Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 6 ХЛІБ ЖИТТЯ. ЙОАСАФ

Про Йоасафа знаю мало, ще менше знав брат Петро Михайлович, бо щодо нього в наших родинних паперах не залишилося нічого. Папери, які я вийняв із його гробу майже потліли, але дещо з них я зумів не так врятувати, як переписати, були то малі недогарки. Річ у тому, що Іван, який згодом став Йоасафом, молодим пішовши з дому, навідувався вельми рідко, навіть коли ще навчавсь у Київській академії. Отож моя розповідь про нього буде тільки частково заснована на певних, з документу взятих, даних, а більше на грі моєї уяви. Однак уяву свою я живив тим справжнім, до чого доступитися мені довелося. Закінчивши богослов’я в академії, Іван прийняв чернецтво і жив у різних малоросійських монастирях. Як він там жив, хто були його друзі, близькі, які мав думки, що йому боліло, чого праг – все це навіки залишиться у прірві часу, хіба, може, він сам, чи хтось із його близьких щось про те написав і потім те написане комусь цікавому відкриється. В записках Петра Михайловича, окрім тих принагідних згадок, що тут уже подані, стоїть таке: "Іван не бажав бути єпископом і з рідної землі їхати не хотів. Єпископом поставлений насильно". Брат не звістив, звідки взяв це подання, очевидячки із усних оповідок, якими він широко користувався. Але сам Йоасаф, як уже говорилося, свій життєпис таки списав, однак чомусь велів його сховати в труну, на цьому життєписі й будую свою оповідь, наскільки факти її зуміли прорости в моїй уяві. Коли ж я щось подаю не так, щось пересолив і поклав на порожніх здогадах, хай простить мені покійний дядько Йоасаф і ті наступники наші в роді, до яких посилаю цього твора.

У м’ясопустний тиждень, 14 лютого, він ледве відслужив службу, відчуваючи зрадливе тремтіння в ногах – так завжди бувало, коли мав статися черговий напад, і, зібравши всю силу, щоб не гримнутися на діл перед зібраним людом, подибав, ледве пересуваючи ноги, бо вони увіч дерев’яніли, з людських очей. І як тільки від них сховався, сила відразу ж покинула його й напевне гримнувся б, коли б навчений на такі випадки служка Іван не підхопив, а що був хлопом дужим (на те й вибраний був Йоасафом), то взяв єпископа як дитину на руки – далі себе трудити єпископ не мав уже потреби. Його посаджено в повоза, коні рушили й доправили єпископа до келій; Іван обережно заніс його в приміщення і вклав на ложе, обкутав ковдрою й запитав, чи нічого більше не потрібно. Єпископові важко було й вустами рухати, отож кволо махнув рукою, бо знав: зараз його охопить важкий сон, з якого вийде хіба за декілька годин, – снів же від якогось часу почав боятися, в них чомусь почали приходити ті, кого велів свого часу карати. Початок сну завжди бував однакий: Іван відносив його до великого позолоченого крісла, садовив, відтак із кромішньої пітьми виступав ніби витканий із тієї тьми судовий писар і викликав його жертви, як свідків, бо не їх судили, а таки його, називаючи жорстоким гонителем і немилосердним осудником.

Але сьогодні все відбулося інакше.

Із тьми виступила тінь писаря і урочисто промовила до єпископа:

– За повелінням вашого преосвященства мушу нагадати вашій милості, що стілець, на якому волите сидіти, оббитий шкірою з вашого попередника, так само Йоасафа, який неправедно судив. А ще за повелінням вашої милості маю обов’язки рецитувати вірша архієпископа чернігівського Івана Максимовича, котрий про цей предмет оповідає, і має назву "Камбиза".

Звелите почати?

Тінь судового писаря розгорнула пергаменового сувоя і гострим фальцетом із завиваннями почала вигукувати:

І тут заграла дивна музика, і з кутків виступили два лискучі мурини із гострими ножаками, криця яких полискувала і ніби палала синіми вогниками, що схоплювалися з металу й, наче краплі, падали долі. І Йоасаф із жахом побачив, що сидить у кріслі цілковито голий, як і ці мурини, і йому стало нестерпно соромно, адже довкола збилося в купу, налягаючи один одному на плечі, безліч людей, світських і духовних: дивилися на нього осклілими очима і в кожного на вустах було приклеєно по неживій усмішечці. А тінь судівського писаря тим-таки нестерпучим фальцетом гукала:

І Йоасаф відчув трем у всьому тілі, кожна жилочка в ньому затрусилася, окрім ніг, бо ноги стояли на підлозі мертві, власне то вже й не ноги були, а обтягнені жовтою, як пергамен, шкірою кістки. І знову заграла дивна музика, а голі мурини під ту мелодію прокрутились у танці й почали, продовжуючи танцювати, наближатися до нього, граючи ножами, якими крутили, ошкірюючи величезні білі зуби, і світили, ніби в них було загнано по свічці, очима, і ті червоні вогні, загнані в очі, вряди-годи рвалися і пирскали іскрами. Він же сидів, скулений і зціплений, покірно чекаючи, що ж буде далі. Вони ж, приступивши до нього, виструнчилися і притупнули правою ногою.

– Почнемо, отче? – спитали в один голос.

– Що хочете вчинити, нечестиві? – з жахом спитав голий і тремтячий Йоасаф, а люди навколо віддалилися, деякі притискались до стін, навіть уклеїлись у тиньк і позавмирали, ніби заморожені, і тільки очі їхні світилися цікаво і з хитринкою і тільки вуста здригалися, але це не оживлювало мертвих отих і причіплених усмішок.

Відтак тінь писаря піднесла до очей пергаменового сувоя й прочитала:

– За зволенням вашої-таки милості і за повелінням царя Камбизи має відбутися суд над вашою милістю, а декрета маєте проголосити, ваша милість, на себе сам!

Мурини нахилилися над Йоасафом, провертали його тіло, шваргочачи незрозумілою мовою, згинали його й розправляли, тицяли пальцями із залізними нігтями – очевидно, радилися, як ліпше злупити із нього шкіру. Зрештою, пригнули так, що він ліг на власні коліна, і гостренний ніж пробіг по спині від шиї до кіпчика. Болю однак не відчував, хоч йому здирали зі спини шкіру, вправно підрізуючи її ножами й помалу стягуючи, – робили все швидко і вправно. По тому розігнули його, підрізали шкіру біля шиї, і Йоасаф відчув спиною холод, адже був роздягнутий не тільки з одежі, а зі шкіри. Мурини тимчасом підрізали шкіру на грудях і почали стягувати її з нього як сорочку, і хоча йому й цього разу не боліло, Йоасаф закричав. Тоді один із муринів махнув рукою і в тій руці з’явилося велике, гарне й осяйне яблуко, яким і заткнуто йому рота. І Йоасаф уже більше кричати не міг, а сидів із тим забитим до рота яблуком і тільки крутив очима. Тим часом мурини завершували стягувати з нього шкіру, вже й не підрізаючи ножами, а вивертаючи, як із зайця, і тільки в ногах того вчинити не змогли, бо там шкіра намертво пристала до кісток. Отож підрізали її ножами й жбурнули стягнуту шкіру йому в ноги, і та шкіра в ногах почала спазматичне смикатися й ворушитися, а він сидів із забитим у рота яблуком і німо дивився в той час, як тіло дубіло від холоду. Судовий писар тим часом приніс точнісінько таке ж крісло, як це, в котрому сидів, і мурини почали оббивати його свіжозідраною шкірою, краючи її ножами. В роті в них було напхано цвяхів, руки тримали по молотку, отож діловито натягували шкіру на стільця, випльовували із рота цвяха і вправним ударом заганяли в дерево.

– Не поспішайте, а робіть як слід, – сказав судовий писар. – Маєте знати: його преосвященство не терпить, коли щось чинять не так – заживете плітів, а він цього добра не шкодує.

Мурини сповільнили роботу й почали забивати цвяхи обережніше, але дивну річ відчував при тому Йоасаф: йому здавалося, що вони вбивають цвяхи не в крісло, а йому в живе тіло – цього разу гостро боліло й кололо…

(Мушу зробити тут примітку від себе: Йоасаф любив записувати сни. Окрім віршів, були там ще й інші записи снів, не введені до життєпису, але вони, на жаль, зітліли аж так, що я не міг там нічого прочитати, хіба окремі уривки, з яких здогадався, що то були таки сни – надто неймовірні речі там писалися).

