий араб, сидів перед дощечкою з ключами й читав. Він настільки захопився книжкою, що підвів голову лише тоді, коли Голланд кахикнув. Знехотя перервав він своє читання і підійшов до перегородки.

— Та жінка, що капітан Сервен привів сюди, в якому номері? — поспитав Голланд.

Портьє наморщив лоба.

— Ви помилилися, мосьє. Те, що ви шукаєте, на іншій поперечній вулиці, з цього ж боку, якщо йти в напрямку мечеті.

Голланд дістав із горішньої кишені десятифранкового папірця й подав арабові.

— У мене для дами повідомлення від капітана Сервена.

Папірець зник у руках портьє. Він нерішуче поглянув нагору, куди вели сходи.

— Але мадам Перо не сама.

— Я знаю. З нею мій земляк. Тож який номер?

— Я вас не бачив, мосьє,— сказав араб і майже пошепки додав: — Вісімнадцятий.

Він піднявся сходами, пішов коридором. Кокосові доріжки приглушували кроки. Біля дверей під номером «18» зупинився. В кімнаті жодного звуку. Обережно повернув клямку. Двері зачинені. Оглянувся, відчувши себе безпорадним у довгому порожньому коридорі. Досі він ще був певен, що знайде можливість попередити земляка, та тільки тепер збагнув усю складність цього діла. Звичайно, Лауренц добре пам'ятав той вечір в Ель Хубсі. Не слід також недооцінювати цієї шльондри. Очевидно, вона ні на хвилину не відпускає його від себе. «Треба її усунути, — міркував Голланд.— Хоча б на чверть години».

Він постукав.

— Мадмуазель Перо?

Тихо.

Постукав сильніше.

В кімнаті клацнув вимикач.

— Що трапилось? — долинув заспаний жіночий голос.

— Даруйте, мадмуазель Перо, мосьє Сервен хоче негайно порозмовляти з вами. Він сказав, що це дуже важливо для вас.

— Хто?

— Мосьє Сервен!

— Хвилиночку, прошу!

Голланд приклав до дверей вухо. Він почув шепіт, але розібрати не міг ні слова. Заскрипів матрац. Кроки наближалися до дверей.

— Хто ви? — Жіночий голос пролунав зовсім близько.

— Мосьє Сервен послав мене. Я чекаю на вас унизу, мадмуазель.

— Момент!

Усе сталося блискавично. Двері враз розчинилися, і перед Голландом постала жінка. Сміючись, вона вхопила його за плечі й втягла в кімнату. Потім повернула ключ і зіперлась на двері. Сміх її затих. Повільно виймала вона руку з кишені халата. Голланд глипнув на дуло пістолета й збагнув, що допустився помилки. Обвів поглядом кімнату. Лауренца ніде не було.

— Ніякого мосьє Сервена я не знаю,— сказала Марта Перо спокійно.— Але, можливо, ви мені поясните, що все це означає? А руки покладіть на потилицю. Прошу!

Голланд подивився у вузький отвір дула і заклав за голову руки.

— Де Лауренц? — спитав він.

— Навіщо він вам? — Марга Перо подивилася повз нього, а він, стежачи за її поглядом, несвідомо опустив руки. Він відчув, що позаду стоїть Лауренц. Напевне, він заховався між шафою і віконним виступом.

— В нас удома існує така гра: «Деревце, деревце, обернися». Ти невчасно покинув цю гру, здається мені.— Лауренц упритул підійшов до легіонера.— Тобі забажалось ще одної лички на рукаві.

— Приберіть зброю! — зажадав Голланд.

Фред Лауренц тільки посміхнувся.

— Чоловіче, зрозумій, ти у пастці. Ця баба...

Далі Голланд не доказав. Потилицю різонув гострий біль. Чорна, як ніч, хмара, оповила його. Він упав долілиць. Лауренц підхопив його й поволік до крісла, посадив і засунув під мундир руку.

— Я вже злякався, що ти його порішила,— сказав він з полегкістю й подивився на Маргу.

