Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 7 ХЛІБ ЖИТТЯ. АНДРІЙ

За дідовою програмою носієм його житейського status quo мав стати його другий син Андрій Петрович, на чотири роки молодший Йоасафа, саме його залишено вдома, спершу послано, як і старшого, до Київської академії, але коли Іван, названий згодом Йоасафом, відзначився там блискучими здібностями, про меншого брата такого ніхто не зважився б сказати. На мою думку, успішно навчатися йому заважала незвичайна, трохи відчайдушна врода, а це якість у людині не завжди, а коли казати чесно, не вельми часто носій достойностей: вродливі люди звикають, що ними захоплюються і складають про себе гадку вищу міри, що завжди веде до псуття характеру. Одне слово, врода, як і почварство, вирізняє людину із тлуму, а вже це призвідник нещасть. Окрім того, вродливі люди стають істотами, в яких домінує форма, а не зміст, тілесне, а не духовне, зовнішнє, а не внутрішнє. Мій батечко любив говорити: "Не шукай собі в жони красуні, бо вчиниш себе нещасним", – так він, до речі, вибираючи собі дружину, і вчинив – матінка наша вродою аж зовсім не відзначалася. Таким чином, врода може стати не божественним ударуванням, а не раз і прокляттям – це ознака виродженості навпаки; відповідно і в розумовому плані: люди особливо високих здатностей є виродками, як і слабкоумні.

У родинному реєстрі Петра Михайловича запис про Андрія Петровича виявився вельми короткий, але після нього стояла приписка: "Розпитатися в Івана М., здається, це був оригінал". Петро Михайлович однак розпитатися не встиг чи щось там не складалося, адже стосунки між братами були складні. Однак Петро зігнорував, що мене здивувало, інше потужне інформаційне джерело – сестру Варвару. Як я вже не раз переконувався: вона ніби нічого не відала, була ніби простенька й дурненька, ніби лишень для домашніх справ народжена, але коли її струснути чи розмішати, як цукор у чаї, чи розситити, як мед у воді, можна пересвідчитися, що знає багато, розуміє немало, і що вона більше розумна як дурна. Простота ж її видима, але сестра наша наче музичний інструмент: наладнований – грає чудово, а розладнаний – бриньчить і какофонізує. До речі, незважаючи на своє анальфабетичне ставлення до паперів, жодної паперини вона не знищила, хоча й не проти того була, а коли щось знаходила (наприклад, прибираючи в комірчинах чи на горищі), незмінно приносила мені й запитувала:

– Чи це потрібне?

Гадаю також, що й осуджувала надмірну заглибленість у папери Петра Михайловича через те, що не знала предмету його зацікавлень – це одне, а друге – над писанням брат зіпсував собі очі і майже втратив зір, та й не дивно, адже розбирати давні папери – робота вельми марудна й для очей важка. Здається, старий парубок, Петро Михайлович ставився з презирством до осіб жіночої статі, як до істот неповноцінних, – в його записках я знайшов добірку антижіночих висловів під назвою "Пчола", де були між іншими й такі перла: "Жінка – посудина диявола, але чи легко дияволу з тією посудиною?", "Жінка і біса обкрутить, бо не він є її вчителем, а вона його", і так далі. У такий нерозумний спосіб Петро Михайлович позбувся місткого джерела родинної інформації, адже коли продовжити братові афоризми про жінок, можна сказати: "Жінка більше від чоловіка занурена в світі дрібниць, отож більше про світ знає". Я ж повівся із сестрою, супротивно: не тільки докладно розповів, що саме писав брат, чим задовольнив її непогамовану цікавість (бувши ледь-ледь письменна, братових скриптів прочитати не могла), а тим самим знищив і негативну наставленість, заявивши, що мета мого писання – продовжити братову працю у складанні родинної хроніки, до чого Варвара поставилася з видимим інтересом, часом аж таким, що коли я писав, ходила по дому навшпиньки, щоб не перешкоджати у такій потрібній праці. Правда, коли я сказав, що Петро почав писати ще й історію Малоросії, вона вельми здивувалася і спитала:

– А для чого й кому це потрібно?

Мої роз’яснення її не переконали, і тільки один резон, що й дід наш, Петро Григорович, цим цікавився і займався, примусив її поставитися й до такого незрозумілого заняття поважніше – була вона дитиною роду, а не батьківщини. Відтак у нас завелося, що з кожного написаного розділу дещо я їй перечитував уголос (з уваги на її інтереси). Вона слухала уважно, докладала неохоплені мною деталі, які я відразу ж нотував і вводив до тексту, а загалом зауважила:

– А чи не міг ти писати простіше?

Признаюся в малому лукавстві: ті місця, де описано її, сестру мою, я при читанні опускав, побоюючись, що може образитися. Цікаво, що з історії Йоасафа вона вжахнулася, по лиці покотилися сльози, а вуста прошепотіли:

– Бідний, бідний дядько! Хто б подумав, що він був такий нещасний!

Загалом же її оцінкова реакція була двох гатунків: щасливий чи нещасний. Прадід та дід, у її розумінні, також були нещасні.

– Хто ж із нашого роду був щасливий?! – якось вигукнула вона з розпачем.

Я назвав тіток, саме тих, про яких найменше знав.

– Щасливі – це ті, - сказав, – про яких годі щось цікаве написати, тобто життя в яких минуло без пригод і пристрастей.

– То, по-твоєму, всі люди нещасні?

– Атож, – сказав я, – бо грішні! Щасливий же – безгрішний, а отже світові цьому непотрібний і начебто в ньому й не жив.

– Не розумію цього, – твердо сказала Варвара. – Ному ж люди прагнуть до щастя?

– З простої причини, – мовив я. – Людині властиво прагнути до того, що не існує. Недаремно й приказка така склалася: "Добре там, де нас нема".

– А по-моєму, ти перемудрив, – сказала безапеляційно Варвара. – Щасливий – це той, хто задоволений тим, що в нього є.

От і суди, читачу, чи дурненька була моя сестра. Але й пристосовуючись до цього визначення, ані прадід, ані дід, ні його старший син Йоасаф, ні брати мої, зрештою, Іван та Петро Михайловичі, ані сама Варвара, так само і я, щасливі не були. Про брата Олександра нічого сказати не можу, бо він – одрізана гілка і життя мені його незвісне.

Коли ж заговорив про Андрія Петровича, Варвара сказала те саме, що приписав у своїй родовій записці Петро Михайлович.

– Про нього має знати Іван, – і стисла маленькі губки.

– Чому Іван? – спитав я.

– Бо це наш родинний звідувач, – мовила сестра. – Він усе знає.

Я згадав: під час обох наших зустрічей по поверненні Іван Михайлович і справді виявив дивовижну обізнаність. Навіть поклав собі: вислідити, хто за мною нюшить, але досі цього не здійснив, був-бо зайнятий іншими речами.

– То, може, й він складає родинного літописа? – опитав здивовано.

– Коли й складає, то не на письмі, а в голові, - відказала Варвара і чомусь хмикнула.

– Звідки знаєш?

– Це всі в родині знають. Його ще татусь назвав – це наш кон… якось так назвав.

– Конфідент, – підказав я, і Варвара радісно замахала головою.

– Отож хочеш – не хочеш, – сказала, – а мусиш з ним помиритися.

– Але ж він хотів купити в мене наших покійників! – з обуренням вигукнув я.

– Хотіти багато можна. Ти ж не продав! – спокійно й твердо сказала Варвара, і я визначив, що тут у неї вже говорила жіноча логіка.

Зрештою, й сам подумував із братом помиритися, адже розумів спонуки його дивної поведінки, а зрозуміти – це і є вибачити. Розпитав докладно у Варвари, що знає про Андрія Петровича – вона й розповіла, цього однак було мало, щоб відтворити образа того своєрідного чоловіка. Отже до Івана мав їхати, хоча цього й не хотілося. Зрештою, вполюю двох зайців: і з братом примирюся (признаюся, мене вельми вразила передсмертна казань дідова, особливо те місце з Євангелія, де Ісус навчає прощати братові до семидесяти раз по семи, тобто в перекладі на простішу мову 490 разів) і, може, довідаюся більше про дядька Андрія – за словами Варвари в нього була дивоглядна історія подвійного одруження. Я подумав, що така історія була й у діда, отже, син певною мірою повторив ситуацію батькову, залишалося вияснити як саме.

І ось їду знову через ліс по тій-таки дорозі, де минулого разу в мене виникло особливе піднесення; ліс був так само прегарний, колеса стукотіли по корінні, що виступали із землі, а повітря густе й пряне, бо зілля й листя надихалися сонцем. На небі цього разу порозкидалися рідкі, білі, майже розсталі хмарини, які світилися матовим сріблом. Але я цього разу не дуже переймався красотами, бо готувався до розмови із братом і укладав у голові ті факти із життя Андрія Петровича, які вже були пізнані.

Отже, в Київській академії він ледве осилив риторику, чи, може, і її дорешти не осилив, і навчання покинув, заявивши батькові, що це не для його голови.

– А що ж для твоєї голови? – спитав дід.

– Господарство, – коротко сказав Андрій Петрович.

– Коли так, то треба оженитися, – мовив дід.

І тут на кін виступила бабця й рішуче заявила, що оскільки Андрій її милованець, справу його одруження вона, бабця, давно продумала, перебравши в умі всіх довколишніх дівчат, і провела щодо того достатні звіди, а після всіх зваг та противаг вирішила, що її красунчику підійде тільки одна, і ця одна ніхто інший як сотниківна Настуся, дочка сотника Василя Лазаревича, бо гарніші на лице дівчата в їхніх краях, може, і є, але гарний із гарним пари складати ніколи не повинні, бо перегризуть одне одному горлянки, а треба добиратися душа до душі, щоб одне лагіднило інше, отож такою душею може бути і є Настуся Лазаревичівна, а окрім неї ніхто.

– А можу на неї хоч подивитися? – трохи кисло спитав Андрій, бо те, що Настуся не вельми гарна, його трохи стурбувало.

– Не можна, а повинен, – сказала Олена Григорівна. – Можеш поїхати з батьком чи зі мною, а можеш і сам, бо з Лазаревичами все переговорено й полагоджено.

– Аж так? – зчудувався Андрій. – Коли це ви встигли? Адже не знали, що я вчитися більше не побажаю?

Тоді дід із бабцею перезирнулися й розсміялися, а бабця прорекла:

– Занадто ти гарний, синоню, щоб наука лізла тобі у голівку. В таких як ти дівки в голові, а не наука. А щоб якась шуйця не закрутила тобі голови, я тут, покладаючи рук не сиділа, а все гарнесенько розмислила: станеш добрим господарем, коли під боком добру господиню матимеш. Бо ти, синку, норовом крутий.

– А я тим часом вистараю тобі звання бунчукового товариша, – сказав дід. – І служби не знатимеш, і повагу здобудеш. Чи, може, хотів би скуштувати служби?

– Ні, - гордо скинув головою Андрій. – На службі я здохну! Мені треба волі діяти, як сам собі захочу!

Він і справді був гарний. Довгообразе, шляхетне обличчя, з чудово закресленим орлиним носом, такі ж орлині очі з принадним розрізом, в яких світилася сваволя й міцна упевненість, шовковий вус над яскравими вустами, чуб пишний і кучерявий, поки що по-спудейському підстрижений.

– Чи ж така вона негарна, ота Настуня? – спитав обережно.

– Тобі з негарною не можна одружуватися, як і з гарною, – мудро прорекла бабця. – З гарною загризешся, а негарна цілий вік мститиметься тобі за красу твою. Треба тобі такої як Настуня, а вона саме враз.

Зазначу, що цю науку: не шукати гарної жінки – добре засвоїв, як я вже казав, передусім, мій батько, того ж навчав і нас.

Андрій мовчки перевів погляда на батька.

– Слухай матір, слухай! – підморгнув той. – У таких речах вона має розум.

– А в інших речах не маю розуму? – верескнула бабця – була надто швидка до запалу.

– Це вже як-коли, – дипломатично сказав дід, і вони із сином розсміялися.

– Дуже хвалишся своїм розумом, – озвалася мирніше бабця. – А коли що – без бабського, як без штанів.

Бабця за словом до кишені не лазила, а кишеня в неї була у запасці, велика й глибока, але що там ховалося, ніхто не відав, хіба знали, що були там усі ключі, що відмикали всі явні й потаємні двері в домі, - бабця ж ніколи ключів на виду не носила і в цьому не була схожа на нашу матінку.

– Зі мною поїдеш, з батьком чи сам? – спитала бабця все ще сердито.

– Коли б поїхав з батьком, він дбав би про свого інтереса, – розважно відказав Андрій. – Коли б поїхав із вами, мамо, то ви вже домовились і коли б дівчина мені не сподобалася б, було б вам не з руки. Отож маю їхати сам: якщо дівчини не вподобаю, то й тікати самому сподобніше.

– Це як я свого часу втік, – хмикнув дід.

– Він і досі жаліє, що не одружився з тією шудрею, – сердито сказала мати.

– Але ж я від неї втік? – прискалив око дід.

– І маєш щастя, що втік, – сказала мати, ніби печатку до документу приплеснула. – Оно поглянь, які в тебе славні діти!

Отож він, дядько мій Андрій Петрович, скинув спудейську халамиду, вдяг розшитого сріблом каптана, накинув легку й лискучу опанчу, одяг шапку із розрубом над лобом, оторочену коштовним хутром, – було це під осінь, озув нові сап’янові чобітки, прикрасив бока шаблею, а коня добрими рондами – і в матері на те чудове перевтілення аж сльоза на око вибилася, а батько з гордістю сина озирнув, подумавши, що перед таким не встоїть жодна Настуся, але хто зна, чи буде за таким отій Настусі солодко, адже з-під шапки зоріли гострі орлині очі, а губи свавільно заломувалися.

– Може, хай з тобою поїде хтось із козаків? – спитала мати.

– Е, ні, - сказав, уже сидячи, ніби влитий, на коні, Андрій. – У таких справах, мамо, собі товариша не потребую.

І він спокійно та розважно виїхав у розчинені заздалегідь ворота…

Отаку візію я мав, їдучи лісом до брата свого Івана Михайловича, склавши її з розповіді Варвари і з запису брата Петра й домалювавши те, чого бракувало, із уяви. Адже, дядько тоді виїхав не просто на оглядини нареченої, а назустріч із великими випробуваннями долі своєї, що увіч доказало: мати його володіла немалою проникливістю, а він не мав її ані на мак. Однак це вже властивість молодості: нерозважливість їхня стає тим початком, від якого людина починає плести власну нитку долі, а відтак стає сама собою. Бо коли б молоді завжди і в усьому слухалися старих, вони стали б їхніми блідими тінями, а потім у синах своїх чи внуках перетворились у тіні зникомі, бувши живими й здоровими в тілі.

Трохи турбувався, як зустріне мене брат, але все відбулося точнісінько так само, як і того разу. Тобто Іван Михайлович ніби мене чекав (а я й тепер поїхав без попередження), і з’явився на ганку відразу ж, як повіз заїхав до двору й рушив мені назустріч, широко розкривши обійми з освітленим обличчям.

– Нарешті, нарешті! – зарокотав пропитий бас. – Давно пора приїхати, а тебе нема й нема! Казна-що вже почав думати.

– А що значить: казна-що? – спитав я, коли він відвів мене від себе після обіймів і, тримаючи руками за плечі, любовно розглядав.

– Казна-що – це і є казна-що! – прогув бас. – А тепер – у дім! Там тебе чекають, не дочекаються!

– Хіба знали, що приїду?

– Ну, Тодосю, – пророкотав докірливо бас, – мусиш звикнути: я все про всіх знаю. Відаєш, як мене тут прозивають? – він шепнув останню фразу, надмірно наблизивши обличчя до мого. – Звідувач.

