Світло чорної свічки

Розділ IV

В чорних лискучих кахлях, що створювали враження, ніби стіни ванної аж до пофарбованої в темний колір стелі обтягнені шовком, мерехтіли зеленаві відблиски. Запах лаванди витав над Йозефом Кракмеєром, що лежав у купелі, також облицьованій чорними кахлями, і сповна втішався розкішшю цієї екстравагантно обставленої кімнати у Саласоновій віллі. Він перевертався з боку на бік, збризкував ароматною водою свої кістляві груди, аж раптом зніяковів, помітивши у блискучому дзеркалі кахлів свою задоволену, усміхнену фізіономію.

Кракмеєр випростався, потім сів, прибравши серйозного вигляду, і тверезим холодним поглядом окинув усе довкола себе. Ніби вперше дивився він на довколишні предмети, закопиливши губу.

Бридливо глянув ще раз на своє відображення у кахлях. Типове південне зманіження, мало не розбещеність. Нізащо не допустить він, щоб і Крап полоскав тут своє гузно. У цього Саласона нічого військового!

Кракмеєр відкрив кран, потім узяв ручний душ і облив тіло сильним струменем крижаної води. Його пройняв дрож, але в цю хвилину він відчув, що знову почав жити за залізними принципами німецького чиновника. Це скидалося на самопокарання, нещадне, немилосердне. З купелі він вийшов переможцем.

Він одягався, коли у двері постукали. За порогом ванної постав Крап. У його голосі відчувалося хвилювання.

— Гауптштурмфюрере... Полковник Саласон хоче негайно поговорити з вами. Він просить спуститися до нього в кабінет.

Насуплений Кракмеєр натягнув підтяжки, поправив перед дзеркалом, що займало всі двері ванної, краватку й зачіску. Він не любив, коли його підганяли інші. Транспортний літак прибуде лише опівночі, сказав йому Саласон. А зараз ще й десяти немає.

— Не здогадуєтесь, Крапе, що могло статися?

— Ні. Якесь важливе повідомлення. Його заступник також тут. Обидва помітно знервовані. Мабуть, щось неприємне.

— Ну йдіть же! Я зараз прийду,— роздратовано мовив Кракмеєр. Він не хотів, щоб Крап довше витріщався на чорні кахлі. «Будь прокляте все, що розбещує людину»,— думав він, виходячи з розкішної ванни.

В облицьованому деревом кабінеті полковника яскраво горіла дванадцятилампова люстра. Було видно як удень. Начальник відділу сидів за столом, біля нього стояли його заступник і Крап. Коли Кракмеєр увійшов, усі троє одірвали погляди від розстеленої на столі карти. Глянувши на їхні обличчя, кримінальний радник відразу здогадався, що опівночі вони не поїдуть в аеропорт.

— Він вистрибнув,— сказав Саласон, намагаючись не виказати свого зніяковіння.— Та це йому погано вдалося. З висоти трьох тисяч метрів... З парашутом екіпажу... При цьому загинула наша надійна людина.

— Де? — спитав Кракмеєр і підступив до карти. Він виглядав абсолютно спокійним, і така поведінка спантеличила присутніх. Саласон кинув на Крапа запитливий погляд, але той не помітив цього. Він сам якось непевно стежив за своїм начальником.

— Ну? — Кракмеєр ледь зіперся долонями на стіл і підвів від карти очі.— Гадаю, місце вам відоме? Хіба ні? — його голос звучав інтригуюче приязно.

— Авжеж... Ось тут! — Саласон тицьнув пальцем у маленький намальований хрестик. До нього поволі верталась упевненість. Він-бо чекав, що гестапівець накинеться на нього з докорами — безперечно, справедливими. Спокійний вигляд Кракмеєра розрядив напружену ситуацію. Полковник став, на диво, балакучим.

— Доречно сказати, той тип стрибнув прямо в свою могилу. Погляньте, шановний колего, від місця приземлення до найближчої криниці сто п'ятдесят кілометрів. Треба мати нюх пустельної лисиці, щоб рушити прямо туди. Та однаково нічого не вийде. Три дні без їжі, без води та ще в такій духовці — ніхто не витримає. У тих краях здибати живу душу все одно, що у нас вагітну черницю.

Це порівняння розвеселило його самого. Крап і заступник посміхнулися. Тільки Кракмеєр, як і раніше, незворушно дивився на карту.

— Ви хоч раз були там? — спитав він діловим тоном.

— Я? Ах так, ви маєте на увазі... Ось мій заступник жив рік у Ріо-де-Оро. Він підтвердить мої слова.

Заступник заходився розповідати, але Кракмеєр байдуже відмахнувся.

