Світло чорної свічки

Розділ VI

Два вершники наближалися до ваді з південно-східного боку. Їхали вони на білих мегарі. Ці довгошиї, довгоногі тварини відзначаються швидкістю і витривалістю, тому-то на верблюдячих ярмарках Північної Африки на них був великий попит і продавали їх за високу ціну. Вершники, видно, не квапилися. Одягнені вони були, як туареги[2] — шкіряні штани в обтяжку, довга, до п'ят, світло-голуба бавовняна накидка, на голові чорно-голубий лісам з вузькими прорізами для очей. Впадало в око їхнє озброєння. Туарег, звичайно, носить кинджала і списа. Якщо у котрого й водиться вогнепальна зброя, то хіба стара капсульна рушниця чи важкий пістоль, що заряджається з кінця ствола. У двох вершників на верблюдах, окрім кривих кинджалів, що стриміли з-за поясів, озброєння було сучасне. За спиною у кожного висів маузерівський карабін, на поясі біля кинджала — багатозарядний парабелум. Оповита гарячою млою, пустеля здавалася мертвою. Проте вершники, очевидно, не довіряли довколишній тиші. Безперестану вони водили очима по піщаній рівнині, водили сторожко, ніби вистежували якусь невидиму причаєну небезпеку.

Мандрівники досягли ваді. Один став з'їжджати схилом униз, другий зупинився. Мабуть, вони не ризикували одночасно перетинати висохле річище, щоб між берегами їх не застукали зненацька. На середині буйного трав'яного килима туарег притьмом шарпнув за поводи. Мегарі став. Хоча обличчя туарега закривав лісам, проте було виразно чутно його тихий вигук. Супутник на березі насторожився.

— Що там, Гаміде? — спитав він, поклавши руку на револьвер.

— Слід! Якийсь слід петляє! Щонайбільше години дві, як пройшов тут хтось.— Гамід двічі легенько смикнув за поводи, верблюд уклякнув на передні ноги. Вершник зліз із широкого сідла й заходився досліджувати грунт. Як і всі туареги, він добре читав сліди. По сліду верблюжої ступні він міг розрізнити самця від самки, а по його запаху визначити, чи давно верблюд тут пройшов. Гамід підвівся.

— Людина, Талебе, гяур. Одинока і така немічна, що навряд чи ще побачить свою маму. Вона там! — Гамід показав рукою на північний захід по руслу ваді.

— О аллах! — спокійно проказав Талеб.— Яка воля божа... Їдь по сліду.

Вони погнали верблюдів чвалом. Гамід їхав долиною, а Талеб берегом, безупинно окидаючи поглядом безкраю дику пустелю. Не минуло й півгодини, як обоє примітили попереду білу цятку, що ледь-ледь рухалася.

Метр за метром долав шлях Фред Лауренц. Повз навкарачки, скалічив руки, коліна, але болю не відчував. Зовсім потьмарилось у нього в голові. Маленька іскра життя ще жевріла в його душі, маленька іскра волі. Йшов п'ятий день. Спрага змусила його змінити маршрут. Він рухався за річищем підземного струмка, але вже третього дня вода з піщаного грунту стала ядуче-гіркою. Та виходу не було, мусив пити і таку. Щоб якось угамувати голод, їв коники, смажені на вогні. Правда, спершу відривав їм ноги і виймав нутрощі. Рятувався пташиними яйцями, ягодами ожини, маленькими ящірками. Раз пощастило застрелити гладкого тушканчика. Тої ж ночі його схопив жар, нестерпно заболів живіт. Із калом витекло багато крові. Зовсім підупав. Хвороба поставила його на коліна. Скільки разів змагало його бажання простягнутися на землі й чекати смерті. Але тільки-но він приходив до пам'яті, як збирав рештки сил і повз далі.

Сьогодні вранці, прокинувшись після довгого, схожого на смерть сну, Лауренц ще раз тверезо обміркував своє становище. Він зрозумів, що недооцінив труднощів утечі через Сахару, хоч зараз це самозізнання не мало ніякого значення.

