Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 3 СІРИЙ ЗВІР

Моя відпускна, тобто наказ про звільнення від служби, прийшла в період дощів і, на добрий розмисел, треба було б їх перечекати, а тоді виждати, щоб скріпилися дороги і спокійно відбути дорогу, щоб без особливих пригод дістатися на батьківщину – міг би й не поспішати, тим більше, що мав такий милий прихисток. Але я і в ньому останнім часом почав задихатися: краєвид із вікна був сірий, сам будинок сірий, господарі стали сірі, зрештою, ця барва панувала тут завжди, адже недаремно були схожі на живих привидів; просто раніше я не надавав цьому значення, а тепер, мучений нетерплячкою, це болісно відчував. Дороги блищали масною крицею, небо над головою – сіре, спущене ледве не до дахів; мої товариші з полку – офіцери – в цей час не вимокали із пияцтва; солдати були сірі, бо всі солдати, незважаючи на барву мундирів, завжди сірі, а найстрашніше, що я сам фізично відчував, що наливаюся, і вже по очі налитий, сірою водою, яка зветься нудьгою, тоскнотою, печаллю, сум’яттям, як завгодно, і та вода на рівні очей плюскалася, густа, мов кисіль, і так само кисла, блиск отієї води й відбивав тепер мій погляд, аж фрау Марія чемно поцікавилася, чи здоровий я. Був здоровий, але й хворий, тобто тіло не знало недостач чи ушкоджень, а дух смутився, часом каламутнів чи й ридав. Пішов на поштову станцію і поцікавився: чи виїжджають зараз коляси. Коляси виїжджали, але начальник пошти попередив, що дорога тепер вельми і вельми непевна і коли конечної потреби нема, то не варто й рипатися.

– Хоча, – сказав він і на бровах його та головному уборі блищали краплі – розмова відбувалася в дворі поштової станції, - ще можна проскочити, дороги кілька день протримаються. Але коли не припинить лити, розверзуться, і треба прочекати з місяць або щонайменше два тижні, щоб направилися. Отакі справи! – і він мені невідь-чого по-змовницькому підморгнув.

Я жахнувся на можливість місячної бездіяльності й вирішив зважитися на важку дорогу, хоча міг би ці кілька тижнів з приємністю провести в чудовій книгозбірні свого господаря, але мій стан був такий напружений, що просто не міг читати – літери стрибали перед очима й розбігалися: у час особливого душевного струсу ніколи не бував здатний до роботи, навіть читання – ставало мені нудно, ніби в нутро заліз сірий, драглистий звір й поїдав мене; ось чому всі офіцери схильні до пиятик: при їхньому одноманітному житті, коли не перебувають у походах чи на воєнних кампаніях, кожен дістає собі до поселення, до нутра, отакого звіра; якому вони й заливають пельку або ж прагнуть убити його буйними веселощами та всілякими вигадками, які йдуть у супрязі із порушенням доброчинного життя. Мій брат Петро Михайлович привіз того звіра разом із собою, той його, зрештою, і зжер, адже головне призначення військових, як він визначив, не для життя, а щоб бути слугою Смерті. Оце тепер і я нарешті пізнав рацію його вбивчих думок; зрештою, моя пристрасть до книжного почитания й була формою війни із тим звіром. Та й тепер не бажав, щоб він у мені розрісся, щоб мене подолав, щоб тільки те й чинив, аби ситити його й задовольняти; навпаки, саме завдяки звільненню з військової служби бажав од нього звільнитися і то навіки, адже гнав мене додому святий порив, хоч, може, й не до кінця збагнений та усвідомлений. Тобто я не відав, що робитиму по поверненні додому, окрім господарства: адже й там кожен має в нутрі свого сірого звіра: одноманітне, малоцікаве провінційне життя з його заданостями: гостинами сусідів та родичів, розвагами, обідами, порожнюванням – мав би, можливо, перейти з вогню в полум’я, від однієї нуди до іншої, відкинувши й вирвавши із душі одного сірого звіра, звільнити місце для іншого. Все це докладно усвідомлював, але знав й інше: своє існування маю конче змінити, бо так мені велено внутрішнім голосом, а я завжди до нього прислухався і завжди був у тому слухняний.

