Світло чорної свічки

Розділ II

Йозеф Кракмеєр належав до тих зовні непримітних людей, котрі могли б спокійнісінько вийти на вулицю в капцях: перехожі однаково не звернули б на це ніякої уваги. Безбарвне, буденне обличчя, похмурі блідо-голубі очі, великуватий костюм з магазину, несміливість у кожному русі — усе це робило його непомітною краплинкою в людському морі Берліна. Сусіди в Штегліці вважали Кракмеєра нудною, як бухгалтер, людиною, підтоптаним старим парубком, з яким і розмовляти годі, хіба що — «Доброго дня!», «Бувайте здорові!» — і край.

Щоранку рівно о сьомій годині десять хвилин Кракмеєр виходив з під'їзду, поглядав на небо і зі звичною кислою міною сприймав сонячну блакить чи важку хмарну пелену. О сьомій годині чотирнадцять хвилин у кіоску на розі він купував «Моргенпост» і раз на тиждень «Корал». О сьомій годині двадцять три хвилини займав своє улюблене місце в передостанньому вагоні електрички, що курсувала до Ангалтського вокзалу. До Темпельгофської набережної він читав собі газету, потім з педантичною акуратністю складав її, ховав і підводився, бо поїзд саме прибував на станцію Асканія-плац. Виходив і, крокуючи далі по Саардандштрассе, все ще залишався непомітним безіменним коліщатком механізму якої-небудь контори.

Але ось Кракмеєр заходив до будинку, де мав свій письмовий стіл, та ба — навіть власний кабінет. Про щось таке ні сусіди, ні кіоскер і подумати не могли, а коли б дізналися, то істотно змінили б своє ставлення до нього. Після цього ніколи не довелося б Кракмеєру на сходах при зустрічі першим знімати капелюха. Домовласник уже не зневажав би його, а настирливо набивався б у друзі. Продавця газет од страху не раз кинуло б у холодний піт — адже він частенько переповідав Кракмеєру анекдоти про Герінга. Будинок, у якому ця непримітна на перший погляд людина мала свій кабінет, стояв на Принц-Альбрехтштрассе. Сюди раніше часто приходили студенти-мистецтвознавці послухати лекції відомих професорів, подискутувати в коридорах з питань естетики. Нині ж цей будинок мав інше призначення. Страхітливий череп зайняв місце Аполлона. Біля розкішного порталу висіла незграбна металічна дошка, що здавалася чужою на тлі тесаних кам'яних плит. На дошці був напис: «Гестапо. Головне управління».

Цей травневий ранок для кримінального радника Кракмеєра розпочався звично. Повісивши пальто, він якусь мить поправляв перед дзеркалом сіру краватку, потім зняв із клітки, що стояла на підвіконні, чохла, підсипав зерна своєму папузі Вальдемару і долив води. Потому одімкнув шухляду письмового стола, дістав пенал, календар, канцелярські скріпки, набір авторучок, поклав кожну річ на своє місце, прискіпливо оглянув усе на зеленому письмовому приладді, трішечки відсунув гумку, потім підійшов до сейфа, зірвав пломбу, одімкнув масивні двері, взяв товсту папку й повернувся до столу.

Біля години в кабінеті було чути тільки шелестіння густо списаних сторінок протоколів і — час від часу — несміливе попискування папуги.

Кракмеєр закрив папку, на котрій зверху було виведено: «Чорна Свічка», і скривився, наче його раптом запекла згага. У задумі встав, підійшов до клітки, просунув поміж тоненькими дротяними прутиками пальця і, прицмокуючи, поманив до себе пташку. Невеличкий блакитний папуга, наблизившись, почав вистукувати своїм гострим дзьобиком об ніготь. Кракмеєр не відганяв його. Радником, здається, заволоділи якісь нові думки. З обличчя поступово сходили темні тіні задуми, а коли він обережно витягав із клітки пальця, то на безкровних тонких губах кримінального радника навіть майнула тінь посмішки.

— Досить, Вальдемаре!

Він повернувся до стола, зняв телефонну трубку.

— У-І! — обізвався на другому кінці різкий голос.

— Це Кракмеєр. Що з ним?

— Невдача, пане кримінальний раднику. Він лежить у лазареті. Щось із нирками. Напевне, помре. Лікар так каже. Ми зробили все, що...

— Бовдури!— Кракмеєр кинув, а потім знову узяв трубку, набрав номер.

— Доброго ранку, Крапе. Я чекаю вас з результатами.

Через кілька хвилин до кабінету зайшов молодий, спортивної статури чоловік. Кракмеєр показав на стілець.

— Коли сам усього не зробиш...— поскаржився кримінальний радник, скрушно розглядаючи свого співробітника.— Ці бовдури з У-І убили пташку до того, як вона проспівала. Де логіка?.. Ну, а що у вас?

Унтерштурмфюрер Фелікс Крап стримав посмішку.

Понад рік він працює асистентом у Кракмеєра і добре вивчив його химерну вдачу. Вже за два тижні спільної праці він зрозумів, чому Кракмеєра ще 1 листопада 1934 року перевели із відділення ІФ прусської політичної поліції в гестапо. Крап невдовзі збагнув, що під маскою скиглія-обивателя криється запеклий людолов, який із сатанинським терпінням і математичною точністю вистежує кожну жертву. Начальство вважало Кракмеєра спеціалістом в особливо складних розшуках і рідко залучало до масових акцій.

Натрапивши на слід жертви, кримінальний радник впадав у меланхолію. Цей душевний стан прогресував у міру того, як розшуки наближалися до мети. А перед самим арештом на Кракмеєра нападала просто-таки гнітюча депресія. Отож, заставши Кракмеєра у більш-менш бадьорому настрої, Крап дійшов висновку, що справа Чорної Свічки завдає начальникові неабиякого клопоту. Очевидно, це було одне з найскладніших завдань, яке коли-небудь доручалось кримінальному радникові.

Влітку 1938 року лейпцігське управління гестапо натрапило на слід однієї групи Опору, що нелегально випускала антифашистські листівки. Прокотилася хвиля арештів. Гестапівці випадково схопили людину, ще невідому таємній поліції. У неї було знайдено докладні, з усіма технічними подробицями, описи катастроф двох літаків однієї ескадрильї.

