Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 8 ХЛІБ ЖИТТЯ. ГРИГОРІЙ

У нашій родині про Настку Капшуківну свою, цілком одмінну думку мав тільки дядько Григорій Петрович, який відзначався кількома особливими рисами, а серед них: завжди висловлювався суперечно до думки загальної, очевидно, цьому сприяло його первісне виховання, яке дістав в Орші в єзуїтів, до яких потрапив дев’ятилітком разом із братом Михайлом, моїм батьком. У цьому теж, можливо, була тактика діда Петра Григоровича, адже двох старших синів виховував у Києві. Так от, Григорій Петрович, великий прихильник книг "Четьї Мінеї"[31] Дмитра Туптала, був переконаний, що Настуня вела святе життя, і її таємниче зникнення можна пояснити просто: її з того лісу та болота забрав до себе живою (а може, тільки душу її) Господь, завівши в свої райські долини. Для цього дядько пристрасно подавав резони: по-перше, ніхто не може довести, що вона блудодіяла із ченцем, напевно-таки також святою людиною, бо не до блуду схиляв дівчину, а до безгрішності і до збереження вічного дівства задля Христа, а те, що він був густо зарослий волоссям, зовсім не є показником лихої вдачі, бо ріст волосся від вдачі не залежить; по-друге, Настка не була ані сварлива, ні гнівлива, а тиха, упокорена, маломовна, добре знала Святе Письмо, нікому прикрості не чинила, хіба що не бажала задовольнити хіть Андрія Петровича, більше того, навіть на гострі наскоки свекрухи не відповіла жодним гострим словом – що тут лихого? Стосовно наруги, яку їй учинили Андрій Петрович із селянами, Григорій Петрович аж кипів від обурення: адже це явний виказ дикості звичаїв, і Андрієві Петровичу має бути соромно, що пішов за марновірними, язичницькими інстинктами юрби і взяв участь у тому позорищі (цікаво при цьому додати, що Григорій Петрович був із братом вельми дружній) – сором, як я вже оповідав, Андрій Петрович, можливо, під братовим впливом, таки відчував. Бо й справді: де факти, що відьомські дійства, а те, що вони можуть чинитися, був твердої віри й Григорій Петрович, здійснювала його братова, а не сільські чарівниці, які, щоб відвести від себе звинувачення, нападно накинулись на чесну й святу жону? Те, що в неї не було звичної зарості в паху й під пахвинами, знову таки не свідчить, що вона відьма, а навпаки – про її святість та безгрішність, тобто це була діва натуральна, природою учинена, щоб стати святою. Нічого не свідчить і кругла родинна пляма над кіпчиком, бо родинні плями – явище фізіологічне і до стану душі ніякого стосунку не мають. Більше того, Григорій Петрович прирівнював Настку до святої Теклі; відповідно кожному із родини, хто сумнівавсь у святості Настки, волів прочитати особисто житіє святої Теклі, звернувши увагу, що й та не посоромилася постати голою перед сонмищем ідолопоклонників – була бо одягнена душевною цнотою, і саме тим своїх осквернителів перемогла.

Читав це місце по-особливому натхненно, хоч його слухачі й слухачки при цьому пирскали й соромилися, але картина подавалася й справді величава, особливо, коли на оголену Теклю (правда, соромне місце мала покрите) були випущені роздратовані та голодні леви та ведмеді, які, уздрівши дівицю, котра стояла гола, похилили свої голови до землі й очима зоріли долі, ніби соромилися дівочої голизни. Отже, звірі сором відчували, а люди ні.

– І було дивне видовище, – патетично читав Григорій Петрович, – сором пізнавали звірі, і очі свої од голизни дівочої відвертали, люди ж безсоромними очима дивилися, тож безсловесні звірі стали звинувачувачами й суддями на глядалищі тім. Вони-бо єством звірі є, а норов цнотливий людини на себе прийняли; люди ж, хоч і розумні, у звіриний норов перетворилися. А чого досягли? Хотіли-бо оголенням тим видовищним діву обезчестити, але честі їй додали.

Ця сцена так зворушувала Григорія Петровича, що аж сльози йому на очах поставали.

Такі досить поважні резони виставляв Григорій Петрович, і я не можу не признати і йому рації, принаймні тієї, що фактів у доказ того, що Настка була відьма, чи чортиця, чи Дика Баба, як вважав Андрій Петрович, достовірних таки не було, а все клалося на довільних домислах. Зрештою, як на мою думку, і розмисли Григорія Петровича були досить-таки довільні, зумовлені впливами його книгопочитання. Певне в цій історії інше: вона оповита таємницею, якої, очевидно, ніхто не розгадає всупереч відомій євангельській істині, що все таємне стає явне. Зрештою, подану істину цей мій сумнів не порушує: стає явною Богові, а не людям, а в його волі дати землянам розгадку чи не дати – в даному випадку він її не подав, відтак навіки залишилася для нас нерозкритою. Адже те, що Настуня так ніде й не з’явилася, жива чи мертва, нічого не доводить: жінка могла випадково чи свідомо втопитись десь у болоті, адже була цілком роздягнена, – як же мала з’явитися на очі при своїй цнотливості? Дехто із наших родичів версію Григорія Петровича прийняв, а більшість ні, дехто сумнівався, схиляючись чи в один чи в другий бік.

Сам Григорій Петрович бути присутнім при тій події чи навіть близько від неї пробувати не міг, бо в цей час, коли відбувалася ця дивна баталія, воював у баталіях справжніх, адже серед нас він був найславетніший у воєнних подвигах і тільки дивом зберігся живий – це й зумовило його пізнішу, у старі літа, глибоку релігійність і пристрасне почитания "Четьї Міней", які він читав щодня, саме ту історію, яка на той день у книгах клалася, а самих книг було чотири, виняткової грубизни, укладених щомісячно і щоденно на цілий рік.

За теорією Івана Михайловича, брата мого, саме він, як і батько наш, Михайло Петрович, призначалися на убій; Йоасаф віддалився від маєтків, пішовши в монастир, а потім ставши особою високого духовного чину. Я, правда, як казав, цієї думки не поділяю, але часом мені спадає на думку: чи випадково дід віддав саме цих, ніби призначених на убій, єзуїтам – чи не бажав, щоб вони навчилися хитрої вивертливості й моральної нестійності при досягненні своїх цілей чи в ім’я збереження життя. Але нічого такого, що в нас прийнято вважати єзуїтським (до речі, побувавши в інших країнах, я не без здивування відзначив, що до єзуїтів там такої моральної негації нема), у вдачах молодших братів не було, а були вони люди зі своїми вадами та достойностями, не ліпші й не гірші інших, але одним володіли напевне дбали залишитися людьми честі, і такими, за своїм розумінням, були.

До речі, разом із моїми дядьками був відданий у первісне навчання до єзуїтів і майбутній граф Петро Васильович Завадовський, отож чи не за ініціативою Василя Завадовського потрапили туди й мої дядько та батько. Довго вони там не провчилися, бо перейшли до шляхетського Кадетського корпусу, де й завершили своє виховання.

Коли говорити про зовнішність, величніше виглядав Андрій Петрович, але, очевидно, недаремно дід наш назвав саме третього сина йменням свого героїчного батька Григорія Васильовича, ніби прочуваючи в ньому той таки дух Героса, однак, коли прадід віддав усього себе захисту Малоросії, її прав та свобод, то внук воював уже за двоголового орла.

Григорій Петрович був високий, білявий, із очима, в яких загусла печальна синя паволока. Він своєї голови від куль не ховав, а відзначався особливою, навіть байдужою безпристрасністю – чомусь мені здається, що саме такий був наш прадід. Спершу служив на посаді колоножного офіцера при Севській дивізії під командуванням полковника князя Долгорукого, потім генерал-поручника фон Штоффельна, згодом у генерал-поручника Прем’янникова; брав участь у змаганнях у Польщі, а в 1769-1770 роках воював проти Туреччини, зокрема при атаці на Хотин.

Я не можу не повертати в пам’ять та уяву разючої сцени, адже сам побував не в одній битві, із Григорієм Петровичем. Бачу велике поле, над яким ще куряться порохові дими, валяються трупи вбитих, поламана, розкидана амуніція, бігають знавіснілі коні, чи тут, чи там лунає крик і стогін, іржання конаючих коней, і от з цього диму, що скидається на туман, вибредає висока струнка постать офіцера з розсипаним на оголеній голові білявим, злиплим од поту, волоссям, власне, волосся, сіре від куряви, із закіптюженим обличчям, на якому світяться сині очі з їхньою примерклою печаллю, губи ж у нього майже чорні, такі запечені й потріскані, мундир брудний і розшарпаний, а в руці спазматично затиснено оголену шаблю із кров’яними плямами.

Таким його побачив зі своєї ставки на одному із горбів граф Рум’янцев і наказав ближньому офіцеру привести дядька перед себе. І ось він підіймається на горба й зупиняється перед графом та його почетом, злегка похитуючись і ллючи синю печаль із очей.

– Де твій полк? – гостро спитав граф.

– Лягли головами, – ворухнулися попечені губи.

– Всі? – зчудовано спитав граф.

– Так, – відповів Григорій Петрович.

– Надаю тобі, поручнику, чина капітана. Запишіть його прізвище, – кинув граф у бік.

Так Григорій Петрович наблизився до того, що заповів йому й Михайлу Петровичу їхній батько Петро Григорович. Серед листів до мого батька я відшукав одного дідового, що прямо стосується цієї теми. Хочу його записати сюди від слова до слова:

Люб’язний сину мій, Михайло!

Пробуваю у хворобі і не відаю, чи не забере мене Господь із цього світу. Згадую тільки вас двох, люб’язних синів моїх, Григорія і тебе. Перебуваєте в одному стані, і це наповнює мене сумними думками, які, коли не дасть Господь одужати, завершать решту днів мого гіркого життя. Однак щоденно молюся, щоб Всевишній Владика подарував мені щастя ще хоч раз побачити вас обох, але не відаю, чи застанете мене живого. Сумніваюся, але й сподіваюся – хай буде в тому воля Отця нашого небесного. Мій батьківський обов’язок – прикладати всіляке дбання про обох вас, і я це, за можливістю, чинив, хоч, може, мені хотілося б щодо вас іншого, більшого й ліпшого. З волі моєї живете так, як є, і чините те, що чините, – від цього й печаль моя, – іншого шляху для вас не побачив. Отож відповідно до того нагадую вам: як покійної родительки своєї, так і мене в церковних поминуваннях не минайте і не переставайте молити за душі наші. Сподіваюся щиродушно (й молю за це Господа), що він убереже вас, і ви станете майорами в патенті. А на закінчення цього мого писання бажаю обом сердечно усілякого щастя й повернення додому цілими та здоровими, і хай збереже м’яз його святий неушкодно від усіх ворожих навітів. Коли знаєте, якийсь гріх мій щодо вас, простіть. Амінь.

До тебе й брата твого завжди ласкавий батько Петро Темницький.

Цей лист – заповіт. У ньому не все сказано прямо, є певні натяки, яких мені зрозуміти нелегко. Пробуваючи у важкій хворобі (скажу, що з неї дід ще одужав), він згадує й турбується тільки про двох синів, саме тих, які стали блудними: Йоасаф на той час не жив, а Андрієві нічого не загрожувало, той із головою поринув у господарчі турботи. Дід мріє, що його блудні сини стануть майорами в патенті, але чому це наповнювало його печальними думками? Чи відчував розкаяння за те, що кинув синів у смертельну небезпеку? Судячи з листа, так! Коли ж прийняти цю думку, треба визнати рацію Івану Михайловичу, що батько свідомо відіслав і їх на убій, але тим весь час мучився, бо це суперечило його батьківській любові. Саме ця суперечність, гадаю, й приносила йому сумні думки. Боявся того, що не відбудеться заповіджене в євангельській притчі (адже там блудний син повертається до живого батька і той, усупереч любові до старшого сина, який жив при ньому, віддав блудному більше уваги, аніж тому, котрий жив удома), тобто примирення не відбудеться. Так, він не втратив любові до своїх блудних синів, а те, що відіслав їх од себе, за можливістю чинив, хоча хотілося для них більшого й ліпшого. Що ж саме хотілося? Пояснення йде далі: дід сумував із того, що сини його живуть саме так, "бо іншого шляху для вас не побачив", тобто це було в загальній його стратегії боротьби за місце під сонцем. Просячи молитися за нього й матір, дід ніби просив у синів вибачення і каявся перед ними. Єдина його мрія перед очима смерті: щоб сини повернулися додому цілими й здоровими. Вельми цікава ще й ця фраза: "Коли знаєте якийсь гріх мій щодо вас, простіть". Що вона значить? Чи переконання діда в своїй безгрішності? Навряд, тодішні люди були твердо переконані (і не без підстав), що безгрішних людей у світі нема. Отож тлумачення цієї фрази може бути одне: дід сподівався, що сини його не усвідомлюють: він зробив їх блудними синами, бо не бажав ділити маєтку. Тобто, саме те, про що прямо й цинічно висловився брат мій Іван Михайлович.

Це відкриття мене вразило, і хоч я й пожалів сум’ятність душі дідової, але гіркого почуття здолати не зміг, адже і я був виділений моїм добрим батечком на убій і кинутий поміж блудних синів у стан брутальної російської вояччини. Бо й справді, що мені дала та служба, окрім загрози бути вбитим десь у чужих мені землях за цілком чужі й мені, й землі, на якій я народився, інтереси?

Григорій Петрович уцілів у баталіях цілком випадково. Я й сам пройшов немало боїв і можу твердо сказати: логіки, чому гине один, а інший залишається живий, збагнути годі, і хто зна, чи цьому сприяли батькові молитви – в таке хочеться вірити, але де підстави? В отой фатальний день, 21 липня 1769 року, коли він один живий вибрів із поля бою, на якому поліг цілий його полк, гадаю, він пережив одне із найбільших потрясінь свого життя. Про те свідчить: у пам’ять небезпеки, яку перебув, усе життя по тому, щорічно відправляв 21 липня панахиду по убієнних воїнах, записавши власноручно це до складеного дідом родинного синодика. У відставку ж пішов, як заповідав батько, із нагородою чином секунд-майора – це сталося 16 січня 1771 року. Нагород тоді, як казав, не існувало, хоч у ту Турецьку війну встановлено ордена святого Георгія чотирьох ступенів, але ними нагороджували тільки вищих офіцерів, а старшим, тобто обер-офіцерам, видавали тільки похвальні атестати від генералів: Григорій Петрович дістав кілька таких.

