Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 10 ХЛІБ ЖИТТЯ. МИХАЙЛО

Приступаючи до створення образу батька, маю не так застереження, як острах: чи може син з’явити батька на письмі не суб’єктизовано, а отже, не відповідно до засвоєних передзавзять: позитивних, що веде до ідеалізації, чи негативних, що виходить від віковічного протиставлення дітей батькам, адже це закладено природою, щоб діти не ставали безхарактерними тінями тих, котрі пустили їх у світ. Із поданих вище згадок про Михайла Петровича читач міг би виснувати, що я маю до нього певну супротивність; навіть Василь Капніст примітив: я мав би бути сином Григорія Петровича, а не Михайла, бо моя система думок до батькових таки протилежна. Але це не зовсім так. Річ у тому, що я часто, майже фізично відчуваю в собі батькову присутність, тоді як материну – ніколи, і до системи моїх думок це зовсім не стосується, адже думки в цьому світі річ надбана, а батька в собі відчуваю, як частину плоті, - це свідчить, що з ним маю досить глибоку, хоч не завжди видиму, спорідненість. Але правда й те, що Михайло Петрович був іншої породи, як його старші брати, бо коли Іван-Йоасаф, Андрій та Григорій – люди пристрасті, кожен по-своєму їй віддаючись, то в батька саме ця істотна риса була відсутня і це при тому, що формувався як людина цілком у подібних умовах, що й Григорій Петрович – це свідчить: природа людини, закладена в ній Господом, сильніша, ніж вплив житейських факторів на її формування. Наприклад, на батькові зовсім не позначилося його виховання в єзуїтів, ніби в них і не навчався: не відзначався хованою вдачею, як, приміром, його брат Григорій, не мав навіть любові до музики, а загалом висловлювався про систему науки в тій школі скептично, вважаючи її безнадійно застарілою. В Кадетський піший корпус був зачислений чотирнадцятилітнім за указом Правительствующего сенату 19 березня 1759 року, але й там науки ніби пройшли повз нього; із батька не вийшов ані герой, як Григорій, ані господар, як Андрій. З цього приводу, розказувала Варвара, він жартував: на гербі шляхетського корпусу було зображено шпагу та Меркурієвого жезла в лавровому вінку, а Меркурій, як звісно, був покровителем ремесел і торгівлі, відповідно й лавровий вінець до його голови цілком не пасував. Гадаю, що й мене та братів моїх батько віддав до цього ж корпусу не тому, що був захоплений системою наук у цьому закладі, навпаки, про це відгукувався скептично, а тому, що так чинив і його батько, так чинили й інші шляхтичі. Відтак науки, на мою думку, торкалися його голови настільки, щоб виконати батьківського наказа. А що той заповів, аби його сини стали майорами, мета його така й була – стати майором і не більше. Справді, пішов у відставку із чином секунд-майора, хоч для цього довелося витримати немало випробувань.

Готуючись писати про батька, я вдававсь у розмови із Варварою, його улюбленицею, яка, відповідно, найбільше з-поміж нас батька любила, і сестра, вгадуючи, що писатиму й про нього, якось сказала:

– Сподіваюся, не напишеш по батька нічого осудного?

– Щось знаєш про батька осудного? – жартома спитав я. – І чому в тебе виникло, що маю писати осудне?

– Бо, по-моєму, ти батька не любив, – із властивою собі прямотою сказала Варвара.

– Звідкіля ти взяла? – зчудувався я. – З батьком я жив вельми мало, хіба в дитинстві, отож як міг не любити? Людину не любиш, коли надто часто з нею зіштовхуєшся.

– Саме тому, – мовила Варвара. – Міг мати до нього серце, що відіслав тебе з дому і ніби з рук збув.

У цьому була своя велика правда. Часом у гіркі хвилини такі думки в мене з’являлися, але зла до батька ніколи не тримав, не такий дурний, щоб не знати: освітня система мого часу вимагала, щоб дитину із родини забирали, і не тільки один батько так чинив, а всі.

– Він був добрий, – мовила сестра, ніби я перед цим стверджував супротивне, – і дуже любив своїх дітей.

– А тебе найбільше, – підколов я.

– Може, й так, – сказала, стираючи сльозу Варвара. – Коли подумаю, що відійшов навіки, плакати хочеться.

Мені ж подумалося під ту хвилю, що одна й та ж людина може бачитися різними людьми цілком в неоднакових іпостасях. Тобто людина нібито одна, а водночас у ній є стільки подоб, скільки існує очей, котрі ту людину сприймають. Цілком можливо: коли усі діти Михайла Петровича спробували б створити образа батька, то цих образів було б стільки, скільки дітей, були б вони в чомусь подібні, а більше неподібні. Відтак ми сприймаємо в іншій людині тільки доступну собі частку її.

– Будь певна, – заспокоїв я сестру, – нічого осудного про батька не збираюся писати.

– Тоді написане мені прочитаєш! – наказала вона.

Був знову вражений, адже дістав собі домашнього цензора. Ще не відаю, як у мене образ батьковий складеться, але, очевидно, доведеться писати два оповідання: одне про себе, максимально правдиве, – бо це метод чи основа мого писання, – і друге пристосоване до смаків та бачення своєї любої сестри – цього милого цензора, який навряд чи щось недогідне пропустить.

– Звичайно! – згодився я. – Не маю перед тобою таємниць. Якщо тобі буде цікаво!

– Звісно, мені цікаво, як обписуватимуть батька, – сказала Варвара з такою колюкою в словах, що мені аж смішно стало…

Отже, Михайло Петрович був із людей, які мети самі собі не виробляють і не ставлять, але вельми ретельно виконують те, що поставлене перед ними іншими і що вони прийняли. В цьому він і справді ніби наближався до Меркурія в іпостасі посланця богів, тобто їхнього прислужника. Такі люди – чудові виконавці, але біда їм, коли жодної мети їм ніхто не поставить і виконувати не мають чого – людей такої породи мені доводилося зустрічати. Отже, коли Григорій Петрович став майором зі свого геройства, Михайло Петрович – через поставлену батьком мету. Виховуючись у Кадетському корпусі, мені доводилося бачити друкованого каталога кадетів часів батечка. Там записані були він і дядько: оцінки в дядька блискучі, а батька – цілком посередні, але жодних поганих. Професором елоквенції, тобто риторики, був у них відомий поет Тредіяковський, але жодного впливу на батька це не справило. Він із помірними успіхами був випущений із корпусу в 1764 році в армію корнетом[41], служив у Ростовському карабінерському полку, тут став поручником і ротмістром, брав участь у придушенні конфедерації та гайдамаччини в 1768 і 1769 роках, воював у Турецькій війні в 1770 і 1771 роках, штурмував Бендери, по тому брав участь у взятті Перекопу й Криму, зокрема Керчі й Яникюля, відзначений представленням вищому начальству. В цю війну батька поранили кулею у груди, згодом немало страждав од цієї рани, особливо, як розказують, перед смертю. Виходячи з цих даних, хто б міг закинути батькові, що свого майорського чина не заслужив кров’ю? Але чи була і в нього ота таїна, якої так пильно дошукувався в його братів і в кожному таки знайшов?

Була, але не як достойність, а вада характеру. Варвара якось мені оповіла за вечерею, що в час Турецької війни Михайло Петрович зупинився з двома солдатами у виділеній йому квартирі. І ось один із солдатів, бажаючи стовкти просо, запустив руку в дерев’яну ступу, щоб переконатися в її чистоті. І раптом дико закричав, витріщивши очі, - у ступі виявилася миша, яка вкусила солдата за пальця і перелякала його до нестями. Солдата відправили до лазарету, бо палець почав напухати, а невдовзі той, незважаючи на сприяння медиків, помер, що в дивний спосіб подіяло на нашого батька, від того він здобув панічний страх перед мишами на все життя. Факт трагічний при пережитті й смішний при описі, а смішний тому, що з’єднує невідповідні речі. Адже справді, учасник багатьох битв, поранений у груди, той, який штурмував неприступні фортеці і входив до них, подоланих та розгромлених, той, кого відзначали, правда, не вельми, за хоробрість, мав, виявляється, панічний страх перед мишами.

Історія з мишею справді мала, і як таку її й розповіла мені Варвара, яка в ній не бачила нічого смішного, бо для жінок речі великі й дрібні однорідні, і вони не завжди вміють їх розрізняти. Але для мене саме ця історія й стала ниточкою, яка почала розкручувати шлях до батькової таїни й повела в лабіринти батькового єства, отже стала хвостиком від тіла чи тінню від дерева, коли вже уподібнюю людей до дерев, навіть більше – своєрідним ключем, який відкрив перші двері до його дому лісу.

Тоді ж таки, у легких літніх сутінках, був кінець серпня, отже в повітрі вже прочувалися осінні продуви, оте ще не тлінне, але повне зимних голок, дихання, Варвара оповіла ще два випадки з мишами, які трапилися з нашим батьком.

Михайло Петрович мав тільки одну пристрасть, якій віддававсь у вільний час щиродушно: любив провадити всілякі досліди, для чого закупив фізичне приладдя, навіть астрономічну трубу, яку виставив на даху свого дому – в тому місці на горищі було збито навіть комірчину – ця труба там перебуває й досі, але вельми запилена. Він десь викопав якогось німця, знавця фізики, і вони разом проводили досліди з перегонки спирту в алембику, виготовленому тим-таки німцем і за батьковими вказівками. Обоє вельми заглибились у своє заняття, і саме в цей час кімнатою перебігла миша, а батько, на нещастя, відвів утомлені очі від приладу. З Михайлом Петровичем відтак сталося щось неймовірне, він раптом дико й напрочуд тонким голосом, майже жіночим (Варвара любила товктися біля батька й була при тому присутня), заверещав, тоді зірвавсь із місця, вискочив на стільця, по тому на стола – стіл перекинувся, батько з великим гуркотом повалився долі, спирт розлився й спалахнув; Варвара заверещала й собі й кинулася гукати на допомогу; німець витяг батька із вогню, закутав у ковдру й так погасив вогонь на одежі. В цей час із відром води вскочила матінка й вилила на бідолашного: слуги почали заливати палахкого стола й стільці, хата наповнилася димом; матінка ж прискочила з повним відром удруге, але гасила не стола, а таки чоловіка, хоча на ньому вже не горіло, вилила на нього друге відро, від чого батечко підскочив, бо вода була з криниці холоднюща, й загорлав на матінку, бо на ньому не тільки не горіло, але й рубця сухого не було; однак матінка його не слухала, а погналася за третім відром; коли ж прибігла, диму було стільки, що годі було когось пізнати, тож матінка, яка в загорілості не тямила, що чинить, облила водою цього разу німця, який намагався урятувати щось із їхнього приладдя.

На цю розповідь я реготав так, що сльози в мене виїдали очі. Варвара ж замовкла, бо розповідала все без гумору і сказала, напівображено підтисши губи:

– Не розумію, що тут смішного? Що татко ледве не згорів?

Й подивилася на мене так, ніби я й справді злонамірився образити батькову честь.

Другий випадок був не менш виказистий. У 1796 році батько був виведений у надвірні радники, а наступного року посланий од дворянства Чернігівської губернії депутатом до Павла Петровича, щоб віддати подяку за повернення Малоросії її прав, привілеїв та цивільного суду за Литовським статутом – це, до речі, свідчило, що государ не забув своїх малоросійських прибічників, правда, як уже казав, гетьманство та військо відновлено не було, – ось причина великої апатії, що впала на Василя Капніста, моїх дядьків та їхніх прибічників! Так от, повернувшись тоді із Петербургу, батько з таємничою міною сказав матінці:

– Привіз тобі в подарунок таке, що ахнеш! – і подав знака, щоб у чайну кімнату внесли пакунка.

Яка жінка після такої заяви не спалахне цікавістю, а батько привіз вельми коштовного японської порцеляни сервіза. Перша чашка, яку мати розгорнула, привела її в захоплення, і вона й справді ахнула. Потім подружжя почало розгортати з паперу чайника, кавника – все це було не менш чудове, і за кожною річчю, що з’являлася на світ, матінка охала. І тут раптом із обгорткового паперу вискочила миша, відтак сталося те саме, що й попереднього разу: батько по-жіночому заверещав, його обличчя стало подібне до маски Жаху, скочив на канапе, зачепив стола, сервіз посипався на підлогу і то так нещасливо, що не залишилося цілої жодної його частки, а все розтрощилося на дрібні скалки – очевидно, в цьому була особливість японської порцеляни. Матінка ридала, як над покійною дитиною; де ділася миша, ніхто не спостеріг, а батечко ніяково зліз з канапе і почав гладити дружину по плечі, винувато приказуючи:

– Що ж удіяти, люба, коли в мене нервова боязнь мишей. А те, що воно розбилося, не жалій! Не мали раніше, не матимемо й тепер. Недарма кажуть: знайшов – не радій, а згубив – не сумуй!

– Але ж він був такий гарний, цей сервіз, – крізь сльози сказала матінка.

– Зате вельми биткий, – поважно зауважив батечко, і собі змахнувши з ока сльозу.

Це діялося на Варвариних очах, і вона, оповівши, з підозрою зиркнула, чи я не сміюся, але оповіджена сцена була не так смішна, як сентиментальна, отож я не сміявся.

