Світло чорної свічки

Розділ XI

Жителі оазису Ель Хубса ледве животіли. Не були вони ні скотарями, ні землеробами. Щоб держати багато худоби або обробляти лани, бракувало води. Під дахами пальмових хижок правили аллах та бідність. А тому-то люди тут між собою не сварилися, були невибагливі, терплячі, кожен брав те, що посилав йому день. На добро і зло у них були свої власні погляди. То й не дивно, що інколи мандрівник покидав Ель Хубсу з легшим багажем. На гаманця чи пару черевиків, одежину чи баночку чаю хутко знаходилися спритні руки. Виняток складали три речі. Це свідчило про те, що жителі оазису не мають нічого спільного з ватагами розбійників, які вершили неподобства повсюди між Чорним морем і атлантичним побережжям. Як чужовірцю заборонялося дивитися на чорний камінь святої Кааби в Мецці, так мешканцю Ель Хубси заборонялося красти зброю, воду й верблюда. Відняти в мандрівника ці три речі означало послати його на вірну смерть. Мешканці Ель Хубси не були вбивцями.

Лауренц спершу очам своїм не повірив, побачивши свого мегарі там, де й залишив. Тільки на пальмовому пагінні вже не зосталось і листочка. Втікач напоїв тварину, наповнив бурдюк. Ніхто не стрівся йому. Навіть пси не загавкали услід нічному вершникові, вони міцно спали.

Коли почало світати, оазис уже був далеко позаду. Все рідше оглядався Лауренц. Його не переслідували. Він поспав кілька годин, схилившись на широке сідло. Рівномірна хода мегарі вколисувала його. Спека й спрага розбудили його, аж коли сонце стояло майже в зеніті. Він ковтнув трохи несмачної води й озирнувся довкола.

За пасмами дюн тяглася на північ широка долина. Деінде тут росли купинки трави, тамарискові кущі. Піщаний грунт був твердий і не лишав слідів верблюдячих копит.

Раптом йому на думку спала рація. Чом же не розбив хоч батарей? Ет, дурень! Але ж легіонер міг би прокинутися, коли б він шпортався біля неї. Ні, ризикувати було дуже небезпечно. Лотар Голланд, звичайно, вже помітив втечу свого полоненого. Немає сумніву, що французи організують пошук, і розміри цієї операції залежатимуть від того, що вони йому інкримінуватимуть. Ради якогось там співучасника зграї контрабандистів не слатимуть у погоню війська. А іспанці обдурили їх, і для французів він тепер не є небезпечним злочинцем, що втікає з табору. Отже, одна загадка постала перед ним, якої ваги нададуть вони людині, яку шукає гестапо. Лауренц ні секунди не сумнівався в тому, що загадковий Диявол, згаданий бороданем, не хто інший, як вишколений агент з берлінської Принц-Альбрехтштрассе. Безперечно, у французькій поліції немає підстав надто ревно допомагати гестапо.

Коли верблюд несподівано став і тицьнув мордою в купинку трави, Лауренц вирішив, що час обом відпочити. Відкрив консервну бляшанку: вихлюпнулася якась жовта каша. Понюхав, покуштував і скривився розчаровано — абрикосове варення. Пощастило з другою бляшанкою. У ній була яловичина, і дуже смачна. Він виїв її і ощадливо запив водою. Перевів сонний погляд на мегарі, який не переставав скубти сухі стебла. Тільки час від часу тварина підводила голову і великими оксамитово-чорними очима позирала на вершника, немовби питалася у нього дозволу ступити кілька кроків до дальшої купинки.

Сонце хилилося до заходу, коли Лауренц помітив присипані піском автомобільні сліди. Вони тяглися прямо, як струна, із заходу на схід. Проїхав ще метрів сто на північ і побачив безліч таких слідів. Він збагнув, що дістався до дороги.

Трохи подумавши, він повернув на схід. Орієнтуватися йому тепер було не важко. Дорогу густо мережили автомобільні сліди, що місцями розходилися, обгинаючи м'які піщані насипи. Десь через півгодини йому зустрівся перший дорожній знак — бочка з-під бензину. Наповнена піском, вона непохитно, мов скеля, стояла на обочині. Біля неї лежало дрібніше каміння; так розмістити їх могли тільки людські руки.

Кам'яний напис!

Лауренц стримав верблюда і зіскочив із сідла. Заходився обережно розгрібати пісок і невдовзі вже міг розпізнати викладений із каменю прямокутник, а в ньому число, тризначне, здається, та прочитати можна було тільки цифри «5» і «4». Очевидно, це старий дороговказ. Розглядаючи його, він відчув, як весь сповнюється задоволенням і полегкістю. Таке відчуття могло прийти тільки до людини, що звідала гнітючу самотність пустелі.

