Світло чорної свічки

Розділ XIII

Північний вітер напнув білі вітрила яхти «Ангіла де мар», яка, взявши курс на південний схід, пливла у відкрите море. Граційний, нахилений уперед форштевень краяв невисоку хвилю, збиваючи пінисті бурунці. На даху каюти в затінку найбільшого вітрила куняли в шезлонгах два чоловіки. Третій шезлонг, що стояв поруч, був порожній. Полковника Саласона матрос покликав у радіорубку. «Ангіла де мар» належала його братові Родрігесу, який тримав одинадцять будинків для винайму у Мадріді, і, будучи членом американо-іспанського акційного товариства, щорічно загрібав дванадцять тисяч доларів за андалузьке олово і ртуть, а наймитам у своїх двох маєтках видавав денну платню, що дорівнювала приблизно тридцятьом німецьким пфенінгам.

Кракмеєр не встиг утримати Кнуспеля від запланованої операції у виправному таборі. Але наступного дня берлінець не з'явився в готель на домовлену годину, натомість до кримінального радника прибув полковник, який наполіг, щоб негайно їхати у Валенсію. Там на них чекала яхта Саласонового брата, якою..вони мали відпливти до Африки. А тут, як навмисне, десь запропав Кнуспель. На квартирі його не було. В німецькому посольстві про нього теж нічого не знали. Марно силкувався Кракмеєр зв'язатися хоч би з прес-аташе. Пожовтівши від злості, кримінальний радник зібрав у портфель сякі-такі дорожні речі й пішов униз до Саласонової машини, що стояла біля готелю. На сходах йому, нарешті, стрівся Кнуспель. Він був якийсь розгублений, незвично покірний. Ні в дорозі до Валенсії, ні на борту розкішної яхти у нього ні разу не проривалась його природна нахабність. Кракмеєр удавав, ніби не помічає раптової переміни в настрої берлінця. Він чекав на Кнуспеля, чекав терпляче, як мисливець, певний, що дичина врешті-решт прийде до водопою. Зараз, здається, настала та хвилина. Кнуспель прокашлявся і вперше, хоч його й не просили, заговорив.

— Дозвольте дещо спитати у вас, гауптштурмфюрере? — Голос його звучав нібито й невимушено, але уважний слухач почув би в ньому якусь непевність.

«Нарешті пташка заспівала», — зрадів Кракмеєр. Не підводячи очей, він буркнув на знак згоди. Кнуспель нервово м'яв пальці.

— Першого разу ви прибули до Мадріда з молодим хлопцем. На прізвище Крап, здається. Чого ви не взяли його тепер?

Обличчя Кракмеєра залишилося спокійним. Він лежав непорушно, начебто на нього найшла дрімота. Інстинктивно відчув на собі запитливий погляд берлінця, а мозок його працював з точністю лічильної машини. Йому ще не вистачало фактів, щоб цілком зрозуміти підтекст цього питання.

— Не беріть усього собі в голову, Кнуспелю, а то воно відіб'ється на вашому шлунку,— муркнув він ніби спросоння.— Крапові доручено інше важливе завдання.

— А він, бува... Я хочу спитати, чи не знав він більше про нашу справу, ніж я?

«Злякався»,— подумав Кракмеєр. І раптом мимоволі уявив себе в підземному тирі лейпцігського відділення гестапо.

— Кожен знає те, що йому належить знати,— відповів він.— І чим менше знає, тим краще для нього.

— Розумію, гауптштурмфюрере, — мовив Кнуспель якось знічено. Я справді патякаю забагато. — Він знову поринув у тупу задуму.

Кракмеєр кутиками очей не переставав стежити за берлінцем. Тепер, склавши усе докупи, він знав, що терзало Кнуспеля. Справа Чорної Свічки вступила в завершальну стадію. Розпочався процес усунення свідків. Першим на цьому шляху виявився Крап. Уся ця програма, її принципи, варіанти були добре знайомі кримінальному радникові. Десятки разів він сам був коліщатком того прихованого механізму. Мюллерова комбінація лежала перед ним, як розкрита картярська гра. Яхтою «Ангола де мар» Лауренца доставлять в Іспанію, звідти його відвезуть до Німеччини. Кінцева станція: Берлін, Принц-Альбрехтштрассе. Фахівці підвалів одіб'ють йому м'ясо від кісток, аби дізнатися прізвище інформатора з штабу повітряних сил. І чи заговорить він, чи мовчатиме, все одно Чорна Свічка згасне під ударами кийків.

«І все-таки розрахунок не бездоганний»,— подумав Кракмеєр. На сцені лишається чоловік, якому багато чого відомо. Кнуспель повинен його порішити, як тільки буде взято Чорну Свічку. Той чоловік — це він, Кракмеєр. Але ж ось цей нікчема вже в штани наклав від самої думки, що рано чи пізно і його спіткає така ж доля.

Зневажлива посмішка ковзнула по обличчю Кракмеєра. Він одвів погляд від Кнуспеля, на мчіть заплющив очі, а потім задумливо втупився у сліпучо-біле напнуте вітрило. Кримінальний радник перебував у якомусь химерному роздвоєнні почуттів. Він усвідомлював, що під загрозою його власне життя, і в той же час гордився місцем, яке відводили йому в суспільстві. Думка про різницю між ним і такими незначними підсобниками, як Крап і Кнуспель, давала йому задоволення. Люди такого гатунку, як берлінець, завжди були на задньому плані,— не більше, ніж ширма. Себе він зараховував до кола вибраних, вождівських натур. Його визнали гідним того, щоб залучити до однієї з найважливіших справ рейху, йому ж доручено запобігти нечуваній зраді. І ось ця справа в завершальній стадії. Чи варто перейматися тим, що число поінформованих осіб в інтересах безпеки рейху буде скорочене до мінімуму? Може, це наказ самого фюрера?

Суперечливі думки заволоділи Кракмеєром. Якби він був тут людиною сторонньою, то в нього знайшлося б досить підстав для усунення гестапівця, що перебував у його становищі. Він пояснив би, що смерть — це єдина гарантія цілковитого мовчання людини, і таку смерть слід розцінювати як почесну самопожертву ради великої Німеччини. Мета виправдовує засоби — цей принцип створював йому впродовж усієї служби твердий грунт під ногами. Але ж тепер, коли він сам опинився в ролі жертви, його власні аргументи видалися нараз хиткими, нерозумними, прямо-таки варварськими. Чи він хоч раз коли-небудь сплохував? Чи дав хоч один привід сумніватися в його вірності й надійності? Коли має жити цей Фаріан, чи опецькуватий полковник з міністерства авіації, чи доктор Шрабер і його асистенти, чому ж тоді він повинен померти?

