Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 2 ДІМ ЛІСУ

Після того разючого, та на чужі очі й не зовсім нормального пережиття, я почав відчувати ностальгічну меланхолію – страшенно хотілося поїхати в рідні Лісовичі – отой глухий закутень серед лісів, де, зрештою, мав власний маєток, тобто справжній дах над головою. Натепер він був відданий в управління братові моєму Петру Михайловичу, котрий у Лісовичах мав і свою частку маєтку, а бувши бездітний, а також достатньо чесний та безкорисний, не обділяв увагою і моє добро, належно ним порядкуючи; до речі, різниця в літах між нами була значна – вісімнадцять років.

Загалом Петро Михайлович – особистість показна: брав участь у всіх війнах, окрім Фінляндської та в Грузії[8], за царювання Олександра Павловича, у Вітчизняну удостоєний ордена святого Володимира четвертого ступеня і двох орденів святої Анни другого ступеня, один із діамантами; мав золоту шпагу за хоробрість, пруського королівського ордена Стражів Гробу Господнього, що йому вручив генерал-пробощ[9], мієховський інфулат Томаш Новицький – одне слово, в нашій родині це був герой, рівний хіба що до дядька нашого Григорія Петровича – після такого сум’ятного життя повернувся до Лісовичів і нікуди звідтіля не виїжджав, нікуди не їздив у гостини, майже нікого не приймав у себе, окрім ближчих родичів, зате багато жертвував на церкву, старанно відбував церковні свята й обряди і любив сприяти бідним, багатьом допомагаючи таємно. Ми всі вважали його трохи диваком, я також, бо в одній із сокровенних розмов зі мною, коли я приїхав у рідний край у відпустку, було це вже після смерті матінки нашої, він, бувши підпилим, а вряди-годи в нього траплялися запої, які на нього находили як приступи хвороби, сказав мені дивні речі, суть яких починаю розуміти тільки тепер, після отого трансу у естляндській Долині Видіння. Дуже чітко пам’ятаю того вечора і його, сивого, високого, із глибокозагнаними палючими очима, з потемнілим од димових порохів обличчям і з розхитаними жовтими зубами в роті. На столі горіла, обпливаючи, свічка, а він сидів, ніби з дуба тесаний, у військовому мундирі без відзнак; до речі, він вийшов в абшит із званням полковника, і його слова були, ніби рубане поліняччя:

– Я, Тодосю, вважаю своє життя грішним та пропащим. Бо прожив його як слуга Смерті. Був прислужником вірним та відданим.

І вона, Смерть, мене любила. Але я її ненавидів. Через те й кидавсь у подвиги, щоб забрала мене. Але вона мене не забрала. Гралася зі мною й сміялася. І дарувала мені цяцьки – оті ордени, що їх маю. Але не пишаюся з них, а більше соромлюся. Людина, обвішана такими цяцьками, Тодосю, й позначається як слуга Смерті. Отож вимолюю в Бога із каяттям прощення, але не відаю, чи він мені його подасть.

Пам’ятаю, був не так уражений, як здивований тими словами, тож і подумав про брата те, що думали про нього родичі наші та й усе навколишнє панство: при своїх подвигах бідолашний надвередився душею, тобто в ньому ненадійно зламалась якась пружина.

Але розума мав незатемненого, розмисла чіткого, господарство вів уміло й справно, як власне, так і доручене моє. Отож пустив ті дивні слова повз вуха, вони стекли із мене, ніби вода, але кілька крапель у мені залишилося і, здається, просочилось у душу, принаймні не раз у часи меланхолії, яка до мене врядигідь приходила, ті слова проростали, наче трава – чудна синя трава, – і я на певний час заростав нею. Відтак починав розуміти, що подвиги й справді можна чинити не тільки від героїчного духу, запаленого у нутрі, тобто із військового натхнення, а часом із відчаю – в мене самого не раз таке траплялося. Цим, зрештою, і пояснювалася його душевна надвереженість, бо це майже доконаний факт: люди, прикуті, як я, до гармати, чи до мушкета, чи до шаблі, чи іншої зброї, можуть від самої зброї звільнитися, але від ланцюгів ніколи, якщо вони не згубили натуральної подоби. А брат мій, Петро Михайлович, натуральної подоби не згубив. Ось чому бажання побачитися з ним і повести щиродушну розмову стало одним із живильників мого ностальгічного настрою, бо після трансу в Долині Видіння я конечно пізнав: маю з цим братом більше спільного, як гадав, і саме він, як ніхто, міг би допомогти мені вив’язатися із того безнадійного плетива думок, які мене пожирали.

