Світло чорної свічки

Розділ V

Після короткої, але рясної зливи над центром Берліна знялася легенька пара. Виблискуючи дощовими краплинами, великий чорний лімузин під'їхав до будинку номер вісім на Принц-Альбрехтштрассе. З нього вискочив водій, здоровань у формі есесівця, оббіг машину спереду і запобігливо відчинив дверцята своєму пасажирові.

Той, не звертаючи уваги на водія, висів з авто і, дивлячись тільки поперед себе, попрямував до парадних дверей розкішної будівлі, до якої сходились невидимі нитки від густого павутиння, що обплутало всю Німеччину. При вході, мов мармурові статуї, застигли двоє вартових з гвинтівками. На їхніх чорних лакованих касках грізно біліли рунічні знаки. Як тільки прибулий порівнявся з ними, вони чітко й злагоджено взяли гвинтівки на караул. Їхні обличчя залишились бездумні й байдужі. Прибулий не помітив і вартових. Він перетнув вестибюль, спритно піднявся сходами у яскраво освітлений коридор і так само байдуже пройшов повз двох чоловіків у цивільному, що поштиво стояли з простягненими в нацистському привітанні руками. І лише після того, як білява, трохи розповніла секретарка допомогла йому скинути шкіряне пальто, його застиглі, без жодного виразу очі ожили.

— Негайно викличте до мене гауптштурмфюрера Кракмеєра!

— Він уже чекає тут, штандартенфюрере. Я одразу після вашого дзвінка...

Штандартенфюрер Мюллер, начальник державної таємної поліції, перебив її:

— Давно?

— З півгодини.

Мюллер подивився на годинник і на мить замислився.

— Дуже добре,— сказав він.— Кличте його і приготуйте нам мокко.

— Вибачте, але, наскільки мені відомо, гауптштурмфюрер п'є тільки чай із зілля. Може, для нього пляшку мінеральної?

— Мокко, та міцного, ясно?

Він попрямував до свого кабінету. На кожного, хто переступав поріг, з-за письмового стола суворо дивився більший од своєї натуральної величини фюрер.

Мюллер підійшов до умивальника, пильно оглянув себе з усіх боків у дзеркалі, змочив пальця водою і пригладив брови. Тоді відчинив сейфа заввишки в зріст людини, взяв папку і сів за стіл. Та не встиг прочитати й рядка — у двері постукали.

Увійшов Кракмеєр і зупинився біля порога.

— Гауптштурмфюрер Кракмеєр прибув! — одрапортував він, намагаючись стояти по-військовому струнко. Але це йому погано вдавалося. Худорлява, як у конторського службовця, постать з витягнутими вздовж тіла руками, заширокий костюм справляли швидше комічне враження. Мюллер зміряв Кракмеєра поглядом, у якому відбилися і співчуття, і відраза. Для начальника гестапо кримінальний радник був абсурдом. У його голові не вкладалося, як цей жалюгідний з виду чоловічок може бути наділений неабиякими кримінальними здібностями. Окрім цього, Мюллер здавна почував нехіть до підлеглих, які працювали ще під керівництвом його попередника і ставленика Герінга міністерського радника Дільса, усуненого з посади в 1934 році.

— Сідайте, гауптштурмфюрере,— холодно кинув Мюллер і показав на стілець. За письмовим столом він виглядав швидше начальником відділу солідного банку, аніж керівником найстрахітливішої установи в гітлерівській Німеччині.— Здогадуєтесь, чому я вас викликав?

Кракмеєр кивнув головою і сумно подивився на мармурову чорнильницю. Біля його безкровних губів знову з'явилася болісна гримаса. Як-не-як, а він досяг-таки більших успіхів, ніж люди із служби безпеки, що даремно полювали за Лауренцом.

— Ну, викладайте. Вам, очевидно, невтямки, що справа вашої Чорної Свічки поволі набуває для нас небажаного повороту. Прошу!