«Недоумкуватому Кнуспелю не під силу це завдання,— міркував він.— Я буду моторніший. Бо іншого виходу мені не лишається. Я сам доставлю Чорну Свічку в Берлін і порозмовляю з Мюллером. Він мусить таки зрозуміти, що живий Кракмеєр корисніший за мертвого. І тільки я вирву з Лауренца прізвище інформатора. Я доведу...»

— Сеньйоре, дон Саласон запрошує вас до каюти,— несподівано гукнув матрос, який ніби щойно виріс з-під дощаної палуби. Він застиг біля шезлонга, приклавши руку до козирка. Ні Кракмеєр, ні Кнуспель не почули, коли матрос піднімався невисокими сходами. Він був у м'яких капцях.

Кримінальний радник здригнувся.

— Слухайте, хлопче, я ж не глухий,— сердито буркнув він і важко проковтнув слину, немовби йому здушило горло.

Матрос тільки посміхнувся на ту незрозумілу йому мову.

— Сі, сі, сеньйоре, прошу до каюти! — Він покірно схилив голову і показав рукою на сходи.

Кракмеєр застогнав, устаючи. Кнуспель спитав, чи йти йому, але кримінальний радник сердито відмахнувся. Він на диво впевнено пішов по хисткій палубі слідом за матросом.

Стіни розкішної каюти, обтягнені темно-червоним шовком, тьмяно виблискували в сонячному світлі, що падало з чотирьох ілюмінаторів. Підлога була встелена східним килимом. Темні, з високими спинками крісла, на бильцях яких були вирізьблені лев'ячі голови, великий круглий стіл, дві розкішно оздоблені шафи — усе це змушувало забути про те, що перебуваєш на судні.

Полковник ступив кілька кроків назустріч Кракмеєру.

— Я не обіцяв вам багато,— сказав він і провів німецького колегу до стола, на якому лежали різні папери, срібний автоматичний олівець і лінійка. Вони сіли. Саласон покопався в паперах, знайшов те, що шукав, і подав кримінальному радникові.— Остання телеграма від Диявола. Через двадцять чотири години ми зможемо прийняти вашу пташку на борт.

— Коли прибудемо в Оран? — спитав Кракмеєр, не відриваючи очей від телеграфного бланка, йому вистачало запасу іспанських слів, щоб розібрати короткий текст: «Приземлилася в Мансурі. Завтра вирушаю в Оран. Прибуду на яхту із Свічкою. Негайно повідомте управління порту місце стоянки».

— На світанку,— відповів полковник і самовпевнено всміхнувся.

Кракмеєр старанно, як бухгалтер, склав телеграму. Його обличчя прибрало непривітного, похмурого вигляду. Тепер він знову скидався на примхливого дивака.

Кримінальний радник піднявся і хотів уже йти, але ще глянув на Саласона скорботними, наче в пораненого звіра, очима і сказав:

— Якщо вам не важко, звеліть кокові, хай принесе мені бульйону. Але пісного й без приправ, гаразд? — Він легенько кивнув полковникові й вийшов.

Удалині показалася мальовнича оранська затока. Світало, коли біла «Ангіла де мар» увійшла в порт. У місті, ще оповитому сном, гасли ліхтарі.

На яхті опустили вітрила. Затахкав двигун. Штурвальний скерував яхту повз французький Міноносець, що стояв на якорі, і зупинив її біля самої пристані.

Паспортні та митні формальності улагодили за півгодини. Кракмеєр, Саласон і Кнуспель знову порозсідалися в шезлонгах на даху каюти і стали ждати. Полковник палив сигарету за сигаретою, кримінальний радник уже випив дві пляшки мінеральної води і смоктав м'ятні карамельки. Берлінець колупався сірником в зубах. Розмова не клеїлася. Усі троє не зводили очей з набережної. Збігала година за годиною, а Марга Перо не з'являлася.

— У цій грі не слід би було покладатися на самого Диявола,— буркнув спохмурнілий Кракмеєр.

Саласон мовчав. Він ще раз співставив усе і дійшов того ж висновку: Диявол повинен бути давно в Орані.

Пополудні Саласон послав капітана яхти на пошту, щоб той зв'язався по телефону з Мансурою й довідався, чи виїхала Марга із своїм супутником до Орана.

Вони так само сиділи в шезлонгах. Саласон з Кнуспелем попивали вино, а Кракмеєр — апельсиновий напій. Брукованою набережною гримкотіли вантажні автомобілі, торговці один з-перед одного вихваляли фрукти та іншу всячину, два матроси волокли п'яного. Враз цю вируючу юрбу розділило, не перестаючи сигналити, таксі зупинилось біля пристані.

— Нарешті,— зітхнув Саласон і заквапився до містка назустріч капітанові. Проте за кілька хвилин він повернувся.

— Напевне, щось зле трапилося,— сказав Саласон гауптштурмфюрерові.— Портьє твердить, що обоє ще вчора ввечері залишили Мансуру. Мабуть, Диявол захворів. До Орана вони виїхали вантажним автомобілем. Що скажете на це?

— Погано! — вимовив Кракмеєр різко.— Ваш Диявол розчарував мене, Саласоне. Адже справу маємо з німцем, і одної смуглошкірої принади замало для нього.

Обличчя кримінального радника розтяглося в єхидній посмішці. Внутрішньо він тріумфував. Адже він скептично поставився до цього задуму навіть тоді, коли штандартенфюрер Мюллер показав фото тієї жінки. Лице її видалося йому відразливим, легковажним. Такі, як правило, працюють не головою, а проти цього протестувала його професійна честь. Один з його непохитних життєвих принципів промовляв: місце жінок біля плити і в ліжку породіллі, на бойовиську їм нічого вештатися. Таким бойовиськом для Йозефа Кракмеєра була сфера діяльності державної таємної поліції. Тому-то він якусь мить навіть симпатизував утікачеві, що, очевидно, обламав крильця іспанській диво-агентці.

Кнуспель прибрав такого вигляду, ніби мав повідомити щось важливе.

— Ми повинні негайно знайти водія вантажного автомобіля,— сказав він.— Я б разочок порозмовляв з ним, і через десять хвилин ми б уже знали, куди запроторив утікач нашу голубку.

— Пізно,— сказав гауптштурмфюрер холодно.— Очевидно, вони з самого ранку в місті. Ми не можемо більше ризикувати.

— Ви хочете вдатися до французької поліції? — Саласон здивовано звів брови.