А дощ ішов. Хляпав і плюскав, кидав на землю міріади круглотілих, прозоротілих водяних істот, які пожирали землю, від чого та спершу набухала, спершу поїдала, навіть спрагло, отих прозорих чоловічків, бо то був харч її, але швидко пересичувалася. Міріади з’єднаних створінь ставали калюжами й озерцями, а земля болотом та багном, тобто від цього з’єднання води і ґрунту й народжувався сірий звір розквашеної землі. Був велетенський, стаючи подобою того, небесного, так само велетенського – отих набухлих, роздутих, скопичених, низько підвішених через ваготу свою хмар.

А коли сів у поштову колясу, до речі, сам, супутників на таку погоду не віднайшлося, коли візниця плеснув пугою й пронозисто гукнув на коней, сталося перше маленьке диво: ота сіра вода, якою був налитий по очі, сколихнулася й витекла з мене – я ж почав наповнюватися теплим, блакитнуватим світлом, через що щільніше вгорнувсь у шинелю, насунув глибше головного убора й відчув теплий, хитливий затишок; відтак перед моїм приплющеним зором випливло ніжне дитяче личко Елізабет. Її великі очі лагідно зирнули на мене, а тоненький голосок чемно запитав:

– Що вам заграти, пане?

– Моцарта, Елізабет, Моцарта, – сказав я подумки, – бо немає більш сонячного творця музики за Моцарта.

Відтак Елізабет граційно підійшла до клавесина, зручно й легко всілася на дзиглика, повернула в мій бік голову й сказала:

– Шкода, пане, що від’їжджаєте! Сьогодні мала дивний сон. Прийшов Господь і велів: стань дружиною цьому пану, я вас одне для одного створив.

– Але ж, дитино люба, – сказав я подумки. – Тобі дванадцять років, а мені тридцять три. Неможливо нам одружитися!

– Сказав Господь, – строго відповіла дівчинка, – що це має статися, коли виросту, тобто коли мені сповниться вісімнадцять чи трохи більше. Отож велів на прощання заграти вам, щоб моя музика нарешті добила сірого звіра.

– Дитино мила! – зчудовано вигукнув я. – Знаєш, що таке сірий звір?

– Знаю, – хитнула голівкою Елізабет. – Це музика дощу! Я готувалася заграти вам саме музику дощу. Але Моцарт не писав музики дощу, а тільки музику, як ви сказали, сонця. Отож це музичне сонце я вам на прощання й подарую.

Їхав, похитуючись і прислухаючись, як покльовують покрівлю коляси залізними дзьобиками прозорі, але всежерні тільця водяних істот; очі мої стали невидющі, а побіч схлипували, спалахували, як жмури на плесі, ясні вилиски клавесинних акордів, від яких відчув я просвітлений екстатичний спокій, своєрідну химерну знесеність – здається, саме таке почуття називають щастям…

Кожна тверезо мисляча людина може резонно відзначити в моїх діях наявність абсурду. Адже ламав кар’єру, бо коли б не кар’єра, тобто намагання доступитися у світі достойнішого місця, навіщо була б та служба?