Батько назвав свою боязнь "нервовою", мені ж здається, що вона турбувала його тому, що в його єстві був загніжджений біс Страху. Ні, зовсім не хочу сказати, що Михайло Петрович був боягуз, його бойові діяння увіч це заперечують, боягузтво і біс Страху – речі цілком не одного кореня: боягузтво – це риса питома, можна сказати, природжена, а біс Страху – привнесена, штучна, хоч, може, привнесена не йому особисто, а ще його батьку Петру Григоровичу, який усе життя прожив у страсі, бо його батько, а дід Михайла Петровича, був завзятим і непримиренним мазепинцем. Цей біс оминув старших дітей Петра Григоровича, а вселився в молодшого сина. До речі сказати, коли батько мав їхати до Петербурга, то вельми, як сказала Варвара, нервував, побоюючись, чи не станеться з ним те саме, що сталося з якимсь Півботком (хто такий Полуботок, вона не знала, я ж їй пояснив, поправивши: не Півботок, а Полуботок, і оповів, як наказний гетьман потрапив у кріпость), адже йшлося про малоросійські права; однак дворянство це йому доручило, тож не виконати наказа не міг – такий уже був, коли одержував наказа, обов’язково його виконував, але уявляю собі, що вичворяв у ньому отой знаменитий біс, адже за марновірними байками, що їх оповідає простолюд, Страх, уселяючись у людину, живе не інде, а в людській крові, отож розходиться по всьому тілу, як особлива рідка сполука. Коли розуміти цю оповідь, як симболічну притчу, вона цілком не дурна.

Отож, їдучи на візиту до Павла Петровича, государя, батько почувався так, ніби йому судилося ступити на ешафот. Ось, на мою думку, те головне, що різнило його від старших братів, що, можливо, й визначало їхнє різнодумство, адже брати, вдаючись у вельми небезпечні конспірації, піддавалися ризику, а схильність до ризику в батькові його біс Страху цілковито знищував. Те ж, що він воював, при тому не ліпше й не гірше інших, було зумовлено лише його залізним почуттям обов’язку, який єдиний міг подолати того біса в ньому. Коли ж почуття обов’язку не було, Страх панував безроздільно. Ось яку таїну я побачив у характері свого батечка; до речі сказати, той біс не перейшов ані в Петра, ані в мене, але в двох інших наших братах, Івані та Олександрі, він напевне собі гніздечка звив, адже той особливий біс, коли вже поселивсь у чиємусь роді, просто з нього не зникає, принаймні поки в житті існують передумови, що його живлять.

Петро Михайлович, складаючи родовідну записку, щодо батька обмежився протоколярними записами його службових діянь, так ніби людина пізнається тільки з цих діянь. Але розумію брата: як і Варвара, про батька не бажав казати нічого застережного, ніби виконуючи цим синівського обов’язка, який велить віддавати батькові честь і не більше. Але тим самим, як на мене, жива людина перетворюється в тінь зникому, адже те, що вона жива, й зумовлює в ній, при чому в кожній, наявність різнорідних первнів та якостей. Таким чином образ, витворений на письмі, може стати живий, а може бути аплікований, тобто мертво придуманий і урізаний, відтак значно більшою мірою зникомий. Джерел же творення цього образу маю небагато: протоколярні записи Петра Михайловича, сентименталізовані спогади Варвари, спомини мої власні – очевидно, тут мені знову не обійтися без Івана Михайловича, який так мені, хоча часом і опосередковано, допомагав, проте, кажучи відверто, їхати до брата мені ставало все більше мулько: хто зна, на яку несподівану настроєність його можу нарватися, тобто чи прийме мене ласкаво чи знову натравить псів. Поки що від зустрічей із ним ухилявся, бо Варвара, яка попри все умудрялася тримати з братом постійний зв’язок (хоча ніби перестала бути його вивідачем), оповіла мені, що останнім часом Іван Михайлович п’є, а коли це в нього трапляється, стає цілком несамовитий. Звідки це довідалася, не відаю, одне відомо: до брата не їздила та й узагалі майже не виходила з обійстя, однак жінки такий дивовижний народ, що новини можуть винюхати з вітру. Граючись, я навіть уявляв, як сестра виходила на ганка, коли дув вітер із того боку, де був розташований маєток Івана Михайловича, і глибоко втягувала в себе повітря, відтак бездоганно приймала хвилі горілчаного перегару, що їх видихав наш старший брат, а міра інтенсивності того запаху й визначала ступеня його несамовитості. Отож поки що не залишається нічого іншого, як переписати Петрові замітки і зафіксувати спогади.

Михайло Петрович до господарських справ не був гарячий, через що не покидав служби: служив за вибором суддею, хорунжим, певний час був повітовим предводителем дворянства. Єдине, що любив, окрім своїх дослідів, – садівництво, завівши порядного фруктового сада із чудовими алеями, з яких три чомусь були криті й затемнені – саме в них і любив гуляти, очевидно, простір його страшив і, хоча в молодості поблукав досить по світі, чим далі, тим менше любив поїздки, особливо дальні, хоча, наскільки пам’ятаю, в якійсь вельми дальній поїздці був і то довго. На основі фізичних дослідів з перегонки спирту завів винокурню і збудував два великі льохи для різних трунків, але вони трималися здебільшого для гостей, бо сам уживав їх вельми помірно, при нагоді й небагато. Одружився без жодних романтичних пригод на Анастасії Миклашевській, яка народила йому дванадцятеро синів і семеро дочок, значна частина з яких померла дітьми – про тих, що залишилися, я вже оповідав. Жило подружжя в любові та злагоді: матінка мала досить клопоту із дітьми та господарством, отож для жіночих примх у неї не залишалося часу та й характеру була рівного, свого чоловіка шанувала, ставлячись до нього з підкресленою повагою, а це було саме те, чого Михайло Петрович потребував. Хлопці, підрісши, були відправлені на навчання, а дівчата виховувались удома. Фізичними дослідами захоплювався довгий час разом із німцем Рудольфом Фішем, який безвиїздно довгі роки жив у маєтку аж до батькової смерті, після чого виїхав у невідомому напрямку. Був то чоловік неговіркий, замкнутий, з дітьми та жінками спілкування не мав, а лише з самим батечком. Пізніми вечорами вони вилазили на горище, сідали на ослінцях і почержно годинами розглядали небо; нам, дітям, у ту комірчину заходити було суворо заборонено; зрештою, коли там нікого не було, двері зачинялися на міцного замка. Одного разу ми, діти, простежили, де батечко ховає ключа, і в його відсутність, коли й німець пішов із рушницею на полювання, ми вибралися на горище, двері відчинили, але коли намагалися зазирнути в очко труби, почули покашлювання: біля дверей стояв Рудольф Фіш і дивився на нас сталевими неживими очима. На щастя, він не заслонив собою прочіла, і ми, ніби миші, шугнули повз нього до втечі, він нас не ловив, навіть не пробував це чинити, тільки стояв – зрештою, ми були аж так нажахані, що цього нам вистачало. Але батьку нас виказав, за що кожен дістав порцію березової каші – факт досить рідкісний в нашому дитинстві, хоча й бувалий; з усіх залишилася непокараною лишень Варвара. Ми тоді гадали, що батечко зробив цей виняток тому, що це була його улюблениця, і всі те чудово знали, але тепер Варвара призналася: саме вона виказала батькові, хто брав участь із дітей у тій капості, бо німець нас не розрізняв і вказати, хто порушив батьківського заказа, не міг. Отож фіскальні повинності сестра виконувала й раніше, але чинила це хитро, і ми її в цьому так і не викрили. На моє обурення, це вже тепер, Варвара спокійнісінько мовила:

– Не могла ж я батькові брехати. Він спитав, а я відповіла!

При цьому й досі не мала жодних докорів сумління.

Михайло Петрович не любив полювати на великого звіра й ніколи не брав участі в загонах, на які з’їжджалися сусідні поміщики, навіть зі своїм німцем Рудольфом Фішем не ходив у ліс, а тільки з Варварою і тільки на тетерюків. Будив дівчинку вельми рано, ще тільки починало світати, і вони брели на визначене місце, де, на батькову думку, мали збиратися тетерюки. При цьому Варвара ставилася на стежу, щоб сповістити, коли птахи з’являться, а сам батечко поринав у довгу ранкову молитву. Не раз невиспана дівчинка, заколисана шумом лісу, солодко в траві засинала, і тоді їй снилися, як розповідала, найкращі сни, і все там відбувалося, як у казках; на жаль, вона ті казки-сни позабувала, але пам’ятає, що все чинилося при особливому освітленні і барвилося в різноколірні смуги. Михайло Петрович при цьому ніколи на дочку не сердився, і вони спокійнісінько поверталися додому із порожніми ташками, мирно поміж себе розмовляючи. Виходило, що батечкові те полювання ніби було непотрібне – просто, знайшов такий своєрідний спосіб до ранкових молитов, а що сам у ліс не ходив (чи не з’являвся й тоді до нього Страх?), то мусив мати супровідника, цілком собі догідного. Кілька разів, правда, трапилося, що Варвара не заснула, батька про приліт тетерюків попередила, і той хаотично постріляв у повітря, але жодного птаха не вбив, при цьому годі сказати, що він, бувши офіцером і беручи участь у численних боях, не вмів стріляти; очевидно, чинив так навмисне – здається, проливати кров, навіть пташину, було тяжко його душі, тобто пролиттям крові надто наситився в молодості, а тепер, після довгої та щирої молитви, чи ж годилося те вчиняти? Цей факт свідчить і справді про м’якосердність батечка – такою рисою, до речі, не володів жоден із його братів. Отож і вийшло, що Михайло Петрович жодного вбитого тетерюка додому не приніс, хоча наш німець у тому вправлявся цілком непогано, та й узагалі в нас до столу часто подавалася дичина, але вбита слугами чи Рудольфом Фішем, у якого рука при стрілянні не здригалася.

Оті ранкові молитви в лісі мали в собі щось язичницьке, адже й тепер іще деякі селяни виходять ранком до лісу, щоб помолитися біля дуба – священного, як вони вважають, дерева. Я спитав у Варвари, чи не біля дуба вони зупинялися.

– Ну, я цього не пам’ятаю, – сказала сестра. – Біля дубів ми зупинялися. А це має якесь значення?

Звісно, ніякого значення це не мало, але я бажав уявити цю сцену. Високий, худорлявий, чорноволосий, гарний із себе чоловік ішов із напівпогаслим зором; за ним сонно плівся його незмінний хвостик – Варвара, мочачи в росі подола сукенки, вона йшла і спала, а чоловік заходив із притамованим страхом у світ дерев, ще повитий туманцем і присмерком, але в якому вже прокидалися птахи й розпочинали щоденні ранкові співи. Вряди-годи той високий озирався, щоб перевірити, чи йде за ним його охоронниця. Вона йшла із розплющеними, але невидющими очима, і в тих очах гуляли сни-казки, повні звірів, котрі вміли поміж себе говорити людськими голосами. І чоловік, заходячи в лісову глушину, починав усе більше й глибше відчувати, як у його нутрі прокидається біс Страху. Спершу розплющував очі, і з тих очей починав випливати затуманений холод. Тоді Страх, спершу у тугого клубка, схожого на мотка ниток, підіймав голову, яка росла на тонкій, напівпрозорій шиї й починала, як маятник у дзигарі, хилитатися туди й сюди. Відтак висовувалася почварна з довгими пальцями і гострими загнутими пазурями лапка, й прихитувала в такт руху голови; потім з’являлася друга лапа і тільки після того Страх раптово зводився на ноги, заповнюючи собою все нутро Михайла Петровича. І це бувало тоді, коли підходили до одного з лісових дубів.

– Стій тут! – хрипко казав своєму сторожу батечко. – А я помолюсь!

Сторож слухняно всідався під дубом, де було сухе, ще торішнє листя, і впирався спиною об стовбура. Очі залишалися відкриті, і в них заходили тіні зникомі лисиць, вовків, зайців, ведмедів, ласок, мишей, турів, оленів, а останніми приходили леви. Тоді й починалася між ними шамотня, змагання, перегони, бійки, а зрештою всі збиралися до лева, котрий сідав у дубове царське крісло і всіх їх судив. А в цей час високий, худий і чорноволосий чоловік пристрасно молився. І просив у Бога дерев, і Бога землі, і Бога неба, і Бога води, і Бога сонця, який був різний, хоча єднався в одній іпостасі, щоб той вигнав із його нутра оту потвору, що вже починала в його осередді шайтанського танця. Слова виливалися із розтулених вуст, як вода, але то була тінява вода, бо батько ніколи не молився вголос, як оповідала Варвара, а тільки подумки. Він просив, щоб разом із тією водою виллявся з нього і звір його, з яким ніяк не може впоратися, але той виходити не бажав, але ще шаленіше витинав свої скоки. Махав головою із весело роздертим беззубим ротом, крутив в орбітах очима, махав тінями рук, тупцював схожими на товкачі до ступи ногами і волав-співав своїх страховодницьких пісень; часом чоловікові здавалося, що та пісня і є словами його молитви, саме тому вони ніколи не доходили до Бога. Дівчинка ж, дитина, в цей час солодко спала і солодко снила, отож не могла його від тієї напасті оборонити. Тоді він здогадувався, що нічого з його молитви не вийде, отож ішов, торкав дочку рукою й та злякано скидувалася, прокидаючись.

– Не прилітали тетерюки? – лагідно питався.

– Ні! – злякано казала дівчинка.