— В нашому становищі це єдиний вихід. Лауренц намагатиметься потрапити на судно. Німецьке, італійське та іспанське — виключається. Найвигіднішою для нього була б якась російська посудина. Проте, гадаю, не слід випускати з уваги грецькі, турецькі і румунські судна,— Він обернувся до Кнуспеля.— Підіть в управління порту й з'ясуйте, які судна знялися з якоря удосвіта і які збираються відпливти протягом цієї доби.

— Слухаю, гауптштурмфюрере! — гаркнув, випнувши груди, Кнуспель і пішов. Саласон захоплено подивився йому вслід.

— Мої люди ніколи так не навчаться,— заздрісно зізнався полковник.— Яка виправка! А ми підемо до начальника поліції?

— Так,— відповів Кракмеєр. Він також провів поглядом берлінця, хоча Саласонова відвертість уперше не справила на нього ніякого враження. Молодецький вигляд помічника кримінальний радник зрозумів по-своєму. «Не вдасться вам, Віллі Кнуспелю, обвести мене навколо пальця»,— подумав він, перш ніж обернувся до іспанця:

— Не забудьте свої документи. І пам'ятайте: ми переслідуємо вбивцю, що втік з тюрми в Ріо-де-Оро.

Кримінальний радник засунув у кишеню піджака руку і дістав останню карамельку. Поклав її в рот і розгриз. Примруживши очі, він пильно подивився на набережну, ніби визорював у юрбі причаєного противника.

Товстун за прилавком покрутив ручку приймача. З гучномовця полинув тріскучий голос співачки. Пісня була про кота, що закохався в намальовану сіамську кішку з довгою шерстю, і відтоді його більше не бентежили місцеві шанувальниці.

Огрядний чоловік знічев'я стиха підтягував. Такої пори завжди було мало відвідувачів. За столом у кутку четверо чоловіків грали в доміно. Портові робітники, що не одержали сьогодні роботи. П'ятим гостем був іноземець. З вигляду, видно, не грошовитий.

Майже годину сидів тут Лауренц, дивлячись у брудне вікно на скелети портових кранів.

Переїзд із Мансури до Орана обійшовся йому без пригод. Водія вантажного автомобіля дуже здивувало те, що європейці, в яких, очевидно, водилися грошики, зупинилися не в шикарному готелі, а забралися в якусь дешевеньку нору. «ні, тут щось нечисте,— подумав він.— і з тією хворою жінкою не все гаразд, якщо вона не прокинулася навіть тоді, коли машина підплигувала на вибоїнах». Водій швиденько заховав обидві банкноти, ще допоміг перенести сонну жінку, багаж до брудної кімнати та й гайнув, бо не хотів устрявати в такі історії більше, ніж потрібно.

Будинок, де Лауренц найняв кімнату, містився у вузькому провулку. Гладка, неохайна господиня взяла з них наперед плату і ні про що не питала. Хіба що багаж нових гостей вона оглянула з недовірою. Адже траплялося дуже рідко, щоб якась пара залишалася тут довше, ніж на ніч. Декотрі тут зупинялися лише на кілька годин. Обстановка кімнати складалася з одного широкого залізного ліжка і трьох табуреток. Постелі не було. Вгорі хиталася лампочка, вікна засклені потьмянілим склом. Жалюзі спущені, до того ж зіпсовані, підняти їх було вже неможливо. Тут Лауренц і залишив Маргу.

В чужому місті він важко орієнтувався. Брів вузькими провулками, які відгонили гнилизною. Над водостічними канавами здіймалися рої мух. Потім Лауренца захопило вируюче людське море базару, де арабські шевці, ковалі, лимарі, кравці вихваляли свої вироби. Два, наповнені рибою, візки вказували йому напрямок до порту.

За вікном бістро в повітрі велично розмахували стрілами крани. Крізь відчинені двері чулося завивання сирени на пароплаві, надтужне поскрипування каната, лайка десятника.

«Треба спробувати»,— думав Лауренц. Відпив чорної кави, потім устав і пішов до гравців у доміно. Чоловіки глянули на нього між іншим, але жоден не сказав ні слова, їх цікавила тільки гра. З кухля, в якому зійшла світла пивна піна, впало кілька краплин на витерту поверхню стола. Лауренц змочив у пивних краплинах пальця і біля вивершеної недопалками попільнички намалював, ніби в задумі, серп і молот.

Вантажники припинили гру. Спершу вони подивилися на малюнок, потім на іноземця. Поволі з їхніх облич зійшла байдужість. Вони заговорили між собою і запитали його про щось, але він не розумів.

— Я німець,— сказав він.— Емігрант без паспорта. Комуніст, розумієте?

Чотири руки потяглися до нього. Чотири розуміючих посмішки.

— Ернст Тельман? — Один з портових робітників закачав рукав сорочки аж до плеча. Вище ліктя на мускулистій руці відкрилося татуювання — радянська зірка.

Товстун за прилавком притишив радіо і зацікавлено спостерігав за ними. Один з портових робітників перекинувся кількома словами зі своїми друзями. Татуйований кивнув головою. Він підвівся і, по-дружньому поплескавши Лауренца по плечу, повів його до виходу.

Йдучи провулками й задвірками порту, татуйований говорив без угаву. Він так розмахував руками, ніби відганяв рій кусливих ос, його не турбувало те, що німець не розумів ні слова. Він базікав, жестикулював, вітався з перехожими, знайомими чи друзями, доки не прийшли до довгого пакгаузу. Перед відчиненими ворітьми він склав долоні рупором і гукнув:

— Гюставе! Агов, Гюставе!

З пакгаузу виринув чоловік. Очевидно, це завідувач складу або писар. Одягнений був у дешевий фланелевий костюм, а його плечі — не ширші ніж у дванадцятирічного хлопчика. Блідість обличчя ще більше підкреслювала чорна оправа окулярів. З нагрудної кишені стирчали два кольорові олівці. Він перекинувся кількома словами з татуйованим і махнув рукою обом, щоб ішли за ним. У своїй убого обставленій комірчині він запропонував їм сісти на перекинутому ящику. «Віа Тангер» було намазюкано на дошках.

— Мене звуть Гюстав Дево,— мовив він. Було помітно, що йому дуже важко дається говорити по-німецькому.— Ми повинні тобі допомогти? Тоді повиймай усе з кишень і поклади ось сюди.— Він показав на другий ящик.

Лауренц вивернув усі кишені. Дево прискіпливо оглянув речі: складаний ніж, пістолет, гребінець, ключі від валіз, сигарети, запальничку і пачку грошей.

— Партійний квиток є? — спитав він спокійно.

— Нема.