Вона важко дихала.

— Легіонер з Ель Хубси! Він знайшов тебе. Ми повинні негайно змиватися.

— Ти впізнала його? — спитав він. Потім підійшов до вікна й випробував на міцність шнур біля штори.

— Це було не важко після того, що ти розповів мені. Я так злякалася, коли побачила його на дверях. Могла б убити його.

Лауренц поглянув на неї, ніби вперше її бачив. Подорожуючи разом по пустелі, він розказав їй усю правду. Німецький антифашист, утікач з Ель Параїсо, прагне потрапити на корабель і дістатися до Радянського Союзу. Загадок для неї більше не існувало. Лише про табун він не обмовився ні словом. І ось щойно ця жінка ради нього мило не стала вбивцею. Він поривався щось сказати їй, проте не міг висловити того, що відчував цієї миті. Одне було ясно для нього: любить він цю жінку і робитиме все, щоб не втратити її.

— У нього має бути ніж,— сказала вона і вклякнула біля непритомного. З його кишень вона видобула зброю, яку залишила при собі, потім портсигар, запальничку, хустину і складаного ножа. Ножа кинула Лауренцу. Той відрізав од штори шнур, і вони разом зв'язали легіонера. З хустини Лауренц намірився зробити кляпа, але Марга заперечила.

— У мене є дещо краще.

Пішла до саквояжа, що стояв біля ліжка, дістала з нього бляшану скриньку. Зверху на скриньці у білому колі намальований червоний хрест. Зацікавлено стежив німець, як Марга готувала укол. Вона взяла маленьку ампулу, в якій містилася світла рідина, надбила її.

— Морфій,— сказала Марга. Зтягуючи поршнем ліки з ампули, вона одночасно пильно дивилася на поділки ампули.— Коли він прокинеться, ми вже будемо в Орані. Заголи йому руку, будь ласка.

Лауренц засукав рукава легіонерового мундира до плеча. Марга вихлюпнула трохи морфію на підлогу, потім рвучко штрикнула шприцом непроханому гостеві вище ліктя.

— Ефіру немає. Буде маленьке запалення.

— А якщо готель оточено? Марго, він говорив про якусь пастку.

— Він зайшов сюди сам, а це не говорить про якусь велику операцію.— Вона зупинила задуманий погляд на непритомному.— Одначе вони його шукатимуть.

Марзі Перо не було потреби симулювати збентеження. Появи легіонера не передбачала укладена нею з капітаном Сервеном угода. Його обіцянка не створювати жодних перешкод їхньому з Лауренцом відльоту коштувала їй недешево, і зараз вона не мала підстав запідозрювати офіцера секретної служби в недотриманні свого слова. І все-таки цей легіонер, здається, докопався до її планів, що досі так вдало реалізувались. На відміну від Лауренца Марга дуже добре зрозуміла суть слова «пастка». Як вчасно вона завдала удару, хоч на думці було убити його. Тільки присутність Лауренца завадила послати йому кулю в лоб чи ввести смертельну дозу морфію. Утікач довіряв їй. Він подобався їй більше, ніж чоловіки, яких вона досі знала. Цей не був дипломатом, ні контрабандистом, ні офіцером чи агентом. З ним вона вперше відчула повагу до свого супротивника. Цей чоловік діяв не заради якоїсь особистої вигоди. Не жадав він ні багатства, ні кар'єри. Їй було дуже цікаво грати роль закоханої, стежити за його внутрішньою-боротьбою між бажанням і обов'язком, і в цій грі вона використовувала весь свій досвід, усі свої принади, "щоб побороти його вагання. Перебуваючи в його обіймах, вона тішилася своєю перемогою. Як і для нього, так само і для неї були хвилини, коли вона забувала про свою мету. Лише коли він засинав поруч, а навкруги над пустелею западала глибока нічна тиша, вона бралася за своє ремесло. Вперше тоді до неї прийшло відчуття, що вона робить це проти своєї волі. Після тої спільної ночі вона мала ретельно захований клаптик цигаркового паперу, на якому було списане татуювання з його п'яти. Тепер їй залишалася найважча частина завдання. І все залежало від того, щоб у німця не збудилася підозра.