Він не вірив у те, що одна людина мало важить для великої справи. Твердо знав і таке: рідко, дуже рідко кому вдасться заховатись, коли всюди точиться запекла боротьба. Всі однаково повинні нести відповідальність за життя! А може, не існує такої відповідальності? Ні, ні, існує! Доки в грудях людини б'ється серце, ця відповідальність їй належить так само, як належать їй очі, руки. Без неї людина — виродок. «Я повинен іти далі, чорт забирай! А може, було б краще, якби я народився боягузом? Ні, гетьте, сумніви...»

Хтось сильно копнув його ногою, перекинувши горілиць. Нарешті Лауренц збагнув, що він не сам. Звів повіки й великими, повними відчаю очима дивився на вгорненого з ніг до голови чоловіка, на білого верблюда. Ще один копняк, супроводжуваний якоюсь незрозумілою лайкою, остаточно привів Лауренца до тями. Нарешті він стрів людину, майнуло в голові. Обличчя його було готове розпливтися в посмішці, та враз спохмурніло: туарег видобував з-за пояса кинджала.

Людина? Ворог!

Чорні очі туарега в прорізах лісама палали ненавистю: «Гяур! Невірний!»

Зібравши рештки сили, Лауренц засунув за пазуху руку й обхопив колодочку пістолета. «Так дешево не дамся»,— подумав він.

Туарег постеріг цей рух, став на коліна біля вкрай виснаженого Лауренца і легко вивернув йому руку, з якої випала зброя. І підніс кинджала.

— Стривай, Гаміде! — В останню мить гукнув Талеб. Він з'їхав схилом, зліз із верблюда.— Навіщо бруднити кров'ю невірного гарні речі?

Гамід завагався, видно, не добравши відразу, чого хоче товариш, а потім заткнув кинджала за пояс. Кинувши Талебові пістолета, він заходився роздягати напівживого. Кволий опір, що чинила йому жертва, не перешкоджав йому. Спершу він зняв білу шовкову накидку, потім, забравши другого пістолета, стягнув куртку кольору хакі.

Талеб відійшов на кілька кроків і ретельно перевірив кишені, тоді оком фахівця оглянув зброю. Обережно відтягував замки, переконувався, чи заряджені пістолети. В цю мить Гамід, що роззував невірного, скрикнув од здивування. Легко стягнувши правий черевик, він узявся за лівий. Лауренц здригнувся, ніби його вдарив електричний струм. Напруживши рештки сил, він штовхнув ногою у живіт свого противника. Гамід хитнувся й упав, та відразу зірвався і накинувся озвіріло на жертву. Бив, вигукуючи прокльони, та враз застиг, мов скам'янілий.

— Талебе, підійди-но. Поглянь!

Лауренц лежав долілиць, затуливши голову руками. З посмугованої його спини текла кров, Від копняків туарега зчорнілі бинти зсунулися, рани оголилися.

Його катували? Обидва тауреги зглянулися. Талеб, що знав декілька слів по-французькому і стільки ж по-іспанському, нахилився над Лауренцом.

— Звідки йдеш, чужинцю? — В голосі його вже не було ворожості, хіба трохи недовіри.

— Ель Параїсо!

Туареги перезирнулися знову. Вони розуміли один одного й без слів. В'язень з Ель Параїсо, з іспанського пекла! Нехай він гяур, та тільки забутий аллахом дурень може вбити ворога свого ворога.

Лауренца знову одягли, допомогли сісти на білого мегарі. Сам він із своїми покаліченими руками тільки покірно корився усьому. Коли тварина зводилася, Лауренц аж зуби зціпив від болю. Позаду нього вмостився Талеб, у якого були Фредові пістолети. «Е-о-а! Е-о-а!» — вигукнув він, і тварина рушила.

З-під широко розчахнутих верблюдячих копит легенько курився пісок. Лауренц судорожно схопився за передню високу луку сідла. В голові закрутилося, довкола довгої верблюдячої шиї попливли червоні й голубі кола. Він знепритомнів...