— Це добре,— мовив Гюстав.— А то до нас у Марселі прийшов один, що, крім квитка, мав навіть концтабірний номер на руці, а згодом виявився шпиком. Нумо, розказуй, що нам треба знати.

Лауренц розповідав без зайвих слів. Він почав із того, як його судив іспанський військовий трибунал, потім говорив про помилування і катівню в Ель Параїсо. Скупо згадав про муки, яких довелося зазнати під час утечі через пустелю. Натомість він докладно змалював свою зустріч з Маргою Перо, те, як виявив у ній іспанського агента.

— На мене полюють нацисти. Вони знають, що я замишляю. Якщо мені вдасться потрапити до Радянського Союзу, то для нацистів це означатиме мало не програну битву. Але сам я безсилий щось удіяти, розумієш?

Гюстав кивнув головою.

— Тобі не здається, що ти завдав Гіммлеру забагато мороки? Адже є ще десятки тисяч німецьких товаришів, з яких він не зводить ока. Напевне, має особливі причини на те, коли посилає в пустелю ту бабу.

— У них є така причина,— повагавшись, сказав Лауренц.

Гюстав уважно подивився на нього.

— І ти хочеш про неї говорити?

— Ні.— Лауренц затнувся. Хоч він ще не був у безпеці, але мета його втечі здалася зараз такою близькою. Він знайшов друзів і тепер уже був не самотній. Один з принципів нелегальної роботи звучав: інформувати товаришів тільки про те, що їм необхідно знати. З цієї точки зору не було потреби розкривати їм таємницю табуну. З іншого боку, Лауренц мусив рахуватися з тим, що в ці години хазяї Диявола, безсумнівно, вже знають про крах свого підступно вимізкованого плану. Вони вживатимуть усіх заходів, щоб таки зберегти свою страхітливу таємницю. Один-єдиний влучний постріл — і уста людини, обізнаної з цією таємницею, замкнуться навічно. І це враховував у цю мить Лауренц. До свого «ні» він додав:

— Якщо ж зі мною щось станеться, то на моїй п'яті ви знайдете татуювання. Доставте той напис на радянський корабель. Хай вони вдома покажуть його своїм хімікам і скажуть їм, що це придумали нацисти.

— Ліпше ти сам це зробиш,— мовив Гюстав.— Ховай свої речі. Тільки цю штучку залиш.— Він поклав руку на пістолет.— В Алжірі за це дають п'ять років. Про Диявола ми самі подбаємо.

Він перекинувся кількома словами з татуйованим, а потім знову звернувся до Лауренца:

— Покажи Віктору кімнату, що ти найняв... Завтра вранці о шостій з'явишся сюди. Тобі пощастило. Біля другої пристані вже понад тиждень стоїть «Радіщев». Щось поламалося в машині. Старенька посудина, але тобі однаково. У всякому разі, він завтра з вантажем вирушає в Одесу. Салют! Отже, до завтра! — Він подав німцеві руку.

— Дякую, товаришу,— сказав Лауренц. Він потиснув простягнену правицю обома руками.— Дуже дякую за все.

Гюстав засоромився.

— Навіщо Так?— спитав він навіть трохи роздратовано.— Ми ж одна сім'я! Дуже велика сім'я!

— Сім'я? — Віктор також зрозумів це слово.— Ми усі — одна велика сім'я,— сказав він по-французькому, тицьнувши пальцем на Лауренца, Гюстава і на себе, засміявся і потяг німця до дверей.

У вузькому неосвітленому провулку вирувало життя. Біля темного входу в будинок сиділи кілька жінок і розчісували вовну. З вікон линув стук верстатної ляди. У вуличному бруді гралися дітлахи. Стара, вгорнена в лахміття жінка простягла руку до двох чоловіків, які проходили мимо, і попросила милостиню.

Перед будинком, у якому Лауренц залишив свою полонянку, Віктор Вальє зупинився. Він оглянув ветху стіну, потім окинув поглядом німця і похитав головою. Темними сіньми вони дійшли до сходів. Позаду них обережно відчинилися двері. Огрядна хазяйка подивилася їм услід і скорчила гримасу.

Лауренц уставив ключа в замок і спробував повернути його. Він точно пам'ятав, що двері замкнув. Зараз вони були відчинені. Вранці він двома ковдрами закутав Маргу й обв'язав так міцно, що навряд чи могла вона сама звільнитися. Одначе кімната була порожня. На ліжку лежали зім'яті ковдри, шматки порізаного мотузка.

Для Лауренца це було наче грім з ясного неба. Не інакше, як хтось допоміг Дияволу. Може, вертався той шофер? А ця нечепурна баба, що вишпиговувала їх, чи міг він на неї покластися? Що ж діяти? Задумано ступив кілька кроків до вікна, але Віктор ураз схопив його за руку, щось похапцем сказав і потягнув у коридор.

Лауренц утямив лише єдине слово — поліція,— і йому відразу стало ясно, чого хоче Віктор. Марта могла повернутися сюди або принаймні направити своїх помічників. Тож геть звідси, поки не пізно!

Вони збігли сходами вниз. У коридорі шлях їм заступила товстотіла хазяйка. Голосно лаючись, вона нізащо не хотіла випускати обох з будинку, Віктор, сердячись, поліз рукою у кишеню. Лауренц збагнув, про що йшлося. Хазяйка вимагала грошей. Віктор подав їй жменю монет і банкноту. Вона заховала їх, але дверей не відчиняла.

— Ця падлюка намагається нас затримати,— сказав Лауренц і відштовхнув її вбік. Жінка зарепетувала, мовби її різали. З коридора долинули голоси.

Віктор смикнув за клямку. Двері виявилися замкненими.

— Альон, мон камарад![8] — Віктор показав рукою в протилежний бік, і вони побігли. Сіни круто завертали правобіч і виходили на подвір'я. За два кроки до порога перед Лауренцом виринув поліцейський, загородивши дорогу. Він лапнувся рукою за кобуру і одночасно засюрчав у свисток, мов навіжений. Лауренц зіткнувся з поліцейським і одскочив од нього. Та Віктор не панькався з переслідувачем. Він повалив його додолу.

— Ен аван![9]— гукнув Віктор осмілілому німцеві і показав на мур метрів два заввишки.

В будинку загупали кроки. Портовий робітник зчепився з поліцейським, вирвав у нього зброю і викинув.

«Він хоче затримати мого переслідувача»,— здогадався Лауренц, видряпався, мов кіт, на мур і стрибнув у смердючу, воду каналу, оточеного високими стінами будинків. З широких глиняних труб сочилася гидка каламуть.

