Світло чорної свічки

Розділ VII

Небокрай на північному заході палав. Сідало сонце. Лауренц запитливим поглядом окинув бороданя, що їхав на чолі каравану. Вчора цієї пери ельзасець подав сигнал ставати табором.

Другий день просувається караван по піщаному морю. Жодної травинки на жовтих дюнах, жодного сліду життя. Дрібний вибілений пісок — скільки сягає зір. Під полудневим сонцем, здавалося, плавиться каміння.

Лауренц відв'язав од сідла баклажку і надпив з неї міцного чаю. В каравані він першої години звідав щиру магометанську гостинність. Гамід з Талебом повсякчас дбали про те, щоб йому давали вдосталь їсти, щоб не висихала його баклажка. Терпляче навчали їздити на верблюді, якого він одержав сьогодні вранці. За наказом бороданя Гамід повернув одного пістолета, замість другого йому дали карабіна.

Біля нього весь час був один із туарегів. Вони непомітно стежили за ним. Це виявлялося відразу, тільки-но Лауренц пробував підійти до вантажу. Привітні темні очі туарега враз ставали колючими, а з-під лісама сипалася незрозуміла лайка.

На третю спробу розгадати таємницю каравану він не наважився. Можна було викликати в людей підозру до себе. А він мусив набратися сил. Це було куди важливіше. Доки хитатиметься від вітру, міркував він, доти для нього шкідливо виявляти зайву цікавість. І своїм апетитом дивував туарегів, що й самі з'їдали чималі порції.

На обрії згасли останні сонячні промені. Дюни посіріли, їх обриси поволі розпливалися у сутінках. Лауренц озирнувся і жестом спитав Гаміда, що їхав за ним, коли надійде команда на спочинок. Туарег не реагував. Лауренц бачив спокійні обличчя і в решти вершників. Нікого не хвилювало те, що дозору, який завжди повертався однієї пори — на заході сонця,— і досі немає.

Мабуть, щось незвичне чекало на них попереду. Лауренц обвів пильним поглядом невеселу місцевість. Пісок, пісок, пісок... Та що це? Чи не прискорив гойдливу ходу його верблюд? Так. Він не помилявся. Наче незримий погонич підганяв тварин. Куди ж заквапилися, роздувши ніздрі, мегарі й в'ючні тварини? Оазис? Без сумніву, десь попереду лежав оазис.

Невдовзі, коли серп місяця сплив над обрієм, грунт під верблюдячими копитами потвердішав. Дюни перейшли у рівнину. На піску зачорніли довгі тіні. Пальми! Перед караваном зблиснуло кілька вогнів.

Оазис Ель Хубса. Дві криниці, невеличкий ставочок, їх зеленою стіною оточують пальми й тамарискові кущі. Пласкі прямокутні очеретяні хижки — житла нечисленних жителів оазису. Одначе в обнесеному пальмовим тином садку стояв міцний мурований дім. У його незавішених вікнах світилося. Навкруги ні душі.

Трохи осторонь росло п'ять могутніх пальм. Тут зупинив бородань свій караван. Вершники познімали тюки і повели верблюдів на водопій. Небавом під казанами Абу Шая, кухаря каравану, вже потріскував вогонь. Старий араб навдивовижу швидко зготував курятину. До гостро приправленого м'яса він подав рис. На диво, запах страви не привабив нікого з жителів оазису. Вони наче боялися прибулих.

Після вечері четверо вершників сіли на своїх нерозсідланих, але напоєних і нагодованих мегарі і нишком поїхали у темінь. Решта людей полягали спати, обгорнувшись білими накидками. Біля німця, як завжди, вклалися Талеб з Гамідом. Лауренц тільки прикидався вкрай змореним. Щоправда, ноги після тривалої їзди були наче чужі, та засинати барився. Він помітив щоглу на плескатому дахові мурованого будинку, дріт, що тягся з вершечка її до найвищої пальми. Антена? Що таїть у собі ця нічна зупинка? З ким підтримується радіозв'язок? І врешті, що то за люди, з якими звела його гірка доля?

Бородань ще до вечері пішов на тьмяне світло і зник у будинку з загадковими мешканцями.