Хапаючись рукою за бік — боліла печінка,— Кракмеєр розповідав про наслідки поїздки до Мадріда. Робив це докладно. Саме коли він говорив про спробу Саласона збити їх з пантелику, блондинка принесла мокко. Йому перехопило дух, і він, мов загіпнотизований, втупив погляд у дві мініатюрні чашечки. Мюллер подав знак, і секретарка налила мокко. Гарячий напій був чорний, як смола, і сповнив кімнату приємним ароматом. Трохи відсьорбнувши, штандартенфюрер кивнув задоволено і відпустив співробітницю. Другу чашку він подав Кракмеєру.

— Чистісінька отрута, покуштуйте!

Цієї хвилини в душі Кракмеєра точилася боротьба між його власними звичками і необхідністю послуху начальству. Він не терпів алкоголю, тютюну, кави, і водночас він усе своє життя будь-яке бажання начальника приймав за наказ.

Тому взяв чашку, пригубив її і подумав: «Наказ святий!» Тоді заговорив далі і щоразу, коли Мюллер підносив до губів чашку, він слухняно теж відсьорбував каву.

— Що ж ви збираєтесь робити далі? — Штандартенфюрер терпляче вислухав інформацію, хоч в ній не було нічого нового.— Не будете ж ви чекати, поки той легендарний Диявол піднесе вам шістсот другого на блюдечку.

— Ні в якому разі! — схопився Кракмеєр.— Крім того, у мене ще три козирі.

— Два! — сухо поправив Мюллер.— Змінний майстер із Дессау і токар з Варнемюнде доставлені в Бухенвальд. Правда, один з них вже на третій день помер. Не витримало серце.— Мюллер уперше за всю розмову посміхнувся.— На жаль, клімат трохи вогкуватий в Еттерських горах. Ну, а щодо вашого чоловіка в підвалі, цього...— він мимохідь зиркнув у справу,— цього Брухмана, то він теж серйозно хворий.

— Я покваплюсь,— промовив Кракмеєр, погано приховуючи своє роздратування. Штандартенфюрер своїм запитанням улучив у найвразливіше місце їхньої операції. Насправді кримінальний радник не сподівався на якісь суттєві свідчення заарештованих членів групи Опору. Єдиний, на кого він покладався, це той іспанський Диявол. Але він нізащо не хотів признаватися в цьому.— Сьогодні Крап поїхав у Веймар, там він візьметься за в'язня з Бухенвальда.

Мюллер відхилився назад, пильно оглядаючи кримінального радника, і після короткої мовчанки серйозно промовив:

— Річ у тому, що в нас дуже мало часу. Мені не треба вам пояснювати, що ми вже давно працюємо за умовами воєнного часу. Справа Чорної Свічки стала для нас боєм з погляду стратегії. Сам рейхсфюрер зайнявся цією справою і вимагає від нас остаточних результатів... Крім того, Канаріс пробує підключити своїх людей з абверу. Розумієте, гауптштурмфюрере, йдеться не лише про купку червоних змовників.

Коли через кілька годин після прибуття з Мадріда Кракмеєру звеліли з'явитися до штандартенфюрера Мюллера, від збагнув, що справа, яку йому доручили, не така проста, як здавалося. Незвичним було те, що сам начальник гестапо клопочеться нею. А тепер навіть рейхсфюрер! Кракмеєр на мить відновив у пам'яті всі факти. Два військові літаки нової серії розбиваються. Комуніст, який затесався на службу в повітряні сили і якому гестапо дало кличку Чорна Свічка, передавав інформацію про катастрофи якомусь Брухману. Було схоплено кур'єра з інформацією, а також двох співучасників Чорної Свічки. Обидва працювали в авіаційній промисловості й чинили там диверсії, внаслідок чого розбивались літаки. Інформації використовувалися ними для того, щоб зробити дефекти ще дієвішими і щоб після катастроф їх неможливо було з'ясувати. Замкнуте коло, чи не так?