І його бас задвигтів розкотистим реготом.

– Це мене так зіпсувала матінка, – сказав добродушно, ведучи під сходи.

Я мимоволі подумав: а чи не є його оповісницею Варвара, адже тільки вона одна знала, що поїду до Івана Михайловича. Зрештою, які були стосунки у сестри з Іваном Михайловичем, я до кінця не збагнув – на перший погляд ніякі.

Біля входу брат обійняв мене за плечі, і ми увійшли в дім, так само назустріч вибігли всі діти, наявні в домі, тобто цілий засів, а роздольна братова заохала й радісно розцілувала мене в обидві щоки.

Далі знову все відбувалося, ніби все було пильно розписано, із тією однак різницею, що Іван Михайлович не пив, хоча мене вгощав.

– Сказати по-правді, - рокотнув він, – аж кишки болять, так хочу з тобою випити. Але не бажаю більше інци… інци… як це кажуть, матінко?

– Інциденту, батечку, – лагідно обізвалася Марта Йосипівна.

– Бачиш, Тодосю, мене вчили погано, от ці мудрасні слова з голови й повипадали. А Марта Йосипівна всі їх знає, бо вона в мене мудрасна.

За столом цвіло кругле, як сонечко, чи як гарбуз, чи як таця, чи як велетенська монета, бо ніби відливало міддю, щасливе обличчя Марти Йосипівни. Але брат увіч блазнював, бо освіту мав достатню, з успіхом навчався в Київській академії і вільно говорив, читав і писав латиною, окрім того пробував якийсь час на певній, хоч і невисокій, службі в Петербурзі, а тут розігрував із себе простачка, зовсім не дбаючи, що я про рівень його освіченості добре освідомлений, бо знав його ще з Петербургу. Але брат – природний актор і, не маючи застосування цьому таланту, любив розігрувати ролі в житті, на ходу вигадуючи ефектні сцени. Дві я вже пережив, що ж приготував тепер?

Зрештою, після нуднющого обіду, за яким Марта Йосипівна нуднюще оповідала про чудові, як вона визначила, витівки й подвиги їхніх дітей, ми знову опинились у знайомому мені кабінеті. Спершу брат перевірив, чи його мудра половина не підслуховує під дверима, а тоді довірливо прошепотів:

– Здивувався щодо інциденту, хи-хи! Зрештою, тут зовсім не смішна річ. Марта Йосипівна поринає, як камінь у воду, у глупоту. Відає це й переживає, особливо при гостях. Отож я їй і підігрую, особливо з оцим "інцидентом", бо крім цього мудрасного слова іншого не знає, а вивчити не може. Отож вибач їй, бідолашній!

І тут двері раптом розчинилися і в них постала роздольна постать Марти Йосипівни.

– Це ви не з мене смієтеся? – підозріливо спитала.

– Не з тебе! – несподівано ревнув Іван Михайлович. – І як посміла встрявати в нашу чоловічу розмову? Я розповідав братові непристойного анекдота. Хочеш і собі послухати?

На круглому обличчі в дверях відбився справжній переляк. Жінка витягла руку й почала хрестити в повітрі.

– Свят! Свят! Свят! Але ж, Іване Михайловичу! Чи ж ви пили? За столом, по-моєму, ви не пили!

– Не пив за столом, зате випив перед столом! Досить з тебе?

Я відзначив і цю особливість: говорив жінці "ти", а вона йому чемне "ви" – мабуть, у цьому домі, як, до речі, в багатьох, не голубині подружні стосунки. Цікаво, що Варвара щодо цього мене не попереджувала, а жінки такі речі, напевне, відають.

– Але ж, Іване Михайловичу, – жорстко сказала жінка, при чому її кругле лице стало як крижана мідь, – ви чудово знаєте, що коли вип’єте, знову будете ганятись за братом із собаками. А потім робитимете прикрості й мені. Він хвалиться своїм розумом, – звернулася довірочно до мене, – а сам такий же дурний став, такий дурний! Ви чули: не може запам’ятати слова "інцидент", а тільки вип’є, на цьому слові все спотикається, і я мушу йому підказувати.

– Геть! Геть, лахудро! Геть, шудре проклята!

– Я, до вашого відому, не шудря, а законна ваша жона, – спокійнісінько обізвався смиренний голосок. – І не маєте права й підстав називати мене шудрею.

Тоді Іван Михайлович зірвався на рівні і з басовитим ревом кинувся до дверей. Але вони миттю заплеснулися, і з того боку зарипів ключ у замку – Іван же Михайлович із розгону врізавсь об двері, а тоді став і затрусив по-кінському головою. Я гадав, що він у такий спосіб приходить до тями, але він реготав, тільки беззвучно.

– Отаку біду маю, – сказав спокійно. – Тепер вона нам дасть спокій.

Він усівся в крісло й почав натоптувати тютюном люльку.

– А як звідси вийдемо? – спитав я.

– Сама відчинить, – брат викресав вогню і солодко втяг у себе дим. – Попобігає, попобігає, а тоді й відчинить. Попрошу тебе, брате, це наші родинні болячки, отож не винось сміття з хати… То що там пишеш? – останню фразу брат сказав ніби байдужно, але зирнув вивідчо.

– Коли й це відаєте, – озвався я, запалюючи люльку, – то добре знаєте, що пишу. Задля цього до вас і приїхав.

Уже був майже певний, що це Варвара його оповісниця.

– Хочеш продовжити пісню отого вар’ята Петра? – тим-таки роблено байдужим голосом спитав брат. – Дещо з того схвалюю, наприклад: складав наш родовід і збирав щодо того звістки, а дещо й ні: оте писання історії Малоросії. Малоросія вже в гробу й давно, як і предки наші, але ми, живе насліддя предків наших, існуємо, а насліддя Малоросії катма і вже ніколи не буде, бо історія Малоросії влилась у російське море, як ріка Дніпро у Чорне, Дніпро потужна річка, а де його вода в Чорному морі, знайдеш? Цього тобі жоден географ не скаже. Щось хочеш заперечити?

– Хочу, – сказав я, покурюючи люльку, інцидент з його жінкою вплинув на мене важко, але те, що сказав брат попри нібито залізну логіку незвідь чому мене обурило. – Рід наш зберігся не через те, що залишилися живі нащадки його, а через те, що не загинули первні роду нашого в народі нашому малоросійському. Згадайте, Іване Михайловичу, ті наші шляхетські роди, що колись улилися у польське море. Вмерли в них первні народу нашого, вмерли і роди, поступово виродившись і зникнувши або ж утративши питоме обличчя. Отож поки живуть роди із первнями нації нашої, поти не бути Малоросії у гробу, як ви висловилися, хіба переведуться роди і не тільки з освіченої верстви суспільства, а і з неосвіченої. Більше того, гадаю, що освічена верства суспільства – більш ранима, бо мусить перебувати на службі того моря, що його заковтує, а неосвічена верства – це як джерело чи болото, яке ніколи не всихає, а живить річки.

– Ото-то! – підскочив Іван Михайлович. – Добре сказав: болото! Брудне, нікчемне, нікому непотрібне болото. Твань! Мерзота!

Гниль! Грязь! Простота і дурнота! До речі, де це ти набрався таких думок?

– Де не набрався, а вони в мене є, - спокійно мовив я. – Згоджуюсь: болото, твань, але не мерзота і не гниль. Простота, але не дурнота. Бо без болота не було б Дніпра, а не було б Дніпра та його допливів, що починаються з таких боліт, наша земля пустелею стала б. Ось про які первні кажу!

– Ото! – звів зчудовано брови брат. – А чи не гадаєш, що це вельми небезпечні думки?

– Так, – твердо мовив я. – Але знаю й інше: небезпечні думки – це правда, яку бояться висловити вголос. А правда – це також один із первнів, що їх начиняє спрагою жити Святий Дух.

– Пишні слова, – криво всміхнувся брат, – а через те, що пишні – порожні. Але повернімося до нашої алегорії. Нехай визнаємо твій Дніпро. Але коли б не було російського моря, в яке вносить свої води ця ріка, де б мали дітися води? Розлилися б і утворили інші болота?

– Коли б то Чорне море було російське, – сказав я. – Але в нього однаково вливаються ріки Туреччини, також Дунай, Дон та інші, менші. Отже, Чорне море не годиться як алегорія Росії, тобто однієї держави, бо в ньому з’єднано води багатьох держав, швидше, це алегорія частини Європи заодно з Малою Азією, а це значить християнського світу з додачею магометанського. Відтак кожен знає, що ані християнський, ані магометанський світ в одній державі не вміщується.

– Отже, хочеш сказати, – ревнув Іван Михайлович, – що російського моря не існує?

– Так! – твердо відповів я.

– А що ж по-твоєму Росія, малу частку якої складаємо?

– Не складаємо малої частки Росії, - спокійно мовив я, – бо назва Русь, ба й Росія, від нас насильно забрана, а собі безправно присвоєна Московьким князівством.

– То хочеш сказати, – зашипів Іван Михайлович, – що й Росії нема? А що ж воно таке: оте велике, могутнє, на чверть світу, що може й на цілий світ поширитися, і я вірю, що пошириться?

– Дракон, – рівно сказав я. – Потвора, що пожирає Богом створені народи, а отже богосупротивна, хоча видимо ніби побожна. Пройде час і потвора пережереться, як змій у казці, що обпивається води, і лусне із тріском.

І тут побачив те, що й минулого разу: Іван Михайлович на очах перетворювався у щось жахливе, із червоними запаленими очима, в павука, розлюченого від того, що його так докладно й доладно виплетена мислительна сітка була розірвана – тіло братове розбухало, а голова меншала, руки й ноги виростали і заламувались у довгі лапи, а на дні нижньої щелепи шипіла закипіла отрута; я фізично відчув, що зараз виллє її в мене, вчепившись лапами. Тож, забувши цілком, що двері наші замкнуто, керований жахом, якому годі противитися, я кинувся геть і вдарив руками об створку. І напрочуд: двері розчинилися, і я вискочив у коридор. А за мною щось затупотіло і заревло, з чого тільки й розібрав: "Це Петро, Петро тебе обчмарив!" Дорогою встиг схопити оком спокійне, пласке й усміхнене обличчя Марти Йосипівни і так само завмерлі, розтикані по всіх усюдах дитячі личка. А в дворі стояв, як і того разу, запряжений повіз, і візник сидів готовий до їзди на козлах, я притьма вскочив до повозу й гукнув: "Поганяй!" І саме в цей час було спущено псів, які з лютим гавкотом кинулись услід за нами, але, добігши воріт, ніби вкопані, зупинилися. Я озирнувся й побачив розлючене барило, яке щось горлало й махало руками-лапами.

Ні, стосунки мої з братом були фатальні, але чи не занадто перед ним розговорився? Адже досить братові донести на мене, і той Дракон, супроти якого постав, розчавить мене як комаря чи зжере у миг ока, не скривившись. Отож, тікаючи від Івана Михайловича цього разу, відчував правдешній жах. Але нічого страшного, скажу наперед, не сталося, бо і він, і я добре відали: не свої думки я зголошував, а таки Петра Михайловича, про це й прокричав розпаношений Іван, отже, той їх колись Івану Михайловичу вже казав, а я тут виступав не так у власній личині, як у тіньовій. І справді: саме такі думки записано в незавершеній історії Малоросії, що її писав Петро, я їх тільки відповідно розвинув стосовно оказії, яка трапилася. Ось чому Іван Михайлович, охоловши, через кілька днів примчав до мене верхи на чудовому коні, запропонував осідлати коня й мені і проїхатися разом із ним по лісах. Цього разу був цілком тверезий, холодний і розважливий, говорив розумно і без афектів.

Передусім сказав, що я через молодість свою уподібнююся Піфику, тобто мавпі, яка повторює людські рухи, чи папузі, що повторює слова, не усвідомлюючи змісту. Отже, я потрапив під вплив померлого брата і його збаламучених думок. Ясна річ, мені не треба нічого боятися, бо сміття із хати він, Іван Михайлович, виносити не буде, адже тим самим оганьбив би не тільки мене, а й себе, бо він старший брат, і це його обов’язок бути опорою та головою чи філяром дому, роду, а не сіячем розбрату. Щодо малоросійського патріотизму Петра Михайловича, то це, – сказав Іван Михайлович, – пережитки колишніх козацьких вольностей, які в давнішому часі були можливі й бажані, а в новому стали анахронізмом, а отже є шкідливі й смішні. Бо ми тепер, – переконано сказав Іван Михайлович, – не польська шляхта з її диким розумінням свободи, а російське дворянство з чеснотливим обов’язком служити своїм государям, а в нагороду за це ми дістали достатньо кріпосних душ – оце і є найбільша для нас свобода. Великі государі, хоча і беруть декого із нас собі на службу, дали нам те, чого не могла дати польська шляхетська вольниця – загалом же, не ми служимо владі, а влада служить нам, бо оберігає нашу свободу, отож немає жодного значення, чи вона велико- чи малоросійська, головне, що вона російська і для нас цілком достатня: звісно, й ми маємо тримати себе в певних рамцях і не вискакувати з них, як це чинив Петро Михайлович, а за ним, як незмисленний Піфик, і я. Самі ж рамці досить просторі, щоб дворянин міг жити у власній волі, мав що їсти, пити і як розгулятися, а що людині потрібно ще для щасливого життя? Отож були б ми безумні, позбавляючись такої свободи, адже каземати Російської імперії страшні і безумних у них навчилися добре лікувати. Через це він, Іван Михайлович, як старший брат, застерігає мене від необачного, і щоб я більше не повторював тієї ахінеї, яку плів у нього позавчора, на людях. Коли ж мене, як і Петра, з’їдає писальницька гарячка і схильність до історичних розшуків, можу зупинити свою увагу виключно на історії роду, а ту почату історію Малоросії із хибними й кривими тлумаченнями я маю знищити. Коли ж мені це важко вчинити самому, доручити це Варварі чи йому, Івану Михайловичу, і вони це залюбки вчинять.

– Отже нишпорка ваша – Варвара? – спитав я.

Брат засміявся.

– Виконує сестринського обов’язка, а я маю щодо тебе передану мені батечком батьківську повинність, не забувай про це!

– Наскільки знаю, – мовив я, – татусь бунтувався супроти деспотії Андрія Петровича?

– І це було зле, – поважно мовив Іван Михайлович. – За законами роду, старший брат мав би посісти батьківське гніздо. Андрій же Петрович від батька свого від’єднався після першого нещасливого одруження, а потім, після смерті діда, частками обмінявся. Зрештою, Петро Михайлович чому не віддавав мені поваги як старшому? Бо сидів на дідівському гнізді, ще й названий був Петром на честь діда. Отож гординя його і здолала. А гординя один із смертельних гріхів, заповіданих нам християнською наукою. До речі, - сказав мирно брат, – мені дуже сподобалося, що не захотів продавати мені останків наших предків, – Іван Михайлович засміявся, – не подумав же ти, що я це серйозно? Спитував тебе!

– Якраз навпаки, – відказав я. – Гадав, що серйозно.

– От бачиш, який ти ще молодий! – знову засміявся брат.