Що це — шпіонаж? Справа для людей адмірала Канаріса?

Начальник лейпцігського управління гестапо, знаючи про суперечки, що точилися у верхах за сфери діяльності, не хотів припуститися помилки й передав справу головному управлінню державної таємної поліції в Берліні. Вагався й начальник гестапо штандартенфюрер СС Мюллер. Лише порозумівшись із шефом СД групенфюрером СС Гейдріхом, а також переговоривши з Герінгом — головнокомандувачем військово-повітряних сил,— він прийняв рішення. Справу доручили Кракмеєру, одночасно присвоївши йому звання гауптштурмфюрера СС.

Не гаючи часу, кримінальний радник наказав негайна привести до нього заарештованого, який і досі не назваз ні свого імені, ні місця проживання. Крап сподівався, що буде влаштовано суворий допит, та розчарувався. Поставивши на стіл поміж собою і допитуваним клітку з Вальдемаром, Кракмеєр виголосив півгодинну промову про різницю між папугами й канарками. Тоді поцікавився, чи арештований кохається у якихось хатніх тваринах, а коли так, то в яких саме. Арештант розгубився не менше, ніж молодий унтерштурмфюрер. Рівно через годину Кракмеєр наказав одвести невідомого до камери. Не було ні катування, ні жодного запитання по суті справи. Крап не знав, що й казати. Яке значення мали для зізнання арештованого його симпатії до пташок, котів або чорних пуделів? Та коли асистент з неприхованою іронією натякнув на те, що кримінальний радник, застосовуючи свої методи, спіймав облизня, то Кракмеєра начебто схопили кольки. Він важко застогнав, а потім плаксивим голосом став розтлумачувати асистентові, що спершу треба було встановити, хто, власне, цей чоловік, який так затято мовчить. Тепер на підставі діалекту, яким розмовляв невідомий, точно з'ясовано, що для його розпізнання найбільше може прислужитися гестапо й поліція Тюрінгії.

У середині лютого, Кракмеєр уже знав, що арештованого звуть Вальтером Брухманом і родом він з тюрінгзького містечка Айзенталя. Там до 1933 року належав до комуністичного осередку. З 1935 року він працював агентом матеріального постачання на авіаційному заводі в Касселі. Кримінальний радник вирішив скористатися своїми особливими повноваженнями і наказав провести ретельну перевірку решти трьох членів комуністичного осередку в Айзенталі. Після того, як стали відомі їхні імена, він доручив Крапові зайнятися Фредом Лауренцом, а сам узявся за двох інших. Відтоді минуло два місяці.

— Ну? — спитав Кракмеєр і невдоволено подивився на свого Вальдемара, що клював просо. У світлі сонця, що лилося згори крізь високі вікна, обличчя кримінального радника здавалося ще жовтішим. Крап підсів до столу й витяг із папки кілька аркушів.

— Ох і лис, скажу я вам, цей Лауренц,— почав він, явно задоволений результатом своєї роботи.— Дуже хитро зумів замести сліди тоді, у липні 1933 року. Що ж, гадаєте, він зробив? Добровольцем вступив до рейхсверу. Чорт зна, як це йому вдалося. Та хай там як, але влітку тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого він уже був унтер-офіцером четвертої ескадрильї першого авіазагону. І саме там розбивалися машини. Ось особова справа цієї пташки.

Кракмеєр кінчиками пальців узяв простягнені йому папери.

Читав, скорчивши гримасу: вісім класів народної школи в Айзенталі, три роки навчання у слюсарні. Не судився, неодружений, лютеранин.

— Води,— кислим голосом зажадав Кракмеєр, не підводячи голови. Так і сидів над папкою заціпенілий, поки повернувся Крап з водою.

— В Іспанії дезертирував з легіону «Кондор»,— з притиском зазначив асистент.— Але найприкріше те, що служив він в одній спеціальній команді. Фельдфебелем. Його прізвище значиться у списку осіб, які володіють державною таємницею. В тому підрозділі деякий час перебувала з особливим дорученням група німецьких учених. Більше нічого не зміг я довідатися. Колеги із СД вважають, що той хлопчина забагато бачив. Вони розшукують його вже кілька місяців.

Кракмеєр поставив на стіл склянку і витер хустиною губи.

— І, звичайно, безуспішно,— засмучено мовив він.— Усі вони партачі. Коли найближчий літак на Мадрід?

— Куди? — Крап спантеличено звів брови.— Але ж у нас ще двоє. Можливо, вони наведуть...

Кракмеєр тихо застогнав, відкинувшись на бильце стільця, і схопився рукою за правий бік.

— А що, гадаєте, я робив останніми тижнями? — урвав він асистента.— Тих двох поки що можете забути. Вони знають небагато. Один був змінним майстром у Юнкерса в Дессау, другий — токарем у Хейнкеля у Варнемюнде.

— На авіаційних заводах? Обидва? Це ж...

— Організований саботаж, що ж іще... Яйце вранці знов було надто круте. Дістаньте соди і два квитки до Мадріда. Ну, йдіть же.

Крап не наважився далі запитувати.

Тільки-но унтерштурмфюрер вийшов з кабінету, Кракмеєр висунув шухляду письмового стола і дістав маленьку чорну скриньку. Постеливши на столі носову хусточку, він вийняв дрібнокаліберного револьвера і заходився дбайливо чистити. Він не брав його в руки від ночі на 10 листопада минулого року. Тоді Кракмеєр із цієї зброї всадив дві кулі у живіт юнакові, котрий із палицею налетів на зграю штурмовиків у цивільному.

Ті під дикий гвалт гнали по вулиці двох роздягнених євреїв — його батька і матір. При згадці про це Кракмеєра нудило. Він не дуже полюбляв такі «операції». Його пристрасть розпалювалася лише тоді, коли треба було поміркувати головою. «Чорна Свічка» — ось де його стихія.