Зловісно зводилися на тлі нічного неба чорні силуети велетенських пальм. Лауренц лічив зорі, щоб не заснути. Коли ж піймав себе на думці, що робить це із заплющеними очима, підклав під спину кулаки. Ятрив ними ледве присохлі рани і відганяв сон. Нарешті він почув Хропіння Талеба і глибоке, з легеньким посвистом дихання Гаміда. Нечутно встав, скинув білу накидку й поволі пішов до криниці. У відрі на цямрині була вода, Нахилився, ковтнув кілька разів, прислухався. Кругом тихо. Але він не довіряв цій тиші. Можливо, з пітьми хтось стежив за ним. Побрів униз до ставка, сів під тамарисковим кущем і вичекав хвилину. Зашелестів очерет. Наче хто долонею плеснув по воді. І знову стало тихо. Ніхто за ним не стежив.

Лауренц накинув гак, з протилежного боку рачки доповз до пальмового тину, махом перестрибнув його, опинився в садку. Ще двома-трьома ривками досяг будинку. Притиснувся плечима до муру, який ще не охолов од денної спеки, і враз ясно почув мову бородатого ватажка каравану. Ельзасець говорив тихо, але в голосі його відчувалося роздратування.

Він підкрався до вікна. Воно було без шиби, дрібна сітка боронила приміщення від комашні, що густо летіла на світло. Будинок не мав підмурівка, і очам Лауренца легко відкрилася уся кімната. Під стелею тьмяно світила гасова лампа, а по кутках клубочилися сутінки. Збоку стояла рація, на щитку якої жевріло, наче сигарета, крихітне вічко. Біля апарата сидів темношкірий чоловік в арабському одязі. Дужка з навушниками сповзла йому на шию. Перед ним стояв бородань без білої накидки, одна рука у кишені, друга тримала склянку з якимсь напоєм. Він неначе умовляв темношкірого, той незворушно слухав, потім здвигнув плечима і щось коротко відповів, хитнувши головою у бік рації.

«Ліпше було б піти на курси французької мови, ніж займатися боксом»,— спересердя лайнувся Лауренц. Він ні слова не добрав з їхньої суперечки. Проте спогад про ті вечірні тренування, коли спритно лазив по канатах і щосили гамселив кулаками набиті піском мішки, напоумив його на одне рішення. «Юначе,— вчив його тоді тренер,— на відстані можуть битися боксери, в яких довгі руки, тобі ж слід тримати противника якомога ближче біля себе».

Згадавши про самовідданого робітника — спортсмена Гappi, який жодним словом не дорікнув за те, що його вихованець добровільно записався в рейхсвер, Фред мимоволі посміхнувся.

Голос бороданя зазвучав гучніше. Лауренц ще раз глянув крізь густу дротяну сітку в кімнату й завернув за ріг будинку. Двері знадвору були не замкнені. Він увійшов до напівтемного приміщення, де пахло згірклим лоєм та прянощами. У світлі, що проникало крізь напіввідхилені двері суміжної кімнати, побачив полицю з пляшками, консервами.

«Крамниця»,— майнуло в голові.

— Салам алейкум, друже,— мовив Лауренц притишено, але й так, щоб його почули.

Бороданя мов обухом по голові вдарили. Правиця машинально сіпнулась за револьвером, що висів на боці. Він миттю крутнувся і, тримаючи напоготові зброю, ошелешено втупився в німця. Чоловік біля рації, що був, очевидно, власником крамниці, налякався не менше, але, змірявши поглядом непроханого гостя, враз заспокоївся.

— Ахлан васахлан,— одказав він і знову сів, і далі зацікавлено оглядаючи прибулого.

Ельзасець, як і раніше, стояв, прикипівши очима до німця. Дуло револьвера дивилося Лауренцу прямо в груди.

— Що ви тут загубили?

Лауренц поглянув спочатку на зброю, потім у вічі бороданеві. Той неохоче заховав револьвера до кобури.

Крамар підвівся, подибав до шафи, що стояла в кутку кімнати, й повернувся з повним келихом.

— Ну? — квапив бородань.

Лауренц спершу взяв поданий йому напій, надпив трохи. Прозора рідина пахла кокосовим молоком.