Перечити я не став, був упевнений, що великий лицедій роду нашого розігрує переді мною чергову комедію. Однак мені і в голову не приходило: все, що чинить, таки несерйозно. Великий лицедій тільки тоді може бути великим, коли ліпить на обличчя маску і щиро вірить, що на деякий час це його справжнє обличчя, відтак про справжнє обличчя щиро забуває, хоч воно, те справжнє обличчя, від нього нікуди не дівається. Інша річ, що того справжнього глядач не бачить, бо йому цілком байдуже до самого актора, він судить про персонажа п’єси за роллю та за маскою. Отож, коли мудрий і глибокомислячий актор грає дурника, а на обличчі в нього блазенська маска – реальний є не схований за тією маскою мислитель, а таки дурник і блазень. Отже я вірив, що всі вибрики і розігри братові таки його справжнє обличчя, а той схований поступово сам починає забувати себе справжнього, бо реальне те, що явне, а явні – маска та дії, створені якимсь, хай і талановитим, драморобом. Ось чому не став сперечатись із братом, а заявив, що його резони далеко небезпідставні (зрештою, так воно й було), що я прагну писати передусім історію роду і радий буду, коли він мені розповість усе, що знає з того предмету, але пообіцяти, що знищу незавершену працю Петра Михайловича з історії Малоросії, не можу ніяк, бо це було б блюзнірством щодо його пам’яті. Однак можу вчинити інше: нікому про працю й думки, в ній викладені, не оповідатиму, самий скрипт надійно сховаю, і хай про нього судить той із роду нашого в майбутньому часі, кому доля велить його, скрипта отого, віднайти – в такий спосіб я виконаю зобов’язання перед обома своїми старшими братами, отже будуть і вовки ситі, і вівці цілі, принаймні це розумно.

– Маєш мене за вовка? – засміявся брат.

– Ні, - спокійно відказав я. – Просто є така приказка.

Але за вовка брата я вважав. Зараз одяг на себе овечу шкуру, але та до нього напевне не приросте, тобто ця шкура надто тимчасова, щоб могла сховати справжню, натурально на хребті вирослу. А як же з розмислами про лицедія, в якого штучно накладена маска ховає справжнє лице? Очевидно, й тут маємо правду на два боки. Головне зараз не те, подумалося мені. Головне випитати в Івана Михайловича про Андрія Петровича; адже крім нього про дядька не розповість мені, здається, ніхто. І я перевів мову на Андрія Петровича, намагаючись використати момента, коли овеча шкура ще якось тримається на вовчих братових плечах. Відтак почув дивовижну історію, яку і записую тут, дещо домислюючи чи заповнюючи порожні місця грою уяви, від правдешнього образу Андрія Петровича нітрохи не відходячи.

Зазначу при тому, що візія моя про те, як вибирався Андрій Петрович на оглядини, виявилася правдива, я виправив у ній після розповіді Івана Михайловича тільки незначі деталі.

Але перш ніж перейти до самої розповіді, маю згадати, що, приїхавши після прогулянки додому, накинувся з мокрим рядном на Варвару, гостро звинувативши її у звідах на користь Івана Михайловича. Варвара вислухала мене мовчки, стояла, ніби громом бита, а тоді й сказала з усією безпосередністю, яким і визначається жіночий спосіб мислення:

– Але ж, Тодосю, ти мені не забороняв оповідати, що діється в нашому домі. І не чужим людям розказувала, а в родині, отож сміття з хати не виносила. Та й не Івану те оповідаю, а Марті Йосипівні, з якою часом сходжуся потеревенити, маю ж із кимось словом перекинутися, хоч часом розмовляю і з Іваном. Окрім того, що лихого чиниш, щоб не могла про те розказати? А коли й Івану щось розповім, а той уміє випитати, чому того не робити? Ми ж серед людей живемо і нічого в нашому житті до осуду нема. А маленькі таємниці наші, як отой сховок у дідовому портреті, так само й Івану належать як і нам. Окрім того, він про того сховка знав ще раніше за нас.

І вона розплакалася, аж мусів її втішати, ніби винуватий тут був я – не вона…

Андрій Петрович виїхав у мандрівку зрана, наділений накресленою дідовою рукою карткою, бо цією дорогою ще не їздив, а міг би в лісах і заблудитися; на всякий випадок озброївся шаблею та пістолем, що додало його показній постаті величі. Його наперед захоплювала можливість дводенної самотньої їзди (наніч мав заїхати до дідового доброго знайомого, бунчукового товариша Онисима Сала, там юнак міг би при бажанні і погостювати трохи, бо з Онисимом Салом дід навчався ще в Київській академії, а коли тією дорогою їздив, то неодмінно приятеля відвідував, як і той діда); отже, все визначено й розписано, й Андрій вільно пустив коня, щоб ішов ступою, лісова дорога була чудова, погода догідна, тобто на дощ не заходило, небо з чистими білими хмарами світилося і сяяло. Отак Андрій і їхав собі, насвистуючи і наспівуючи, а коли вільний хід набридав, вйокав, вганяв остроги в боки коневі і шалено мчався навскач, войовниче пригукуючи і щасливо відчуваючи тугі хвилі повітря на обличчі. Обідати зупинився біля річки, викупався сам і викупав коня, відтак спутав і пустив на пашу, і сам, добре покріпившись із торби, прив’язаної до кульбаки, ліг у траві біля вогнища, дим од якого розганяв комарів, і задививсь у глибоке небо. І йому здалося, що бачить в одній із срібних хмар вибудуваний дім і на ганок того дому вискочила чудова дівчина із золотистим волоссям, тонка у стані, із великими синіми очима, а вискочила тому, що до будинка під’їжджав на коні він-таки, Андрій Темницький, мужній, гарний і поставний, отож дівчина не могла ним не зачаруватися. Годі сказати, що Андрій до того не закуштував жіночого племені, але то були прості дівки із села, яких легковажно зводив, а тоді покидав, щоб набрякали плодом, як гарбузи в городі, - про тих дівок він не думав, але те, що скоро матиме власну жінку і заведе родину, сповнювало його хвилюванням, бо того вже хотів і потребував. Сумнівів, що буде так, як замислила мати його при батьковій підтримці, не мав, як і спротиву до волі їхньої, аби тільки дівчина йому сподобалася, а що він дівчині сподобається, у цьому Андрій зомління не мав аніякого, бо як же могло бути інакше? І там, біля річки, вдихаючи пряні пахощі диму від вогнища, він заснув, і йому приснився дивний сон, що гнідий кінь його на очах почав чорніти, а коли заіржав, із ніздер його сипанув вогонь. Стрибнув на того коня, але так, що сів обличчям до хвоста. Відтак кінь задер того хвоста, поставивши його сторч, як це роблять хіба коти, і щосили помчав, але не передом, а задом. І навколо замигали, застрибали якісь спотворені і розтягнені обличчя, що гоготали й улюкали, від чого схарапужений кінь усе більше й більше наддавав ходи, і ось уже він відірвався від землі і злетів у повітря, і внизу захитали коронами дерева із чорним листям, а поруч, не відстаючи й не переганяючи, летіла, осідлавши мітлу та ж таки світлокоса дівчина, яку побачив на ґанку вибудованого в небі дому.

– Чи ж ти Настуся, дочка сотника Василя Лазаревича? – гукнув їй Андрій.

– Я твоя справжня суджена, – сказала дівчина, блиснувши чудовими очима. – А до тої… до тої не доїдеш…

І Андрій, хоча й був з виду поставний козак і хоча мав за поясом пістоля, а при боці шаблю, злякався, аж у спині йому похололо.

– Але ж так, як ти, літають відьми! – крикнув він.

– А так, як ти, – відьмаки, – засміялася дівчина. – Ото й станемо собі парою….

І від того жахного сну Андрій прокинувся; довго не міг дійти тями, тіло йому тремтіло – заснув простоволосий, і сонце, хай і підосіннє, напекло йому голову. Тому ще раз викупався у ріці і тільки тоді дійшов тями.

Розпутав коня і поїхав далі, але чи так уже задумався, чи найшла запаморока, але дорогою йому перестали траплятися віхи, що їх позначив на картці батько. Ріка була й особливе дерево біля води, що низько нахилилося й мочило віти, а по тому ознаки не збігалися, хоч дорога начебто вилась одна, й роздоріжжя він не примітив. Але був не із страшків, окрім того чудово знав: раз є дорога, то кудись обов’язково його виведе, а там у людей розпитається. Йому навіть цікавіше від того стало, бо, відверто кажучи, те, що батьки йому все аж так чітко і ясно розписали, в глибині душі не захоплювало, відтак відчуття майбутніх пригод збадьорило хлопця і до нього знову повернувся щасливий стан безтурботності; знову засвистав і заспівав, погнавши коня хуткіш. Але дорога залишалася безживна й порожня, і на ній так і не побачив жодної визначеної батьком признаки, хоча траплялися дерева й вигини дороги, що цілком тими признаками бути могли.

Так дістався до загубленого серед лісу села, що вельми нагадувало Лісовичі, він навіть подумав, що поїхав дорогою не вперед, а назад і повернувся додому. Але село звалося не Лісовичі, а Засадничі, й селяни скерували його до панського обійстя, де мешкав бунчуковий товариш, але не Онисим Сало, а Михайло Капшук – до нього Андрій Петрович і попросився на ночівлю.

Михайло Капшук виявився чоловіком у літах, він надзвичайно зрадів гостю й загукав слугам, щоб швидко споряджали вечерю, а сам повів гостя до льоху, де зберігались у фляшах та бочівках старі меди, горілки, настояні на різному зіллі та ягодах: калганівки, перцівки, ожинівки, малинівки, бросквинівки, горобинівки, зубрівки, яловцівки, полинівки, спотикачі, варенухи, запіканки, пальонки, старки, мокрухи, кусаки, тютюнівки, кантабаси, ганусівки, чемерівки, травники, тернівки, тертухи, дулівки, слив’янки, м’ятівки, вишнівки, агрусівки, деренівки, трояндівки, горохівки, мусельці і навіть старосвітське вино із махрового агрусу. В Андрія від того запаморочилася голова, ще не куштувавши тих лагомин, і, помітивши те, Михайло Капшук щасливо розсміявся, сказавши:

– Вибирай, хлопче, що тобі до шмиги, велику радість учинив своїм приїздом, бо без гостя трунку до губи не беру, така вже в мене поведенція. А з гостем, признаюся як на духу, того арому можу глитнути і відро.

У домі вже метушилися, коли вони, утяжені фляшами та куманцями в оберемку, зайшли до зали, на столі вже стояла підпомога з раків і риби, щупаковий кав’яр, закуска з риби, карасі в сметані, тараня з медом, раки просто і раки в сметані, ряжанка і самокиш, сир глеганий і гуслянка, мачанка, капуста з рибою, редька із сметаною, хрін із квасом і яйця з начинкою.

– Це для початку, щоб роздрочити черв’ячка, – сказав Михайло Капшук. – А де панна, де панна? – загукав він.

– Соромиться виходити, – сказала стара служка із брунатним, густо побитим зморшками обличчям.

– Соромиться, – моргнув господар Андрію. – Але ми її, капосну, зараз сюди приставимо.

Він хутко, як заєць, вискочив у двері, а за мент повернувся.

– Буде! – сказав по-змовницькому і миттю опинився за столом.

І вона ввійшла. Не ввійшла, а впливла, струнка й горда, з ясно-русявим, заплетеним у грубу косу волоссям і з такими нестерпно синіми, не голубими, а таки синіми до темноти, очима, що Андрій отерп – була це та сама дівчина зі сну, але невимірно гарніша; здавалося, що краса обличчя її – тонкий ніжний туман, бо й лице ніби світилося, але було й пригашене, зате очі чисті, ясні, з яскравим блиском.

– Чого, тату? – спитала згорда, ледь-ледь кивнувши гостю.

– Вечеряти, – сказав батько. – Поглянь, якого нам гостя ліс привів. Не козак, а писанка.

Вони зустрілися на мить очима, але відчув Андрій у тих очах не жар, а кригу. Виглядало, що дівчина ним зовсім не зачарувалася, і хлопець, звиклий до своєї безвідразності, зчудувався.

– А що, гарний? – засміявся Михайло Капшук і задоволено потер собі руки.

– Гарний! – ніби луна, повторила дівчина.

– А вона тобі гарна? – повернув змережані червоними жилочками очі господар.

– Як писанка, – захоплено видихнув Андрій.

– А тепер до праці, до праці! – гукнув Михайло Капшук. – А то вже кишки болять. Витрішок ще наїстеся!

Вони випили пінної, а тоді калганівки, а далі щоразу іншої, щедро заїдаючи закусками, які невдовзі замінилися на м’ясні: сало смажене, печінка в сметані, капуста з м’ясом дичини, ковбаса з легенів, смажена шинка з гірчицею, різні полотки з домашньої птиці й дичини, холодець, ковбаса задимлена, сальник у горщику, лизень залитий, якісь паштети, пучки левурди, печінкові галушки, печериці, густо залиті сметаною.

– Вибачай, хлопче, що, може, не так, як треба, гощу, приїхав несподівано, отож чим багаті, тим і раді.

Господар не їв, а лущив страви, моторно молотячи щелепами, ніби перед цим його тримали бозна-скільки голодним, тоді як панна сиділа ніби мармурова статуя, обличчя невідь чому зблідло, келиха її дивовижного малюнку губи торкнулися лише раз та й то коли її батько проголосив, горлаючи, ніби вони глухі були, здоровицю на честь гостя та й не відразу, а коли батько пригримнув на неї. Отоді простягла тонку, випещену руку із довгими нігтями, безвольну й майже прозору, до келиха, знехотя піднесла його до вуст і хтозна чи й умочила ті вуста, але, здається, вмочила, бо вогко заблищали по тому; ясна річ, що в її келиху була не горілка, а малинове вино. Більше келиха не торкалася, незважаючи на батькові підохоти й заклики, їла так само повільно й неохоче, при цьому на обличчя лягав такий вираз, ніби їсти була прикрість, а не задоволення, вибирала на столі що делікатнішого, та й то це тривало недовго, бо за якийсь час на батькового поклика заявила, що вже цілком сита.

Андрій же, закуштувавши трунків, хоча й собі хотів вестися за столом делікатно, відчув, що ті напої, а ще й довга прогулянка лісом, збудила в його нутрі справжнього вовка, і той почав шматувати й терзати йому нутро – єдина рада була того ненаситного вовка належно вконтентувати, тож за третьою чи четвертою чаркою він забув про свою делікатність, тим більше, що приклада до наслідування мав іншого – самого господаря, а той у делікатності увіч не вдавався. Отож вони почали молотити щелепами та язиками, а за короткий час Андрій довідався, що він справді поїхав не в той бік, що в цьому домі гостей люблять і швидко не відпускають. І чим більше пив він та їв, тим більшою красою розквітала в нього перед очима дівчина, його ж обличчя буряковіло, і це в той час, коли в неї ані порожевіло. Кидав у її бік палкі позири, гостріші стріл Купідона, але ті ламалися об лід дівочої неприступності, І це напрочуд його ще більше запалювало. І тільки вряди-годи відчував, що й вона на нього часом позирає, тобто дівочі повіки підіймалися, – загалом же сиділа потуплена, – тоді його обливало синьою крижаною водою, в якій не було ані жаринки, а так: ніби опитувала його й вивіряла. І він у такі моменти відчувався найгірше, аж застрявав йому в горлі шматок. Михайло ж Капшук не вгавав у розбалаках, оповідаючи смішні історії, що траплялись із ним чи з сусідами, і хай гість знає: він все про всіх зна, бо кожен у нього не раз гостив, бо Михайло Капшук мав таку щиру вдачу, що не міг дозволити, щоб хтось у нього з окілля не скуштував його трунків, бо коли б хтось відмовився (а такого ше не було), він того б за ворога собі мав, ворогів же він не милує, але річ у тім, що ворогів у нього нема.

І тут прозвучав рівний, холодний голос:

– Дозволите, батечку, відійти?

– А ти поїла? – турботливо спитав батечко.

– Більше нікуди, – сказала дівчина, і на її лиці з’явилася подоба всмішки, і це була єдина всмішка, яку побачив у неї Андрій, яка, треба признати, напрочуд її прикрасила.