— За годину світатиме,— сказала Марга.— Нам не можна гаяти часу.

— А з ним що?

— Покладемо його в ліжко. Скажемо портьє, щоб розбудив нашого гостя перед обідом.

Лауренц посміхнувся. Підійшов до тумбочки й узяв бритву, яку йому купила Марга, прибувши в Тімімун. У стінному дзеркалі він побачив скоцюрбленого в кріслі легіонера й на мить замислився. Звідки, власне, він дізнався, як звати Маргу? Номер їхньої кімнати? Звичайно, портьє всі базіки. Але чому він прийшов сам?

— Швидше, Фреде,— квапила нетерпляче Марга.— Ще хвилина —і може бути запізно.— Вона підійшла зовсім близько до нього й поглянула в очі, її погляд відбивав щире занепокоєння, стурбованість.


Літак, біплан італійського виробництва, летів дуже низько. Незграбний алюмінієвий фюзеляж блищав на сонці, як розплавлене олово. Стрілка виміру висоти коливалася між цифрами 170—180.

У невеличкій кабіні всього два місця, Марга сіла біля пілота, а Лауренц абияк примостився у багажному відсіку поміж валізок і різних тюків. Він бачив лише їхні голови, що стирчали поверх спинок крісел, і смужку блакиті. Марно було заводити розмову, мотор глушив голос.

На третій годині льоту пілот ураз занепокоївся. З північного заходу темно-сіра завіса затулила небо. Сильні пориви вітру захитали машину. Внизу над пасмами дюн знялася піщана круговерть. Пілот нервово заклацав кнопками рації. Довкола вже клубочилися хмари, вітряні шквали сильнішали. Пілот нарешті зв'язався із наземною станцією. По хвилі він повернув голову до Марги і закричав, пермагаючи виття мотора:

— Грозовий фронт! Аеропорт в Орані не приймає. Полетимо в Мансуру.

Він підсунув їй карту. Вона відшукала це місто поблизу марокканського кордону, Від Орана приблизно сто п'ятдесят кілометрів. Звідти до портового міста вела залізниця і добра дорога.

Рівно через годину літак пішов на приземлення. Бігову доріжку ніби щойно зорали, бо Лауренца так підкидало між валізками і тюками, начебто він потрапив у м'ясорубку. Пілот скинув багаж і пішов, байдужий до дальшої долі пасажирів. Плату з них він узяв ще до відльоту.

Стоячи посеред нерівного посадочного поля, вони на мить відчули себе самотніми, розгубленими. Вітер ущух. Темно-сірі хмари заволокли усе небо. Подалік вони помітили кілька бараків. Звідти враз долинув якийсь лемент. То араби-підлітки гнали по полю три віслюки. Невдовзі пасажири самі опинилися серед цього галайкання.

Босоногі хлопчаки поділили між собою валізки, найважчими нав'ючили віслюків. Обоє пасажирів у цьому галасливому оточенні хоч-не-хоч рушили до єдиного в цій місцевості готелю. Коли до нього зоставалося вже зовсім близько, їх настигла злива. Молоді араби, яким було байдужісінько, зарепетували враз на радощах, спостерігаючи, як європейці, рятуючись, щодуху кинулись до будинку.

Однаково Марга і Лауренц промокли до нитки. Портьє за перегородкою, вусатий француз, зустрів їх з посмішкою.

— Гаряча купіль і годинка кохання! — промовив він люб'язно, подаючи ключа.

Лауренц уже піднявся сходами, а Марга затрималася біля портьє. Вона запитала його про найближчий поїзд до Орана і телеграф. Видно, відповідь задовольнила її. На клаптику паперу вона поспіхом черкнула кілька слів і разом з асигнацією подала портьє. Той прочитав записку й кивнув згідливо?

— Негайно буде зроблено, мадам!

