Світло чорної свічки

Розділ III

Транспортний літак військово-повітряних сил Іспанії тримав курс норд — норд-вест на висоті три тисячі метрів. Унизу в полудневій млі лежали розпечені блідо-жовті дюни, на обрії мертва пустеля танула в світлій блакиті неба, довкола пустка і ні на чому спинити зір.

У тісній пілотській кабіні нудьгували усі троє членів екіпажу. Понад рік вони літають усе тим самим чотирнадцятиденним маршрутом: Мадрід — Малага — Іфні — Вілья-Сіснерос — Мадрід. Сьогоднішня незапланована посадка в Ель Параїсо також їх не розворушила. Вони, як правило, залітали сюди тільки тоді, коли Менуда з якоїсь крайньої потреби просив про це губернатора у Вілья-Сіснеросі. Востаннє крилата двомоторна машина приземлялася біля пальмового острівця місяців сім тому, доставивши вакцину: тоді в Ель Параїсо захворіли на віспу два в'язні й солдат.

Але сьогодні Менуда не просив зальоту літака. Причиною була радіограма з Мадріда. Іспанське міністерство юстиції передало комендантові, що він життям своїм відповідає за те, щоб в'язня шістсот другого, придатного для допитів, було доставлено в столицю й передано начальникові відділу політичної поліції полковникові Саласону.

Низьке монотонне туркотіння двигунів наганяло сон. Менуда, простягнувши поперед себе ноги, клював носом. Фред Лаурєнц краєчком ока стежив за комендантом, який ще й досі вважав в'язня за датчанина Гуннара Йоренсена. Полковник у Мадріді не визнав за потрібне відкрити Менуді його справжнє ім'я.

Вони сиділи в невеличкому салоні для пасажирів, що містився між пілотською кабіною і багажним відсіком. Крізь ілюмінатор Лаурєнц дивився на миготливі кола пропелера.

В'язень думав. Комендант не добився б від нього нічого навіть з допомогою солі. А зараз він завдасть Менуді трохи прикрості. Зрозуміло, не заради якоїсь там помсти. Він давно усвідомив, що кулаки — аргумент дурнів і волоцюг. Це втовкмачили йому товариші ще тоді, коли він одному парубійкові розтрощив щелепу, бо той надто близько простяг руки до його дівчини. Але в такому випадку інакше нічого не вдієш.

Руки і ноги Лауренца були скуті сталевими кайданами. Ключі від них Менуда ховав у нагрудній кишені сорочки...

В'язень під номером шістсот другим опритомнів, коли лікар змивав струменем води сіль із ран на спині. Саме коли Менуда власноручно посипав сіллю рани, що ятрилися і кровоточили, принесли радіограму, і все перемінилося. Шістсот другого негайно доставити в Мадрід! Придатного для допитів! Життям відповідаєте!

Комендант не відходив доти, поки лікар не промив рани, змастив і забинтував їх. В'язня перепровадили до тюремного лазарету, де він міг виспатися на нормальному ліжку, його нагодували м'ясом і фруктами, навіть зробили дві ін'єкції глюкози. В'язень одержав свіжу білизну, чистий одяг кольору хакі, перед самим прибуттям літака його поголили. Дізнавшись, куди його везуть, йому зразу відкрилася єдино можлива причина дивних перемін. І це відкриття приголомшило його.

Ті, чиї методи катування були стократ жахливіші, аніж тут, в Ель Параїсо, таки розшукали його. Це — гестапо.

Лауренц знав, що чекає на нього в гестапівських камерах. Його катуватимуть до останку, поки не вичавлять усе про групу Опору. Насамперед вони захочуть дізнатися, хто з штабних офіцерів готував матеріали про катастрофи літаків. Можливо, тим катюгам відомо набагато більше. Чи не довідалися вони, що він один із тих, хто володіє суворо засекреченою таємницею? Ні, він не переоцінював їх. У них справді диявольськи геніальні методи, а сам він не настільки впевнений, чи стане у нього волі витерпіти.