— Ваші люди врятували мені життя, мосьє. Я дякую вам. Тепер я б хотів з вами зазнайомитись ближче. Що скажете на це?

Алкоголь зміїними зубами впився йому в горло. Він закашлявся, на очі навернулися сльози.

Бородань скоса поглянув на рацію, перекинувся кількома французькими словами з арабом. Видно, тепер вони дійшли згоди. Обличчя ельзасця прибрало зверхнього вигляду. Це відразу помітив Лауренц.

— Ваша пропозиція не позбавлена глузду,— сказав бородань спокійно.— Але почнемо з вас, мосьє... Лауренц!

Німцеві очі враз звузились, пальці стиснули келишок, наче хотіли його роздушити. «Звідки він дізнався про моє прізвище?» — майнула думка.

— Ви здивувалися? — Бородань примружив очі.— Не гаразд недооцінювати своїх ближніх, особливо тоді, коли потребуєш друзів.

— Гадаєте, я шукаю друзів?

— Я певен, що зараз вони більше, ніж будь-коли, потрібні вам, мосьє Лауренц. Либонь, знаєте, що вас переслідує Диявол?

У кімнаті на мить запала тиша.

«Що б це могло значити? — сушив собі голову Фред.— Хан ельзасець і взнав моє прізвище. Могли, наприклад, передати по радіо наказ про мій арешт. Але що це за Диявол?»

Бородань помітив, яке враження справила на німця його остання фраза, і у нього самого виник сумнів. Здається, утікач і справді нічого не знає.

— Ви мандруєте з Ель Параїсо і не прагнете довідатися про найнебезпечнішого таємного агента іспанської поліції?

— А ви самі його знаєте?

— Мої люди знають. Сідайте, Лауренце! — Він підсунув до стола стілець й запропонував йому сісти. Крамар також приєднався до гурту. Бородань поклав біля келихів портсигар.

— Ну розповідайте, якщо ваша ласка! За віщо вас там? Контрабанда? Шпіонаж? Убивство? Диявол не полював би на кишенькового злодія.

«Якби бородань мав намір видати мене, то зробив би це без розпитувань,— міркував Лауренц.— А знає він чимало. Зокрема про Диявола. Треба розкусити цього хитрющого лиса».

— Якщо ваша інформація слушна, той вишколений агент працює не на франкістів, а на гестапо.

Бородань насторожився і враз скорчив кислу міну.

— Ви один з тих учасників Опору, котрі хотіли знищити біснуватого Гітлера? Либонь, комуніст?

Німець кивнув. Бороданеві, видно, це не сподобалося. Він відразу про щось перемовився з темношкірим.

— Ви б воліли бачити перед собою убивцю, ніж мене? — з іронією спитав Лауренц.

Бородань удав, що не почув.

— Ви були в одній з отих... інтербригад?

— Ні, на іншому боці. В легіоні «Кондор».

— У німецьких фашистів? Комуніст?..

— «Хто хоче побачити черницю в купелі, той іде в монастир»,— якось сказав мені один баск. Звали його Педро, якщо це вас цікавить.

— Гадаю, що дотепи мало допоможуть вам уникнути тих, хто чекає вас на півночі. Чин?

— Фельдфебель авіації.

— Гм...— Бороданеве обличчя проясніло. Він перезирнувся з крамарем, що із задоволеним виглядом сидів поруч.— Німецький фельдфебель трохи знається на зброї. Ви готували новобранців?

— Цього неможливо було уникнути.

— Чудово! Прекрасно!

Ельзасець дістав люльку й заходився набивати її потовченою сигаретою, він так захопився цим ділом, що, здавалося, забув про присутніх.

— А зараз вислухайте мене уважно, мосьє Лауренц.

Бородань кілька разів затягся люлькою і повів далі.