Після того Йоасаф зліг у постіль через обложну хворобу в ногах і пробув так проздовж усього великого посту аж до Томиного тижня нерухомо, лежав без їжі, хіба вряди-годи приймав від служки пиття. Коли ж йому нагадували про їжу, відчував обридження, водночас і поштовхи у шлунку, ніби той ще до прийняття її виштовхував. Зате багато єпископ спав, провалюючись у темні ями, з яких ледве видряпувався, відтак привиджувалася йому стежка, протоптана у траві, але трава довкола суха, ніби не на весну йшлося, а на осінь, і гірко пахло опалим, підітлілим листям, хоча довкруги не було жодних дерев, і можливо, вітер доносив ті запахи здалеку: в обличчя віяло вологими, крижаними й ніби солоними струменями. І добредав по тій стежці Йоасаф до стодоли, збитої із чорних дощок, котрі нещільно прилягали одна до одної аж так, що утворювалися між ними щілини, в які проривалося золотисто-синє повітря, розсіюючись, освітлювало те, що і можна було побачити із середини. А побачив він у стодолі колишнього ієромонаха Доротея і ченця, також колишнього, Теофана, закутих у заліза, які копали посеред стодоли яму: один і був у ямі, а другий приймав відро із накопаною землею й відносив її в куток, де вже насипано немалу купу. Йоасаф сів біля входу на маленького ослінчика й печально дивився на ту безперепинну роботу, адже саме він їх на неї засудив, і то за те, що вони, нечестиві, зважилися втекти зі свого Харківського Покровського монастиря, виготовили собі фальшивого паспорта й подались у світ, але були піймані. І він, Йоасаф, над ними змилосердився і не відіслав після позбавлення чернецтва до світського суду за соборним уложенням, глава четверта, пункт перший, і за указом від 31 серпня 1748 року, щоб їх там по цивільному покарали, а звелів зняти клобуки їхні і вчинити в консисторії жорстку покару плітьми, а тоді відіслати у заслання: Доротея у Спасо-Окольський Троїцький, а Теофана у Вольновський Троїцький монастир, щоб вони перебували там у кайданах невідхідно аж до кінця днів своїх. І хоча були вони тепер у різних монастирях, але чомусь зійшлись у його сні й опинились у цій загадковій дощатій стодолі, і копали тут яму, і відносили землю, і самі вони, і він, Йоасаф, чудово знали, що копатимуть ту яму доти, доки житимуть. Були голі до пояса, а тіла мали посмуговані чорними смугами від плітей, відтак подобали на чортів пасматих; навіть очі горіли десь так само, як у чортів. Чи не тому Йоасафові було втішно дивитися на них, адже раніше були свавільні, непокірні, схильні до переступу, хоч носили на собі чернечі мантії, що зобов’язували до іншого поводження, а от тепер, хоча й подобали на чортів пасматих зовні, в душі вже були цілком упокорені, раніше бездільні бували, а тепер – за роботою, а що може бути краще, як робота, котрій нема кінця. Так втішно думав маленький старчик, приплеснутий на стільця на вході до стодоли, і від зворушення в нього попливла із ока сльоза.

– Чи ж знаєте, любі мої чада, – спитав зворушено й лагідно Йоасаф, – куди це й для чого копаєте печеру?

– Так, ваше преосвященство, – глухо сказав, червоно блимнувши оком, Доротей, саме той, котрий був на горі й приймав од Теофана відро із землею. – Будуємо підмурівки храму для твоєї святості. Святобливо упокорив ти нас, отож дякуватимемо тобі, поки не закінчиться ця робота.

Йоасаф почіпав язиком свої розхитані скорбутом зуби – всі вони ледве трималися ясен і дивно ворушились у роті, ніби викручуючись зі своїх ям, – і йому раптом здалося, що Теофан у ямі – це і є уражений скорбутом отакий зуб, а Доротей був ніби зубом висмикнутим. І подумав печально, що хоча і їсть щодня водяну настурцію, але зуби його все більше розхитуються й сочать кров’ю, а часом кров іде горлом і носом – молитви чомусь йому не допомагають. І згадав він молодість, коли ще пробував у Києво-Софійському монастирі; там йому дали почитати поему, написану в 1737 році його попередником по цій-таки білогородській єпархії, також Йоасафом, але Горленком, і звалася вона "Бран семи добродійностей із сімома гріхами в людині-мандрівцю"; пам’ятає, як вразила його та поема вже хоча б тим, що в автора все так просто виходило: треба піти лишень на Схід до ясного палацу, де живуть діви-богині, що їх очолює цариця Смиренність, покликати її дів: Милосердя, Цнотливість, Любов, Піст, Покірливість та Побожність, і вони поборять у людині гріхи, які її з’їдають. Зрештою, він так і вчинив: пішов лютою війною на людські гріхи і не знав до них милосердя, і не знав до них любові й покірливості перед ними – убивав власне тіло постом і цнотливістю, вірив у свою побожність, але чому в його душі раптом поселився, чому загніздився отой ситий, тлустий, ротатий, який, ніби листка гусінь, згризає йому, Йоасафові, душу? І це він, отой черв’як, присилає йому оці страшні сни.

(На одному клаптику паперу, який не зігнив, я прочитав такого Йоасафового записа про сни: "Сни – це дзеркало, що його наближає до нашого лиця Господь, в ньому бачимо все навпаки, але що більш дійсне: ми самі, чи наш відбиток? Саме уві сні приходили до святих посланці божі й передавали повеління; у снах бунтується наша душа, коли самі збунтовані, і чим страшніші мариська нам бачаться, тим більше треба молитися – це значить, що гріхи наші оголяються. Що сни – боже дзеркало, свідчить хоч би те, що бувають пророчі, які вістять про речі символами: загалом кожен сон – це загадкове таємне письмо, тільки не завжди ми спроможні його прочитати".)

Проздовж семи днів єпископ не з’їв ані фунта хліба й ніякої вареної їжі – бачити того не міг. Одне тільки не відсував: бублики, бо мав до них слабкість ще відтоді, коли вони, спудеї, робили набіги на київських бублейниць на базарах, хапали бублика й тікали притьма геть, супроводжені несамовитим вереском перекупниць – о, ті бублики бували воістину смачні, найсмачніші із смачного. Годі сказати, що в академії Йоасаф бідував, батько про нього дбав, присилав харч, хоча грошей ніколи не давав, а коли приїжджав додому, що траплялося раз на рік (згодом приїжджати перестав), то дивувався: всього було в батьковому домі: печеного, вареного, смаженого, малмазії, настоянки, меди, пива, горілки, буженини, шинки, соління, коптіння, ковбаси, сала, тіста, пундики, свіжі пухкі хліби, гуси, кури, качки, дичина – все те текло рікою та йшло, щоб минутися ротами домашніх та гостей, яких ніколи не бракувало, але ніщо не могло порівнятися з тими подільськими бубликами, вкраденими з буйного наскоку, і може, тому вони були такі смачні, що здобувалися гріховно. Отож не так їв їх, як смоктав, бо розхитані скорбутом зуби не могли жувати, і відчував смак дитинства, смак поля, ланів, київських базарів, товаришів бідак-школярів, які після убогого спудейського хліба у бурсі тільки й могли посмакувати тими-таки бубликами, вихопивши їх із рук бублейниці, - можливо тут був початок потягу його до аскези, адже по-своєму заздрив їм, хотів бути як вони і з ними. Були бублики м’які й жилаві, а він любив жилаві, які найкраще смокталися, поволі розм’якаючи в роті поміж напівмертвих зубів. Отож лежав і смоктав ті бублики, ковтаючи їх наполовину із власною кров’ю, бо ясна весь час сочилися. А ще чекав, коли вточать березового соку, який ось-ось мав піти разом із пробудженням дерев та першого весняного зела. Березовий сік разом із водяною настурцією – то був єдиний лік для його скорбута, і наближені його тут, у монастирі, це чудово знали. У сподіванці на той сік він і спати почав менше і вже не мучили його так страшні сни. Але видива не покидали, власне спогади у формі візій.

