Світло чорної свічки

Розділ VIII

Крап підвівся, недбало засунув до кишені руку і вийшов з-за стола. Зупинився він перед чоловіком, що зсутулено сидів на стільці. Якусь хвилину пильно розглядав його і, не виявляючи ніяких емоцій, замахнувся й ударив кулаком по змореному старечому обличчю, потім ще раз, ще й ще...

Ганс Кляйнерт більше не кричав. За вісімнадцять годин безперервного допиту він зробився майже нечутливим до болю. Тільки трохи підняв голову і з-під важких повік дивився у вікно. Коли його везли із камери, над покрученими вулицями й провулками Веймара густішали сутінки. А звідси він бачив, як ліхтарне світло прорізало нічну темряву. Згодом над річкою здійнявся й поволі розсіявся ранковий туман. А тепер уже світило передобіднє сонце, осявало міст, сріблило блиском зелене листя, блискітками грало в спокійних хвилях річки. Запитання не мінялися, мінялися тільки гестапівці, що допитували. З годину тому з'явився Крап.

— Ти тварюка, Кляйнерте! — співчутливо промовив молодий гестапівець із застиглою в куточках губів посмішкою.— Скільки витерпів, а врешті-таки заговориш. Б'юсь об заклад — заговориш!

Втома кам'яною брилою давила на Кляйнерта. По запеченій кров'ю бороді з носа потекла свіжа червона цівка. В очах захиталися й попливли сірі обриси вікна, стола, гестапівця. Язик лежав у роті, мов зів'ялий листок.

— Не хочеш утямити своїм комуністичним черепком, що у тебе зараз останній шанс.— Крап помішав ложечкою каву в чашці, пильнуючи примруженими очима кожен порух на обличчі в'язня.— Припустимо, що ти через свою впертість усе витерпиш. Тоді нам доведеться повернути тебе назад у табір. А клімат у каменоломні смертельно шкідливий. Не мине й двох тижнів, і ти, як і твій товариш Юрген, помандруєш у димар. Тож не прикидайся червоним героєм. Як прізвище людини, що передавала тобі інформацію про наслідки ваших диверсій? Де ви зустрічалися? Коли ти востаннє бачив Фреда Лауренца?

Кляйнерт ледве ворухнув губами.

— Пити,— прошепотів він, уже не маючи сили навіть розплющити очі.

Біля чашки стояв великий термос. Крап відкрутив ковпачок, витяг корок. У ковпачок повільно налив кави, чорної, гарячої.

— Ну, то як звати зв'язківця? — Він обережно поставив на стіл каву, але руки не забирав.— Одне прізвище — і повернення на Еттарсберг відпаде, Кляйнерте. Твою справу передадуть у звичайний суд. Присудять якихось п'ять років позбавлення волі, але не буде катувань, каменоломні, крематорію. Одне прізвище, і все це залишиться позаду... Невже тобі набридло життя?

В'язень насилу підняв важкі повіки, подивився на каву й проковтнув слину.

— Ніякого Лауренца я не знаю! У всякому разі, я не можу пригадати. Дайте ж!

— А зв'язківець?

— Не знаю, про кого...— Кляйнерт затнувся. Скрипнули двері, і з суміжної кімнати увійшов якийсь чоловік. В'язень утомленими очима подивився на нього. Ні, цього ще тут не було.

Крап сполохано зірвався зі стільця.

— Гауптштурмфюрер!

Жалібний погляд Кракмеєра блукав між підлеглим і в'язнем. Вигляд у нього був ще хворобливіший, ніж звичайно.

— Скільки триває допит? — спитав він плаксивим голосом і закивав похмуро головою, почувши відповідь. Потім підійшов до стола, взяв ковпачок з кавою і подав в'язневі.

— Прошу, якщо ви можете пити цю отруту. Напевне, ви смертельно стомлені.

Кляйнерт нерішуче взяв каву. Лише тоді, коли ковпачок опинився в його руках, він повірив люб'язному жестові. Випив її маленькими швидкими ковтками.

Похитуючи головою, Кракмеєр спостерігав за в'язнем, потім докірливо глянув на Крапа і наморщив носа. Знову повернувся до Кляйнерта й кисло спитав:

— Краще? Дуже добре. А тепер послухайте, що я вам приніс. Ви, здається, любите музику, чи не так?