– Тоді повертаймося додому! – ще лагідніше казав він. – Не змерзла часом?

– Трохи змерзла, – мовила дівчинка.

– Попобігай довкола дерева, – казав батько.

І вона починала бігати довкола дерева, ніби й сама танцювала якогось танця, такого ж старого, як цей ліс і дерево, бо і ліс, і воно росли тут споконвіку. І їй ставало весело від тієї біганини, і дзвонила сміхом, як дзвоником. І ліс на хвилину замовкав, слухаючи того дзвоника, замовкали пташки та шуми, зникав шелест та шурхіт, а високий, худий і чорнявий чоловік нерушно стояв, з усмішкою дивлячись, як поступово прокидається його дитина, і біс Страху в його нутрі заспокоювався й засинав також. Голова його опадала, власне, шия вгрузала у клубка тулуба, втягувалася рука й нога, а тоді друга рука й нога. Очі заплющувалися, а губи стулялися. Останньою втягувалась у клубка голова, і знову той ставав схожий на клубка ниток – Страх у його грудях спав.

– Нагрілася трохи, маленька? – ніжно питав Михайло Петрович.

– О, вже й гаряче! – дзвонив голосок.

– Тоді ходімо?

– А тетерюки? – спитала дівчинка.

– А тетерюки і сьогодні не з’явилися, – казав батько. – Це нічого – хай собі політають!

– А хай! – хитала дівчинка головою і знову плелася слідцем за цим сумним, худим, високим та чорнявим, з любов’ю відчуваючи, що їй є за ким іти.

Він же йшов спокійно й розмірено і лише вряди-годи озирався, чи не згубився його сторож. Але сторож був, і вже не сонний, а бадьорий, бо весело і ясно світив очками. Тоді на вуста чоловіка клалася сумна всмішка, і він дивився напіввидючими очима, відчуваючи, що ліс дерев цього разу його не пожере, що той уже не має супроти нього жодних жорстоких думок, а раз так, то можна спокійно прожити ще й цього дня. Але він твердо знав, що колись те, чого жахається, таки станеться, і він додому не повернеться. Станеться, але не тепер, тобто не сьогодні…

Михайло Петрович язичником не був, як людина освічена і з певною пристрастю до науки, яка не могла реалізуватися належно в сільських умовах, отже залишався дилетантом; він любив читання, знав досконало німецьку мову (цей пункт мене зацікавив, можливо, німецьку знав і Григорій Петрович, адже вони дістали однакову освіту з Михайлом – чи ж не це було причиною, що дядько їздив, до Німеччини з Василем Капністом?), трохи французьку, після нього залишилася чимала бібліотека, власне поповнена дідова, відзначався немалою побожністю, багатьом добротворив, особливо бідним родичам, нерідко убогим допомагав таємно, і особливо дбав про нашу Лісовицьку церкву, збудовану дідом; принаймні за батька тут замінено іконостаса з простішого на пишнішого, наділяв церкву посудинами й належним начинням, зокрема, коли я впорядковував склепа, панотець Сергій показував мені чашу, яку батько пожертвував із проханням молитися за нього, щоб повернувся з Турецького походу, – там було вирито написа, що її принесено в дар поручником Ростовського карабінерського полку Михайлом Темницьким. Відтак храмове свято Успення, а наша церква була Успення пресвятої Богородиці, святкувалося і селянами і Михайлом Петровичем із родиною вельми урочисто, саме на нього з’їжджалися найчисленніші гості та знайомі – це є трохи й у моїй пам’яті, а Варвара згадувала про те з великим замилуванням. Саме село Лісовичі закладено дідом 1730 року, коли 21 листопада, на день Уведення у храм пресвятої Богородиці, поставлено хреста на знак того, що тут має бути слобода і можна всім, що прийдуть, поселятися. Через це селяни тут мішано литвини та малороси, які прийшли сюди зрізнобіч – саме тому поруч з храмовим святом урочисто святкується і день Уведення. Традицію перейняли навіть брати Михайла Петровича, які в Лісовичах уже не жили; принаймні, відвідавши у час котрогось із приїздів додому Григорія Петровича, я був примушений вислухати й справді урочисту й барвисту оповідь, записану до "Четьї Міней", про те, з якою помпою входило до храму мале дитя, якому призначено Богом народити Месію. До того Лісовичі належали якомусь козаку, але земля дідом була відкуплена і, за універсалом Данила Апостола, віддана дідові, але сам він тут, як казалося, не відразу поселився, а довгий час перебував на різних службах, тож дім почав будувати тоді, коли до лісовицького посідання зумів придбати й інші навколишні землі, відтак запраг спокою. Загалом же місце далеко не завидне: похмуре, болотне, лісове, сюди важко добиратися, воно мало кого приваблювало, але чомусь привабило саме діда, а за ним і Михайла Петровича, адже він його в брата, як сказано вище, виміняв. У гетьманські часи сюди присилалися ловчі та скоки для ловитви звіра та здобування дичини, відповідно неподалець є село Ловче, в якому живуть козаки із прізвищем Скоки та Скочки.

Саме тому, що добре відав про батькову побожність, і виникла думка порозмовляти ще раз із отцем Сергієм – мене цікавило, чи не ділився батько із священиком про свої проблеми зі Страхом, чи це тільки моя фантазія, зліплена з поодиноких фактів, що виринули з розповідей сестри. Така розмова відбулася, при тому ще до того, як почав записувати цю історію, коли ще складав її в умі, і отець Сергій таки оповів мені про біса Страху, на якого йому скаржився батько і якого попросив якось із нього вигнати, знаючи, що таке священики чинять. Але панотець тому не був навчений, тож сповістив батечку: на те записано у Требнику розробленого обряда, але вчинити його може не кожен, але тільки ті, що не просто те вміють, але й мають щодо того божу волю. При тому отець Сергій порадив Михайлу Петровичу вдатися до києво-печерських ченців, які подібні дійства чудовно вчиняють, але він, отець Сергій, не відає, чи їздив до Києва Михайло Петрович, принаймні в них про це більше розмови не було. Варвара ж, на моє запитання, твердо відповіла, що в Києві батько ніколи не бував. В Петербурзі так і то кілька разів, а в Києві таки ні разу. Чому Михайло Петрович не послухався священика, так і залишається незвісним, можливо, зі своїм бісом Страху вирішив боротися самотужки.

Щоб завершити описа захоплень Михайла Петровича, хочу згадати, що він любив їздити вибирати в лісі борті; ясна річ, що до того брались управні селяни, бо треба було лазити по деревах, а батько з його бісом Страху навряд чи для того надавався, він лише бортниками чи бортняками, як їх ще звуть, керував і стежив, щоб усе відбувалося належно. За Литовським статутом борті дозволялися ставити навіть у чужих лісах і користуватися, коли ж дерево звалиться, господар борті вирубував і забирав його, залишаючи пенька господареві лісу. Коли ж хтось чужий зрубував бортове дерево, це суворо каралося правом, отож єдині, які тому праву ніяк не бажали коритися, були ведмеді, ласі так само на мед, як і люди; вони безоглядно порушували закони короля Казимира, розоряючи чужу власність. Гадаю, особливий інтерес до меду в Михайла Петровича був не смаковий – меди вживалися для виготовлення найрізноманітніших трунків, а батько, як оповідалося, тим займався ретельно, адже раз, через мишу, ледве не згорів. Із бортями також сталася пригода: якось із двома бортняками вони застали біля дерева ведмедя, який виліз до борті, але змагатися з ним не стали, а малодушно повтікали – до історій із бісом Страху це також епізодик: батько увіч героїчною особистістю не був, хоча до бортей ходив завше добре озброєний.

Образа Михайла Петровича, як бачить читач, мені доводиться складати з дрібних часточок, як мозаїку – часточки ліпляться одна до одної поки що доладно, але знову отого "щось", яке завжди шукав, творячи інші образи цієї хроніки, поки що не знаходилося. Страх – так, але де його коріння?

Ось іще один блискучий камінчик. Варвара оповіла, що якось весною повінь знесла на ріці греблю; коли ж вода спала, селяни побачили, що з багна щось проступає. Гадали, що то корч чи колода, але коли в нього вдарили ломакою, задзвеніло – був то метал. Дали знати Михайлу Петровичу і за його керівництва предмета, а він був величенький, з болота розчищено. Виявилося, що то втоплена гармата і обозна рура. Батько звідкілясь знав, що тут у 1708 році проходила частина шведського війська Карла XII, окрім того сам був військовий і в гарматах розбирався, отож зголосив усім, що то шведська гармата. Це невідь-чому його схвилювало, кілька днів ходив замислений і похмурий, потім наказав гармати не чіпати; греблю було відновлено і пам’ятка давнього військового змагання знову покрилася водою. Варвара була тоді мала, але вже бігала за батьком хвостиком, самої гармати не пам’ятає, але пам’ятає здвиг народу. Батько про ту гармату чомусь нерідко згадував, отож про неї сестра знає частково зі спомину, а більше із пізніших розповідей; принаймні точно пам’ятає, що батько казав: "Це шведська гармата!" Цікавість до неї несподівано виявив і брат Іван Михайлович, уже після батькової смерті, і коли греблю розірвало вдруге, розшуковував її, але так нічого і не знайшов, а йшлося про велику розмірно річ.

Інтерес до цієї гармати можна збагнути, на мою гадку, асоціативно, адже мій з Іваном прадід, а батьковий дід був союзником тих шведів, що проходили в 1708 році нашими місцями, вони пліч-о-пліч змагалися зі своїми ворогами, при чому прадід у своїх переконаннях, як неодноразово казав, таки не похитнувся. Але особливість позиції в тому, що гармата з’явилася із пітьми часу на очі тому, котрий, здавалося, цілком не цікавився політичними справами, до ідеї повернення малоросійських прав та вольностей ставився цілком байдуже, а отже духовно був чужорідний із власним дідом і напевне його засуджував. Коли ж вірити в божий промисел, гармата йому явилася, як істотний і цілком реальний нагад, але чому такий понурий він від того став, чому ходив такий замислений, аж це помітила його улюблена дитина і зафіксувала в пам’яті? Адже подібні речі мало запам’ятовуються. Кілька днів батько вирішував (це вже було із його власних спогадів), шо чинити з тією гарматою, а може, боровся із тим таки бісом Страху, який знову звівся в його нутрі і радісно застрибав? Мені здається це ймовірним. Більше того, певен, що та знахідка вчинила в батьковій душі бурю (передумов поки що не відаю) – що ж у цій ситуації мав чинити? Тільки одне: відіслати гармату, що випливла із мороку часу, назад у той-таки морок, відмахнутися від неї, забути – хай пропадає навіки в тому болоті! Отже, батько вчинив так, як чинять люди, коли трапляється важке й несподіване для них, яке гнітить сумління, видження – люди в подібному випадку, як правило, відхрещуються і женуть таке геть. Інакше пояснити цього епізоду не здолаю, хоча й розумію умовну заданість таких здогадів. Більше того, переконаний, що сам випадок не був прохідний – батько в родинному колі не раз його згадував, отже від знахідки був достатньо вражений. Про те, чому цікавився гарматою брат, довідатися легше, і я в нього запитаю, здається, тут діяв інтерес елементарний.

Отже, тримав я вже в одній і в другій руці по ниточці, які мене вели до батькової таїни: одна – страх його, а друга – ставлення до таїн у роді, які він знав. Сестра мені сповістила, що в селі й досі живе перестарілий і вже зараз сліпий давній наш священик Кузьма Боден-Білецький, який був присутній при тій оказії. Не можу не зазначити, що сама сестра дуже дивувалася, чому та гармата так раптом зацікавила й мене, й Івана Михайловича – ну, знайшли її випадково, то й що? До речі, чомусь цікавився тим, сповістила Варвара, й Петро Михайлович.

– Ви чоловіки – як діти! – повторила улюблену примовку, адже речі оцінювала з погляду на їхню сучасну вартість чи безвартісність.

Зі старим панотцем порозмовляти було цікаво, і я до нього зайшов, адже був при нашій церкві з часу її побудови дідом, і дід, і Михайло Петрович, і матінка наша любили його – був він близькою людиною до нашого дому, але тепер мав понад дев’яносто років, і я мало сподівався почути. Але історію з гарматою добре пам’ятав, оповів, що батько спершу мав наміра її з намулу дістати, очистити й поставити в саду, але потім одумався й не захотів, бо й для чого? А справді: для чого? Щоб похизуватися перед сусідами? Віддавати честь зброї ворожої держави? Батька тут можна цілком зрозуміти, зрештою, це не головне; головне, що та знахідка збудила в його душі сум'яття.