Якось, лежачи й смокчучи бублика, він побачив: везли до монастиря вісімнадцятеро черниць, закутих, за його повелінням, у заліза: Олександру, Єлизавету, Марію, Мотрону, Онисію, Маргариту, другу Олександру, Євтимію, Марту, Єфросинію, Горгонію, Олену, Софію, Віру, Надію, Любов, Аполінарію та Митродору. І привезли у консисторію, відтак сів у суддівське крісло, зовсім не оббите шкірою його попередника, як це йому колись привиділося, але таки шкіряне, і дивився, як виводили черниць по двоє: одну молоду, а другу старшу і зривали з них мантії й клали оголених на лаву. А побіч ставали екзекутори із плітьми, і пліті свистіли як змії і падали на білі чи темні од старості тіла. А він дивився на те з упоєнням, мовчки рахуючи вдари, щоб не дісталося тим нечестивим ані менше, ані більше, ніж їм присудив, а рівно по тридцять ударів. І дивне збудження відчував, навіть коли лупцювали Віру, Надію й Любов, бо зовсім не бачив їх персоніфікованими симболами, як у поемі отого другого Йоасафа, його попередника, чи в шкільних мораліте, а лишень свавільних грішниць, адже вони, нечестиві, зважилися без його дозволу й повеління вибрати собі ігуменію із білиць. І дивно було те, що черниці, а властиво чортиці, не верещали й не плакали, а мовчки підставляли грішні гудзиці. Чинив немилостиво, але так велів чинити закон, і єпископ знав: ніхто його не осудить й не огудить. І його ніхто не осуджував, але зараз, коли переглядав в уяві той видок, раптом здалося, що ті вісімнадцятеро таки персонажі якогось ненаписаного мораліте, спокушені й зваблені бісом, і той біс, уздрів він, стояв неподалік; маленький, оброслий шерстиною, із брудними, в гною ратичками, із ріжками, одним зламаним, а другим низько пригнутим, і той бісик весело пританцьовував брудними в гною ратичками і сміявся-заливався – а з чого б то? Адже йому, Йоасафові, зовсім не було від того видива смішно, навпаки, в голову вліз хробачок, отой чистий, тлустий, рогатий, схожий на розігнутого бубличка, а часом у бубличка звивався, і той черв’ячок тлив мозка йому, відтак із глибини Йоасафової душі підіймалася їдь, ніби спінена кваша. І та їдь мала присмак виригнутої їжі, хоч ніякої їжі не вживав, окрім одного бублика в день. І його душа розпросторювалася і ставала полем битви, на яке виїжджали, як у читаній колись поемі Йоасафа Горленка, з одного боку вої Доброти, а з другого – вої Гріхів. Сяяла зброя, гриміли риштунки, іржали коні, дзвінко гучала музика, били тимпани – світ йому паморочився.

І саме в цей час натис на шматка нерозмоклого бублика і один із зубів виваливсь із гнізда. Йоасаф вийняв його з рота, жовтого, покритого розмоклими частками бублика, з гострим кінцем.

– Іване! – закричав. – Іване!

Заскочив переляканий служка.

– Соку березового вточив? – спитав Йоасаф.

– Вточив, ваша милосте, – злякано сказав Іван.

– Дай мені водяної настурції. Швидше, швидше!

Іван кинувся й за мить подав потовченої й розмоченої настурції. Йоасаф ковтнув недосмоктаного бублика і почав мнути водяну настурцію, хоч вона була гидка і гірка.

– Подати соку? – спитав Іван.

Але Йоасаф утомився. Відчув, що його охоплює млість, а очі почали склеплюватися.

– Потім даси, – мовив. – Засну трохи!

Але знав, що не спатиме. Знав, коли засне, знову привидяться ті, кого наказував жорстоко карати, але чому, чому вони почали до нього приходити? І з глибини його півпригашеної свідомості рушили тіні голих черниць із кривавими пасмугами на спинах та сідницях, ступали лискучою стежкою, залишаючи червоні сліди, одна за одною, були піврозмиті, ніби розчинені в тумані, але тихі, смиренні, покірливі, з опущеними головами, адже були покарані не неповинно. А ззаду вистрибував бісик, поплескуючи в долоні й співаючи сороміцької пісеньки – такого собі студного канта про голі жіночі зади, і як це солодко сікти ті зади пліттям…

Йоасаф утяг у себе густу й теплу смугу повітря й замотав головою: ні, не може заснути, ні, боїться снів, бо скрізь самі тіні, наступають на нього звідусіль, оточуюють, не загрожують, правда, й не дорікають, тільки дивляться, але це ще гірше, ніж би загрожували – мучать його своїм видженням. І стільки набралося їх, тіней отих, у видженнях, що холодна коса страху прошила йому груди й вибила гострого кінця. Отоді ж бо його знудило, можливо, від болотяної настурції, якої зажив, бувши заморений животом. І він, звісившись із ложа, почав блювати просто на підлогу, виригаючи із себе залишки з’їденого бублика і брунатну кашицю водяних настурцій. Ускочив служка із мідним тазом і підставив Йоасафу, – але той уже все із себе виблював.

– Дай соку напитися! – попросив стомлено.

Служитель кинувся до льоху, де стояв на льоду березовий сік, уточив до дзбанка і притьма подався до єпископа. А коли прибіг, Йоасаф важко віддихувався, але сік узяв і хильма випив. Від холоду йому по тілу пішли дивні кольки, ніби хто шпигував його голками, потім ті голки скупчилися біля шлунка й почали шпиняти вже там.

– Що мені дав? – мовив з натугою Йоасаф. – Я ж казав… казав… щоб не був холодний… не пити хо…

– Не дочув, ваша милосте, перепрашаю! – смиренно мовив Іван. – Як на мене, холодний смачніш.

– Смашніш для здорового, не хворого! – скрикнув Йоасаф.

– Перепрашаю! – затрусився як лист Іван. – Велите під пліті?

Йоасаф видивився на нього: був білий, мов стіна, аж краплі поту виступили на лобі.

– Чому сказав… про пліті? – спитав не без підозри.

– Бо ваша милість… – забелькотав Іван. – Еге ж, у вашого преосвященства…

– Ну!

– Заведено так! – сказав пополотнілий Іван.

– Гаразд! – мовив Йоасаф. – Іди!

– Скільки накажете прийняти? – спитав смиренно Іван і схилив до лівого плеча голову.

– Потім, потім… – дихавично мовив Йоасаф. – Нагадаєш про це… Потім…

І здалося Йоасафові: один із муринів, що здирав із нього уві сні шкіру, зменшивсь у дрібнолюдка, заліз йому до живота і, випльовуючи з рота по цвяшку, цвяхував йому шлунка, майстерно вганяючи залізо у живе тіло. Водночас, удруге пронизало йому груди косою – хвиля страху пройшла крижаним подувом. Невже, спогадав, усі навколо приймають його за ката? Його, людину обов’язку, хоч і суворого, але завжди справедливого, який скрізь і в усьому і всюди утовкмачує цим порожнім головам, що непокараний, неубитий гріх розростається, як шкідливий грибок на дереві, а покараний – це як зрізана уражена грибком гілка: гілка утнеться, а дерево стане здорове. Гріх є злочином, кожен знає, але чи не менший злочин його бачити, розуміти, а не викоріняти жорстко?

(Поміж зітлілих листків єпископа Йоасафа я знайшов уривок якогось твору, здається віршованого, про гріх: здебільшого це були виписки зі Святого Письма, зокрема такі: "Людина живе у гріху, як у вузах", "Помисел глупоти – гріх". "У грісі лихої людини знаходиться пастка", – і тому подібне; на жаль, цей розмисел чи вірш-розмисел врятувати годі було, але з нього можна збагнути, що Йоасафа ця тема вельми цікавила і, здається, він мав тут якісь власні сумніви. Вичитав я серед клаптиків і такого афоризма: "Людина, котра живе у страху, спокійна і мирна, людина ж без страху, особливо в простолюдців, самовільна, непокірна і злочинна").

Іван виходив із келії, коли ж його зупинив владний погук:

– Стривай! Ходи й скажи, щоб тобі дали десять плітей. І щоб кричав, аби сюди було чути.