Крап нічого не міг збагнути. Він стояв непорушно й дурнувато дивився на начальника, який зник на мить у сусідній кімнаті і відразу повернувся. Двері за собою він залишив напіввідчинені.

— Отак,— сказав він і схопився рукою за бік, де діймала його печінка.

В цю мить поруч залунала мелодія. Хтось несміливо заграв на флейті дитячу пісеньку про карлика, що стояв на одній нозі. В мелодії кілька разів закрадалася фальшива нота, але відразу її виправляли.

Кракмеєр погойдував у такт мелодії своєю вузькою головою. Він удавав, що захоплений піснею, але в'язня не спускав з ока.

— Ні, ні,— зашепотів Кляйнерт. Дитяча пісенька ніби зняла з нього втому. Руки, що тримали порожнього ковпачка, тремтіли.

— Як легко можна зробити людині приємність! Ви раді, так?— простогнав Кракмеєр. І скривився, ніби у нього почалася різь у животі.

— Ще раз? — спитав дитячий голосок із суміжної кімнати.

— Авжеж, моє ангелятко, моя крихітко, якщо ти знову зможеш так гарно! — гукнув Кракмеєр.

Кляйнерт, зачувши голос дитини, відразу підхопився. Безгучно поворушив губами, нарешті скрикнув.

— Анні!

Почата мелодія враз стихла.

— Так, дідусю! Це я для тебе... дідусю?

У дверях з'явилася кругловида дівчинка років шести в легенькому платтячку. Біляві її кіски були заплетені червоними стьожками. Круглими очима дивилася дитина на в'язня.

— Ти хворий, дідусю?

За спиною в дівчинки виринула якась жінка й потягла її у глиб кімнати. Кракмеєр зачинив двері. Однаково було чути, як жінка вмовляє дитину.

Кляйнерт опустився на стілець.

— Навіщо це? — спитав він тихо, не глянувши на обох гестапівців.— Чому вона тут?

Кракмеєр впритул підступив до нього й поклав руку йому на плече.

— Щоб ви допомогли милому маляті, Кляйнерте. Психічно хворий дід, а це, як відомо, погано позначається на онучці. У нас є лікарі, які негайно відішлють Анні до відповідного закладу. Спадкові вади, розумієте... Проте цього може не бути, якщо ви доведете, що ваш мозок функціонує нормально.

Дівчинка заграла знову. Звуки, ніби пташки, боязко пурхали довкола. Кляйнерт зсутулився.

— Запитуйте!

Кримінальний радник похмуро кивнув своєму підлеглому.

— Скінчите — зайдете до мене. Я буду поряд.

Минула рівно година, і Крап заніс кримінальному радникові протокол допиту. Як і сподівався гауптштурмфюрер, у ньому не було ніяких важливих новин. Зв'язківцями Кляйнерт назвав Вальтера Брухмана і ще двох монтерів з диверсійної групи, що діяла на заводі Юнкерса. Одне слово, його свідчення тільки підтвердили те, що було вже відомо. Шляху до Чорної Свічки вони не вказували.

Швидкий поїзд, що мчав до Берліна, не був переповнений. Кракмеєр з Крапом легко знайшли вільне купе у вагоні першого класу. Хоч свідків і не було, розмова між ними не клеїлася. Асистентові делікатні спроби зав'язати діалог не мали успіху. Його начальник поринув у вивчення газети.

«Іспанія — наука для ворогів Німеччини», «Промова фюрера перед легіонами», «Ви зміцнили довір'я до німецького вермахту» — сповіщали жирні заголовки. В Берлін повернувся легіон «Кондор». На південно-західній магістралі відбувся великий парад. Промова Гітлера в парку розваг заповнили усю першу сторінку газети.

Кракмеєр читав без поспіху, з усіма подробицями. Він не звертав уваги на унтерштурмфюрера, ритмічний перестук коліс, залиті сонцем краєвиди, що пропливали за вікном вагона.

У кожному слові Гітлера звучала погроза. Звідусюд пахне війною, думав Кракмеєр. Часу обмаль. А десь у тій клятій Північній Африці блукає червоний, тримаючи в кишені наш секретний козир. Розстріляти годилося б цього Фаріана з його експертами-ідіотами, що ловили гав.