Його життя завжди було суворим. Якщо в робітника цегельні за столом п'ятеро ротів, там ніколи не зачерствіє хліб. Голод і ненависть жили під одним дахом. Першого травня батько Лауренца щоразу вивішував перед вікном червоного прапора. Як і більшість робітників цегельні, він належав до соціал-демократичної партії. Підрісши, Фред часто сперечався з батьком. Йому і його партії він дорікав за лицемірство. Цеглярі називали Фреда радикалом. Врешті батько і син стали сідати до столу чужаками. Знайшовши на протилежній околиці міста недорогу мансарду, Фред пішов з дому. Інколи його навідувала мати, розігрівала принесений гороховий суп, прала сорочки і лаяла за те, що він зайнявся боксом у робітничому спортивному товаристві. Тренером Фреда був Гаррі. Одного вечора, поспостерігавши свого учня, що завзято гамселив кулаками мішок з піском, він сказав йому:

— Ти наділений шаленою люттю. Це добре. Але якщо ти думаєш, ніби світ можна змінити самими кулаками, то вже в першому раунді тебе нокаутують.

Потім Гаррі повів його на збори невеличкого комуністичного осередку в Айзенталі...

«Доб'ються нацисти від мене що-небудь чи ні, все одно вони мене врешті-решт знищать, якщо я потраплю в їхні лабети»,— міркував Фред.

Втрачати йому нічого. Навіть коли цей задум коштуватиме йому життя, то і тоді у нього лишається один козир: він помре, не сказавши ні слова.

Комендант невдоволено поплямкав губами, але очей не розплющив. Зі скроні сповзла краплинка поту, покотилася по засмаглій щоці й розтеклася в куточки рота.

Лауренц тихо звівся, склавши кулаки докупи. Кайдани на ногах заважали йому пересуватися. Поволі, сантиметр за сантиметром, ледве втримуючи рівновагу, наближався він до сонного. Не випускаючи з ока коменданта, він водночас пильнував двері, що вели до кабіни. Якщо з'явиться хтось з екіпажу,— все пропало. Серце забилося частіше. Ось він уже так близько біля Менуди, що відчуває його дихання. Поволі підняв скуті руки. М'язи немов закам'яніли. Удар мусив бути таким сильним і точним, щоб комендант і не зойкнув. Якусь мить Фред роздумував. А що, коли він уб'є іспанця? Менуда ніби інстинктивно відчув загрозу своєму життю, розплющив очі, стрепенувся, хотів був підняти руки для захисту, але не встиг. Не встиг і скрикнути.

Лауренц ударив з усієї сили. Почувся приглушений тріск. Залізною планкою, що з'єднувала кільця наручників, Лауренц поцілив прямо в рівний проділ на голові. Комендантове тіло зсунулось на краєчок крісла. Бридко було дивитись на Менуду, що відразу став схожий на мерця.

Лауренц, важко дихаючи, з огидою відвів очі від кривавої цівочки, що просочувалася крізь блискучу чорну чуприну. Не гаючи й хвилини, він схилився над комендантом, знайшов ключі і скинув з ніг кайдани. З наручниками було важче. Замок був всередині, і пальці не діставали його. Після кількох марних спроб йому пощастило нарешті зубами вставити ключа й повернути його. Забравши Менудиного пістолета, він посадив коменданта знов у крісло й помітив при цьому, ще іспанець ще живий. Менуда ледь чутно харчав.

Лауренц закував його в наручники й заткнув двома хусточками рота. Звівши курок пістолета, підійшов до дверей кабіни і нечутно натиснув клямку.

Бортрадиста Мігеля Морілью товариші іронічно прозивали Акулою. Не відвага, не сильні пристрасті спонукали його до служби в повітряному флоті каудильйо. Льотчиком він став тільки з нудьги. До цього Морілья кілька років у батьковій майстерні лагодив старомодні патефони та астматичні радіоприймачі, але затісно зробилося йому в андалузькому провінційному містечку, де, окрім трьох церковиць, одного кінотеатру, п'яти шинків і семи облікованих повій, нічого не було такого, щоб міг гайнувати час сповнений жаги до життя молодик.