По бороді текла теплувата рідина. Лауренц очуняв. Вода, подумав, і зробив ковток. Так, це була вода, хоч не свіжа, зате не гірка. Лив її хтось з пляшки, яку тримав біля самих губів. Тіло оживало, в голові ясніло. Повіяло приємною прохолодою. Напевне, вже ніч, подумав він, не розплющуючи очей. Пахло верблюдами, смаженим м'ясом, свіжозготованою кавою.

Лауренц поволі розплющив очі. Спершу побачив зорі, давно знайомі йому, потім неподалік багаття. Червоне миготливе полум'я освітлювало кількох чоловіків, що спали, укрившись з головою. Біля кожного лежав карабін.

Тільки тепер помітив Лауренц того, хто його напував.

Це був Гамід, який ще з одним туарегом привіз утікача сюди.

До них підходив високий чолов'яга. Гамід побачив його і схопився на ноги. За два кроки здоровань зупинився. Усю його постать осяяло миготливе полум'я табірного багаття. На ньому був бурнус[3]. Але обличчя лісамом він не закривав. Мав пишну, мідного кольору бороду. Виглядав щонайбільше на років сорок.

Він мовчки втупив очі в чужинця.

— Хворий,— промовив нарешті. Вийняв із шкіряної сумки на поясі майстерно карбовану срібну скриньку, дістав з неї якусь сіру кульку, завбільшки з горошину, і подав її туарегові.

— Нехай ковтне. Будь біля нього.— Ще раз нерішуче зміряв задумливим поглядом чужинця і пішов у темряву.

Лауренц, не опираючись, проковтнув сіру горошину, яку вкинув йому до рота Гамід. Сам туарег усівся навпочіпки поруч і не зводив з нього очей.

Опіум почав діяти. По тілу розпливлася приємна знемога. Лауренц ураз забув усі події найближчих годин, днів...

Його все щільніше обступав темно-зелений ялиновий ліс. А він ішов м'яким мохом, глибоко вдихав у легені запах хвої, живиці. Десь угорі заспівала пташка. Поміж деревами виринула дівчина. Її коси блищали росою. Дівчина пішла назустріч йому, і тиха сумна мелодія вітру супроводила її. Ось уже дівоче лице зовсім близько. Ось воно дивиться на нього радісними і трохи спокусливими очима. Враз із ялини злетів великий голубий птах. По розслабленому обличчю Лауренца ковзнула посмішка. Це помітив туарег, що сидів навпочіпки біля нього, схиливши на груди голову, і примружив очі.

Майже через дві години Талеб заступив Гаміда. Біля пригаслого багаття одні лишень укладалися спати, а інші прокидалися. Навколо табору невтомно ходили вартові. Їхні кроки відлунювали далеко в пустелі. Над безкраєю рівниною віяло свіжою прохолодою. Відшліфованим самоцвітом сяяв угорі Капонус, найяскравіша зірка південного неба.

Ніхто не будив Лауренца. Він не бачив, як блідли зорі на східному крайнебі, а потім підбивалися все вище і вище, як раптово спалахнув яскравим світанком новий день; не чув «Ельгамдуліла» — молитви до аллаха. Не будили його ще й тоді, коли туареги нав'ючували схилених верблюдів. Пішов Талеб сідлати свого мегарі. Вже поїхали на північ два озброєних вершники.

Ось рушив нав'ючений караван. Голосними вигуками погоничі розбудили Лауренца. Він спантеличено повів довкола себе очима. Збігло декілька хвилин, поки він оговтався і дав лад своїм спогадам. Пошукав своїх охоронців. Там, де навпочіпки сидів туарег, на темній хустині стояла заткнута пляшка, лежали два коржики і жменя сухих фініків. Рука його мимоволі потяглася до їжі. Зараз він не почував у тілі болю, а тільки голод. Кусав коржик, запивав чорним терпким чаєм і дивився услід караванові. Йому й на думку не спало, що його покидають.

До нього підійшов бородань з Гамідом. Він був на голову вищий від туарега. Темно-смаглявий колір шкіри, але сіруваті очі й світлі брови разюче вирізняли його серед вершників із закритими обличчями. Та Лауренц здивувався, коли бородань заговорив по-німецькому.