Кракмеєр на мить замислився. А може, він помиляється, вбачаючи в Чорній Свічці головну ланку? Та враз відкинув ці сумніви. Розгадку треба було шукати там, де й припускав Крап. Цей Лауренц перед утечею з легіону «Кондор» числився в спеціальній частині, яку відвідали німецькі вчені. Його ім'я стояло в списку осіб, що володіють державною таємницею. Кракмеєр напружено чекав, що штандартенфюрер глибше пояснить весь цей взаємозв'язок. Але спершу він мусив вислухати докір на свою адресу.

— Власне, вам би слід самим додуматися,— з помітним сарказмом мовив Мюллер.— Невже ви вважаєте, що панове науковці подалися тоді до Іспанії випробовувати нову мазь проти вошей?

Кракмеєр опустив повіки і в думках полічив до трьох, а тоді відповів:

— Я тільки можу запевнити...

— Цього замало, гауптштурмфюрере. Просіть собі підкріплення, вимагайте, що хочете, але привезіть сюди цього Лауренца.— Мюллер одразу посерйознішав: — Йдеться не тільки про нову модель літака. Вчені, про яких я щойно згадав, дали нам у руки ключ від Європи, а можливо, й від усього світу. Цей ключ має дивне ім'я — табун. Це слово ще нажене на вас страху. А у вашої Чорної Свічки є копія цього ключа. Гадаю, мені не треба вам розтлумачувати, що з погляду тих завдань, які стоять перед нами... У всякому разі, щотижня я чекаю від вас інформації, зрозуміло? Не припиняйте зв'язку з полковником Саласоном. Тямущий чоловік! А втім, це ви й самі побачите.

Мюллер погортав справу, знайшов конверта з фотографіями, дістав кілька штук форматом поштової листівки.

— Добре, коли знаєш свого союзника. Іспанці трохи недооцінюють нас. Ось їхній загадковий Диявол. Що скажете на це?

Кракмеєр глянув на фото й широко розкрив очі. Йому одібрало мову.

— Неймовірно! — нарешті прошепотів він.

Штандартенфюрер радісно засміявся.

Вальтер Брухман затамував подих. Кроки, що чулися в коридорі, стихли проти його одиночної камери. Забрязкали ключі, спалахнуло світло. Він закліпав очима, засліплений. Від тривалої темряви очі стали вразливими. Двоє військових переступили поріг. Він глянув на них, і у нього затремтіли руки. В'язень гестапо Брухман не знав, скільки часу минуло відтоді, як вони мало не на смерть побили його гумовими палицями. Спливли години, а може й дні, доки він опритомнів. Лежав долілиць, та вже не на голих нарах, а на матраці. Був укритий двома ковдрами. Тричі на день його посилено годували, щодня в той самий час в камері з'являвся лікар. Поступово стихав біль понівеченого тіла, перестали нити нирки. Невдовзі він уже міг вставати, не втрачаючи притомності.

Невже почнеться все спочатку?

Обидва есесівці не звертали уваги на в'язня. Внесли до камери вузького дерев'яного стола, другого стільця і пішли, грюкнувши залізними дверима. Світла не вимкнули.

Допит! Брухман заплющив очі. Його обсипало холодом від цього здогаду. Судорожно стиснув пальцями ковдру, боронячись від страху. Він знав, що вдруге не знесе таких жахливих побоїв. Ще й досі чується йому власний крик і запитання, одні й ті ж запитання.

— Від кого одержував інформацію?

— Яке було твоє завдання?

— Назви прізвища!

— Прізвища!

Знати те, що запитують, і змушувати себе мовчати, коли тебе катують, було понад його сили. Катам було й невтямки, як близько вони до мети. Кожен зойк, що виривався з його уст, був майже зізнанням. І тільки жадана непритомність уберегла його від зради. Він не вірив, що зможе ще витримати. О, як виразно він бачив перед собою обличчя товаришів, з якими пересидів в одній повітці чотири дні після підпалу рейхстагу. Юппа Кратцера арештовано, Ахіма Тетцеля арештовано, Лотара Шрека арештовано. Усіх членів районного партбюро схоплено поліцією і ув'язнено. Звідусюд погані новини. Підупав духом староста їхньої групи, робітник заводу поршневих кілець Ганс Кляйнерт. Забагато з'явилося на будинках прапорів із свастикою, забагато тих, хто пішов за коричневосорочечниками. Заборонено комуністичну партію, зайнято будинок Лібкнехта, арештовано Ернста Тельмана. Фред Лауренц озлобився. «Ми діємо, а значить і партія діє!» — сказав він. Це був ніби заклик до нової боротьби.