Прізвисько Акула Морілья одержав у авіашколі. Воно пасувало йому. Був він верткий, ненажерливий, кожного вільного вечора полював на передчасно достиглих дівчаток. Коли пахло смаленим, він вчасно вшивався. Дуже хитро відкрутився від переведення в бойову ескадрилью. Отже, працюючи бортрадистом на транспортному літаку, він користувався усіма привілеями авіаторів: солідною платнею, калорійним харчуванням, а також палкою любов'ю націоналістично настроєних обивательок. В таких умовах почував себе затишно й не сподівався ніякої серйозної небезпеки. Тим-то так перелякано він дивився тепер із своєї крихітної радіокаюти на дуло пістолета, що, наче маленьке чорне око хижого звіра, було спрямоване йому прямо в міжбрів'я.

Всього два кроки відділяли його від пілотської кабіни, і досить було подати голос, ледь чутніший за туркотіння двигунів, як пілот з механіком ураз забили б тривогу. Проте Морілья-Акула — мовчав. Відчув, як краплини холодного поту побігли по його спині. Над силу відірвав погляд від дула пістолета, а як тільки в напіввідчинених дверях побачив обличчя того, хто загрожував йому, страх Морільї минув. Він збагнув, що небезпека не загрожуватиме його життю доти, поки він поводитиметься, як боягуз. А це йому дуже легко давалося, оскільки він ніколи не був сміливцем. Мужність, вважав він, це лиха доля нещасливців, не здатних звідати ні солодкої винної втоми, пряного смаку соковитого перцю, ані тепла дівочого тіла. Лаурєнц ледь помітно ворухнув пістолетом, але цього було досить, щоб бортрадист його зрозумів. Він узяв парашута, на якому сидів, і вийшов з каюти. Фред Лауренц нечутно зачинив двері.

— Мертвий? — спитав Морілья, глянувши на скованого коменданта.

Лаурєнц хитнув головою. Він звелів бортрадистові лягти долілиць і закласти руки на спину. Знявши з ніг непритомного коменданта кайдани, він надів їх на руки бортрадиста й ганчіркою заткнув йому рота. Потім позабирав у обох годинники, сірники, гроші, сигарети, кишенькові ножі, прихопив парашута і пішов у багажний відсік.

Вантаж літака складався з кількох туго набитих поштових лантухів, різних дерев'яних ящиків і дешевої цинкової домовини, в якій були останки офіцера з гарнізону Вілья-Сіснероса. З волі сім'ї покійника везли, щоб поховати в іспанській землі. Коло домовини стояли дві обплетені сулії.

Лаурєнц пам'ятав: гаяти не можна ні хвилини. Рано чи пізно пілот або механік неодмінно виявлять зникнення бортрадиста. Він наліг на один з ящиків і відсунув його до дверей. Щоб надійніше забарикадувати доступ до багажного відсіку, спробував підтягти другого — ящик виявився не під силу.

Він надягнув парашута і одчинив люка. Сильний потік повітря мало не збив його з ніг. Літак захитало. Зараз вони сполошаться, подумав, з острахом дивлячись у моторошну безодню. Не стрибка боявся Лаурєнц. Парашут був німецького зразка, добре відомий йому. На ньому він стрибав чотири рази, ще навчаючись у авіашколі. Страшнувато було при перших двох стрибках, при четвертому він навіть відчув своєрідне задоволення. Одначе тепер він вагався. «Без води я тут пропаду», — подумав він і пошукав очима місцину хоч з найменшими ознаками життя. Не видно ніде ні білих бедуїнських наметів, ні рухливого ланцюжка каравану, ні зеленого острівця оазису... Всюди піщана жовтизна, лише де-не-де жалюгідні пустельні рослини.