– І не голодна? – тим таки турботливим голосом спитав батько.

– Та ж бо ні! – сказала дівчина, встаючи.

– Ну, тоді доїси у себе, – безпардонно сказав батько, і на її щоках раптом спалахнули рум’янці, а очі метнули в батька по синій стрілі.

– Не зважай, юначе, на бабське кодло, – сказав Михайло Капшук, ставлячи очі до Андрія. – Це така в них поведенція – дурня клеїти. Моя паніматка, царство їй небесне, була точнісінько така ж і скільки я її не гнув та вигинав, а таки не зігнув, поки не гигнула, бідолашненька. Але й гнути мусів, бо сіла б на карка і став би помелом. Але чи ж гідно мужу стати помелом у баби?

– Аж ніяк! – твердо сказав Андрій, наскільки дозволив йому язик, що вже нелегко провертавсь у роті.

Але ця сакраментальна розмова відбулася, коли дівчина вже пішла. Відтак Михайло Капшук, роздивившись по столі, невдоволено напружив лоба й ревнув:

– А чи є в цьому домі щось поїсти?

На те магічне слово, як тіні, виринули слуги і на столі опинилися січена шляхетська смаженина, і душенина шляхетська, і поребрина з підливою, і смажена криженина, і яловичина в сметані, і телятина з локшиною, і кілька курей із начинкою, і гуска з грибами, і куріпки, і дрохва, і фазан – останнє свідчило, що господар був ще й мисливець.

– Де ми це поїмо?! – вигукнув Андрій.

– Поїмо, синку, поїмо! – лагідно сказав господар. – Не разом, а по-маленьку, по-тихеньку. І ти нікуди не поспішаєш, і я. Але признайся як на духу: на оглядини приїхав? Не соромся, не соромся – це діло житейське.

– Брехати не буду, – сказав Андрій. – На оглядини я їхав.

– Ну от! – плеснув у долоні господар, – Це я й кажу! А брешеш, що заблудився!

Тоді Андрій зробився поважний, аж надувся трохи.

– Пане господарю! – сказав він наскільки дозволяв сплутаний хмелем язик. – Я й справді заблудився!

– І куди треба, приблудився, ха-ха! – зареготав Михайло Капшук. – Хитрий, скажу, тебе блуд водив – не ображайся, жартую!

Думки в голові в Андрія Петровича преверталися десь так, як заіржавілий коловорот, отож ніяк не встигав за скоками думок Михайла Капшука.

– Стривайте, стривайте! – сказав Андрій, язик його засинав, бо ледве рухався. – Хочу сказати… Так, правду… Я їхав на оглядини, це так!

– І приїхав! – закрутив зі сміхом головою господар.

– Ні! – рубонув, ще й рукою змахнув Андрій. – Не приїхав!

– Як це, не приїхав? – вибалушив очі Капшук.

– А так! – в Андрія язик увіч не слухався. – Я їхав… коли сказати по-правді брехати не вмію… еге ж, і не люблю… Я їхав, коли сказати по-правді… не до вас.

– Але ж до кого? – верескнув фальцетом Михайло Капшук.

– До Настусі!.. Доньки… ну, як його біса…

– До Настусі й приїхав, шалапуте такий! – зареготав пан господар. – Але досить балачок, ти не доїв і не допив, а страви стигнуть. Та й я не доїв і не допив… То що, вип’ємо?

– Вип’ємо! – сказав Андрій. – Але хочу… доказати…

– Потім докажеш, потім! – закричав Михайло Капшук.

І вони знову їли й пили, і на пересит не скаржився жоден, а тоді раптом пан господар надувся, як індикокур, почервонів ще більше, Андрій навіть трохи злякався, що вдарить його шляк, але не відав, що Михайло Капшук подібно завжди чинить перед тим як заспівати. І його рот розтулився у вершу і з верші посипалася лискуча риба слів, з’єднаних у мелодії, і він заспівав, заволав, заскаржився високим, грудним голосом, а занурений у ці мелодійні хвилі Андрій не витримав собі й заспівав голосом низьким, вторячи господарю, і хоч обоє перед тим мали сплутані напівзаснулі язики, але в співі язики порозплутувалися, як це буває і в заїк, ніби порвали поворози, що їх в’язали, чи попрокидалися, аж очі позаплющували від натхнення. І з очей потекли сльози, і відчули вони один до одного вже не приязнь, а любов, бо ніщо людей цієї землі так не зв’язує, як доладно й майстерно заспівана пісня. А коли це сталося, то, ніби на команду, розчинилося кілька дверей, що приводили до зали, і в них повиростали слуги-тіні, які безмовно позастигали й слухали, адже почути було що.

– Підхоплюйте! – крикнув господар, коли дійшов приспіву, і з усіх дверей пісню підхопили високі жіночі й низькі чоловічі голоси, склавши чудового хора, яким диригував Михайло Капшук, звівшись на повний зріст й енергійно помахуючи виделкою. І вони проспівали так не одну, а кільканадцятеро пісень, аж поки господар не звалився на стільця й не махнув утомлено рукою..

– Оце й усе! Видихся, хай йому кат з поребриною! А як ти?

– Видихся, – мовив Андрій, бо то була правда.

– Тепер можеш доказувати. Що там у тебе, ніяк не дійму!

– Доказувати про що? – наївно спитав Андрій.

– Ну, коли нема про що, то й не доказуй, вип’ємо й поїмо?

– Ні, - сказав Андрій. – Більше не влазить.

– А ти притопчи, притопчи! Такий козак!

– Вибачте, – сказав Андрій, встаючи. – Розпирає мене.

– Ге? Й мене також, – мовив господар, роблячи зусилля, щоб звестися з ослону.

Це йому не відразу вдалося, і вони, неначе розхитані в морі човни, поколивались у двері. А коли вийшли на ганка, їм ударив у вічі нічний вітер, що приніс запахи недалекого лісу, небо виявилося заколочене хмарами, а вдалині й полискувало, сам ліс шумів загрозливо, ніби готувався на приступ цієї садиби. Попри те в повітрі чулася й задуха, отже, не тільки в хаті, але й тут важко було дихати.

– Лиймо з ганку! – сказав пан господар і перший вийняв пстручка – почувся мелодійний дзвін. – То як тобі оглядини? – спитав самозадоволено.

– Оглядини чого? – спитав Андрій, роблячи те саме, що й пан Михайло.

– Та ж дочки моєї, дурню! – рявкнув Капшук. – Для цього ж приїхав?

І там унизу в Андрія раптом заїло, тобто перестав витворювати мелодійний дзвін, а це сталося тому, що згадав. Більше того, голова йому аж так просвітилася, що збагнув: його приймають не за того. А над те: він зовсім не сюди їхав на оглядини – ось про що почав був розповідати господареві, але не доказав. А ще збагнув: стільки було всього наготовано, отже, гостя тут чекали. І він нажерся й нажлуктався з того, що було приготовано не йому. Андрій не був страшком, але від з’їденого й випитого ослаб, і страх стьобнув його, як батогом. Ось чому там унизу так безнадійно заїло, аж заболіло в паху. І він стояв задубілий, безтямно вирячивши очі, не відаючи, що і вчинити. Побіч мирно дзвеніло, але то був один дзвін, господаревий.

– Я тебе щось спитав, – мовив пан Михайло. – Як тобі оглядини?

– Почав вам розказувати, – печально сказав Андрій, кидаючи очима, кудою можна чи ліпше тікати, – ви мені й не дали.

– Розказувати що? – твердо спитав господар, продовжуючи дзвонити.

– Що їхав на оглядини, – відповів покірно Андрій. – Але не до вас…

Тоді дзвін, що його витворював пан Михайло, раптом затих, ніби хтось його ножем обрізав.

– Що ти мелеш? – спитав господар.

– Авжеж! – так само печально продовжив Андрій і на полегшення з нього знову полилося, і знову в темені ніжно задзвонив дзвінок.

– Їхав на оглядини Настуні.

– Але ж моя дочка Настуня і є! – твердо мовив пан Михайло.

– Це так, – сказав Андрій, – але їхав до Настуні, дочки пана сотника Василя Лазаревича.

– До отого бовдура? – скрикнув Михайло Капшук. – Але чи ти бачив і знаєш його дочку?

– Ні, - сумно проказав Андрій, все ще видзвонюючи. – Отож на оглядини й їхав.

– Але ж то жаба, не дівка! – скрикнув пан Михайло і почав похапцем застібуватися, – хіба цього не знав?

– Ні, - відгукнувся так само печально Андрій. – Заблудився й прибився до вас.

– Не заблудився, а Бог тебе привів! – урочисто сказав пан Михайло. – Але стривай, зараз розберемося. Як тебе звуть?

– Андрій Темницький, – кволо відгукнувся юнак.

– Кінчай своє діло, не до того нам! – тверезо мовив господар.

Андрій послухав і своє діло скінчив – мелодійний дзвін обірвався.

– Отже, ти Андрій Темницький, а не Петро Заруба? – обережно спитав Капшук.

– Так воно і є,- зітхнув Андрій.

– І їхав на оглядини не до мене, а до того бовдура Лазаревича і його жаби?

– Так, – видихнув Андрій, приймаючи на обличчя сильні вітрові подуви, в яких вперше відчулися крижані нитки, адже перед осінню вже було.

– Хм, хм, – господар був начебто також спантеличений. – А мою дочку бачив?

– Та ж звісно, – сказав Андрій. – Сиділа з нами за столом.

– І справді, - згодився Михайло Капшук. – То як вона тобі?

– Гарнішої дівчини в житті не бачив.

– Бо так воно і є, - гордо сказав Михайло Капшук, мову тепер вів твердо й цілком тверезо. – Чи ж уподобав її?

– Кому не сподобається така красуня? – сказав Андрій.

– То в чому річ?

– Як це – в чому річ? – не збагнув Андрій. – І хто такий Петро Заруба?

– Петро Заруба – це той, що в мене гостити вже не буде, – сказав пан Михайло, – бо приготоване для нього ми з’їли, а поставлене випили, хе-хе!

– Це вже і я збагнув, – відгукнувся Андрій, сумно п’ючи вітер із крижаними нитками.

– То в чому річ? – знову спитав Капшук.

– Про яку річ кажете? – не міг допетрати Андрій.

– Ні, ти, мабуть, переїв і перепив, – нетерпляче сказав Капшук. – Дівчину бачив?

– Та ж звісно.

– Сподобалася тобі?

– Та ж звісно!

– Отже, оглядини відбув, – категорично прирік пан господар. – Чи, може, не так?

– Та начебто й так, – невпевнено проказав Андрій.

– Отож вирішуй і не дуже дляйся: на кому ліпше оженитися: на тій, що сподобалася, чи на тій, якої і в очі не бачив, і скажу тобі, як на духу: жаба – не дівка. Чи ліпше взяти красуню, якої світ не знає, що як писанка, чи жабу, аби тобі цілий вік кумкала? То що?

– Та ж звісно, ліпше взяти красуню, – невпевнено приказав Андрій.

– Тоді давай лапу! – радісно сказав пан Михайло, і вони обмінялися міцним рукостисканням, а по тому ще й обійнялися й поцілувалися тричі.

– Але ж… – спробував захиститися Андрій.

– Що "але ж"? – нетерпляче обірвав господар, відводячись.

– Але ж ми не спитали… чи сподобався Настуні я?

– Ну, це клопіт малий, – байдуже прорік пан Михайло. – Аби я тебе вподобав.

– Але ж… – знову почав Андрій.

– Що "але ж"?

– Чи не любить вона… того Петра Зарубу?

– Якого ще Петра Зарубу? – здивувався пан Михайло.

– Ну, того, що мав приїхати до вас на оглядини.

– А-а, того? – байдуже позіхнув пан Михайло. – Того вона і ввічі не бачила. А тебе вже бачила, – і додав, впритул наблизивши до Андрія розсміяне лице. – Коли сказати по-правді, моя Настуня нікого не любить! Але на те ми й козаки, щоб на баб не зважати. Чи ж ти не козак?

– Не лише козак, але й уроджений шляхтич, – гордо сказав Андрій.

– Отож-то, – згідно відказав пан Михайло. – Коли так, нашу угоду треба закріпити. Ходім вип’ємо й поїмо!

Пізніше, коли Андрій Петрович оповів цю історію при нагоді Івану Михайловичу, небожеві своєму, і то з причини настановчої, бо подібне пережиття мав його батько, Іванів дід, та й у самого Івана в юності трапилося щось подібне, і тільки завдяки Андрію Петровичу остерігся; так от, розповівши цю історію, Андрій Петрович сказав, що помилка його була не в тому, що відразу не вияснив ситуації і не вів себе відповідно; також не в тому, що, як казала матінка, красеню годі брати в дружини красуню (мій батько видозмінив цю мудрість, вважаючи, що поважній людині взагалі на красунях не годиться одружуватися), не в тому, що так відразу зачарувався дівчиною, адже було чим зачаруватися, замість розсудно роздивитися; не в тому, що надто швидко по тому одружився, а в тому, що не звернув уваги на чесну засторогу Михайла Капшука, що його дочка нікого не любить. Він тоді, бувши підпилим та переїлим, гадав, що дівчина просто ще не встигла когось полюбити, аж доки не з’явився, за грою долі чи за божим промислом, він, але річ у тім, що це, здається, й справді була питома риса Настуні Капшуківни, вона, за дивною натурою своєю, справді нікого не любила та й не була здібна до любові, бо серце її було замерзле на кригу, відтак чоловік мимоволі ставав для, неї не душевним приятелем та головою її родини, а ворогом, із яким вона, як воїн супроти воїна, ставала до поєдинку – отака була непережитна вада тієї дивовижної жінки, хоча мушу признати, що її дії та вчинки можна тлумачити й по-іншому, про що скажу далі.

Михайло Капшук допивав і доїдав із Андрієм те, що було наставлене на столах, навіть слуг не турбуючи, які зморено хропли десь по закамарках, не турбували вони й Настуні; за вікном шумувала нічна гроза, а вони пили, і їли, й теревенили, власне, говорив господар, а гість підтакував або говорив тоді, коли його щось запитувано. А пан Михайло після тієї чудової домови на ганку виявив великого інтереса як до роду, так і до маєтків Темницьких, сказавши при цьому, що Петра Григоровича він не тільки знає, але той якось гостив у нього, адже в нього гостили всі, бо такий уже хлібосольний удався. І так вони просиділи аж до світанку, а вранці Андрій Петрович голосно заявив, що він не проти заручитися із Настею Михайлівною, але тільки при одній умові, що вона його вподобала, бо таке мусить знати конечно і почути це з її виняткового малюнку вуст.

– Та вподобала, вподобала! – нетерпляче сказав пан Михайло. – І нема чого нам гратись у ці заручини-мучини. Церква в нашому селі є, піп є, оце зараз збудимо наречену й рушимо вас вінчати. Що, ти проти? – войовниче вигукнув пан Михайло.

– Ні, чого ж, – сказав Андрій, у якого півмозку спало, а пів дрімало, та й навіть та половина була зашумована й залита Капшуковими трунками. – Але ж…

– Ну, що ти завзявся зі своїми "але ж", – знетерпеливився пан Михайло. – Але ж, але ж, ну що але ж?

– Хочу знати, – вперто вів своєї Андрій, – чи вподобала мене… Настя Михайлівна… а чи ні… Без цього… одружуватися не буду.

– Але яке це має значення? – щиро здивувався господар.

– Велике, – мовив Андрій Петрович, а він бував непомірно упертий, а коли опирався, зрушити його з місця ніхто не міг, навіть Капшукові трунки й безсонна ніч. – Бо я чому… поїхав на оглядини… без батька й матері?

– То чому? – зирнув на нього майже червоними очима Михайло Капшук.