Маєток давав достатні засоби до існування, тож офіцерська платня не складала мені конечної необхідності; потяг до військових пригод у мене невисокий, а героїзм у битвах я виявляв, як уже зазначалося, більше з відчаю, ніж натхнення; військове товариство було немиле мені; бажання бачити чужі краї та невідомі житейські терени, властиве юному вікові, було задоволене більше потреби, отже, кар’єра – єдиний стимул, адже давав можливість просуватися, а що був я здібний, освічений, дисциплінований, зібраний, то міг би дослужитися не тільки полковницького, а й генеральського чину (в тридцять три я уже майор); отже, чому було так радіти, позбуваючись житейських можливостей чогось досягти, тобто мети? Але я увіч радів, більше того, був щасливий від здобутої свободи; ніхто вже не зможе мною командувати, нікому я не підвладний! І як не дивно, яка не була гидотна погода й важка попереду дорога, я відчував щастя і міг із легким серцем наповнюватися чудовою музикою, хай і уявно витвореною. А ще в глибинах передпочуттів невідь-чому був переконаний: попереду чекає мене якась таємниця, а всі оці мої абсурдні дії для чогось-таки необхідні. Те «щось» у певний спосіб було зв’язано із покійним братом Петром Михайловичем. На його похорони не встигну напевне – мав з того жаль, а ще більший через те, що відчуття дорогої втрати поглиблювалося каяттям: не знайшов ані можливості, ані часу із ним побачитися для контакту сердечнішого і глибшого. Річ у тім, що саме цей брат був для мене ідеалом (за винятком його пристрасті до спиртного), мені завжди здавалося, що ніби ступаю в його сліди, захоплював його героїзм, відданість поняттям честі та обов’язку, його совістлива вдача, але, як говорилося, до решти я його не збагнув, отож після тієї останньої зустрічі, коли він, сидячи за столом, як крижана брила, проголошував дивні й суперечливі звичному думанню речі, відчув до нього поблажливу жалість, бо коли раніше він ступав твердим кроком по тверді, по втоптаній дорозі, то потім ніби звернув із неї і поклав перейти болото, що пожерло ту дорогу – це йому, зрештою, так і не вдалося. Здається, саме в цьому й була таємниця, до якої я прагнув; раніше, в останню нашу зустріч я не був ще готовий до максимально відвертої із ним розмови; отож, можливо, ті дивні слова, що вразили мене, були з його боку пробним камінцем, кинутим у мій бік, але той іще цілі не знайшов. Мав також підозру, що найстарший наш брат Іван Михайлович у звідомленні про Петровий кінець сказав якусь неправду, і що та неправда була результатом їхньої людської непогодженості, коли не сказати – ворожнечі. Із родинних переказів я знав, що в дитинстві (різниця між ними була в два роки) вони часто билися й цілком не відчували братерської поєднаності; зрештою, сварки поміж ними були річчю ледь не щоденною. Пізніше, коли Петро Михайлович воював, Іван Михайлович служив у цивільній службі, військову оминувши, – і брати знову-таки зв’язку поміж себе не мали. Але покинули службу, хоча й не одночасно, й вернулись до своїх маєтків, які потребували не чужого догляду, а безпосередньо власників, і між ними знову-таки постали ворожі стосунки. І то через то, що Іван Михайлович, як старший, забажав, щоб вони обмінялися виділеними їм батьком частками, але Петро Михайлович те відкинув і на вимогу старшого брата не погодився. Закону тим не порушував, але порушував звичаєве право, за якими старший брат міг вимагати в молодшого такого обміну. Це стало першим перепинним каменем поміж ними, а другого поклав я, легковажно доручивши саме Петру Михайловичу опікування своєю часткою, поки я на службі, а Іван Михайлович на те образився, бо вважав, що опіку мав передати йому. Але вчинив я так не зі своєї волі, а з волі тоді ще живої нашої матінки, яка своїх дітей добре знала, відтак вважала, що Іван Михайлович (до речі, її пестунчик) за своєї крутої вдачі зловживатиме, як управитель моїх маєтків, а Петро Михайлович за виняткової своєї чесності того не вчинить ніколи – мушу признатися, що покійна матінка мала тут повну рацію, а про мене так дбала, бо я був мізинчик, наймолодший, а отже, за її логікою, потребував опіки цілком надійної, отож і турбувалась у цій справі так запопадливо. З тієї причини Іван Михайлович на мене не гнівався, ми з ним продовжували чемно листуватися як брати, він добре відав, що саме з волі матінки я передав управління Петру, але Петра Михайловича зненавидів ще більше, бо вважав і висловлював це вголос цілком афектовано, що він зумів підсипатися до матінки і вмовив її вчинити саме таке, за висловом найстаршого брата, неподобство. Цікаво при тому, що з Петром ми листувалися на тому ж півофіційному рівні, що і з Іваном Михайловичем – тобто це були формальні відписки близьких родичів, яким нічого сказати, окрім сповіщень про господарчі справи, рахунки, потреби – душ один одному не виливали, хоча до Петра я ставився з невимовно більшим пієтетом, як до Івана, що було, певною мірою, й несправедливо з мого боку, бо саме Іван Михайлович турбувався моєю освітою, доглядав мене в Петербурзі, стежив за моїми успіхами, наймав учителів, щоб підтягти мене, і заміняв, по суті, батька, а брат Петро участі в моєму вихованні не міг узяти ніякої, перебуваючи у безконечних військових походах. Отож сповіщення про чортів, які нібито забрали Петра до пекла, могло бути ще одним причинком до історії їхньої ворожнечі. Я на те сповіщення жахнувся, але в глибині душі не пойняв йому віри; власне, не так: вирішив, повернувшись, все перевірити, розпитавшись у сестри Варвари, яка жила з Петром Михайловичем в одному домі, а ще безсторонніх людей. Додам до того, що матінка таки виявила велику мудрість, доручивши управління моєю часткою Петрові Михайловичу – він із тієї частки не зужив на себе ані копійки, і я не міг тут нарікати: Петро й справді був людиною високої честі, а чи ж чорти, якщо вони є, такими цікавляться і чи мають до таких владу й силу? Правда, вада була й немала – саме оті запої, а отже й білу гарячку дістати міг, а це значить: був грішний як усі, а закони божого суду безздогадні. Це було перше, що розпалювало мою цікавість для розгадки тієї таємниці, яку прочував.