До заходу сонця Лауренц проминув ще три таких самих дорожні знаки — бочки з викладеними на піску кам'яними написами. Мегарі вже ледве дибав, а втікач не переставав підганяти його. Десь над дорогою мала бути криниця, і він не полишав надії дістатися туди завидна.

Вже коли на північному сході денна блакить неба все більше бралася чорнотою, далеко попереду на вигорілій піщаній рівнині з'явилися дві темні крапки. Вони не рухались, і Лауренц подумав, що там навіщось залишено дві бочки, можливо, для позначення криниці, щоб подорожній міг здалеку помітити її. Та коли став наближатися, то зрозумів, що помилився. Це було щось значно більше, ніж бочки. Два автомобілі? Він недовірливо примружив очі. Пустеля, бувало, не раз знущалася з нього своїми міражами.

Крапки не рухалися, а все збільшувалися, набирали виразніших обрисів.

Ні, він не помилився. Це були два автомобілі! А біля них стояли розіпнуті три світлі намети! Він міг уже добре розрізнити людей у білому одязі. Вони заклопотано сновигали від наметів до автомобілів та назад і, здається, не помічали його. Друзі це? Вороги? Адже на нього полюють, і один необачний крок може коштувати йому життя. Але він не хотів так просто позбавити себе несподіваної нагоди зустрітися з людьми. Може, вони зовсім не страшні й дозволять йому пристати до гурту. Одинокому мандрівникові куди легше наразитися на небезпеку, ніж групі, де один може покластися на одного.

Мегарі, певне, вже зачув воду, бо звертав з дороги неохоче. «Неодмінно треба напоїти його»,— подумав Лауренц. Він, трохи зачекавши, об'їхав чужий табір, а коли зовсім посутеніло, став наближатися до наметів. У таборі засвітили вогні. Це було йому на руку. Він міг непомітніше підкрастися до людей.

Ніч розпростерлася над пустелею якось раптово. Лауренц зупинив мегарі на віддалі двохсот метрів від наметів. Він виразно розрізняв п'ять постатей. Троє у довгому, аж до п'ят, білому одязі жителів пустелі, двоє інших у костюмах кольору хакі й без головних уборів. Усі сиділи біля багаття, яке потріскувало під чорним казаном. У незапнутих отворах двох наметів горіли гасові ліхтарі. Наскільки він міг роздивитися, люди були беззбройні, трималися спокійно, впевнено. Будь-кому неважко було б зараз, під покровом ночі, підкрастися до наметів й підслухати розмову біля багаття.

Лауренц зняв з плеча карабіна, потяг до себе поводи, змушуючи мегарі лягти, але тварина опиралася. Вершник у думці лайнувся і сильніше потяг за ремінні віжки. Дугою вигнувши шию, тварина неохоче зігнула ноги. І враз це сталося. Лауренц добре почув, як верблюд глибоко і хрипко всапнув повітря. Він здогадався, що це означає, але зарадити нічим не міг.

Нічну тишу сколихнув пронизливий крик його мегарі.

«Безглуздіше не могло й бути»,— розлючено подумав Лауренц. Він бачив, як посхоплювалися люди біля багаття, як один з них, що був у костюмі, метнувся до освітленого намету.

«Геть! Геть звідси!» — одне було зараз у нього на думці. Але верблюд не рухався. Лишався німцеві один вихід. Він скочив із сідла і заліг за твариною.

«Нічого поганого я тобі не бажаю, Агато, але те, що зараз трапиться, усе через тебе»,— похмуро думав він.

Чоловік у хакі хутко вийшов з намету, несучи в руці довгий блискучий предмет. Ураз пучок світла прорізав темряву. Електричний ліхтарик! Лауренц ледве встиг опустити карабіна. Він зрозумів, що ті чужинці не загрожуватимуть йому. Мисливці на людей поводилися б інакше. В такій ситуації вони скоріше хапаються за зброю.

Біля багаття почали гукати його. Спочатку по-арабському, потім по-французькому і, нарешті, по-англійському.

Лауренц не розумів.

Невдовзі двоє у білому одязі відокремилися від багаття й попрямували до нього.

— Здається, нам з тобою ще раз пощастило, Агато,— муркнув Лауренц і вийшов з-за верблюда на світло. Він не кинув карабіна, але ніс його так, що ніхто не міг би запідозрити якогось ворожого замислу. Спроквола ступав назустріч двом з табору. По хвилі підвівся мегарі і задоволено подибав за своїм вершником.