– А тому, – повільно видобував із себе слова Андрій, – бо хочу знати… еге ж, хочу знайти ту… котра б мене… ну, котра б мене… полюбила… І котру… ну, котру б… полюбив і я.

– Про любов тільки в піснях співається, – незворушно сказав пан Михайло. – Але коли так уперся, піду її приведу.

– Але ж…

– Ну, що "але ж"?

– Але ж ще дуже… рано, – цілком сонно сказав Андрій.

– Хіба сонце не зійшло? – стурбовано спитав пан Михайло, очевидячки, сам не міг збагнути, зійшло чи не зійшло.

– А що, зійшло? – зирнув скаламученими очима Андрій.

– Іди глянь, бо я встати не можу, – сказав господар.

– То як же… як же підете… її будить?

– Ну, тоді вже доведеться, – зітхнув пан Михайло.

Андрій ледве звівся й подибав до вікна. Довго розглядався, ніби нелегка річ була визначити: зійшло сонце чи не зійшло.

– Що там? – озвався пан Михайло.

– Захмарено, – сказав Андрій. – Але десь воно там… зійшло.

– А коли зійшло, – поважно мовив пан Михайло, – то моя Настуня вже встала. А знаєш чого?

Андрій хильцем повертався на своє місце. Замість відповіді захитав головою, бо й справді не знав, чого рано встає Настуня.

– А це, щоб голою на росі покачатися, – так само поважно сказав пан Михайло. – Аби, сказати б, красу свою утримати.

І він зареготав, страшковито вибалушуючи очі.

Андрієві здалося, що господар несмачно собі жартує, і це була друга річ, на яку він конче мав звернути увагу, бо пан Михайло, маючи певні вади, володів і достойностями, а одна із них була та, що неправди ніколи не казав. Інша справа, що подавав свою правду під різною підливою.

Пан Михайло тимчасом виборсувався з-за столу, на що пішло немало часу, але вже коли звівся на ноги, то пішов, може, й нетвердою ходою, але рішуче в глибину дому. І на немале Андрієве здивування зовсім у короткому часі до залі й справді зайшла свіжа, як роса, ошатна й гарно вбрана панна, яка світилася такою вродою, що в Андрія зашумувала й друга, досі заснула частина мозку. Дівчина підпливла до столу й сіла навпроти Андрія Петровича. Пан Михайло знову заліз на своєї місце і важко віддихувався.

– Притичина така, дочко, – сказав він. – Ми тут з паном Андрієм трохи порадилися, і він мені признався, що вподобав тебе. Чи так кажу, пане Андрію?

– Еге ж, – хитнув Андрій.

– І він, дурний, хоче конче знати, як об стіну вперся, чи вподобала ти його? То що?

Дівчина обдивилася Андрія кригою синіх очей й опустила повіки.

– Язика проковтнула? – грізно спитав батько.

Настуня ледь-ледь хитнула. Це хитання можна було б витлумачити надвабіч: що вона хлопця вподобала, або ж згодилась із батьком, що проковтнула язика.

– Скажи вголос, – рявкнув батько.

– Так, – сказала Настуня, хтозна що маючи на увазі. При тому обличчя її ані зарожевіло, було холодне й безпристрасне, навіть тіні сором’язливості не наклалося.

– Один артикул пройшли, – видихнув батько й гикнув.

– Випийте води, – сказала дівчина, голос у неї був трохи глухуватий.

– Чого це пити воду, коли є щось ліпше, – сказав пан Михайло й глинув із келиха налитого туди трунку.

– Артикул другий, – сказав, віддихавшись. – Хочеш за нього піти?

Дівчина знову обдивилася Андрія кригою синіх очей й опустила повіки.

– Знову язика проковтнула? – рикнув батько.

Ллє це на дочку не подіяло, сиділа безмовна, але ніби трохи й напружена.

– Насте! – гукнув пан Михайло. І цього разу Настуня ледь помітно хитнула головою, і це хитання можна було б по-всякому тлумачити.

– Скажи вголос! – грізно мовив батько.

– Так, – шепнула Настуня.

– Досить тобі того? – поставив супроти Андрія червоні банькадла пан Михайло.

– Так, – мовив Андрій, бо під той час не мав розуму розрізнити, на яке із батькових запитань відповіла дівчина.

– Тоді вип’ємо на коня і гайда вінчатися! – вигукнув весело пан Михайло.

– Отак зразу? – зчудувався Андрій. – А старости, а батьки, а змовини?

– Е, то прості люди граються у ті дурниці, - легковажно сказав пан Михайло. – А ми, пани, маємо розумніші бути. Головне, не люди, а Бог! – і він повчально поставив замазаного якоюсь підливою пальця.

І тут Андрій побачив, що очі в дівчини якось дивно засвітилися, спершу звузилися, а тоді розширилися і з них потекло дивне, синє світло, що обпекло його, ніби доторк жарин, і хоча це тривало коротку мить, він не тільки схвилювався, адже то був, хай і безсловесний, але перший витік із неї живого почуття, як тоді йому додумалося, але й запаморочився, отож та частина його мозку, яка не спала, хоч і позбулася дрімок, але все ще була залита хмелем, та й та, що спала, а тепер прокинулася і трохи від хмелю звільнилася – обидві вони були залиті захватом від її появи і від розмови, яка щойно відбулася. І незвідь чому він подумав, що й справді не має губити ані дня, бо те, що йому всміхнулося щастя пізнати й пойняти аж таку красуню, може невдовзі виявитися сном, міражем, візією, видінням, яке так легко згубити, бо, згубивши, вже ніколи до нього не доступиться. Адже ця чудовна дівчина, котра оце сидить супроти, – щось і справді тонке, ненадійне, як ранковий туман, чи як тонка весняна крижинка, яка схопилася вночі, а з першими променями сонця може зникнути, а він би цього не пережив би. Отож у ньому піднявся бунтарський дух його предків, відчув, що наповнюється впевненістю, рішучістю, поривністю, що в нього застуготіло, як із тулумбаса від палиць, рожевий морок заповнив голову, і в цей час не тільки вона, а й він став прегарний, і цього не могла не помітити дівчина, відтак очі її вдруге звузилися й розширилися і з них на хвильку витік гарячий синій потік, котрий нестерпуче його обпік.

– Ге! – сказав пан Михайло, який в цей час ніби трохи й придрімав. – Бачу, молодята порозумілися. Але катма сили волочитися до тієї церкви. Зараз пошлю гукнути попа, він вас тут таки й повінчає. Чи ж то ми не пани?..

Так одружився Андрій Петрович, за що дістав від батька й матері вже вдома добрячої нагінки, адже невістка, яка приїхала разом із ним, привезла з собою як придане тільки красу, одежу, яку носила, і трохи дивну замкнуту вдачу – більше Михайло Капшук за нею не дав нічого, бо нічого вже й не мав, усього свого маєтка пропивши та проївши і дбаючи не так про господарство, як про винного льоха, отож збути дочку було для нього немалою проблемою. До речі сказати про того загадкового Петра Зарубу, якого пан Михайло чекав на оглядини. Андрію Петровичу, їздячи в господарчих оборудках, випало якось із ним познайомитися. Той оповістив, що справді готувався приїхати до Капшуків на заручини, бувши вельми зачарований красою Капшуківни, але так і не поїхав, бо батьки рішуче заперечили, добре звідавши про маєтковий стан пана Михайла, адже не раз бували ним запрошені в гості й допомагали проїдати й пропивати його добро. Отож вони свого Петра рішуче на оглядини чи заручини не пустили, з чого Петро Заруба великого жалю не мав, бо одружився з милою, хоч і не такою гарною дівчиною, яка стала, як сказав цей чоловік, йому вірним і відданим другом.

Так Андрій Петрович увійшов у неповинування батькам, і був за це, як казала бабця, достатньо покараний Богом, бо в такий особливий спосіб придбана жінка поставилася до чоловіка, незважаючи на його зовнішню привабливість, як обложне місто до свого осадника, і перший акт оборонної війни став також небувалий, як признався Івану Михайловичу Андрій Петрович – Настуня на фізичне зближення з чоловіком не побажала йти, а коли він до того хотів присилити, верещала так дико, що не тільки всі в домі будилися, але й уся природна наладнованість молодика пропадала. Загалом же вона була тиха і спокійна, домашнього етикету не порушувала, виходила на сніданки, обіди, полудники, але дуже рідко на вечері, їла десь у такий спосіб, як вище описано, тобто вельми мало, ніколи не починала розмови першою, але відповідала завжди, правда коротко, не залишаючи ниток, щоб розмова могла розвинутися, господарством не цікавилася, хоча любила вишивання і гаптування, а коли Андрій їй за це дорікнув, сказала просто й незворушно:

– Це не моє господарство, і я не служниця.

Андрій Петрович, бачучи таку її відчудженість, пробував її по-своєму переконувати.

– Перший обов'язок жінки, – казав навчально мовчущому божеству, що сиділо супроти нього, мов статуя, – народити дітей і тим продовжити рід. Чого ж до себе не підпускаєш?

– Я до цього ще не готова, – просто сказала Настуня. – Окрім того, як це можна робити в переповненому людьми домі?

Ця розмова відбулася до відділення Андрія Петровича від батьків.

– Тоді давай це зробимо, – терпляче сказав Андрій, – у лісі, в затишній місцині.

– Ми не звірі, - сказала коротко Настуня. – Окрім того, нас можуть побачити.

Отак Настуня чітко й недвозначно поклала край цій розмові, і Андрій Петрович почав від того відчувати в глибині нутра поки що невелике роздратування, яке ще мав силу гасити, тобто виходило: вагітніла від їхньої спілки не вона, а він, але плід той був – звір, отака собі персоніфікація люті та гніву, якими Андрій Петрович запалає пізніше, коли той звір народиться.

Отож у домі Петра Григоровича Настуня не проронила нікому жодного негречного слова, а на кілька випадків, коли свекруха, за звичаєм, прикрикнула на неї, зреагувала по-своєму: стала ніби громом уражена, неймовірно розширивши прегарні очі, дивилася з таким нерозумінням на бабцю, ніби бачила в ній черв'яка чи гусеницю, а не людину. Але при цьому не видала жодного слова: бабця пізніше розказувала, що в неї від того погляду мурашки по спині почали бігати. Загалом невістка була ніби нежива, відтак усі домочадці почали відчувати її як інородне тіло в родині, як зуба, який хитається, бо в її присутності не могли себе вести натурально, а хіба так, як буває, коли гостять людину поважну, небезпечну і собі немилу. Все це витворювало напруження, ніби Настуня своєю поставою, красою, відчудженням, ходою, незворушними чемними відповідями витворювала в повітрі своєрідні міазми, які наповнювали повітря – всіх гнітила, обезволювала й дратувала, від чого в домі почали виникати часті сварки, але не з нею, звісно, а поміж себе. З дому ж Настуня майже не виходила, хіба на ганка, де сідала в крісло зі своїм вишиванням чи гаптуванням, тоді в домі всі полегшено зітхали. Одне слово, ситуація витворилася така, як це буває, коли дві ворожі армії зійшлися, покопали шанці, виставили гармати, розставили фланги, устаткували затилля і сховали помічні загони, але жодна не починала бою, чекаючи приключки. Однак бездоганна поведінка Настуні тієї приключки ніяк не давала, через що супротивна сторона починала помалу нову родичку тихо ненавидіти; вона ж сама ставала ніби рицар, закутий у риштунки на закутому у риштунки коні, однак готовий не до наступу, а до оборони, яку настановив тривати до останнього подиху. Третьою стороною на цьому невидимому бойовищі був Андрій Петрович, який, за обов'язком, мав би стати на боці своєї дружини, і він, може б це і вчинив, коли б і його вона не відкинула у стан ворогів і до себе таки не допускала. Отож тільки й міг: стежити, що відбувається, похмурим уважним розглядом, наслуховуючи, як у нутрі його виростав звір і, за спонукою того звіра, вряди-годи серед ночі заходив до кімнати, відведеної Настуні, а замків та засувів у внутрішніх дверях не водилося, – отоді й розлягався в домі дикий зойк, такий тонкий і такий відчайний, що Андрій Петрович змушений виходити геть, пристукуючи щосили дверима і бурмочучи під ніс прокляття, – відчував себе оганьбленим, адже чудово знав, що всі в домі попрокидалися і всі чудово знають, що й цього разу фортеці не здобув, а дехто напевне з нього кпив. Андрій же Петрович був із того гатунку людей, які не могли витримати, щоб хтось із нього кпив, відтак починав злоститися по-справжньому.

Зрештою, він збагнув, чого прагне Настуня і чого так настирливо, хоч і без прямих вимог, домагається, навіть сказала з натяком: відділитися. І сам тямив, що так було б найліпше, що тоді йому розв'язалися б руки, аби жінку приструнити й поставити на місце або й згвалтувати, а при підшептах майже зрослого звіра й до того був готовий, але його втримував певний час резон, свого часу висловлений Петром Григоровичем, і він, Андрій Петрович, цю думку цілком поділяв: коли чоловік не примусить жінку до послуху відразу ж, то залишиться у послусі сам і на все життя – досвід Петра Григоровича був прикладом того, адже бабця увіч верховодила над ним, сильним і потужним чоловіком. Андрій же Петрович, незважаючи на те, що його так легко й просто обвів довкола пальця його тесть Михайло Капшук, був куди крутішого замісу, як батько, але крутість у ньому наростала поволі і зміцнювалась із літами, а в молодих літах тільки прочувалася і поки що на м'які вчинки бував здатний. Зрештою, міг би впоратися з непокірною жінкою і в переповненому людьми домі – хто б йому що сказав, але зойк та вереск його половини не збуджував, а начисто вбивав чоловічу силу, а без неї що міг жінці вдіяти?

Відбулася сімейна рада, і Андрія Петровича виділено, йому батько дав маєтка в селі Яструбичі, де був сякий-такий дім, який, до речі кажучи, вельми нагадував дім Михайла Капшука, отже Настуся мала переселитися в умови близькі до тих, які мала за батька. Баталійна диспозиція змінилася, обидва боки визнали перший терен, тобто дім Петра Григоровича, для битви недостатнім і відступили, при чому один бік (Настуня) залишився, а другий сили замінив – ним став сам Андрій Петрович: відбулася відтак передислокація, а запалу до змагання зобабіч не зменшилося. Резони, очевидно, були різні: Настуня здобула можливість узяти верх над чоловіком, а чоловік розв'язував руки для варварських учинків, адже були то коса і камінь.

Але я забіг наперед. Було б гріх твердити, що Андрій Петрович переселивсь у Яструбичі з такими войовничими настроями: він праг передусім власної господарчої діяльності, сімейного затишку й злагоди, отож сподівався, попервах, що Настуня, звикшись, таки стане невсипущою господинею, якої потребував, і народить йому синів, про дочок і думати не бажав, тобто бажав мати все належне для родинного гнізда, у творенні якого й бачив смисл життя – поза тим Андрія Петровича спершу не цікавило нічого: ні книги, ні розумні балачки, ні справи політики (як побачимо далі, політика захопить і його), ні історія роду чи краю – був, отже із тих, котрі прагли історію роду творити, а не писати чи згадувати; одне слово, хотів жити як син дня, а не віку, при тому сином дня енергійним, моторним, повним сили і завзяття – без таких мурашок світ би замер, а може, й занепав. Отже, замиритися зі своєю жінкою йому було потрібно і не тільки для втишення нормальної чоловічої потреби, а передусім для продовження роду – передумови будь-якої діяльності. Водночас, як уже казав, привіз із батьківського дому засторогу й рішучого наміра опір жінки зламати навіть грубою силою, інакше бути не могло, тож поступитися їй не міг знову-таки за природою своєю.