Притча про блудного сина має один, як на мене, із численного племені таких, недолік, вона нічого не говорить, що ж було із поверненцем потім? Логіка оповіді сказує: він зажив звичайним, нормальним життям, як жив до цього його брат, і ця частина його життя ніякої повчальної історії не складає, отже й нецікава. Це так само, як у наші часи любовні романи завершуються одруженням, життя героїв в одруженні також нікого вже не цікавить. Мені ж навпаки: найцікавішою є історія неоповіджена, отож, коли йдеться про блудного сина, найбільша таїна: як приживався він на рідній землі і чи зумів; коли ж ідеться про любовну історію: як ця історія вивершилася в одруженні, а не в передвесільних пригодах, бо саме це, перше, складає осереддя людського існування. З другого боку, в театрі життя є герої першого плану, другорядні чи тільки присутні на кону; інколи цей театр маріонетковий чи й тіньовий, відтак і герої – маріонетки чи тіні, хоча, як на мене, кожна людина за життя витворює свою неповторну історію, тільки не завжди вона буває однаково видима, а отже й побачена й прочитана. Візьмімо такі приклади: що знав би я про дядька-єпископа Йоасафа, коли б не вигріб із труни його записок? Якісь загальні речі, що ніякої історії не склали б – так, до слова, було у записці щодо Йоасафа, складеній Петром Михайловичем. Знову таки, коли б не помирився із Іваном Михайловичем, про Андрія Григоровича також знав би лишень загальні речі, а йдеться про людей, мені близьких, моїх рідних дядьків. Таким чином, кожна із живих істот ховає під подушку своєї труни ненаписану (здебільшого) історію свого життя, і вона зітліває там разом із мозком померлого і з його серцем, а душа, яка покидає тіло, – безсловесна. Ось чому сховані папери під головою єпископа Йоасафа – своєрідний символ; ті папери частково ще можна було прочитати, але більшість перетворюється в порох, а на них щось таки було написано? Оце "щось" і, є навіки пропале, таїна, яка не розгадується. І я впевнений, що кожна людина – носій такої таїни, але з них мало які розгадуються людьми, – тому я й назвав свого скрипта "Тінями зникомими". Навіть мої розгадки, тут подані, часткові й часто є продуктом моєї уяви, а не твердого знаття, все то – шматки недотлілих рукописів, а вада паперу, що й він тліє, й горить, і зникає, як усе суще в цьому світі. І в цьому одна із великих бід людських, адже система збережених таїн – це і є історія людини, роду, народу, а без знання тієї історії людина перетворилася б у худобину. Саме тому для мене одкровенними стали потуги мого брата Петра Михайловича зібрати все можливе, що стосується нашого роду, навіть його дерзновения написати історію рідної землі, яку, на жаль, він тільки почав – саме він почув погук вічності, який і засадив його до письмового столу.

Моя простодушна сестра Варвара збагнути того не могла, бо, як казав, вона людина дня, а не віку. Людина дня живе як метелик, людина ж віку не тільки творить день сущий, але живе пам’яттю про дні згаслі.

Із Григорієм Петровичем мені складніше, ніж з Андрієм. Петро Михайлович і тут залишив тільки лапідарного записа: віхи відзначень дядька і події із цим зв’язані. І ніякої приписки, що існує нитка до таїни його душі. Іван Михайлович тут мені також нічим не допоміг, бо переоповів те, що я вже знав. Це все можна записати на малому аркуші. Він служив на виборах, був повітовим маршалком дворянства, а за подачею генерала-фельдмаршала, малоросійського губернатора й кавалера Петра Олександровича Рум’янцева-Задунайського, поставлений був 20 березня 1786 року в надвірні радники. Через два роки він – губернський дворянський маршал. Це його просування в цивільній службі легко пояснити: все йшло за сприянням графа Рум’янцева, саме того, який стояв із наближеними на пагорбі під Хотином і бачив, як із порохових димів хитливо вийшла розхристана, почорнена, простоволоса постать із намертво затисненою в руці, закривавленою шаблею і з несамовито осяйними очима – єдиний із загиблого полку, яким також командував граф. Такі речі не забуваються. Саме тому, не маючи як інакше відзначити героя, граф привселюдно оголосив його капітаном. Як губернський маршал Григорій Петрович був у Санкт-Петербурзі з депутатами, що висловили подяку Катерині Другій за відновлення виборів на громадські посади і був особисто представлений цариці, можливо, й вона знала про того разючого випадка із цим офіцером. Окрім того, Григорій Петрович був муж поставний, а цариця, як це всі знають, любила поставних чоловіків. Вдруге був представлений цариці в 1791 році, після чого новий малоросійський генерал-губернатор Кречетников[32] привіз йому велику срібну мекдаль, вибиту в пам’ять постановления миру із Швецією. Чи випадково, чи ні, не відаю, але під час мандрівки в Тавриду імператриця проїхала через село Несвоївку, маєтність Григорія Петровича, і тут особисто нагородила його золотою, прикрашеною емаллю, табакеркою, але цю табакерку Григорій Петрович чомусь не шанував, тобто не тримав її як особливу реліквію при собі, щоб похвалятися, так звичайно буває, нею та своїми зустрічами із августішою особою (як це чинили, приміром, Мейделлі), а невдовзі подарував її в день весілля дочки Софії зятю Андрію Кулябці, в цьому роді вона й залишилася. Знову запитання: чому так учинив? Був присутній Григорій Петрович і на коронуванні Павла Петровича, що свідчить: його мали за людину немалої достойності.

Всі ці речі свідчать про одне: блудний син, перейшовши низку злопригод та небезпек, щасливо повернувся в отчий дім і зажив тут звичайним нормальним життям, злопригод та небезпек уникаючи й не переживаючи.

Але одна річ весь час муляла мені голову. Власне не річ, а кілька фраз, мимохідь кинених Василем Капністом у час нашої зустрічі в Петербурзі. Перша: "О, я добре знав вашого дядька Григорія Петровича! Достойний був чоловік!" Фраза ніби звичайна: всі ми, малоросійське шяхетство цього краю, більш менш знаємо один одного. Василь Капніст же мешкав на Полтавщині, в селі Обухівці біля Миргороду, але в Новгород-Сіверському бував часто. Його знаменита п’єса "Ябеда" – про людей і норови Новгород-Сіверського. Відповідно, не міг не знати і губернського маршала. Але тоді, в Петербурзі, Василь Капніст не побоявся вдатися зі мною в конфіденціальнішу розмову, заговоривши про малоросійські справи. При цьому він сказав другу фразу: "Небожу такого дядька не боюся цього казати". Оце й був перший гвіздок, забитий у мою голову. Фраза увіч свідчила, що Григорій Петрович не тільки цікавився малоросійськими справами, але був довірений щодо них із Василем Капністом, а останній свого малоросійського патріотизму не приховував. Однак жодних слідів цього в паперах Петра Михайловича я не знайшов. На прощання Василь Капніст дружньо до мене відізвався, навіть обійняв як старший молодшого, тобто по-батьківському, і сказав: "Ви, юначе, мені так само приємний, як Григорій Петрович. Не знаю, чи відаєте: ми мандрували разом до Німеччини". Про мандри Григорія Петровича до Німеччини, а ще й із Капністом, у паперах Петра Михайловича також не було ні слова.

Оці речі мене й непокоїли: якась таїна в житті Григорія Петровича все-таки була, але до неї не мав жодної ниточки. Отож мав дві можливості: відвідати дочку дядькову Уляну Григорівну, замужем за Миколою Данченком, яка посіла після батька Несвоївку, і запитати її про папери, які, може, залишилися після батька, а друга – з’їздити в Обухівку до самого Василя Капніста і розпитатися про його знайомство з Григорієм Петровичем, а заодно про їхню спільну поїздку. Скажу при цьому, що синів Григорій Петрович не мав, а п’ятеро дочок; окрім Уляни, Олена, замужем за одним із Симонтовських, Софія, замужем за Андрієм Кулябкою, Наталя, замужем за Афанасієм Пишнім, і Надія, замужем за Семеном Шкляревським – я їх знав вельми мало та й Варвара могла оповісти про них найзагальніші речі.

У голові в мене весь час стукав молоточок: "Щось там було! Щось було"! – і не міг із тим дати собі ради.

Із Варварою тимчасом був не так розсварений, як трохи дувся за вивідництво на користь Івана Михайловича; вона відчувала вину і вряди-годи прилещувалася до мене, але я втримував паузу у стосунках між нами стоїчно. Зрештою, коли якось ще раз любенько до мене заговорила, сказав твердо:

– Хочу, щоб запам’ятала, сестро: є рід, а в роді ще й родина, і це не одне й теж. Рід – споріднення велике, але віддалене через розрізненість. Ми живемо в одному домі, отже, ми – родина, і нічого з цього дому навіть у коло роду виноситися не має. Зрештою, коли тобі миліше жити біля Івана Михайловича, не перечу, можеш переселитися. Я собі раду дам.

Варвара була шокована. Стояла, як стріла, очі розширилися і знерухоміли.

– Але ж, Тодосю, – сказала нарешті. – Вони зі своєю мегерою мене з’їдять!

– А я тебе не з’їдаю?

– Зараз з’їдаєш, – сказала категорично, і її очі увіч готувалися перетворитись у джерела, з яких рясно витікають солоні струмки.

– Нічого неприродного не вимагаю, – сказав я. – Це закон людського співіснування.

– Може, й так, – смиренно опустила очі Варвара і стала цілком схожа на святу Варвару, мощі якої спочивають у Києві, і яку по-варварському скатував власний батько, але джерела солоних струмків не виточили. – Коли перестану розказувати, він жахливо на мене розсердиться. Тоді помирюсь із тобою, а посварюся з ним.

Її силогізм був складений незле, на жіночий, звісно, лад.

– А ти щось йому розказуй, але не правду! – запропонував я.

– Але ж брехати гріх, Тодосю! – вигукнула свята Варвара, чи б пак, моя сестра. – Він розпитує, а я не можу не казати правди.

Ну, що ж, і цього силогізма складено незле, та й не без певної хитринки.

– Маєш рацію, – згодився я. – Тоді зробимо таке. Скажи братові, що я тобі за ті розповідини намилив голову, і спитай, чи не прийняв би тебе до себе, щоб мати спокій?

– Чи ж матиму тоді спокій? – трагічно спитала Варвара.

– Гадаєш, згодиться тебе прийняти? – засміявся я.

– Навряд, – мовила вже веселіше Варвара.

– Отож, – сказав я. – Крутитиметься в’юном. А відтак перестане вимагати від тебе звідів.

– А коли згодиться?

– Тоді погано знаєш рідного брата, – сказав я. – А він у нас особливий.

Варвара зітхнула. Але можливість розіграти брата їй все-таки сподобалася; зрештою, могла випробувати: коли не зживеться зі мною, то чи зможе й справді переселитися до брата? Я ж у висліді гри не сумнівався, і мав тут цілковиту рацію. Як оповіла пізніше Варвара, Іван Михайлович не на жарт перелякався й почав пристрасно сестру переконувати, що в нього дім набитий по вінця, що жінка в нього – не янгол, а скорше сатана, і що він, при всій любові до сестри, ніяк не може дати їй прихистка, а в батьківському домі просторо та й за мною, сказав переконано брат, потрібен догляд і нагляд, і він, як старший, не може відректися цього обов’язку, тобто бажав, щоб усе залишилося, як було. Але тріщину у братовій обороні було знайдено, і Варвара з цього відразу ж скористалася, заявивши, що йде у відставку чи абшит зі свого непочесного становища звідувача для Івана Михайловича. І хоч той ужив усього красномовства, щоб переконати сестру у зворотнім, доводячи, що я людина непевна, як і Петро Михайлович, бо ми заразилися пристрастю до псування паперу, а це може до добра не привести, Варвара була тверда, кам’яна, ще й сказала:

– Або бери мене до себе, або в мене нічого не випитуй!

Іван Михайлович покрутився, справді, як в’юн, сповістила Варвара, і вибрав останнє.

Цілком переконаний, що Варвара була звідувачем Івана Михайловича ще за життя брата Петра, але той чи не застеріг цього, чи злегковажив, я ж перейняв і це собі в спадок.

Після такої операції, Варвара, прийшовши із блискучими очима (десь вони з Іваном мали умовлене місце зустрічі), сказала з любов’ю:

– А ти, Тодосю, їй-бо, не дурний!

І ми розсміялися, як сміються ті, котрі мусять бути спільниками. Відтоді Варвара стала охоронницею моїх таємниць і, гадаю, щирою. Це дало певні переваги, бо мав тепер з ким порадитися під час сумнівів, і сестра зі своїм несподіваним, а часом незбагненним мисленням, не раз давала мені доречні й пожиточні поради. Признаюся, однак, що ділився з нею таємницями чи загадками горішнього ряду, тобто які не виходили поза межі її кругогляду, більш складне та сокровенне закономірно утаював…

Отже, їдучи до Уляни Григорівни, я їй сказав, що хочу розпитатись у кузини про її батька, життєписа якого складаю для нашої родинної хроніки, але про своє "щось там було" ані заїкнувся.

Виїхавши верхи раннім ранком, я пережив десь таке почуття, яке напевне мав Андрій Петрович, рушаючи на оглядини тієї, котра має стати супряжницею всього життя, і це не гарна фраза – підсвідоме оте "щось там було" у мене зв’язувалося невідь у який спосіб із нашим прадідом-мазепинцем, ім’я якого перейняв наш дядько. Не мав жодних реальних підстав для такого зв’язку, але… щось там було! Отже, я їхав шукати собі не реальну, у живому тілі, а духовну наречену, можливо, й те, що освітило б моє досі нікчемне існування і наповнило б його живою водою. Інакше кажучи, їхав у світ тіней зникомих, щоб самому не бути тінню у світі явному – саме для цього й потрібне мені це писання, адже своєї духовної нареченої я так само досі не знав і не бачив, як свого часу й дядько мій Андрій.

Ліс навколо співав. Засипаний росою і залитий ранковим сонцем, від чого кожна крапля перетворюється в коштовний самоцвіт, що грав і вилискував барвами. Ліс дихав глибоким, запашним, настояним на квітах і травах, подихом, ніби й справді був велетенською істотою на тисячі ніг, тьми тисяч голів і тьми тисяч схованих у тих головах розумів. Ліс дивився міріадами очок, що ними й стала ранішня роса, а найбільше його око стояло, плутаючись у горішньому гіллі найвищих дерев. Це око було величезне, не таке яскраве, щоб не могти глянути на нього, але палке й тепле. У лісі прокладено безконечну кількість шляхів та стежок, і вони сплітають загадкову сіть чи лабіринт, у якого безліч ходів, але вихід лишень один. Зрештою, й дерева тут не однакові: розложисті дуби, налиті живицею сосни, стрункі явори, ясени, модрини, осики, що безнастанно лопотять листками, і вільхи на багнах, клени та липи і безліч найрізноманітніших кущів. Білотілі берези та гнучкі в’язи, а біля них – твердостовбурний граб. Різні дерева навіть однієї породи, а всі загалом – ліс. Велетень із зеленими легенями та єдиним серцем, із прозорою кров’ю, яка тече у стовбури від землі. Бо земля – мати цього лісу і живильне його джерело, через це ліс урився в неї розлогим, як і гілля його, корінням і навіки з нею злучився. Одні дерева сохнуть, тоді стають скульптурами дивовижних форм і поступово відходять мертвими ногами у світ тіней зникомих; натомість із ґрунту витинаються молоді пагони. Через це ліс народжується і вмирає в собі, але ніколи не гине, він вічний, як і око, що наливає його золотими струменями.