З кабіни долинали голоси, глухе туркотіння двигунів. Погляд Лауренца ковзнув по багажному відсіку, затримався на двох суліях. Вино? Дві посудини по п'ятдесят літрів! Вони не належали до офіційного вантажу. Морілья дешево купив їх у власника буфету в аеропорту Вілья-Сіснероса.

Лаурєнц не гаяв ні секунди. Він розпоров поштового лантуха, спорожнив його, а обмотати ним одну з тих сулій було вже неважко. Та коли він почав обв'язувати тверду, наповнену рідиною ношу, позаду щось тріснуло. Це Менуда з механіком, що прибіг з кабіни на допомогу, виламали двері. Фред Лаурєнц кинувся до зяючого отвору, але комендант випередив його і в наручниках навалився на нього. Обидва гепнулися на хистку підлогу. Менуда пальцями обхопив шию в'язня, а механік водив револьвером, прицілюючись.

Лаурєнц задихався. Щосили штовхнув кулаками під бік свого ворога, але Менуда не розчепив пальців. Ніби врослі один в одного, вони покотилися до відкритого люка.

— Обережно! — скрикнув механік, та було запізно. Менудині ноги послизнулися на металевій обшивці підлоги, і струмінь повітря підхопив їх.

Широко відкритими очима припав механік до круглої шиби, але не побачив нічого.

— Чорт забирай! — лайнувся Морілья, що саме з'явився в дверях кабіни. Він відразу збагнув ситуацію. Піднявши угору руки в кайданах, сказав: — У того типа ключі! Зачини нарешті люк! Адже протяг.

Механік узявся зачиняти люк, а Морілья подався в пілотську кабіну. Кількома словами розповів пілоту, що трапилося. Той кинув погляд на висотомір і зневажливо скривився.

— Три тисячі двісті. Мокрого місця не зостанеться,— промовив він сухо.

Обидва пасажири однаково не обходили його. І все-таки він перевів машину в штопор і зменшив висоту. Зайшов механік. Три пари очей визорювали крізь лобове скло. Морілья і механік одночасно помітили сніжно-білий купол парашута, що опускався на землю.

— Диявольське насіння! Той тип таки спекався коменданта,— мовив механік і вийняв револьвера. Звівши курок, він схвильовано звернувся до пілота: — Спустися ще. Я розстріляю його.— Він виставив руку з револьвером з кабіни.

Пілот байдуже похитав головою.

— Занадто швидко падає... І без гвинтівки нічого не вдієш, хлопче. Та й навіщо? Там, унизу, він довго не протягне. Поглянь на карту. До найближчого джерела добрих сімдесят миль. Пройти їх без компаса і карти — ф'ю!

— А якщо ми сядемо? — Морілья теж не спускав ока з білого гриба.

— На другу позапланову посадку не вистачить пального. А окрім усього, я не хочу поламати ходулі нашому птахові. Передай-но по радіо про все. Хай у Мадріді господарі замовлять обідню за свого райського сторожа і його грішну вівцю.

Морілья-Акула покірливо надягнув скутими руками навушники.

Тихенькою пісенькою здається Фредові шелестіння напнутого купола. Він дибиться услід літакові, що зникає у скляній бані неба. Земля все ближчає і ближчає. Після шаленого збудження до Лауренца прийшов спокій. Там, унизу,— воля. Воля! Самотність, спрага, муки чекають так на нього, але це не лякало його. Він звик до скрутного життя. Пустеля буде для нього чесним супротивником, перед яким він не беззахисна жертва. Так міркував Фред, забувши моторошний крик Менуди.

Падаючи разом, комендант мало не задушив його. Лауренц спробував смикнути за кільце, незважаючи на небезпеку: адже парашут не розрахований на таку вагу. Проте не мав змоги. Смертельно наляканий Менуда, мов кліщ, руками й ногами вчепився за нього. Одне залишалося Лауренцові. Зціпивши зуби, він великими пальцями сильно надушив іспанцеві на очні яблука. Менуда заревів, як звір, і відпустив його. Ще мить — і було б пізно смикати за кільце парашута.