Через два дні, коли спокійні темні води Мансанаресу одсвічували надвечірнім багрянцем, у мадрідському аеропорту йшов на посадку рейсовий пасажирський літак німецької авіакомпанії «Люфтганза». В ресторані аеровокзалу чоловік у добре пошитому кремовому костюмі досить зацікавлено спостерігав крізь вікно, як пілот м'яко садовить на бігову доріжку трьохмоторного Ю-52, зменшує швидкість і нарешті зупиняє білого металевого птаха. Як тільки до боргу літака підкотили невеличкого трапа, начальник відділу головного управління політичної поліції полковник Саласон допив свій лимонад, розгладив тоненьку смужечку чорних вусиків і пішов стрічати гостей.

— Ласкаво просимо до Мадріда! Сподіваюся, що летіли добре,— Полковник привітався з Кракмеєром і його асистентом, що саме стояли перед митником, і одночасно дав знак чиновникові не затримувати прибулих. Саласон два роки навчався у берлінській поліцейській школі і говорив німецькою майже без акценту.

— Дякую,— буркнув Кракмеєр, байдуже роздивляючись довкола. Він не любив смаглявих людей, тому іспанський колега видався йому з першого погляду не симпатичним. Про таких типів ніколи не знаєш, чи не було в них у родоводі якогось Абрама або Ісака. На обличчі кримінального радника ні сліду втоми від тривалого польоту. Поруч із позеленілим асистентом його постійна хвороблива блідість не впадала в око. Та Кракмеєр не звернув ані найменшої уваги на жалюгідний стан підлеглого.— Візьміть валізки, Крапе!

Унтерштурмфюрер мовчки скорився. Взявши себе в руки, він слідом за начальником та іспанцем поплентався з не дуже важкого ношею до виходу, йому здавалось, наче він бреде по коліна в липкому багні.

Сіли в білий спортивний кабріолет, що стояв перед аеровокзалом. Саласон повів його сам, весь час тримаючи ногу на педалі газу. Мов побитий, Крап похитувався на задньому сидінні, а на поворотах конвульсивно затискував долонею рота.

— Трохи перепочиньте, а тоді я заберу вас на вечерю. Запрошено ще кількох друзів. З вашого посольства будуть двоє панів зі своїми дружинами.

Саласон говорив безперестану, ні словом не обмовившись про головне, задля чого прибули гості. Кракмеєр телеграфом повідомив йому ім'я людини, яку гестапо розшукує в Іспанії. «Очевидно, вони не дуже нам довіряють, коли аж удвох притарабанились»,— подумав Саласон. І сам навмисне не поспішав розкривати карти.

— Вам пощастило, друже Кракмеєр. Післязавтра ви зможете полюбуватись нашим доном Альфредо на арені. Не тореадор, а справжнє диво. Самі пересвідчитесь.

— Німець? — спитав Кракмеєр.

— Німець? Дон Альфредо?

Саласона ошелешило таке запитання. Що це — поганий жарт чи зумисна безтактність? Адже ж цей тореадор для Кастілії все одно що національний герой. Саласон, щоправда, хоч і захоплювався гітлерівською Німеччиною, але вже не раз відчув на собі націоналістичну зверхність людей із свастикою. Не вперше чиновники з гестапо стають йому поперек дороги.

— Іспанець, звісно. Навіть із старовинного роду,— сказав він стримано.— Як це вам спало на думку...

— Бо нас тут цікавить лише один німець, пане колего.

Суворий діловий тон Кракмеєра без сумніву означав, що кримінального радника в Мадріді не вабитиме ні корида, ні якийсь інший спосіб гайнування часу.

«Справжній пруссак»,— подумав Саласон. У цій оцінці було трошки й зневаги, але більше пошани до заповзяття в роботі, яким ніколи не відзначався начальник відділу іспанської політичної поліції.

Готель «Алегрія» розташований неподалік Пуерта дель Соль, у самісінькому серці столиці. Саласон провів Кракмеєра і Крапа у вестибюль і, коли вони одержали ключі від своїх номерів, хотів уже розпрощатися. Та кримінальний радник удав, що не помітив простягненої йому руки, повернувся до ліфта і кинутим через плече недбалим «прошу» запропонував Саласону йти разом з ним.

Над переніссям начальника відділу зійшлися дві маленькі зморшки. Він вагався: «Хіба цей ядушний не знає, хто перед ним? Якщо я дозволю так поводитись із собою, то післязавтра він примусить мене чистити йому чоботи». І цього разу ще дошкульніше було уражено його самолюбство. Саласонові спали на думку слова його начальника: «Здається, цьому гауптштурмфюреру СС, кримінальному радникові німецького гестапо, доручено виконати в нас важливу місію. Видно, неабияка штучка той Лауренц. Допомагайте німцям усіма засобами, які є у вашому розпорядженні. І, будь ласка, ніяких ускладнень». Саласон глибоко вдихнув повітря. Отже, ніяких ускладнень! І пішов слідом за німцями до ліфта.

Їхні номери містилися на четвертому поверсі і були з'єднані спільною ванною. Прискіпливо оглянувши кімнати і вибравши собі м'якшу, як йому видалося, постіль, Кракмеєр тимчасово відпустив Крапа. Саласону нетерпеливилось, проте кримінальний радник, не поспішаючи, діставав із чемодана пару картатих глибоких капців, сопів, кректав, поки скинув старомодні черевики, і аж тоді звернувся до нього:

— Ви б щось замовили для нас випити, пане колего.

Саласон ствердно кивнув головою.

— Пиво? Вино? Коньяк?

— Ні, нічого алкогольного! — заперечив дещо шокований Кракмеєр.— Хіба слабенького чаю, якщо ваша ласка. З м'яти або ромашки.

Чай! Саласон на мить відчув свою перевагу. Ні, це таки не справжній пруссак.

Готель «Алегрія», мабуть, належав до першорядних закладів, бо минуло всього кілька хвилин — і струнка темноволоса покоївка принесла чай. Саласон ласим поглядом зміряв молоду жінку. Це помітив кримінальний радник і наморщив носа.

— До діла, колего!

— Вам такі не подобаються?