Наш край особливий, про нього треба коротко ще раз згадати, бо це, певною мірою, відбивається на формування в тутешніх головах певної системи думок – ми ніби порубіжники. До 1772 року край був прикордонним із Польщею[42], неподалік стояв митний кордон, а це значить: завжди велася контрабандна торгівля: ром, тютюн, вина й тому подібне. Згаданий священик Кузьма оповів, між іншим, про дуже заповзятливого у виконанні своїх обов’язків митного пристава з великоросів Дудикіна, який заплатив життям за свою старатливість. При цьому контрабандну торгівлю вело не тільки простолюддя, але й пани, отже наш дід Петро Григорович також. Сюди тікали селяни із Польщі та Росії, поміщики поселяли їх у себе, хоча мали твердого заказа повертати втеклих колишнім власникам. Про що це свідчить? А тільки про те, що це був край вільний. Відтак і вільнодумство – натуральний складник у мисленні посельців. Коли ж Білорусію приєднали до Росії, митний кордон зник, але порубіжні навички залишилися: і досі село Мартинівка, що було колись у Польщі, зветься польським, хоча жоден поляк там не живе. Коли хто їздив у Хотимськ, казали, що поїхав до Польщі, а коли хто женився із великоросіянками, казали: женився з москалькою чи одружилася з москалем. Коли їхали у Брянськ чи Трубчевськ, казали: поїхав у Росію. Приїжджий із Полтавської губернії звався українцем, білоруси – литвинами, отже, ми ніби й не великороси, ані білоруси-литвини, ані українці. Селяни при цьому казали: "Ми – люди!", або ж: "Ми – наші!" – відповідно й мова тутешня – щось проміжне й порубіжне, хоча сам край зветься Малоросією, але малоросами вважають себе пани, селяни й козаки так себе ніколи не звуть.

З приєднанням Білорусії ми ледве не втратили половини наших земель, і тут, теба сказати, Михайло Петрович, виявив немалу твердість характеру, адже й ця риса в нього була не остання. Річ у тім, що землі відведено могутньому тоді Потьомкіну. Брати радили Михайлу Петровичу вдатися до правителя краю фельдмаршала Рум’янцева (звісно з якої спонуки: були наближені до нього), але батечко їх не послухав і поїхав просто в Могилів, де перебував тоді князь. Григорій Потьомкін його вислухав і сказав:

– А чому не вдався за поміччю до правителя вашого краю?

– Правитель – це той, – мудро відказав батько, – хто володіє. Землі передано вашій світлості, до вас і явився.

Відповідь князю сподобалася (адже з Рум’янцевим вони були вороги), князь передивився подані документи і милостиво сказав:

– Ті дурні готові давати землі, а мені досить, що дає государиня, їдь і будь спокійний: розмежуюся з тобою за державним кордоном.

Що й було зроблено на почудування Андрія та Григорія Петровичів, які надто вже вірили в свого принципала; батько ж тут виявив більше розуму, бо зважив на ворожнечу між себе обох сановників; а може, сміливість маленького поміщика тому заімпонувала.

Цей факт підтвердив існування ще однієї ниточки, про яку вже звіщав: Михайло Петрович не жив однодумно з братами, а часто чинив супротивно. Отже, віддавшись у милість Потьомкіну, чи не відчував перед князем зобов’язання за його милість? Адже ніщо не перешкоджало князеві батькові землі вважати за свої, а змагатися з таким магнатом Михайлу Петровичу було б смішно. Можна гадати, що милосердя вчинив князь і зумисне: йому потрібно було мати серед тутешнього панства прихильників. Забігаючи наперед, скажу: із пізнішої розмови з Іваном Михайловичем я довідався: частки земель на користь Потьомкіна врізано і братам, які вдалися-таки до Рум’янцева, але нічого не досягли і ті частки втратили. Отже, виходило, що брати з Михайлом Петровичем ніби стали різної орієнтації, а це значить – прихильниками ворогуючих можновладців. Можливо також, що Потьомкін знав про позицію братів Михайла Петровича, отже мав приємну можливість братську спілку розторгнути. Це лише мої здогади, але, здасться, небезпідставні.

Всі ці факти, історії, історійки однак залишалися й досі не більше, як тонкими нитками, павуками плетеними, – чогось істотного про батькове "щось" я так і не зміг здобути, тому вирішив докладніше й уважніше передивитися записки Петра Михайловича, адже не раз мав нагоду переконатися, що ряд речей той подавав завуальовано. І тут біля одного звіщення, де йшлося про другу батькову поїздку до Петербурга, я знайшов не помічені раніше літери: "N.B.", що могло значити "Nota bene" – варте уваги. Запис був загадковий. І цього разу батько, хоча і шляхтич, але малознаний і з глушини, був представлений імператору, після чого йому ударовано землі в Сизранському повіті Симбірської губернії, за течією річки Іргиз, Елань і Чагра, при чому причини такої милості не повідомлено, а тільки коротко сповіщено: через віддаленість до того місця, вже після смерті імператора Павла Петровича, батько ті землі досить дешево продав, тобто фактично їх збув. Отже саме цей дивовижний факт Петро Михайлович позначив, як вартий особливої уваги. І тут я раптом збагнув, чому така мала в мене з дитинства пам’ять про батька: якийсь час удома він був відсутній, і цей час вимірювався роками, хоча не відаю скількома.

Коли працював над паперами, Варвара часто заскакувала до мене: чи чаю принесе, чи запитає: може хочу випити кави, чи внесе розімнених ягід із сиром та сметаною – були то невинні приключки, бо й сліпому видно було: моя робота її цікавить. Коли ж почав писати про батька, такі візити почастішали – вона увіч чомусь нервувалася, хоча не хотіла подати й виду. Цього ж разу я вже сам нетерпляче чекав, щоб зайшла. Коли ж переступила порога, цього разу із мнутими ягідьми, я спитав цілком байдужно:

– Оце тут Петро написав про якісь батькові землі в Симбірській губернії – за що їх одержав?

І враз помітив: Варвара сильно знітилася, її очі дивно застрибали.

– Як дали, значить, заслужив, – сказала цілком штучним голосом. – Даремно не дають!

– Отож! – сказав із притиском. – Даремно не дають! За що ж дали?

– Що ти в мене все випитуєш? – спалахнула Варвара. – Я в тих земельних справах не розбираюся!

У мене все заспівало: здається, натрапив на золоту жилу чи точніше хворе місце.

Річ у тім, що хоча раніше я й подавав сестру, як братового конфідента, а перед цим батькового, але викази Варвара чинила не через лиху вдачу, з помсти чи з інших негативних побудників, а тому, що фатально не вміла брехати, отож у неї простісінько випитували все, що треба, а вона, з наївності душі своєї, не могла не відповісти, а ще й неправдиво. Отже, була виказником навіть не з обов’язку, а через власну добродушність, бувши твердо переконана, що правда завжди доброчинна, а брехня лихочинна, хоча не раз у цьому світі правда може бути лихочиннішою від брехні – ось чому в нашій моралі такому гострому осудові віддається доносительство, адже доносять таки правду – не брехню, а життя побудоване так, що не кожну правду можна зголошувати.

– Але ж знаєш, Варваро, знаєш! – сказав я, пильно на неї дивлячись.

– Нічого там не було! – сказала сердито Варвара. – Чернігівські дворяни доручили батькові подати імператору двісті п’ятдесят молодих дворян на службу. Він те успішно виконав, бо коли йому щось доручали, розіб’ється, а виконає. Отож повіз того списка в Петербург.

У мене так і крутилося на язиці спитати:

"А чого було приховувати цього невинного факта?" – але в душі прозвучала застережна нотка, і я цілком байдужно сказав:

– Тепер зрозуміло, а то цей факт ніби в повітрі висів, – і перевів мову на буденні дрібниці.

Сестра ж кинула на мене застережного погляда, ніби вивіряла: повірив чи ні, але я був мирний, спокійний і з пожадністю почав вимітати з тарілочки принесені нею лакоти.

Добре відав, що звістила не все. Більше, причина поїздки до Петербурга і справді могла бути така, як сказала, – брехати не вміла, але… Перше: чому так знітилася, коли в неї про те запитав? Друге: чому не сказала того відразу, а почала крутити? Трете: чому сказала те сердитим голосом? Четверте: чому кинула вивірчого погляда, сказавши те. Я добре відав: коли б причепився до неї п'явкою, виповіла б усе, що знає, однак, з другого боку, щось наказувало мені її ощадити і в доскіпливі допити не вдаватися – є такі моменти, коли в людини щось випитувати і неетично, й неможливо, бо це тій людині неприємно.

– Відкрию, чому це мене зацікавило, – сказав, щоб завершити розмову. – Я від вас усіх наймолодший, дома був мало, бо малим іще вислали на навчання. Але чомусь маю враження, що в ті роки, коли жив іще вдома, батька здебільшого не було, тобто довго був десь відсутній.

– Звісно, – вже спокійніше сказала Варвара. – Батькові дали дальні маєтки, вони виявились у жахливому стані, треба було дати їм лад.

Відповідь вичерпна, я схвально кивнув, доїв ягоди, сестра тарілочку забрала й поспішно вийшла, може, навіть запоспішно, очевидно, боялася подальших запитань та й сама добре знала свою вдачу: не вміє брехати і край!

Отже батько був якийсь час в Лісовичах відсутній, додому тільки частково наїжджаючи – порядкував у тих далеких маєтках. Але я недаремно народився й ріс у мисливському краю, принаймні почував себе зараз, як пес, котрий узяв слід за здобиччю. Не бачив тієї здобичі і не знав, а тільки взяв на нюх. І тут раптом збагнув, чому сестра так ревно поставилася до мого наміру написати батькове житіє, більше того, поклала категоричну вимогу прочитати їй написане для цензурування. Тоді це пояснив її любов’ю до батька, але тепер, не знімаючи першого пояснення, бачив і глибшого кореня цієї забаганки. Але, знайшовши хворе місце, я ще раз підтвердив подумки: не в сестри маю довідатися, не в сестри! Отже зустрічі з Іваном Михайловичем мені не оминути, але скільки треба чекати, поки прийде до тями, адже сестра твердо запевнила: він у запої і до нього їхати тепер годі, коли не хочу, щоб на мене знову натравили собак. З другого боку мисливський нюх підказував мені, що саме в такому стані брат може вибовкати те, що тримав під спудом язика, бувши в нормальному стані…

Наступного дня увечері, коли ми пили на ґанку із Варварою чай, відганяючись від комарів і милуючись на сонце, яке вже настромлювалося на шпичаки дерев, я сказав жартома:

– А понюхай-но, сестро, чи брат наш не просох?

– Хочеш до нього поїхати? – спитала сестра.

Мета поїздки мала бути практична, зв’язана із однією із дрібних господарчих оборудок, отже, відповідь сестрі я наперед ретельно продумав і виклав те з буденною непорушністю.

– Не знаю, – протягла Варвара. – Ліпше б до нього зараз не їхав.

– Але мені потрібно! – вигукнув я. – Чи не могла б цього вирішити його дружина?

– О ні! – сказала Варвара. – Іван не з тих, що за нього вирішують жінки.

– Тоді ризикну!

– А коли знову натравить собак?

– Хіба вперше? – засміявся я. – У наших стосунках так уже складається: то він мене проганяє, то я його. Братська любов!

– А по-моєму, він нещасний! – жалісливо сказала сестра.

– Чого ж нещасний? – здивувався я. – Має доброго маєтка, нелиху, принаймні не гіршу інших, жінку, купу дітей – живе як бажає!

– Всі ми нещасні! – зітхнула Варвара, і на її очі вибилися сльози.

– Ну, себе нещасним не вважаю, – заперечив я. – А хіба нещасний був Петро?

– А чого ж то він блукав лісами, – сказала Варвара, – і розстрілював того свого вигаданого Блуда?

Тут вона, здається, мала рацію.

– А Олександр? – спитав я. – Має поважну посаду і живе в столиці!

– Та не вдома, – зітхнула Варвара. Зрештою, і це була правда, часом логіка Варварина бувала залізна.

– Але живе з власної волі, - мовив я. – Нещасний серед нас тільки Семен, що загинув молодим. Ну, може, й сестри, котрі невдало повиходили заміж.

– А по-моєму, ти нічого не розумієш, – засвітилися очі у Варвари.

– Що ж маю розуміти?

– Спокою в душі в нас нема, – уроче сказала сестра. – Темницькі ми, всі Темницькі! А без спокою душі яке те щастя? Ось і ти: узявся, як і той нещасний Петро, за своє писання. А чому? Бо спокою в душі не маєш! І Іван не має, і я, бо ми такі!

Був уражений. Те, що сказала, не дурне. Отже, за її гадкою, виходило, що на нашому роді таки лежить чорна печатка. Подивився на неї неймовірно, а вона, побачивши, як уразили мене її слова, схаменулася.

– Вибач, – сказала, втираючи очі. – Часом таке мелю й сама чудуюсь. Ліпше б того писання не складав!

Отже виходило, що мого писання боялася. Чисто жіночою інтуїцією провела риску між нашою вчорашньою розмовою, моїм писанням, сьогоднішнім вечором і завтрішньою поїздкою до Івана Михайловича. А я вважав, що чиню, як непоганий скритник, і всі свої ниточки старанно і вправно приховав.

– То їхати завтра до Івана чи ні? – спитав, щоб збити її з того провісницького прочуття.

– Вирішуй сам! – сказала втомлено. – То справи чоловічі!

Отже Варвара здалася. Знала, що збити мене із моєї знаміреності не зможе, відтак по-жіночому впокорилася й погасла, як вигоріла свіча. Але чого боялася?..