— Виспався, німцю? Ми квапимося.

— Звідки ви знаєте, що я німець? — затинаючись, спитав Лауренц.

— У сні розмовляв, наче книжечку читав. Та ближче до діла. За що сиділи в Ель Параїсо? Вбивство?

— Це має значення?

— Ні. Я гадаю, що ви хочете на північ.

Лауренц кивнув головою.

— Ми візьмемо вас. Моя умова: ні про що не розпитувати й виконувати мої накази.

— Згода.

— Поки що поїдете з Гамідом на його верблюді. А там побачимо.

Лауренц устав. Він напружував усі сили, щоб не заточитися. Пішов слідом за ними до невеликої групи чоловіків, що чекали їх. Він хотів було вже сідати на верблюда, як його спинив бородань.

— Хвилинку! Скиньте лівого черевика!

Лауренц оторопіло поглянув на француза. Невже знає, кольнуло в голові, але він одразу отямився. Незворушно нахилився, розшнурував черевика і подав його бороданеві. Той прискіпливо обдивився підбора, підошву, всередині. Здавалося, ніби він дошукується якоїсь хитромудрої схованки. Потім кинув сердитий погляд на Гаміда й віддав черевика німцеві.

— Чого, власне, ви так осатаніли, коли вам роззували ліву ногу?

Лауренц зашнурував черевика й подивився на бороданя.

— Ви не повірите, мосьє, але я ще з колиски дуже боюся лоскоту на лівій нозі.

«Мені пощастило,— думав він.— Пощастило, що ти не зацікавився моєю ступнею. Ще не виросло в Сахарі зілля проти хитрощів басків».

У бороданя раптом зіпсувався настрій. Різким тоном він дав туарегові незрозумілою для Лауренца мовою кілька вказівок, а потім звернувся до німця:

— Тільки щоб без витівок дорогою! Передовсім подалі від вантажу. А то й мені закортить полоскотати свій вказівний палець.

Вантаж? Лауренц почав здогадуватися, що у тюках. Там, безперечно, не сушені фрукти, бо навіщо в такому разі озброєні до зубів вершники?

Невеличкий зал засідань у непривабливому зовні будинку, що стояв на краю випробувального полігону хімічних заводів «І. Г. Фарбен» біля Шпандау. У залі п'ять осіб. Усі когось чекають, всім нетерпиться. Хто курить, хто гортає папери, час від часу усі перезираються, поглядають на стінний годинник.

— Цей пан запізнюється,— промовив доктор Шрабер. Це твердження прозвучало трохи комічно, бо минуло вже двадцять хвилин від того часу, на який призначили нараду.— Може, ми поки що розпочнемо. Все одно теоретичні деталі для представника з Принц-Альбрехтштрассе, на мою думку, матимуть другорядний інтерес.— Він розкрив чорну папку, поправив окуляри, відкашлявся, але один з гостей зупинив його.

— Вибачте, докторе Шрабер, я прошу ще кілька хвилин потерпіти.

Чоловік, що перебив доктора, виглядав десь років під тридцять і був у цьому колі наймолодшим, його відкрите, трохи засмагле обличчя пашіло енергією й самовпевненістю. Цим відрізнявся він од перевтомлених учених і розпухлих од переїдання і пива представників міністерства авіації рейху. Молодика звали Фаріаном. Генеральна дирекція хімічних заводів послала його своїм уповноваженим представником до спеціального відділу «Ц», яким керував доктор Шрабер, У петлиці добре пошитого сірого костюма він мав не дуже примітний чорний значок цивільного службовця СС.

— У всякому разі, мусять бути поважні причини, якщо того пана запросили на цю закриту зустріч,— промовив молодик.

— Вам видніше,— байдуже відповів полковник Кнауер, представник міністерства авіації. Прибравши серйозного вигляду, він дістав із шкіряного портсигара сигару і закурив.

