Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 5 МІСЦЕ ПІД СОНЦЕМ. ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ

Саме оця Варварина фраза і штовхнула мене до цього писання. Тобто, коли подумати, насправді склепів не було два, а один, про що свідчить знахідка під подушкою у труні єпископа Йоасафа – він велів свої папери покласти біля мертвого тіла, а інші такого розпорядження не видали. Але фактично папери кожного із них лежать так само під подушкою часу, і вони є духовною чи напівматеріальною частиною їхнього єства. Дивно, що цього не розумів церковний слуга – єпископ, велівши поховати з собою і частку свого духовного єства – папери, очевидячки бажав, щоб і вони мали ту ж долю, що й його єство фізичне. Але так чи інакше, папери із тими марними останками, що лишилися догнивати у склепі, мають між собою безпосереднє злиття. Отож і мушу учинити поміж цими первнями таке натуральне з’єднання, яке не матиме печального образу, що сталося з паперами єпископа, дядька мого, – отак і постане, спогадав я, пам’ятник родові, якого можу поставити. З другого боку, не тільки заради цього те чиню, а передусім, щоб пов’язати в собі деякі розірвані нитки, простіше кажучи, бажаю всіх їх, похованих у склепі, зрозуміти, і коли таке здолаю, саме це й можна буде назвати «Поверненням блудного сина», адже блудні вогні навряд чи так остаточно перестали мене манити – я, їдучи сюди, принаймні не зовсім був упевнений, що повертаюсь у батьківський дім назовсім, моє повернення у першій стадії було більше рефлекторне, як усвідомлене та продумане; і ще тепер часом здається, що повернувся назовсім, а часом і ні. Таким чином, можна сказати, що моє писання подобає на оте стріляння брата Петра у блудні вогні, коли він напівпритомний блукав лісами й полями – сподіваюся однак, що з кожним пострілом мені яснішатиме в голові, а безрозсуддя і запаморока вимиватимуться з неї, як дим. Адже є речі, які розумній істоті збагнути конче необхідно, інакше її сумління ніколи не буде чисте; а дбати про це – обов’язок кожної людини, якщо вона хоче вважати себе за Homo sapiens.

У цьому розділі прагну зібрати з паперів те, що стосується діда нашого Петра Григоровича, оті окрушини з його довгого, як він написав в одному із листів до мого батька, і важкого життя. Мав тут певну рацію, адже те життя було ненастанною, впертою боротьбою за місце під сонцем, бо його батько, Григорій Васильович, йому маєтків не залишив, а як мазепинець, покинув ще й важку славу. Отож, щоб збагнути деякі дідові дії, маю сказати й пізнати більше й про прадіда. Річ у тім, що ця особа в нашому роді оповита глухою заслоною, яка майже цілком покриває того таємничого нашого предка, відгороджуючи од нащадків. У родинному розписі, що його склав брат Петро Михайлович біля прадідового імені стояло: «Офіційна версія: загинув у війні з булавинцями. Сумнівно. Дивись листа П.Г. № 18. Конфідент І.М.», що можна розшифрувати так: офіційно в родовій пам’яті вважалося, що прадід загинув при усмиренні російського бунтівника Кондратія Булавіна, супроти якого й справді посилалося козацьке військо, як прочитав я про це в «Короткій історії Малоросії». Відшукавши листа № 18, що його написав наш дід невідомій особі (це була копія), я прочитав: «Чого досяг мій батько, палко люблячи батьківщину і поклавши за неї своє добре ім’я та голову, цілком забувши про добробут власної родини? Як конфідента Махіавеля, його таємні діяння пожер час, могила бозна-де, маєтків не залишив, родину покинув напризволяще. Це не шлях для мене, бо хочу жити, здобувши надійне місце під сонцем». Мазепу тут не названо, але на маргінесі рукою Петра Михайловича написано: «Мазепу прозивали Махіавелем», тобто його уподібнювали до знаменитого Ніколи Макіавеллі. Отже, прадід виконував цілком таємні доручення гетьмана Івана Мазепи, а це значить був довіреною йому людиною, в цій службі він і загинув. Оце і все, що збереглося про прадіда в розглянених мною паперах – про нього не згадували, розповідей старших не записували, а їх могло бути й більше. І тут я пошкодував, що посварився з Іваном Михайловичем, адже він, як найстарший серед нас, міг щось тут знати.