Лауренц поплив за течією. Приблизно через триста метрів помітив проріз у стіні. Кілька вузьких виступів вели на невеличкий майданчик. Він обережно піднявся ними нагору. Між бетонними стовпцями були натягнені! шворки, на яких сушилася білизна. Десь плакало немовля. Лауренц витер мокре волосся і поволі пішов.

«Пристань дванадцята,— подумав він.— «Радіщев». Здається, так називається судно».

Сімнадцятирічний Володя Матвійчук із Скадовська, наймолодший матрос команди «Радіщева», стояв, зіпершись на поручні. Він курив і напівтужливо, напівсердито дивився на набережну. Там, думав він, за тими повітками, штабелями й довгими складами, де покручені провулки портового кварталу, наче поліпові щупальця, вросталися у набережну вулицю, там чекає на нього світ великих пригод. То було його перше плавання по той бік Босфору. Досі він тільки у снах бачив прокурені матроські шинки, в яких екзотичні красуні перед вайлуватими гостями виконують танець живота. У мріях він часто з піратами пив віскі, не раз вигравав у них їхніми ж значеними картами й бився за палких дівчат. Внизу, на набережній, для нього починався той небезпечний, різнобарвний світ, про який після третьої чарки заводять розмови матроси у клубах Одеси, Севастополя, Ростова. А насправді?

Правда, двічі він разом із групою сходив на берег, їх водив замполіт. Побували в африканському музеї, оглянули мечеть, виїжджали до лісу, де ростуть коркові дуби, на виноградники. Оце й усе. Вечорами тільки старшим матросам дозволялося гуляти по Місту. «Вночі тут никають великі хижі коти, а для такого курчати, як ти, це дуже небезпечно»,— сказав боцман і призначив його вартувати на палубі.

«Хай він западеться, цей Оран»,— подумав Володя і виплюнув недокурок у чорну воду.

Набережною дуже швидко мчали два автомобілі. Матвійчук побачив, що вони зупинились навпроти пристані. З десяток поліцейських вискочило з машин і заквапилися у його бік. Не інакше як на «Радіщев» прямували вони. Біля цієї пристані не стояло більше суден.

Володя злякався, подумки спитав себе, чи не влаштовано цей незвичайний візит ради того чоловіка, що вже понад півгодини в каюті капітана провадить переговори з командиром корабля і замполітом. Та що б це не означало, але він притьма кинувся, щоб повідомити про наближення непроханих гостей.

Заскрипів місток. На борт ступили два чоловіки у світлих полотняних костюмах, за ними — поліцейські. Двоє з них зайняли охорону на набережній при вході на корабель. Капітан, на вигляд вайлуватий, років під п'ятдесят, зустрів гостей на палубі.

— На жаль, ми змушені вчинити обшук на вашому кораблі, мосьє капітан,— заявив старший.— У нас є підстави гадати, що на вашому кораблі сховався арештант, що втік з тюрми. Звичайно, ви самі цього не знаєте, як ми гадаємо.

Капітан легенько прижмурив очі.

— А коли я вам скажу, що ви помиляєтеся? На кораблі, крім членів команди, перебуває тільки представник нашого тутешнього маклера.

— Отже, ви відхиляєте вимогу про обшук? — запитання француза прозвучало так, ніби він нічого іншого й не чекав від радянського капітана. Комісар почувався не дуже добре, коли довідався, що в цьому ділі замішана іспанська і німецька таємна поліція, йому анітрохи не хотілося допомагати фашистам запроторити ще одного з учасників опору в концтабір.

— Так, я відхиляю вашу вимогу,— сказав капітан,— але якщо ви конче хочете осоромитись...

Обидва цивільні перезирнулися. Видно, вони зрозуміли один одного.

— Ми б хотіли поговорити з представником вашого маклера.

Володя, що стояв поблизу, зрозумів капітанів жест. Він зник і невдовзі повернувся з худющим чоловіком. Це був Гюстав Дево.

Чиновники звеліли йому показати посвідчення і поставили кілька питань, на які він відповів спокійно, без вагання. Тоді одійшли трохи вбік і зашепотілися. По хвилі вони, видно, дійшли згоди.

— Ми покладаємося на ваше слово, капітане,— сказав комісар.— Самі розумієте, що до відходу вашого корабля на пристані біля містка ми змушені поставити варту. Ви зробите велику послугу своєму судну й авторитетові своєї країни, якщо відразу повідомите наших людей про того, хто намагатиметься потрапити на борт без вашого дозволу.

— Злочинців я на кораблі не потерплю,— з особливим наголосом промовив капітан.— А зараз дозвольте розпрощатися з вами.

Незабаром після того, як поліцейські, за винятком двох вартових на пристані, сіли в машини й поїхали, Гюстав Дево зійшов на берег. Вартові недовірливими поглядами проводжали його доти, поки він не зник поміж складськими будівлями.

Довгі тіні від кранів упали на набережну. На кораблях засвітили ліхтарі. Білий катер курсував у бухті на видимій віддалі від «Радіщева». На його щоглі тріпотів французький прапор, на палубі стояли рухомий прожектор і зачохлений кулемет. Портова поліція!

Володя Матвійчук знову зіперся на поручні, але цього разу ненадовго. Прийшов боцман і повів його в замполітову каюту.

— Ти щасливе курчатко,— сказав він йому на сходах і підморгнув таємниче.— Здається, ти ще звідаєш пригод.

У портовому бістро було дуже гамірно, не те що до обіду. Тютюновий дим, безліч голосів заповнили приміщення між дверима й прилавком, наче суцільна клекотлива хмара. Стрункий, з темними кучерями алжірець невтомно розносив на столи повні келихи, тарілки з бутербродами, сиром. Він був босий, весь мокрий від поту, наче марафонський бігун. Опецькуватий хазяїн не давав ні хвилини відпочинку, а базіки за столами були також не з терплячих.

Лауренц зупинився на дверях і почав видивлятися крізь густу димову завісу. Усе незнайомі обличчя. Стояв нерішуче, покусуючи нижню губу.

Як зацькований звір, скрадався він провулками портового кварталу, щомиті готовий до зустрічі з озброєними поліцейськими.

Нарешті йому вдалося знайти той склад, у якому він знав комірку Гюстава. Але ворота виявилися замкнені. Понад годину він прочекав, та Гюстав не з'являвся. Тоді вирішив зайти в бістро, надіючись зустріти там Віктора.

«Якщо його не заарештували, то він прийде сюди»,— міркував Лауренц. Треба запитати товстуна, чи можна йому тут перебути до ранку. На вулиці небезпечно.