«Я мусив так учинити»,— думав Фред, здригаючись від огиди.

Земля була вже зовсім близько. Він склав, як його учили, ноги докупи, підібгав коліна, пружно сів і перекинувся на бік. Було тихо, білий шовковий гриб відразу сплюснувся. Лауренц відстебнув лямки, скинув парашута, неквапом устав, вдихнув повні груди повітря і роззирнувся довкіл. З обличчя зник вираз напруження, натомість спливла посмішка. На мить він відчув навіть якесь задоволення собою.

«Тут тобі не країна з молочними ріками, — майнуло в голові. Лауренц закурив чорну сигару, з тих, що забрав у бортрадиста. Дим тхнув гнилим деревом, роз'їдав горло. Найважливіше зараз — вода», — міркував він, пильним поглядом обводячи виднокіл.

Навкруги, ніби висохле море, гола, німа гладінь з глини й пилу. Де-не-де низькі, сухі кущі домрану, крихітні острівці ковили — це все, що могла відкрити зорові вигоріла земля. Немилосердна спека миготливою млою повисла над пустелею. Сонце стояло високо-високо з зеніті.

«Зараз вирушати немає рації»,— сказав собі Лауренц, роздушив підбором недокурок і пригладив долонями коротко стрижене рудувате волосся. Воно було тепле, а на дотик — мов солома. Час, пробутий у Ель Параїсо, навчив його бути обачним. Він хутенько напнув білий шовк парашута на кущі домрану і ліг, простягнувшись, у затінку. На ньому не було сухого рубця. Переконавшись, що обидва захоплені годинники йдуть і показують однаковий час, він заплющив очі, щоб заснути. Його не турбувало те, що, можливо, за ним буде послано погоню. Вершникам на верблюдах потрібно щонайменше три дні, щоб дістатися сюди з Ель Параїсо, та й не так просто натрапити на його слід у пустелі, Може, пошлють і літак. Але він не вірив, що це станеться сьогодні пополудні. Адже до Іфні понад дві години льоту. Пошук з повітря забере багато часу для підготовки, зокрема на поповнення запасу пального.

Який обрати шлях для втечі, він знав. Мав твердий план. Ще в Ель Параїсо перед першою втечею він усе чітко обдумав. Пробиватися хотів він на північ, до Середземного моря. В портах Алжіра чи Орана сподівався знайти друзів, які допоможуть йому. Про одне пам'ятав: не сміє згаяти жодного дня. Напередодні свого дезертирства з легіону «Кондор» він заволодів таємницею, що мала велике воєнне і політичне значення. Він не вірив, щоб друзі з руху Опору на батьківщині або насамперед радянські товариші могли дізнатися про цю таємницю нацистів якимись іншими шляхами. Була й ще одна важлива причина. Він мусив за всяку ціну передати вісточку про себе в Німеччину і відновити перервані зв'язки.

Ніхто, крім нього, не знав інформатора в штабі повітряних сил. Такою була умова офіцера, і Лауренц не заперечував проти цих конспіративних заходів. Штабний офіцер симпатизував комуністам тільки тому, що ті найрішучіше боролися проти нацистів. Звідки у нього ненависть до гітлерівців, Лауренц достеменно не знав, і це ускладнювало виконання завдання. Самовільно кинувши «Кондор», він тим самим позбавив групи Опору інформації про наслідки їх диверсійних дій. Це мучило Лауренца, наче цвях у чоботі. І все-таки, якби повторилася схожа ситуація, він знову діяв би так, як учинив тоді, 18 серпня, у Віторіані.

Штаб бойової групи СП легіону «Кондор», до якої належав фельдфебель Лауренц, розмістився у Віторіані. 17 серпня 1938 року в підвалі школи чекали смерті сто арештованих. Це були жінки й дівчата, юнаки і сивоголові чоловіки, що в горах до останнього патрона чинили опір переважаючим силам фалангістів.