– Послушаюсь! – смиренно вклонився Іван і витер із лоба піт.

І тільки тепер Йоасаф збагнув, чому він злився, коли екзекутори били черниць: ті не кричали, тобто не каялися. І тоді, пам’ятає, він скочив, хоча які були хворі його ноги, і крикнув, щоб били сильніше, але й по тому вони не кричали, і це було так дивно, ніби пліті лускали не по живій плоті, а по дереві. А коли вдягались і відходили набік до побитих, стояли понурившись, – чи не був то тихий бунт? Так, вони впокорилися, але ж не каялися, отже не брали своєї вини за гріх, а відтак приписували свого гріха йому, судді їхньому, тобто накидали його йому на шию – і скільки таких гріхів за перебування на єпископському стільці йому накидано? Холодний піт вибився на лоба Йоасафові зовсім так само, як передоцим у служки.

Екзекуційний покій був неподалець, через дві келії, і поки Іван мав знайти екзекуторів і лягти під пліті, Йоасаф почав згадувати: чи всі, кого карав, кричали? Чому раніше на це не звертав уваги? Але ні, більшість таки кричала, хіба оті закляті втікачі, Доротей і Теофан… так, справді, ті не кричали, а ще не кричала Ганна Кочержиха із Харкова, хоча її дочка Тодоська таки кричала. І він раптом збагнув: найчастіше приходили до нього в немочі і в снах саме оті непокірні, котрі не кричали, отже, не покаялися. Відтак він не зміг уселити їм почуття власної вини, а покара без почуття та вселення власної вини марна річ…

Ганна Кочержиха була оскаржена священиком харківської Рождественської церкви Іваном Млодзинським у Харківську полкову канцелярію за те, що вона в час відправлення вечірнього піння била його в церкві по щоках і за волосся тягала, бо він відсилав із церкви її дочку Тодоську, оскільки, як оповів йому дзвонар Григорій, ота дівка Тодоська народила трьох дітей, прижитих блудно, й покрила сама собі голову. Харківський протопоп прислав про те донесення єпископу, і він йому відписав, добре це пам’ятає, що справа про дітей, прижитих у блуді, належить світському суду, за указом імператора Петра Першого від 7 липня 1722 року, а бійку Ганни Кочержихи із священиком наказано дослідити. І протопоп прислав йому звідомлення, що сталося це тоді, коли Кочержиха зі своєю донькою прийшла до церкви на вечірню і стала на своєму місці поблизу дверей. Тоді священик Іван Млодзинський, прочитавши єктенію, помітив у церкві Тодоську, рушив до неї із книгою і сказав:

– Чому прийшла до церкви? Не належить тобі переступати церковного порогу, оскільки недавно народила дитя.

Відтак узяв Тодоську за плече й повів із церкви геть. Кочержиха ж, уражена словами священика, які ганьбили її дочку, підскочила до нього і вліпила ляпаса правою рукою, при цьому лівою схопила за волосся. Тоді пономар, котрий був поблизу, кинувся на них і відірвав Кочержиху від священика. І Кочержиха закричала, що священик образив її дочку безневинно, оскільки та, хоча й не повінчана, живе з чоловіком у законному шлюбі, записаному у міських книгах, як це водиться не в одного у Гетьманщині, звідкіля вони недавно переселилися. По тому плюнула собі під ноги і пішла з дочкою геть, сказавши при цьому, що нікому не дозволить уймати ані їй, ані дочці її честі. Але через тиждень отямилася, порадилась із сусідами Хвеською Кандибихою та її чоловіком Тодором Кандибою із Ульяною Мулярихою та її чоловіком Іваном Мулярем, які разом із нею прийшли до священика Івана таки Млодзинського, щоб перепросити його.

Йоасаф бачив, як це відбувається. Тож, примружившись, міг уявити, як попереду йшла Ганна зі своєю дочкою, за нею поштиві сусіди-свідки Тодор Кандиба та Іван Муляр, за ними жінки їхні Хвеська та Ульяна. Вони зайшли до священичого дому, поштиві свідки взяли в отця благословення, а Ганна з Тодоською лише вклонилися низько. Відтак священик сів у крісло, тоді як інші стояли, і згукнув:

– Чого тобі треба, нечестивице?

– Прийшла, панотченьку, помиритися й попросити вибачення, – сказала покірливо, Ганна і, уклякнувши перед отцем, поцілувала йому руку. – А ці поштиві люди – моїми свідками. Вони засвідчать, що Тодоська не жила у блуді і той, хто вам таке сказав, панотче, вибачте на слові, наклепав. Вони ж засвідчать і моє каяття, бо я не мала б на вас, панотченьку, рук знімати, а повинна б дійти правди спокійно і розважно. Отож принесли вам, панотченьку, на перепросини сукна тонкого на шість ліктів, сап’яну й козлини, а вас просимо, щоб супроти нас чолом не били.

І вона виклала із міха сукно, сап’ян та козлину. Тоді панотець звівся, обмацав полотно, сап’ян та козлину, а що все було добре, тяжко зітхнув і знову сів у крісло.

– Гаразд, – сказав. – Коли докинете ще три рублі, помирюся з вами й допущу вас до благословення.

Кочержиха з дочкою вклонилися, відтак стара вийняла гамана й виклала звідти три рублі, поклавши на тому ж столі, де лежала решта приносу, а тоді підійшла під благословення.

– А того клямцю, панотче, – сказала сумирно, – покарайте, бо дочка моя з неуйнятною честю, отож хай так само заплатить при свідках вину.

– Покараю, покараю! – сказав панотець і недбало перехрестив Кочержиху та її дочку.

Усе це відбувалося згідно із звичаєвим правом, яке існувало на його землі споконвіку. І саме це непомірно єпископа розлютило, бо те право не раз суперечило писаному, а коли так, кричав він якось перед судом духовного правління, всі ці звичаї та обичаї, заведення й помири, хай і чиняться в народі відвік-віків, фальшиві та недійсні, а дійсне лише те, що узаконено для духовного й світського суду церквою чи царем. Тож саморучно полистав "Кормчу книгу" і знайшов там подане в сорок другій главі: "Коли хтось, у святу церкву ввійшовши, єпископу чи причетникам, чи іншим слугам докуку нанесе, такого муками скарати і в ув’язнення послати". Знайшов відповідне місце і в "Номоканоні": "Коли хто вдарить священика, хай буде під забороною літо одне; коли ж дасть йому позауш чи деревом, хай буде під забороною три літа, хоч би священик і вибачив йому зогрішення". Отож він, Йоасаф, і послав указа до Харкова в духовне правління, щоб ту Ганну Кочержиху із дочкою знайшли й прислали сюди, до нього, де їм буде вчинено жорстоке покарання плітьми, а після того її саму, на її ж кошти, заслати до Старо-Оскольського монастиря у монастирську роботу на рік. Так воно, зрештою, і сталося: вирок справедливий, вина певна і встановлена, але чомусь Кочержиха при побитті не кричала.

"Дочка, дочка, – думав він, прислухаючись – щось задовго екзекутори не виконують повелене щодо служки Йвана. – Але чому тоді сікли дочку? Адже вона священика не била, його не ображала, ще й на перепросини прийшла? І чому не дослідили гаразд: чи дзвонар Григорій поклав на ту Тодоську наклепа, чи й справді вона блудодіяла? Коли справді блудодіяла, її покарали належно, а коли ні?"

Стріпнув волоссям, виставляючи розхитані, вкриті кривавою плівкою зуби, ніби всміхався, але не всміхався: отой мурин у його шлунку все ще випльовував із рота цвяхи і вгачував йому у ніжну плоть – колька не припинялася.

У цей мент і пролунав крик: важкий, грубий, болющий – так кричить бик, якого вдарили обухом, але не добили. І Йоасаф відчув, що колька його відпустила й перестала мучити. Напружився, витягся і слухав того крика з нутровим задоволенням, а той лунав і лунав, дивно подвоюючись, – це значило, що служка Іван щиро каявся, а коли так, то й задоволення відчував Йоасаф достойне. І тут він пригадав: дочка Ганни Кочержихи жила в шлюбі, але неповінчана, отже, знову-таки за тим трипроклятим звичаєвим правом, яке він скрізь і всюди викорінював. А це значило, що священик Іван Млодзинський не уйняв їй честі, виганяючи із храму, хіба запізно це зробив, адже вже третю дитину народила, отже, в блуді пробувала й кару свою в правлінні понесле справедливо. Зрештою, і після народження дитини в церкву заходити, як осквернена, не мала.