Брухман лежав нерухомо. Швидко дихав, чекав. Ось загупають кроки, забряжчать ключі. «Я мушу забути їхні обличчя, їхні імена,— думав він.— Чому не йдуть ті собаки? Стіл! Для кого цей стіл? Для того, хто писатиме протокол? Вони гадають, що цього разу я заговорю. Хитрі вони, хитрі, як дияволи. Їм удалося розгадати моє прізвище, вони знають про Ганса і Юргена, а може, й про Фреда, якщо той ще живий. Він більше завдасть їм мороки, ніж я. Він зовсім іншого гарту. Інколи ми довго не могли його зрозуміти. Коли він добровольцем подався в рейхсвер, мало не виключили його з партії. А мислив він далекоглядніше, ніж ми. Хто міг припустити, що під маскою бравого солдата криється борець Опору? І ось, можливо, він потрапить у їхні лабети тільки з моєю допомогою. А якщо Ганс піддасться, тоді знищать усю групу на заводах Юнкерса. А якщо заговорить Юрген — те саме на заводах Хейнкеля у Варнемюнде».

Державна зрада!

Розстріл!

За дверима, в коридорі, ще стояла тиша, але Брухман відкинув усякі безглузді надії. Загупають, застугонять кроки. В цьому будинку смерть не приходить тихо. Тут вона носить залізом ковані чоботи. Тут вона має гладенько виголені обличчя. Тут вона вершить своє ремесло без будь-якої обережності.

Сотні думок терзали його, але виходу не було. Всюди на нього чатувала смерть. «Може, вони подарують життя, якщо заговорю?» А потім хто він? Зрадник, відданий на свавілля есесівців й презирство тих, кого зрадив, швидко помре в концентраційному таборі.

«Ганебна смерть,— думав Брухман.— Але смерть од смерті різниться».

Погляд ковзнув по голих білих стінах камери, на мить затримався на загратованій продухвині під самою стелею, помандрував до стола.

«Вони кажуть неправду, коли називають це боягузтвом»,— майнуло в голові.

Ураз йому стало спокійно-спокійно. Навіть гірка посмішка з'явилася біля губів. «Це мужність слабких»,— думав він. На мить постали перед ним його два сини, дружина. Він силкувався прочитати на їхніх обличчях підтримку, але марно,— вони відразу розтанули. «Чому я не сильніший? — спитав себе.— Звідки беруть силу інші?»

Відповіді він не знайшов.

Після того, як штандартенфюрер Мюллер відпустив кримінального радника, той притьмом кинувся довгим коридором до дверей, що скромно були позначені великою літерою «Ч». По хвилі він з'явився білий як крейда, але на перекошеному обличчі була й рисочка задоволення. Легенько полоскотавши пальцем піднебіння, він виблював отруту-мокко. Почував себе тепер очищеним і водночас трохи зловтішним. Не можна, штандартенфюрере, недооцінювати своїх співробітників.

У своєму кабінеті Кракмеєр перекинувся по телефону кількома фразами з черговим по підвалу, а потім зайнявся папугою. Відчинив клітку, посадив на пальця довірливу пташку, раденько прицмокуючи губами, наставив їй ніготь великого пальця і захоплено засміявся, коли Вальдемар заходився грайливо вистукувати по нігтю дзьобом. Смілива, добра пташко, бався, бався... Він ніжно дмухнув у блакитне пір'ячко.

Задзвонив телефон. Кракмеєр, не випускаючи з руки птаха, другою схопив трубку.

— Іду,— сказав він і посміхнувся до Вальдемара, що саме смачно подзьобував білі манжети сорочки свого господаря. Кілька секунд кримінальний радник не перешкоджав йому, а потім ніжно обхопив пальцями тендітне тільце і поніс до клітки.