З решти гостей також ніхто не заперечив. Доктор Шрабер од невдоволення тільки губу покусував, проте мовчав. У нього з самого початку виник догад, що цю зустріч проводять ради одного кримінального радника з гестапо. Причин він не відав і не хотів їх знати. Шрабер твердо дотримувався свого принципу: ігнорувати будь-які політичні аспекти. А гестапо — це був політичний аспект.

Збігло ще майже чверть години, як нарешті до залу ввійшов Кракмеєр у супроводі співробітника СБ. Гауптштурмфюрер і досі не міг збагнути цього спектаклю. Дорогою його супровідник не прохопився ні словом. «Напевне, він і сам нічого не знає»,— подумав Кракмеєр. Його припущення підтвердилось, коли Фаріан запропонував чиновникові з СБ залишити зал.

— Ви поки що виконали свою місію. Зачекайте на гауптштурмфюрера в машині.

Той вийшов, нічим не виявивши свого незадоволення. Очевидно, він знав Фаріана.

Вітання кримінального радника з присутніми було холодне. Кракмеєр їх бачив уперше, вони ж відносили його до тієї категорії людей, яких по змозі намагаються забути, проте з якими змушені рахуватися.

Кракмеєр сів між Фаріаном і полковником Кнауером. Досі він почував себе непевно, вважав себе жертвою помилки. Ніхто не пояснював йому, чому він тут. Його ніби не помічали.

Доктор Шрабер знову поправив окуляри, прокашлявся й почав.

Після перших його речень Кракмеєр насторожився. Чи не поглузували з нього? Він знав, що штандартенфюрер Мюллер інколи виявляв досить своєрідний гумор. Доктор Шрабер говорив про те, що в 1937 році в Ельберфельдерській лабораторії заводів «І. Г. Фарбен» він розпочав досліди над новим засобом для знищення комах. Винайшов дуже ефективну речовину, яку назвав «блаттаном». Кримінальний радник чув такі терміни, як «етиловий ефір», «диметилоаміноціанфосфорна кислота», і мимоволі попускав краватку. Він вирішив просто встати й покинути зал, але зненацька зустрів пронизливий погляд Фаріана і зрозумів, що це лише вступ до теми, яка безпосередньо стосується його роботи.

Полковник Кнауер, якого на перших хвилинах доповіді значно більше цікавив попелястий вінець сигари, аніж повідомлення доктора, зненацька підвів голову. В цю мить збудилася увага і в кримінального радника. Учений говорив уже не про засіб для знищення комах. Мова його стала загальнозрозумілою. Йшлося про бойову отруйну речовину, про нову нищівну зброю. Її назва, ніби велика чорна тінь, упала на приміщення. Табун!

— Отже, маємо газ нервової дії із легким солодкуватим запахом фруктів,— по-діловому пояснював доктор Шрабер. Очевидно, він уловив раптове збудження уваги присутніх, бо заговорив жвавіше.— Наш табун може потрапити до нервової системи людини як через дихальні шляхи, так і через шкіру. Щоб вам, панове, спершу теоретично пояснити дію газу, мушу ненадовго звернутися до медицини. В людському організмі є ферменти, що визначають швидкість і напрямки окремих процесів як усередині його, так і на поверхні. Наприклад, якщо ми хочемо взяти щось рукою, то кінчик нерва в певному мозковому центрі одержує завдання подразнити відповідний м'яз, щоб він скоротився. В результаті виділяється фермент ацетихолін, який і викликає це скорочення, тобто рухає нашу руку. По закінченню роботи м'яза холінестераза, що теж виробляється в організмі, припиняє дію ацетихоліну. Панове, я висловлююся зрозуміло? — Доктор Шрабер запитливо подивився на Кракмеєра і полковника Кнауера.

— Цілком! — Уповноважений міністерства авіації нервово затягся погаслою сигарою.

Кракмеєр лише кивнув головою. Якесь незвичайне хвилювання охопило його. Помалу усвідомлював він те, чому штандартенфюрер прислав його сюди.