Таким чином, дідове життя творилося ніби протиставне до батькового, адже йому доводилося не тільки починати все заново, а й виходити із важкої тіні підозр, бо сучасники його молодості добре відали, ким був його батько, відтак сам дід мав підстави пам’ять про власного батька стирати, що свідомо й чинив. Такі передумови на початку життєвого шляху зумовлювали те, що він ніколи не міг ставитися на перших ролях, і єдиний шлях здобути щось був через дім миргородського полковника, тобто дім його тітки – шлях був безпечний тим, що Данило Апостол, бувши мазепинцем, навряд чи так уже щиро покаявся перед Петром Великим; як гравець, побачив, що програє, отже, й рятував свою родину й маєтки – оце й була головна причина його відступництва від повсталого гетьмана: прадід же, як заїлий патріот своєї землі, ці речі зігнорував, через що й ковтнула його пітьма. І тут я збагнув, чому цікавився дід життям російського царя: хотів пізнати ту силу, яка пожирала його народ, і якій збирався служити, а відтак не повторити батькової помилки, адже той був відверто, вороже наладнований до Росії. Щодо самого повстання Мазепи я знайшов у записках брата цікаве повідомлення: «Плани Махіавеля почалися всупереч історичним свідченням не з 1705 року, а в 1690 році, як свідчать автентичні рескрипти короля Іоанна III Собеського, заадресовані до предка нашого, полковника польських Запорозьких військ». Сповіщення разюче, тим більше, що самих рескриптів польського короля, які напевне були в родинних паперах, я не знайшов, можливо, брат їх десь заховав, і треба було пошукати в домі якогось сховку. Цим я займуся пізніше, але поки що досить цього запису, бо саме через нього тягнеться нитка не тільки до прадіда, а до прапрадіда, що може пояснити, у який спосіб Григорій Васильович опинився на Гетьманщині. Виходило ж, що Мазепа виношував плани відірвання Малоросії від Великоросії ще на початку свого гетьманування і був зв’язаний таємними нитками з моїм прапрадідом, син якого в цих таємних стосунках міг бути натуральним і вірним посланцем.