Через це, щоб не чинити жінці гвалту, а зійтись із нею полюбовно, в перший же день після переїзду, за обідом, він розмовився з Настунею десь приблизно так – уявляю цю розмову, адже ніхто на ній присутній не був і про що говорилося нікому потім не оповідав.

– Чи рада, що ми в своєму домі? – спитав м'яко.

– Так, – сказала Настуня. – Ще б трохи, і я там померла.

– Померла? – зчудувався Андрій. – Так було тобі зле?

– Було, – відповіла Настуся.

– Тепер ти на своєму господарстві, - сказав Андрій. – Будеш господарити?

– Ні, - сказала рівно Настуня, вивишаючись над столом, як соляний стовп. – Це не моє господарство, а твоє.

– Але чи ж ми не одне? – зчудовано випалив Андрій.

– Сам знаєш, – сказала байдужно Настуня й освітила його кригою синіх очей.

– Знаю, – згодився він. – Отож, щоб бути одним тілом, треба нам зійтися.

– Я до того не готова, – сказала вона.

– Коли ж будеш готова? – вже відчуваючи роздратування, мовив.

– Не знаю. Може, й ніколи, – стулила вії і він вразився із мертвотності її краси.

– Навіщо ж вийшла заміж? – спитав навпрямки.

– Батько присилував, – шепнула Настуня.

– Але ж ти сказала, що я тобі сподобався.

– Так і було, бо ти гарний, – мовила Настуня.

– І захотіла за мене вийти. Сказала: "Так"!

– Батько спитав про язика, чи проковтнула? Я й мовила: "Так"! – байдуже проказала Настуся.

– То ти мене не любиш? – спитав відчуваючи, як йому тремтять ніздрі.

– Ні! Батько мене присилував.

– Як же він тебе силував?

Але на це не відповіла. Сиділа виструнчена й відсторонена, а він раптом відчув, що натягнена мов тятива, що чекає від нього вибуху, крику, а може, й насилля; можливо, від того вона розтерпла б. Але Андрій іще терпіння утратив не все, бо любив оцю дивну істоту, таку гарну і таку застрашену в душі. Більше того, йому мигнула думка: коли батько зміг її присилувати, то присилувати її можна, принаймні не завадить спробувати.

– Може, когось іншого любила? – спитав.

– Кого? – зчудовано скинула очима.

– Не знаю. Може, Петра Зарубу?

– Не відала його.

– Когось мені невідомого?

– Ні! Хотіла піти до монастиря і стати нареченою Христовою. А батько не дозволив.

Це вже було щось нове. "Ось чому в неї заморожена душа", – подумав Андрій.

– Але заміж все-таки вийшла і маєш чоловіка. Як же гадала з ним жити?

– Не знаю! – опустила повіки.

– Тоді скажу тобі я, – вже з люттю в голосі мовив він. – Сьогодні ввечері до тебе прийду і візьму те, що маєш мені дати як жона.

Вона здригнулася.

– Кричатимеш на мене? – спитала пошепки.

– Так, – сказав із притиском. – А не схочеш волею, станеш моєю неволею.

Сиділа, ніби й справді в крицю закута, холодна й незворушна, але вже без напруження у нутрі.

– Чого мовчиш? – крикнув він.

– Я дала обітницю Христу! – шепнула.

– Яку ще обітницю?

– На тілесну чистоту, – звела повіки й облила його синьою крицею.

– А про мене подумала? – скрикнув Андрій.

– Так, – сказала вона. – Можемо жити в чистоті. Як брат і сестра!

Андрій Петрович був аж так уражений, що таки справді проковтнув язика.

– Гадаєш, це можливо? – нарешті спитав.

Повіки знову прикрили очі, погляду яких уже й не витримував.

– Брат із сестрою так живуть, – сказала тихо. – Тоді я б і господарством займалася б…

– Але звідки в тебе це взялося? – не міг отямитися Андрій.

Вона мовчала, обличчя однак стало печальне.

– Я щось спитав! – підігнав він.

– У ту ніч…

– В яку ніч? – перебив.

– Коли ви з батьком пили…

– То що було в ту ніч?

– Видіння. Сказав мені Господь: "Спаси його, бо пропаде, як і батько твій!"

– І це ти мене спасаєш? – вирячився на неї Андрій.

– Так! Хочу спасти! Тоді тебе й полюблю!

Більше слів не мав. Звівся різко з-за столу й поривно вискочив на ганка. В голові гули джмелі. Ця бідна душа була збаламучена і хоча під ту пору не був дядько аж вельми розсудливий, молоді літа ще мав, але йому раптом дійшло: до таких речей жінки самі не додумуються, бо вони супротивні природі їхній та й взагалі людській. Отже, був хтось, що напхав цих марев їй у голову, це конче мав бути чоловік, якого жінка по-справжньому кохає. Тоді й безум'я коханого видається їй одкровенням. Тільки так могла розчинити дитячу й незахищену душу, а той невідомий чорт надмухав у неї диму та попелу.

Андрій Петрович вирішив неодмінно з'їздити до тестя, але сам, без дружини. Коли ж їй про це сказав, вона прийняла це, як і все, безпристрасно, а на пропозицію, що вирвалась із нього цілком довільно, поїхати разом, відповіла звичним своїм: "Ні"!

– Не хочеш бачити батька? – спитав.

– Не хочу, – сказала просто. – Він мене силував! Біс живе у ньому!

"А чи не живе біс і в тобі, моя люба?" – подумав Андрій, але не сказав нічого, тільки скочив на коня, було то вранці, і поскакав щодуху в той бік, де в цей час спокійно сидів на ганку пан Михайло Капшук, задоволено кушпелячи люльку і виглядаючи, чи не приведе йому випадок гостя, бо сам, без гостя, ані випити, ані поїсти доладу не міг.

Гість приїхав надвечір, і це був Андрій Петрович. Михайло ж Капшук цього дня вже втретє вийшов на ганка і пускав сиві пасемка, примружено вдивляючись у далеч, що м'яко синіла перед ним. Побачивши зятя, він радісно вигукнув, повісив люльку за ланцюжка, до неї прикутого, на кілочка і з розхиленими обіймами пішов назустріч, зовсім не зважаючи, що зять був як ніч, чорний та грізний, адже більшої ночі боявся – самотньої, а він сьогодні й келишка до нутра не влив.

– Зятеньку мій дорогий! – закричав пан Михайло, радісно світячи очима й усім лицем. – А я тебе сьогодні цілий день виглядаю. Ще зранку шепнуло: чекай дорогого зятя!

Його стурбувало на хвильку хіба те, що зять, зіскочивши з коня, не припнув нагая до кульбаки, а пішов до тестя із ним – виглядав той, ніби гадюка, що звисала з руки. Ця гадюка погрозливо ворушила хвостом.

– А чого сам, чого без доні моєї коханої? – скрикнув пан Михайло і почав відчайдушно із зятем цілуватися.

– Про це й хочу з вами побалакати, – глухим, як грім, голосом сказав Андрій Петрович. – І може, ще й не так!

– Ну, ну, ну, синулю мій дорогенький! – заспівав пан Михайло. – Ну, ну, ну! Ось закропимо те, що кропиться, і змажемо, щоб легше йшло, – і побалакаємо! Чи ж я тобі враг і чи не родич найближчий!

І вони сіли за столом, який миттю наповнився трунками й наїдками, як і тоді, першого разу, правда, трунків було доста, а їжі значно менше; зрештою, гість був несподіваний. І той гість чомусь не покидав нагая, надітого на руку, а отак із ним сидів, граючись і примушуючи господаря сторожко на нього поглядати.

– Так що, пане тестю, – важко мовив Андрій, – підсунув, ваша милість, мені зіпсутий товар?

– Що таке говориш, безумцю! – гукнув на всю горлянку пан Михайло.

Тоді Андрій, як на духу, без соромливого утаювання, розповів, як тяжко неважить його жінка, при цьому очі його поблискували по-вовчому, а коли піднімав руку, щоб закинути волосся, яке цього разу чомусь лізло на лоба, то разом із рукою виповзав нагай-зміюка, а це вже аж зовсім було панові Михайлу не до вподоби. Він тяжко зітхнув, вислухавши зятя, і запав у мовчанку, печально зорячи на зятя.

– Чорти б його забрали, того чернецюру-собацюру! – раптом ударив рукою по столі.

– Якого це чернецюру-собацюру? – примружився Андрій, і нагай знову виповз з-під столу.

І печальним, майже плаксивим голосом пан Михайло Капшук, нещасливий тесть Андрія Петровича, розповів, що якось до нього внадився чернець із недалекого монастиря, дуже ласий випити і з'їсти. Був чорний, як жук, і зарослий волоссям так буйно, що на обличчі тільки й проступали, що ніс та очі, а все решта втонуло у заростях, і те волосся перло з нього так потужно, як трава в сонячне, але дощове літо, і коли б чернецюра-собацюра його не підстригав, то за три місяці міг би в нього загорнутись, як у ковдру. Він тоді, пан Михайло, не мав доброго застільника, отож прийняв капосного, а що ченцюра міг випити бодню, а з'їсти цебра, то вони майже заприятелювали. І не до шмиги панові Михайлу було, що те волосся ховало ще цілком молоду персону, а чернеча ряса жилаве тіло, Капшук вважав, що раз той чернець, то благочестивий і святобливий, а він, собацюра, мало того, що випивав бодню, а з'їдав цебра, а ще й наставив око на його єдиного скарба, його єдине сонечко, його щастячко, – з очей пана Михайла покотилися справжні сльози, – його єдину радість – Настуню, бо як тільки пан Михайло десь виходив чи западав у п'яну дрімку, той уже був біля Настуні і крутив там лисячим хвостом, і щось там туркотів і забив бідолашненькій дитині памороки. Але в гріх вони, це пан Михайло напевне знає, бо слуги в нього із гострим оком, не вступали, та й має таку звичку: коли гостя покидає навіть із потреби, за ним неодмінно стежить служка, навмисне для того наставлений, і то чиниться для того, щоб гість чого не потяг, як це попервах у нього не раз траплялося. Отож чернецюра тільки підсипався до Настуні, і щось їй крізь те волосся виціджував, а вона, дурна, розвісила вуха й слухала – оце і весь її гріх. Можливо, він і хотів звабити золотко пана Михайла, бо й тепер гадає, що то був не чернець, а чорт у чернечій одежі, а вдався задля цього до дуже хитрого способу, оскільки винюхав, що честю вона не поступиться, а оженитися на ній, як, чернець, не міг – почав намовляти взяти пострига у жіночому монастирі, що був недалеко їхнього, чоловічого, а ще й придумав, собацюра, щоб вона дала обітницю на вічне дівство. Коли ж пан Михайло про це довідався, бо йому переказували слово до слова, що туркотів той чорт у чернечій одежі, бо служку він для цього діла вибрав такого, що міг раз почути і все достеменнісінько переказати, то волосся на голові в нього, пана Михайла, стало дибці, і його, кажучи по-правді, обійняла така ярість, що він схопив точнісінько такого ж нагая, як оцей, що ним навіщось грає, сидячи за столом, Андрій, любий його зять, і почав шмагати свого застільника. А коли той із вереском побіг із хати геть, пан Михайло, не виливши до кінця гніву, наказав швиденько осідлати коня і погнав слідом. Коли ж пан Михайло його наздогнав, чернецюра-собацюра, гадаючи, що вже спекався клопоту, спокійнісінько простував дорогою, відтак пан Михайло почав гонити його, наче того зайця, стьобаючи по пліччях та волоссі, і собацюра помчав од нього із таким спритом, що ледве за ним конем устигав. Зрештою, той заскочив у річку, але пан Михайло заїхав у воду і гатив його вже в річці, тоді собацюра вирвався із води й помчав до дерева, і тут пан Михайло побачив чудо, бо чернецюра з великим спритом поліз по голому й високому стовбурі сосни, як це може хіба ведмідь, аж доки став для пана Михайла недосяжний. Тоді пан Михайло велемовно зарік, щоб той носа в його обійсті не показував, бо накаже висмикати з нього весь заріст по волосині, а відтак відріже те, чого ченцям носити цілком не подобає. Коли ж він, пан Михайло, повернувся додому, то його мила, тиха, люба донечка наче сказилася, бо підняла на батька такий вереск, як не раз піднімала на пана Михайла її матінка, отож змушений був учинити те, що вчиняв, також із мусу, покійній її матінці в такі напади, тобто відстьобав її достатньо нагаєм, і вона, його люба донечка, вгомонилася і знову стала покірна й спокійна. Але біс, пущений у душу їй тим зарослим буйним волоссям чортом, устиг поселитись у бідолашненькій, отож одного разу вона втекла з дому до монастиря, і там прийняла обітницю на вічне дівство, здається, перед тим-таки чернецюрою-собацюрою, а може, якось інакше – він, пан Михайло, гаразд того не відає. Однак, коли вона повернулася й заявила, що вчинила це й хоче до монастиря, то така лють піднялась у ньому, що мусив знову її відшмагати і відтоді став наглядати дочці жениха, щоб привів її до тями, відтак і знайшов того боязливого Петра Зарубу…

Пан Михайло обтер обома руками сльози на обличчі й запропонував гостю випити. Вони випили, й Андрій Петрович глухо сказав:

– Коли б були чесний, оповіли б мені все відразу!

– Гадаєш, що я не чесний? – заволав пан Михайло. – Тоді слухай далі.

І він оповів, що коли побачив Андрія, наче сонце засвітило йому в вічі, бо уздрів у ньому красеня, при тому не м'якого чи смоктяка, яким був Петро Заруба, а справжнього козака.

"Оце, – подумав пан Михайло, – той, що біса із неї вижене, бо знає як!"

– А як? – спитав уже підхмелений Андрій.

– Як і я виганяв – канчуком, канчуком! Як шовкова стала, не примітив?

Цієї рації Андрій заперечити не міг: батько таки зумів її присилувати вийти за нього заміж, отже, управа на Настині бздики є. Андрій трохи звеселів.

– Як побачив тебе, в мене серце заспівало, – вів не без присолоджених нот пан Михайло. – Бо доня моя і золота, і добра, і тиха, але з таких, що з кулака її не випускай! Точнісінько, як її матінка! Тримаєш у кулаці – як шовкова, випустив – не доведи Господь! Знаєш, є така приказка: "Жінка в кулаці – мир у серці!"

– То ото ваша жінка в тому кулаці й задихнулася?

– О, ні, - скрушно зітхнув пан Михайло. – Бог її забрав, сердешну. Полюбив і забрав. Я сам тоді думав, що руки на себе накладу.

– Що ж сталося?

– Втопилась, сердешна, втопилась! – очі пана Михайла густо наповнилися слізьми. – Чи ти уже Настку бив? – спитав раптом.

– Та ні, - мовив Андрій.

– І м'яло і дурло! – вигукнув майже розпачливо пан Михайло. – Коли відразу жінку не почнеш бити, то вже не битимеш. Дай хоч раз сісти на голову, ніколи не злізе. Бо те насіння десь чортом підкурюється, отаким як отой чернецюра-собацюра.

– А звідки знаєте, – понуро спитав Андрій, – що вона з ченцем не зогрішила?

– Це вже знаю, – гордо сказав пан Михайло. – Дав тобі чесну й незайману. Після того, як повернулася з монастиря, баби мої в неї ревізію провели. Все чисто! Звісно, коли б не втрутився вчасно, хто зна як і було б, бо в того собацюри пструк через рясу стирчав…

Зятевий канчук по тестевих плечах так і не погуляв. Вони просиділи далеко за північ і чим далі, тим дружніша ставала балачка, а особливої сердечності набувала у хвилини, коли виходили на ганка видзвонити із себе надмір набраної рідини.