Дорога, в яку пустився, була жахлива, не раз доводилося виходити з коляси (далі до мене долучилися й попутники), щоб полегшити коням вибехкатися з якоїсь баюрини: відтак і люди, й коні, й візниця, що безперестанку волав і люто ворочав в орбітах очима, й сама коляса обліпилася сірою плівкою багна. Мені, зрештою, до такого було не звикати, бувши військовим артилеристом, але інші, особливо жінки, від того стогнали і скаржилися. Але в кожного була нагальна потреба до виїзду і про неї кожен розповів: один поспішав на похорони, друга на родини, третя на весілля, четвертий – у нагальних службових справах, хоч у яких самих, ясна річ, не сказав – отже, всіх гнала нагальність, і я здивовано прийшов до висновку, що в мене була позиція найслабкіша: на добрий розум міг би саме тепер в дорогу й не вириватися. А що моїми діями керувала не логіка, а таки абсурд, то саме така поїздка давала мені особливе, так само абсурдне, задоволення, як це буває завжди, коли людині доводиться долати труднощі, бо саме в доланні труднощів є своя зарядна поезія. Більше того, я помітив, що подібне відчуває й наш візниця, який цілком перебував в екстазному натхненні – горлав на коней, часом і на нас, забувши про станову між нами різницю, аж доки я не гаркнув на нього по-офіцерському, після чого став обачливіший, відтак почав натхненно лаяти небо, дощ, дорогу, болото, власну долю, чого йому заборонити не міг; отож я знав, що і він і я в глибині душі щасливі, потрапивши в цей розлив стихії, води, розмоченої землі, піску, мокрих дерев, каміння, тобто безумство хаосу не раз викликає в людині піднесення бійцівського запалу. Щось таке відчував, коли візниця не без задоволення виганяв нас із коляси, і ми брели брудною калюжею, чи місили болото, чи й допомагали коням вибратися. Але коли дорога знову ставала приступна, я забивавсь у куток і не менш задоволено марив, згадуючи епізоди із дитинства, і небезпідставно думав, що масив таких спогадів укладається в людині без розумного відбору, а в хаосі – таки, залежно від ступенів індивідуальних подразнень.

Наприклад, найяскравіше запам’ятався мені епізод, коли в Лісовичі приїхали із Петербурга два мої старші брати, цього разу Іван та Олександр, а всього нас було п’ятеро: Семен, як я вже казав, швидко загинув по виході із Кадетського корпусу; Олександр був молодший Івана й Петра, але старший Семена; загалом перші три годилися мені більше в батьки, а не в брати. Отож брати з’явилися у розквіті своєї молодості, і я дивився на їхню столичну одежу, на особливу манеру поводитися, слухав, як вони закидали по-французькому, та й їхня російська мова була для мене вдивовижку, бо я, дитя, її тоді ще нітрохи не знав і чомусь вона здавалася мені химерно-смішною (пізніше помітив цікаву закономірність: великоросам так само химерно-смішною видається малоросійська мова). І ось коли з’явилися ці два красені-юнаки, ніби хтось дав сигнали по навколишніх сусідствах, бо до нашого дому не так поїхало, як посипалося, сусіднє панство, всі тодішні молоді дами з родичів чи знайомих у супроводі дам старших і батечків тих юних дам знаходили причину зробити нашій матінці свої візити, татусь наш на той час уже помер. Отож яскраво запам’ятався один напрочуд сонячний ранок, в який мене збудили горланням захоплені народженням дня півні, і коли я, сяк-так одягтись, видибав у парадну кімнату, то завмер на її порозі: у східні вікна потоками вливалися сонячні стяги, а за столом, за сніданком, сиділи веселі, розсміяні гості, і я тоді навіть образився, що мене не покликали, власне, забули покликати снідати; навіть матінка моя, яка після смерті батечка так рідко сміялася, цього разу також була усміхнена, розсміяні були й мої сестри, адже з’явилося тут і кілька молодиків-паничів, і я, завмерши вражено на вступі, помітив, що в усіх панночок та паничів блищали якимсь дивним, ясним, але з поволокою, вогнем очі, і стояв гул та щебетання від дівочих голосів.