— І що ж ви гадаєте робити, полковнику?

— Та знаєте...— Саласон відчув себе так, ніби його загнали на слизьке. Він гарячково шукав найпереконливішої відповіді. — Я бачу тільки один вихід, шановний колего. Треба оголосити розшук убивці і просити допомоги у французької поліції. Якщо ж утікачеві пощастить зробити навіть неможливе, то найімовірніше він вирине тоді в Алжірі. Без документів у нього не буде ніяких шансів пробитись, якщо в поліцейських відділках висітимуть накази про його арешт.

— Погано. Дуже погано,— сухо сказав Кракмеєр і вперше, відколи зайшов до кабінету, глянув у вічі начальникові відділу.— Я бачу, що ми досі не розуміли один одного. Давайте грати відкритими картами, полковнику. Чорна Свічка, як ми називаємо цього чоловіка, має для нас дуже важливе значення. У цьому ви сьогодні в обід самі переконалися, правда ж? Ну, то слухайте далі. Чорна Свічка належить до комуністичної групи Опору і володіє військовою таємницею німецького рейху. Якщо йому вдасться повідомити про неї кремлівських більшовиків, усі наслідки важко передбачити. Гадаю, ясніше висловлюватися немає потреби.

В кабінеті начальника відділу на мить стало тихо, мов у церкві.

Військова таємниця, кремлівські більшовики, важко передбачити наслідки. Саласон гарячково мізкував. Побувавши в Німеччині, він став заповзятим прихильником Гітлера. Його програмну книгу «Майн Кампф» він виштудіював краще за декого з тих, хто носив чорну свастику. «В майбутньому ми перейдемо до політики розширення наших земель... І якщо ми сьогодні ведемо мову про нові землі, то найперше можемо думати про Росію... Меч дасть землю німецькому плугові». Ці речення він пам'ятав майже дослівно. Які ж то можуть бути наслідки? Виходить, що утікач може поставити під загрозу таємні плани Гітлера? Від такого припущення полковникові потьмарилося в голові. Він збагнув, що йому й самому ця історія загрожує великими прикрощами. В боротьбі проти червоних Франко й Гітлер — кревні брати. Хіба не тому він одержав вказівку всіляко допомагати обом гестапівцям. Певне, що так. А за промахи каудильйо карає без милосердя. Не помилує він і начальника відділу іспанської політичної поліції, виходця з роду Саласонів.

— Диявол у Мадріді,— раптом озвався заступник.— Я не знаю нікого, хто б краще впорався з цією справою.

— Хто це? — поцікавився Крап.

Саласон мить вагався, потім відповів:

— Наша таємна зброя. Найсильніший козир.

— Африку знає? — Кракмеєр скривився, наче йому захотілося до вбиральні.

— Не тільки це,— зауважив полковник.— Добрий нюх, інтелект...

— П'ять мов — досконало, зокрема німецьку й російську,— додав заступник і глянув у очі своєму начальникові.— І деякі інші якості, наскільки мені відомо.

— Тоді чого ж ви зволікаєте? Негайно сюди вашого Диявола!

Саласон осміхнувся.

— Це неможливо,— мовив він спокійно.— Диявола знають тільки три особи: начальник управління політичної поліції, начальник відділу закордонної служби і я. Для безпеки, самі розумієте. Але зараз це не важливо. Я собі цю операцію уявляю так...— Він схилився над картою.

Кракмеєр, Крап і заступник уважно слухали. Чим довше говорив полковник, тим більше кривився Кракмеєр.

Над тихими садами Ель Ретіро, над банями мадридських соборів уже бліднули зорі, коли Йозеф Кракмеєр з асистентом залишили Саласонову віллу.

Не вгавав цвіркун. Монотонний пронизливий писк розбудив утікача під шовковим наметом. Якусь хвилю він не знав, чи не сон це і куди він потрапив. Лежав нерухомо і вслухався в дрібнозвучне цвірчання, що здалося йому таким знайомим, як голос друга. Вдома, в Айзенталі, у своїй крихітній мансарді він часто слухав ці звуки. Іноді всю ніч. Рита називала це карликовою сонатою. Як це було давно. Даремно силкується він уявити її обличчя, голос, колір очей. Натомість раптом пригадався аж до подробиць один зимовий вечір, проведений з Ритою. Розпечена залізна грубка. Рита принесла тоді дров і п'ять брикетів. Здається, було це у п'ятницю, бо перед обідом він ходив на біржу праці. Одержав двадцять дві марки і тридцять п'ять пфенінгів допомоги як безробітний. Купив на вечерю три пляшки пива, хлібину і оселедців, після яких вони усю ніч не могли втамувати спрагу...