— Я арієць! — Кракмеєр дістав із нагрудної кишені складений аркуш паперу, до якого була приколота невелика фотокарточка.

— Прошу, йдеться про цього індивіда.

Саласон зиркнув на фото й посміхнувся.

— Арійський індивід. А чому ви вважаєте, що цього Лауренца треба шукати в Іспанії?

— У квітні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року він дезертирував із особливого підрозділу нашого легіону «Кондор», південніше Більбао.

— Значить, червоний. А чом би вам не пошукати його спершу у Франції? В усякому разі, у наших списках його немає.

У серпні 1936 року в Лондоні організувався так званий Комітет по невтручанню, до якого, ніби на глум, увійшли німецькі та італійські агресори. Представлені в ньому імперіалістичні держави уклали в 1938 році угоду, за якою усі іноземні добровольчі загони і з'єднання повинні евакуюватися із Іспанії. На цей час путчисти генерала Франко з допомогою легіону «Кондор» заволоділи значною частиною території країни і захопили важливі стратегічні позиції. І все-таки іспанський народ переміг би, якби лондонська угода виконувалась чесно. Тоді, коли інтернаціональні бригади змушені були залишити країну, жоден солдат, жоден літак чи військовий корабель гітлерівської і муссолінівської армій не були евакуйовані з Іспанії. До того ж багатьох бійців інтернаціональних бригад, що переходили у Францію, було кинуто у концентраційні табори.

Кракмеєр сьорбнув чаю і співчутливо подивився на іспанця.

— Ви недооцінюєте нас, полковнику. Згідно з нашою інформацією Лаурєнц ніколи не перебував у інтернаціональних бригадах, а отже навряд чи переходив Піренеї. Можливо, що він блукав десь по ваших тилах. Невидимий смолоскип, так би мовити. Віднедавна ми дали йому шифровану кличку «Чорна Свічка».

— О, в країні поетів гестапо теж поетичне!

Саласон познайомився із особовою справою.

— Кажете, південніше Більбао? Там діяла в горах одна банда... Стривайте... Верховодив нею, якщо мені не зраджує пам'ять, норвежець чи датчанин...

— У всякому разі, тепер у вас є фото і відбитки пальців. Отож завтра по обіді чекаю вашої інформації, полковнику.

Саласон хотів висловити свої сумніви щодо такої оперативності, але Кракмеєр уже підвівся й сказав:

— Гадаю, на вашу організацію можна покластися? Хіба ні?

Саласон хотів щось заперечити, та передумав.

Встав і попрямував до дверей. Прощався коротко й холодно.

Тільки-но іспанець вийшов, Кракмеєр метнувся через ванну до Крапа. Той лежав, розпростершись, на ліжку. Навіть не роздягався. Судячи з вигляду, йому було вже краще. Побачивши начальника, унтерштурмфюрер хутенько встав і здивовано втупився в Кракмеєра, що поводився якось дивно. Приклавши пальця до рота, що означало для Крапа: «Ні звуку!», кримінальний радник нечутно підійшов до столу, черкнув щось на клаптику паперу і тицьнув записку під ніс своєму асистентові.

«Ні слова! Негайно шукайте мікрофони!» — прочитав Крап і лише тоді втямив що до чого, коли побачив, як кримінальний радник, забравшись на журнальний столик, почав уважно обдивлятися люстру.

Через півгодини в руках Крапа опинилися два пристрої для підслуховування, що їх він вправно, як фахівець, вийняв із телефонних апаратів.

«Ох і проноза мій старий»,— подумав унтерштурмфюрер.

Кракмеєр детально оглянув їх і задоволено покивав головою.

— Але як би там не було, ці йолопи дечого навчилися у нас.

Капрал тричі досить голосно кахикнув. Хуан Менуда не просинався. Капрал нерішуче підступив ближче, кусаючи губу, зиркнув на одутле, спітніле обличчя коменданта, що стиха рівномірно хропів. «Зрештою, він сам наказав»,— подумав капрал і пристукнув підборами так, ніби стрельнув.

— Сеньйоре коменданте, уже шоста!

Менуда стрепенувся, мов ужалений, і спросоння шаснув рукою під подушку, де лежав револьвер.

— Що трапилося, сто чортів?!

— Ви хотіли бути на ранковій перекличці арештантів і наказали розбудити вас рівно о шостій,— випалив одним духом капрал і відступив на крок, бо не був певен, що комендант не змінив свого рішення, а тоді від нього всього чекай. Пляшки з-під вина, що валялися біля столу, давали підставу гадати, що комендантові не солодко спалось.

— Нам приступати до лікування чотириста сімдесят третього? — запитав капрал.

Голосно позіхаючи, Менуда трохи розім'явся і поступово очуняв.

— Повторіть! — крикнув він і аж тепер помітив у своїй руці револьвер. Спантеличено глипнув на нього. Потрусив головою і поклав зброю біля нічника. Погляд Менуди поблукав по кімнаті й затримався на порожніх пляшках. «П'янюги, ці свині не знають міри»,— подумав він і почухав голову, що аж гула з похмілля.

— Арештантів уже вишикувало, сеньйоре коменданте,— сказав капрал, відступивши ще на крок.

— Хто з офіцерів чергує?

— Лейтенант Сільвано.

— Передайте йому, нехай примусить бестій довше молитися. Та голосно й виразно. Зрозумів? А самі стягніть з матраца лікаря. Він повинен зараз...

— Лікар уже на плаці, сеньйоре коменданте.

— Ідіть!

Менуда втупився поглядом у бісерну штору, що тихо подзенькувала. «На що, власне, сподівається цей дипломований злидень? — злісно подумав він.— Завжди він виповзав із своєї нори аж під обід, а сьогодні, як навмисне, в отаку рань уже на ногах. Хоче відігратися. Але тепер моя черга, лікарю!»

До глибокої ночі засиділись вони втрьох: лікар, офіцер зв'язку і комендант. П'ятьма пляшками не обійшлося. Менуда був у чудовому настрої. Ніщо на світі не давало йому стільки задоволення, як відчуття влади над людьми.