Дивлячись на все це й відчуваючи, я пізнав дивне наповнення, нестям, захват і надпорив. Слух наливався співом пташок, а їх тут незрахована кількість; очі мої наповнювалися барвами, що мінилися, грали, з’являлися, зникали, а найбільше – зеленою. Ніс мій напивався незрівняних ароматів, адже кожна квітка, кожен листок і травина пахтіли, тобто чудово дихали. Вбирав у себе густе повітря, пізнаючи смак лісу, і то був смак манни. Той ліс був наповнений і живими істотами, схованими від мене, але вони також його невід’ємні частки; птахи, комахи, плазуни, звірі й люди. А серед усіх – я, мала частка, яка в дану хвилю підіймалася до самозабуття, і в дивний спосіб єднала первні душі із первнями лісу. Отож ніби переставав відчувати власне тіло, воно під цей час не мало потреб, як і власний розум, він ніби вливавсь у розум вищий, в якому лучиться розмисел і почуття, навіть власне "я". Бо не було в цій хвилі часткового, а все загальне, хоч і часткове в ньому не заперечувалося. Багато земель: лісів, гір, степів, міст, сіл я побачив, переходячи, прикутий до мідного жерла гармати, але ніколи не відчував нічого подібного. Бо то були також живі землі, але вони були живі для посельців їхніх, а не для мене. Був там чужий, а тут раптом відчувся своїм. Через це землі, на яких сіяв смерть, – чужі, а ця наливає мене світлом і молоком наповненого пахощами ранкового повітря, і тут бажаю сіяти не смерть, а життя. І вже напевне знав, що ніколи цього лісу не покину, адже він не просто мій, він – це я. Адже людина й справді ніби дерево: ноги її вриті в землю, звідки п’є сік її, а тіло – в повітря, голова ж – у небо. Дерева ж, вирвані із землі, мертві суть, а досі я блукав світом, бувши вирваний із землі. Через це й розум був порожній, а душа суха. Зараз же починаю оживати, відчувати наповнення, якого раніше не відав, а це може статися тільки в такому лісі. Отже ніяка вже сила мене звідси не вирве, бо саме тут починаю пізнавати єднання із вищим розумом, саме тут я – людина, бо саме тут – природне моє середовище…

Уляна Григорівна була майже чотирикутна, тобто однакова вшир і вздовж; на тому кубі лежав гарбуз чи куля голови на розлитій шиї. Гарбуза прикривав убір, що зветься кораблик, очі ж молоді, гарні й виливали море синього світла, а на вустах тремтіла трохи ніякова, а трохи розгублена всмішка. Літ мала десь стільки, як покійний Петро Григорович. Побіч неї завмерла пряма, чорна, викруглена в животі, палиця – її чоловік, невисокий, радше малий, він чимось нагадував мого естляндського господаря пана Мейделля. Личко мав сухе, брунатне й строге, а очка дивилися на мене підозріливо: зрештою, ми з ним досі не бачилися. Тож із сестрою в перших обійнялися і розцілувалися тричі, а він подав маленьку ручку, і я, коли тиснув її, здивовано відчув, що та ручка зовсім мокра. Приймало подружжя мене ніби й радісно, а їхні численні діти, що збіглися, аби подивитися на мене, цікаво світили очками, але швидко це їм набридло, і вони знову розпорхнулися, однак весь час, поки тривала наша розмова, вскакували вряди-годи до зали, спинялися й захоплено на мене дивилися, а кілька найменших залізло під стола й возилося там. Інколи вривалися діти по кілька із галасом, женучись один за одним, – батьки на них не звертали жоднісінької уваги. Зате весь час від їхньої біганини, покриків та вовтузіння стояв шум, як це буває під час навчання, і ми мусили говорити підвищеними голосами, що не сприяло інтимному характеру нашої розмови. Окрім того, господар дому не прийняв за поважну причину мого візиту, і не ховав, що я приїхав з цілком, як на нього, нікчемної причини, рації в інтересі до його тестя збагнути не міг ніяк.

– Вибачте за нерозумну цікавість, – чемно сказав. – От ви сказали, що хочете скласти, ет… ет…

– Сімейну хроніку, – підказав я.

– Еге ж, вибачте, судар! Це потрібно вам для доказу сімейних прав?

– Ні, - сказав я. – Шляхетські права наші цілком доказані, я ж хочу скласти історію нашого роду.

– Ой! – захоплено вигукнула Уляна Григорівна. – Та це ж чудово, Тодосю?

– Так, так, це чудово, судар! – сказав Микола Данченко. – Але, вибачте, це для чогось має бути потрібне?

– Звісно! – мовив я. – Для устійнення родової пам’яті.

– Хм! Хм! – Микола Данченко нахмурив розтріпані брівки, чомусь вони були зеленкуваті. – Я розумію, що це потрібно, але для чого?

– Ну, Миколо Павловичу! – закотила очі Уляна Григорівна. – Чому такий нерозумний? Хіба нецікаво й нам, і діткам нашим, – у цей час дітки неподалік згрудилися в малу купу невелику й заверещали, – знати, хто були їхні дедушка і бабушка?..

– Воно конешно, судар, – твердо сказав Микола Павлович. – Заняття ваше пользительне, але, по-моєму, може, я щось нечемне скажу, злишнє. Покійники, я так суджу, хай будуть покійниками, і гріх чинити неспокій праху їхньому, а живі, сказати б, мають цікавитися речами живими і положительними. Я щось сказав не так?

– Та ж не так, не так, Миколо Павловичу! – закричала Уляна Григорівна, бо дітки надто вже верещали. – Тримати пам’ять про вмерлих – християнський обов’язок!

– Да? – зчудовано перепитав Микола Павлович. – А я думав, шо якраз наоборот.

І він раптом замовк і більше не заважав нашій балачці з Уляною Григорівною, та й дітки з малої купи невеликої порозлазилися і почали мотатися по залі з немалим стрімом. Зрештою, не про його рід ішлося, а про жінчиний. Але нас господар не покинув, тільки безрушно стримів за столом, при чому, з протягом розмови, очі його почали соловіти, а вії падати, в’янучи, і це при тому, що навколо стояв неймовірний галас від біганини діток – Микола Павлович западав у затишні дрімки.

Все це мене, зрештою, не вразило, однак вразило інше: в залі на стіні висіла картина увіч пензля якогось німецького автора, тобто там було зображено пейзажа німецького міста і зображено людей у німецькому строї. Але поки текла річка розчулених спогадів із пишних вуст Уляни Григорівни про її татуля, я її не перебивав, а пильно слухав – найцікавіші речі з тієї розповіді записав пізніше, повернувшись додому, і далі їх подам – це й додасть кілька штрихів до образу покійного дядька, як людини, в домашньому побуті. Коли ж з того місця, де сидів Микола Павлович, донісся легенький хропіт, я зважився спитати й про картину.

– О вона в нас давно, – сказала Уляна. – Тобі подобається?

– Чудова картина, – сказав я. – Але чужоземна. Де її Григорій Петрович дістав?

– Німецька, – сказала найдобродушніше кузина. – Батько її привіз, коли їздив до Німеччини.

Отже, в Німеччину їздив. Разом із Василем Капністом. Але чого?

– Ну, цього я не знаю, – сказала Уляна. – Хотів відвідати чужі краї. Багато заможних людей так чинять.

Це правда, але чому так таємниче підморгнув мені Василь Капніст, коли ненароком про це згадав.

– Чув, що бував у вашому домі знаменитий поет Василь Капніст? – спитав я. – Чи пам’ятаєш про це?

– В нас багато людей бувало, – мовила кузина. – Чи пам’ятатимуть ці увірвителі про твій приїзд?

Це також була правда, адже в цей час увірвителі перекинули кілька стільців догори ніжками й мостили на них якесь покривало, роблячи собі буду.

– А чи збереглися після батька якісь папери чи записки? – спитав.

– Цього показати вам не зможемо, – озвався раптом тверезий і твердий голосок Миколи Павловича. – Сімейні папери – це родинна таємниця, сказати б, і вони, самі знаєте, нікому не показуються!

На мене дивилися ясні, без жодної оспалості очка.

– Але ж Тодось, Миколо Павловичу, нам не чужий, а мій брат! – вигукнула Уляна Григорівна.

– Брат – це так, – сказав Микола Павлович. – Але нам, вибачте, може, щось не так скажу, мало знайомий!

– Це тобі, Миколо Павловичу, мало знайомий, – пояснила, як дитині, Уляна Григорівна. – А ми з ним дітьми часто бавилися. А незнайомий тобі, Миколо Павловичу, бо перебував на військовій службі.

– Який ваш чин? – строго спитав Микола Павлович.

– Майор артилерії, - сказав я не без самоповаги.

– О! – очка Миколи Павловича стали круглі. – Гратулюю! Коли так, то інший розговор. Але ніяких паперів виносити з дому не дозволимо!

– Не думаю, Тодосю, що в тих паперах є щось особливе, – сказала Уляна Григорівна. – Та й діти їх немало попорвали.

– Коли вам, судар, цікава моя думка, – твердо сказав Микола Павлович, – скажу, хоч, може, це й не так: ніяких паперів, які залишилися після покійників, залишати непотрібно.

– Як так непотрібно, Миколо Павловичу! – зойкнула Уляна Григорівна. – А документи, а маєткові папери, а на дворянство?

– Окрім цих, – відрубав Микола Павлович. – Ці нужні! А ви, вибачте за мою настирливість, і воювали?

Я коротко оповів про баталії, в яких брав участь.

– О! – вигукнув Микола Павлович. – Моє вам шанування! Маю за честь, що в моєму домі побував такий гість! Бібули вам покажемо, але не вважайте за образу, в моїй особистій присутності. Папери, пане, вибачте, не жарт!

І я вперше збагнув, чому дід Петро Григорович хотів, аби діти його стали принаймні майорами. Щоб мати повагу від таких бурундуків, як оцей Микола Павлович, який, до речі, блудним сином ніколи не був, та й розуму йому від того не додалося. Більше того, папери не так любив, як боявся їх, – можливо, завжди були для нього Terra incognita, а все невідоме мимовільно викликає страх. Ця гротескова персона повела мене в одну із захаращених кімнат, вибачилася за нелад, відмикнула скриньку, відкинула вічко, відтак сіла навпроти і, як жаба, вибалушилася нерушними, байдужими й нерушними очима, від чого я не міг не дратуватися, і тільки великий інтерес до паперів Григорія Петровича змусив мене зібрати волю і на господаря не зважати.

– Чи можу, пане, щось цікаве собі з паперів виписати? – спитав.

– Це було б можна, – розвів руками господар, – але в нас повисихало все чорнило. З перами ліпше, гусей у нас достатньо, а от у чорнилі, вибачте, потреби якось не маємо! Коли зізнатися відверто, – він по-змовницькому підморгнув, – я забув, коли й писав!

І він тонко, заливисто, як кінь у степу, зареготав.

Паперів і справді було небагато: купчі, закладні, позичальні цидули, копії документів на шляхетство, переписані дідовою рукою, ділове листування й таке інше – все мені нецікаве.

– Глибше шукайте, глибше! – сардонічно всміхаючись, сказала персона-жаба.

На самому дні я знайшов конверта із грубої бібули, на якому не так було написано, як нашкрябано: "Батькове!" Там зберігалися листи діда Петра Григоровича до сина, коли той перебував на військовій службі, нотні записи, під якими в розбивку стояли слова – очевидячки, судячи зі змісту, псальми; кілька аркушиків, на яких малорозбірливим почерком записано вірші під назвою "Ода на рабство"[33]; майновий заповіт Григорія Петровича дітям, але малоцікавий – самі перечисления. Оце і все. Я уважно перечитав дідові листи: розповіді про домашні справи, в одному – прохання приїхати, бо мати важкохвора, перелік домашніх новин, опис хвороб, господарчі клопоти. Поки я все те читав, Микола Павлович сидів на стільці, не рухнувшись, але й не відриваючи від мене застиглих і вибаньчених, цього разу й справді, як у жаби, очей. Сподівався, що він задрімає, але даремне – сторож біля мене був недремний. Тільки раз він невідь-чому роздув щоки й видув із легким шумом повітря. Зате мене вельми зацікавила "Ода на рабство", підписана літерою "Ш", отже, вона не авторства Григорія Петровича. Це було гаряче звернення до цариці із звинуваченням за уярмлення батьківщини, під віршем стояв і рік написання: 1783. Читати рукописа нелегко, але, здобувши при вправах своїх певний досвід, я текст осилив, і був уражений силою почуття, закладеного в поетичні рядки. Здається, це було те "щось", яке молоточком стукало мені в мозок. Ці вірші залюбки забрав би з собою або просто переписав.

– То, може, пошукаєте чорнила? – запитав.

Персона-жаба тільки безпомічно розвела руками. Тоді я попросив позичити під розписку кілька дідових листів і вірші; ці папери під клятвою чи навіть грошовою заставою (гроші при мені були, захопив на всяк випадок) зобов’язувався привезти у визначений строк.

– Ні! – рішуче мовив Микола Павлович. – Читати – читайте, а винести не дозволю ані аркушика. І не намагайтеся мене підкупити!

– Казала Уляна Григорівна, що діти порвали якісь папери – що там було? – спитав.

– Хто їх читав? – байдуже відказав Микола Павлович. – Ото після цього й зачинили до шкатули. Діти в нас, самі бачите, трошки й свавільні. Але стійте! По-моєму, то були якісь нікому непотрібні ноти!

– Чому ж не тримаєте дітей у дисципліні? – спитав я тоном офіцера.

– Бо це мій принцип виховання, – гордо відказав Микола Павлович. – Вони мають рости природно й укріпити в собі закладені Богом інстинкти.

Фраза була несподівано розумна, як для Миколи Павловича, хоча змістом і сумнівна.

– Ви, пане, прихильник доктрини Жана-Жака Руссо? – спитав я.

– Кого? – вибалушив очі Микола Павлович.

– Французького мислителя, який проповідував повернення людини до природи.

– Ніяких мислителів, судар, я не знаю, – мовив Микола Павлович, – усі доктрини не з книжок, а з цього черепочка.

І він гучно постукав зігнутим пальцем по голові.

– Отже, рішуче не хочете мені дещо з цього позичити?

– Рішуче! – хитнув Микола Павлович.

– А чи дозволите приїхати ще раз з чорнилом і дещо переписати?

– Може, мене не так зрозуміли, – зімружив очі господар. – Але я чемно й ясно сказав: у нашому домі чорнила не водиться.