— Так ось, табун здатний паралізувати дію цієї холінестерази,— провадив далі доктор.— Від цього в організмі настають м'язові спазми. Щоб їх позбутися, людина дає нові накази мозковому центрові. В результаті додатково виробляється велика кількість ацетихоліну, що призводить до тяжких паралічів, розладу нервової системи і смерті.

Вчений зробив коротку паузу. Полковник скористався з неї і спитав:

— А як захищатися від дії цього газу? Яка ефективність протигазів, спецодягу?

Доктор зверхньо посміхнувся.

— Ніякої. В цьому ви, пане полковнику, невдовзі самі переконаєтеся.— Голос його звучав гордо.— Тільки ін'єкція атропіноподібної речовини дасть мізерний шанс для порятунку, і то в тому разі, коли її буде зроблено не пізніше, як за двадцять секунд після отруєння. Як бачимо, табун надійніший, ніж куля в голову.

Втрутився Фаріан.

— Пане докторе, було б доречно розповісти гостям ще дещо про дієвість нової зброї.— Молодик зміряв поглядом Кракмеєра, ніби хотів переконатися в його уважності.

— Авжеж,— доктор Шрабер закивав головою.— Припустимо, що тисячу п'ятсот грамів табуну буде розсіяно п'ятнадцятисантиметровою гранатою. Газ відразу випарується, заповнивши площу приблизно у дві тисячі квадратних метрів з максимальною концентрацією в шістсот п'ятдесят міліграмів на кубічний метр. Одне слово, м'язові спазми, цілковитий параліч, не пізніше як через шістдесят секунд — смерть. Звичайно, поширення хмари табуну залежить від погоди й характеру місцевості.

— Чи проводилося випробування табуну в умовах, близьких до бойових? — поцікавився Кнауер.

Відповів Фаріан.

— Для цього, на жаль, у нас ще не було змоги.— Він скоса поглянув на Кракмеєра. Кримінальний радник зрозумів, що далі молодик говоритиме тільки для нього.— Підготовку до випробування газу в районі бойових дій наш легіон «Кондор» змушений був, на жаль, припинити. Ми перебували при одній спеціальній авіачастині, яку озброїли табуном. Проте наші іспанські друзі заявили нам про свої побоювання... зрозуміло... А невдачею, що сталася там, тепер займаються компетентні органи рейху.

Присутні спрямували погляди на Кракмеєра. Здавалося, що вони чекають від нього пояснень, та кримінальний радник мовчав.

Врятував його доктор Шрабер, запропонувавши усім перейти в лабораторію. Але Кракмеєр сидів, ніби паралізований. Тільки після того, як доктор удруге звернувся до нього, він закивав головою й підвівся.

У довгому, освітленому матовими круглими плафонами коридорі дзвінко відлунювали кроки шести чоловіків. На дверях ліворуч і праворуч не було жодних табличок з прізвищами, тільки цифри. Десь скрекотіла друкарська машинка, дзеленчав телефон. Будинок ніби вимер.

«Будинок мерців»,— мимохіть подумав Кракмеєр. Але він нічим не виказував свого нервозного стану.

В кінці коридора був ліфт. Доктор Шрабер увійшов до кабіни останнім, зачинив за собою двері і натиснув на кнопку. Вони поїхали вниз. Кабіна легенько вібрувала. Ніхто не розмовляв.

Доктор Шрабер завів гостей до приміщення, стіни й стеля якого були облицьовані білими кахлями. Підлога вистелена жолобчатими плитками. В глибині висіла завіса, як на сцені. Ніякого обладнання, прохолодно, пахло ліками.

З бічних дверей біля самої завіси вийшов молодий чоловік. Він був у лікарському халаті, застебнутому аж до шиї, в гумових рукавицях. Стиха перемовившись із доктором Шрабером, він знову зник.

Кракмеєр дивився на завісу й ковтав слину. Раптом він знову відчув у роті присмак мокко.

— Я вважаю, панове, що зайве ще раз нагадувати про ваш обов'язок зберігати таємницю,— сказав доктор Шрабер і підійшов до завіси.— Подолавши значні труднощі, ми, нарешті, сьогодні одержали можливість спостерігати дію табуну в людському організмі.— Він смикнув за тоненький шнур, і завіса розійшлася половинками.