Чоловіки зупинилися очікуюче, потім, поклавши праву руку на серце, нахилилися і привітали його по-арабському:

— Мир з тобою!

— Салам алейкум!— відповів Фред і повторив їхній дружній жест. Ліхтарик погас. У темряві він не міг розгледіти їхніх облич, що були без покривал. Вони заговорили до нього по-своєму, але він не розумів. По жестах, спокійному тону їхньої мови здогадався, що його запрошують до табору.

Один араб узяв за поводи мегарі, що теж зупинився біля них, другий увімкнув ліхтарик. Усі пішли до наметів.

Його люб'язно зустріли біля багаття, ні про що не запитували. Він не змушував себе довго вмовляти, щоб з ними повечеряти. Сильно приперчений плов був йому дуже до смаку. Молоді люди, одягнені в костюми кольору хакі, виявилися французькими вченими і в Сахарі шукали поклади вугілля. Французи говорили калічено по-німецькому, але Лауренц зміг зрозуміти, що цю експедицію вони організували в основному на власні кошти, які нелегко було добути.

Троє арабів прислуговували їм.

Лауренц крадькома озирнувся і побачив в освітленому наметі багато різних наукових приладів, серед них майже метрової висоти телескопа. «Це ж маленьке багатство»,— подумав він.

Араби, як і годилося, шанобливо тримались на певній віддалі. Один з них розсідлав мегарі і повів його за намети, очевидно, до водопою. Француз в окулярах приніс з намету пляшку коньяку й налив по вінця три чарки.

— Тре б'єн, «Наполеон»![6] — промовив він до Лауренца. Одначе і тепер його ні про що не питали, а він сам не міг довше чекати і став розповідати про себе, дивуючись, як жваво запрацювала в нього думка.

Він розповів про свій намір написати книгу про подорож по Сахарі. У Ріо-де-Оро приєднався до каравану, але невдало, тільки значно пізніше довідався він, що потрапив до товариства контрабандистів, які торгували наркотиками. В оазисі Ель Хубса вони обікрали його й покинули. Тепер він пробивається на північне побережжя, щоб звідти відпливти кораблем у Німеччину.

Геологи, слухаючи, перекладали один одному розповідь гостя. По виразу облич було видно, що їх вразила ця пригодницька історія.

«Старий «Наполеон»,— подумав Лауренц і лукаво посміхнувся.— Так з'являються романи».

— Отже, тепер ви без паспорта і без грошей, мосьє?— схвильовано спитав француз в окулярах і знову поналивав чарки.

— Ні паспорта, ні грошей і обмаль, дуже обмаль харчів, розумієте? — Лауренц доповнив свою мову жестом жалю.— Але, можливо, у нас одна дорога? — Він описав рукою широке коло, а потім запитливо показав на північ.

Здається, французи відразу зрозуміли його. Вони загомоніли між собою, та згодом їхня розмова ставала все запальнішою. Очевидно, вони сперечалися, і в цій суперечці, як легко помітив Лауренц, важливу роль відіграв третій неосвітлений намет. Зацікавлено стежив він за ними, поки ті нарешті дійшли до одної думки.

— Автомобіль умієте водити? — поцікавився француз в окулярах.

Лауренц відповів ствердно.

— Дуже добре! — Геологи зраділи.— Ми допоможемо вам, а ви нам, компрі[7]?

— Ні, не розумію,— відповів Лауренц. Він чекав пояснення, але французи цокнулися з ним чарками, випили і поставили.

— На світанку,— сказав той, що був в окулярах.— А зараз спати.

Жодного вибору вони йому не лишили. Слідом за обома геологами він зайшов до одного з наметів, де під брезентовим куполом стояли двоє розкладних ліжок. Тут він залишився ще з одним французом, а другий подався до намету, в якому містилися прилади. Араби, напевне, ночують просто неба.

Лауренц узяв піжаму, яку господар дістав йому із валізи, і невдовзі вже лежав під легкою вовняною ковдрою. Ще раз спробував зав'язати розмову, але француз удавав, що не розуміє ні слова по-німецькому. У відповідь на його мову, супроводжувану жестами, він тільки посміхався, щиро, трохи розгублено.

«Нічого не вийде»,— подумав Лауренц, перевернувся на другий бік і вже через кілька хвилин негучно хропів. Француз ще якийсь час гортав паризький журнал, потім скинув окуляри й поглянув з докором на німця.