– Тобто, не дозволяєте?

Персона-жаба знову набрала повного рота повітря і вихукнула, відтак безпомічно розвела руками.

У цьому домі більше робити не було чого, і я, відмовившись од обіду, до якого гостинно запрошувала Уляна Григорівна (її чоловік при цьому мовчав), покинув їх, щоб більше ніколи не переступати того порогу. Не зайве сказати, що, коли виїжджав на дорогу, мене з-за паркану обкидали грудками землі оті дітки, які жили природно і закріпляли в собі закладені Богом інстинкти. До речі, звідки той бурундук знав слово "інстинкти", адже латини напевне не вивчав? Ні, світ і справді повен загадок.

З другого боку, був і задоволений, адже моє "щось", таке невиразне і лишень провідчуте, здобуло фактичне підкріплення; більше того, добра й говірлива Уляна Григорівна також немало цікавого розповіла про батька, і я вже був цілковито впевнений, що то була особа далеко не пересічна.

Проїхав село і тільки коли знову натрапив на мирну, закидану сонячними плямами і хитромудрою тіневою мережею дорогу, зміг нарешті зібрати думки й обдумати належно все, що далося взнати.

Отже, в Німеччину із Василем Капністом Григорій Петрович їздив насправді; мета поїздки залишається неясна, але вона була, про що неясно натякав сам Капніст. Це перше. Друге: Григорій Петрович цікавився проблемами уярмлення Малоросії російськими царями, адже про це недвозначно вістила знайдена мною "Ода на рабство", дядько не тільки її переписав, але й зберігав до кінця днів своїх. І тут мені раптом сяйнуло: "Ш" – чи не значить це "Василь", тобто чи не належить ода перу Капніста? Поет мені показував книгу своїх віршів, але уважно переглянути її й прочитати я змоги не мав, однак дещо переглянув, і мені здається, що склад мови подібний, тобто це була російська мова, а будова строфи – класична. Навряд щоб "Ода на рабство" входила в друковане видання, надто вона вільнолюбна, отже, поширювалася рукописно й таємно в колі однодумців. З цього виходило, що Григорій Петрович був однодумний із Василем Капністом і мав із ним певні, цілком дружні, як ствердив сам поет, стосунки. Я зустрічався тільки двічі із Василем Васильовичем, але читач цих записів може переконатися, яке сильне враження на мене це справило, а зустрічі ці були більше як десять років тому. Поет тоді був літний, але ще в силі та здоров’ї, він умів впливати на людей, отже й на мене, молодика, вплинув потужно. Відтак, не залишається нічого іншого, як відвідати старого в його Обухівці. Ще невідомо, чи захоче бути зі мною відвертий, але вибору не маю.

Кінь ішов ступою, я скинув головного убора і приймав теплі й вільжисті подихи вітру на обличчя – було воно розпалене від цих думок. І мені раптом подумалося, що прізвище наше – Темницькі – недаремно дане моєму родові, та не темноту випромінювали у світ, тобто не були темними душами, але багато хто ховав у собі сокровенні таїни – ось чому ми Темницькі. Адже й справді: скільки затемненого й схованого в ділах прадіда, діда, дядька Григорія Петровича чи навіть мого брата Петра Михайловича; кожен із нас – своєрідна загадка цього світу і хто зна, чи то воля чи іронія долі, що саме мені судилося ці загадки розгадувати? Відаю, що всього розгадати ніколи не вдасться, але вже й тепер, завдяки моїм скромним потугам, а ще завдяки Петру Михайловичу, який перший почав це чинити і не завершив через смерть, із густої темені часу, котра ніби нічний ліс, почали виїжджати заповиті в сірі туманні плащі рицарі без облич, але із запаленими очима, вставленими в порожнечу лиць, як світляки. Одних із тих вершників видно ліпше, навіть риси промальовуються, інші ледь-ледь бовваніють, як клубки диму, ще інші – не так постаті, як прочуття їх, але в кожного, як у портреті Петра Григоровича, єдиного, парсуна якого збереглася, сховано згортка із секретними паперами, на яких списано їхні таємні діла. О, то не були лихоносні діла, бо серця їхні полум’яніли любов’ю до цього лісу, з якого виїжджали, і до світу; серця їхні – смолоскипи в темені, але поступово ніч поїла й смолоскипи, і їх самих. І я раптом відчув гордість за те, що вони були, і жаль за затемненість їхню, а найбільше за те, що стали попри все рицарями якогось високого й світлого абсурду, лицарями неоджалованої печалі – ось чому вони так мовчки, так закуто в броню, так тіняво з’явилися переді мною із глибини лісу, і так важко стає розглядати їхні справжні обличчя. Адже на деяких із них, як казав, і не обличчя, а машкари – в житті явному мусили бути не тими, ким бути прагли, а тими, ким бути примушувало життя.

"Тіні зникомі, - прошепошів я, до болю в очах вдивляючись у ліс, – куди путь ваша, куди скеровано погляди очей ваших – світляків, куди кличете й мене, чи не до того, щоб і я приєднався до вашого тіневого походу?"

Але моя місія інша. Поки що побажав сам стати таким смолоскипом, що його запалювали й вони, і то для того, щоб освітити їхній шлях і уздріти його, і вирвати тіні зникомі із пітьми, а це значить – пізнати їх, наскільки можна. З другого боку, і я не міг заплющувати очей, не все світле вони сіяли, а часом усю силу викладали на боротьбу за власне місце під сонцем чи з кривого розуміння обов’язків, як єпископ Йоасаф, чи з остороги, тобто страху. Але всі вони були людьми крутого замісу, важких характерів і немалої впертості, з вищим чи нижчим помислом – такими їх сотворив Господь; і я, проявляючи їх із темені лісу, зовсім не бажаю малювати з них ікон, а прагну пізнати справжніми, живими, а це значить із їхнім світлом і темнотою, гріхами й переступами, а водночас з високими поривами, бо все те було, бо тільки в такій сув’язі могли вони існувати.

І ще про одне думав я, їдучи додому тим чарівним лісом. Людину складено із різноманітних первнів та якостей, вона складник нахилів, рис, достойностей та вад своїх предків. Водночас ці якості вона розкладає в дітях своїх, особливо в синах. Через це в одному побільшується одне, а в другому – інше, так і твориться різноросля в лісі життя. Але всі разом у часі й просторі вони – одна істота, одне, кажучи образно, дерево, яке живе, доки існує рід. Ось чому потрібно складати сімейні хроніки, сказав я подумки ніби отому Миколі Павловичу, і ось чому за неї взявся. Може, це була й запізніла відповідь моїй кузині та її чоловіку на їхній запит, але це була відповідь і на запит мене самого. Через це і склеп, у якому поховані ті, долю яких узявся висвітлити, – не тільки вмістилище праху та кісток, той склеп – покій, у якому сходяться тіні зникомі, щоб разом сісти до столу і викласти, витворити, із барвистих камінців фігуру дому нашого, те, що вельми приблизно символізує герб наш – стріла із придатками…

Григорій Петрович одружився романтично, але цілком в інакший спосіб, як його брат Андрій. У час одного із відпускних приїздів, ще бувши поручником, тільки йменований капітаном, якраз після того, як вийшов із поля бою, залишившись живим із цілого полку сам, він пішов пополювати, при тому сам, без жодного супроводу; загалом сказати, відтоді Григорій Петрович любив усамітнюватися, адже його пережиття було не з простих. У лісі перестрівся з іншим мисливцем, який був, правда, із собакою та слугою, – з Павлом Миклашевським, зубожілим нащадком знаменитих козацьких полковників. Вони разом у лісі пообідали й випили і, як це часто в подібних випадках буває, перейнялися один до одного дружніми почуттями, а оскільки дім Павла Миклашевського був ближчий від місця їхньої трапези, ніж дім Григорія Темницького, Павло запросив молодого офіцера до себе на гостину. Коли ж підійшли до дому Миклашевських, з розчиненого вікна почули музику гуслей – звуки линули чарівні. Треба сказати, що Григорій Петрович змалку виявив особливі музичні здібності. Ще навчаючись в єзуїтів, він звернув на себе увагу, бо дуже швидко навчився грати на органі й чудово співав. Ректор школи навіть радив Петру Григоровичу, щоб той навчав сина музики, але дід ту пораду цілком злегковажив: чи ж його син мав стати органістом чи музикою в чийомусь дворі? Для шляхтича заняття такого роду вважалося немислимим, не рівня, приміром, військовій службі – ось чому Григорій і потрапив до Кадетського корпусу. Однак схильність до музики в нього залишилася на все життя – записані нотами аркуші в його паперах були його складання, не звісно тільки, де і в кого вчився нотної грамоти: чи не в тих-таки єзуїтів? Отже, Григорій Петрович складав музичні композиції. Через це можна уявити, як зачарувався, почувши чудову музику, що линула з вікна. Павло Миклашевський при цьому сповістив, що грає його дочка Парасковія, яка музичними вправами вельми захоплюється. Григорій Петрович затримав свого майбутнього тестя і попросив, дати змогу йому послухати.

– Слухай, а я розпоряджуся, щоб нам щось приготували, – сказав пан Павло.

Григорій залишився сам. І чуючи чудове грання, забув, де він, куди йшов і куди збирався. А коли гуслі, перервавшись на мить, повели мелодію відомої йому псальми, зазвучав і співний чарівний голос, молодик не втримався – слова самі потекли йому з горла. Таємнича гуслистка однак не перервала ані гри, ані співу, і отак вони доспівали псальму до кінця. Тоді музика стихла, а у вікні з’явилося чарівне видіння, яке й вирішило долю Григорія Петровича. Вони зупинили одне на одному погляди, і ці погляди поєдналися так, що обоє збагнули особливу значимість цього моменту. В цей час на ганку з’явився господар і закликав гостя у дім. Після обіду вони до вечора співали під супровід панни Парасковії, отож додому Григорій Петрович дістався наступного дня цілком заморочений. Відтоді щодня їздив на музичні вправи, і за короткий час і сам грав на гуслях. Петро Григорович захоплення синове не схвалював, бо добре відав, що донька Павла Миклашевського – партія для його сина незавидна. Але Темницькі, як ми переконалися, бувають уперті до затятості, отож Григорій Петрович поїхав на службу одруженим, і в одному з листів, які я прочитав у домі Уляни Григорівни, Петро Григорович звіщав синові, що він "обманувся в приданім за твоєю жоною". Григорій же Петрович залишив дружину в домі батька, як визначав дід, "на догляд і навчання її господарству та й поштивим звичаям", бо панночка окрім гри на гуслях та вміння чудово співати, нічого не вміла і не знала. Андрій Петрович тоді був відділений, у дідовому домі залишалися його дочки Анастасія і також Парасковія, а ще й бабця наша, отже, жінок виявилося забагато; коли ж таке трапляється, всі ж були норовисті, спокою годі сподіватися, про що дід і скаржився синові – це було тоді, коли бабця таки перебралася з дочками до Лісовичів. Невістка ж із зовицями не вжилася чи навпаки: зовиці з невісткою – лист деталей не вияснював. Парасковія Павлівна, хоча й вийшла із славетного роду, не вміла однак ані писати, ані читати, ясна річ, що й музичні твори заучувала з пам’яті, тут у неї був наставник – місцевий дяк, також залюблений у музику. Не знати, що відписував на ці листи Григорій Петрович, – чомусь вони в дідовому сховищі не збереглися, хоча той зберігав усі папери; можливо, капітану, який все ще був зайнятий у бойових операціях, було не до того, а може, там було щось непоштиве до батька чи супротимовне, і той, прочитавши, їх сердито шматував.

Парасковія Павлівна народила, як уже звіщалося, Григорію Петровичу п’ятеро дочок, і всі вони, як оповіла Уляна Григорівна, вчилися музиці. Сама Уляна грала на кларнеті, Олена – на скрипці, а решта, з матір’ю заразом, на гуслях. Вони влаштовували чудові концерти, особливо, для гостей, а музику складав сам батько, відтак спільно її й розучували. Всі сестри Уляни Григорівни володіли чудовими голосами й своїм співом не раз приводили гостей до сліз. Але не тільки перед чужими грали й співали: у довгі, темні осінні чи зимові вечори збирались у залі й допізна грали для себе, впиваючись солодкими звуками, до яких чинили пригрища вітри, шуми листопаду чи виття завірюхи, – це були, сказала розчулена Уляна Григорівна, розкішні хвилини. Всю ту музику склав Григорій Петрович, і з того залишилося тільки кілька аркушів, а решту, як цілком байдужне оповістив Микола Павлович, розшарпали діти, отже, й музика та стала однією із тіней зникомих. Признаюся, їдучи лісом і поринувши у трансцендентний стан, я гірко жалів на ту втрату і перекидав у голові думками, шукаючи способу, як би звільнити ті ув’язнені папери, адже жодної гарантії, що вони збережуться у решті своїй нема: Уляна Григорівна сповістила, що коли сестри повиходили заміж, музику вони закинули, поринуті в господарчі та родинні клопоти, і вона також хтозна-як давно брала до рук кларнета чи гуслі, а може, вже не здолає й заграти, бо й пам’ять її з літами притупилася, а нот читати так і не могла, хіба трошки. Отож, коли вони розлетілися з батькового дому (вона спершу поселилась у чоловіка, це після смерті Григорія Петровича сюди перенеслися), батько з матір’ю залишилися самі, не припиняли спільних музикувань, бо обоє були страшенно закохані в музику; вони разом її й складали, а записував батько, але коли мати померла, батько сам зняв із її гуслей струни і поклав у материну труну, щоб вона, потрапивши до раю (а в тому, що опиниться в раю, не мав жодного сумніву), показала своє велике мистецтво самому Господу Богу, бо тільки він і зможе по-справжньому оцінити її геній – очевидячки, Григорій Петрович любив дружину до кінця днів її і вельми високо ставив її вміння музикувати. Сам же після того, оповіла Уляна Григорівна, ніколи не грав на гуслях, а тільки на скрипці й тільки на самоті, і вже ніколи тієї музики не записував. Якось вона приїхала навістити батька, було то підвечір восени, сад палав червоним та жовтим, а з дому, навіть крізь зачинені вікна, виливалася якась незвичайна, несамовита й вельми сумна музика скрипки, і вона, не бажаючи перебивати батькові, а більше зачарована звуками, адже ніколи нічого подібного не чула, простояла під вікном бозна-скільки, а він все не спинявся, а коли вона в дім зайшла, бо змерзла, батько миттю гру перервав і на всі її прохання пограти відмовно хитав головою.