Провівши безсонну ніч у будинку на Принц-Альбрехтштрассе, кримінальний радник дійшов висновку, що не сміє сидіти склавши руки й чекати вістей з Мадріда. Він прагнув сам включитися в переслідування Чорної Свічки, хоч це навряд чи могло допомогти. Відразу замовив два квитки до Мадріда. Літак відлітав через три дні. Потім склав для Крапа завдання. Того вечора він ні разу не підвівся зі стільця. Досить було тривалої телефонної розмови з відділенням гестапо району, в якому жив Кляйнерт, щоб затіяти справу з онучкою. Потім він поїхав у Веймар.

Купейні двері скрипнули і відчинилися.

— Гарячі сосиски! — На порозі купе з'явився чоловік, несучи перед собою паруючий казан. З його обличчя градом котив піт.

Крап ствердно кивнув і запитливо глянув на кримінального радника.

— Вам також?

— Булочки свіжі? — спитав Кракмеєр.

— Як шістнадцятирічні дівчатка, — захихотів продавець і дерев'яними щипцями вивудив для Крапа дві віденські сосиски.

— Будь ласка, булочку! — Кракмеєр видобув з гаманця монету.— Булочку і трохи гірчиці!

Продавець сосисок спантеличено глипнув на Кракмеєра і, почухавши дерев'яними щипцями собі біля скроні, спитав:

— У вас що, не всі дома, фольксгеносе?[4]

Крап крекнув, наче вдавився шматком.

— Булочку з гірчицею... Ну?

Він простяг продавцеві монету і подивився на нього своїми блідо-голубими очима з таким душевним спокоєм, що той, наче під гіпнозом, ураз виконав прохання.

Кракмеєр їв спроквола, відламував шматочки булочки і вмочав їх у гірчицю, що лежала на картонній тарілочці. Коли поїзд поволі в'їжджав на лейпцігський перон, Крап уже давно впорався із їжею й дивився у вікно, а кримінальний радник і досі замріяно жував.

Поїзд став. За вікнами зчинився галас. Кричали продавці газет, лаялися носії, надсадно сигналив електрокар. На пероні вирувало, наче у кратері вулкана.

Крап опустив шибу, визирнув. Саме наближався продавець напоїв, штовхаючи перед собою візок із товаром. Асистент вирішив спитати начальника, чи не бажає той чого випити, та враз усі інші звуки перекрило повідомлення:

«Пана Йозефа Кракмеєра і його супутника просять зайти на пункт німецького Червоного Хреста. Увага, повторюю: пана Йозефа Кракмеєра...» — тріщало, шипіло в гучномовці. Вже на пероні обидва гестапівці дослухали вдруге повторене оголошення.

За двадцять кроків від санпункту їх стрів парубійко в капелюсі, насуненому низько на лоба. Руки — в кишенях цупкого плаща. «Коли вже ці телепні відучаться од таких звичок»,— подумав Кракмеєр роздратовано. Кримінального радника брало зло при зустрічі з цими типами, яких, на його думку, забагато розвелося в гестапо. По одязі, шкіряних пальтах чи сірих плащах їхнє ремесло можна розпізнати здалеку.

Чолов'яга зміряв прибулих пронизливим поглядом. Кракмеєрів вигляд викликав у нього зневажливу гримасу. «Незабаром головне управління стане притулком для пенсіонерів»,— подумав він.

— Що сталося? — спитав Кракмеєр, перш ніж гестапівець відрекомендувався.

— Мені доручено негайно доставити вас в управління, гауптштурмфюрере. Машина чекає на вулиці.

— А хто чекає там?

— Сам шеф, гауптштурмфюрере!

Парубійко не виймав рук з кишень.

— Старий тут, у Лейпцігу? Візьміть нарешті мою папку, Крапе. Бачите, що в чоловіка руки зайняті.

Усі троє пішли до виходу.

Завтра пополудні на Принц-Альбрехтштрассе мала відбутися щотижнева службова нарада. Скасовували її тільки в день народження фюрера і під час відпустки штандартенфюрера Мюллера. «Якщо ж діло не терпить до завтра, значить, є щось незвичайне,— міркував Кракмеєр.— Можливо, прибула звістка з Мадріда?»