Крізь вікно у стіні, загратоване зсередини, усі побачили ще одну невеличку кімнату. В ній стояли стіл, дві табуретки, металеві їх ніжки було закріплено в бетонній підлозі. Та погляди гостей прикипіли до двох постатей, що перебували в дослідній камері. За столом сидів обстрижений наголо чоловік, утупившись у свої навхрест складені руки. Застигла неприродна посмішка спотворювала його обличчя. Чоловік був байдужий до всього.

В другій постаті неможливо було розпізнати, чоловік це чи жінка. Сірий захисний одяг закривав її з п'ят до шиї, на голові був протигаз. Світлі очі за великими скельцями виражали неспокій, страх. Від рота тягнувся еластичний шланг до кисневого балончика, підвішеного з лівого боку. Постать стояла біля самої шиби, вхопившись руками за грати.

Кракмеєр стояв заціпеніло, інші також затамували подих. Хто досі снував лише здогади, тепер точно знав, що повинно статися. Над жертвами, ніби меч ката, нависло це слово. Незвичайно довге слово. Це чаклунське заклинання наганяло смертельного страху. Доктор Шрабер кілька разів вимовив його. Що вже Кракмеєр мав добру пам'ять, але й він мусив добре напружити її, щоб убити в голову довжелезний порядок складів. Те слово — ціаніддиметиламідофосфорний ефір — було ключем від габуну.

Доктор Шрабер допитливо оглянув присутніх. Йому здалося, що гостям не подобається експеримент. Навіть Фаріан виглядав, наче його занудило. Доктор зібрався все достоту пояснити, але полковник Кнауер випередив його.

— Це занадто, пане докторе. Я проти того, щоб ви інформували нас таким сумнівним способом. Дозвольте розпрощатися.

Слова уповноваженого міністерства авіації рейху розрядили напружену атмосферу. Декотрі підтримали Кнауера. Кракмеєр також, хоч відкрито не висловив цього. Він твердо вирішив, що не залишиться тут сам.

— Дозвольте, панове! Пане полковнику! — Голос доктора зупинив офіцера.— Ваша вразливість, щиро кажучи, мені цілком незрозуміла. За кого ви вважаєте мене і моїх співробітників? Якщо з етичних міркувань ви проти вбивств, проти цього досліду, то ви повинні також бути взагалі проти виготовлення і застосування такої зброї масового винищення, як табун. Хіба не так?

Ніхто йому не відповів.

— Отож. Крім того, в даному разі йдеться про малоцінне життя піддослідних, а саме про невиліковних божевільних неарійської крові. На проведення досліду є згода вищих імперських інстанцій, хоч на цьому, гадаю, зайве наголошувати. Тож, прошу, подумайте ліпше над тим, що табун кладе нам до рук зброю, проти якої безсилий навіть наймогутніший противник.

Мовчанка.

— Доктор Шрабер має рацію,— спокійно, але рішуче сказав Фаріан.— Я поділяю ваші почуття. Ми ж, зрештою, люди не нижчого сорту. І все-таки кожен з нас повинен ясно усвідомлювати, що будь-який аспект гуманності буде другорядним, коли йтиметься про життєві інтереси нашого народу. В даному разі справа стоїть саме так. Я певен, що серед нас не знайдеться жодного, хто б з антинаціональних мотивів відхилив цей експеримент.

Полковник Кнауер повернувся від дверей на своє місце.

Доктор Шрабер натиснув на маленьку червону кнопку біля шиби. Десь задзеленчав дзвінок.

— Щодо захисного одягу. Це найостанніший англійський зразок. Кращих нині немає у світі,— пояснив доктор.

Присутні не надали цим словам особливого значення. Усі, мов заворожені, втупились у дослідницьку камеру. Фаріан став поруч з кримінальним радником.

Піддослідні не помітили, як із дірки в стелі впала на підлогу й розбилася скляна кулька завбільшки з вишню. Знявся сірий димок. Одначе жертви не виявляли ніякої реакції. Стрижений так і сидів за столом, байдужий до всього, людина в захисному одязі стискала пальцями грати й переводила очі з одного спостерігача на другого.