Через п'ять хвилин Кракмеєр спустився в освітлений матовим світлом вузенький коридор підвалу. Два есесівці привіталися з ним і пішли слідом. Один ніс затиснуту від пахвою папку, в руці другого побрязкувала в'язка великих і малих ключів.

Обидва есесівці йшли на півкроку позаду кримінального радника. Свій скепсис вони приховували маскою незворушної байдужості. Задум гестапівського чиновника був для них чистісіньким безглуздям, марною тратою часу. Їм не вперше мати справу з людьми такого норову, як у Брухмана. Санаторний метод? Смішно, гауптштурмфюрере! Биття, стояча камера, моріння голодом і знов усе спочатку. Якщо і тоді з нього нічого не доб'єшся, то сам бог не допоможе. Але, будь ласка, нехай спробує. Та він ще вернеться до наших методів, цей гауптштурмфюрер.

— Тут,— сказав той, що ніс в'язку ключів.

Він одсунув засув. За звичкою відхилив бляшаний п'ятак із вічка на дверях, крізь яке стежили за в'язнями, і заглянув у камеру. Обличчя його враз закам'яніло.

— От чорт! — Есесівець поспіхом відчинив двері. Запитання застрягло Кракмеєру в горлі.

Три пари очей уп'ялися в білу руку, що звисала з нар. Під нарами стояла калюжа темно-червоної крові. В жовтому світлі загратованої лампи під стелею виблискували шматки розбитої скляної банки з-під сечі.

— Смердюх,— випалив есесівець, що ніс папку.

Кракмеєр зціпив зуби. Тьмяне світло робило його обличчя ще блідішим. Він підступив до нар, обережно обійшовши криваву калюжу, і двома пальцями відкрив в'язневі око.

Брухман був мертвий.

Кракмеєр випростався, не зводячи погляду з людини, яка більше йому нічого не скаже. Мовчки оглянув мерця з голови до ніг. Його безбарвні світлі очі зблискували страшенною ненавистю. І враз ударив мерця кулаком по зжовклому розслабленому обличчю, а потім, не промовивши ні слова, попрямував до дверей.

Обидва есесівці дивилися вслід кримінальному радникові й ущипливо посміхалися.

— Він тільки з мерцями й може,— бридливо сказав той, що тримав папку.

— Конторський пацюк,— мовив другий.— На пенсію пора. Ходімо.

Двері камери залишились відчиненими.

Кракмеєр звик до труднощів. Він їх не боявся. Навпаки. Несподівані повороти справи збуджували його, мов захоплююча головоломка. Натурою своєю він був шахістом, хоча й ніколи не сідав за шахову дошку. Ніби на турнірі, вираховував він усі свої ходи, намагався нав'язати противникові свої дії, оточити його і, нарешті, поставити мат. Та зі смертю Брухмана звелись нанівець так добре задумані ходи.

Розлютованому Кракмеєрові не сиділось на роботі. На Саарландштрассе він протовпився крізь густий людський вир, швидко пересік Потсдамський майдан, звернув на алею Белов'ю в зоопарку і, зморений, сердитий, нарешті просто-таки впав на лаву біля ставка з золотими рибками. Поблизу стояла на березі літня жінка з хлопчиком. Через бильця вони кидали у воду шматки булки й раділи з того, що пара лебедів жадібно хапає поживу.

«Залишився Лауренц з цим іспанським Дияволом»,— міркував Кракмеєр, спостерігаючи їх, і поступово заспокоювався. Від допиту, який проводив Крап у Веймарі, він не чекав вирішальних наслідків. Змінний майстер заводів Юнкерса мертвий, а токар Ганс Кляйнерт, що працював у Хейнкеля у Варнемюнде, щонайбільше назве імена помічників, яких мусив мати на заводі. Можливо, й зв'язківця, але ним був Брухман. А хто ж був у штабі повітряних сил? Ні, на цей клубок більше не варто намотувати ниток.