Це відкриття схвилювало мене, я збуджено ходив покоєм і уявляв, як ховано пробирається мій прадід із Правобережжя на Лівобережжя, можливо, перевдягшись в одежу купця, чи ченця, чи мандрівного школяра, як таємно зустрічається із гетьманом, передаючи йому королівські листи. За логікою фактів ці листи мали бути знищені, але вони знищені чомусь не були, а опинилися в нашому родинному архіві, саме в тій родині, яка пильно стирала в собі пам’ять про свого предка-мазепинця, отже потрапили до рук діда. Батько такими речами не цікавився і міг про них нічого не знати, отож потрапили до рук Петра Михайловича, який волів їх не тримати відкрито, а свою замітку про те, кинуту ніби між іншим, можливо, скеровував до того, котрий займатиметься історією нашого роду, властиво кажучи, мені. Отже, не помилюся, коли скажу, що рід наш до Петра Григоровича, діда нашого, був наладнований супроти Великороси цілком вороже – дідові треба було певних зусиль, щоб стерти те із родової пам’яті і засвідчити свою лояльність до імперії: чи не тому був одним із перших, котрі послали своїх синів на російську службу, відтак учинив їх блудними синами. До речі сказати, син Данила Апостола Петро, як вичитав я із братових записок, був довголітнім заложником батька, жив у Петербурзі та Москві, поки не став полковником і сам, але то було щось інше: Петро Апостол змушений був перебувати на російській службі, а Петро Григорович своїх синів послав туди з умислом, отже вчинив те цілком добровільно. Звернув на себе мою увагу й той маленький факт, що миргородський полковник і прадід мали синів однолітків і обох назвали Петрами, отже обидві родини між собою були дружні, не кажучи вже про шлюб Данила Апостола із сестрою Григорія Васильовича – це також могло ув’язуватись у тодішні політичні ігри, комбінації, а відтак і таємниці. Я не мав достатніх матеріалів, щоб ті ігри та комбінації збагнути, але одне можу судити певне: в родині миргородського полковника, а потім гетьмана, Петро Григорович не був у ролі бідного сироти, а тітка любила небожа як рідного сина. Про це свідчить хоч би те, що Петро Григорович здобув добру освіту і вважався добрим правознавцем у тому часі, принаймні він, коли Апостол став гетьманом, вів при гетьмановій підтримці справу спадкоємства Темницьких на Волині й Поділлі, тобто не маючи ще власних маєтків, хотів повернути колишні родові, що залишилися по гетьману Тетері, з яким вони були споріднені по жіночій лінії – щодо цього в паперах залишилося немало слідів: прохань, звернень і апеляцій, писаних молодою ще дідовою рукою з численними юридичними покликами на закони – ось чому Данило Апостол подарував йому видання "Литовського статута". Щодо цього дід, знову-таки за гетьманським сприянням, звертався до різних вельмож, зокрема князя Долгорукого та Остермана, навіть до цариці Анни Іоаннівни, до російських резидентів у Варшаві, до сейму, єпископа-примаса, а через графа Гавриїла Головкіна до графа Михайла Антонія Потоцького, але всі ці велетенські заходи не дали сподіваного результату: своїм рішенням сейм визначив, і цей документ я мав змогу почитати, хоч польську мову в рукописі розбираю не без труду, що Темницькі не мають права на маєтки предків, бо були дисидентами, покинули Польщу і перейшли на службу Росії. Не знаю, чи правдиві мої здогади, але мені здалося, що Петро Григорович бажав покинути Росію й повернутися на місце прожиття прадідів, тобто великих сподіванок на становлення в російських умовах не мав – ось чому було на ту безнадійну справу витрачено таку силу енергії. Але доля Темницьких – у великих ділах програвати, вони ставили на сильних, але ніколи не на найсильніших, бо, можливо, не могли безпомильно визначитися, отже немало сили витратили на вітер, здобуваючи собі місце під сонцем. І після великої тієї поразки дід значною мірою втратив ілюзії, які в’язали його з Тетерею, тобто з полковниками правобережних козаків, справа яких у Польщі була приречена, також із Іваном Мазепою та мазепинцями – дітися було нікуди, отже, місце під сонцем можна було завоювати тільки тут, у новій батьківщині, в державі, до якої такі ворожі були його предки; треба було йти відтак до закладання власних фундаментів родового дому, і він почав те чинити з такою ж несамовитістю, з якою брався за будь-яку справу, що служила його утвердженню, тобто згодився, що його рід має зріднитися з новою вітчизною, проливати вже за неї свою кров; сіяти кістки на кримських полях, в Лівонії, Естляндії і будь-де, куди пошле їх імператорський указущий перст, отже служити тому орлу, польоти якого не зупиняли ні Альпи, ані Балкани, ні твердині Людовіка XIV, відтак ненависного предкам государя називати милим і своїм, поминати його милість в роди з родів і прикладати зусиль до погибелі його ворогів, тобто однодумців і союзників його ж предків, – ось чому так начорно був викреслений із родової пам’яті прадід наш Григорій Васильович, та й про батька його й діда не залишилося в сімейних паперах не тільки прихильного, а й узагалі докладного опису чи спогаду, хіба глухий жаль, що маєтки їхні пішли із водою й димом і вже ніколи у рід не повернуться.

Не зайве сказати при цьому, що із захопленням Росією Волині та Поділля, тобто після переділів Польщі, цією справою зайнявся вже сам Іван Михайлович – цього разу йшлося про спадкоємство за гетьманом Апостолом, але на наше подання Правительствующий сенат відмовив, та й рід наш вельми розмножився. Мене тут зацікавила така позиція: чи Іван Михайлович не хотів цим самим остаточно від братів одійти, переселившись на Поділля, чи це ще одна ознака його апетиту? Питання залишається нез’ясованим.