Другою його пристрастю у самотній старості було щоденне читання "Четьї Міней" – був богобійний, тож несамовиті оповідки про життя, муки й страждання святих до сліз його зворушували. До речі, я намагався збагнути цей посилений інтерес у дядька до такої архаїчної літератури; в нашій книгозбірні був також один том "Четьї Міней" ще від діда, і я спробував його переглянути. І здалося, що інтерес до житій святих у дядька живився не так його релігійними почуттями, як схильністю до героїчного чину. А ще тим, що там багато було надмірного: надмірна віра, надмірне терпіння, надмірні знущання, надмірні подвиги, а божественне і його прояви бачилися не як природний чин, а таки надприродний. Для творення образу мого дядька цей елемент придається цілком.

Григорія Петровича пам’ятаю і я сам. Із вад його зовнішності була одна: надзвичайно великі вуха, які мене, малого, свого часу чомусь дуже вражали. А найбільше врізавсь у тямку бал у нашому домі, який давали з нагоди одруження моєї сестри Варвари Михайлівни, на нього приїхав Григорій Петрович з усіма своїми доньками й дружиною – вони привезли музичні інструменти, і то був єдиний раз, коли я особисто слухав їхню гру. Але грали до танців, і я дивився більше на самі танці, а не слухав музику, отож не можу сказати: чи то була музика, створена Григорієм Петровичем та його жоною, чи тільки вивчена чужих композиторів. А особливо пам’ятний той бал став тому, бо там уперше побачив, як танцює польку моя матінка. Було то по смерті батька, матінка носила траур, так і не скинувши його проздовж усього життя, а на весіллі до неї підійшов завжди поважний тодішній наш управитель Константій Борозна, котрий мав малі, ніби приклеєні вусики (до речі, цей факт свідчить, що й після одруження мої кузини при нагоді ще грали разом із батьком та матір’ю) і люб’язно запросив матінку до танцю, не відстаючи від неї, хоч вона й відмовлялася. І матінка здалася; рушила із ним у танці, при цьому сльози градом текли по її лиці. Довівши до місця матінку, Константій по-кавалерському поцілував їй руку і сам заплакав, що вельми зворушило публіку, а найбільше мене. Я тоді зирнув на дядька Григорія Петровича, і чи світло так падало, чи він сам був зворушений, але вуха його, великі не в міру, червоно світилися. Від того мені стало смішно, і я втратив почуття печальної урочистості того моменту.

Із братів Григорій Петрович був найбільш дружній із Андрієм Петровичем, а обидва недолюблювали мого батька, принаймні татко не раз казав матінці, що він із братами різниться в думках і називав Григорія Петровича потайним. Я згадав про це тоді ж таки, їдучи лісом, коли переживав транс'єднання із зникомими тінями своїх предків, і в моїй голові миттю вибудувався силогізм: коли Григорій Петрович був однодумний із Андрієм Петровичем, оте невідоме "щось", яке намагаюся пізнати в дядькові, оте, що зв’язувало його із Василем Капністом і з "Одою на рабство", яку щойно прочитав і від якої уразився, поширювалося й на другого дядька Андрія, отож той не тільки фанатично віддавався господарству чи переживав любовні пригоди, а потім плодив із другою своєю дружиною дітей, а мав і вищі помисли, адже вони, брати, недаремно поміж себе дружили. Ця думка була дещо несподівана, і я увіч міг пізнати: як мало знаю навіть про цих, так мало віддалених од мене в часі і вельми близьких мені людей! Коли ж прийняти цей здогад, свою таїну мав і Андрій Петрович, але до неї в мене не було жодних ниточок. Мій же батько, Михайло Петрович, в осереддя цієї таїни допущений не був, отже, вони й справді різнились у думках, хоча родинні зв’язки на елементарному рівні підтримували. Про особливу довіреність між братами Андрієм та Григорієм свідчив цікавий запис брата мого Петра Михайловича, на якого я спершу мало звернув уваги, але під час проїздки лісом він виплив із пам’яті. За своїм заповітом Андрій Петрович передавав братові Григорію право опіки й навіть можливість позбавляти його дітей спадку у випадку, коли той визнає це за добро, а самому користуватися цим добром на власний розсуд, супроти чого, як записав Петро Михайлович, гостро заперечував Михайло Петрович. Факт дивний сам від себе, і я його спершу розумів, як одне із дивацтв Андрія Петровича, людини суворої вдачі, однак тепер він стає цілком зрозумілий: Андрій Петрович довіряв молодшому братові більше, як власним дітям, а це свідчить про особливу між ними братську згоду – ще один, хоча й непрямий, доказ: таємниче "щось" Григорія Петровича таки поширювалося й на Андрія. Отже, це була не просто довіра, а наддовіра – Андрій Петрович не мав жодного сумніву, що брат не скористається своїми правовими перевагами, а отже, не скривдить його дітей. Чи ж часто подібне буває між братами?

Мене глибоко зацікавив у цій позиції ще й такий факт: дід Петро Григорович з-поміж чотирьох синів вибрав за такого, що не віддаляється від дому, Андрія Петровича, а три інших перейшли в ранг блудних синів. Припустімо, найстарший, єпископ, у силу свого становища став віддалений від інших, які стали військовими, здобули однакову освіту, служили приблизно в однакових умовах, отже, братська спілка мала б зв’язувати саме їх у певному супротивенстві до того, якого залишили вдома (згадаймо біблійну притчу: блудний син із залишеним удома братом перебував у ворожнечі). Тут же вийшло щось супротилежне: братська спілка встановлюється між одним із блудних синів, тим, котрий пройшов у поневіряннях найбільше випробувань, у супротилежності до іншого блудного сина. При яких обставинах це могло статися? Тільки при таких: двоє було однодумних, а третій думок їхніх не поділяв, а коли так, Андрія із Григорієм справді зв’язувало таємниче "щось", нитку до якого я взяв у руки і йду з нею через темний ліс незнання, знаючи, що за будь-яким кущем чи деревом та нитка може обірватися. Але поки що тримаю її, і деякі темні плями у моєму видженні таки прояснилися. Певною мірою зацікавило мене ще й таке сповіщення добродушної Уляни Григорівни: бувши губернським маршалом, Григорій Петрович вів відкрите життя, часто приймаючи гостей, але до нього збиралися здебільшого чоловіки, бо, як зазначила дочка його, мавши вдома саме жіноцтво, батько найбільше любив чоловіче товариство. З немалою гордістю та поважна жінка сповістила мені, що особливо часто й запросто, вона так і сказала: "запросто", відвідував батька граф Петро Завадовський; та чоловіча компанія нерідко їздила на полювання. Згодом чоловіча компанія перестала збиратися, а Григорій Петрович почав віддаватись усамітненню, багато уваги прикладаючи саду та квітам, розвівши винятково багатого квітника, якого пам’ятаю і я, – були там голландські тюльпани, у наших краях квітка натоді небувала та й тепер вельми рідкісна – її насіння можна було привезти тільки з-за кордону. Отже, з Німеччини Григорій Петрович привіз не тільки картину, а й насіння тюльпанів. Ще він мав пристрасть до великих псів та мосьок – це я також пам’ятаю, бо кілька разів у свої приїзди додому відвідував дядька, ще й у голові не маючи, що колись писатиму про нього оцю родовідну записку, і ті пси мене вражали, деякі були увіч небувалих, можливо, й закордонних порід. Отже факти поки що давали про закордонну поїздку небагато: він був там із Василем Капністом, привіз картину, насіння квітів, кілька цуценят рідкісних порід – безневинна панська прогулянка по чужих краях. Але чому так багатозначно підморгнув мені, говорячи про цю поїздку, Василь Капніст? Я недаремно повторюю це запитання, воно невідь-чому засіло в мені кілком. Але від того "щось", яке непокоїло мене, більшого за продовження ниточки я не здобув. Залишалося одне: поїздка в Обухівку до самого Василя Капніста.

Я міркував далі. Те, що до дядька "запросто" приїжджав граф Завадовський, пояснюється легко: вони вчилися разом у єзуїтів; хто ж була решта чоловічого товариства, яке збиралось у Григорія Петровича, не знав; Уляна Григорівна через послаблену пам’ять теж нікого не назвала. І нарешті останній пункт у цих розмислах: Андрій Петрович, наскільки маю відомості, товариства, зібрань, галасливих полювань, балів і всього такого не любив, але на тих чоловічих зібраннях бував, його єдиного й називала Уляна Григорівна, та ще й частенько. Отже, чи тільки любов до розваг, полювань та бенкетів зв’язувала ту чоловічу компанію Григорія Петровича?..

Приїхавши додому, я докладно оповів Варварі про те, що побачив і почув, утаюючи, звісна річ, про оте своє невизначене "щось" та й власні здогади-розмисли щодо того. Сестра посміялася з Миколи Павловича, сказавши, що він із породи "зануд", але загалом людина добра, однак занудство його з літами посилюється, як це буває завжди: під старість не добрі риси характеру людини побільшуються, а лихі або ж смішні. Сказала також, що він досить освічений, бо вчивсь у Києві, але небагато, і що більше вдавав із себе дурня (історія з чорнилом, якого нібито не водиться в його домі), аніж насправді ним є, бо любить похизуватися не розумом своїм, якого пильно ховає, а глупотою – типова ознака хитрих людей. Уляна ж Григорівна, якою побачив її, така і є: проста, сердечна, але безконечні роди й вагітності притупили з часом її розум, хоч молодою її звали розумничкою.

Я трохи почудувався проникливим Варвариним характеристикам, але, хоч недостатньо знаю жіноцтво, помітив, що око на світ та людей вони мають не раз гостріше, аніж чоловіки: чоловіки осмислюють бачене, не проникаючи у систему дрібниць, а жінки навпаки: проникають у систему дрібниць і цього їм буває достатньо. Варвара потвердила особливі музичні здібності Григорія Петровича, але назвала це типовим чоловічим, вибачте на слові, бздиком – сестра часом бувала прямолінійна, – і сказала, що кожен має свого коника (це вже слово лагідніше) і боронь Боже їх із того коника скидати, в цьому чоловіки завжди залишаються дітьми. Грав він і співав чудово, вона не раз слухала вимуштрованих ним кузин, а от пристрасті до музики їхньої матінки вона, Варвара, не розуміє, бо, сказала фігурально, шляхетній жінці непристойно по-чоловічому сідати на коня. Жінка має бути жінкою, заявила Варвара, а дядина була цілком байдужа до господарства, кухні, навіть дітей, отож і вийшло, що муштрував їх батько, а не мати, через що вони вийшли всі дещо нездалі, негосподарні, навіть нечупарні (і справді, ладу в домі кузини було небагато, але я клав це на розгульну свавільність її численних діточок). Вміти бринькати на струнах чи дути в дудку, ригористичне заявила Варвара, не досить для жінки, навіть панночки, принаймні в умовах нашого життя. Мати ж мала б навчати доньок жіночого діла, а вони тими бреньками та дуданням прогаювали весь час. Ну й що? Бреньки, з’явившись, зникли, а діло залишилося поза увагою; покладатися ж тільки на слуг, не маючи на них твердого ока, річ непожиточна. Однак, коли казати по совісті, грали вони таки чудово і в неї, Варвари, не раз сльози на очі наверталися. Особливо, коли співав Григорій Петрович, у якого був високий і сильний голос, він аж навшпинечки ставав, виводячи мелодію, ніби його піднімало в повітря. А як сяяли при цьому його очі! Ні, чоловіки у приверженості до своїх бздиків бувають дивоглядні, і їм можна це простити.

Отака була реакція на музикування Григорія Петровича з родиною однієї із їхніх слухачок: суміш захоплення і зневаги. Правду сказав Вергілій: "Varium et mutabile, semper femina".

Мою ідею відвідати Василя Васильовича Капніста Варвара прийняла із жахом, її взагалі лякали всілякі поїздки, поза межі свого повіту не висовувалася ніколи, а краї, в яких побував і про які їй розказував, були для неї Fata morgana, щось ніби казка, ніби в глибині душі вона твердо знала, що насправді їх не існує, а всі згадки – щось як перебільшені мисливські оповіді, тобто брехні. Через це на мене розкричалася, докоряючи, що в сідниці у мене, як і в дитинстві було, застромлено шило, що я також чоловік із бздиком і ще немалим, що, стільки наблукавшись по світі, не можу заспокоїтися, в той час, як у господарстві стільки треба зробити, а для цього мало жіночих рук та догляду; що я, замість діла, кинувсь у дурне писання, яким потім мої нащадки підтиратимуться, і що я, зрештою, нітрохи не ліпший отого звихненого Петра, до якого прибила її доля. Коли подумати, вона мала рацію: господарством і справді треба було зайнятися пильніше, я ним і займався, адже писання це й пошуки не займали всього часу, чинилися поступово й потроху, але чомусь у Варвариній голові уклалося, що головне моє діло – це писання, а господарство так собі між іншим; вона ж бажала б, щоб було навпаки. І тут, здається, мала рацію, бо господарству віддававсь у півдуші, а писанню цілодушно, і сестра, завдяки власній проникливості, це безпомильно відчула. Зрештою, заплакала, спитала, коли збираюся їхати, почала збирати мене в дорогу, готуючи одежу й поживу.

Я рушив тим-таки Білоруським трактом[34], продовживши його на південь, а це був тракт найгірший через нестерпні дороги, жахливі станції, причіпки та утиски станційних доглядачів, де панували неподобство, бруд та безладдя, але про мандрівку цим трактом я вже достатньо писав. Дорога вела до Чернігова, я ж підсів у дорожню карету в Новгороді-Сіверському. Маючи попередній досвід, вичекав погідної погоди, яка дала тільки ту перевагу, що не було мокро, зате куряви повози здіймали так багато, що часом карета їхала немов у тумані. Скажу по-правді, мандрівку до Василя Капніста я придумав ще з однією метою: річ у тім, що, побувавши в багатьох чужих країнах, окрім вузької батьківщини, ніколи не бачив рідної землі, тобто Малоросії, ширше, а пізнати її до болю душі хотілося, те бажання випливало з мого нутра поза волею моєю і було подібне до голоду чи спраги: саме на такі враження була жадібна моя душа, в якій прокидалися досі приспані первні, раніше цілком занедбані. То було дивне почуття, що повною мірою залежало від моїх занять – писання родинної хроніки: чим глибше входив у таїни роду, тим більше хотілося пізнати таїни Батьківщини, відтак уперше збагнув силу латинської приказки: "Patriam amamus non quia magna est, sed quia nostra". Свого часу, почавши мандрівку цим-таки Білоруським трактом, я був майже невігласом у предметах, які мене тепер хвилювали, тобто про рід свій знав позверхні речі, про писання ж хроніки й не мислячи, а щодо рідної землі мав тільки ті кілька зерен, що в мене вклали мої земляки в Петербурзі. Отже, мандрівка розкладалася на дві: ота дощова дорога до таїн роду, й оця пилява – до таїн рідної землі у ширшому контексті.

Цю мандрівку я докладно описав у щоденнику, нотуючи все цікаве дорогою, так склався своєрідний дорожний нарис, через це докладніше тут її не описуватиму, а тільки вводжу короткі виписки, що стосується покладеної теми. Їхав я, як казав, на Чернігів, далі – на Ніжин, звідти на Пирятин, Лубни та Миргород.