Лікар цинічно величав Менуду божком. Голячись, комендант знову згадав про це і міцно стиснув губи. Під час учорашньої пиятики він виразно відчув, що лікар потай глузує над ним. Та за вином це не псувало доброго настрою. А тепер коменданта дійняло. «Я бачу тебе наскрізь, лебедику,— все більше гнівався Менуда.— Гадаєш, шістсот другий пошиє мене в дурні? Йолоп ти, якщо маєш за людей цих убивць, бродяг, осквернителів церкви. Наволоч це! Собаки, що під нагаєм лизатимуть чоботи. А з датчанина я приготую для тебе сюрприз».

Через чверть години комендант з'явився на просторому подвір'ї тюрми. Він усміхався, хоч під легенькою тропічною каскою нила кожна волосина. На твердому плаці довгими рядами стояли на колінах в'язні Ель Параїсо. Склавши руки на грудях, вони ретельно бубоніли «Отче наш». Од багатоголосого гомону вібрувало повітря, а гієни з ляку заховались до змурованої для них буди. Поміж рядами, стежачи за химерною церемонією, походжали наглядачі з півметровими шматками товстого шланга. То тут, то там зринала лайка і враз губилася в молитовному гулі.

Черговий офіцер підійшов і віддав рапорт. Комендант наказав розпочати ранкову перекличку. Лейтенант угамовував захриплих молільників, Менуда очима пошукав лікаря. Посмішка застигла у нього на губах, коли він побачив його.

Лікар стояв неподалік дротяної огорожі біля стовпа тортур. До залізного кільця, прикріпленого на вершку стовпа, був підв'язаний голий в'язень. Його скуті кайданами ноги не сягали землі. Лікар щось говорив до в'язня. «Невже він іще хоче покорчити з себе розрадника? Чи це тільки аби дошкулити мені?» — Менуда налився люттю.

Вигадане комендантом «лікування» полягало в тому, що в'язень одержував двадцять ударів палицею завтовшки в палець. Це повторювалося щоранку (крім неділі, і цього Менуда суворо дотримувався), поки не з'являлася нова жертва. Декого із в'язнів по одинадцять днів підряд вішали на стовп тортур. Менуда сам щоразу визначав наглядача, котрий мав шмагати катованого. Таке «лікування» в Ель Параїсо приписувалось за найменшу провину. Відірваний гудзик на робочій блузі, самовільний перепочинок чи зламається держак від лопати — наглядачеві цього було досить, щоб донести на в'язня комендантові.

Менуда силкувався згадати, за віщо номер 473 сьогодні на стовпі. Спина в'язня ще не списана багряними смугами, отже, його вперше підвісили до залізного кільця. Стривай, чотириста сімдесят третій? Та це ж німець! Чим же він завинив? Так і не пригадав. Зате комендант добре пам'ятав справу цього в'язня. Гайнцом Шюллером звали його, народився в Кельні, за фахом слюсар-моторист. За участь у нападі на склад зброї фалангістів військовий трибунал засудив його до смертної кари, потім помилував довічним ув'язненням. Донині німецька сторона не порушувала питання про видачу злочинця. Очевидно, гітлерівців не цікавило, де помре цей чоловік.

Наглядачі доповідали черговому офіцерові про готовність їхніх робочих команд. В'язні, вишикувані колонами по п'ятдесят чоловік, стояли з непокритими головами під немилосердним сонцем.

Менуда оглядав робочі команди. Несподівано його погляд затримався на в'язневі, котрий і досі ще стояв на колінах. Шістсот другий! Очі коменданта зблиснули.

— Ні, сьогодні ми зробимо інакше,— сказав Менуда після кількахвилинного роздуму і задоволено поглянув на здивованих наглядачів. На лікаря, який щойно підійшов до нього, він не звернув уваги.

— Старший команди, в'язня номер 602 до мене!

Обличчя в'язня, що колінкував до коменданта, залишилося незворушним, як маска. Він не підняв голови й тоді, коли комендант заговорив до нього:

— А ти порозумнішав. Це мені подобається. Встань!

Аж тепер здогадалися в'язні, наглядачі і лікар, що задумав Менуда.

Робочі команди ледь помітно заворушились. Це відразу помітили озброєні солдати, у яких за довгі роки тюремної служби виробилася швидка реакція на щонайменші ознаки бунту серед в'язнів. Сторожко ловили вони очима кожен порух в арештантських колонах.

Менуда взяв у чергового офіцера бамбукову палицю і простяг її в'язневі, який вперто дивився собі під ноги. Комендант сприйняв це як потвердження своєї теорії. Тільки пиха завадила йому в цю мить переможно глянути на лікаря.

— Бери! — наказав Менуда.— Двадцять ударів — і якомога щільніше один біля одного. Та ти сам добре знаєш як.

В'язень не ворухнувся, і Менуда спохмурнів. Сумнів, розгубленість на якусь мить відбилися на його обличчі. Та враз він прояснів.

— Розумію. Не хочеш задарма. Що ж, гаразд. Поки ця свинюка лікуватиметься, ти щодня зжиратимеш його пайку. Ну, починай!

В'язень поволі, нерішуче підводив голову. «От і кінець. Думайте вдома що завгодно, якщо тільки вам доведеться дізнатися про це. Мабуть, невдаха я, більше не витерплю. Скажете: задля високої місії, в ім'я щастя людей можна вчинити й підлість. Гарні слова. Можливо, так думає і товариш на стовпі. Але так воно чи ні, а інакше я не можу».

Усе скоїлося за мить. Менуда спіймав налитий ненавистю погляд шістсот другого, та було вже пізно. В'язень вирвав у нього з рук гнучкого кийка і вдарив по його обличчю. Потім ще раз і ще, але сам звалився під ударами двох наглядачів, які підбігли рятувати Менуду.

Ряди збурених невільників захвилювались. Прогриміли постріли, залунали крики, зойки. Бунт, що раптово спалахнув серед в'язнів, захлинувся.