Брат Іван у цей час обходив поза спинами дам стола, схилявся до тієї чи іншої, щось казав – по тому й зринав сміх. І мені самому стало радісно, що всі такі веселі, облиті яскравим світлом ранку, особливо, молоді, всі такі незрівнянно гарні. Відчував, що тут ховається якесь таїнство, але цілком не розумів яке – це розуміння прийде до мене ще нескоро, однак тоді очі в дам блищали справді магічним світлом, і я не міг того не примітити; і всі вони були настільки зайняті якоюсь незрозумілою грою, що цілком не помічали мене, самотнього і завмерлого, на порозі до зали, адже їм і справді тієї хвилі було не до мене. І я забув свою образу, а стовбичив, розтуливши рота, і мені й самому стало напрочуд радісно від їхнього щастя, бо це я, здається, вперше пізнав, що люди можуть бути щасливі; нещасливих людей же я бачив, хоч би матінку свою, коли помер татусь.

Незважаючи на ранній вік, було мені вісім чи дев’ять років, уже знав, що життя складається не тільки із системи речей, людей, тварин, рослин, води, повітря, землі та вогню, а й із системи таїн, які все це між собою з’єднують і в’яжуть, отож переді мною відбувалось одне із таїнств – це й заворожувало мене. Але був у тій ідилічній чи загадковій ранковій учті й дисонанс: брат Олександр сидів за столом цілком байдужий, спокійний та відсторонений, десь так, як між трави й квітів загублений ніж; він не сміявся, не розмовляв із дамами: хоч одна сиділа з лівої, а друга з правої руки й косили до нього очима. Мені навіть здалося, що він був, як зуб у яснах, котрий ось-ось має випасти.

Матінка мене нарешті помітила, загукала, запрошуючи до столу тим-таки дивним веселим та лагідним голосом; я підкорився, сів на вільне місце, і чар, якого пізнав так несподівано, пропав: сніданок став звичайним сніданком, а ранок звичайним ранком, що їх ми пережили безліч. По тому гості роз’їхалися, а ми сиділи на садовому ганку й дивилися, як розкішно цвіте наш сад, а він у той рік цвів по-особливому. Мова зайшла про одруження та заміжжя, що, мовляв, той має інтерес до тієї, а та заручилась із тим. Матінка сиділа, облита сонцем, замислена, впустивши очі, а на вустах її блукала трохи сумна всмішка. Відтак спитала:

– Чому не приведете мені дружин? Чи хочете віднайти їх тут?

Тоді Олександр Михайлович раптом устав, підійшов до ручки матінки, поцілував і, випроставшись та відкинувши помахом голови звисле пасмо, різко сказав:

– Дозвольте привести свою!

– Як? – зчудувалася матінка. – Вже одружився чи маєш наречену?

Олександр Михайлович зітхнув і мовив:

– Маю гріха, одружився без вашого благословення.

– Що ж тебе до цього приневолило? – згукнула матінка.

– Кохання, матінко, – строго сказав Олександр Михайлович. – Коли її побачите, все зрозумієте.

Матінка дивилася на нього з німим здивуванням, а тоді на її обличчя лягла та ж таки лагідна й трохи сумна всмішка:

– Тоді їдь скоріше й вези її сюди! Коли щасливий, зроби щасливою й мене!