І він відчув відпруження: так, був суворий та вимогливий у цій ненастанній війні із гріхами людськими, може, й непримиренно-немилостивий, але завжди діяв у межах закону і справедливо. Але чому тоді вони не кричали, чому не прийняли справедливого на себе засуда, чому вішали свого гріха йому на шию? І от, може, вперше за весь час він увіч відчув, що й справді чинив законно та ніби справедливо, але і його серце до кінця цієї справедливості не приймало. І чи не тому це трапилося, що закони церковні й царські йшли тут усупереч віковічних законів, за якими жили люди тієї ж породи, до якої належав і він сам?

Служка Іван перестав кричати: екзекуція відбулася. Ну, й слава Богу!

До вечора Йоасафу почало колоти в лівому боці, а на ранок, 26 березня, колька перейшла в правий бік і стала невиносна, аж під плече сягала. Він стогнав, кректав – сльози поставали на очах. І хоч ще зранку служка приніс свіжоспеченого бублика, не доторкнувся до нього, тільки дивився, і часом знову йому здавалося, що бублик – це величезний, грубезний, скручений у коло, хробак, котрий проковтнув власного хвоста…

(Мені здається, що в паперах Йоасафових були також розмисли і про правду, але й вони перетліли так, що годі щось учитати, навіть визначити скерунок його думок щодо цього. Одне можна було збагнути: правда має вимірюватися не тимчасовою, а вічною міркою, отже поданою від Бога; коли правильно той тлін відчитав, можна гадати, що Йоасаф мав тут немалі сумніви, адже закони царські та церковні, гарячим виконавцем яких хотів бути мій дядько, попри все – категорія тимчасова, а право звичаєве, за яким жив його народ, – категорія коли й не вічна, то значно продовжена в часі. Зрештою, ці проблеми і були насущні не лише для людини, одягненої в єпископські ризи, але й для багатьох у нашому часі, передусім, у роді нашому: чи маємо служити відповідно до природного права народу чи окремої людини, чи віддавати своє серце тим, котрі це природне, а отже Господом визначене, нищать та упосліджують?).

Приходила ще одна ніч, а він, коли ставало аж дуже погано, починав дужче боятися й темряви, й безсоння, і тіней, що обов’язково до нього навідаються й почнуть його мордувати. Так і сталося: цього разу в тінях упізнав Петра Зеленського та Йосипа Габу із їхнім мерзенним гріхопадінням. Лежав на одрі, маленький, висушений кавалок плоті (уже звик до всохлих ніг, бо майже їх не відчував, але тепер йому почало здаватися, що помалу починають всихати й руки, при цьому мучило й крутило в зубах); його довгообразе обличчя набрало тієї ж жовтої барви, що й бублик, який лежав на срібній таці і на якого весь час позирав; великі чи розширені очі його палали несвітським вогнем, і той вогонь бухкав і колотився, і в синіх тінях келії моторошно снували тіні людські; спершу не міг розібрати, що ж відбувається, але поступово тіні впорядкувалися, світла ніби трохи додалося. Ага, це вони, отой Зеленський та Габа, бенкетували в честь народження і хрещення дочки Габиної, пили і їли і щось погукували, а потім почали розтікатися, як розтікаються сутінки, і кожного ці сутінки проковтували. За столом залишилися тільки Петро Зеленський із своєю жінкою Параскою та братом Корнієм, а ще баба-повитуха Єфросинія Оробцева і сам Габа, бо жінка його пішла до дитини – знову їли й пили, і гукали, і співали, а Петро Зеленський захотів танцювати. І йому до танцю заспівали Габа, Параска, жінка Зеленського, та його брат Корній. І налитий трунками, напханий їжею по горло Петро не так танцював, як тупав важкими чобітьми, рота мав розтуленого, а очі вирячені.

– Гоп! Гоп! Аля-ля! – вигукував він, ходячи отак з пристуком і прискоком кімнатою, аж доки не вперся носом у стіну, на якій висіло четверо ікон. І побачив Зеленський на них не святих (до того йому очі заліпило), а якихось нечестивих істот, власне, найбільше його зацікавив бісик, змальований на іконі, малий, із ратичками в гною і зі зламаним ріжком, другий же був низько пригнутий.

– А це що таке? – спитав він невтямно.

– Це перед тобою, куме, – розважно пояснив Габа, – і-ко-ни! От! Добрі, як на мене, гик! І гарні!

– Ікони, то ікони, – сказав Зеленський, – але чого на них нечистого намалювали? Гик!

– Бо там наш святенький отого чортяку-лобуряку б’є і проганя, – тонким голосом святошно проголосила Єфросинія Оробець.

Зеленський зняв ікону й роздивлявся. Тоді поклав на стола.

– А по-моєму це казна що! – сказав п’яно Зеленський. – А ходи-но, жінко, сюди! – покликав Параску. – Що це воно там наквацяно? Гик!

– По-моєму, якийсь чорт, – сказала Параска, бо також від хмелю ледве на світ дивилася: чорта бачила, а святого, що того чорта змагав, таки й ні.

Тоді Петро роззирнувся, знову гикнув і закрутив головою.

– Чудасія якась! – сказав. – Ікона, а на ній – чорт!

– То може, напіймо його, щоб не пошкодив нам! – запропонував Габа, підступаючи з повним келихом.

І вони почали лити на ікону пиво й горілку.

Тоді Єфросинія Оробець, баба-повитуха, яка сиділа за столом і тримала, щоб не впала, власну голову, стулила бантиком губи, важко подивилася на Петра й Параску, а ще й на Габу і не так сказала, як почала випльовувати із себе, ніби луску, слова, і ті покотилися по столі, як каміння-рінь:

– А по-моєму, зле ви чините, бо так чинити неподобно. Бо ви не тільки чортяку мочите, але й святенького! Чорт, мо’, вашого клятого зілля й потребує, але святенький таки ні. Тож чинити так, то це, як на мене, і гріх!

– Мій гріх чи твій, бабо? – спитав, зирячи посоловілими, як у бика, очима, Петро Зеленський.

– Твій гріх, твій! – проказала Єфросинія. – Бо я хоч і п’яна і голова мені на плечах не тримається, а розуму не трачу й страху божого не забуваю, от! – і вона ще сильніше стисла собі голову.

– А коли візьму ножа й того чорта з ікони зріжу? – грізно сказав Петро. – А то хто-зна, кому це ікона: святому чи чорту! Та й поспіль, як сказав цар Лев Ісавр: тільки безумні поклоняються іконам, гик! – Петро повчально звів пальця. – А чому? А тому, що Господь сказав і це повторив цар Лев Ісавр: "Не сотвори собі кумира, ані будь-якого подоб’я", гик! Це і святий Никон змовив, і не кажіть, що я брехун!

І він узяв ножа й почав зістругувати з ікони мальовидло.

Баба-повитуха Єфросинія Оробець сиділа за столом, усе так само тримаючи голову руками, але очі її стали важкі й понурі:

– Зле чиниш, Петре, – мовила, розпускаючи бантика вуст. – Бо за це тебе Бог і церква свята покарають, в засторогу тобі кажу. Бо хоча ти й п’яний, але розуму з голови не вимітай, бо його в тебе тамечки небагато.

– А твій, бабо Єфросиньо, розум у голові? – спитав, криво всміхаючись і підступаючи до неї з іконою в руках Петро.

– Мій розум, – поважно й гордо прорекла Єфросинія Оробець, – там, куди ти його не клав, і де йому годиться бути, і ніде він у мене не дівається.

– Еге ж, – сказав Петро. – Тілько скривлений трохи. То ми його зараз і поправимо!

І раптом щосили опустив ікону на голову Єфросинії.