Наступного ранку я виїхав до брата, але не повозом, а верхи. Ранок випав чудовий: свіжий, із прозорим повітрям, яке ще тримало в собі загуслість ночі; насичений ароматом квітів, що попрокидалися й розправляли невидно пелюстя; наповнений невмовкним співом птаства; навіть над багнами не диміло, а дерева позастигали, ніби впивалися розкішшю початого нового дня. Тримав на серці молодечу легкість, у зубах куріла невеличка дорожня люлька, хоч у цей мент ліпше було пити повітря, не дим. Але дим був солодкий й приємно насичував, ледь-ледь збуджуючи. Отже наповнювався добродушності та спокою, і мені під той час зовсім не хотілося плести жодних мислительних вервечок чи сіток, хоча задля них і вирушив у дорогу. Мозок спочивав, з нього ще не вивітрилися сни, яких не пам’ятав, – вони лежали там напіврозсталими клаптями; очі вбирали довколишні барви, а вуха співали дзенькотливі співи. Правда, невдовзі по тому, як в’їхав до лісу, дорогу перескочив заєць, за прикметами, – ознака недобра, але не був забобонний, тим більше, що зайців у нашому краю забагато. Отож вільно їхав, не дуже підганяючи коня, увіч насолоджуючись і погодою, і власною м’якою розмлосністю. Але десь на півшляху зі мною сталася маленька пригода: кінь раптово став, застриг вухами й тривожно заіржав: можливо, вчув більшого звіра. Рушниці з собою я не прихопив, отож мимоволі насторожився й собі. І тут із лісом ніби щось сталося: він утратив добродушний спокій, повіяв вітерець, який прослизував між віттям, – знявся біжучий шелест. І мені раптом щось ніби сказало до вуха: "Не їдь!" Тобто відчув у тому шереху, в тому на мить сколихнутому подусі якусь недовідому загрозу, ніби затамоване дихання. Начебто втрапив у запаморочну часину, що мене й схвилювало. Кінь тимчасом цілком заспокоївся; коли ж торкнув його острогами, рушив і більше занепокоєння не виявляв. І тут уперше невідь-чому я подумав: а чи не мала рації сестра, відмовляючи мене від складання родинної хроніки? Адже для нащадків, котрі цікаві, досить було б знати, хто були їхні предки, які посади займали, де навчалися, які маєтки мали, тобто досить того хронографа, що його творив Петро Михайлович. Вже напевне відаю: творив з осторогою, свідомо замовчуючи певні речі, про які достеменно знав, із належних їм сховків не виймав, а залишав десь так, як батько наш шведську гармату: коли вона втопилась у воді та багні, то нехай там продовжує лежати. Отже Петро Михайлович, як цього хотіла й Варвара, свої записи цензурував, старанно уникаючи тіньових сторінок. Я ж зважився на річ дерзновенну: саме оті тіньові сторінки мене й цікавили. Для чого? Щоб обезславити власний рід? Цього аж ніяк не бажав, а намагався витворити максимально правдиву картину. Знову-таки, для чого? Давид у псалмах сказав, що всяка людина – лож, то, може, це природа її така, а все, що природне, – боже? Але в цьому не був переконаний. Бо хоча, за Єремією, "брехню наслідували батьки наші", "будь-яка брехня – не від істини", як сказав Іван Богослов. А істина мене цікавить над усе. Знову таки: для чого? Річ проста: входячи у світ, входимо у бран, як любив казати мій дядько Йоасаф, а тим самим будуємо себе, як дім лісу. Чи ж можна будувати на гнилих основах, якими є брехня? Адже ще Сирус сказав: "Bis vincit qui se vincit in victoria". Отже, за цією логікою, виходить, що Петро Михайлович укладав свого родинного синодика, чи хронографа, не для себе (для себе укладав іншого – незаписаного, а пильно схованого у власній душі), а для нащадків – для цього, зрештою, й потрібен письмовий запис. Чому ж я оцю запечатану в душі хроніку хочу записати пером? Бо коли брехню наслідували батьки наші, наслідували й діди, наслідували її й ми, відтак прагнемо, щоб наслідували її діти і внуки наші – ось проти чого повстала моя душа. Адже коли так чинити, ніколи не здобудемося покаяння. Водночас, і тут можна перестрибнути через коня: бачити світ і предків своїх через задимлені скла, як дивляться на сонце, коли воно тьмиться. Відтак людина знову починає творити брехню, але брехню не убілену, а очорнену. Цього боюся й стережуся – мушу бути чуйний і обачний, як кінь, котрий чує в глибині лісу крадьковитий поступ хижого звіра…

Цього разу все відбулося не за звичним ритуалом; коли під’їхав до братового дому, помітив у дворі розсипаних дітей, що ганялись у грі один і за одним. Котресь із них побачило мене, тривожно гукнуло, і діти, наче миші, розсипалися двором і вмить невідь-куди позникали, ніби югнули в мишині нори – чи не тому так учинили, що з ними родинного погодження не мав. Я припнув коня біля конов’язу і ввійшов у дім – ніхто не зустрічав. Перша, кого побачив, була Марта Йосипівна, яка не кинулася до мене, щоб розцілувати в щоки, як минулі рази, а стояла нерушно й ніяково на мене дивилася.

– Цього разу трохи невчасно, Тодосю, – сказала, опускаючи очі. - Іван Михайлович… як би це сказати… трохи нездужають.

– Чи не запив? – запитав я. – Маю до нього господарчу оборудку.

Марта Йосипівна скрушно зітхнула.

– Трошки вони засумували, – сказала винувато. – Але вже пити перестали.

– То я саме враз, – сказав весело.

– Воно то так, – смикнула круглим плечем Марта Йосипівна. – Але боюся…

– Що прожене? – спитав так само весело.

– Ну, цього не вгадати, – скрушно сказала жінка. – Може, й радий буде твоєму приїзду, а може, й ні…

– То спробуємо? – весело засклив я око.

– Боюся, щоб їх не сколотило, – обережно сказала Марта Йосипівна, – Вони бувають такі невгадні. Дітей не бачив?

– Ганяють у дворі, - сказав я.

– Діти, коли таке з Іваном Михайловичем коїться, бояться в хату йти. Навіть сплять у клуні на сіні, - вона знову скрушно зітхнула.

– Б’є їх? – спитав довірливо.

– Кажу ж, невгадні вони. А коли чоловік невгадний, сам знаєш, – вона звела очі й пильно на мене позирнула. – Ні, ти б ліпше до нього не йшов.

– Але може, вже відпустило? – спитав я і почав розказувати, з якою оборудкою сюди приїхав.

– Я в цьому мало тямлю, – кволо озвалася жінка, – але це, може, їх зацікавило б? Не знаю, не знаю…

Але добре знала, що це їх зацікавило б – оборудка була б Івану Михаловичу вигідна, а вигідних оборудок він не пропускав – таку я, зрештою, навмисне придумав, а що Марта Йосипівна зацікавилася й сама, про це засвідчив твердий блиск в очах, який на мить з’явився, але, схаменувшись, миттю його погасила.

– Трудні вони зараз, – знову зітхнула.

– Тоді піду, – весело сказав я і сам відчуваючи, що веселість моя виглядає награною. – І не причинятиму дверей, щоб легше було тікати. Він у кабінеті?

– Еге ж, – пролунав прілий голосок. – Сидить там, як сич.

І це вперше назвала його на "він", очевидно, коханий муж добре їй в’ївся в печінки.

Казала правду: Іван Михайлович сидів за письмовим столом, анічогісінько не роблячи, обличчя мав одутле й червоне, долішню губу приспущену, очі вирячені – достеменно сич. Блимнув важко на мене та й спитав хрипко і цілком нелюб’язно:

– Чого?

– Можна сісти? – спокійно мовив я..

– Є стілець, то й сідай! – буркнув брат. Стілець був, і я сів, намагаючись триматися невимушено.

– Можна закурити? – спитав, бо з чогось розмову треба було почати.

– Ні, - буркнув брат. – Нудить від тютюну! Стіки його висмалив!

Я сховав люлечку і спокійно оповів про оборудку, яка нібито мене до нього привела.

– Гаразд, – сказав брат, сьогодні був таки маломовний. – Що іще?

– Ну, коли вам не до балачок, то й усе, – сказав я, зводячись.

– Але ти ж не задля цього приїхав? – мовив брат, і в очах у нього спалахнуло щось колишнє, тобто певний інтерес до мого візиту. Зауваження проникливе, в таких речах братові ніколи не можна відмовити.

– Дрібниці, - сказав легковажно. – Хотів дещо запитатися. Але коли нездужаєте?

– Хто сказав, що нездужаю? – буркнув він.

– Марта Йосипівна, – відповів чесно я.

– От сатана! – мотнув головою. – Нездужаю. Та я після запою! А коли вип’ю, сам знаєш, який стаю. Печи, що хотів запитатися. Досі мажеш те лайно?

– Яке лайно? – не збагнув я.

– Оту дурну сімейну хроніку, – брат звів на мене важкі очі. – Коту вона під хвоста!

– Похмуро сьогодні настроєні, брате, – сказав я.

– Звісно! Не те слово – паскудно! Бо лайно і я, і цей дім, і ти, і всі наші родичі, і цілий, коли хочеш, світ! Що хотів спитати?

Здається, він оживав, принаймні інтерес з’явився, хоч і похмурий: це й було те, зрештою, на що розраховував, їдучи в пащу цього звіра. Отож оповів про Петрового записа щодо симбірських маєтків нашого батечка.

– Не можу збагнути, – сказав, – за що їх одержав?

– А Варвара не оповіла? – понуро зирнув на мене брат. – Та ж звісно, оповіла: за виконане доручення від дворянства подати государю на службу двісті п’ятдесят молодих дворян.

– А чи не завелика плата? – поставив я очі супроти братових.

Іван Михайлович утупив у мене страшні, червоні банькадла, аж мороз поза шкірою пройшов.

– Пронюхав, що тут падлинка смердить? – спитав після паузи.

– Та я і в думці не мав! – вигукнув, мені самому здалося, цілком фальшиво.

– Клав! – понуро припечатав брат. – Бо де падлинка смердить, у тебе нюх, як у пса!

– А що, тут і справді падлинка? – обережно спитав.

І тоді побачив, що обличчя Івана Михайловича починає набрякати, стаючи землисто-багряним, а з очей блиснуло не по іскрі, а по блискавці.

– Коли б натрапив на мене в доброму гуморі, - сказав сталевим голосом, – то я б на тебе зараз собак натравив. Але тепер… тепер більших собак напущу, – він недобре всміхнувся, – а може, й не собак, а вовків!

І знову зависла негнучка й важка пауза.

– Так от, милий брате, скажу тобі, - просипів він, і очі його стали малими щілинками, – може, й справді пора тобі це знати, а тоді подумай: чи писатимеш своє лайно? Наш любий батечко був… братопродавця!

І, чітко й важко вичавлюючи із себе слова, Іван Михайлович оповів таке, від чого я напевно позеленів, бо він, зирячи крізь оті очні щілини, увіч відчував неземне задоволення – оце й були вовки, яких напустив.

Отже, причина другої поїздки до Петербурга подана Варварою правильно, але то була тільки приключка. Коли ж мав аудієнцію в імператора, сказав йому, що має таємну справу, яку може виповісти лише віч-на-віч. І цар наказав наближеним віддалитися. Тоді Михайло Петрович і оповів йому, що його брати, Андрій та Григорій, мають якусь антиурядову конспірацію, бо до них часто приїжджають такі й такі люди, і вони про щось постійно радяться. Він, Михайло Петрович, довго зважувався, адже йшлося про рідних братів – зрештою, відчуття обов’язку підданого його імператорської величності перемогло, отож і використав цю нагоду, аби оповісти про це його величності конфіденційно.

Тоді цар спокійно спитав його:

– Сходилися за життя покійної її величності чи сходяться й тепер?

– Тепер уже не сходяться, – чесно відповів Михайло Петрович.

– Звідкіля ти про це довідався? – спитав государ.

– Брати запрошували до спілки й мене. Говорили, що це в інтересах вітчизни. Але відмовився, вони ж просили мовчати. Якийсь час мовчав, а більше не можу!

Відтак цар Михайла Петровича похвалив, навіть потис йому руку, наказав і далі мовчати про те, що довідався, й милостиво відпустив. Ще не виїхав із Петербурга, як Михайла Петровича запросили до відповідного департаменту, де звідомили про милостиве ударування в Симбірській губернії із наказом жити саме там, а не в Лісовичах. Кожну поїздку додому батько мав погоджувати з Петербургом…

Я сидів перед братом приголомшений: чого-чого, а такого не сподівався. Іван же Михайлович, побачивши, яке враження справила його розповідь, навіть вуста розсунув у щасливій усмішці.

– Але ж… – микнув я. – Але ж дядьків заарештовано не було?

– За них заступився якийсь Капніст, – сказав брат. – Не знаєш, хто такий Капніст?

– Капніст був тоді предводителем київського дворянства, а тепер знаменитий поет.

– Отже, знаєш! Бо виявляється, – братовий рот раптом розхилився і з нього вирвалися дивні трубні звуки, які навряд чи можна назвати сміхом, – наш любий батечко, сам того не підозрюючи, всунув голову до нужника! – і брат знову видав із себе ті ж таки трубні звуки.

– Як це? – не збагнув я.

– А так, що ту конспірацію очолював сам царевич, а тепер цар, його величність Павло Петрович, га-га! А дядьки наші були його люди. І збиралась у Григорія Петровича масонська ложа, членом якої був і наш государ. Допетрав нарешті?

Я безтямно кліпав очима.

– А батько не був членом цієї ложі? – спитав.

– Ні! Відмовився від того, я ж тобі казав!

– Господи! Господи! – я схопився за голову. – Але ж… але ж це жахливо!