Наші Лісовичі розташовані й справді серед лісів, які обступають їх зусібіч, інколи вони розступаються, і в тих місцях сіють коноплю, жито і яру пшеницю, край той на межі із Білорусією, а люди себе від білорусів, яких звуть литвинами, та москалів одрізняють, хоч, певною мірою, відрізняють себе і від жителів Полтавської губернії, яких звуть українцями; мова їхня – ніби посередині між трьома діалектами: білоруським, великоросійським та малоруським; вони живуть у якомусь власному замкненому світі, обплетені системою давніх звичаїв, забобонів та марновірства: завивають у коноплях ляльки, чинять у хлібному зелі заломи, церкву відвідують рідко, більше вірять у чортів, лісовиків, русалок (польових, річкових та лісових), полісунів, вогняників, перелесників, диких бабів, жінок-зміїв; п’яних тут не раз водить блуд, мана, блудні вогні, чорт; сам чорт активно втручається в їхні житейські справи, він цілком неподібний до християнського диявола; серед селян є знахарі, волхви, відьми, відьмаки, зілейники, шептуни, деякі займаються любовними приворотами, забирають у корів молоко чи побільшують його, позбавляють плодоріддя чи наділяють ним безплідних, навіть волхвлять дітей, тобто відбирають хлопчиків і передають їм свою науку, замовляють від укусу змії, пристріту, зурочень і тому подібне. Навіть священики користуються обрядами, яких в інших місцях церква не вживає: покривають прихожан хрестом, ходять на певні місця із хоругвами служити молебні, а супроти марновірних звичаїв не тільки не боряться, а певним чином їм улягають. Усе це в освіченому середовищі вважається дикістю, і я також певний час так до цього ставився, але коли побував у середовищі своїх земляків (як бачить читач, ті зустрічі на мене вельми вплинули), то вперше почув про інший погляд на ці речі – це спершу мене здивувало. Так от, один із моїх земляків серйозно доводив, що всі забобони та марновірства треба вивчати, записувати казки, повір’я, пісні, оповідання, а весь отой мітичний світ – ознака багатого емоційного життя людей із непросвіченими цивілізацією душами, світ поетичний і далеко не безглуздий, бо є натуральним способом ужиття у природу, відтак віднаходиться з нею, а отже з Богом, гармонійна сполука. Мене земляк до кінця не переконав, бо й досі вважаю все те ступенем дикості та відсталості, а не багатства, але принаймні після тих розмов почав ставитися до всього не так категорично, бо кожен із нас, коли живе не у містах із здобутками прогресу, має власний дім лісу – визначення, як подано вище, біблійне, чи домом степу, чи домом гір, чи домом ланів. Таким чином, кожна хата, навіть наш поміщицький дім у селі – зосередження не тільки характерів, неподібних до інших живих розумних істот, а й певна, набута нецивілізаційно, а еволюційно скарбниця досвіду предків із їхнім світовідчуттям, відтак тут досвід індивідуальний зливається із досвідом колективним, що, зрештою, і складає поняття народу. Відтак народ і держава – не одне і те ж, держава – утворення, що може захоплювати у сферу велику чи меншу кількість народів, а народ – це колективна божа субстанція, цілком неподібна чи подібна частково до інших, що й зумовлює його автентичність у світі. Таким чином, мій батько, може, й правильно вважав, що ми як державні істоти – росіяни, але як народ росіянами ми не є, коли вважати за росіян великоросів, та й серед самих росів: малих, білих та великих різниця утворилася не менша, як подібність, коли зважати на характер, звичаї й саму природу цих утворень. Це другий джерельний струмінь, що живив мої ностальгічні настрої, бо мені цілком перехотілося блукати світами, досить на них надивився, відтак до щему в душі запраглося збагнути Дім Лісу, який збудували мої предки, сусіди наші і взагалі люди однієї зі мною природи.