Тоді вони ще вірили, що їх ніхто на світі не розлучить. Та настав день, коли і в Айзенталі по вулицях замарширували пихаті коричневосорочечники, гаркаючи «хайль Гітлер». Фред мусив зникнути. Рита купила йому квиток на поїзд і на світанку, стоячи біля залізничного насипу, помахала йому вслід. Минуло більше року, поки вони знов зустрілися в ресторанчику провінційного гарнізонного містечка. Але ця зустріч нагадувала скоріше прощання. І ніхто з них не був винен. Рита тоді сказала, що мріяла мати від нього трійко дітей і трішечки того, що люди називають щастям. Він дивився на її руки, що обхопили келих, і просив не чекати на нього. Вона не погоджувалася... А через сім місяців надіслала листа з двох слів: «Вибач мені».

Рита. Спогад про неї іскрою пролетів у його свідомості і погас так несподівано, як несподівано перестав співати цвіркун.

Лауренц хотів позіхнути, але натомість з грудей вирвався стогін. Спробував трохи розім'ятися, щоб відігнати сонливу млявість, але тіло мовби паралізувало. В зранену спину ніби хтось ножем штиркав. Нарешті він остаточно прокинувся, його мучила спрага так само, як і того пам'ятного вечора після солоних оселедців.

Обережно виповз з-під шовкового намету. Над пустелею розпростерлася ніч. Подивився на світний циферблат годинника. Підрахував, що спав він майже шість годин. На чорному небі мерехтіли зорі. При блідому місячному світлі низькі кущі здавалися могилами на цьому велетенському кладовищі.

Лауренц склав свій шовковий намет у мішок, закинув його на плечі і попустив настільки, щоб ноша не торкалася пошматованої спини. Він вирушив у дорогу, взявши за орієнтир Полярну зірку. Йшов широкими кроками, рівномірно, не квапився, беріг сили. Навкруги було тихо, німотно. Йому здалося, ніби він один покинутий на цій вимерлій планеті.

По чотирьох годинах ходи сів перепочити. Простяг ноги, закурив. Дим роз'їдав пересохле горло, але він курив. Куріння притуплювало дедалі гостріше відчуття голоду. Він не почував утоми, бо ще мав силу, та знав: ненадовго стачить її. Потріскані губи, порожній шлунок нагадували йому про це. Пам'ятав і про те, що поки він цілком не збезсилів, мусить добути їжу. Безсила людина в пустелі — мрець.

Він прикинув, що пройшов близько двадцяти кілометрів. Довкола, скільки можна було розгледіти при місячнім світлі, лежала мертва рівнина, така, як і там, де він приземлився.

Не конче їсти ромштекси і пити пільзенське пиво, думав він. У найгіршому випадку деякий час можна харчуватися кроликами, мишами, ящірками. Навіть подумавши про підсмажену змію, він не міг зменшити відчуття голоду. Він пам'ятав: за всяку ціну треба вижити. Перебирати йому не можна.

Під час того самотнього походу він ще раз пригадав події, що сталися за останні двадцять чотири години. Не було сумніву: в Іспанії на нього чигає гестапо. Адже коли б у Мадріді якимось чином довідалися, що засуджений в Ель Параїсо не датчанин і не командир партизанського загону, а німецький комуніст, то навряд чи франкісти вдалися б до таких заходів. Навіщо везти його в Іспанію? Та ще й літаком, у супроводі самого коменданта. Тут нема ні крихти логіки. Таки гестапо. Але як воно натрапило на слід?

Цим і сушив голову Лауренц. А в пошуках відповіді приходив до одного висновку: десь розірвано тонку мережку взаємоінформації членів групи Опору. Але чому гестапо так квапиться? Коли б його мали знищити, досить гестапо сказати одне слівце своїм вірним друзям фалангістам, і його прізвище з'явиться в списку померлих. Отже, він потрібен їм живий. Вони хочуть видобути з нього все, чого ще не знають.

Якби гестапівці дізналися відразу, яку таємницю він виніс з легіону «Кондор», то спорядили б цілу армію на його лови. Лауренц усміхнувся. Йому пригадалася та ніч. Як сильно билося у нього серце, коли він пробирався в командирський кабінет. Там стояв той масивний сейф, що мав три замки. Один ключ був у підполковника, другий — у скарбника, а третього ключа після прибуття вчених з Німеччини фельдфебель віддав одному докторові на прізвище Фаріан. Ні в кого не виникло підозри, чому Лауренц уночі годинами пропадав у майстерні. Він бездоганно підробив усі три ключі. Набрався тоді страху. Але що важив його страх, коли він будь-що мусив дізнатися, що є в чорних портфелях панів академіків.