І все-таки їхав додому Андрій темніший ночі, а дорогою заїжджав до шинків, де пив бридку жидівську горілку, отож коли в'їхав до власного дому, тримав на плечах грубу хмару; очі його дико палали, плоть набрякла і, не скидаючи із руки нагая, він уваливсь у дім, в якому на цей час не було нікого, крім Настуні, бо слуг відпустила наніч. Побачивши таким чоловіка, вона виструнчилася, поблідла, а очі полили в його бік синю крицю.

– Так от, – сказав Андрій Петрович, граючи нагаєм. – Дізнався все про твого любаса-ченця.

– Отець Кондратій святий! – скрикнула тонко Настуся.

– Святий, бо не встигли злягтися, – грубо сказав Андрій. – Перед Богом свідчу, взяв тебе з любові, сподіваючись знайти в тобі ласку, прихильність і бажання створити добру родину, чого й сам хочу. І поки що й пальцем тебе не зачепив. Іди в ліжко!

– Цього ніколи не буде! – верескнула Настуся.

– Буде! – ярісно сказав Андрій. – Раз ти моя жінка – будь нею. Кажу вдруге: йди у ліжко, щоб прийняти законного чоловіка.

Її прегарне обличчя раптом спотворилося. І Настуня закричала. І той вереск чи вискіт був такий високий, що в'ївся в Андрієві вуха, як два ножі. Тоді він, підігрітий хмелем, а ще більше набряклою плоттю, кинувся на неї з ведмежим ревом і почав честити її нагаєм вздовж і впоперек. Відтак жінка завила грубо, дико, ніби поранена вовчиця. Схопив її за руку й поволік до спальні, а вона безвольно за ним волочилася. Кинув її на ліжко і її грубий рев знову перейшов у пронизливе вищання, яке різало й шмагало Андрія не менш болюче, аніж допіру нагайка її. І від того щось дивне сталось із ним, бо знову відчув, що плоть його гасне, що він просто не спроможний нічого їй учинити, отож мотав нагаєм і періщив її по животі, грудях, ногах та руках, якими затулила обличчя. Вона ж верещала невгавуще, все більше й більше звищуючи голоса, аж він відчув, що зараз оглухне. Тому, загнав у вуха по пальцю і, хитаючись та бурмочучи прокляття, видибав із покою геть, гримнувши щосили дверима. Вереск миттю обірвався, але плачу чутно не було – стояла глибока тиша. Він же підійшов до креденсу, взяв карафку і почав із захлином ковтати трунка. Все тіло тремтіло, плоть була безживна, а хмара на плечах згустилася у чорний куб – ось у що перетворилась у цей мент його голова.

Відтоді вони поміж себе не розмовляли, навіть не їли разом, хоч наступного дня, прокинувшись, спитав її:

– Кажу востаннє: чи впокоришся мужеві, як це велить закон?

– Цього не буде ніколи, – сказала коротко, не дивлячись на нього.

Переселившись на власне господарство, Андрій Петрович мав безліч клопотів, через що цілоденно мотався полями, косовицями, біля худоби, на фільварку, не раз і сам ставав у ручку з косарями, безпосередньо всім кермуючи й даючи лад. Від сонця, вітрів та гризоти душевної лице його потемніло, загострилося й набуло дикої краси, яка однак нітрохи не зворушувала Настку. Раз у тиждень він напивався, часом брав участь у селянських святкуваннях і там, після танців та пиятики, хапав якусь дівку й тяг у темряву, і ні разу при цьому плоть його не підвела, а жодна дівка й не подумала пручатися, бувши зачмелена його вродою. В такі часи власна жінка не ставала потрібна, і він, ледве добравшись додому і звалившись на ложе, дико на всю хату хропів. Коли ж напивався, а дівки чи жінки іншої під рукою не було, чорна хмара знову сідала йому на карка, плоть набухала вже на підході до дому і повторювалася та ж таки сцена, що вище описана: Настка бувала розписана його нагаєм, але нічого вчинити їй не міг. Це доводило його до шаленства.

Десь на той час до батьківської оселі завітав Андріїв старший брат Йоасаф, єпископ. Андрій помчався до нього просити поради й порятунку. Йоасаф згодився приїхати до нього, бо Настуня у дім свекра та свекрухи їхати рішуче відмовилася.

Побачивши єпископа, дівчина приклякла й покірливо поцілувала йому руку. Розмова між ними відбулася приблизно така:

– Чому гнівиш Бога, жінко, і не коришся чоловікові? – грізно спитав єпископ.

– Бо дала обітницю зберегти дівство для Христа, – покірливо сказала Настуня.

– Але таку ж обітницю дала на святе малжество. Чи захоче тебе Христос? При тому, друга обітниця в часі пізніша, отож покриває першу. Тепер ти заміжня й мусиш жити в малженстві, як велить Господь. Слово бережи заради клятви перед Богом.

– Друга обітниця, – сказала Настуня, – була не з моєї волі, а з приневолення. Пишеться у Святому Письмі: не любіть неправдивої присяги, бо це те, що зненавидів я. Так промовив Господь.

– Знаєш Святе Письмо? – здивувався єпископ.

– Знаю, панотче, воно для мене закон, а не закони світу цього поганого.

– Мовив Господь: "І зроблю я з тобою, як зробила ти, що погордила присягою, порушивши союз".

– Присяга Господу і союз з Господом, – сказала Настуня, – вищі від присяги людині і союзу з людиною. А неправедна клятва не дійсна.

– Чи просила, щоб чоловік звільнив тебе від присяги й відпустив у монастир?

– Ні, - сказала Настка, – але він знає про те.

– Чому ж не просила?

– Тому, що боюся його. Він став логовищем для звірів і поклонився закону, що дав владу для звіра.

– В ненависті, дочко, пробуваєш, – сказав єпископ. – А які діла плоті: гнів, сварки, ненависть.

– Гнів і сварки не від мене починаються, – рівним голосом мовила Настка, – а від нього, озвірілого. Я ж ніколи не гнівалася й не сварилася, але звіра в ньому не шаную.

І вразився єпископ силою її розмислу, порадив жінці попрохати чоловіка відпустити її, а Андрієві, братові, дав совіт задовольнити її прохання, і вільно йому буде, він у цьому посприяє, пошлюбитись удруге із такою, яка буде йому достойна жона.

Але Настка чомусь не попросила покірливо відпустити її, хоча Андрій Петрович із резонами брата погодився, більше жінки не бив, навіть п'яним бувши, хіба побільшив інтереса до селянок і кілька з них уже почало набрякати од його невсипущості: на жінку власну відтепер не звертав жодної уваги, наче її в домі й не було…

(Я довго міркував, намагаючись зрозуміти цю жінку. Пояснень її поведінки могло бути кілька. Перша: покірливість узагалі не була в її натурі, отож змусити себе упослідитись і покірливо щось у ненависного чоловіка просити не дозволяла їй гординя, адже це значило б, що у війні, яку вела, перемога все-таки виявилася на його боці. Можливо, упокорилася б чоловікові, коли б той оволодів нею силою, а саме тут і була слабкість Андрієва як чоловіка, бо того вчинити не міг, не бувши насильником із природи своєї. Жінки ж бійцівського типу, а такою, здається, й була Настка, знайшовши в чоловіку ослабину, безнастанно й невсипуще, як осадники в слабше місце оборони фортеці, клюють туди і б'ють, аж доки твердиня не впаде, – хай читач дарує, що весь час уживаю військових порівнянь, адже для мене, офіцера артилерії, це природно. Друге пояснення може бути простіше: вона надчікувала, щоб до неї заявився чи дав поради, як має чинити, отой чернецюра-собацюра, за означкою Михайла Капшука, у якого напевне була безтямно закохана, а річ звісна, що безтямно закохані жінки сліпо йдуть за наказом об'єкта і стають жорстоко-байдужі до тих, з ким зв'язали свою долю. Можливо також, в них, тобто ченця та Настусі, була якась домовленість. Інших пояснень знайти не можу і не знаю).

Сам же Андрій Петрович, згодившись розійтись із жінкою, чекав, щоб вона покірно про те попросила, бо це мало б стати сатисфакцією для його гордості й чоловічої честі, відтак міг би уникнути принизливої упослідженості, яка виникає в чоловіка, коли жінка його зневажає, а для жінок бійцівського типу принизити чоловіка – вище задоволення. Одне слово, жоден бік покидати поля бою не захотів, що й привело до останнього акту цієї трагедії, яка й розірвала ті ланцюги, якими скувала себе ця дивна пара.

Річ у тім, що в селі Яструбині почали чинитися дивні речі. Селяни донесли Андрію Петровичу, що в полях хтось крутить закрути в хлібі, що в деяких корів пропало молоко, що хтось зупиняє хмари якраз перед їхнім селом, від чого сохнуть поля й городи, адже по сусідніх селах дощі йдуть, а їхнє оминають, а коли не обминають, то висипають такий град, як голубині яйця, що приносить посівам велику шкоду. Дехто з дівчат, особливо з тих, з якими бавився Андрій Петрович, почали скаржитися на пристріт, а в кількох викачували переляк і всілякі подібні речі. Місцеві відьми клятвенно від того відрікалися, а всі однодушно вказали на молоду пані. Для цього подали такі докази: перше, помічено, що вельми рано, тільки починає світати, як прокричать півні, вона викрадається з дому в сорочці, скидає її й качається гола по росі (до речі, це саме казав про дочку і Михайло Капшук); друге, вона вбирається в пишні намиста і йде із кошиком у ліс, де довго пропадає, часом просто сидить на галявині, а повертається з повним кошиком ягід, які їй ніби збирає нечиста лісова сила; часом палить вогонь, при тому невідомо як його запалює, і чинить для цього якісь дивні дійства; третє, збирає всіляке зілля, а зілля, як відомо, є добре й лихе. Сільські відьми, зібравшись і погадавши у свій, невідомо який спосіб, однодушно визначили, що всі ті капості чинить пані, тож селяни просили пана покласти тому заказ, аби вони не тратилися і не бідніли. Хай пан осудить жінку сам, або ж дозволить, щоб це вчинили з нею вони. Власне, вони не судитимуть, а тільки візьмуть на спробу, бо судити пані права не мають, хіба з його наказу.

Андрій Петрович не був забобонний і з того вельми здивувався.

– Як же візьмете її на спробу? – спитав.

– Зв'язати й кинути у воду, – сказав найповажніший із селян. – Коли тонутиме, то не відьма, і ми її відрятуємо, а коли випливе – відьма. Але перед цим треба провести її голою по селі, щоб шкода, чинена нею, відпала.

Саме це останнє і сподобалося Андрію Петровичу, бо то був видимий спосіб ту гордячку принизити, а отже й упокорити, чи точніше, взяти над нею гору.

– Гаразд, – сказав, усміхаючись, бо наперед уявив, яка чудова вийде картина. – Але спершу маю з нею поговорити.

І він рушив на останню розмову із жінкою, перед цим випивши для твердості духу доброго кухля пінної. Відтак виглядав велично й загрозливо, і справді подобав на орла.

– Чи знаєш, що селяни звинувачують тебе у відьмацтві? – спитав гостро.

– Коли це їм дозволяєш, – відказала Настка.

– Чи признаєшся до цього?

– Наречена Христа не може бути відьмою, – коротко відказала вона.

– Чи наречена ти Христова, це ще треба подумати, – блиснув він оком. – Але поки що – моя жінка. І от що скажу, раз і востаннє: або отямся, перестань казитися, або віддам тебе селянам на їхню пробу.

Вони протримали якийсь час погляди, наче схрестивши мечі.

– Коли можеш, віддавай, – витисла із себе.

– Отже, жінкою моєю бути не хочеш? – в нього затремтіли ніздрі. – Попереджаю: вони роздягнуть тебе, і голу проведуть по селі.

– А тоді топитимуть, – сказала спокійно Настка. – Знаю! Так учинили і з моєю матір'ю. Коли це станеться?

– Вони вже йдуть, – мовив крицево Андрій Петрович.

Дивне в цій розмові було те, що провели її без емоційних спалахів, а як двоє погоджених спільників. І як погоджене подружжя вийшли на ганка, біля якого вже зібралися слуги, відтак побачили, що знизу під гору, а дім стояв на пагорбі, йде строката юрба з палицями, горщиками, макітрами, рублями, качалками, тріскавками, дерев'яними мисками та лотками, витворюючи дивний стукіт і видаючи не менш дивні рипливі звуки – це коли водили качалками по рублях. А ще виспівували щось протяжне, із вигуками, старовічне і також дивне. Попереду дибав дід із сивою, майже до пояса бородою, в білій полотняній одежі, в постолах та білих онучах, волосся його було перев'язане вишитою стрічкою, а в руці тримав сучкастого костура, відшліфованого до блиску, і з навершям із буйволячого рогу. І здалося тоді Андрію Петровичу, як любив потім розказувати, що це виступають із мороку часу тіні зникомі їхніх предків і що це дійство – не вигадка непросвічених умів, темних у забобонах своїх, а давно завчена і чітко опоряджена гра, початок якої бозна в якій часовій глибині. Всі ті люди йшли, злиті одним духом у єдине тіло, у певній вірі, видженнях та розумінні, тобто в цей час вони не існували кожен окремо, а складали щось з'єднане, злите, витягнуте із глибин пам'яті та свідомості.

– Маєш час одуматися, – тихо сказав жінці Андрій Петрович.

І те, що побачив, його вразило. Вона дивилася на похід, на оту юрбу, що напливала, як бурунна вода при повені чи зливі, із якимсь незбагненним захопленням, бо очі її сяяли і все лице світилося, а вуста тримали, а це так рідко в неї бувало, легку всмішку. Тоді вперше подумав Андрій: а чи не безумна оця красуня? Що знає він про неї, адже й справді нічого. На його пропозицію Настуня так і не відповіла, отож стояли й надчікували, поки юрба вибереться на пагорба. А та не так ішла, як танцювала, вимахуючи руками, – і стояв сухий стукіт, і дерлося дерево об дерево, тарахкотіло, рипіло, і виривалися з ротів гострі, тонкі жіночі покрики, наче жовті вихлипи, і відчувалась у тому врочиста напруга, бо то не були веселощі, а ніби втілені у живі образи духи вітру, що започатковує грозу. Від того й повітря набрякало дивними розрядами, ніби ширяли в ньому невидимі блискавки.

Зрештою юрба спинилася, влившись у двір, перед ґанком і, ніби на команду, всі звуки зникли, люди причаєно дихали і розглядали із жадібною цікавістю те чудо, що світилося на ганку, красуню оту дивну, а вона стояла, звівши голову із розпеченими синім полум'ям очима.

Білий дід, достеменно як волхв, виступив наперед і вклонився панові.

– Чи дозволите, пане, вчинити те, що маємо? – спитав тремтливим голосом.

– Дозволяю, – сказав Андрій Петрович.

– Нехай зійде вниз і жінки її роздягнуть, – сказав дід.

– Роздягнуся сама, – дзвінко сказала Настка, – не дозволю торкатися мене брудним рукам. А зв'яже нехай мій чоловік.

– Тоді роздягайся! – сказав дід.

Настуня почала спокійно скидати із себе одежу. Андрій Петрович ніколи не бачив своєї жінки оголеною, отож йому ніби кілок застряг у горлі.

– Отямся і впокорись! – тихо сказав. Але вона його не слухала. Залишилась у самій сорочці, а за мить скинулась і сорочка, наче майнули крила білого велетенського птаха, й випали із тієї сорочки великі пишні перса. Юрба охнула і по ній, наче вітер, пішов шепіт, а жінки чомусь безмовно тицькали пальцями, показуючи на Настку. Андрій Петрович глянув і собі; те, що побачив, уразило і його: в паху в Настуні не було звичайного чорного чи рудого волосяного покрову, власне, не було там жодного покрову – її плоть була, як у малих дівчаток.