Почувся дивний звук, ніби застогнала бодня, і почувся рип, ніби дошка поламалася, а по той бік столу стояли, похитуючись, Йосип Габа і Петрова жінка Параска і натхненно співали якось своєї пісні, аж очі позаплющували. Єфросинія ж Оробцева й оком не зморгнула, коли її вдарено, і лицем не скривилася, навіть шию не втягла, а лишилася величаво нерушна, тримаючи підтиснені бантиком губи і так само ллючи з очей темну воду.

– Казись, казись, то й сказишся! – сказала незворушно.

– Покинь цю вражу бабу, кумцю, – сказав Йосип Габа, припинивши співати. – Давай лучче поспіваємо – так сердешно та пісня за серце взяла! Бабиній же голові нічого не зробиш, бо то, кумцю, така голова, що її ще ніхто не розбивав! Крицяна голова! Співай, Кіндрате!

Петровий брат засміявся і захитав головою, яка лежала на столі:

– Я не Кіндрат, а Корній, хі-хі! – мовив засоромлено. – А поспівати чого ж – це можна!

І Петровий брат звів голову зі столу, а лежала вона біля калюжки пива, змішаної із горілкою, що налилися від поливання ікони, і, може, ту мішанку тихцем хлептав, та й заспівав. Пісню підхопила, ніби її не бито по голові, Єфросинія Оробець, і Петро Зеленський кинув ікону під ноги, і вони по ній топталися, при чому Петро приказував:

– Не по святому топчемося, а по нечистому! Не по святому топчемося, а по нечистому! Іх-ох!

Але вже вкрай повтомлювалися, отож Йосип Габа зупинився і втер із чола піт.

– Катма сили топтатися! – сказав. – А може, куме, ми того чорта, що на дошці, поколемо і тим боговгодне діло вчинимо? І святий на нас не гніватиметься?

– Давай! – згодився Петро Зеленський. І вони сіли на долівку й почали колоти ту частину ікони на тріски, де було змальовано чорта.

– А по-моєму, ви допряма показилися, – спокійно сказала баба-повитуха Єфросинія Оробцева. – Лучче б ти мене ще раз по голові вдарив, ніж так знущатись над святеньким! Нє! – вона рішуче встала. – Не місце мені, благочестивій, біля вар’ятів! Геть, бабо, геть, іди й біжи від нечестивих, бо вони кару приймуть, а тобі, бабо, нащо це требачки?

І вона рівна, як стовп, чорна й урочиста, зовсім не похитуючись, попливла, як індикокур, до дверей.

А наступного дня з’явилася до духовного правління і все не без насолоди докладно розповіла.

Одне зацікавило в цій історії Йоасафа: звідкіля невіглас темний Петро Зеленський знав про царя Лева Ісавра, ще й цитату з Біблії, та й про Никона-розкольника згадав. При допиті той зізнався, що про це йому оповів перехожий купець-кацап, а він, хоча й немисельний, чомусь те запам’ятав.

Ці нечестивці, коли їх били, кричали. Петро десь так, як недавно служка Йван, диким ревом, ніби бик; Йосип – як коза, коли її ріжуть, а Параска верещала тонко, ніби свиня. Били їх люто й довго, доки не повтрачали пам’яті. А по тому Петра та Йосипа закували в заліза й відіслали до Святогорського Успенського монастиря на два роки на найтяжчі праці безвихідно і щоб у церкву їх у середину не впускали, а стояти їм поза нею і всім звіщати про тяженного гріха свого.

І хоча все те програлось у Йоасафовій голові, він так виразно чув рев, крик та вереск, що на якийсь час перестало колоти в правому боці, а в лівому хоч і кололо, але менше, отже, боговгодну річ учинив тією покарою, а що може ліпше пом’якшити тілесні болі від добродійних справ? Однак і при тому хробак не переставав його точити, а отже спокою не було.

27 березня Йоасаф почав кашляти кров’ю та харкати із превеликою, майже смертельною колькою. І вже не вставав із ліжка, так обезсилів, і не міг знову-таки жодної їжі, навіть бублика, взяти до рота. Тоді прийшов до нього лікар-чернець із монастирської больниці й пустив кров. 28-го йому знову пустили кров, і колька почала зникати, але не покидала дорешти, – той мурин, який сидів у нього в нутрі, ніяк не міг вибити йому в тіло всіх набраних до рота цвяхів, а все вколочував та вколочував, завзятий і невтомний, однак біль не був уже такий невиносний. Відтак у Йоасафа випало відразу аж два зуба, і він жбурнув їх на підлогу із омерзінням. Зуби перестали нити, і міг хоч би перевести подиха. І саме в той день зринула йому думка: коли б порахувати всіх, кого катували плітьми за його повелінням за ті шість років, відколи був єпископом, пальців на руках і ногах у нього б не стало на сім раз – хай це рахує Господь. Однак, коли чинилася екзекуція, болі в тілі меншали, отже, Господь таки йому сприяв і посилав отого знака, що неприпинна війна із гріхами, яку вів цей його слуга, люба йому і що всі ці людиська, котрих клали під пліті, мали б бути вдячні йому за його невсипущість. Але цю думку, хоч не завжди, долала інша: а чи його тілесні болі часом не подаються йому в покару за немилосердність, щоб пам’ятав, зрештою, Камбизову науку і в своєму суді не переставав лишатися справедливий, адже неправедний суд – це ще гірше за вчиненого переступа – переступи часто через недомисля творяться, а суддя недомисля мати не може.

"Важко бути, – думав Йоасаф, – немилосердним, але ще важче милосердям покривати гріхи".

Тоді він не воюватиме й не долатиме їх, а піддаватиметься їм разом із тими, до кого нечестиво милосердствував би. І Йоасаф відчував, що воля його сталиться, а розум яснішає. І кожного присуда пильно звіряв із "Кормчою книгою" та "Номоканоном", не відступаючи від закону чи від царських указів ані на йоту. А коли й цього бракувало, зважав на синодальні укази, а власну волю при тому цілком виключав. Отже, твердо міг повісти: ніхто ніколи йому в його діях не дорікне, бо вони вивірені й точні.

Але існувало тут щось і не до збагнення. Був отой черв’ячок чи хробак, котрий тлив душу, і він його попри все слухав і відчував. І це, можливо, тому, що після кожного свого немилосердного засуду його й без того немічне тіло зазнавало чергового удару, хоча, з другого боку, відчуття виконаного обов’язку доливало в те ж таки тіло й сили. Тобто ота фантазія про війну в душі Добродійності із Гріхами, вилита в поетичні рядки його попередником на стільці, також Йоасафом, певною мірою була провісною: у ньому така боротьба й справді точилася, і це творилася не тільки баталія між ним, носієм Добродійності, та Гріхами, втіленими в переступниках світових, але й баталія внутрішня, його власних первнів, котрі не вкладалися погідно в гармонійний малюнок, а гостро себе поборювали. Часом запитував десь зовсім так само, як згодом запитає й батько його, а наш дід Петро Григорович, сповідаючись перед синами:

– Чи ж я битий гріхом Гордині?

Ні, не був битий тим гріхом, ніколи себе над іншими не вивищував.

"А те, що ти єпископ і вже цим над іншими вивищений, – шепотів, йому черв’ячок, – хіба не можна уподобити Гордині?"

– Чи мав до чогось Ласість? Ні, їв невибагливу їжу, навіть дуже невибагливу, витримував справно всі пости і мертвив тим власне тіло.

"А те, що сласно смокчеш бубличка, – шепотів черв’ячок, – хіба не є Ласістю? Чи посмоктав з насолодою бублика, чи з такою ж насолодою з’їв копченої білуги – хіба не той-таки результат: задоволення? Від вживання бублика ласість може бути більша, бо саме тим утихомирюєш слабкість норову".

– Чи мав Заздрість?

Ні, бо кому й навіщо йому заздрити, коли він у своєму колі перша особа.

"А те, як часом дивишся на молодих, гарних, здорових, у яких рот повний міцних білих зубів, які пахнуть не стервом, а вітром, полем, степом, ранками, свіжою водою чи росою, – прошепотів черв’ячок. – Глянь на себе: висохлий, жовтий, беззубий, сивий, у нутрі твоєму – товкітня болячок, які, наче пси падаль, розривають, шматують твоє нутро, і ти вищиш, кавчиш – і тут раптом визирнув у вікно й побачив парубка чи жінку, повних сили, радощів, веселощів: жінка пахне молоком, а чоловік – житом. Хіба не відчував тоді, як їдка лапа влазить у тебе і дере кігтями? І це не робить тебе молодшим, а тільки шарпає й катує твоє й так розтерзане тіло, а тобі ж тільки сорок і дев’ять років?"