Він почав із застереження, що політика цікавить його тільки як комерція, хоча він по-своєму теж революціонер. Оце й усе, що сказав про себе. Натомість став розповідати про великі труднощі, які чекають Лауренца на півночі. В густо населених районах узбережжя втікачеві просто неможливо відкараскатися від Диявола, до послуг якого вся широкорозгалужена мережа зв'язку. Наостанку він порадив Лауренцу:

— Диявол облишить розшуки, якщо ви на кілька місяців щезнете. З нами вам буде безпечно. Для вас ми маємо цікаве доручення. Це дасть вам усе найнеобхідніше: безпеку, час, гроші і справжній паспорт. Що, добра пропозиція?

— А яке доручення?

— Для вас це дрібниці. На півдні навчите одне плем'я чорношкірих поціляти з кулемета на стометровій відстані у ворота повітки. Там є кілька вождів, які хотіли б мати власну армію. Якщо ви хоч трохи напружите свої сили, то через тиждень будете у них генералом, виберете собі за бажанням орден. Завтра вранці з півночі прибуває партія зброї. З нею ви можете рушати на південь.

Думки роїлися у Фредовій голові. Він запалив сигарету. Тепер знав: цей оазис — перевалочна станція контрабандистів. З півночі на південь вони таємно перевозять зброю. Але що несуть верблюди з півдня? Він відганяв від себе це питання, бо не міг поки що цього ясно усвідомити. А бородань чекав його рішення. Та ні на мить не задумувався Лауренц над тим, приставати йому на пропозицію чи ні. Кожен згаяний день може обернутися страшним лихом. Уже й так промайнуло чимало часу відтоді, як кмітливий Педро зробив йому на п'яті татуювання. Нацисти теж не дрімають. Ось-ось розпочнуть війну. Ще до прибуття учених в легіон «Кондор» Лауренц здогадався, що ця війна готується проти Радянського Союзу. Могутні чотиримоторні машини, які випробовували в Іспанії, недвозначно свідчили про це. Бомбардувальники з великим радіусом дії призначалися, звичайно ж, не для нальотів на Париж чи Варшаву.

Бородань колупався у люльці. Крамар сонно дивився поперед себе, підперши долонями підборіддя.

Напевне, йому не слід категорично відхиляти пропозицію, міркував Лауренц, крадькома кидаючи проникливі погляди то на одного, то на другого. Вони ніби не схожі на людей, що пускають від себе живим того, хто заглянув у їхні карти. Багато існує способів непомітно прибрати небажаного гостя.

— Ну? — квапив ельзасець.

— Очевидно, вибору мені немає. Яка ж платня буде пруссакові?

Враз крамар струснув з себе дрімоту, якусь мить зосереджено дослухався, тоді поспішив до вікна. Із табору долинули збуджені чоловічі голоси. Пронизливо скрикнув верблюд, десь біля хижок хрипло загавкав сполоханий пес.

Лауренц з бороданем одночасно посхоплювалися із стільців і кинулися до дверей. У цей момент на порозі з'явився захеканий туарег. Його обличчя було відкрите. Коричнева зморшкувата шкіра рясніла потом. У темних очах палахкотів страх. Туарег, задихаючись, промовив кілька слів. Бородань з крамарем ураз зблідли.

Даремно силкувався Лауренц збагнути щось із мови туарега, одного з тих чотирьох, що відразу по вечері вирушили в дорогу.

Бородань раптом звелів власникові крамниці сідати до рації. Той спритно одягнув навушники і нервово заклацав кнопкою передавача. Безладне скрекотіння морзянки сповнило кімнату, випурхувало в темряву.

— Ходімо! — звернувся бородань до інших.— Ті сучі сини не ждуть. Треба негайно рушати.

Вони швидко перетяли сад. У таборі панувала безладна метушня. Верблюди були майже нав'ючені. Від криниці два туареги несли наповнені бурдюки. Гамід, осідлавши свого верблюда, тепер затягував підпругу на Лауренцовому мегарі.

— Е-о-а! Е-о-а!

Важко гупаючи копитами, в сіро-голубу темряву вирушили верблюди з вантажем. Лауренц саме сідав на свого мегарі, як здаля долинули три глухі постріли. Мов заворожений, повів він очима по небу, що враз освітилося. Наче комети, злетіли над чорними кронами високих пальм вогняні кулі ракет, розсипалися зеленими осколками і, гаснучи, попадали на землю.

В цю мить тишу розірвала кулеметна черга.