Менуда провів рукою по посмугованому обличчю. Відчув щось тепле, липке, побачив кров. Це вивело його з заціпеніння. Дістав із шкіряної кобури, причепленої до пояса, важкого армійського револьвера й наставив на непритомного, що лежав біля ніг двох наглядачів. Прицілившись, він очікував, коли в'язень розплющить очі. Менуда вирішив застрелити шістсот другого, але спершу хотів побачити страх на обличчі своєї жертви.

Підійшов черговий офіцер. За кілька кроків від коменданта зупинився, виструнчився і чекав пострілу.

Менуда втомився тримати револьвера.

— Де лікар? — спитав він, не зводячи погляду з арештанта.

— Коло поранених, сеньйоре коменданте,— бадьоро відповів лейтенант.— Смію зауважити, що в'язнів доречно було б...

— До камер! — урвав його на півслові Менуда.— Два дні — рис із перцем і без води. Лікаря негайно до мене! — Він опустив руку з револьвером.

Лейтенант віддав честь і крутнувся на підборі. Відразу тишу розітнули крики, лайка. Наглядачі погнали в'язнів у задушливі камери.

— Один убитий, в одного серйозне поранення в живіт, у двох інших легкі,— відрапортував лікар комендантові через кілька хвилин. Він окинув поглядом шістсот другого, що досі лежав нерухомо, й скептично подивився на Менуду.— Чому не стріляєте? Чи хочете потішити його своєю капітуляцією, коли він отямиться? Стріляйте ж!

— Не меліть дурниць. Ви повинні поставити його на ноги — і то якнайшвидше,— визвірився на нього спохмурнілий Менуда. Було помітно, що лікареві слова посіяли у ньому непевність.

«Капітуляція? До певної міри лазаретний пацюк має рацію,— майнуло йому в голові.— Куля замість гієнячих пащ. Непогана заміна була б для хлопця».

Менуда рвучко засунув револьвера до шкіряної кобури й відіпхнув лікаря, що нахилився над непритомним.

— Роздягти й до кільця! — наказав він двом наглядачам.— І принесіть кілограм солі!

Коли із шістсот другого стягували лахміття, він підняв повіки. Двоє солдатів міцно в'язали йому руки до ніг; ремінці в'їдалися в тіло, і біль повернув його до повної притомності. Він побачив відв'язаного, зовсім роздягненого німця. Той стояв біля стовпа. Менуда тицьнув йому в руки кийка. В'язень незворушно спостерігав, як номера шістсот другого прив'язували до кільця. На якусь мить їхні погляди зустрілись.

«Він не хоче мене бити,— подумав шістсот другий.— Тоді вони нас обох уколошкають. Але ж і одного більш ніж досить, мій друже».

Менуда з лікарем відійшли на кілька кроків. Обидва наглядачі також стали віддалік. На широкому, залитому сонцем тюремному подвір'ї запала тиша.

— Починай! — крикнув комендант.— Двадцять плюс свої двадцять.

Лікар запалив сигарету. Його рука з сірником ледь помітно тремтіла.

Номер шістсот другий відчув, що той, кому веліли катувати, вагається, і ледве чутно прошепотів:

— Ротфронт, товаришу. Якщо для тебе це слово щось важить, то не тягни, бий.

В'язень під номером чотириста сімдесят три, видимо, отетерів. Як і всі в Ель Параїсо, він вважав цього відлюдька датчанином, і з ним ніхто ніколи не заходив у розмову. А тепер номер шістсот другий заговорив по-німецькому, і то зовсім без акценту.

— Ну?! — Менуда нервувався.

— Бий же! — твердо мовив знову по-німецькому в'язень на кільці.

Повільно, ніби йому навішали до руки свинцю, підіймав німець палицю для першого удару.

— Соди, Крапе, принесіть соди,— скиглив Кракмеєр і вже всоте після сніданку відкривав свого старомодного кишенькового годинника. Глянувши на циферблат, він щоразу все дужче дратувався. Крап швидко вибіг із кімнати. Він, на диво, добре відпочив за ніч і радів, що може зникнути хоч на хвилину з поля зору начальника.

Кракмеєр прокинувся сьогодні дуже рано і мав чудовий настрій. Як завжди, у визначений час біля розчиненого навстіж вікна він зробив зарядку: дванадцять разів присів, п'ять разів віджався на руках. Згодом навіть похвалив вівсяну юшку, приготовану за його настирливою вимогою. Прогулявся з Крапом до старовинної церкви Сан Ісідро ель Реалі, а коли в зоологічній крамниці купив за кілька сентаво чималу торбину проса для свого Вальдемара, то зовсім ожив. До самісінького готелю «Алегрія» Кракмеєр говорив про необхідність тісніших торговельних стосунків між німецьким рейхом та франкістською Іспанією; адже у Берліні таке просо бувало нечасто.

Але наближалася обідня година, а полковник Саласон не давав про себе знати, і кримінальний радник хмурнів. Звелів Крапові зв'язатися з ним по телефону. Безрезультатно. Спробував сам відшукати начальника відділу мадрідської поліції, та марно. Нарешті подзвонив представникові гестапо, який у німецькому посольстві офіційно займав посаду прес-аташе. Той пообіцяв негайно посприяти. Кримінальний радник сів у крісло, скоцюрбившись від болю в шлунку, і очікував на телефонний дзвінок. Від соди йому не полегшало.

Крапа все більше розбирала злість. Начальник послав його спершу по газети, потім по мінеральну воду, потім по лід і по розклад руху літаків. Газети виявилися несвіжими, мінеральна вода теплуватою, шматок льоду завеликим, а розклад руху літаків занадто плутаним. Нескінченне ремство начальника мало не вивело унтерштурмфюрера з рівноваги. Коли, нарешті, подзвонив прес-аташе, Крап твердо вирішив по приїзді в Берлін просити переводу.

Гестапівець з посольства повідомив, що полковник Саласон зранку не з'являвся на службу. Про це він дізнався з двох, на його думку, вірогідних джерел. Але по-різному відповіли йому на запитання, де можна знайти начальника відділу. Спершу сказали, що Саласон у непередбаченій терміновій справі поїхав на три дні до Естремадури. Потім твердили, що полковник відбув до Барселони в зв'язку з трагічною смертю родича і просив вибачитися перед берлінськими колегами за вимушену затримку.