«Без Чорної Свічки далі ходу немає,— зізнався собі Кракмеєр.— Що ж, почекати? Припинити справу, поки шпиг полковника Саласона доведе свою хвалену досконалість. Додати ще одну папку до стосу «незакінчених справ»?». Кракмеєр сприйняв це за образу, до певної міри як свою безславну капітуляцію. Він не міг на це піти. Забагато чинників було проти такого рішення: службове честолюбство, власна гордість і, врешті-решт, зневажлива посмішка штандартенфюрера Мюллера, якої він удостоїться. А якщо Лауренц уже давно загинув у пустелі? Ніколи він не зможе довести цього, думав Кракмеєр і на мить уявив, що той навіть мертвий переміг його. У ці хвилини, згадавши про катування в підвалі на Принц-Альбрехтштрассе, він вперше відчув не відразу, а скоріше втіху. Ці люди витривалі. Не можна, щоб він так просто номер. О боже, допоможи цьому червоному знайти воду!

Кримінальний радник полишив лаву, ставок з ненажерливою парою лебедів, так і не знайшовши рішення. Все ще почував себе втомленим, немов після тривалого виснажливого маршу. Ідучи додому, він забув про клітку з папугою, яку щодня після закінчення роботи обкутував хусткою.

Продавець газетного кіоска привітався з ним люб'язно, але Кракмеєр не помітив його. Не глянув він і на «оппеля», що стояв на вулиці поблизу його під'їзду. Не звернув уваги й на чоловіка, що вийшов з машини.

— Пане кримінальний раднику, прошу за мною!

Кракмеєр здригнувся, думки його урвалися. Чоловік, що звернувся до нього тихо, але рішуче, видався йому знайомим. Збігло кілька секунд, поки він пригадав це обличчя. То був один з людей Гейдріха, співробітник служби безпеки. Він бачив його на недавній спільній нараді СБ і гестапо.

Пішли поруч до машини. Водій був також у цивільному. Співробітник СБ звелів Кракмеєру першим сісти у машину. «Арешт? — запитав себе кримінальний радник.— Має це якийсь зв'язок зі смертю Брухмана? Можливо, Мюллер того й чекав, щоб звалити на мене усю вину за невдачу. А може, СБ грає тут свою власну гру?»

Кракмеєр був цілком спокійний. Він дуже добре знав, що змінити все одно нічого не зміг би. А на такі несподіванки, він, старий працівник гестапо, не реагував. Він знав понад десяток випадків, коли ще вчора, здавалось би, недоторканий діяч НСНРП зникав у чорну безвість. До кількох з них пін був особисто причетний і згадував про це неохоче, бо жертви щоразу були чистокровними арійцями.

— Куди? — байдуже спитав Кракмеєр, коли машина рушила.

— До батечка в гості. Ненадовго,— сухо відповів той.— Із штандартенфюрером Мюллером і начальством абверу узгоджено.

Остання його фраза прозвучала зневажливо. Потім співробітник СБ зацікавлено подивився на кримінального радника.

— Великою птицею стали у свого шефа, якщо він з вами так панькається!

— Чому ви так гадаєте?

— Просто так... для небагатьох відкрита дорога туди, де нас чекають.

Кракмеєр наморщив лоба. Він досі не збагнув, що все це мало означати. А хотів у всьому мати ясність, аби не виставляти себе на посміховисько. Підкреслено недбало зауважив:

— Чи маємо час, щоб на хвилинку заскочити в управління? Дещо треба владнати.

Співробітник СБ глянув на годинник, невдоволено кивнув головою і, нагнувшись до водія, сказав:

— Спершу на Принц-Альбрехтштрассе.

На обличчі Кракмеєра з'явилася посмішка, така миттєва й стримана, що навіть уважний спостерігач навряд чи помітив би її. Тим більше, що за мить він ураз скривився, вхопившись за печінку. Ні, це не арешт. І Вальдемар спокійно спатиме цієї ночі.

Коли за кілька хвилин кримінальний радник вийшов з управління гестапо і сів у машину, він уже не сушив собі голови над загадковою метою цієї поїздки.

Представник СБ не виходив з машини.