Пополудні Лауренц став свідком розмови між командиром бойової групи легіону і франкістським офіцером. Йшлося про розстріл полонених, що мав відбутися на світанку. Фалангісти побоювалися можливого нічного нападу бійців народного фронту на школу. Франкістський офіцер просив німців посилити охорону полонених. Командир дав згоду, і Лауренцу, як на щастя, було доручено очолити загін з вісімнадцяти солдатів. Про те, що зривається виконання завдання групи Опору, він не думав. Що важливіше: життя ста чотирьох полонених чи партійне доручення? Не роздумував над цим. Одна була зараз у нього мета: врятувати цієї ночі жінок і чоловіків від смерті.

Надвечір його загін зайняв оборону з тильного боку школи. Детально ознайомившись з обстановкою, Лауренц виставив пости, призначив зміну. Незадовго до опівночі, нібито почувши щось підозріле, він звелів солдатам півколом рухатися на південні позиції. Жоден з німецьких легіонерів не дотямив, що в результаті такого переміщення з північного боку утворювався вільний прохід.

Фалангіст біля входу до підвалу школи сонно посміхнувся, коли побачив, що до нього підходить німецький фельдфебель.

Лауренц вийняв портсигар і вдав, що ніяк не може знайти сірників. Фалангіст відразу поставив до стіни короткого італійського карабіна.

— Пор фавор! — В його руках блимнув вогник.— Душе прошю! — повторив він по-німецькому, запишавшися. І додав так само калічено: — Гітлер душе доприй!

«Ти сам полегшуєш мені справу»,— подумав Лауренц і ребром долоні блискавично ударив іспанця по сонній артерії. Ударив так, як учили його в авіашколі, коли проходили рукопашний бій. Пригодився також боксерський досвід, набутий в Айзенталі. Фалангіст звалився додолу.

В підвалі було темно. Принишклі полонені сиділи навпочіпки, ніхто не спав. Ураз двері рвучко відчинилися, і сніп світла упав на склеписту стелю. На порозі з'явився німецький фельдфебель з гвинтівкою в руці. Полонені розгублено дивилися на нього, не розуміючи знаків, що він їм подавав рукою.

Лауренц згаяв декілька секунд, поки придумував вихід із становища. Крутнувся назад, схопив фалангіста за комір й приволік неживе тіло до порога, Люди в підвалі, що якусь мить перебували в заціпенінні, враз заворушилися.

Коли вже останні полонені долали залізну огорожу в кінці шкільного подвір'я, пролунав перший постріл, Лауренц і три молоді баски прикривали втечу ручним кулеметом і двома автоматами. Одному баскові куля влучила прямо в лоб. Він відразу помер. Лауренца при відступі поранило в руку вище ліктя.

Звільненим пощастило пробратися в гори, де вони приєдналися до партизанського загону. Командував ним датчанин Гуннар йоренсен.

Лауренцова рана невдовзі загоїлась. Він узяв участь в операції по захопленню тилового обозу франкістських путчистів. На його очах командирові загону Гуннару Йоренсену кулеметна черга прошила груди. Через два дні розвідувальна група, до якої належав Лауренц, висаджувала в повітря міст. Тут його й схопили фалангісти.

На допитах, під час катувань він мовчав, як камінь. Його вважали командиром партизанського загону. Він не заперечував. Якби він сказав правду про себе, франкісти передали б його до легіону. Але й там на нього чекав смертний вирок. Він мовчав, і це зберегло йому життя. Сп'янілий від перемоги, каудильйо помилував Лауренца, і замість кулі він одержав довічне ув'язнення у каторжній тюрмі Ель Параїсо.

Лауренц заплющив очі і прислухався до свого дихання. Ніщо більше не порушувало тиші в цій духоті під білим шовковим дахом. Його голова схилилася набік.

За кількасот метрів на південь від білої цятки в піщаній пустелі кружляли беззвучно два великі світло-руді шуліки. Могильники, що не кладуть надмогильних плит.