Брався руками за обличчя й сидів так без руху, без думок, без почуттів – завмерлий, замерзлий, знічений, бо що мав відповісти? Однак мав силу продовжити це самобичування і не без гіркої відчайної насолоди продовжував його.

– Чи маєш Гнів?

О, тут чи не найбільше грішний, бо у Гнів таки впадає, особливо, коли бачить десь нелад, нехлюйство, непорядність, нехтування моральними приписами, блюзнірство, суперечність указам та приписам, не кажучи вже про закони, – а цими переступами переповнене життя. Хіба не відчував Гніву, коли об’їжджав єпархію й побачив, приміром, в селі Ізюмці Ізюмського повіту, в домі священика, у кутку, щось схоже на руковмивальника, в якому у зимовий час той священик хрестив дітей? Так, Йоасаф піднявся тоді на крик і сильно гнівався, відтак звелів покарати нечестивця плітьми в духовному правлінні, і сам при тому був присутній, і рахував удари, і це чинилося для того, щоб той вимислів не чинив, а утримував місце, належне до треб, за церковними правилами. І коли священик верещав, ніби кабан, як йому розписували кривавими смугами спину й ґудзицю, Йоасаф відчував задоволення: верещить, значить кається. Адже є Гнів святий і Гнів нечестивий, адже й Господь не раз запалювався гнівом, як вістить Святе Письмо, навіть на людей достойних, на Мойсея, наприклад, чи й на народи, Ізраїль, наприклад, коли ті чинили недостойно, на царства, царів – і то був Гнів ярісний, лютий, бо людина, як сказано в книзі Йова, не в силі порушити божі права. Є й інший гнів – Гнів нерозумного, Гнів затоплення, Гнів збудження, Гнів людини, яка не чинить правди божої, - такого Гніву варто стерегтися і він стерігся його, як тільки міг.

"А те, що спалахував, як смола, при невдогодних тобі дрібницях, – сказав черв’ячок, – чи ж не був то Гнів нерозумного?"

– Чи колись замутнював твого розума Блуд?

О, тут Йоасаф був спокійний, бо жіноча плоть завжди викликала в ньому омерзіння, адже не дивився на жінку інакше, як на посудину диявола, а коли жінок карали, завше мав більшу втіху.

"Оце і є Блуд, – захихотів черв’ячок, – бо коли бачив, як по голій жіночій сідниці гуляв бич, в тобі пробуджувався хоч і умертвлений, але не до кінця лютий самець, і твоє задоволення від биття однакове із блудним задоволенням при насиллі. Згадай-но, тоді твій пстручок не здіймався, але кволо й солодко посмикувався, отже, ти ніби гвалт чинив тим нещасним, адже коли чоловік б’є жінку, в ньому не тільки ярість і дикість його за непослух, а й задоволення від гвалту, а це чи не Блуд?"

Зимний піт покрив лице Йоасафа, адже той шепіт таки допікав йому, хоч усе в душі противилося, бунтувало, обурювалося супроти неправди того шепоту, адже недаремно черв’ячок той звивався, ставав на хвоста, танцював, розтуляв беззубого писочка і ніби реготав із нього – і хто б то міг бути, як не сам нечистий?

Відтак глибока втома обіймала Йоасафа.

– Гаразд, – проказав, – а Ненажерство?

От уже в цьому його ніхто не звинуватить, бо ніколи в Ненажерство не впадав, бо й тіло його зсохлося через нестачу їжі та й хвороби його, можливо, від того примножилися? Ну, кажи, кажи, черв’яче, а як тут?

І черв’як смикнувся, звів почварну голівку і сказав, спершу облизавши губки синім язичком:

"Ненажерство – це те саме, що й Ненасит. А Ненасит у людей з’являється тоді, коли тратять міру. І не обов’язково Ненасит – це їжа чи інші тілесні задоволення. Хіба не мав ти Ненаситу в задоволенні, яке відчував, коли однаково люто били винуватих по-справжньому і винуватих через те, що тобі здалося, ніби вони винуваті? І чи не було Ненаситу в тебе, облуднику, коли так старанно виконував усі закони й приписи, вірячи в їхню істинність? Але їх творили такі ж грішні люди, як і ти, хоч і духовники чи царі, і творили не за божою правдою, а у власному інтересі, отже коли вони істинні не в суті, а позірно, то що тоді? А коли закони й приписи – устійнене зло, не добро, тільки освячене шкаралущею закону чи припису? Чи ж не потрібно вивіряти їх сумлінням своїм та розумом, і не бути тупим та невситимим знаряддям тих-таки законів та приписів? Чи був ти доброю людиною, Йоасафе, от у чому суть?"

І знову холодний піт покрив жовтого, побитого старечими плямами лоба Йоасафа. І сухі вуста його сіро зашелестіли:

– Диявол шепоче твоїми вустами, черв’яче! Не послухаю твоїх кривих підмов, адже є правда вічна, Богом створена і в Святому Письмі записана, і не нам, смертним та грішним, її вивіряти. Служити нам їй треба, а не вивіряти, бо коли кожен вивірятиме, ніякого ладу на землі не буде, люди перестануть розрізняти, де зло, а де добро. І я ніколи не лінувався того чинити, ніколи Лінь не відвертала мене від виконання моїх обов’язків – був завжди дбалий та старанний і хоча тіло мав завжди хворе й розбите, а служив службу свою як належить, таки за законами і приписами, бо інакше що б то і за служба була?

На те черв’як заквоктав, ніби півень чи курка, чи може, засміявся, радий, що й тут є чим допекти цьому такому впевненому і такому служалому:

"І Лінь буває двояка, Йоасафе! Згадай, як описано її в тій поемі, котра так тебе захоплює, що не раз про неї згадуєш: "У руках трима книжки цілком спорошілі, міль поїла, плями їх обсіли поцвілі", – тобто вона й не заглядала в книги мудрості людської, а виконувала старанно й доскіпливо закони й приписи, а це зовсім не значить заглядати в книги Мудрості. Бо всі книги Мудрості мертві стають, коли не обігріті любов’ю та співчуттям до живих істот цього світу".

– Я про це писав в одному своєму вірші! – вигукнув Йоасаф.

"Отож, отож!" – поважно сказав черв’як і облизав синім язичком білі губи. – Виконуючи всі приписи й закони без любові до ближнього, ти Любов кличеш, а вона не приходить. А приходить Ненависть, бо не мир несеш, а війну. А війна і ненависть – одне і те ж. Оце і є твоя Лінь, бо живеш не власним розумом та сумлінням, а чужим, законів та приписів. Любов же до Ближнього й Бога – це і є розум, огрітий сумлінням.

– Велиш попирати закони й приписи, дияволе? – суворо спитав Йоасаф.

"Не диявол я, коли говорю про мир та любов, – сказав черв’ячок, – і коли тебе до них закликаю, то й сумління твоє збуджую. І не закликаю попирати закони й приписи, а велю перепускати їх через сито любові та миру, бо самі від себе вони мертві і життя не окрилюють, а перетворюють його в муку. І коли відрікаєшся від Гордині, подивися: чи не Гординя це тобі велить; коли відрікаєшся від Ласості, подивися, чи не Ласість це для тебе; коли побиваєш Заздрість, подивися, чи не від Заздрості це чиниш; коли гніваєшся на Гнів, то це і є Гнів нерозумних; коли відсікаєш Блуд, йдучи супроти природи своєї, заповідженої тобі Господом, подивися, чи не є це Блудом духовним, а повстримність і зайве постування чи не є духовною Ненажерливістю. Коли ж не бажаєш цього пізнати, то це і є Лінь, яка полонила тебе, обезволила і приспала".