Така умоглядна картина витворилася під впливом фактів, що їх пізнав через зібрані Петром Михайловичем родинні папери. Але попри те нутром відчував: щось залишалося недосказане і не тільки образ прадіда нашого, мазепинця, повитий туманом і зумисне зачорнений, а існує якась таємниця і довкола діда. Підставою до того стали згадки про папери, яких не знайшов серед інших, а Петро Михайлович їх напевне читав, бо на них посилався. Можливо, ці папери були в посіданні Івана Михайловича (і не завжди брати були у ворожнечі, в їхніх стосунках бували й світлі хвилі, як оповіла Варвара, і вони активно поміж себе спілкувалися, інколи зачиняючись, сам на сам, а про що говорилося, Варвара не відала, бо її любий зять із північного племені не тільки зламав їй ногу, а й відбив слух в одному вусі), або ж Петро Михайлович їх пильно сховав. Чекати замирення із Іваном Михайловичем була річ довга в часі, а сховок можна було б і пошукати: тайник міг бути тільки в стінах або на горищ, бо папери мали переховуватись у сухому – пивниці та інші вогкі місця для цього не годилися. Тож, гнаний нетерплячкою, я почав вистукувати стіни, передусім кабінету, відтак на стук прискочила Варвара, бо хоч і не дочувала, а звуки розрізняла добре, не чула хіба звуків слабких, зокрема шепоту. Отож сестра постала, як темна мара, у дверях, підозріливе світячи очима.

– Що це ти робиш? – спитала скоромовно.

– Як гадаєш, Варваро, є в цьому домі тайник?

– Звісно є, - спокійно сказала сестра. – Дід і батько ховали гроші і все найцінніше.

То була невелика ніша, вроблена в стіні у нашій залі; щоб добутися туди, треба було відсунути дошку в одежній шафі, вмурованій у тиньк, – я вже того тайника обдивлявся.

– А іншого не може бути? – спитав.

– Гадаєш, є інший? – зчудовано спитала Варвара.

– Напевне є, - сказав. – Петро Михайлович пише про деякі папери, а тих паперів і бракує.

– Гадаєш, там можуть бути гроші? – палко видихла Варвара. – Але Петро перед смертю нічого не сказав, я була біля нього невідступно, і помер він при ясній пам’яті.

– Не гроші, не гроші, Варваро, – сказав я нервово, ходячи покоєм, – папери, які чомусь пильно ховалися.

– То він міг ті папери спалити, – спокійно сказала Варвара. – Коли вони непотрібні для нашого роду…

– І ти про них ніколи не чула?

І раптом помітив, що Варвара мнеться.

– Кажи, кажи, сестро, – підігнав я. – Вони можуть бути важливі.

– Не знаю, – непевно прорекла вона. – Про якісь папери вони торочили з Іваном. Але про що саме, не розібрала, сам знаєш, як у мене зі слухом. Іван…

Вона замовкла і чомусь озирнулася, але ми були самі, слуги вже спали в своїй половині.

– То що Іван? – спитав я.

– Іван радив їх Петру спалити.

– Бачила, що він щось палив?

– Ні, але це йому труду не склало б. В нього ж тут коминок.

Це було й справді так. Я підійшов до коминка, зазирнув до середини, але попелу там не було. Петро Михайлович помер ще в холодну пору, тепер груб не топили, а попіл звідусіль було вибрано слугами, отже тут слідів не могло бути жодних. Тайника годі шукати й у коминку, бо папери не мали б прогріватися.

– Не думаю, що він те спалив, – сказав я. – Петро був з паперами ретельний. Усе в нього складено й підшито. Та й не знищили тих паперів ані дід, ані батько наш. Отже важливі були.

– Мені вони цих таємниць не відкривали, – трохи ображено сказала Варвара.

– Бо жінкам, сама знаєш, – мовив я жартівливо, – таємниць відкривати не можна. Згадай, як було із Євою.

– Але ти ж сказав, – тим-таки ображеним голосом сказала сестра.

– Сказав про те, чого нема, – прорік я. – А таємниці, якої нема, жодна жінка не викриє.

– Смієшся з мене? – спитала Варвара.

– Не сміюся, а раджусь. Бо з ким порадитися, як не з тобою.

– Погано знаєш жінок, брате, – багатозначно сказала Варвара.