Тоді Настка підняла руки й розсипала зачіску, волосся густим русявим струменем линуло їй на спину, і юрба знову охнула, а Андрій Петрович побачив, що й під пахвами в неї було голо.

– Відьма! Відьма! – пішов поголос.

– В'яжіть, пане, їй руки, – сказав якийсь чорний чоловік і кинув мотуза.

І Андрій Петрович почав в'язати. І ще одну річ побачив, учиняючи це: над кібцем у Настки була кругла, більша великої монети темнобрунатна родима пляма, з якої проростало рідке волосся. Він зв'язав жінці руки, але вузла не затяг – щось його штовхнуло вчинити саме так. Вона це відчула, бо коротко блимнула в його бік.

– Прощай! – тихо й печально сказав він. – І не поминай лихом!

– Сходь, жінко, донизу! – сказав дід. – Поведемо тебе на спробу!

І вона пішла, велично знісши голову, а Андрій так і залишився на ганку, був-бо непомірно вражений побаченим і відчув, що та пінна, яку перед тим випив, не охмелила його, а стала в мозку та грудях двома вовняними опоками.

Отож стояв і дивився напівпомерклим зором, як Настуні накинули на шию зашморга, – його тримав за кінця отой чорний чоловік, що дав йому мотуза, по тому вона рушила у юрбу, яка розтікалася перед нею, як вода. І відразу всі знову застукали, затріщали тріскавками, заграли на рублях. Люди в тому-таки ритмі, що більше нагадував танок, а не похід, рушили донизу. Звіявся вітер і почав мотати пишним, іскристим Настиним волоссям, а Андрій Петрович стояв, не мігши й пальцем кивнути, й тоскняво думав: озирнеться чи ні? Але вона на нього так і не озирнулася, і юрба із тими ж ритуальними покриками та зойками, стуком і тріском почала меншати й меншати, скерована до озерця. Тоді Андрій Петрович ніби пробудився, щось його підштовхнуло, і він рушив дерев'яною ступою за тим походом, але тримаючись віддалі.

Біля озера були містки, на яких полоскали білизну, і Настуню повели на одного з них. Перед містками всі зупинилися і якась баба, ставши на коліна, зв'язала Настці ноги. Відтак запала глуха тиша така, що чути стало, як у повітрі літають мухи.

– Чи хочеш сказати щось людям перед спробою? – спитав дід.

– Хочу, щоб ви пізнали Господа за судом його, – дзвінко промовила Настка.

– Оце ми й чинимо, пані, - сказав дід і махнув рукою. – Кидайте її!

Кілька чоловік схопили Настку за ноги і під плечі й потягли до мостка. І знову юрба заволала, закричала, застукала, затріщала, затанцювала, замахала руками і чим ближче наближалися до кінця кладки чоловіки, тим галас дужчав, почулися істеричні жіночі крики. Чоловіки змахнули тілом і в повітря знялася хвиля Настчиного волосся – вона вдарилася спиною об синє плесо, яке відразу ж її й ковтнуло. І знову настала моторошна тиша, якась така, ніби зав'язаний щільно вузол на линві – всі стояли, розтуливши роти, вирячивши очі, й дивилися на плесо.

І тут раптом плесо розчахнулося, і з нього випірнула голова, обліплена зусібіч волоссям. Зблиснула рука, відгорнула волосся, і Настуня попливла.

Треба сказати, що Андрій Петрович знав, що його жінка добре плаває, хоча назагал жінкам у нашому краю це невластиве; вона ж цього навчилася, живучи в глухому місці і блукаючи сама по лісах, – саме тому він не зав'язав вузла на мотузі, отже, під водою швидко змогла розв'язати собі й ноги, бо навчилася й пірнати й довго пробувати під водою. Селяни почали кидати в неї палицями, але вона швидко віддалялася, а невдовзі перепливла озерце, за яким починалося болото. Відповідно, з того боку кладки не було, тож поки вибралась із води, то болото обліпило її тіло, відтак з'явилася на очі чорнотіла. Тільки раз озирнулася і пострибала з купини на купину, аж поки не зникла з визору. Більше її ніхто не бачив…

Через деякий час сталася ще одна подія, завдяки якій я й висловив припущення, що Настка не просила чоловіка відпустити її до монастиря через те, що чекала на появу чернецюри-собацюри, в якого могла бути закохана, бо саме він і збаламутив її неміцну голову. Так от, десь через тиждень-півтора по тому, як відбулася та розправа, чернець і справді з'явився, і Андрій Петрович спершу подумав, що той приніс йому звістку від дружини. Той і справді був напрочуд лахматий, а здаля здавалося, що це якась порода косматих ведмедів, одягнута в рясу, хоча й ведмедів таких пелехатих не буває. Андрій Петрович у цей час сидів на ганку, перед цим добре потягши із кухля, смоктав із люльки дим і сумував за пропалою жінкою, коли ж уздрів, як у його двір заходить це чудо природи.

– Мене звуть отець Кондратій, – солодким голосом сказав чернецюра-собацюра. – Чи не ви будете Андрій Темницький?

– Це буду я, – сказав Андрій Петрович, потягшись рукою за привішеним до ганку нагаєм.

– Мене просила прибути, щоб прийняти в неї сповідь, ваша супряжниця, – тим-таки медовим голосом сказав отець Кондратій і чомусь облизав губи із прилиплою до них бородою. – Чи можу її побачити?

– Можеш, – сказав Андрій Петрович, зводячись на весь свій високий зріст і надягаючи на руку нагайку. – Так зараз її побачиш, що і в пеклі ввижатиметься!

І він з риком, ніби роз'ятрений бик, кинувся на чернецюру-собацюру.

Річ у тім, що тільки-но приїхав, проблукавши півдня по лісах – цілий тиждень чи півтора до появи ченця безнастанно й марно розшуковував пропалу жінку – в ньому на той час гостро заговорило сумління, адже вона могла десь ховатися цілком гола. Отож кінь стояв у дворі засідланий, Андрій Петрович хотів щось нашвидку перекусити, що вже й зробив, перекурити та й знову рушити на розшуки.

Чернецюра ж собацюра, побачивши, що він влип, як Пилип у смолку, притьма кинувся навтьоки, діставши тільки кілька ударів по космах, а поки Андрій Петрович ускакував на коня, встиг вистрибнути за ворота й помчав так, що, здавалося, й землі не торкається, ніби перетворивсь у якогось величезного й вельми розколошканого ворона. Андрій же Петрович часу не гаяв і погнав коня ускач. Чернецюра мав уже досвід таких перегонів, то цього разу помчав не до води, а до найближчої сосни. І коли б він на хвильку виявився прудкіший, то встиг би видряпатися по гладкому стовбуру на безпечну висоту, але Андрій Петрович устиг ухопити його за чобота. Торсанув чернецюру-собацюру за ноги, але той до сосни ніби прилип, натвердо злютувавшись із деревом, ніби приклеєний сосновою смолою. Андрію Петровичу довелося довго його шарпати, від чого подер на ньому всю рясу; зрештою, чернецюра з сосни звалився, і Андрій Петрович, поганяючи його нагаєм, погнав до ставу, саме до тієї кладки, з якої кидали у воду його, як назвав чернецюра, супряжницю. Втікачеві не залишалося нічого іншого, як вибігти на кладку і з розгону, як велетенська жаба, стрибнути у став. Він поплив точнісінько в тому ж напрямі, що й перед цим Настка, – плавав також не зле, а може, його гнав страх, а в тому місці, де було болото, почав брьохатись у багнюці. Очевидно, щоб швидше пливти, по дорозі скинув із себе рясу й чоботи, чи одежа злізла з нього сама з переляку, хтозна-як там було, але виліз із болота голий, вугільно-чорний, теж так само як Настуня, хоч, може бути, що він завжди такий чорний, бувши суціль оброслий буйним заростом. Тільки раз озирнувся (Андрій Петрович у цей час незрушно завмер на коні й був ніби рицар печального образу, викутий із заліза і поставлений тут людям на згадку), видав із себе зойк чи погук і, стрибаючи з купини на купину, помчав у глибину лісу, щоб навіки там пропасти. Зрештою він і щез, а Андрій Петрович, сидячи на коні, солоно вилаявся. Тоді змахнув рукою і скерував коня додому. І чим ближче під'їжджав, тим ясніше ставало йому на душі. А коли в'їхав у двір, на обличчі його з'явилась усмішка. А коли зліз із коня, то струснули йому тіло перші хвилі реготу. І він упав на землю й качався там, несамовито регочучи, аж повискакували з дому слуги і вражено стали, міркуючи, чи їхній пан часом не звар'ятував. Навіть кінь заіржав, здивовано дивлячись, як задихається в ногах пан і володар його. Але Андрій Петрович не звар'ятував і не задихнувся, у такий дивний спосіб він звільнився від мук сумління і вилікувався від хвороби, яка виявилася вельми затяжна. Отож, ще трохи покачавшись по траві, він встав на ноги, грізно зирнув на переляканих слуг і сказав:

– Чого стали? Все гаразд! Дну до роботи!

Пізніше казав про цей акт:

– Це я тоді, хоча й людина не духовного сану, повінчав чорта з чортицею!

Він заявив у уряд про пропажу жінки, а коли та не віднайшлася, вичекавши належний час і довідавшись перед тим, що його перша суджена Настуся Лазаревичівна ще й досі не вийшла заміж, цього разу в супроводі батька й матері, поїхав до неї і заручився. Прочекавши ще деякий час і переконавшись, що Капшуківна таки не повернеться, та й ніде про неї не чули й духу, він справив весілля, як належить, із усіма звичними обрядами і привіз у дім тиху й роботящу істоту, яка ненастанно моталася по господарству, одне за одним народжувала йому дітей; він же сам у тому господарстві горів, тяжко, навіть фізично працюючи, персонально водив сінокоси, справляв жнива, святкував усі обрядові дійства, що стосувалися господарства: пив у міру, їв також і став міцним, майновитим паном, єдиною вадою якого було те, що не в міру суворий. Коли карав одного сина за пустощі, то клав на лавку й другого, щоб "не портився": його ж нова дружина була сама покірливість, терпіння й доброта. У Яструбичах Андрій Петрович збудував чудову церкву, прикрасивши іконами, шатами та церковним начинням, зокрема книгами. Це вчинив, коли ледве не втопився в тому-таки злощасному озері, як купався. Оповідав: ніби хтось його за ноги тяг. Після того не тільки не купався, але й близько до великої води не підходив, а не втопився тільки через те, бо натрапив на забиту хтозна-ким у дно озера колоду. Із Настею Лазаревичівною він народив четверо синів: Юрій та Петро служили в цивільній службі й померли молодими, але поховані не в нашому склепі, а біля Яструбиської церкви. Третій його син Микола став майором, одружився із Палагеєю Дудою. Дивно в ньому було те, що цілковито подобав як зовнішньо, так і способом життя на Михайла Капшука, першого тестя Андрія Петровича, тобто все добро своє пропив і проїв, заваблюючи до себе безконечних гостей. Дружина його померла рано, так само, як і в Михайла Капшука, в них також народилася єдина дочка, але подобала не на красуню Капшуківну, а була копією своєї бабці Насті Лазаревичівни, звалася вона Пульхерія, заміж вийшла за Йосипа Олександровича Плюща, котрий їй вельми навдокучав, що не може народити йому дитини, а коли дитина народилася, то, кажуть, цілком до жінки й дитини охолов. Навіть не жив із ними в одному домі, а усамітнився і помалу дичавів.

Четвертий син Андрія Петровича Іван був вигодуваний годувальницею, взятою із тюрми, бо в дружини пропало молоко. Дід Петро Григорович на це дуже нарікав, кажучи, що дитя з молоком матері всмоктує й пороки; селяни ж через свої забобони рішуче відмовлялися ставати чужим дітям мамками. Іван служив в Ізмайлівському полку, у відставку пішов поручником, потім став повітовим суддею, за цю службу дістав ордена Святого Володимира четвертого ступеня. Отже, Петро Григорович тільки частково мав рацію: молоко злочинної годувальниці поставило його на службу супроти злочинності – можливо, його мамка покаялася. Розповідають (чув це від Варвари), що за Іваном Андрійовичем люди звіряють годинники, він завжди йшов в один і той же час на службу чи обід і повертався з них. Так само хвилина в хвилину снідав, вечеряв і лягав спати. Одягався в одежу однакового крою, отож коли зношувалася, заміняв точнісінько такою, так само й чоботи й головні убори. Ніколи не поспішав, а в його домі в кожній кімнаті мав бути годинник. Ніхто ніколи не бачив, щоб він сердився чи на когось звищував голоса. Його вважали справедливим, але, здається, непідкупним не був. Дітей виховував у строгій дисципліні. Єдиною його вадою була нерозумна впертість, з якої зрушити його не міг ніхто.

Настка Капшуківна так і не відшукалася, ніхто ніде не бачив і нічого не чув і про отця Кондратія – ту загадку, здається, годі розгадати. Але Андрій Петрович своєї першої жінки не забув. Раз на місяць, поки жив Михайло Капшук, відвідував його, а що той зовсім зубожів, поступово дитиніючи, Андрій Петрович привозив з собою напої і наїдки, і вони з колишнім тестем проводили ніч у дружньому застіллі; пан Михайло незмінно звав Андрія Петровича зятем, а Андрій пана Михайла тестем, і вони любовно варнякали, як хто знав і вмів, але при цьому ніколи не згадували про Настуню – це була для обох заборонена тема. Раз на рік, тобто в той день, коли одружився із Капшуківною, Андрій Петрович напивався, а потому цілий день ганяв конем лісами, ніби розшуковував свою дивну першу жінку, а може, то непокоїв його її дух – важко тут щось здогадуватися, бо щодо цього Андрій Петрович нікому не звірявся. Домашні знали, що в цей день його чіпати не можна, тож давали йому повну волю. Мені ж здається, що в той день Андрія Петровича охоплювало чи каяття, чи своєрідне безумство, і йому, з п'яної голови, могло здаватися, що Настка й досі блукає гола по лісах, ховаючись від людей. Зрештою, серед простолюддя цього краю, схильного до забобонів та містичних вірувань, ходить баєчка про Дику Бабу, яка живе гола в лісі, з розпущеним волоссям і з персами такими великими, що закидає їх за плечі. Не гадаю, що ця баєчка постала після випадку із Капшуківною, можливе інше: Андрій Петрович, який жив із простолюдом дружно і по-простому гуляв на їхніх святах, зокрема весіллях, ставав для багатьох дітей хрещеним батьком, а ще й немало власних розсипав поміж них, певною мірою перейнявся способом їхнього мислення і, можливо, ту Дику Бабу й шукав, щоб принаймні подивитися на неї й переконатися, що то не Настка, але так ніколи не знайшов. Річ у тім, що Андрій Петрович, як тільки чув про щось загадкове, конче бажав загадку розгадати, і йому часто вдавалося таємниче зробити простим. Але у випадку із своєю першою дружиною потерпів повну поразку, і відчуття цієї поразки могло його мучити. Через це скакував на коня, очі його запалювалися орлиним блиском, і він гасав, як оглашенний, по лісах та болотах, ніби бажав у цей спосіб вилікувати свою уражену чоловічу честь. Адже йому напевно мало стати ясно: у змаганні із Насткою Капшуківною переміг не він, а таки вона. Не він став для неї нерозгаданою таїною, а вона. І не вона залишилася принижена, коли йшла під гуркіт, і стукіт, і шум, і тріск, і вигуки, і зойки, а таки він, бо таке чинити з нею дозволив. Отож і гризся час від часу, і тій гризоті не було кінця.