Чернігів розкинувся серед садів та гаїв на високому березі Десни, тече тут по низовині й невелика ріка Стрижень. За масою дерев ховалося багато однотипних дерев’яних будинків, і перше враження від міста в мене було невелике, тобто здалося мені нудним.

Але це до того, як потрапив у його серцевину, де уздрів граційні й вельми цікавої будови храми й доми, від яких війнуло на мене не тільки подихом сивої давнини (адже деякі церкви стоять тут від часу київських та чернігівських князів), але головне раніше мною небаченою, хіба частково в Новгород-Сіверському, осібною, на жодну іншу неподібною культурою. Зрештою, це одна із особливостей: тільки в’їжджаєш у Малоросію з боку Великоросії чи Білорусії, як відразу ж помічаєш разючу зміну в усьому: в норовах людей, обличчях, одежі, манері будівництва, а головне – у формах церковних споруд. Та, культура, на мій теперішній смак, любила важкуваті форми, переобтяжені ламаними, химерно крученими орнаментами, стіни лучили барви голубого й білого, а золото бань гаму винятково довершувало; пропорції й уклад ліній напрочуд граціозні і по-своєму вишукані. Ця культура мені була незнайома, але в ній прочувалося щось своє, рідне – ніби завмерла в глибині пам’яті мелодія співаної в дитинстві пісні.

Особливо зацікавила будова Чернігівського колегіуму з його напрочуд орнаментованими стінами, а ще дім на Валу, який місцеві жителі звуть Мазепиним. Отже переді мною поставала культура, творена за цього загадкового гетьмана, довіреною особою якого був мій прадід, і вона, наскільки тямлю в архітектурі, була питома, на жодну з інших, які мав нагоду бачити, стилем неподібна. Я відвідав ще Троїцький та Єлецький монастирі, Іллінську церкву із печерами, де свого часу пробував ще святий Антоній та чернець-князь Микола Святоша, і це підсилило моє враження. Один із ченців оповів, що колись у Чернігові друкували чимало книг, але їх важко прочитати, бо більшість виходила польською та латинською мовами та й дуже вони були мудрасні. Для мене то було відкриття значиме, бо саме в Чернігові я увіч відчув дух отієї, для мене маревної, загубленої в лісі часу Козацької держави, що її на непевних основах намагалися утвердити гетьмани, оті Мазепи й Апостоли, біля яких пліч-о-пліч ступали й мої предки, – ось чому я так довго розглядав отой невеликий, але дивовижно химерно прикрашений складним орнаментом Мазепин дім, а потім і дім Павла Полуботка – то й справді були частки окремішнього світу, який вони творили, але від якого залишилися не тільки тіні зникомі, але й оці затверділі в камені та тиньку химерні обеліски на їхню честь.

Те саме побачив і в Ніжині, також колись полковому місті[35], де в осередді згрудилося з десяток церков тієї ж таки будови та системи прикрас, звідусіль те диво оточували, як квочку курчата, невеликі, але з високими покрівлями на два чи чотири скати хати. З немалою цікавістю розглядав і місцевий люд, – борід тут у чоловіків зустрічалося мало, хіба в євреїв та кацапів, малороси ж різко від них різнилися: голені підборіддя, повільні, поважні рухи, вуса із звислими кінцями, глибокий спокій та іронічна зосередженість в очах – ось нащадки тих, котрі творили колись ті архітектурні дива. В Пирятині оглянув, уже простішої будови, собор Різдва – це містечко на березі ріки так само, але вже не таке цікаве, однак і тут з глибоким інтересом вдивлявсь в обличчя міщан, козаків і казенних селян – всі вони були мешканцями хат під солом’яними стріхами із білими стінами, будова їхня проста, але подібної також ніде не побачиш в інших землях. Тобто навіть ці хати із скромними прикрасами, які сяяли чистотою і ясними барвами, могли збудувати тільки ці вусані із спокійними обличчями.

Дорогою із Ніжина до Пирятина в поштову карету на одній із малих станцій, коли я дрімав, підсів чоловік у чорному вбранні і з котелком-капелюхом, зирнувши на якого, я здригнувся – був то давніший мій співподорожанин із мефістофельськими рисами обличчя.

– Гора з горою не сходиться, – сказав він, знімаючи капелюха, – а людина з людиною обов’язково.

– На вас явно не дорожній костюм, – сказав я.

– Іду на весілля давнього по службі приятеля, – відповів той і загадково всміхнувся.

Сидів поруч, рівно тримаючи голову із яструбиним профілем.

– Знайшли, що шукали? – спитав мене.

– А що я шукав? – спитав здивовано.

– Кожна людина щось шукає, - сказав з іронічною всмішкою співподорожанин. – Одні вітру в полі, а інші – вчорашнього дня. По-моєму, ви з тих, що шукають учорашнього дня.

Я був уражений.

– Хто ви такий? – не зовсім по-дружньому спитав.

– Це як сказати, – мовив загадково чоловік. – Може, винюхувач, посланий у державних справах; може, Вічний Жид, а може, й ніхто. До речі, часом сам собі задаю таке питання: хто я такий? Sapienti sat! А ви ж sapiens? – він тихо засміявся.

– Стежите за мною? – спитав я.

– Навіщо? – легковажно відповів співподорожанин. – У цій дивній країні не потрібно вистежувачів, бо в душах людей тут віковічно засіяний страх. Отож найчастіше стежать самі за собою і за собі подібними. Відтак ті, в котрих немає такого посіву, різняться з-поміж інших, як бур’ян серед культурних рослин, отже сильним світу невелика робота – їх легко виполюють.

– І все-таки, хто ви такий? – уже сердито спитав я.

– Мій головний фах, шановний пане, – сказав подорожній, – співбесідник. Маю своєрідне й трохи дивне на звичайні очі захоплення: шукаю тих, котрі хочуть виговоритися. Отже, я ніби сповідник, але без духовного сану, навіть бриджуся таким. Знаєте, що помітив: є люди з відкритими душами, а є із запечатаними. Отож ті, з запечатаними, мене й цікавлять найбільше. А ви, як мав нагоду вже казати, людина із запечатаною душею. А чому? Бо розумний. Велика небезпека для цього світу від розумників, вони його руйнують. Тобто вважають, що будують, але не раз будівництво чиниться на місці старих руїн чи невідповідних будівель.

– Що від мене хочете? – спитав я.

– Попередити, – поважно сказав подорожанин. – Не гадайте, що, запечатавши душу, ви сховалися від світу, адже і в Євангелії сказано: немає таємного, щоб не стало явним. Ви ж, пане, вганяєтеся за таїнами, призначення яких бути нерозгаданими, чи не так?

– Не бажаю з вами говорити! – грубо мовив я.

– Бо маєте запечатану душу, – сказав лагідно співподорожанин. – Дивіться, як це просто!

І він схопив мене за одежу, розірвав із тріском, відтак я відчув, як у груди мої пролазить худа, костомашна, із заканцюбленими нігтями рука й починає щось там вимацувати, відтак розшукала серце і зчавила…

Я прокинувся. Звісно, ніякого співподорожанина в чорному і з мефістофельськими рисами в кареті не побачив. Але було вельми парко і бракувало повітря. Піт стікав по лобі – то був перший серцевий приступ у моєму житті. Це мене сполошило, бо досі мав здоров’я чудове й безвідмовне. Зрештою, це могло статися й випадково, я заснув у незручній позі.

Але ця розмова певним чином відбивала мого стана душі. Бо коли й запечатана вона, то поки що не для світу, а для мене самого. Адже продовж усього того часу, відколи кинувся в розгадки таїн свого роду, я ніби розкривався, як квітка: з’являвся бутон, тоді розгорталося зелене захистя зав’язі, відтак повільно розпрямлювалися пелюстки – у такий спосіб кожна розгадана таїна ставала цвітом, а душа освітлювалася і скидала з себе ще одного замка. І те світло, чи квіт, навіки в мені залишалося. Чи ж справді є таїни, призначення яких бути нерозгаданими? Гадаю, тільки одна. Це – Бог. Решта таїн розгадуються, коли виникає потреба в їхньому змісті; без живої потреби таїна в часі гине нерозгадана, а не тому, що її призначення бути нерозгаданою. Наприклад, таїни роду нашого. Вони існують, але навіки зникли б, коли б не Петро Михайлович, який це розгадування почав, а я продовжив. Чому ж з’явивсь у нас той інтерес? Ми могли б, як Іван чи Олександр Михайловичі, займатися насущними справами, перший – господарством, другий – службою, і досить того було б. Але таке життя без освідомлення. Наші ж із Петром старання – це і є освідомлення: себе самих, роду нашого, діянь наших, добра і зла, нами твореного, отже, йде процес пізнання себе, а оскільки Господь дав волю людині творити життя самостійно, без освідомлення до пізнання божої волі дістатися годі. Таким чином, смію гадати, заняття наші не просто примха бездіяльних людей, як вважає Варвара, сестра наша, а одна із житейських необхідностей.

Ось те, що мав би сказати отому співрозмовнику уві сні мефістофелівської подоби, але не сказав, бо не бажав брати його собі у співрозмовники, досить того, що кажу це собі…

У Пирятині я не затримувався, а подався до Лубен, адже то було ще одне полкове місто Гетьманщини, де, наскільки знав, пробували в основному на полковницьких посадах Горленки. Зараз це місто невелике, не порівняти з Черніговом чи Ніжином, але чудове – я був захоплений краєвидами та околицями, крутою горою, розкішною дзвіницею та іншими будівлями Лубенського монастиря, ходив на замчище, де й досі залишалися земні укріплення, всередині укріплень бачив загадковий провал – очевидно, там були печери. Ченці Лубенського монастиря оповіли мені про недалекі Густинський, Ладинський та Мгарський монастирі, тепер, після указу Катерини Другої про закриття багатьох монастирів, значно поруйновані, але колись вельми славні. На жаль, не мав часу туди поїхати, хоча тепер шкодую. Саме в тих краях було розбито й полонено, як оповідають і досі місцеві жителі, Наливайка, про якого брат Петро в початій своїй історії написав інакше: ніби його заарештували у Варшаві, де й посадили до мідного вола та й спалили. Але найбільше мене вразив ярмарок, який тоді саме з’їхався до Лубен – таких великих ярмарків у наших краях не буває.

Побачив величезну масу згромадженого народу, возів, худоби, де продавалося все, що виготовляє й ростить цей край: діжки, горщики, реманент, інструменти, кошики, прикраси, тканини, вишиті рушники, сорочки й інша одежа; скрізь ятки та шинки просто неба, а на возах і біля них овочі, фрукти, молоко, сири, масло, кавуни, сонячні дині, таких великих і не бачив, і безліч усіляких дрібниць – все це клекотіло, кричало, вищали свині, іржали коні, ревіла худоба, хтось сварився, танцював, співав, ішли завзяті торги – ніби цей спокійний вусатий народ забув про свою незворушність і раптом почав виявляти гарячу, південну вдачу. Цигани, жиди, кацапи тут були продавцями, вони, до речі, галасували чи не найбільше. Мені здалося, що пекельні котли, якщо вони існують, чимось подібні до таких ярмарків, де все кипить, булькоче, кричить, гуде, де всі наче сплетений зміїний клубок: один сидить, другий стоїть, третій біжить, четвертий скаче, п’ятий верещить, шостий махає руками чи б’є підборами; один п’є, другий їсть, третій щось тягне, четвертий, упитий, спить і хропе на повне горло; бігають діти, тут і пани, і підпанки, й духовні особи, жебраки, козаки, селяни, міщани – живий образ лісу людей цієї землі, і я мав величезну втіху, блукаючи рядами, завулками, вулицями, закапелками цього дивоглядного глядалища, в якому безліч лиць, очей, ротів, носів, капелюхів, шапок, хусток, очіпків, свиток, жупанів, спідниць, корсеток, сорочок, чобіт і черевиків – все те було на людях, але й усе продавалося, а довкола майдану мовчки, наче заснулі істоти, стояли порожні хати із солом’яними стріхами і стриміли біля криниць журавлі. Ці, правда, не спали, бо з криниць безконечно черпали воду. І собі самому напрочуд, мені, людині, яка в цьому тлумі не мала жодного знайомого, було легко й радісно блукати, бо не мав цих людей за чужих, так само й себе для них. І це почуття у певний спосіб подобало до того одкровення, яке свого часу пізнав у лісі, коли їхав до Уляни Григорівни, щоб пошукати ниток до таїни її батька.

Тут і там траплялися сліпі рапсоди із поводирями – хлопчиками чи дівчатками. Були це лірники й кобзарі: лірники співали здебільшого псальми, очевидячки, подібні до тих, які любили виспівувати в домі Григорія Петровича, але не ними я зацікавився, а піснеспівами чи властиво рецитаціями кобзарів, їхніми речетативними співними оповідями – мій слух уразився від того, що теми тих рецитацій були історичні. Через це й підійшов до одного, котрий співав особливо піднесено, і запропонував йому відійти з людського тлуму на спокійніше місце і за плату проспівати мені все, що знає.

– Це пан? – стривожено спитав сліпець, повернувшись до поводиря.

– Пан! – дзвінко відказав хлопчик.

– Вибачте, пане, – мовив сліпець, світячи більмами погаслих очей. – Ці пісні не для панів.

– Та чому ж? – спитав здивовано я. – Цікаво мені послухати, як і кожному.

– А тому, пане, простіть мені темному, що пани – то не наші люде.

– А які ж вони люди?

– А вони уже, пане, ще раз простіть, уже москалі.

Ці слова вдарили мене, як окропом. Мій ідилічний настрій почав пригасати, бо раптом збагнув, що то була ефемерна ілюзія, коли відчув раптом єдність із усім цим людом. Бо існували ще й стіни. Прозорі, але міцні й непорушні, які мене від цих людей і відділяли. Більше того, подумав, що дід мій і батько були також муровниками тих стін, адже це вони посилали своїх синів геть із рідної землі, щоб вони її не знали, не розуміли, а відтак відділялися від неї.

"Пани уже, пане, – москалі", – прошепотів я, і мороз пройшов мені поза шкірою, а сонце в небі ніби примеркло.