Він зібрався підійти до прилавка, як раптом його побачив хазяїн. Товстун витріщив очі, ураз крадькома, майже заклинаючи, затряс головою і застережливо вказав очима на чоловіка в кутку. А щоб не видати себе цими таємничими жестами, став поправляти комір сорочки. Лауренц миттю повернувся й поспішив до дверей. Ніхто не рушив за ним. Він полегшено зітхнув.

На жаль, Фред не знав, чи агент поліції випадково зайшов у бістро, чи це один з його переслідувачів. Перед очима Лауренца незмінно стояв Диявол. Він уже не вірив у випадковості. Його оточили. Коло усе звужується. Чи варто йому ще раз навідатися до Гюставового складу? Можливо, і там вони розкинули сіть і чекають на нього. Що ж діяти?

Майже у самому кінці набережної, біля молу, що далеко врізався у бухту, сиділо кілька рибалок, звісивши ноги з муру. Наче ворогуючі брати, трималися вони на віддалі один від одного. Заворожено, забувши про все на світі, кожен стежив за поплавками, що погойдувалися на воді. І кожен з рибалок не мав діла до іноземця, що стояв за кілька кроків від них.

«Десь у сто років і я те саме робитиму»,— подумав Лауренц. Він поглянув униз на кораблі. Два маленькі буксири, сильно тахкаючи, тягли величезне вантажне судно, тримаючи курс у відкрите море. З димарів валував чорний дим. Раптом Лауренцу стало ясно, що йому не можна більше вагатися. Там, на дванадцятій пристані, мета його нелегкого шляху. Кількасот метрів, і небезпека позаду. Навіщо ще чекати?

«Я йду, товариші! Готуйте мені ліжко!»

Було близько півночі. Катер портової поліції кинув якір приблизно за сто метрів від «Радіщева». Світло прожектора раз по раз пробігало по воді. Обидва вартові були зняті, а натомість шестеро поліцейських сновигали по набережній уздовж радянського корабля від носової частини до корми. Біля пристані стояв лімузин марки «рено». Всередині машини час від часу жевріла червона цяточка. Чоловік за кермом курив. Щоразу, коли він припалював сигару, в світлі сірникового полум'я було видно його обличчя, а також обриси ще однієї людини, що сиділа позаду.

Кнуспель нервувався. У голові гуло, наче з похмілля. Він не годився для складних завдань, він потребував ясних вказівок. У Мадріді йому було абсолютно все ясно. Розпорядження прес-аташе не таїли в собі двозначності. Кракмеєра необхідно усунути, коли буде взято Чорну Свічку. Кнуспель не ставив запитань. Наказ є наказ, це засвоїв він, будучи штурмовиком, і завжди дотримувався цього. Усі були ним задоволені. Визнання, прихильність начальства з роками зміцнили його переконання, що власне мислення тільки на шкоду. Крім того, це вимагало надмірних зусиль. Очевидно, цей гауптштурмфюрер з тих дурнів, які всюди стромляють свого носа.

Одначе тепер Кнуспель почувався непевно. Це почалося ще дорогою на яхту. Він бажав діяти так, як наказано, але знову і знову в його думки мимоволі закрадалися ці обтяжливі сумніви. Чи не встряв він, бува, в історію, з якої сам більше не виплутається? І куди зник отой Крап? Невже усі учасники операції «Чорна Свічка» повинні померти? Якщо так, то і ця жінка, що сидить позаду, також не зістариться. Їй відомо значно більше, ніж йому.

З протилежного боку до них наближався автомобіль. Сліпуче світло фар на якусь мить вихопило двох чоловіків, що сиділи на сходах перед будинком. На них були широкі матроські штани і чорні светри... Здається, вони добряче хильнули.

Автомобіль зупинився за кілька метрів від «рено». Фари погасли, мотор затих. Чоловік, що сидів поруч водія, виліз і незграбною ходою попрямував до другої машини. Кнуспель упізнав його. Це був Кракмеєр. Під пахвою він ніс портфеля.

— Поки що нічого,— доповів Кнуспель, коли гауптштурмфюрер сів біля нього.— Тут, як бачите, і миша не прошмигне.

Кракмеєр відкрив портфель. Маргу Перо він не удостоїв ні словом, ні поглядом.

— Я лишуся з Саласоном у другій машині. Треба мати терпіння. Це корито відпливає лише на світанку,— сказав він.— Я тут дещо приніс, щоб ви не зголодніли, поки візьмемо хлопчину.— Він дістав булочку й торбину.— Яблука, дуже корисно! — Тоді поставив ще й термоса.

— Кава? — спитав Кнуспель і відкрутив ковпачка.

— Чай,— відповів Кракмеєр. Це прозвучало ніби наказ.— Набагато смачніший за ту чорну отруту. Чай із зілля береже серце.

Кнуспель обережно наповнив ковпачок. Гарячий напій приємно пахтів. Берлінець потяг носом.

— Чорт забирай, навіть з ромом! — вимовив він задоволено. Намірився подати напій Марзі, та раптом передумав.— Будь ласка, спершу ви, гауптштурмфюрере!

— Але ж я...— Кракмеєр завагався, нерішуче поглянув на Кнуспеля і жінку. Йому здалося, ніби вони зараз насторожено дивляться на нього. «Не довіряють»,— подумав і вимучено засміявся.

— Власне, я не вживаю алкоголю,— сказав він кисло.— Але це пахне справді приємно.— Він зробив чималий ковток. Потім випили Кнуспель і Марга.

— А що буде, якщо від нас утече хлопчина? — спитав Кнуспель і вкинув у рот шматочок булочки.

— Ви розумієтесь на конях?

— На конях? — шматочок застряв йому у горлі.— Звідки б то? Був кілька разів на іподромі, якщо вам цього досить, але я не розумію...

— На іподромі? О, там дуже гарно,— Кракмеєр дістав маленького ножика і заходився чистити яблуко.— Бачте, з кіньми воно так трапляється: буває, що тварина зламає ногу. І хоч вона не раз вигравала призи і господар її любив, одначе з поламаною ногою вона більше не годиться для бігу. Її пристрілюють, Кнуспелю!

— Це має означати...

— Це має означати, що не слід ламати ноги. Якщо Чорна Свічка від нас утече, ми пропали.

— Гм,— муркнув берлінець. Він глибоко задумався, їсти йому перехотілося.— Виходить, нам треба ще вчити російську мову, Те, що я чув про їхню горілку...