Я виїхав із Лісовичів ще хлопцем, мене повіз до Петербургу мій значно старший брат Іван Михайлович, уже тоді дорослий і на службі.

Відтак, за допомогою одного із земляків Олександра Сергійовича Шульженка, і був приміщений до Першого кадетського корпусу[10], де застав ще іншого брата Семена Михайловича, який незабаром був випущений в улани. І тут уперше змушений був не так пізнати, як пережити різницю у вихованні між мною та моїми ровесниками, бо навчали нас у початках цілком відмінно: мене вчили спершу так само, як селян у школі при церкві, де головним навчителем був дяк, з тією тільки різницею, що не я ходив до школи, а школа до мене, тобто дяк вчив мене вдома. Отже я міг читати з церковного букваря, по тому пізнавав Псалтир і Часословець і тільки перед тим, як визріла думка вчити мене в Кадетському корпусі (матінка чомусь була проти того, очевидно, бажала, щоб її мізинчик виростав при ній), мене нашвидкуруч навчили читати по-російському та французької азбуки, через що спершу навчання мені йшло надзвичайно важко і мені коштувало неймовірних зусиль, щоб дорівнятись до інших, отже мусили наймати мені приватних вчителів та й старший брат Семен посильно допомагав – згодом він поліг в одній із численних битв, бувши зовсім молодим, я його гаразд так і не пізнав. І вже тоді мені вклалось у думку, що я різнюся від інших своєю природою, отож усі мої зусилля зводилися до того, щоб ту природу подолати, зламати, а відтак і стати тим, ким бажав бачити мене мій батечко – росіянином. І я довгий час вважав, що став ним цілковито, і це тривало до теперішнього часу, коли щось у мені збунтувалося, і я раптом збагнув, що натуральну природу мою не так подолано, як загнано до закамарків свідомості, де та природа і зберігалася, як зерно, якому не було ґрунту для проросту, а водночас проростальних здатностей воно не втратило, тобто я напевне пізнав, що Дім Лісу в мені не було остаточно зруйновано, розібрано, а місце, на якому стояв, розрівняно, чи, може, на тому місці збудовано інший дім, будови чужоземної, може, й кращий, достойніший, сучасніший – зрештою, цей дім у мені також існував, але його природа була більш міражна, як природна, і то через те, що я раптом виявив, що давній натуральний мій Дім Лісу дощенту зруйнований не був, а ніби ввігнаний у землю, а потім знову, як те ж таки зерно, проріс із землі, як в одному із чуд про Успенський храм Києво-Печерської лаври, – цю казку розповідала мені ще матінка. Можливо, цьому сприяло й те, що доброї російської освіти в Кадетському корпусі я не здобув; пізніше, однак, використовував кожну можливість займатися книжним почитанням, отже, не хтось уселяв у мене знання, а добирав те, чого мені бракувало, самотужки, тобто сприяв природним у собі первням. До речі сказати, в домі Мейделлів я також активно читав, поліпшуючи своє знання німецької мови (а здатність засвоювати чужі мови мав достатню) із блискучої книгозбірні господаря дому, що йому вельми подобалося – само це й стало причиною повної до мене з його боку довіри.