Йоасаф відчув, що йому в голові починає потріскувати, а в грудях виростає незбагненний відчай. Через це потягся до бубличка, який лежав скручений на таці, відломив шматочка й поклав до рота. Відчув, що все нутро його скорчилося і заскімлило, коли ковтнув перші крихти, розмочені слиною, і тоді колька остаточно його відпустила. У Великий Четвер і в день Воскресіння Христа в келії він причастився божественних таїн, уже не лежачи, а одягнений у мантію. А в четвер Світлого тижня вперше був виведений із келії; служка Йван переніс його і всадив до коляси, і він проїхався, припавши обличчям до шиби коляси і з небувалою раніше цікавістю почав роздивлятися навколишній світ.

Була саме та пора, коли рідкий ранковий туманець, що вийшов од недавно звільненої від снігів та криги землі, кілька годин над нею поколивавшись, раптово почав опрозорюватися, а над головою ніби виросло синє небо, налите трепетною енергією, що полилася на землю безліччю блакитних напіврозсталих тілець. І земля від того зітхнула, розправилася; ніби жива істота, розтулила міріади смоктливих та спраглих ротиків і пила ту синь, наче спраглий мандрівник криничну воду, котра пахне свіжою вільгою; і хоча в неї ще не було кинуте зерно, ще важка вона й оспала, але коріння дерев почало ворушитися, так само кущів і трави, і те коріння було, мов людина, котра побула під водою, а тепер випірнула, вдихнула в себе повітря й набрала його в усі свої рури та жилочки. І від того напружилося й стало наливатися соком гілля, і в кожному дереві почали здійматися й оживляти заснулу плоть соки, і саме через те кожне дерево обгорталося теплою, синюватою тканкою, а повітря наповнювалося трепітного духу, живого духу, що зміщався, плив, перемішувався, і саме в те повітря били срібними молоточками синиці. І людські обличчя, ніби прочуваючи прихід на землю великої таїни, ставали м’які, розпогоджені, розправляли зморшки, наповнювалися через очі вологою синявою й тепліли. І вітер од того ставав тугий, напоєний ледь відчутими запахами і пахтів ніби свіжа вода, і проникав у щілини коляси, вливаючись Йоасафові в напіввисохлі ніздрі, і ті починали тріпотіти, вбираючи в себе чисте живло, яке схвилювало навіть його, півомертвілого й усохлого. І в його розширені, а через те великі очі, впливло трохи розрідженого неба, яке й загусло в зорках теплими зоринами, що несхитно горіли. І він раптом подумав: розучився сприймати світ у красі, а більше бачив з його потворністю, вона, краса, насправді є, і, можливо, справжня суть цього світу і є вона, відтак потворність – тільки тінь її; зрештою, однієї без другої й не буває: там, де починається потворність, закінчується краса, а де потворність кінчається, знову з’являється та ж таки краса. Досі бачив красу, як засушену квітку між цвілими сторінками, а потворність у світі сприймав, як щось живе й невмируще – і щось тут було загублено, щось криво сприйняте, бо є речі, котрі годі позначити поняттями – саме в них і міститься по-справжньому живе, і це ніби рух напоєного весною повітря. Адже вітер осінній та літній, весінній та зимовий – це різні вітри і не через більшу чи меншу присутність у них холоду й тепла, а від різної їхньої поєднаності із землею та небом – оцього раніше ніколи не розумів і не сприймав. Так сталося, що він, Йоасаф, ніби самовільно опустив себе в чорну посудину, ліг як равлик у хатку і щільно затулив, заскіпив над головою твердою плівкою отвора до вийстя, через що світ бачився йому тільки в тому об’ємі, що його окреслювали стіни; і він вважав: поки є стіни, поти буде лад та сталість у його мушлі, а поза тим – ворожа, страшна, руйнівна стихія, якої треба стерегтися і яку треба проклинати. Чи не тому, зламавши раптом ту заслону, він припав синіми вустами до щілини в обшивці коляси і на все горло пив аромат вільжистого, тугого, наповненого живлом повітря, яке впливало у груди густою матерією, і всі його кольки та болі зникли і змовкли – були-бо ніби живі істоти, вражені від того, що відбувається, скорчилися, змаліли і знерухоміли. Навіть розхитані його зуби на мент затверділи у яснах, останніми корінчиками, скільки могли, хапаючись за плоть своїх гнізд, щоб хоч трохи достачити соку тим зубам. І вперше за довгий час сухі й випиті Йоасафові очі наповнилися теплим вогнем та солодкою вологою, і він раптом подумав: як мало знає про Любов у цьому світі, адже Любов – це і є весняне повітря, що ввібрало в себе розсичені часточки неба, послані нам із високості не так для опитування, як для милосердя, яке ми часто перетворюємо в маску Нетерпимості нашої.

І Йоасаф плив, запакований у равликову мушлю коляси, визираючи із закіптюженого віконця (іншого разу б розгнівався і послав би візника за те брудне віконце дістати кару плітьми), але оце вперше, здається, відколи почала їсти його хвороба і відколи став єпископом, і відколи почав не знати ні до себе, ні до світу милосердя й жалості, йому стало цілком байдуже: закіптюжене в колясі віконце чи ні, бо не в кіптяві чи відсутності її смисл та сила, як це гадав раніше, а в тому, що й через кіптяву заговорила до нього весна, заговорила земля, заговорив увесь великий, створений цим небом, що вигнулося банею над ним, світ, а він при цьому став як дітвак у школі, котрому раптом дійшло до тями, що жучки літер, на які раніше дивився як на клаптики бруду, раптом розкрили перед ним таїни своїх значень, отож не бруд літер почав сприймати, а віщу таїну Слова, якою і є Господь.

Отож плив і плив у колясі, яка хиталася, струшувалася, і хоча добре знав, що він не зерно, котре впало десь у таку ж темну колясу землі, і яке готове розбрунькуватись і послати до неба та світла гінного ростка; що, може, він і справді вже мертвий для світу, але певним чином, хоча й на короткий час, таки освітивсь у собі, ніби проколов його промінь і осяяв несподівано темну й закіптюжену комірчину єства його; і виявилася та комірчина темна й непровітрена, геть-но задушна, хоч, здавалося, всі речі в ній стояли по строго визначених місцях.

– Господи, прости мені! – шепнув у щілину в колясі. – Одного в тебе прошу: дай мені трохи часу на покаяння!..

І цей час Господньою волею йому було дано. Він покинув усі справи і не без труду дістався до батьківського дому. Після того відіслав від себе Івана, який супроводжував його, і залишився сам на сам із так само усамітненим Петром Григоровичем. Свого життєписа написав тут, саме в ті кілька тижнів, що були йому відпущені. Признаюся, що пишучи цю оповідь, я вагався: чи не переписати того життєписа сюди слово в слово, а відтак подати свої розмисли. Але того було б мало; мені праглося ввійти в душу цього дивного чоловіка, який так само, як усі чоловіки нашого роду, носив ті ж таки болячки: були ретельними виконавцями чужої волі, але вряди-годи згадували і про милосердя, і про сумління, і про обов’язки вищі від насущних. Отой життєпис, очевидячки й був каяттям Йоасафовим, якого той праг. Можна гадати, що він дав прочитати його й батькові, і щодо того між ними точилися якісь розмови, про зміст яких можна хіба здогадуватися. Чому думаю, що дід читав одкровення сина? А тому, що перед смертю вони каялися приблизно однаково, за тим-таки, можна сказати, розписом – ось чим зумовлюється подібність, яку я зауважив вище. Дуже шкодую при цьому, що Йоасафові папери здебільшого зітліли, можливо, тоді його постать була просвітлена яскравіше. Насамкінець нагадаю ще раз слова брата мого Петра: Йоасаф єпископом бути не бажав, а поставлений ним силоміць. Слова важливі, вони свідчать, що Йоасаф, хоча й надмірно старанно виконував свої обов’язки, душі в них не вкладав, більше того, його немало гризли сумніви, що й спричинили в його єстві оту війну добро- і лихоносних начал. Цікаво було б мені прочитати й ту поему Йоасафа Горленка[30], про яку часто згадував дядько, але, можливо, її доля така ж, як і паперів, що їх мені не вдалося врятувати, за винятком кількох уривків і цього, також неповного, життєписа.

Чи заспокоїлася душа цього мученика після смерті? І чи не приходять до нього, турбуючи, тіні зникомі тих, котрих він осуджував і тяжко карав? Про це знає тільки Господь, отож до його рук суд над дядьком і віддамо.