Брат Олександр поїхав цього-таки дня, а через якийсь час привіз із Мінська свою дружину Антоніну Степанівну разом із її батьками Степаном Осиповичем та Катериною Петрівною, і те, як це відбулося, було смішне, веселе, але й прекрасне. Бо коли приїхала коляса, а ми всі висипали на ганок, побачили таке: Олександр Михайлович подавав руку кругленькій як бочечка дамі у мереживних одежах і такому ж капелюшку, по тому з коляси вистрибнув напрочуд рожевощокий дядечко, відтак, тримаючись за руку Олександра Михайловича, виступила на землю така прегарна собою особа, що і я зачудувався: була в чудовій сукні із короткими рукавами, на голові ексаваж, на руках – браслети, на пальцях – персні; і браслети, й персні палали вогнем; русяве волосся розвіювалось у локонах до пліч, а на обличчі цвіла розчудова всмішка – мені здалося, що саме та всмішка так прегарно й освітлювала її лице; очі ж синьо світилися, ніби надкоштовні камені. Молоді не так ішли, як пливли травою нашого просторого двору, а ззаду котилася прикрашена мереживами бочечка, і ніс поважного й урочистого носа дядечко, цвітучи яскравими рум’янцями. Матінка охнула й рушила сходами їм назустріч, але, трохи спустившись, далі не пішла. Олександр Михайлович та Антоніна Степанівна приклякли перед матінкою, а за ними урочисто застигли батьки, і матінка благословила молодих, а по лицях її покотилися сльози. Тоді дядечко із квітучими рум’янцями рішуче ступив крока вперед і сказав напрочуд густим, соковитим басом:

– Прошу любити й жалувати. Відставний поручник Степан Осипович Лапша!

Оце й було смішне в цій оказії, аж ми із сестрами не втрималися і пирснули, бо хоча яка прегарна була дружина Олександра Михайловича, а носила смішне прізвище Лапша, тепер вона вже, правда, Темницька.

– Так, так, діти, наше фаміліо Лапша. Це поважне і високодостойне фаміліо. Бо наш, так сказать, предок дістав його із шляхетським титулом од його королівської милості Жигмунда Третього за те, що був його улюбленим кухмейстром і незрівнянним майстром дорученої справи, тобто не просто вмів готувати лапшу, а по-королівському. От!

І тут ми побачили строге й дуже серйозне обличчя нашої матінки, яка моргала до нас і суворо наказувала очима, щоб ми велися чемно, тому всі зробили поважні личка і лише я, як наймолодший і найдурніший, ще раз приснув до кулака, а тоді посерйознішав також. По тому матінка розпливлася радісною всмішкою й пішла цілуватися із Степаном Осиповичем, з яким поцілуватися ніяк не давав його поважний ніс, та Катериною Петрівною, яку ніяк не могла обійняти через круглизну її, а пізніше, коли всі заспокоїлися, коли Степан Осипович та Катерина Петрівна в своїх кімнатах, так само й матінка наша, щасливо висвистували носами в післяобідньому сні, брат Олександр зловив мене в саду, куди я рушив з усією безпосередністю юної істоти помилуватися, як спивають бджоли мед із квітучих дерев, і добряче намнув мені вуха, і цю образу, сказати по-правді, я йому й досі не забув, що зумовило й подальші холодні стосунки між нами; відтак я з братом Олександром зустрічався вельми рідко, всього кілька разів, він був діяльно зайнятий службою в Третьому департаменті Правительствуючого сенату, а його чудову дружину, яка народила йому п’ятеро дітей, раз випадково побачив у Петербурзі, одягнену до якогось маскарада, в російському сарафані і в багатому із перлами кокошнику – вона цілком подобала на бочечку, тобто на свою високошановану матінку, а на щоках у неї цвіли рум’янці, як у її батечка Степана Осиповича Лапші. Правда, я не мав нагоди перевірити, чи ці рум’янці справжні чи штучні. Гадаю, вони були таки справжні.

Згадуючи те все, я не міг не усміхатися, тож до мене наблизилося заляпане багном обличчя мого супутника, саме того, що поспішав у невідкладних службових справах, і це обличчя спитало мене жовчно:

– Чому панові так весело?