Чорний «майбах» їхав майже нечутно.

Тихенько гув вентилятор, висмоктуючи пороховий дим з довгого, схожого на шахту підвалу. Від потужних ламп було видно як удень. В кінці шахти на стояку, який за бажанням можна було то відсувати, то присувати, висіли дві мішені. Біля вогневого бар'єру, заввишки по пояс, стояли Кракмеєр і штандартенфюрер Мюллер. Обидва без піджаків. Поряд з постаттю Мюллера, не дуже огрядною, але міцно збитою, Кракмеєр виглядав жалюгідно. Штани, що висіли на підтяжках, підійшли б чоловікові на десять кілограмів важчому, а худа зморщена шия патиком стирчала у завеликому комірі.

Штандартенфюрер цілився, заклавши руку за спину. Пролунали глухо постріли. Одну мішень зняли. «Сім, дев'ять, десять»,— прохрипіло з гучномовця над головами обох гестапівців. Крапів голос був невпізнанний.

Штандартенфюрер невдоволено зморщив носа.

— Ваша черга, Кракмеєре! До речі, чи знає Крап, чому ми так ревно займаємося Чорною Свічкою?

Кримінальний радник здивовано глянув на начальника гестапо.

— Пан Фаріан недвозначно застеріг мене. Крапові відомо лише факти диверсій. Може, трохи розповісти йому?

Мюллер рішуче похитав головою.

— Ні в якому разі, гауптштурмфюрере, ні в якому разі!

Штандартенфюрер був задоволений відповіддю підлеглого. По його випещеному обличчю ковзнула посмішка, коли він помітив, що Кракмеєр боязко заряджає револьвера.

— Здається, ви відвикли від цієї штуки?

Кракмеєр кивнув, скривившись. Він подивився на круглий диск мішені, біля якої у схованці причаївся Крап. «Власне, чого старий хоче від нас,— сушив голову кримінальний радник.— Не для того він зняв нас з поїзда, щоб разом повправлятися в стрільбі».

Витягти вперед руку, Кракмеєр повільно піднімав зброю. Як і штандартенфюрер, він зробив три постріли, тільки без пауз, раз за разом. Мюллер нетерпляче випнув уперед підборіддя.

— Одинадцять, одинадцять, дванадцять! — сповістив гучномовець.

— Стонадцять чортів! — лайнувся Мюллер і подивився на кримінального радника, як на фокусника з вар'єте, якому пощастило утнути приголомшливу штуку, — Вітаю! — Він клацнув запобіжником і ступив на лінію вогню,— Ви, здається, вже замовили квитки на літак до Мадріда? Дуже добре.

Цього разу він відстріляв також без пауз, а потім, ніби між іншим, мовив:

— Нарешті прийшла сьогодні вранці звістка від Саласона. Той певен, що Чорна Свічка живий. Ну? — він зосереджено глянув на гучномовець.

— Сім, сім, вісім! — повідомив Крап.

Мюллер сердито подивився на свого револьвера.

— На металобрухт! — буркнув він і повернувся до Кракмеєра.— Дайте-но свого, гауптштурмфюрере. Гм, цілком інша річ. Так ось, на Крапа більше не розраховуйте. Ми хочемо доручити йому завдання в Остпарку[5].

Він довго цілився, після кожного пострілу робив глибокий віддих.

— А кого дасте мені замість нього? — спитав Кракмеєр, хоч відповідь знав наперед.

— Наскільки я вас знаю, поки що ви легко впораєтеся самі. В Мадріді розвідайте, хто ще знав Лауренца. Можливо, він бував занадто говіркий. Розумієте?

— Вісім, десять, десять! — долинуло з гучномовця.

Мюллер удав, що не почув, і повернув пістолета Кракмеєрові.

— Без допомоги вас не зоставимо. Уже дано вказівку Кнуспелю. Віллі Кнуспель. Ви ж його знаєте, шофер з нашого посольства. І щоб не забути. Фаріанове застереження й далі стосується всіх без винятку. Ще будуть запитання?