– А може, не жахливо, а більше смішно, – важко витискав із себе слова Іван Михайлович. – Батька врятувало тільки те, що конфіденціально звернувся до царя. Коли б доніс по інстанції, за ним навіки б зачинилися двері якоїсь фортеці.

– Не можу вбрати до голови! – покрутив я тією ж головою. – Виходить, батько всю решту життя карався муками сумління?

– Через це й повісився, – сардонічно всміхнувся Іван Михайлович. – Як і належить усім Юдам!

– Та що ви кажете? – зірвався я на ноги. – Повісився? Але ж про це…

– Про це ніхто тобі так і не сказав, ніде це не записано, ти був малий і від тебе це сховали.

– Варвара мені сказала: помер від невиліковних сухот, був, сказала, у Почепі, щоб полікуватись у лікаря… як це його прізвище?..

– Довгеля, – підказав брат.

– Так, справді, - лепетів я. – А потім поїхав додому й дорогою помер.

– Варвара сказала сущу правду, вона не вміє брехати, – мовив брат. – У нього виявилися сухоти, він лікувавсь у Почепі, а потім поїхав додому, завернув до свого улюбленого дуба, біля якого покаянно молився ранками, і на тому дубі й повісився. Візниця чекав його з повозом на дорозі, а що пана довго не було, пішов на розшуки і зняв його із шнурка вже цілком неживого.

Я відчув запоморочення в голові, аж мусив приплющитися.

– То що, кластимеш і далі своє писане лайно? – їдко прозвучав у мороці хрипкий сип Івана Михайловича.

Тоді я розплющився й сів. І переді мною постала скривлена, спотворена, перекособочена, багряно-сіра машкара, яку перерізувала навкіс мертва півусмішка, і якось так падало освітлення чи це творилося від запаморочення мого, але зуби тієї почвари стали смоляно-чорні, а очі криваво-червоні, ніби палали вогнем, а волосся здиблене. Але ні, просто Іван Михайлович у черговий раз викидав із себе трубні звуки, які я таки ніколи не назвав би реготом, бо не сміятися, а ридати треба.

– Скажіть мені, Іване Михайловичу, – прошепотів я. – За що ви всіх нас ненавидите?

Сміх миттю обірвався. І я побачив, що почвара, яку вважав своїм братом, почала рости, як тісто, тільки напрочуд швидко. Брат підводився, а за мить його громіздка постать у брудній, розшарпаній одежі почала ще більше розбухати.

– Хочеш знати, чому ненавиджу наш рід, що його бажаєш звеличити своїм дурним писанням? – пролунав цілком тверезий і ясний, без хрипоти голос, який чим далі звучав, тим більшої пристрасті набирав. – А тому, що він темний, як і наше прізвище про це вістить. А тому, що прадід наш пішов за тим, кого й досі проклинає свята церква, отже, й сам проклятий, бо зрадив государя, а відтак став Юдою. А чим ліпший за нього дід, котрий власного батька, який він там не був, виказав гетьману Апостолу, коли той таємно прийшов додому, і його тоді погнали до Сибіру, де він навіки й пропав, отже й дід наш – Юда! А чим ліпші за нього дядьки наші, які ладнали зраду государині імператриці, нашій благодійниці, хай і в спілці із царевичем, і виношували в своїх ідіотських головах порожню мрію про якусь там Малоросію – чи не Юди вони? І які вони там не були, але батечко наш богобоязливий продав таки власних братів, дістав тридцять срібляників, а ще й удавився як Юда. Всі Юди, всі! – його голос гримів, – усі прокляті, і ми з ними, бо їхні гріхи і на наших карках лежать, і ця печатка на наших плечах навіки залишиться! Признаюся, що і я, як і Петро, хотів писати історію нашого роду, але то була б така чорна книга, і що чорти б у пеклі руки собі потирали. А що знаєш ти, який удома ніколи не жив, хіба в дитинстві, а потім наїжджав сюди гостем, про нас усіх? І чи маєш право й совість псувати папір? Їдь додому, біжи й спали свою мазанину, щоб і попелу не залишилося! Бо всі прокляті, всі, навіть той наш ніби благочестивий єпископ, бо й він ладнав із братами конспірації, отже й він Юда! Юди, Юди, Юди! – горлав брат уже цілком несамовито, і я також цілком несамовито зірвався з місця й побіг, б’ючи долонями об двері, які начебто залишив привідчинені, але всі були приплеснуті, а ззаду лунали якісь вигуки, крики, трубні звуки, радісні й жахкі верески. Я ж біг, осліплий від жаху, сліз, урази, і коли вискочив на ганка, сонце вдарило мені у вічі, і я побачив свого коня, на якому сиділо кількоро дітей Івана Михайловича, які й ганяли його двором. Побачивши мене, вони миттю з коня попадали, як гнилі груші, і я знову уздрів, як розбігаються двором, ніби величезні, барвисті миші, малі чоловічки, тонко й пронизливо верещачи. Але не було ані часу, ані снаги зважати на них, я ринувся до коня, скочив у сідло і помчав у розхилені ворота. А наді мною засвистіли грудки, хоча ні, не грудки, а каміння, бо один важко гупнув мені у спину. Кінь летів, перетворившись у струну, а я ридав, струшуючись і від ридань, і від кінського скоку – світ переді мною розлився, розплився, покрився кривавим туманом, і не тямив я ані куди їду, ані по що. Здавалося, за плечима колотиться червоно-чорна пітьма, і ця пітьма доганяє мене, хоче схопити за карка, тягне кощаві пазурячі лапи, а в тій пітьмі й досі трублять роздерті у сміху чи жахливому крику роти, улюлюкають, верещать і свистять, наче жбурнуті із пращ каменюки, в яких раптом повиростали крила – ось яких вовків випустив услід за мною півзбожеволілий брат мій. Я навіть чув, як вони біжать: тупотять сталевими лапами, наїжили, як їжаки, сталеву шерсть, чорнотілі, з розхиленими червоними пащеками, з яких бухає вогонь і з так само палахкими очима, зажерті, хижі, радісні, щасливі, а водночас повні зненавиді, залізні вовки мого жаху!

Скільки так безрозсудно мчав, не відаю, очевидячки, перестав поганяти коня, і він сам сповільнив хід та й пішов, зрештою, ступою. Коли ж сяк-так отямився, уздрів, що боже провидіння вивело мене на чудову, зарослу квітами галяву, посеред якої ріс крислатий, кулястий із простертими аж до землі гілками дуб. І останнє, що збагнув: здається, це той-таки дуб, до якого приходив молитися батько, і на якому, зрештою, Й завершив своє життя. Я півнепритомно зліз із коня і подибав мертвими ногами, але, не доходячи дуба, зваливсь у траву, на короткий час покинувши цей світ, тобто втративши тяму.

Опритомнів од того, що кінь лизав мені лице. З натугою сів і просидів якийсь час, доки перестали густи в голові джмелі. Тоді вирішив на цій галяві передихнути, щоб привести до ладу розбурхані думки, адже стільки несподіванок і разячих новин відразу звалилося на мене. Отож розгнуздав коня і пустив його пастися – це була вивчена й спокійна істота і її при пасінні ніколи не сплутували – сам же пішов обдивитися дуба. Звісно, ніякої певності не мав, що це батьковий дуб – стільки було в цьому лісі подібних галявин і подібних дубів!

Але це не мало істотного значення, важливо, що саме в подібному до цього місці знаходив притулок покійний батько, втікаючи від світу, щоб на самоті помолитися Богу. І я тепер міг достеменно збагнути чому: довкола жив розлитий, наповнений сонцем, густим повітрям та тонкими квітковими запахами спокій. І саме це допомогло й мені, бо таки здолав, завдяки йому, власні розбурхані почуття і зміг сяк-так зосередитися, а передусім отямитися.

Інформації й справді було багато, при тому разючої. Відтак, перше: чи правдива вона? Гадаю, що так, але зумисне очорнена, скривлена й подана примінено до поглядів та думок Івана Михайловима. І мені подумалося: так само, як цей дуб серед галявини можна по-різному сприймати вранці, вдень і ввечері, або ж, коли він той, на якому повісився батько, або не той, так само по-різному можна тлумачити ті ж таки реальні факти, адже вони завжди вдягаються в одежу сприймання їхнього тлумача – це річ безсумнівна. Отже, виходило те, про що я думав, – ніби мав попередження собі, коли їхав через ліс до Івана Михайловича, і кінь мій стривоженої зупинився. Це значить, що звір, якого відчула чутлива тварина, був мисельний, але це справді хижий і небезпечний звір, який завжди оживає, коли дивитися на світ через задимлене скло. Іван Михайлович через таке скло й дивився. Отже ми, троє братів, таки писали (в розумі своєму, чи на папері, чи в почуттях, не має значення) три цілком одмінні книги про один і той-таки предмет – рід наш. Петро Михайлович подавав ніби офіційну його версію, значною мірою убілюючи й опускаючи неприємні чи неприйнятні йому факти. Історія вийшла, треба сказати, суха, вигладжена й малоцікава. Іван Михайлович уклав у своєму умі, як він назвав, чорну книгу роду – у нього всі були юдами, отже, й виходила мішанина: засуджуючи тих, котрі повставали супроти тиранії над рідною землею, він однаково засуджував і тих, котрі тиранію захищали, тобто стали її вірними підданими, цілком не беручи до уваги того факту, що кожен із них чинив чесно і відповідно до своїх переконань. Існує, як уже казав, і цю думку висловлював і Петро Михайлович, Богом визначене природне право кожного народу жити своєю, також Богом наданою, волею, отож чи є зрадою боротьба за цю свободу? Кожна нормально мисляча людина скаже, що ні: і звір захищає своє лігво з дітьми, і пташка своє гніздо, а коли вони напасника поранять чи вб’ють, то – не злочин, а акція захисту – така річ, до речі, відбита і в праві. З другого боку, той, котрого родича чи близького собі, звір чи птах поранив чи забив у захисті, бачить від них небезпеку й для себе і прагне того звіра чи птаха знищити чи посадити у клітку, щоб вільно панувати в просторі, де ті раніше жили. Отже з природних меж такі речі не виходять. Відтак оцінка події вийде цілком суперечна у звіра та птаха чи в того, близького якого ті забили, захищаючись. Петро Михайлович у перипетії такої боротьби ніби не входив, але писав цю історію в умі – можна вважати, що він був на позиції того, хто своє гніздо захищає. В Івана ж Михайловича все змішалося: він засуджував однаково й мисливця, що вбиває звіра чи птаха та їхніх дітей і звільняє від них для себе простір, а водночас і самого звіра чи птаха, за те, що вони оборонялися. Яка ж має бути моя позиція? Очевидно, в такому постулаті: "Пізнати – це зрозуміти", – саме це я й хочу покласти каменем під свою мислительну споруду, хоча, коли казати правду, мої симпатії на боці звіра чи птаха, котрі захищають свої лігва ти гнізда. Таким чином, і я, як Петро Михайлович, не вважаю зрадником ані гетьмана Івана Мазепу, ані його палкого й вірного прихильника, свого прадіда. Але чи й справді дід наш, Петро Григорович, доніс на власного батька, коли той таємно прибув на рідну землю побачитися з родиною? Ця річ була для мене цілковито нова, при тому нестерпно болюча, адже тут порушувалася одна із десяти господніх заповідей: шануй батька свого. На жаль, тут я не встиг розпитатися в брата, єдиного носія інформації, бо той став несамовитий і не до розпитів було. Але він сказав: виказав гетьману Апостолу батька. Отже не Таємній канцелярії, як робилось у подібних випадках, тобто не державній інституції, супроти якої прадід був вороже настановлений, а поділився зі своїм родичем, одруженим на рідній сестрі прадіда, відтак за межі родини інформації не виніс, її виніс той, котрий раз зрадив свого володаря, Івана Мазепу, завдяки чому й сам став гетьманом, отже зраджувати живу частку того володаря, прадіда нашого, було для нього в порядку речей: мав уже іншу до попередньої систему думок. Окрім того, прадід прибув у Гетьманщину не тільки заради побачення з родиною, був він не сам і мав до гетьмана таємну місію від Пилипа Орлика, а отже дід мав його привести до Апостола. Чи був дід при цьому Юдою? Очевидячки, ні, він бажав порадитися із родичем-принципалом, адже сам зробився його живою часткою – прибічником, – ось у чому складність! Можливо, й те, що Апостол заарештував прадіда, стало для діда несподіванкою, але й він, і гетьман вже були людьми половинчастими: частина думок і серця – на боці тих, котрі боролися за свободу своєї землі, а частина вже – рабська, на боці поневолювачів; інакше жити і встояти в тому світі, щоб здобути собі місце під сонцем, не могли. Але великий, з десяти найбільших, гріх дідом було учинено, більше того, саме в той час він і дістав від Апостола слободу, яка потім стала Лісовичами, чи не було то сатисфакцією за батька? Як би там не виходило, дід зрадив не так батька, як самого себе, тобто дав перевагу в своїй душі рабу, а не войовнику за свободу, лицарю та воїну – ось що зумовило душевне сум’яття, яке не покинуло його до смерті, бо в його душі точилася постійна війна тих суперечних начал. Отже, коли він і був Юдою, то тільки тією мірою, що вірно служив справжньому Юді, відтак, не сказати родичу чи зверхнику про батька не дозволяла йому честь слуги чи підлеглого, – це в тому випадку, коли він прадіда й справді виказав. Але могла бути й інша ситуація: батька дід вивів на Апостола, бо той мав місію посланця. Отож дід може називатися Юдою тільки через те, що вибачив Апостолові зраду, тобто знищення посланця, що засуджується мораллю цього світу, більше того, взяв у нього сатисфакцію – місце під сонцем, а не прийшов до нього із мечем помсти, як достойний син. Дядьків моїх юдами назвати не можна тим більше, адже вони були з тих, котрі боронили власне природне право. Новиною для мене було те, що їхні думки цілком поділяв і найстарший брат, єпископ Йоасаф. А що це свідчить? А те, що з чотирьох синів нашого діда тільки один виховав у собі раба, три були волелюбні й одномисельні – чи не є це образом дідової душі?