— Увімкніть фари! — миттю вигукнула Марга і вхопилася за дверну ручку. Напружено вдивлялася вона у бічне скло. Перед будинком, де щойно сиділо двоє підхмелілих матросів, щось завовтузилося. Світло вуличного ліхтаря не сягало ні дверей, ні сходів, одначе можна було розпізнати, як там борюкалися тіні.

Сліпучий пучок світла враз вихопив двох матросів і третього чоловіка, який марно силкувався вирватися з їхніх рук.

— Це Лауренц! — скрикнула Марга і рвучко відчинила дверцята. Кнуспель з Кракмеєром також повискакували з машини. Вони побачили, як один з матросів садонув кулаком Лауренцові в підборіддя. Німець упав на коліна. Матроси поволокли нерухоме тіло в будинок.

— Стій! — гаркнув Кнуспель. Біжачи, він, як і Кракмеєр, вихопив пістолета з кобури, що висіла в нього під пахвою. Гауптштурмфюрер вистрілив перший. Куля продірявила зачинені двері. На набережній раптом заметушилися. Засюрчав свисток. З пристані на постріли кинулися поліцейські. Саласон також виліз з машини. Півдесятка плечей налягло на двері. Після четвертого поштовху вони зірвалися з завіс. Спалахнули кишенькові ліхтарі.

Будинок виявився незаселеним і служив тютюновим складом. В замку зсередини стирчав ключ, який, очевидно, належав матросам. Переслідувачі натрапили на чорний хід з будинку, потім побачили широко відчинені ворота подвір'я. До них долинув з темряви шум автомобільного мотора, що швидко віддалявся.

Кракмеєр разом із Саласоном угамували збуджених поліцейських. Кнуспелю й Марзі наказали включитися в переслідування втікачів на машині. Кримінальний радник і Саласон вирішили попросити в начальника поліції підмоги, бо вартових у порту, на їх думку, ні в якому разі не слід було знімати.

Берлінець, ідучи разом з Кракмеєром по вузькому темному коридору назад до машини, враз спіткнувся. Якби він в останню мить не вхопився за гауптштурмфюрера, то напевне добряче б гепнувся. Він збентежено вибачився. Через дві хвилини автомобіль рушив.

Марга сиділа біля Кнуспеля. Вона здивовано глянула на нього, коли той невдовзі на одній з бічних вулиць зупинив машину. Хотіла щось сказати, але поведінка німця видалася їй такою дивною, що вона змовчала. Заворожено стежила, як берлінець дістав з кишені вузеньку чорну скриньку, відчинив її. На темному оксамиті лежало одинадцять дрібнокаліберних патронів.

Кнуспель свиснув крізь зуби, поглянув на замислену супутницю й запитав:

— Як би ви діяли, знаючи, що позаду вас таємна поліція, а часу для втечі лишилася якась година?

— В Лауренца небагато можливостей, наскільки мені...

— Я говорю не про Лауренца. Що б ви робили, я вас питаю?

— В кожної монети два боки. Мені дуже хотілося б узнати про її другий бік.

— Гестапо! Нам відомо майже стільки, як і Чорній Свічці.

У Марги прокинулася страшна підозра. Її голос пролунав різко:

— Не тягніть, Кнуспелю! Що це таке?

Він простягнув їй відчинену скриньку. Кількох слів вистачило, щоб вона все зрозуміла. Прес-аташе в Мадріді розповів йому детально про ці патрони. Одного з червоним пояском зараз не вистачало. Кракмеєр використав отруту. Очевидно, він укинув її в чай. І сам також випив, щоб не викликати недовір'я в Марги і Кнуспеля. Протиотрута” в патронах із зеленим пояском могла врятувати його від смерті, але він припустився помилки. У чаї був ром! Хоча Кнуспель був тільки обмеженим підсобником, одначе служба в гестапо виробила у ньому гострий нюх і тонкий слух. У його пам'яті закарбувалося кожне слово прес-аташе про патрони. На третій годині смерть неможливо відвернути!

— У нас уже небагато часу,— мовив Кнуспель, обережно вигвинчуючи кулю з гільзи із зеленим пояском. Марга теж схопила одну гільзу. Вона все дочиста зрозуміла, але пам'ятала й те, що, незважаючи на протиотруту, її життя ще довго перебуватиме під загрозою. Замисленим поглядом вона пильно подивилася на Кнуспеля. «Не все можна мати,— думала вона.— У Лондоні, напевне, сидять не скнари».

— Краще покінчимо з усім цим тут,— сказала вона майже весело.— Їдь на Паризький майдан. Там англійське консульство.

Кнуспелю вистачило на роздуми якихось семи секунд, потім він натиснув педаль, і машина помчала сонними вулицями.

Чорний лімузин зупинився перед входом поліцейського комісаріату. З балкона застигло повис триколірний прапор. Саласон вимкнув мотор і намірився відчинити дверцята, але Кракмеєр ураз поклав долоню на його руку.

— Секундочку, полковнику! — сказав він і поглянув на вартового, що ходив під балконом туди й сюди. Шість кроків уліво, шість кроків управо.— Я зачекаю тут. Може, зустрінете чергового офіцера. Доможіться, щоб організували погоню.

— Гадаю, що вони не підуть на це. Для них досить того, що вони оточили порт. Чому ви не бажаєте піти разом?

— Я почуваю себе недобре. Шлунок. Лишіть свій коньяк, Саласоне.

Іспанець глянув на нього спантеличено. Він знав, що кримінальний радник — фанатичний противник алкоголю. Нерішуче засунув він руку у спідню кишеню піджака й дістав маленьку бокасту пляшку.

Кракмеєр узяв її. Саласонові була незрозуміла така нетерплячка, як і вся поведінка кримінального радника.

— Поспішайте ж, не гайте нашого часу!

— Як вам завгодно,— сказав Саласон і вийшов з машини. Коли вартовий перевіряв посвідчення, полковник зацікавлено стежив за Кракмеєром. Той скручував з пляшки ковпачок завдовжки з палець.

Вартовий буркнув щось і вступився з дороги, одначе полковник завагався. Німець наповнив ковпачок, але не перехилив його, а відставив пляшку й засунув руку в праву горішню кишеню. Саласон побачив, як кримінальний радник ураз здригнувся, наче його вхопили корчі. Кількома великими кроками іспанець добіг до машини.

— О мадонна! Що трапилося, гауптштурмфюрере?

Кракмеєр не відповів. У блідому світлі вуличного ліхтаря його обличчя скидалося на шматок забрудненого білого мармуру. Рука з ковпачком безсило повисла. Коньяк вилився на штани.

— Кажіть же!

Кракмеєр поволі повернув голову.