Він устав, закинув на плечі мішок з парашутом, обвів поглядом зоряне небо і рушив далі. Час від часу облизував потріскані губи. Лауренц увесь час думав про те, що з ним буде без води. Знав, що під африканським сонцем людина витримує не більше двох днів. Половина цього часу незабаром мине. Він легко це вирахував.

День настав раптово, майже без світанку. За кілька хвилин вузька срібна смужка на південно-східному обрії спалахнула пурпурово, зорі розтанули у світлій блакиті неба, і сонце покотилося вгору, відкидаючи короткі тіні від убогої рослинності. Війнуло прохолодою. Лауренц обвів очима виднокіл з надією побачити якесь підвищення, вершечок пальми, або намет, або кам'яну піраміду, що позначає криницю.

Над жовтою пустелею замерехтіло повітря. Лауренц вирішив хоч трохи перепочити. З парашутного купола він відрізав чималий шмат шовку й зробив із нього накидку, як у жителів пустелі. Із стропи заходився плести кільця, щоб прикріпити її на голові, як раптом почув якийсь звук. Може, це здалося йому? Та, піднявши очі, він побачив жайворонка, що спурхнув з куща й посипав згори ніжні трелі. «Так само над запашною конюшиною співає його побратим у нас на батьківщині»,— подумав він. Він постежив декілька хвилин за пташкою й відчув полегкість. Жайвір угорі — це життя, а де життя, там повинна бути вода.

Лауренц ішов не зупиняючись. Сонце викочувалося до зеніту. Немилосердно пекло. Дихати ставало боляче. Він насилу переставляв ноги. Мішок з парашутом давив плечі, мов свинець. Раз кинув його, відійшов кілька кроків, але знову повернувся й забрав. Недаремно він у Ель Параїсо нашорошував вуха, коли хтось з робочої команди говорив про лиха, які підстерігають мандрівника у Сахарі. Намет у пустелі вкрай необхідний. Він захистить і від нічного холоду, і від піщаних бур. Тому не можна зменшувати своє і так убоге спорядження ради маленької вигоди.

До полудня так охляв, що йшов, хилитаючись, мов п'яний. Ішов навмання. Очі заслало червоною сіткою. В голові туманіло, і він не помічав, що трава й кущі довкола мають інший колір, що стала густіша рослинність. Почався положистий спуск. А Лауренц дибав далі, низько схиливши голову; спіткнувся на схилі, що ставав усе крутіший, і упав, як підстрелений. На щоку сіла велика зеленкувата муха, але він її не відганяв.

Опритомнів майже через дві години. Перше, що він відчув,— був якийсь незвичний аромат. Далеко на півночі, у Німеччині, біля Фрідріхроди, в Тюрінгзькому лісі, стояв будиночок, на горищі якого пахло майже так само. Це був бабусин будиночок. Під час канікулів він часто навідувався туди. Бабуся кликала його на горище, де сушила всіляке зілля — шавлію, мати-мачуху, м'яту, арніку. «Я заварю тобі чаю на зіллі. Як нап'єшся, то повилітають усі злі духи з твоєї крові». Чай?! Він знову почав марити. Геть спогади! Щоб зготувати чай, треба мати воду!

Він ковтнув слину. Гострий біль різонув пересохле горло і цілковито вернув його до тями. Підвівся і розгублено поглянув довкола себе. Це ж ваді! Він на дні ваді!

Це не марення. Лауренц стояв посеред річища, що майже цілий рік лишається без води і оживає тільки після сильних зимових дощів в Атлаських горах. Уся долина заросла зіллям. Подекуди воно цвіло ніжно-голубими або жовтими квітками. Од цього зеленого килима, що не пожовк під палючим сонцем, віяло терпким ароматом. На схилах росло навіть кілька акацій і кущів ялівцю. Він уважніше роздивився навкруги, і враз його осінило: якщо є буйна рослинність, повинна бути й вода. Він вирвав жмут трави. Пісок на корінні був вогкий. В Ель Параїсо Лауренц чув про струмки, що утворюються внаслідок зимових дощів і течуть під землею іноді цілий рік. Він вибрав найвогкішу місцину і, мов навіжений, заходився вигрібати пісок. Коли грунт потвердішав, скористався комендантовим ножиком. На метровій глибині натрапив на жилу чистої холодної води. Зробив перший ковток — і наче вогонь обпік його зранене горло. Цієї хвилини він забув про все: своїх переслідувачів, свою мету, свою місію.

Жадав лише пити. Пити, пити, пити!