І тут раптом у пам’яті виплив мій візит до Василя Капніста. Як той сказав? "Дивні виходять речі, можна подумати, що ви не небіж Григорія Петровича, а його син. По-моєму, ваш батько думок Григорія Петровича не поділяв".

Відчув, що лице мені набрякає: яким ідіотом виглядав тоді перед Капністом? Адже він усе знав. Знав про батькового вчинка (як сказав Іван Михайлович, навіть захистив братів перед царем), знав, що я син його і міг бути підісланий до нього, щоб вивідати сокровенну його таїну хоч би про поїздку в Німеччину. Ні, це жахливо! Але яка великодушна він людина! Міг би погнати мене, а лагідно прийняв, навіть схвалив мого наміра писати історію Малоросії, вказавши людей, які тим займалися. Нікого цим не підставляв, адже йшлося про наукові, а не політичні інтереси. Але щось тут не зв’язувалося. Те, що Василь Капніст із дядьками та іншими однодумцям входили в конспірацію, що вела через масонську ложу до царевича Павла Петровича, річ безсумнівна. Але чи з відома царевича та його однодумців була здійснена поїздка до Німеччини? Адже Капніст виразно сказав, що мета була, правда, не підтвердив, що мета політична – я, до речі, про ту мету так нічого й не довідався, а цей мій інтерес міг видатися Капністу дуже підозрілий. І ще одне, свого часу цього не записав: у (дальній кімнаті Василя Васильовича висів великий портрет Павла Петровича, отже, його він шанував, адже про цього царя в наш час не говорять прихильно, навіть переказують оповіді, ніби він був майже ідіот. Але те, що вчинив з моїм батьком, того аж ніяк не доводить, навпаки, дозволяє побачити у вбитому цареві людину тонкого розуму: він заткнув батькові рота не покарою, а милостивим пожалуванням, відтак заслання останнього було цілком почесне: батькову честь не умалено, його за вірність ударовано, але за братопродавство осуджено, тобто себе батько мав покарати сам, що, зрештою, і сталося. Що ж до дядьків, можна припустити (фактів до цього не маю і напевно ніколи не матиму), що вони входили в подвійну конспірацію: велику, загальнодержавну, і меншу, що стосувалася прав та свобод Малоросії. Чому так думаю? А тому, що патріотами Малоросії вони безсумнівно були; окрім того, й вони, і Василь Капніст після батькового виказу ніколи більше політичною діяльністю не займалися, а ніби залягли, обмежившись заняттям господарськими чи мистецькими (музика Григорія Петровича й поезія Василя Капніста), навіть виїжджали з маєтків вельми зрідка – чи не стало це результатом розмови Павла Петровича, государя, із Василем Васильовичем після батькової візитації? Можливо також, що Павло Петрович про малоросійські забаги цього гуртка знав, навіть давав якісь обітниці, адже деякі свободи Малоросії повернув, про що я вже казав, – але чи не стало те, що Малоросії гетьманства не привернуто, результатом батькової акції, адже той напевне мав сказати царю, що конспірації гуртка Василя Капніста та його друзів були таки малоросійські?

Складні це речі, я більше намацую їх інтуїтивно, аніж віщу напевне, бо мушу блукати у тьмі незнання. Водночас, знаю інше: все в цьому світі незвичайно химерне й незмисленно пов’язане, отже й кожен факт, про який довідуємося, може бачитися із різних ракурсів та підсвічувань, а правдешня сутність його, як правило, для людини зчаста захована, отже перебуває хіба в божому віданні.

А тепер про батькове братопродавство. Андрій та Григорій Михайловичі, як сказав, не були юдами, навіть переступниками присяги, даної російському престолу, бо учинилися прихильниками спадкоємця того престолу, а це не зрада, а змова. Батько ж наш, людина виняткової честі та ретельний виконувач доручених собі завдань, не міг не відчувати душевної незлагоди від того, що знає про законопереступні діяння братів і тримає це в таємниці, тобто хоча й відмовився від участі в їхніх справах, пасивно був таки на їхньому боці, що суперечило системі його настанов – ось чому так запізно їх виказав і тільки в конфіденційній розмові із царем – як на сповіді, хотів звільнити душу і не задля винагороди те чинив, а з обов’язку даної ним присяги, а обов’язок він ставив над усе. Але Юдою він став. Чому? Ним зробив його цар, бо тридцять срібляників йому видав, хоч батько того не просив, більше того, прив’язав його до них. Саме тому Михайло Петрович згодом за безцінь продав того нещасного для нього маєтка і втік назад додому. Очевидно, розум у царя був, певною мірою, диявольський, адже це він, государ, зруйнував батькову душу, тим більше, що брати його не розділили участі Христа, тобто покарані не були. Чи ж був він без вини винуватий? Ні, винуватий був, закон родинної єдності у людській моралі завжди ставиться вище потреб та законів державних, а поняття братньої спілки та солідарності стоїть непорушним її, моралі, постулатом. Батько чудово це розумів – ось що повело його в петлю, інакше цієї проблеми вирішити не міг. Бувши важко хворий сухотами, і без того невдовзі помер би, але тоді не здійснився б акт каяття. Отже, його самогубство й стало таким каяттям, як стало воно і в справжнього Юди. Чи прийнято це каяття чи ні (у справжнього Юди – ні), знає хіба сам Бог.

Ці думки привели мене до сякої-такої рівноваги душі. Додому повертатися не хотів, бо Варвара відразу ж помітить: щось між мною та братом сталося особливе, а саме її, із жалощів, я волів би відсунути від цих переживань – не для жіночих умів та зваг це речі, вони цілком належать чоловічому світу.

Лежав у траві, дивлячись у небо, і мені прийшла думка: піти, повернувшись, вночі на горище, де стояла астрономічна труба, аби на собі перевірити, що міг бачити через неї батько і чому це заняття так його вабило. Зараз же наді мною розіслався яскравий чистий блават, і в ньому натхненно дзвонила сіра грудочка – жайворонок. Спробував уявити, як приходив востаннє сюди мій батько, намагаючись з'ясувати, що саме міг тоді, перед смертю, відчувати. Але це мені не давалося, хоч знав, про що міг думати; сам же я надто вичерпаний і пережиттям, і власними гадками, які випили мою енергію, а власне мене самого. І, заколисаний мірним шелестом дубового листя, тим шелестом, який завжди присипляв сестру мою Варвару, ще дівчинку, а також невгамовним дзвоном небесного співуна, я заснув, поринувши в сірі хвилі, що покрили простір. І побачив батька, який лізе на стрімку голу стіну, з-під рук та ніг йому осипається каміння, однак уперто долає скелю, п’ядь за п’яддю підіймаючись і не помічаючи, що вгорі, майже на вершку, в улоговині між каменю лежить, скрутившись, величезна змія, яка вже почула батькове наближення і сторожко звела бридку голову, вистрілюючи з розтуленого рота роздвоєним язичком. А батько ліз і ліз, обличчя мав мокре від поту, який стікав по лобі й щоках струмками – звисали краплі і з підборіддя. Дивне було й те, що бачив його обличчя, але рис вирізнити не міг, і це тому, подумалося, що по-справжньому в моїй пам’яті вони не збереглися, а жодного портрета після себе, як дід, не залишив. Тобто це була людина без обличчя, бо ніби затуманилося, ніби ті струмки поту, відразу ж, випаровуючись, покривали його туманним флером, з якого проступали не очі, а нагад про очі, не ніс, губи, підборіддя, а нагад про них, отже, це було обличчя взагалі, а не неповторно його власне, і ось побачив, що батькова рука тягнеться до малого куща, що витинався зі скелі, намагаючись схопитися за кореня, випнутого з каменю, – саме біля того куща й лежала гадюка. І вона ще вище зняла голову й зашипіла – тоді батько її й побачив. І в нього жахно розплющилися очі, рот розтулився, і звідти вирвався дикий крик, а рука відпустила корча, батько схитнувся всім тілом і з довгим протяжним стогоном почав падати, розкинувши руки й ноги, донизу. Впав, але не вбився, лише закривавився, ушкодивши руки й ноги. І я прискочив до нього, намагаючись допомогти звестися чи підняти його. Але мав непомірну вагу, ніби був із заліза, і не міг ним двигнути, відтак із жалю та відчаю заплакав.

– Покинь мене, – сказав батько, зводячи цілком покрите кров’ю, а отже червоне лице. – Покинь!

– Не хочу тебе покидати! – вигукнув розпачливо я, намагаючись витягти його.

– Покинь, сину, – прошепотів батько. – Не бажаю бути тобі тягарем, бо не для тебе він.

Тягар і справді був не для мене – підняти батька не міг.

– Що ж маю робити? – із відчаєм спитав.

– Нічого, синку, нічого, – прохрипів батько. – Хіба… помолися за мене.

Тоді я побачив, що до місця падіння впритул дотикається лісова галява, посеред якої росте великий, крислатий дуб. Трава густо покрита росою, спалахувала, ніби насипано в неї коштовних каменів, і я пішов, ранячи ноги об ті камені – на тілі ж у мене був подертий чернечий хітон. І дійшов до дуба, до місця, де притоптано траву, і впав на землю коліньми, відчувши, як вони вгрузли. І звів руки в німому проханні, спрагло дивлячись у небесний розлив, на якому ще не позникали до решти зорі. І уздрів там величезне, на ціле небо, обличчя, яке й обличчям не назвеш, бо вигнуте було не назовні, а в середину. І уздрів темні, як бездонні колодязі, очі, які й очами не назвеш, бо не були чітко окраєні. І побачив скручені звивини велетенського мозку, що займав половину неба, і мозок той пульсував, бурунив, пінився, клекотів і вряди-годи викидав із себе гарячі й високі, нестерпно яскраві снопи. І ті снопи виростали в стовпи, росли й росли у глибину безмежжя, бо безмежжя собою й позначають. І зорі на тому обличчі стали як родинні плями на цері; кожна пляма – рід людський. А рота й носа на тому обличчі не було. І виступив із того велетенського мозку зі стовпами-снопами янгол, котрий сказав голосно:

– Чому дивуєшся? Скажу тобі таємницю звірини, яка має сім голів і десять рогів.

І я побачив ту звірину, яка була й нема, але яка ще має вийти із безодні – тоді піде вона на загибель. І я пізнав, що мешканці землі – їхні імена не записано до книги життя від закладин світу – дивуються під цю хвилю, адже бачать, як зрештою і я сам, що звірина була й нема, але добре знали, що вона з’явиться. І це, здається, й був образ розуму, котрий має мудрість, але чи хто пізнає її, мудрість оту, в цьому світі, а коли ніхто її не пізнає, то що можу я, малий хробак і комаха?..

Прокинувся у холодному поті. Хоча лежав під дубом, сонце змістилося і пекло в обличчя. І я раптом згадав похорони батька, хоча був тоді дитям: усі навколо похмуро-урочисті, якісь обличчя, постаті, квіти, що трупно пахнуть, тремкий і трохи гугнявий голос священика (отже його не ховали як самогубця), заплакане й потемніле обличчя матінки, котра плаче й плаче, не зупиняючись, а я дивуюся, скільки може міститись у ній тих сліз. І до мене підходять ті похмуро-урочисті люди й кожен кладе на голову руку, кажучи: "Сирота! Сирота!". І я відчув, що слово "сирота" гірке на смак, як сльози матінки, і як сльози мої власні, хоча я, здається, не плакав. Не плакав, а смак сліз відчував. І всі ми дивилися в одному скерунку – на труну, витесану з дуба, пишно прибрану, покриту квітами, а з-поміж квітів проглядало жовте, воскове лице якогось незнайомого чоловіка. Я знав, що то мій батько, але не вірив, адже батько насправді був зовсім не такий. І чомусь подумав, що коли б хтось підніс до тієї воскової голови вогонь, то вона засвітилася б, як свіча. А може, ота свіча, що вже горить, подумав я, і випливла з тієї голови? І було мені так дивно, адже того, що відбувалося, я цілком не розумів. Чи це гра якась, але чому вона страшна? І мені захотілося сховатися від усього цього. І я пішов між урочисто-похмурих лиць, а їхні постаті мені здавалися обвугленими стовбурами дерев – десь перед тим бачив ліс, що постраждав від пожежі. І мені здалося, коли пробирався поміж стовбурів-людей, що й тут пройшла пожежа, бо слово "пожежа" було для мене жахке. Ніхто мене не зупиняв, отож пробирався далі й далі, намагаючись не зачепити жодного обгорілого стовбура, а коли дістався ганку, притьма кинувся під нього і в розчинені двері, адже люди й труна стояли в дворі. І побіг порожніми кімнатами, де пахло воском і ще якимсь важким запахом. Я біг і дивувався, бо й тут всі двері були наростіж, і ніби чорний продув гуляв. Конче треба було від того всього сховатися, і я безпомічно роззирнувся: куди бігти й куди іти? Відтак уздрів відхилені дверцята шафи, кинувся туди, забився у пітьму, ще й заплющив очі, тим самим витворивши ще більшу пітьму, і тихо, як мишка, сидів там, дрібно цокотячи зубами. Там мене, зрештою, і знайшли. А коли вивели на ганка (хто то був, не пам’ятаю), здивовано побачив, що подвір’я зовсім порожнє. Якось дивно і страшно порожнє, тільки де-не-де, тут і там, валялися поламані і розтоптані квіти, які ще дихали, але твердо знав, що дихати вони скоро перестануть…

Повернувся додому під вечір, коли почали западати сутінки. За цей час устиг отямитися настільки, щоб могти почуттями керувати.