Ця пригода зіпсувала вщент мені настрій і я поспішив на станцію довідатися, коли їде поштова карета на Миргород. Устиг саме враз, і за годину котив із Лубен у чергове полкове місто колишньої Гетьманщини. І тільки тут, у кареті, згадав, що не купив на ярмарку, як знамірювався, подарунка Варварі, бо коли ми, чоловіки, – діти через ілюзорне сприйняття світу, жінки – діти, бо люблять подарунки, а я вже накинув оком на чудову квітчасту хустку, які любила Варвара, і на намисто, але той сліпець-кобзар переплутав мені в голові всі думки. Отож, похитуючись у такт руху, я вирішив розібратися: чому ті слова так болісно мене стьобнули, адже й дід мій, і батько не раз заявляли, що оскільки перебуваємо під російським берлом, то ми вже ніякі не малороси чи українці, а росіяни і такими маємо себе почувати. Батько, мій розвивав цю думку ширше, кажучи, що нашу російськість закладено в самому офіційному назвиську: малоруси, отже русами є і ми, і білоруси, і великоруси, а відтак ми один народ у різних іменах чи племенах, що мало між собою різняться, отож їхня історична доля – злитися в один народ, а оскільки ми всі під берлом великоросійським і великоросіяни найчисленніше плем’я, маємо в них розчинитися. Такі думки були мені знайомі з дитинства; я знав, що їх цілком не поділяв брат мій Петро Михайлович, який у своїй незакінченій історичній праці не визнавав за Малоросією імені Україна[36], вважаючи її привнесеною, а був переконаний, що назва Русь, навіть Росія, питома саме для Малоросії, а руси – споконвічні жителі саме цієї землі, але це ім’я штучно, через династичні посягання, було перейнято в Московїї, яка ніколи русами не була заселена, хіба руси нею правили, про що свідчить вічна ворожнеча не тільки між Новгородом та Києвом, а передусім із в’ятичами, а потім Володимиро-Суздальщиною. Петро Михайлович вважав країною русів тільки Малоросію, також Білорусію, але аж ніяк не Московію. Здасться, цих думок він набрався таки в Григорія та Андрія Петровичів, хоч прямих доказів цього не маю, але тільки туди веде ця ниточка. Тож що ж мене так болюче вразило в сліпцевих словах? А те, що, проїжджаючи через полкові міста колишньої Гетьманщини, я не міг не порівнювати їх із Московщиною, яку добре знаю й об’їздив її більше, ніж рідну землю, і сліпим та глухим треба бути, щоб не побачити разючої різниці цих племен між собою: у зовнішньому вигляді, побуті, звичаях, співі, натурі, мові, тобто в усьому, чим звичайно різняться між собою народи. Отож, нібито зрячий, мій батько був у цьому сліпий, а справжній сліпець, при тому простий і неосвічений, тут прозірливий. Саме цей парадокс і було те перше, що мене стьобнуло. Але існувало й інше: пани, тобто освічений, майновитий стан, вважаючи облудно, що вони нічим не різняться від московитів, погналися за московськими чинами та званнями, тим самим зневаживши і згубивши свою Козацьку державу, відтак справді стали москалями, але тільки вони, а не всі малороси, які їх виплюнули із себе, як застряглу в горлі кістку і почали вважати за чужих – ось яка стіна поклалася між нами й ними. Чи розумів це мій мудрий дід і сліпий на такі речі батько? Не знаю, принаймні в боротьбі за місце під сонцем вони не надавали цьому значення, відтак обдертий, сліпий, калічний рапсод мав тверде і в своєму середовищі, очевидно, міцно вселене переконання, що його історичні піснеспіви можуть слухати тільки люди його породи, а не чужаки, які можуть сприйняти ті співи й вороже, і без розуміння; при цьому цей бідаха анітрохи не спокусився на обіцяні гроші, яких для існування конче потребував. Отже, виходив на такі ярмарки не так для заробітку, це було вторинне, як для того, щоб донести до людей одного з ним кореня свої епічні піснеспіви. Таким чином, не треба бути особливо проникливим, щоб уздріти: жебрак при своїй правді став духовно вивищенішою особою, аніж освічені й нібито з розвиненим розумом ті, котрих він назвав панами. Саме це й було дивовижно! Я сидів ніби оглушений і не бачив ані краєвидів довкола, ані навіть своїх співподорожан. Дехто з них пробував до мене заговорити, але я мав запечатані вуста, і на мене почали позирати як на хворого чи дивака.

Відтак у пам’яті спливло перше послання святого апостола Павла до коринтян. Він, Павло, рушив звіщати Євангеліє не в мудрості слова, щоб не став безсилим хрест Христовий, а в простоті його. До речі сказати, після того прозріння в Долині Видіння я завжди маю з собою чи Біблію, чи дорожнє мале видання Євангелія. Отож і тепер витяг книжицю і знайшов розділа "Щоб ніхто не хвалився перед Господом". "Бо написано: – прочитав, – Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину. Де мудрий, де книжник? Де досліджувач віку цього, і хіба Бог мудрість Світу цього не змінив на глупоту?"

"Але ж, Господи, – подумав я. – Це ж я – мудрий і книжник! Це ж я досліджувач віку цього! Але що в ньому бачу й розумію? Та й чи треба щось бачити й розуміти? Може, ліпше лягти в човна часу без весел та керма і віддатися хвилям? Чому так мчуся і що хочу в цьому світі відшукати? І чия в тому воля: моя чи його, того, кого ніхто ніколи не пізнає? Коли так, то чи потрібно й мені, й світу самопізнання?"

Мій розум туманився. Дивився у вікна й бачив туман. Не знаю, чи й справді він був, чи так сприймав тоді світ. Розмиті дерева, горби, поля, рослини на них, розмитий небокрай, навіть людські постаті, загорнувшись у напівпрозорі кокони, ніби порозбухали, як намочена у воді крайка хліба.

Я читав далі: "Через те, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді".

Подумки приклав цей ряд до сущої ситуації: "Через те, що освічений стан відкинувся від батьківщини і став чужий їй, то Богові вгодно було спасти це велике своє творення, а кожен народ – боже творення, через прості, непросвічені вуста".

Я читав: "Бо боже й немудре розумніше воно від людей, а боже немічне – сильніше воно від людей".

"Отже, коли хтось захоче знищити велике чи мале боже творення, яке недаремно пущене в світ саме таке, яким є, й поселене саме на тій землі, на якій живе, – билася думка в моїй бідній голові, - той супроти Бога знамірюється і чинить не просто гріх, а злочин, хай і називають те боже творення немудрим і непотрібним, немічним і подоланим. Адже існує ще й природне право, тобто Богом визначене, кожному створеному на свободу й життя".

Здається, все ставало на місця. Я поступово почав розуміти того посланого мені з виші урока, адже все, що переживав, починало набирати віщого смислу: недаремно побачив той ліс людей – ярмарок, як образ свого народу, такого неподібного до інших, такого спокійного й гарячого водночас, який творить добро своє і вивозить на світові ярмарки, пропонуючи купити тим, що його потребують, а передусім самому собі; недаремно зустрівся мені по дорозі й той божий старець, сліпий, убогий, котрий сидів у куряві, з брудними босими ногами, із запиленим лицем, який видобував зі своєї кобзи віщі звуки, а з нутра й голови – віщі слова, якими бажав просвітити й напоумити цей торгівний люд, братів своїх. Недаремно не злякався, що я пан і можу покарати, а відкинув мене від себе – бо відчув у мені дух блудного сина, хоч я уже блудним сином майже не був. Водночас знав, що блудний син у мені залишився і щоб його остаточно спекатися, треба було удару батога, щоб випав з-поміж мудрих і книжників-фарисеїв, і з фальшивих досліджувачів віку цього та й перейшов до божих покликаних. Таких самих, як той сліпий та нікчемний в очах світу рапсод.

Наступні слова одкровення Вічної Книги я прочитав спокійно і не без задоволення:

"Дивіться бо, братія, на ваших покликаних, що небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простого світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жодне тіло".

Таке одкровення було послане мені Святим Духом, і той Дух ще більше укріпив мене в моїх дивачних, як на темний розум, шуканнях, бо впевнився, що повіз везе мене твердою дорогою. Відтак і туман за вікном пропав, власне, я збагнув, що ніякого туману й не було, просто дивився на світ крізь закіптюжене віконце і то не світ був запорошений чи затуманений, а тільки заслона між ним і мною…

Миргород виявився не так містом, як великим селом, а кілька його церков збудовано в тому таки місцевому стилі, як і всі церкви цього краю. Хати сяяли білизною стін, також збудовані в одній і тій же культурі, дахи – під соломою, очеретом чи й під дерев’яною покрівлею, замість парканів – тини, іноді викрутасні і навіть артистично виплетені – всі люди, що поселяли ці хати, жили із землі. Над містом лягло круглим, напрочуд голубим і безхмарним шатром небо, і я пізнав великий його спокій. Той спокій лягав своєрідним відбитком і на обличчя мешканців. Для мене це місто стало особливим ще й тим, що тут довгі літа сиділи на полковничих урядах Апостоли, а мій рід до них особливо наближений, як оповідав вище. І хоч не існувало видимих підстав, саме це місто відчув десь так, як відчуває доросла людина зустріч із alma mater, адже urbes constituit aetas. Тут заночував, бо приїхав під вечір, місто обійти ще встиг, принаймні центральну його частину. Загалом же воно – в одну широку піщану вулицю, тече тут річка Хорол, місця рівнинні, але краєвиди, особливо прирічкові, чудові; цікава особливість жителів поселення – розвішувати на тинах сушитися випрану одежу.

І ось під ранок, коли напівспиш чи напівпрокинувся, до мене з’явився дядько мій Григорій Петрович, яким і зайняті зараз мої думки. Він приїхав на чудовому сірому коні, але убраний у бойові риштунки мазепинського часу – в металевих облаштунках, як і належить рицареві; я ж був ще ніби дитиною і стояв, переляканий, бо кінь летів просто на мене. Але за аршин не добігаючи, кінь ніби врився копитами в землю і фуркнув із ніздер іскрами. Згори ж до мене долинув твердий як криця дядьковий голос:

– Не перестрибуй, хлопче, через коня, коли хочеш на нього сісти. Отож учора пізнав мудрість, але запам’ятай: кожна мудрість має видиму й невидиму частку, видима її стверджує, а невидима заперечує. Отож не побільшуй значення глупоти – вона може бути вище мудрості, але тоді, коли пізнати її невидиму частку, бо у видимій глупотою вона й залишається. Не справжня мудрість є нижча глупоти, а мудрість нерозумних. Сказано у Святім Письмі: "Глупота невігласів – глупота і є, а вуста дурних живляться глупотою, відтак глупота людини дорогу їй викривляє". Тож у глупоті є не тільки мудрість, а й безум’я і нечестя. Мудрість може бути нижча глупоти, коли фальшива, а не є складником божого розуму в живих істотах. Написано в Приповістях: "Головне – мудрість, шукай мудрість, бо мудрість ліпше смарагду". Відтак мудрість – в устах розумного, а не дурного, отже, все залежить, чиї вуста її проголошують. Бо мудрість розумного – шукання свого розуму. Але щоб знайти мудрість, не досить самого розуму, інколи мудрість серця перевищує мудрість голови. Справжня мудрість є, але тільки та, що у Господі, а не всупереч йому, отже, пізнати волю божу – це і є пізнати мудрість, а воля божа завжди не на зло, а на добро. Відтак, хто ходить у мудрості душі, той цілий буває, хоч така мудрість і бачиться зловмисниками як глупота. Отож кінь, що його хочеш осідлати, стоїть посередині між фальшивою мудрістю і мудрою глупотою – не перестрибуй його ані в той, ані в інший бік. Шануй жебрака, коли мудрий, але не раз і жебрак буває дурний, так само й шляхтич – один мудрий, а другий покритий шапкою звичайної, без дна мудрості, глупоти. Немає в житті одновимірностей та простих вирішень – все сплетено у складну, нерозгадну сітку."

Я слухав цього візійного голоса, цю дивну й чудову медитацію і намагався її якнайточніше запам’ятати. Отож, як тільки втихли в мені ті слова, власне ще звучали, але вже ніби розставали в повітрі, стаючи маловловними, аж поки не зникли цілковито, я зіскочив із постелі і швидко все почуте записав – добре, що звечора й папір, і похідний каламар лишився на столі, бо робив записи. В цих словах була велика правда, але вона не заперечувала й не менш великої правди простих слів ярмаркового співця…

Наступна станція була в Сорочинцях за сімнадцять верст від Миргорода. Тут п’ять церков, тече річка Псьол, на цій таки ріці стоїть і Обухівка – мета мого пілігримства. Село так само мальовниче, як і всі інші довколишні…

Василь Капніст прийняв мене вельми привітно, навіть радісно; нашу зустріч у Петербурзі добре пам’ятав, тепер йому було десь із шістдесят, і старість значно на ньому позначилася. Після ритуалу знайомства з родиною і пригощення, під час якого говорилися звичайні дрібниці, Василь Васильович повів мене до саду, чудового, доглянутого й упорядкованого, де ми сіли в альтані, захопивши з собою й люльки. Я без зайвої дипломатії виклав мету приїзду: пишу сімейну хроніку і хотів би задати йому кілька запитань.

– Чи ж можу знати про ваш рід більше за вас? – із півусмішкою запитав Капніст.

– Гадаю, що так, – мовив я. – Через це вас і потурбував.

– О, це приємні турботи, бо ваших дядьків Григорія і Андрія Петровичів я шанував. Це буди люди, як любив висловлюватися Григорій Сковорода, "з Мінервою в голові".

– Оця Мінерва мене й цікавить, – сказав я. – В паперах Григорія Петровича я знайшов віршованого твора, який зветься "Ода на рабство", чи не вашого він, шановний пане, складання? На жаль, теперішній власник паперів, зять Григорія Петровича, не дав мені дозволу його переписати.

– О, це вже не секрет, – сказав Капніст. – "Ода на рабство" надрукована ще в 1806 році. Правда, після того не передруковувалася.

– Надрукована? – зчудовано перепитав я. – Адже це твір проти уярмлення Малоросії російською царицею!

– Гріхи молодості, - сказав весело Капніст. – Були в нас тоді надто гарячі голови. Але оду надрукувати мені вдалося.

– Отже, Григорій Петрович був також гаряча голова?

– І не тільки він, – мовив Капніст, – але й брат його Андрій, було нас таких немало, і творилися в наших головах навіжені й шалені ідеї.

– Судячи з вашого вірша, йшлося про відновлення свобод та вольностей Малоросії?

Капніст якусь хвилю мовчав.

– А ви проникливий, молодий чоловіче! – нарешті сказав. – Тепер, на схилі літ, це здається мені й справді навіженим. Був інший час та й інші люди; на жаль, – він зітхнув, – майже всі тепер у могилі.

– Чи не могли б про це розказати? – запитав я.

І знову була пауза. Капніст пихкав люлькою і вдивлявся поміж дерев.

– Навіщо це вам, молодий чоловіче? – спитав знехотя.

– Пізнати предків – пізнати себе, – сказав я поривисто. – А пізнати себе – це визначитись у системі думок та почуттів тих людей, з якими зв’язаний спільним корінням. На жаль, без цього Homo sapiens не може існувати. На мою думку.