В охайно, але убого обставленому номері пахло пилюкою, було душно. Дощ періщив по шибах. Тихе гудіння вентилятора наганяло сон. Лауренц стояв над умивальником, викручуючи одяг. Потім розвішував його на стільцях, ліжку, задоволено собі насвистуючи. Марга приймала душ у ванній.

— У коричневому саквояжі повинен бути рушник,— гукнула вона.— Знайшов?

Він подав їй рушника. Вона витирала своє засмагле тіло, а він не міг одірвати очей від нього, зачарований жіночою вродою. Відчувши на собі його погляд, Марга оглянулася і так звабно посміхнулася, що він опустив очі й не помітив, як вона схопила ручний душ.

— Це не по-джентльменському,— сказала вона весело і рвучко відкрила кран.

Холодні струмені ударили йому в лице. Захищаючись руками, він відсахнувся убік і ненароком зачепив ліктем скляну поличку під туалетним дзеркалом. Вона упала додолу й розбилася. В калюжі між шматочками скла опинилися зубна щітка, годинник, обручка й браслет.

Марта так жахнулась, що забула закрити кран. Лауренц реготався.

— По рятувальний човен дзвоніть тричі, мадмуазель! — Він нахилився, щоб підняти прикраси, годинник.

Марта поспіхом повернула кран і собі простягла руку за речами. Вона була помітно схвильована.

Він приклав до її вуха годинника.

— Швейцарський? Відмінної якості,— промовив поважно.— Правда, обручка трохи надщербилась. Поглянь!

— Прошу, Фреде, дай її сюди,— заволала вона. Та він уже діставав зі щілини між чорним каменем і оправою обручки багато разів складену цидулку.

Хоч на підлозі лежало розбите скло, але Марга вискочила з ванни босоніж і притьма кинулася відбирати той папірець. Лауренц, регочучи, побіг у кімнату, вона слідом, вік стрибав по стільцях, ліжку, сприймаючи це як жартівливу гру. Втікаючи від неї, він вистрибнув аж на стіл. Ураз вона полишила його й метнулася до саквояжа. Лауренц встиг кинути погляд на цидулку й отетерів.

Формула табуну!

Списана з його п'яти.

Якусь мить він ще не вірив своїм очам.

— Марго! — вигукнув він з болем і поглянув на неї. Руки безсило опустилися, цидулка затріпотіла, падаючи додолу. «Пастка,— подумав він.— Підла пастка! «Диявол полює на тебе»,— казав бородань в Ель Хубсі. Диявол — це вона!»

Марга повернулася до нього, тримаючи в руці пістолета. Чорний отвір дивився йому прямо в груди.

— Злазь! Та не роби дурниць! — наказала вона.

Він не ворухнувся, не зводячи очей з жінки і зброї. «Якщо вона натисне курок, тоді все пропало»,— майнуло в голові. Від усвідомлення близького кінця йому зробилося гірко в роті.

— Не треба,— сказав він.— Така цяцька інколи стріляє швидше, ніж сам того хочеш.— Вирішив перевести все на жарт, та в кожному його слові чулася непевність. Вона ж посміхалася задумливо і зверхньо, ніби щойно дала йому ляпаса.

— Дуже дотепно,— мовила вона сухо.— Але якщо не бажаєш, щоб я продірявила тебе, то хутчіше злазь!

Він до болю зціпив зуби, думки вирували в голові. Очевидно, не тільки формула важлива для неї, вона хоче живцем доставити його на узбережжя. Мертвий Лауренц їй не потрібний.

Він повільно зліз зі стола. Дуло пістолета поверталося за ним.

— До стіни! — наказала вона.

Але він ще вагався; перевів погляд на її ноги й насупився.

— На тобі кров,— мовив він.— Скло...