Все це потрібно сказати, щоб мій читач мене зрозумів, чому так раптово вирішив покинути військову службу, хоча мав реальні підстави дослужитися до полковника, а вирішив повернутися до своїх глухих Лісовичів, бо, правду кажучи, в офіцерському середовищі почав задихатися, ностальгічне почуття гнітило мене все більше, навіть часами змучувало; більше того, як людина щиро віруюча, відчував у тому божий промисел, якому опиратися не мав ані підстав, ані права – тут керувала мною сила, вища власної.

Мій рапорт про відставку був сприйнятий моїм полковником не без здивування. Зрештою, знайшлася для цього й достатня причина: надійшов лист од старшого брата Івана Михайловича, що помер Петро Михайлович, якому я доручив управління своїм маєтком. Іван Михайлович писав, що Петро почав частіше западати в запої, дістав білу гарячку, в час якої чинив неймовірні речі, звіщаючи іншим, що до нього приходять чорти, що він реально їх бачить й бесідує із ними, що вони ніби переконують його: покута за вчинені під час військових баталій убивства Богом не прийнята, тож вони, чорти, прислані, аби стати урочистими експортерами для Петра Михайловича при його відході до пекла, де сам Вельзевул приготував йому ще одного ордена, відколотого від пекельного котла із вензелями та діамантами у формі людського ока – тобто їх, діамантів, в ордена два, а щоб того ордена виготовити, чорти, перш ніж Петро Михайлович відійде у царство тіней, заберуть очі його власні. Після того, писав брат Іван, напівзбожеволілий Петро осліп, а невдовзі, під час одного з наступів білої гарячки й помер.

І хоча в цьому описі було слідно душевну хворобу мого брата, воно мене жахнуло, і я ще більше укріпився у своєму намірі покинути військову службу й таки повернутися додому. Гнала в Лісовичі якась непереможна нагальна сила, хоч міг би побоюватися: чи не чекає й мене там такий безславний кінець, адже моє життя мало різнилося від життя Петра Михайловича, та й мої груди покривали заслужені нагороди, правда, була річ, що нас різнила – пристрасті до гарячих трунків я не мав, уживав тільки м’які й легкі вина та й то помірно і це було не так через те, що вмів себе стримувати, а просто організм мій важких гарячих трунків не приймав, після них ставало зле, через що ними не тільки не зуживав, а й не вживав.

Коли прощався зі своїми милими господарями, фрау Марія просльозилася, відтак запропонувала погадати на картах. Але я відмовився.

– Вважаю, що Господь дав нам благодать не знати власного майбутнього. Отож, опитувати його волю боюся, відтак ніколи на майбутнє не гадаю.

Правда, цим словам суперечило моє гадання на Біблії, але не про власне майбутнє тоді гадав, та й винятковий то був у моєму житті випадок, про який, до речі, ніхто не відав. Фрау Марія ж була вражена моїми словами, а гер Мейделль при цьому зацвів урочистою усмішкою. Він міцно потис мені руку й мовив сердечно:

– Золоті слова! Я вмовляв їх фрау Марії не раз і не двічі. Але вона вважає це моїм вар’яцтвом. Щасливий, що ми тут однодумні. Золоті, пане мій, слова!

– Це ще хто зна, – заперечила добродушно господиня. – А хіба Біблія не переповнена пророцтвами, і Господь пророкам цього за зле не мав.

Логіка цих слів була непереборна, тож ми всі разом засміялися.

Насамкінець я попрохав в Елізабет заграти. Вона грала чудово, і я здобув справжню насолоду, вислуховуючи солодкі звуки, що виплескувалися з клавесину. Відтак поніс її чудовий дитячий образ у глибину своїх літ, бажаючи ніколи його не забути. Я поцілував дівчинку в лоба, і в неї на очах також засвітилися сльози. Цих людей я по-справжньому полюбив і знав, що їх мені бракуватиме. Вони ж полюбили й мене, а це не так часто трапляється в житті. Через це вважав, що їх послав мені Бог, а в глибині душі був переконаний, що прощаюся з ними не навіки. Так воно й було, значно згодом я сюди ще повернуся.