– Але є думки вчорашні, яким судилося вмерти, як вчорашнім людям, а є сьогоднішні, які сущі і не завжди зі вчорашніми збігаються, – сказав Капніст. – Більше того, суперечать їм. Не ворушімо попелу, молодий чоловіче, бо жару в ньому нема. І, як годиться, за звичаєм, не турбуймо праху вмерлих; так само, як на мене, не годиться турбувати й праху померлих надій, сподівань та молодечих навіженств.

– Коли б так, – мовив я найчемніше, – люди не вивчали б філософії та історії, а що людство у світі без того?

– Проникливо, – сказав Капніст. – Але люди вивчають не систему вмерлих думок чи нерозумних навіженств, а те, що їм цікаво в сьогоднішнім дні, тобто те, що знайшло прихистя у вічному розумі.

– Є й інша рація, – сказав я, – у притчі про непосіяне зерно. Зрощене вчора, сьогодні його не посіяли і не спожили, а посіяне завтра чи позавтра, все одно проростає, бо знайшло свою землю, а сховане Господом у зерні таїнство росту й творення в ньому спочивало тільки через непригожий час. Чи ж можуть люди сьогоднішнього дня знати потреби людей дня завтрішнього?

– Хочете сказати, – засміявся Капніст, – що сьогоднішній день – це я, а ви – завтрішній?

– Не знаю, – відверто мовив. – Але коли те, що звете мертвим та навіженим, цікавить мене, при тому глибоко й по-справжньому, це значить, воно не мертве, а тільки до пори спочиває.

– Здається, обоє розуміємо, про що говоримо, – сказав Капніст. – Але ліпше, молодий чоловіче, не виймаймо кісток із гробів. Віддаймо їм честь, були то чесні й достойні люди, а в промисла божого не втручатимемося.

– А може, промисел божий і є в тому, щоб утручатися і старі таємниці розгадувати?

– Складний то був час, дуже складний, – задумливо мовив Капніст. – Стара курва навісніла і все менше накладала на свою обвислу фізію доброчинних масок. Підступний варвар Потьомкін, бридка подобина! Все розумне й чесне сподівалося на царевича Павла Петровича, навіть граф Рум’янцев став тоді малоросійським патріотом; а він же був москаль, через що його й замінили Кречетниковим. О, цей малоросійських сентиментів не мав! Ні, молодий чоловіче, я всього того ворушити не хочу. А знаєте чому? Бо й досі мені болить. А коли болить, то плаче душа.

Отож, пожалійте мене, старого, і, не в образу вам сказати, не ятріть моїх ран.

І я раптом відчув, що чиню неподобне, бо дозволив собі натискати на цю втомлену життям, але достойну людину, не поцікавившись, чи він того хоче. Знав тільки власного інтереса, не співвідносячи його з інтересом того, від кого бажаю задовольнитися.

Вибачте, Василю Васильовичу, – сказав зніяковіло. – Вибачте!

Але він не почув мене, а ніби глибоко ввійшов у себе, поринув у те своє загадкове й таємниче минуле, у той зникомий світ, у якому жили також і щось діяли мої дядьки та їхні друзі.

– Тоді було знищено основне, що нас тримало і давало надію втриматися: малоросійські полки, – заговорив знову Капніст. – їх перетворено в карабінерські, які згодом мали розчинитись у великоросійському війську, що й сталося. Я тоді склав проекта відновлення козацького війська і знаєте, хто став цьому на заваді? Наш таки, син одного із генеральних старшин, який ще й історією Малоросії цікавився, – Безбородько. Відчуваєте абсурд: Рум’янцев нам сприяє, а Безбородько нас гробить? Отже що? Самі себе звоювали?

– Звідки ці слова? – зацікавився я.

– З пісні Мазепи, вона ходила поміж нас переписана. До речі, ваш дядько склав до неї музику, яку опрацював покійний Андрій Рачицький[37], і ми її співали.

– Це не той, що жив у Новгород-Сіверському? – спитав я. – Керівник хорової капели Розумовського?

– Той самий! Чудовий музикант! Та й ваш дядько, хоч і дилетант, був несогірший.

– Який він був молодий? – спитав я.

– Чудовий, – усміхнувся Капніст. – Це був герой і лицар. Рум’янцев його дуже любив і, незважаючи на те, що знав про його крайню малоросійську настроєність, весь час наділяв своєю увагою та ласкою. Розкажіть, як він помер.

І там, в альтані чудового Капністівського саду, я оповів про дні у старості Григорія Петровича, про його самотність та несамовите музикування; про його захоплення "Четьями Мінеями" Дмитра Туптала; про те, що його знайшли мертвим у кріслі із намертво вклеєною до однієї руки скрипкою і смиком – до другої; про те, що обличчя в нього і в мертвого було світле, я ж тоді був у Лісовичах на відпочинку і потрапив на похорони, на які зібралося все довколишнє панство і, як говорили тоді, ніколи такого згромадження при похованні не було.

– Достойній людині достойний кінець, – сказав Капніст і перехрестився.

І ми віддали його пам’яті мовчання.

– Дозволяю ще одне запитання й закінчимо цю розмову, бо я від неї втомився, – сказав після паузи Капніст.

– Ще в Петербурзі ви мені казали, – зважився я, – що їздили із дядьком до Німеччини. Була в тому якась мета?

Капніст здригнувся.

– Я вам таке казав? – спитав здивовано.

– Так! При першій зустрічі в Петербурзі, - мовив. – Але мимохідь.

– Добру маєте пам’ять, – сказав Капніст. – Ну, що ж, їздили, побачили трохи світу. Була й певна мета, але про це не час розповідати. За кордоном жив мій брат Петро, до нього ми й спрямувалися.

– Все то ланки одного ланцюга? – спитав я.

– Дав право на одне запитання, – засміявся Капніст, – а ви ставите друге.

– Вибачте!

– Гаразд! Тепер досить! Коли бажаєте, покажу вам сад. Він у мене чудовий! А про всі ті справи скажу: багато людина хоче, а мало може, і не все здійснюється, що мариться.

Ми обдивилися сад і його екзоти, як любив називати рідкісні й незвичайні речі Григорій Петрович, до слова, й сам немалий любитель тих-таки екзотів, і хоча старий поет тримався чемно-незворушно, я відчував, що він схвильований, що йому нестерпно хочеться щось мені розказати. Розумів, що спонукати його годі, бо може замкнутися, отож чемно вичікував, чи не прорве його і чи не розповість більше. І його трохи прорвало. Вже в кінці прогулянки сказав:

– Ваш дядько Григорій Петрович міг би зробити велику кар’єру в армії, він вважався блискучим офіцером, по-особливому володів шаблею і мав тактичний, точний розум, але того не захотів. Як і я, до речі, армія завжди була мені бридка, хоч сам не раз славив російські баталії, і це, уявіть собі, чинилося щиро. Але людська душа часто надвоє розділена: одна частка любить те, що друга ненавидить, і в цьому, можливо, було прокляття нашого покоління, – всі ми зробилися розполовинені, аритмічні і какофонічні. Колись Державін написав мені в листі, що зображення в моїх віршах смішні й бридкі десь так, ніби на тулуба однієї богині прикладати голову другої, а мої жарти не забавні, а їдкі. Він назвав мене парнаським трубочистом і радив не писати про моїх земляків, а стати натуральним складником літератури великоросів, інакше мене й не друкуватимуть. Я, може, й сам того бажав, але великоросом так і не став, а розполовинення душі здобув. Розумієте мене?

– Так, – мовив я. – Щодо цього, здається, є байка Сковороди.

– "Олениця й Кабан", – підхопив Капніст. – Але звідки знаєте твори Сковороди?

– Від вас, – засміявся я. – Показували мені в Петербурзі.

– Тоді й справді маєте дивовижну пам’ять, молодий чоловіче. Я ж дістав його твори від свого друга Василя Томари, учня великого старця. Той великоросом стати не побажав, хоч писав мовою близькою до великоросійської, але хто може тепер прочитати його писання? Так і я, коли б не послухався Державіна, мої рукописи гризли б десь миші. Печальні, це речі, чи не так?

– Так, – коротко сказав я.

Всю цю балачку ми вели малоросійською мовою, до речі, Капніст володів нею бездоганно, а я значно гірше, бо знав її на побутовому рівні та ще й у варіанті наших країв. Через це не раз завертав на російську чи французьку, але Капніст не вчинив того ні разу, хіба тоді, коли зайшли в дім, покликані на обід, і Дружина Василя Васильовича, судячи з виголосу, була великороска, казали, що Державін та Капніст одружилися на сестрах Дякових – з нею поет говорив мовою російською, але з виразним малоросійським акцентом, який наявний у всіх нас. Обід був типовий сільський, як це трапляється в наших поміщиків, розмова за столом – загальна й малоцікава, щоб її тут переоповідати. Я переночував у Капністів, а вранці мене відвезли кіньми до Сорочинець. До головної теми ми вже не поверталися, лише прощаючись, Василь Васильович сказав:

– Дивні виходять речі, можна подумати, що ви не небіж Григорія Петровича, а його син. По-моєму, ваш батько думок Григорія Петровича не поділяв?

– О так! – сказав я. – У думках вони були супротивні.

– Чому ж перейняли думки дядька, не батька?

– І не тільки я, – відповів, – але й старший брат мій Петро Михайлович. До речі, він почав писати історію Малоросії, але не завершив.

– Справді? – зацікавився Капніст. – А чули щось про історію Архипа Худорби[38]?

– Ні, - сказав я, – хоч Худорбів трохи знаю!

– Архипа Худорбу я добре знав. Він був одним із наших, як і Григорій Політика[39]. Не збираєтеся дописати історію, почату братом?

– Збираюся, – сказав я.

– Тоді зв’яжіться з Політикою, сином Григорія, Василем, та Чепою, вони звісні збирачі малоросійських писемних пам’яток. І хай благословить вас у добрих намірах добрий Бог!

Ми обійнялися й розійшлися, а я дістав новий харч для роздумів; до речі, в дорозі гарно владновуються думки.

Загалом враження від візиту було сумне: Василь Капніст свого віку доживав. Це вже не був гарячий, пристрасний чоловік, який не тільки в щось вірив сам, але й бажав інших навернути до своєї віри – я зустрівся з людиною втомленою, обережною, вичерпаною. Здавалося, поет зовсім не тішився здобутою славою, щось його зсередини гризло, тому душа поступово вкривалася попелом, хоча під ним ще виразно тлів жар від колишнього багаття.

Отже, що я від цієї поїздки здобув? Немало: мої неясні здогади, оте "щось", яке носив у собі Григорій Петрович, виявилися не грою моєї збудженої уяви чи фантазії, а річчю реальною: дядько був причетний до якихось великих та загадкових конспірацій. Поїздка до Німеччини увіч мала політичну мету, хоч яку саме, я не довідався. Коло утаємничених розширювалося, окрім згаданих, на Архипа Худорбу, Григорія Політику і навіть, що майже неймовірно, на графа Рум’янцева, що вело до опозиції Григорію Потьомкіну, а відтак до царевича Павла Петровича. Конспірація так чи інакше була зв’язана з ідеєю реставрування Гетьманщини – це було безсумнівно. Звісно, коло втаємничених було значно ширше, ніж накреслив, але хто ще входив у нього, не відаю. Принаймні Безбородько в нього не входив і був йому супротивний. Більшого я, здається, не довідаюся, але й це мене не тільки вражало, але й задовольняло. Загадкова таїна Григорія Петровича здобула принаймні виразніших контурів, а що найцікавіше, я ніби ставав її причасником, бо поділяв, як прозірливо відзначив Василь Васильович, думки не батька свого, а таки Григорія Петровича, хоч до цього моменту ще й сам це розумів неясно. Але звідки Капніст знав про думки мого батька, чи не був часом знайомий і з ним? Про це я не запитався, бо розмова була при від’їзді, тобто швидкоплинна. Зрештою, вже те, що я ставав співтаїнником тих тіней зникомих, по-своєму долучало мене до них, отож це треба прийняти, адже той, хто вивідує таємниці, коли не хоче їх викрити для знищення, стає їхнім подільником. Тут уже ніде дітися, бо частки відкритих таїн і складають у людині її переконання. Отож, не тільки смуток відчував, відвідавши цього небуденного й загадкового старця, але й радість. Радість, що він у цьому світі такий існував і що існували й мої дядьки, і їхні друзі, і їхні святі пориви, і їхня безрозсудність, і їхня сміливість, і, їхній, хай уже вигорілий, вогонь. І я спогадав: чи не супроводжував у Німеччину Василя Капніста Григорій Петрович тому, що йому довірена була охорона посланця. Адже був незрівнянним фехтувальником і мав чіпкий тактичний розум? Не маю прямого підтвердження цього свого здогаду, але інакшого пояснення тому знайти не можу. Коли ж зійде зі світу останній живий свідок тих конспірацій, таїна навіки ввійде у морок часу, коли не з’явиться інший якийсь розвідувальник і не здобуде нових фактів, які її просвітять. Але це вже напевне буду не я, з мене досить і того, що довідався.

І ось в одну із ночей, яку провів на дорожній станції, у мій сон знову ввійшов Григорій Петрович, але не на коні і не закутим у залізні риштунки рицарем. Я знову побачив поле, засипане трупами, і з того поля, із землі, вибредав, як із чорної ріки, офіцер у російському розшарпаному мундирі, з потемнілим від куряви та димів обличчям, з розширеними блискучими очима і з намертво затиснутою в руці, червоною від крові, шаблею. Штани на ньому звисали клаптями, а ноги – босі. І він ішов, важко ступаючи, із міцно стисненими вустами, і не бачив світу, адже світ був попіл та порох. І в грудях у нього запеклася залізна штаба глухої ненависті до тих, котрі погнали його і його підлеглих друзів на ці чужі поля, а кров ворогів (яких не знав ворогами, бо були оборонцями своєї землі, а не напасниками) почала грати вогняними спалахами. І він ішов із цією залізною штабою на серці до пагорба, на якому велично завмерла постать фельдмаршала Рум’янцева на коні та його пишний рознаряджений почет. І вони зустрілися один із одним поглядами, і фельдмаршал, побачивши ці незрячі очі свого воїна, ту шаблю, що горіла вогнем, ті запечені губи й чорне обличчя – відчув, що і в його покритім пишним військовим строєм серці здригнулася раптом якась жива жила. Бо несподівано зрозумів, що відчуває й переживає цей чоловік, котрий так тяжко вибрів із надр земних та й спинився перед ним, хитаючись од знесили, бо побачив у спрозорених його грудях оту залізну штабу. Знав, що цей чоловік його зараз ненавидить, але та жива жила в грудях не дозволила йому обуритися, бо збагнув: цей воїн мав на свою ненависть право. І він віддав йому честь, яку міг у тій ситуації віддати, а потім, може, й сам того не бажаючи, спокутував свою вину перед ним і такими, як він, воїнами. Ось чому в майбутньому ці двоє і стали несподіваними спільниками, хоча й це голий мій здогад; знаю твердо я одне: оце їхнє з’єднання – ще одна таїна, якої не розгадати.