– Справді, - згодився я. – А ти нічого такого не палила? – спитав несподівано сам для себе.

– Я? – зніяковіла Варвара. – Щось трошки й палила…

– Що саме? – гаряче спитав я.

– Якісь папери Петро давав для розпалу в печах. Але не думаю, що вони були важливі.

– Чому не думаєш?

– Сам же сказав: Петро важливого спалити не міг. Був на тих паперах помішаний, як оце й ти робишся. Було якось…

– Що було? – скрикнув я.

– Ну, паперина впала зі столу. А я на неї наступила. Господи, як він на мене кричав! Не менше, як той мій проклятий зять… Хай йому Господь того гріха простить.

І вона безнадійно махнула рукою.

Розмова дещо мені дала. Папери були – це перше. Друге: Іван Михайлович про них знав, а що радив їх позбутися – якоюсь мірою небезпечні. А коли небезпечні, могли стосуватися нашого прадіда, отого таємничого Григорія Васильовича. Але чому їх зберігав дід? Щодо батька, тут ясно, батько тим не цікавився, отже папери могли в нього зберігатися, а він і не зазирав у них, тим більше, що написані стародавніми, важкими до прочитання почерками. Коли їх зберігав дід, міг він гадати, отже потрібні: лежать, то й лежать. І ще одне питання: чи не мали вони зв’язку із заходами повернути маєтки на Правобережжі? Але міг ставити безліч подібних запитань: те, що прочитав, відповіді не давало, отже треба було добуватися нових засобів пізнання.

Розглянувся. Варвара вже давно пішла, свічі догоряли, кімната заповнена тютюновим димом від моєї люльки – все поринуло у якісь загадкові, химерні, ніби зеленаві сутінки. І я раптом відчув, що на мене хтось пильно дивиться. Повільно повернувсь у той бік і зустрівся віч-на-віч із дідом. На стіні висів його портрет-парсуна. Дід був у пишному козацькому кунтуші, обв’язаний у стані коштовним поясом, ще молодий, але вже майже лисий; у правому кутку червоно світився наш родинний герб-стріла із гербовими прикрасами, але ще без царського орла. Зображення пласке, ніби на стіні проступала не людина, а тінь, начебто це й не картина була, а фреска. Одна рука безживно провисла, друга, спущена, трималася за голівку палиці із срібним кінцем. Жупан – парчевий із вплетеними золотими нитками та квітковим пишним орнаментом. Біля пояса, зав’язаного на животі (сам пояс із жовтосиніх смужок, на жовтих – вишиті червоні квіточки), срібне наголів’я шаблі із червоними та синіми вкрапленнями коштовних каменів, під гербом – хрест із розіп’ятим Ісусом, а під ним – у печальній пієті божа Мати у жовтій сукні і з голубою опанчею – від її голови, як і від голови Христа, розходиться світляний німб.

З лівого боку – спущена штора з кутасами малинової барви із атласу. Вуса в діда пишні, спускалися донизу, ще чорні, але із сивинами. Долі – дата 1745 рік, отже дідові було сорок сім років. Але особливо різнилися на тому тлі очі – живі, тобто весь він – тінь, а очі живі, молоді, вугляно-чорні, пильні, розумні, дивилися на мене запитально, чи вивідчо, ніби хотіли прозирнути наскрізь.

Нам у житті зустрічатися не довелося, дід помер ще до мого народження; цей же портрет висить на стіні завжди, я його знав із дитячих літ, отож ніколи пильно до нього не придивлявся – це постійний атрибут дому, обличчя віддавен знайоме. Я не був на нього схожий, більше подобав на нього Іван Михайлович, тільки останній був значно грубший і розплилий од товщу.

Я стояв, завмерши, і ми пильно розглядали один одного: не міг відвести погляду від тих таких живих очей, аж здалося: ще мить, і його повні, але безживні вуста здригнуться і він мені щось скаже, чи, може, схоче щось сказати. Дивний трем пройшов по моєму тілі, адже ось він, той, котрий так пристрасно шукав собі місця під сонцем і заради того зужив всього себе, бо то було не просто бажання, а пристрасть. Саме тому, йому, можливо, й залежало: хто той, заради якого аж так дуже старався і чи достойний нащадок старання його – ось чому так несподівано ожили на портреті його очі. А ще була в тому погляді горда впевненість, що він, Петро Темницький, твердо стоїть на землі, бо рука його міцно стискала підпорку-палицю, і тільки ота лівиця безпомічно і непевно зависла.