— Справу розпочато з усією серйозністю, як повідомили мене. Про результати вам особисто доповість Саласон,— сказав аташе.— До речі, я послав вам до готелю машину. Водій — хлопець надійний. Мабуть, уже прибув. Чекатиме на вас у фойє. У нього для вас лист.

Кракмеєр поклав трубку. З перекошеним від злості обличчям він стисло переказав Крапові зміст розмови з аташе і звелів йому спуститись за листом.

Не збігло й п'яти хвилин, як унтерштурмфюрер повернувся і привів якогось невисокого чолов'ягу з тупуватим виразом обличчя. Він скинув берета, безцеремонно роздивився довкола, а потім глянув з підозрою на кримінального радника, хирлява постать якого явно не викликала у нього повної довіри.

— Він сам наполіг на тому, щоб особисто віддати вам листа,— знизав плечима Крап.

Тоді чолов'яга зажадав у Кракмеєра посвідчення. Уважно роздивився його і лиш потім дістав з кишені вузький конверт і простяг кримінальному радникові. Той розірвав його, глипнув на картку, що була в ньому. «Авеніда Сан Лоренсо, 17» — було написано на картці.

— Що це означає? — скривився Кракмеєр.

Шофер єхидно всміхнувся.

— Якщо ви мене запитуєте, то я собі це уявляю так, що там мешкає той чоловік, кого вам дуже треба.— Розв'язна його манера розмовляти легко виказувала в ньому вродженого берлінця.

— Полковник Саласон?

— Таки докумекали?

То була неприхована насмішка. Крап із заздрістю поглянув на шофера: «От якби мені хоч раз отак покепкувати з старигана». Йому закортіло вдячно потиснути шоферову руку.

Та Кракмеєр ніби й не помітив зухвалої поведінки шофера. Він задумливо крутив у руці білу картку, а другою рукою пощипував себе за вухо. Усякий, хто хоч трохи знав його, здогадався б, що це означає. Думка кримінального радника працювала зараз на повну потужність.

— Дім той вам знайомий? — спитав він у шофера, навіть не глянувши на нього.

— Звичайно. Такого, я певен, вам і не доводилось бачити.

Кракмеєр кивнув, пішов до чемодана, дістав аркуш паперу і олівця.

— Накидайте план, а також входи, вікна і так далі.

Шофер витріщився на нього:

— Я ж не Рембрандт, добродію!

— Безперечно.— Кракмеєр блимнув на шофера своїми водянистими очима і сказав плаксивим голосом: — Але якщо ви й надалі так поводитиметеся, то невдовзі опинитесь у Дахау. Дивно, чому люди так легковажать своїм життям.

Погроза вплинула блискавично. Шофер зблід. Він збагнув, що помилився в цьому миршавенькому на вигляд чоловічку. Йому був дуже знайомий тон, яким кримінальний радник сказав останню фразу. «Видно, цей шпак не одного вже пустив через димар крематорію»,— подумав він і взявся за олівця.

Крап, що пильно стежив за поведінкою шофера, зневажливо відкопилив губу. Не такий уже простачок його шеф, як декому може здатися.

Ознайомившись із недосконалим малюнком, Кракмеєр поставив шоферові кілька запитань і вирішив зблизька оглянути віллу начальника відділу. Чуття підказувало йому, що Саласон у Мадріді. І якщо іспанець тимчасово уникає зустрічі, то це, без сумніву, якимось чином пов'язане із тим типом з Айзенталя.

Через якихось півгодини лімузином, якого прислав аташе, вони дісталися на вулицю Сан Лоренсо. Густі крони столітніх каштанів розіп'яли угорі зелене шатро, і вулиця лежала немовби у присмерку. Білі пелюстки каштанового цвіту, наче сніжинки, кружляли в повітрі і осідали на асфальт та піщану доріжку для вершників. По обидва боки вулиці за залізними огорожами стояли вілли. Позираючи на будівлі з стилі барокко, Крап мимоволі думав: «Скільки ж то одержує в Іспанії полковник і начальник відділу поліції?». Він не знав, що Саласони належали до десяти найзаможніших поміщицьких сімей Кастілії. Не задля заробітку пішов Саласон на державну службу.

— Онде попереду,— мовив шофер і хотів загальмувати. Але Кракмеєр крутнув головою:

— Їдьте поволі. Звернете в найближчу вулицю.— Кримінальний радник дістав схему і показав, де зупинитися.

На стишеній швидкості лімузин проїхав повз віллу Саласона. Головні ворота були розчинені навстіж. Широка, висипана жорствою дорога вела через чепурний лужок до будинку. Перед парадним входом на невеличкому майданчику стояв чорний автомобіль. На подвір'ї — ні душі.

— «Фіат», допотопна тарадайка,— буркнув шофер і наддав газу.

Кракмеєр весь обернувся у слух.

— Ви знаєте що машину?

— Ну, машина — це трохи перебільшено. Цю тарадайку Саласон віддав своєму заступникові.— Шофер скоса поглянув на кримінального радника. Він був задоволений зі своєї ролі досвідченого гіда й чекав нових запитань. Але Кракмеєр мовчав.

Зупинилися з протилежного боку вілли біля двометрового нештукатуреного кам'яного муру, за яким лежав розкішний, схожий на парк, сад. Зверху на мурі поблискували вцементовані шматки скла. За наказом Кракмеєра шофер дістав з багажника ковдру й закинув на стіну. Кримінальний радник спритно перемахнув через неї. Від такої несподіванки шофер аж рота роззявив.

Ні Кракмеєр, ні Крап досі не поцікавилися іменем водія. А звали його Віллі Кнуспєль. Свою кар'єру почав ще в 1929 році штурмовиком одного з берлінських мотозагонів.

Поведінка полковника Саласона зовсім не гармонувала з атмосферою гідності, що панувала в його робочому кабінеті. Наче зацькований звір, метався він між масивним дубовим столом і книжковими стелажами, що сягали шальової стелі, його заступник стояв і нервово м'яв сигару, не наважуючись припалити.