– Згадав одного анекдота, – сказав я і розповів смішну історійку, але ніхто з неї не засміявся, хоч анекдот був справді смішний, а що їхали з дамами, цілком пристойний. А не сміялися із зрозумілої причини: той, що їхав на похорони, сміятися не міг; та, що їхала на весілля, подрімувала й розповіді не чула; мій супутник, що їхав у службових справах, був через поважність свого призначення не для гумору, а та, що їхала на родини, блимнула із замазаного обличчя вогнем і сказала голосом, що подобав на качине крякання:

– Панове офіцери ні в чому не знають міри.

– А чи пані часом не офіцерська жінка? – поцікавився я.

– А звідки знаєте? – сполошилася супутниця.

– Із практики сприйняття офіцерського гумору, – мовив я і найчемніше вклонився цій мурзі, аби не подумала, що глузую.

– Всі ви однакові, - церемонно підтисла губи дамочка.

– Це тому, пані, що за артикулом нам прописано носити уніформу.

І тут мій найближчий супутник, що їхав у невідкладних службових справах, голосно зареготав, аж прокинулася і злякалася та, що їхала на весілля (а може, й на похорони, тобто, може, я мету поїздки когось із них і переплутав); мій супутник поплескав мене брудною рукою по брудному коліні й поблажливо прорік:

– А ваше благородіє не дурак! – і знову зареготав, а я подумки відзначив, що його обличчя цілком мефістофельського типу.

У цей час карета зупинилася, ми почули заливну й справді непристойну лайку нашого візниці, а за мить двері різко відчинилися і в нього заглянуло майже чорне обличчя із блискучими, як мідні бляшки, очима.

– Доведеться, панове, вилазити знову – ми в баюрі, - урочисто й майже радісно сказав той мурин. – І хто зна, чи цього разу виліземо!

Його губи сардонічно розповзлися, ні, він таки справді був радий, що ми знову товктимемося в болоті, а може, з баюри й не виліземо.

А дощ ішов, покривав усе сірою пеленою, сірий стояв навколо ліс, сірі коні зі шкури вилазили, щоб витягти колясу, над ними метався батіг, лайка й натхненні покрики візниці. Жінки побрели по воді, підіймаючи подоли, а ми, чоловіки, повпиралися руками в зад коляси і пхали, аж очі нам витрішкувалися, а піт стікав на очі.

– Оце вам найсмішніший анекдот, – сказав мені службовець із мефістофельським обличчям. – Наша брудна, дика і невмита країна!

Я подивився на нього здивовано: чи личить людині, що виконує важливе службове доручення, казати слова, за які можна й до фортеці потрапити чи до Сибіру? Службовець втирав брудною хусткою обличчя і їдуче всміхався.

– Дивуєтеся, що не боюся казати свавільні речі? – спитав.

– Так, пане! – відповів я коротко.

– Це тому, – всміхаючись мовив супутник, – що думаєте те саме. Я ж наважився зголосити ваші ж думки.

– Звідкіля така впевненість? – холодно запитав я.

– А з того, що ви розумний, ваше благородіє, - всміхнувся він. – А розумні люди, коли не живуть задля кар’єри, всі кощунники.

– А звідки знаєте, що не живу задля кар’єри? – так само холодно спитав я.

– Коли б жили задля кар’єри, – спокійно відповів Мефістофель, – сиділи б зараз у теплі і попивали б грог.

Ми разом засміялися, і я вперше відчув до супутника приязнь, водночас остерігши себе не вдаватись із ним у відвертості – такі люди справді небезпечні.

Але він швидко покинув наше товариство, зійшовши на черговій станції, а перш ніж розстанути в дощовому тумані, схилився мені до вуха й шепнув:

– Розумна людина в країні дурнів, пане, завжди сваволець. Стережіться!

Я гадав, що ми з ним більше ніколи не зустрінемося на житейських шляхах, отож, коли той у тумані розтав, понісши в загуслий і мерзький кисіль дня тонку мефістофельську всмішечку, полегшено зітхнув, бо, може, він був тим, на кого подобав, тобто сірим звіром, який умів залізти в людську душу, щоб виїсти з неї все, що міг, – ліпше з такими й справді діла не мати, – але ще раз із ним мені зустрітися доведеться, правда, в дивний, фантасмагоричний спосіб.