— Ми вжили зараз сорок міліграмів табуну на один кубічний метр. Іде двадцята секунда. Зіниці у них зменшуються, як ви самі бачите... Зараз почнуться головні болі.

Доктор утратив свій спокійний діловий тон. Зачаровано стежив він за тим, що відбувалося в дослідній камері.

Людина за столом ворухнулась, бездумними очима обвела приміщення, враз підняла вгору руки й загамселила ними по стриженій голові. До спостерігачів долинув з-за скляної перегородки приглушений несамовитий крик.

У Кракмеєра нервово сіпнулись губи. Нерухома постать біля грат повернулася до виснаженого чоловіка, що силкувався встати, але упав додолу і бився в конвульсіях.

— Тридцять п'ять секунд! — сповістив Шрабер. Його очі заблищали гарячковим блиском.— У незахищеного об'єкта почалися м'язові спазми. Наступає параліч... Зверніть увагу на захищений об'єкт.

Людина в захисному одязі схилилась над другою, що скорчилась на підлозі, та раптом сама заточилась, упала, ніби від сильного удару в потилицю, на коліна і задрижала.

— П'ятдесят п'ять секунд! Смерть! — констатував доктор Шрабер із щирим задоволенням. Табун виправдав його сподівання.— Англійський захисний плащ хоч і здатний уповільнити дію табуну, але про шанси вижити у ньому не варто й говорити.

На вісімдесятій секунді табун убив другого.

Доктор Шрабер знову натиснув на кнопку, приглушено загудів компресор.

— Ще будуть запитання? Я до ваших послуг.

Доктор рушив до виходу. За ним мовчки подалися гості. Їхній вигляд красномовно свідчив, як вони вражені побаченим. Винятком був лише Фаріан. Видно було, що він уже не думає про експеримент. Непомітно він наздогнав у коридорі Кракмеєра.

— Хвилиночку! — тихо сказав він, поклавши руку на плече кримінального радника.

Деякий час вони йшли слідом за доктором. Потім Фаріан показав на одні двері:

— Прошу, гауптштурмфюрере!

Голі білі стіни. Голий стіл, сейф, три стільці — ось і все вмеблювання. Голі вікна. Кракмеєр побачив вулицю, біля тротуару автомобіль, що привіз його сюди.

— Тільки на хвилиночку,— сказав Фаріан. Він сам не сідав і не пропонував сісти чиновникові з гестапо. На його тонких губах зміїлась посмішка.— Думаю, що ви здогадалися, чому вас запросили на цей спектакль.

— Мене нудить,— буркнув Кракмеєр і поглянув униз на машину.

Фаріан ледь здивувався, але за мить він прибрав серйозного вигляду.

— Моторошно від самої думки, що вороги німецького рейху можуть заволодіти цією зброєю. Таке може статися, якщо ви не впораєтесь, гауптштурмфюрере.

Невдовзі Кракмеєр сидів поруч із чиновником з СБ, повертаючись до Берліна. Ні разу не зринула в його пам'яті та довга формула. Він не міг прийти до тями від експерименту. Перед очима незмінно стояла страшна картина агонії піддослідних.

На місто спадали сутінки. Обабіч шосе загорялися ліхтарі.

Машина під'їхала до будинку, в якому мешкав Кракмеєр. Кримінальний радник вийшов і ще дивився вслід червоним стоп-сигналам, поки машина не зникла за рогом. Дістав з кишені ключа, постукав ним по долоні. Фаріан має рацію, думав він. Якщо Чорна Свічка знає таємницю табуну, то це справа життя або смерті передовсім для нього, Кракмеєра.

З вікна другого поверху полинула музика. Ансамбль цитристів грав рудногірську народну пісню. Десь хтось лайнувся. Кракмеєр заховав ключа й спроквола пішов у той бік, звідки приїхав. Хода його все швидшала і швидшала. А коли він упав на лаву електрички, то ледве переводив дух. Його обличчя було все в червоних плямах.