— Ви досі не втямили? — начальник відділу несхвально вп'явся очима в свого заступника.— Невже це так важко? Мені було з самого початку зрозуміло, що для гестапо це не рядова справа. І оце,— він показав рукою на червону папку, що лежала на столі,— підтверджує правильність мого припущення.

Але могла статися помилка,— зауважив заступник, та враз затих перед набундюченим начальником. Той ступив до книжкової полиці, пробіг очима по рядах книг і дістав томик довідника. Розкривши його, він подав книгу заступникові.

— Вас зраджує пам'ять,— з іронією мовив начальник відділу і, тицьнувши пальцем в жирно написане слово, сказав: — Ось, читайте вголос.

Збентежений чиновник, ледве втримуючи в руці важку книгу, зиркнув на вказане місце й прочитав:

— Дактилоскопія...— Він підняв голову.

— Читайте, читайте!

— ...допоміжний засіб для встановлення особи і розкриття злочину шляхом порівняння відбитків пальців. Наука ця базується на тому, що пальці людини помережані так званими папілярними лініями і кожна людина має тільки їй одній властивий рисунок цих ліній. Як правило...

— Годі! — Саласон забрав книгу й поставив на полицю.— Кожна людина має тільки їй властивий рисунок папілярних ліній, так ви щойно прочитали. Навіть у близнюків вони різні. Отже, помиляється гестапівський чиновник або іспанський військовий трибунал. Найвірогідніше — останній. Саме в цьому й ганьба. Припаліть же ви, нарешті, свою сигару!

Саласон сів на письмовий стіл й поклав руки навхрест на папку. Заступник слухняно припалив сигару, пустив хмарку сизого диму й хитро сказав:

— Клімат в Ель Параїсо не дуже сприятливий для жителя Центральної Європи. Якби з в'язнем щось сталося... для гестапо тільки менше було б роботи.

— Ні,— впевнено мовив Саласон.— Їм він потрібен живий... Але ми спершу повинні докладно познайомитися з цим хлопчиною. У мене таке почуття, що для нас він міг би стати ціннішим за «дякую» з Берліна. Негайно розпорядіться...— Слова застряли в його горлі. Він втупився здивованими очима на двері.

До кімнати ввійшов Кракмеєр у супроводі шофера Кнуспеля.

— Почуття, полковнику, в нашому ділі ні ДО ЧОГО,—! меланхолійно сказав кримінальний радник.

Очевидно, він підслуховував розмову, а Кнуспель перекладав її. Ледь помітним кивком голови Кракмеєр привітав Саласонового заступника й підійшов до стола. З виразом безнадійно хворого, що змирився зі своїм становищем, він висмикнув з-під рук приголомшеного полковника червону папку.

— Стільки неприємностей, скільки могла б завдати вам ваша поїздка, птаха не варта.— Кракмеєр зітхнув, погортав папери у папці й звернув увагу на особову справу невідомого. Гуннар Йоренсєн? Він запитливо подивився на Саласона.

Полковник вирішив скористатися шансом. Він підвівся.

— Як бачите, ви припускаєтесь помилки, колего. Це не ваш співвітчизник.— Він простяг руку до папки, але Кракмеєр хутко відступив на крок.

— Невже? Але ж ви самі щойно сказали, що немає двох людей з однаковими відбитками пальців. Хіба не так? Про це написано в книжці...— Його погляд ковзнув по книжковій полиці. І враз Кракмеєр уп'явся пронизливим поглядом у полковника й гостро, владно мовив:

— Я чекаю ваших пояснень, Саласоне!

Начальник відділу ще вагався. Поглянув на переляканого заступника, потім на німця-шофера, який з байдужим виглядом стояв біля дверей, заступивши собою вихід.

«Партію виграє він,— мимоволі признався собі Саласон.— У гестапо довгі руки».

Кракмеєр очікував. Полковник глибоко зітхнув і почав:

— Ми натрапили на в'язня, зовнішні ознаки якого і передовсім відбитки пальців такі, як у розшукуваного вами чоловіка. Проте в матеріалах трибуналу він значиться не німцем Фредом Лауренцом, а датчанином Гуннаром Йоренсеном. Його було засуджено до страти як ватажка терористичної групи, а потім помилувано.

— Терористичної групи?

— Нехай банди партизанів, як вам завгодно. Їх багатенько було у наших тилах. Банда Йоренсена належала до невеликих, але клопоту завдала чимало. У її складі були кастільці, кілька басків, а також дезертири, такі, як цей Йоренсєн...

— Цей Лауренц, хотіли ви сказати,— поправив Кракмеєр і вимучено всміхнувся.

— При знешкодженні банди були жертви з обох боків... І цих двох, напевне, просто сплутали. Одного не збагну, чому цей Лаурєнц не виправив помилки перед трибуналом. Та як там не було, а смертний вирок винесено Гуннарові Йоренсену.

— А іншим?

— Іншим теж. Амністія врятувала їх від кулі. Вироки пом'якшили. Ватажку — довічне ув'язнення.

— Де це ваше Ель Параїсо? — Кракмеєр пошукав очима, де б сісти. Саласонів заступник догідливо запропонував стілець. Тяжко зітхнувши, кримінальний радник сів. Болісні зморшки враз прорізалися коло його губів. Здавалося, що він зовсім не слухає начальника відділу. — Злочинця доставлять сюди тільки завтра? Дозвольте, будь ласка, ковток води. Шлунок, розумієте...

Саласон дав знак своєму заступникові. Кнуспель, упіймавши погляд Кракмеєра, пішов слідом за іспанцем.

«Отже, для Лауренца було вигідно, щоб його сплутали з датчанином,— міркував кримінальний радник.— Навіть смертний вирок не примусив його говорити. Таким чином, для нього було надзвичайно важливо, щоб у ньому не впізнали Фреда Лауренца... Непоганий нюх у людей із служби державної безпеки, але малувато розуму».

Заступник, супроводжуваний Кнуспелем, приніс води. Але Кракмеєру враз перехотілося пити, і він перехилив склянку в горщик з кімнатною пальмою.