Варвара зустріла мене похмуро.

– То що виїздив? – спитала, ніби й байдуже.

– Як завжди, – майже весело сказав я. – Гадаю, більше мені їздити туди не варто.

– Тоді приїде до тебе, – спокійно сказала сестра. – Він скажений, але не злий.

Однак я такого поблажливого визначення після того, що сталося, не поділив би.

– Забула тобі сказати, – мертвим голосом мовила Варвара, – щоб не розпитував у нього про батька, він тоді несамовитіє.

– Але ж чому? – спитав я.

– Сам знаєш, – коротко буркнула й повернулася, щоб іти, але вчасно схаменулася. – Вечеряти будеш?

Я зчудувався: невже знає, про що говорили з братом? Коли ж знає, чому не здогадалася, що брат навряд чи мене гостив, отже, від ранку я й ріски в роті не мав, якщо не рахувати ягід, яких трохи зібрав у лісі.

– А як думаєш?

– Думаю, що голодний, – незворушно сказала сестра.

– Тоді нічого питати, – не зовсім чемно кинув я.

– Сама тобі подам, – сказала Варвара, очевидно, хотіла зі мною порозмовляти. – В кабінет чи в їдальню?

– В кабінет, – відказав я, плуганячись через залу, ноги були пудові, ледве ними двигав.

Принесла молока, сиру зі сметаною, шматка запеченої курки, масла та хліба. Я це вмолов зі спритом, тоді як сестра нерушно стриміла в кріслі біля столу, поринувши в напівтемряву. Я ж, поки їв, не вимовив і слова, мовчала й вона.

– А що, більше поїсти нема? – спитав, утираючи рушником рота й руки.

– Зараз принесу, – відгукнулася і неквапно подалась із кабінету.

За якийсь час принесла тарілку холодцю, ще шматка курки і вдруге наповненого молоком кухля. Я вмолов і це.

– Після лісу їсться, – сказав, мов вибачаючись.

– Чого так пізно? – спитав із темені прісний голос.

– Проїхався лісом, вибирав дерева, хочу дещо прибудувати. Але вона на мої брехні не далася.

– Брат розповів про батька? – спитала зморено, власне не спитала, а поклала інтонацію посередині між запитанням і потвердженням.

– З чого взяла? – буркнув я, догризаючи куряче стегно.

– Бо на тобі лиця нема, Тодосю, – мовила жалібно, і я почув, як у півтемряві щось захлюпало.

– Чого ти? – звів голову.

– Ми тебе від того берегли, – сказала, хлипаючи, сестра. – Ти в нас найменшенький, тож вирішили: хай цього не знає.

– Хто це – ми?

– Всі ми, брати й сестри. І Іван, і Петро, й Олександр.

– Отже, всі повинні знати, а я ні?

– Еге ж, – з плачем видихала Варвара. – Знаємо це мимоволі, а ти можеш чистий залишитися. То він розказав?

– Розказав, – буркнув я. – І добре зробив! Бо те, що є, те є, і ніде дітися!

– Еге ж! – схлипнула сестра. – Так мені чогось жаль батечка, такий він добрий був, такий… – і вона заридала.

– Гаразд, сестро, – мовив я. – Всі про це знаємо й досить того!

– А тобі його не жалко? – спитала сестра.

– Не знаю, – чесно признався я. – Майже не знав його. Але по-людському – жалко.

– А мені ще й досі пече, – сестра схлипувала, але вже втирала сльози.

– Ради нема! – трохи жорстко мовив. – До речі, а його астрономічна труба дуже запилена?

– Коли поїхав ти, печально мені стало, – мовив голос із темені. -То я й полізла на горище і все там пообтирала. Навіщо це тобі?

– Не знаю, – буркнув. – Хочеться ближче глянути в небо.

– Думаєш, він там? – майже пошепки спитала.

– Не знаю, – мовив. – І ніхто цього не знає.

– Що ж хочеш побачити?

– Себе, – сказав. – А може, себе в ньому.

– Еге ж, – знову схлипнула в кутку. – Так часто відчуваю його в собі…

Отже вона мене ніби й розуміла. Дивно, але ж і я бажав приховати від неї ту страшну правду. Приховати від тієї, котра, може, найбільше про неї відає.

– Втомився я, – сказав. – Ходи й ти спати, сестро!

– Коли ж дивитимешся в трубу?

– Серед ночі. Якщо прокинуся.

– А коли не прокинешся?

– Тоді в трубу ніколи не дивитимусь.

– Тато теж прокидався серед ночі, - повіла печально сестра. – Тихесенько так вставав і навшпинечки виходив. А я завжди те чула. І мені дуже не хотілося, щоб він дивився в ту трубу.

– Чому ж? – спитав.

– Не знаю! Боялася! А чому боялася, не відаю.

– Отже не хочеш, щоб і я дивився на небо?

– Так! – видихла сестра. – Краще б не дивився. Бо часом… часом і за тебе страшно стає…

Отже сестра не так знала, як відчувала: шлях, по якому ступаю, небезпечний. Але кожен воїн, котрий одяг бойові риштунки, вже тим прирік себе на небезпеку і має бути готовий рішуче і без озирок стати на прю! Звісно, коли він не боягуз…

Прокинувся серед ночі через те, що сни мої раптом ніби поперерізалися ножем. Не відаю навіть, що снилося, миттю про те забув. Не було й млявості, як буває, коли невчасно прокинешся, відчув себе свіжим, наструненим і цілком відпочилим. Отож тихо звівся і, ступаючи навшпиньках, пішов без свічі в сіни, де стояла драбина на горище. Не знаю, чи прокинулася при цьому й Варвара – зараз було байдужки. Тихенько, аби не рипіти, піднявся нагору і, витягши руки, щоб не наткнутися на щось, рушив до комірчини, в якій стояла рура. Двері комірчини були відчинені, я зайшов до середини і всів у крісло, яке стояло якраз проти труби. Рура висовувалася у засклене віконце, крізь яке просівалося кволе світло – ніч була зоряна, але безмісячна. Притулився оком до окуляра, і небо різко до мене наблизилося, а зорі побільшали. І я раптом збагнув, якого інтереса мав батько, коли самотньо між ночі вдивлявся в ту засипану небесними тілами безмеж. Адже перше, що відчув – це був жах. Жах, що тому безмежжю немає кінця, а це і є те, чого мозок не може сприйняти, адже звик жити у світі початків та закінчень. Тут же ані початків, ані закінчень, відтак сприйняв і зрозумів, що безмежжя – це і є ніщо, а водночас усе. Неначе впливав у те незбагненне ніщо, тямлячи, що ніколи його не пізнаю. Так само ніколи не пізнаю й усе. Отже, мозок наш – маленька свічечка у безчасній і безконечній темряві, яка горить аж вельми короткочасно, а коли догорить, зникає вона, а не темрява, бо темрява, як і світло, так само безмежна і значить ніщо і все. Ось для чого, подумав я, запалено оті зорі – всі вони дочасні свічки, але без них не було б ані неба, ані відчуття безмежності, ані дивного й непідвладного розумові потягу в те небо. Відтак не було б Бога, а без нього наші пристрасті не відбулися б. Отож не тільки Бог творить і запалює наші короткосвітні свічечки, але й їхнє світло творить і запалює до чину Його. Відтак ми з ним – одне ціле: він у нас, а ми у ньому – ось для якої вісті послав свого Сина. Той прийшов, а ми його розіп’яли. Але й він, і той, котрий його послав, чудово відають: не його ми розіп’яли, а себе. Не йому вчинили мордування, а собі; не його послали на смерть, а вмерли в собі. Саме тому він воскрес. Воскрес, але це не він воскрес, не може бо вмирати й воскресати безсмертний, а воскресали ми в ньому, а отже в житті. Відтак його життя на землі – це образ життя всіх живих та сущих у світі, а коли так, його, життя, треба перейти, як це й призначено кожному. Кожен із сущих запалює та гасить свою свічу сам, хоча призначено творити це Богові. І в цьому немає нічого абсурдного, адже ми частки його. Зрештою, й абсурд життя – ніщо інше, як частка його незбагненного, вічного розуму. Отож упокорися духом, комашко мала, мислячий очерете! Бери на плечі хреста і йди на свою Голготу. Побіч тебе розіпнуть злодіїв: один дістане волю, а інший з тобою помре. Один покається, а інший – ні, і це значить, що все почнеться спочатку, адже кожен початок витікає з кінця. І в цьому великому колі, що вічно обертається, ти, комашко мала і мислячий очерете, твори й живи, як хочеш, і ніхто ніколи тебе не покарає, бо покараєш і судитимеш ти себе сам, адже ти – частка його. Одне бережи і плекай: не втрачай тієї частки. Бога заради, не втрачай! Інакше світлі первні душі не виплетуть ще однієї лунки в безконечній сітці світу та всесвіту нашого!

Такі дивні думки навідали мене тієї ночі, і, я був цілком певний, що то не мої думки, а мого батька, адже для того, щоб їх дістати, він і наближався, за допомогою астрономічної рури, до неба, аби ті думки там прочитати.

Варвара як у воду дивилася: Іван Михайлович невдовзі явився до нас, добрий і благодушний, як Бог, вибачився за свою несамовитість, попобивши себе в груди і добряче себе пошпетивши, – ще несподіваніше було, що відмовився від вигідної для себе оборудки з тієї причини, що я мав понести втрату при ній, а меншого брата, як старший, він кривдити не може, бо заміняє мені батька, відтак по-батьківському й ставиться. Через те запропонував зміни в оборудці, щоб наші інтереси задовольнилися порівну. Ця доброта Івана Михайловича була така несподівана, що Варвара пустила сльозу, а я не міг його вибачень не прийняти, тим більше, що хотів розпитатися про діда, тобто про те, чи можна його вважати батькопродавцем, адже в тому місці прочувалася неясність. Іван Михайлович сам заговорив про діда, ніби вгадуючи мої запитання, признавши, що з дідом він під лихий настрій таки перегнув: Юдою Петра Григоровича назвати важко, адже він тільки оповістив про прихід свого батька Данилу Апостолу, при тому на вимогу самого прадіда, бо той не тільки бажав побачитися з родиною, а мав до Данила Апостола свої конфіденції чи ж якісь передання від Пилипа Орлика. За те Апостол прадіда й заарештував, бо вони з гетьманом гостро посварилися, предмет сварки йому, Івану Михайловичу, невідомий, отже дід у засланні свого батька до Сибіру і в смерті його винуватий не був, хоч, може, офіційно цей факт і використовувався як позитивний, але то чинилося із засад тактичних.

Це пояснення відповідало тим думкам, які я передумав біля батькового дуба, тож, сказати по-правді, мені значно відлягло від серця, адже із вовків, що їх погнав за мною любий мій брат, котрий заміщає мені батька, саме цей видався мені найстрашніший, і це тому, що батько був породженням іншої епохи, коли Гетьманщина згинула, отже щодо неї зобов’язань честі не мав; дід же мав, окрім того, дід зраджував не братів, що в природі часто трапляється через природну ворожнечу на конкуренційній основі, а батька, а це вже річ у моралі недозволена. Правда, останнє міркування Івана Михайловича, що батькопродавство все-таки використовувалося із тактичних міркувань частково чорної тіні із діда не знімає, отже, до кінця цього найстрашнішого вовка не вбиває, і прикрий осад на душі все-таки залишався. Річ у тім, що мені органічно бридке поняття зради, вважаю це найгіршим із гіршого, і тут з собою нічого вдіяти не можу.

Ми пригостили Івана Михайловича обідом, за яким він не вжив ані краплі хмільного, тоді як я вжив, щоб припекти отого сірого камінчика в грудях. За обідом Іван Михайлович знову торкнувся пекучої теми про діда і звістив, що Апостол, гетьман, заарештував прадіда з міркувань політичних: нібито Пилип Орлик виступав конкурентом Данила Апостола на гетьманську булаву, а в таких випадках всі правителі світу бувають нещадимі. Загалом, це місце темне, сказав брат, і хто зна, чи колись проясниться, – речі це вельми потайні, але коли я бажаю, лукаво сказав брат, то можу в тому покопатися. Звісно, він чудово знав, що копати я можу, а викопати щось таки не зможу – і це було як фальшива мапа при пошуках скарбів.

Розійшлися ми цього разу з братом мирно, навіть обійнялися на прощання, але коли я стояв на ганку й проводжав його очима, мені на серце найшла стума, яку вже не міг погасити до кінця дня, а це значило, що своїх вовків, випущених проти мене, Іван Михайлович із собою таки не забрав.