— О боже! — Він зітхнув і погасив лампу. Через чверть години захропів і він.

У наметі з приладами ще світилося. Може, через годину з нього вийшов другий учений, якусь хвилину постояв, прислухаючись, задоволено кивнув головою і попрямував до третього намету. Перед входом він стиха кахикнув, пошепки сказав кілька слів. Всередині щось зашелестіло, потому відкрився темний отвір, і француз увійшов. Відразу у марлевому віконечку спалахнуло світло. Через кілька хвилин з темряви виринула друга постать, щось буркнула перед входом, і її впустили досередини. У світлі лампи на мить показалася біла довга одіж араба.

Грубий брезент глушив звуки розмови. Кілька разів крізь нього проривався дзвінкий короткий сміх. Невдовзі француз повернувся до намету з приладами. Через півгодини з брезентового шатра вийшов араб, і світло у віконечку погасло.

Лауренц зненацька прокинувся й схопився. Прислухався. Ніби щойно надворі пролунав постріл. Позирнув на друге ліжко. Француз міцно спав. Його обличчя зблискувало краплями поту. Від ранкового сонця брезент склепистого дашка став жовтим. Лауренц устав, одягнувся, взув черевики і взяв карабіна. На гаку наметного стояка висів бінокль, очевидно, французів. Лауренц якусь мить поміркував і взяв його.

Вийшовши з намету, він оглянувся довкола. Арабів не було ніде. Інші намети не подавали ознак життя. В таборі ще спали. Він приклав до очей бінокля і обдивився пустелю.

Світанок надав сірому однобарвному краєвиду своєрідної краси. Ніжно-золотава мла повисла над далекими пасмами дюн. Жовтувато-зелені трав'янисті купинки миготливо сяяли, наче їх посипали скляним пилком. На пустелю впала роса. Кругом була тиша.

«Мабуть, це мені приснилося,— подумав Лауренц і перевів погляд на автомобілі, що стояли трохи осторонь. Це були великі вантажні трьохосьові машини, що здавалися дуже міцними. Він зацікавлено поплентав до них, але враз інше привернуло його увагу. Третій намет виявився відкритим.

Підійшов до нього, зазирнув усередину. Побачив ліжко, кілька ящиків. Зібгана ковдра наводила на думку, що тут хтось ночував. Може, другий француз? Він поглянув у бік намету з приладами. Чи, може, в таборі є ще третій європеєць? йому пригадалися вечірня розмова біля багаття, суперечка між геологами. Тепер він знову засумнівався, чи був це сон, чи реальність. Можливо, цей загадковий третій десь поблизу вчиться стріляти. І він вирішив добре роздивитися довкола й водночас поглянути на свого мегарі. Якесь тривожне почуття, що раптово закралося в душу, підказувало йому, що не слід Затримуватися в цьому таборі.

Відразу за машинами починався крутий схил. Купинки трави були там густіші, а на самому дні западини завширшки метрів сто росли тамарискові і пальмові кущі, заввишки з людину. Лауренц побачив там свого спутаного мегарі, що спокійно пасся й навіть не оглянувся на господаря. А за кущами плюскотіла вода, і раптом він почув, як хтось стиха насвистує. Обережно спустився схилом до зеленої гущавини. Розвів руками гілки і побачив зарослий очеретом берег озерця. Та враз йому перехопило дух.

Жінка!

За десять кроків від нього і... зовсім гола. Вона стояла по коліна у жовтуватій воді і милася.

«Треба йти звідси»,— думав Лауренц, але ноги ніби приросли до землі. Він стояв, заворожений цим незвичним видінням.

Жінці було, мабуть, не більше тридцяти. В стрункій постаті поєднувалися дівоча грація й жіноча зрілість. Засмагле тіло відсвічувало, наче тонкий фарфор.

Широко розмахуючи руками, жінка бризкала на себе водою. Сріблом виблискували краплини на її плечах, обличчі, на короткому чорному волоссі. Ураз вона пирснула зо сміху і побігла, піднімаючи коліна аж до грудей, на берег.

Лауренц не встиг заховатись. Вона помітила його.

Якусь мить жінка стояла оторопіло, тоді посміхнулася.

— Алло! — гукнула вона бадьоро і, незважаючи на свою голизну, спокійно вийшла на берег і накинула халат.

— Ви німець, чи не так?

Лауренц відчув, як йому запашіли вуха. Нерішуче вийшов з-за куща й поглянув на жінку. Під поглядом її мигдалевих сіро-голубих очей йому одібрало мову. Вона дивилася на нього, як на давнього приятеля, трохи задерикувато і без докору! Жінка наближалася, розтираючи шкіру на руках.