Кракмеєр мовчки хитнув головою. Якусь мить він стояв, опустивши руки, потім вийняв магазин з пістолета і заходився замислено набивати його патронами з розпочатої коробки, що лежала на бар'єрі. Ступив на вогневу лінію, одначе штандартенфюрер махнув рукою.

— Ви вільні, гауптштурмфюрере! На Крапа не чекайте. Перед відльотом зв'яжіться із штурмбанфюрером доктором Шлегелем. Він дещо приготував для вас. Хайль Гітлер!— Мюллер таємниче посміхнувся услід кримінальному радникові.

А через кілька хвилин Кракмеєр стояв на вулиці. Вартовий у будці навіть не удостоїв його привітанням. Не ждала на нього й машина, щоб відвезти на вокзал. Спроквола йшов він повз темні смердючі підворіття, стоси ящиків з-під городини, повз не дуже принадні вітрини магазину, на дверях якого стояло: «Німецька торгівля». Він дибав наче сонний. Не чув, як повз нього проїжджали, скрегочучи, трамваї, як плакала дитина на краю тротуару. Жоден з небагатьох перехожих не звернув на нього уваги. Замислений старий чоловік, та й тільки. Кого нині ще не обсіли клопоти!

А власне, Кракмеєр мав усі підстави бути задоволеним сьогоднішнім днем. Нарешті прибула звістка з Мадріда! Добра звістка! Але вигляд у кримінального радника був такий приречений, наче йому щойно повідомили, що він безнадійно хворий і ось-ось помре.

«До Остпарку». Можна подумати, що лише Крап туди годиться. Мабуть, шеф має його за недоумка, гадаючи, що він ту гірчицю вилизує як мармелад.

Кракмеєр зважив усі «за» і «проти» і знову дійшов того самого висновку: Крапа усунули, щоб він не дізнався про таємницю табуну. Таємниця тим надійніша, чим менше людей знають її. Логічно. Але в цій логіці кримінальний радник убачав приховану небезпечну пастку й для самого себе. Сам він уже володіє цією таємницею. І не позбудеться її, навіть здавши секретну справу під замок. Таємниця табуну лежатиме в його голові ще й після знешкодження Чорної Свічки. Для гестапівця, знав він із досвіду, є відомості, які, наче ракова пухлина, приносять смерть.

На стіні будинку висів великий яскравий кіноплакат. Під фотографіями бомбардувальників стояв текст:

«У боротьбі проти всесвітнього ворога. Захоплюючі документальні кадри про боротьбу й перемогу нашого легіону «Кондор» в Іспанії. Документальний повнометражний фільм УФА. Режисер — професор Карл Ріттер.

Три сеанси на день!»

Кракмеєрів погляд ковзнув по страхітливій панорамі бою, та обличчя його лишилося незворушне. Неподалік колючими словами доймала чоловіка жінка:

— Як Маріка хитне стегнами, то ти витріщуєш очі. Ну, Карле, купуй же квитки! Глянь на цих молодців. Один в одного: дужі, сміливі. Наші солдати! Карле, бери в партер!

«Нерви мої не ті, що були раніше,— думав Кракмеєр. Попереду показався будинок вокзалу.— Чи я підвів хоч раз? Ніколи. Взяти, приміром, операцію по ліквідації Ремового кодла. Мюллер повинен знати, що на мене можна покластися. Знову ця проклята згага. Треба купити нашатирні таблетки. Я йому піднесу Чорну Свічку на блюдечку. І сам гав не ловитиму».

Приїхавши в Берлін на Ангальтський вокзал, він вирішив, що на Принц-Альбрехтштрассе їхати вже пізно. Керівник кримінально-технічної лабораторії штурмбанфюрер доктор Шлегель здебільшого залишає службу ще до закінчення робочого дня.

«Шкода»,— подумав Кракмеєр і сів у трамвай. Таємнича посмішка, якою проводжав його штандартенфюрер, збудила в ньому зацікавлення. Доктор Шлегель дрібницями не буде займатися. Він повезе до Мадріда щось незвичайне. Згадка про Вальдемара потішила його. Обставини змусили його довірити догляд за папугою сусідці. Але та сусідка могла спокійно слухати собі радіо, коли його пташка так чарівно щебече вранці. Як неввічливо! Тепер він принаймні раніше, ніж гадав, визволить свого єдиного друга з такого неприємного становища.