— Свиня,— муркнув він беззвучно. Тонкі, безкровні губи тремтіли.— Залишилось п'ятдесят хвилин... Ми мусимо їх знайти, інакше...

Полковник сів за кермо. Він настільки розгубився, що на якусь мить заціпенів.

— Ну, рушайте! Їдьте ж нарешті! — Кракмеєрові очі горіли, як у навіженого.— Я поясню вам, але їдьте!

Саласон натис на стартер, мотор запрацював одразу.

— А як же бути з Чорною Свічкою?

— Потім!

Він не промовив, а викрикнув це. З тих кількох речень, що видавив з себе Кракмеєр, іспанець зрозумів, що йдеться про життя або смерть. Гауптштурмфюрер ні словом не обмовився про затруєний чай, ні півсловом про свій задум проти берлінця і Марги. Він тільки сказав, що його отруїв Кнуспель, який володіє також єдиним засобом, що може врятувати його.

Саласон ганяв машину містом. Він намагався організувати пошук планомірно, але де йому вдавалося важко, бо не знав місцевості. Кракмеєр тримав у руках пляшку і час від часу підносив її до рота. Хворобливо блискучими очима дивився він у лобове скло.

«Марна річ,— міркував іспанець.— А може, й не в моїх інтересах шукати їх. Такий чоловік, як Кнуспель, не буде ради забавки прибирати з дороги гауптштурмфюрера».

Стрілка на циферблаті «бензин» повільно сповзала до нульової позначки. Час збігав. З аеропорту, що лежав за околицею міста, Саласон подзвонив у поліцейське управління, але черговий офіцер відмовився їх прийняти. Кракмеєр сидів у машині скоцюрблений, апатичний. Коли вони знову виїхали на широкі вулиці центру, пішла третя година.

— Стій! — наказав раптом Кракмеєр. Пляшка в його руках була порожня.— Завертайте. Я зійду на тому боці.— Язик йому ледве повертався. Вже несила було тримати рівно голову.

— Перед собором? — здивовано спитав Саласон.— Чого б це вони спинились там!

— Заткніть пельку, полковнику. Ви везете покійника, що вмер за фюрера, народ і батьківщину. Дякую! Ви вільні! — Він виліз із машини, яку іспанець зупинив перед високим готичним порталом. Спершись на дверцята, кримінальний радник витріщив очі на Саласона, ригнув і пробелькотів:— Усі ви паскудні свині — усі!

Хитаючись, згорблений, як старий дід, він пішов до сходів, та враз спіткнувся об сходинку й упав. Кілька секунд Кракмеєр лежав непорушно, потім звівся на повний зріст і, заточуючись, подибав до кованих залізом дверей. Двома руками шарпнув до себе за велику дверну клямку. Двері були замкнені.

— Відчиніть! Впустіть мене! — захекав він і затарабанив у двері своїми худими кулаками. Відсапуючись, прислухався. За дверима — ні звуку. Ступив крок назад і звів угору очі. Йому раптом здалося, ніби велетенська будівля падає на нього. Кракмеєр ніколи не був релігійною людиною, але в цю передсмертну хвилину його затуманений мозок заполонили спотворені картини бога, ангелів, священиків.

Він знову кинувся до дверей, плечима щосили вдарив у ковані штаби, та враз опустився на коліна і почав гучно блювати.

— Усе смердить,— шепотів він. Гарячковий блиск у його очах погас.— Прощавай, Вальдемаре! Показіться усі із вашим табуном! Усі! Але Кракмеєр не так помре, як ви задумали.

Він пошукав свого пістолета, знайшов його і звів курок. Узявши в ліву руку зброю, підніс до скроні, але постріл не пролунав. Гострий біль здавив йому груди. Кракмеєр застогнав. Пістолет випав з руки. Він ухопився руками за груди й повалився додолу. Йозеф Кракмеєр, кримінальний радник гестапо, гауптштурмфюрер СС, помер.

Чайки кружляли над чорними човнами. Їх пронизливе квиління змішалося з добродушним потахкуванням дизельних двигунів. Плескаті білі хатини, розвішені між палями темні сіті, схожі на фату нареченої, злилися з берегом і стали суцільною сірою смужкою, яка невдовзі зовсім зникла позаду трьох рибальських човнів.

— Ніби веселка, правда? Спершу фіолетове, потім червоне і золотисте, а потім таке різнобарвне, що аж очі сліпить. Ти, напевне, ще такого ніколи це бачив, га? —! спитав Гюстав і витер губи. Він передав Лауренцові пляшку з кавою. Вони сиділи, притулившись один до одного перед стерновою рубкою.— Мені здається, що такої краси у вас там немає. Знаєш, мій батько був рибалкою. Я часто плавав з ним у море. І все-таки на схід сонця я завжди дивлюся заворожено, ніби вперше.

— Я почуваюся так, коли приходжу восени до лісу,— сказав Лауренц. Проміння ранкового сонця ще не гріло, але він трохи зігрівся кавою.— Що ви тут ловите?

— Сардини,— відповів Гюстав і подивився на годинник.— Але вони ще не закинули сіті. Найбільше риби буває біля берега, але нам дозволено ловити тільки за трьохмильовою зоною. Ну, як твоє підборіддя?

Лауренц обережно поторсав нижню щелепу.

— Нічого,— сказав він і поглянув на двох хлопців, що сиділи навпочіпки на носі катера,— У всякому разі, у нього щонайменше напівважка вагова категорія.

Після удару він очуняв уже в машині. Біля нього сиділи обидва матроси, що схопили його на набережній. Ні вони, ні шофер, що відчайдушно петляв вулицями, були йому не знайомі. Ніхто не промовив ні слова. Через дві години вони приїхали в рибальське селище. Там Лауренца чекав той, кого він знав,— Гюстав Дево!

— Коли б ми цього не зробили, то зараз тобі, напевне, куди болючіше було б, ніж від побитого підборіддя.

А може, й зовсім я не почував би болю, але це було б ще гірше,— сказав Лауренц.— Як гадаєш, скільки вони триматимуть Віктора?

— Два, три місяці. Але вони нічого не доведуть.

Лауренц кивнув головою і замовк. Не вистачало слів, щоб висловити усе те, що він хотів би зараз сказати.

— Поглянь туди, там вони,— вигукнув Гюстав і встав. Радянський боцман і Володя Матвійчук, напевне, також помітили на заході темний стовп диму, бо підійшли до них, посміхаючись, і поплескали Лауренца по плечах.

Силует корабля все зростав і зростав на очах рибалок. Це був «Радіщев».

Лауренц протер рукою очі. «Сонце,— подумав він.—? На морі воно особливо яскраве».