Лише на мить Лауренц відвернув її увагу, але цього вистачило. Він кинувся до неї і ребром долоні вибив з руки пістолета. Зброя, описавши дугу, впала збоку. Марга болісно зойкнула, але боронитись уже не могла, бо він міцно схопив її за плечі. Тоді вона сильно вдарила його коліном під живіт. Перемагаючи гострий біль, він заволік її у ванну, миттю защіпнув двері і, вхопившись за живіт, гепнувся на стілець. «Диявол! Ця кличка пасує їй»,— люто подумав він.

Минула довга хвилина, поки він зміг устати. Спершу спалив на вогні запальнички той папірець із формулою, потім натягнув на себе ще мокрий одяг. Задумався. Що ж далі робити? З ванної не чулося ані звуку.

«Негайно треба тікати звідси»,— подумав він. Грошей у саквояжі вистачить, щоб дістатися до Орана і там перебути якийсь час. У кожному порту світу, вірив він, є товариші, готові допомогти йому. Їх треба лише знайти. Але що робити з Маргою?

Над цим довелося помізкувати. Чим довше думав, тим чіткіше вимальовувалось йому два варіанти вирішення цього питання. Жінка ця знає, що він комуніст, що єдиним місцем втечі вибрав Радянський Союз. Залишати її тут замкненою немає рації. Хоч рота їй заткни і зв'яжи, однаково щонайпізніше через кілька годин її звільнить хтось з прислуги готелю. Скориставшись місцевим телефоном, вона викличе цілу зграю гестапівців і франкістів, і ті кинуться по його свіжому сліду.

«Може, вбити її»,— подумав Лауренц. Але, глянувши на двері ванної, він жахнувся. Хоч у такій ситуації було не до сентиментальних почуттів, проте не міг він так просто позбутися вражень, що запали йому в душу. Її посмішка, блиск сірих очей, години ніжності, ніколи ще не звіданої,— усе це жило в ньому, хвилювало.

Ні, цього він не вчинить, признався собі. Отже, залишається другий варіант. Треба тягнути її з собою доти, доки сам не опиниться в безпеці. Головне, не дати їй змоги поінформувати свого хазяїна. Віднині півцентнера нітрогліцерину ляже в його речовий мішок.

Він дістав із саквояжа бляшану скриньку з червоним хрестом, взяв у руку пістолета і обережно відчинив ванну. Марга сиділа навпочіпки і змивала зі стегна кров. Очевидно, вона порізалась склом, коли упала у ванній на підлогу. В її очах не було ненависті.

— Послухай, Фреде, я так собі гадаю,— почала вона цілком щиро,— що ми підходимо одне одному. У мене є пропозиція...

Він перебив.

— У мене також.— І простяг їй скриньку.— Таку саму дозу, як легіонерові. Зробиш укол сама собі чи, може, мені доручиш? Правда, я на цьому не дуже розуміюся, можу зробити боляче.

— Допустимо, що ми вилучимо з гри іспанську поліцію і гестапо. За напис на твоїй п'яті ми одержимо від англійців силу грошей,— сказала вона.— Десь в іншому місці цієї смердючої землі ми влаштуємо своє життя і забудемо про все.

В іншому місці землі? Чи про своє особисте щастя в якомусь закутку думає він? Ні. Однаково, в Англії чи Франції, в будь-якій капіталістичній країні табун буде смертельною загрозою для людства. Існувала лише одна країна, де цю зброю не будуть використовувати для підкорення інших народів. Якщо вдасться доставити формулу в Радянський Союз, то нацисти програють битву. Вони не зважаться застосувати її.

— Бери! — він подав їй скриньку. Якусь мить Марга наче завагалась, проте взяла. І раптом відчула всю свою вину і нікчемність перед цим чоловіком. Відчула, що він важить для неї набагато більше, ніж гроші, ніж навіть її собаче життя. Її пропозиція була для неї містком у новий світ, світ, де не буде ненависті й смерті. Вона не розуміла, що душа цієї людини для неї закрита. Та лють і гнів уже знову спалахнули в ній.

Фред стежив за кожним її рухом. Дощ за вікном вже перестав. У кватирку впав жовтий сонячний промінь, її тіло знову заблищало шовком, але тепер він не помічав цього.

Загрузка...