— Не завжди щастить з купанням,— мовила вона весело.— Коли тут зупиняється мусульманський караван, то вода в озері після нього ще з тиждень буває як у помийній ямі. Вона говорила німецькою вільно, але з явно французьким акцентом.

— Лауренц,— відрекомендувався німець якось незграбно, силкуючись не показувати своєї ніяковості.— Фред Лауренц. Я... я шукав свого мегарі і...— Він замовк, бо не міг дібрати потрібних слів. Думки, наче сполохані голуби, трепетали в голові.

— Та що там вибачатися! Вода зараз чудова, прохолодна. Брати там, на горі, здається, ще сплять, правда?

— Так, сплять,— відповів Лауренц. Він помітив, що у неї гарні білі зуби і дуже довгі шовковисті вії.— І арабів я теж не бачив.

— Ще б пак. Двоє пішли на полювання. Здається, навіть щось уже підстрелили. В цій місцевості водиться трохи газелей і нібито кролики. А третій весь час стояв на тому боці й підглядав, коли я купалася. Чоловіки, вони такі, розумієте? — Вона засміялася, а йому на якусь мить знову запашіли вуха.

Вони разом пішли до табору.

Коли досягли середини схилу, жінка стала й рукою показала на мегарі. Біля тварини навпочіпки сидів араб, тримаючи велику консервну банку.

— Так ми економимо бензин,— сказала вона.

— Бензин? — перепитав він, нічого не розуміючи.

— І ви хочете написати репортаж про таємниці Сахари? То слухайте. Араб чекає, коли мегарі зробить пісь-пісь. Сеча їм потрібна як засіб проти вошей. Вона або бензин. Збагнули? — Вона засміялася сама до себе, повільно йдучи далі. Враз жінка знову стала, похилила голову, захиталася, вхопилася за серце. Лауренц миттю підбіг до неї.

— Що з вами? Чим допомогти? — спитав спантеличено.

— Зараз минеться. Кілька хвилин...— промовила вона тихо і сіла. Дихала швидко, важко. Він отетерів, коли вона підвела очі. На її обличчі не лишилося ні сліду бадьорості. Він подивився у бік араба і зібрався махнути йому, щоб підійшов, але вона заперечила:

— Не треба. Вже легше. Це клімат, і більше нічого.

Мимоволі пригадався йому Ель Параїсо. Він пережив таке саме. Двічі були у нього приступи. По два могильні горбики, насипали вони щотижня через ці приступи.

— Послухайте, з цим не слід жартувати. Вам не можна тут залишатися, панно...

— Перо,— доказала вона.— Марга Перо. З моїм братом ви вже познайомилися.

Він не запам'ятав прізвищ учених і запитав:

— Той, що в окулярах?

— Ні, другий,— відповіла вона. В окулярах П'єр Габлінський.

«Нічого собі брат»,— сердито подумав він.— Наче зумисне волочить її за собою по цьому пеклу».

Вона стежила за ним і, здається, відгадала його думки.

— Він не хотів. Вони обидва не хотіли мене брати. Та ще не народився той, хто б загнуздав мене. Я, власне, теж пишу, мосьє Лауренц.

Його брови ледь помітно здригнулись.

— Письменниця?

— Газетяр.

Тільки цього ще йому бракувало! Він побоювався, що вона згодом заведе фахову розмову. І якщо він цьому не перешкодить, то його вигадана історія лусне, як мильна булька. В газетній справі він розумівся не більше, як араби в приготуванні тюрінгзьких галушок.

— І все-таки вас треба якнайшвидше...— промовив він поспіхом.— Я переговорю з вашим братом.

— А хіба він не розмовляв з вами? Габлінський хоче віддати вам одного автомобіля.

Вона стала дихати знову спокійно і рівномірно. Він допоміг їй підвестися. Якусь мить вони стояли впритул одне біля одного.

— Ми ще сьогодні змогли б виїхати, якби ваша згода,— сказала вона і, як перше, знову засміялася. Враз повернулася й пішла далі. Лауренц ще хвилю стояв непорушно, потім підняв карабіна і заквапився за нею.

«Яка гарна,— майнуло в голові.— І автомобіль куди кращий за верблюда».

Коли б Лауренц не витріщав очей на дивовижну й спокусливу жінку, то, безперечно, помітив би араба, який весь час уважно стежив за ним. Той, сидячи навпочіпки біля мегарі, скорчив скептичну гримасу, завваживши, що німець уклепався по самі вуха.