І мені раптом сяйнуло: дід не тільки утверджував місце на землі для свого роду, він був оберігачем його таємниць.

Запалив кілька нових свічок, а тоді кинувся до портрету. Але зрушити його не зумів, той був ніби влютований у стіну, як і наша шафа. Піт стікав мені по обличчі, я гарячково обмацував портрета, сподіваючись знайти замка, але зусилля були марні: раму міцно вмуровано у стіну і жодного секретного натискача не віднайшов. Руки мені тремтіли, і я знову відступив од портрету і подивився на дідове зображення віддаля. Той так само пильно й розумно дивився, але здалось, що в його очах з’явився і глум. І я здався, був вичерпаний до тла. Треба було відпочити, можливо, ранок виявиться мудріший ночі, як вістить великоросійська приказка, тим більше, що в голові вже потріскувало. І я покинув задимленого кабінета, де гостро пахло горілим воском, і, тримаючи в руках свічку, рушив до своєї спальні. В цей час різко розчинилися двері сестриного покою, і в прочілі постала біла мара.

– Щось знайшов? – спитала Варвара пошепки.

– Нічого, – мовив я. – Спи! Поговоримо завтра.

– Є про що говорити? – обережно спитала сестра.

– Та ні, просто дурні здогади, – сказав я. – Смертельно втомився.

– Не переймався б так, – шепнула сестра. – Бо, чого доброго, звар’ятуєш, як Петро.

– Не звар’ятую, – втомлено мовив я. – Все гаразд, Варваро, спи! Добраніч!

– Добраніч! – сказала сестра і сховалась у кімнаті, безшумно прихиливши двері.

Це була єдина річ, на яку звернув увагу: сестрині двері розчинялися й зачинялися безшумно: мої ж не просто рипіли, а верещали. Отже сестра підслухами та підгляданням займалася. Можливо, бачила, як я возився з портретом. Але це без значення. Я таки втомився і єдине, чого праг, – дістатися до постелі. А постіль виявилася цього вечора перестелена і свіжо пахтіла. Задоволено витягся під покривалом і шумко видихнув повітря.

Але заснути не міг. Власне, я спав, але з широко розплющеними очима і непогашеною свідомістю. Тобто на мене покотилися міражні хвилі видінь, однак чітко усвідомлював, що сам ще у світ видінь не перейшов, а залишаюсь у світі реальному, однак ніби здобувши візійні здатності. І побачив старця, сивого й величавого, що сидів за столом, міцно задумавшись, і в очах його застигла глибока печаль. На плечі накинено шубу, а біле волосся на голові світилося, як купина снігу. За столом, на стільцях із прямими високими спинками, сиділи малі чоловічки, ніби діти, але зі старими обличчями – отаке собі зібрання карликів, але й вони різнорослі, як бувають різнорослі діти у родині. І старший із тих дітей-старців, закутий у залізні риштунки, сказав:

– Очі наші на тебе уповають, ваша вельможносте, бо коли тепер не виб’ємося з московської неволі, то діти наші і внуки западатимуть у неволю все глибше й глибше, а народ наш і справа наша навіки пропадуть, а нас потре пітьма неслави.

Надійшов, ваша вельможносте, урочий час, коли не можемо сумніватися.

– А коли чин програємо? – спитав найменший із дітей-карликів.

– Тоді залишимо по собі пам’ять, що не були рабами й не бажали рабства, а це значить: з нашого попелу вродиться діамант, ціна якого в часі невисказанна.

– А наші маєтки й родини? – пискнув інший старець-хлопчак.

– Родини можемо взяти з собою, – сказав старший малюк. – А маєтки доручимо в охорону Богу. Чому мовчиш, ваша вельможносте?

– Чекаю на вісника, – сказав величавий старець. – Ось-ось прибуде.

– Що має сповістити?

– Від його слова залежить доля наша, – мовив глухо гетьман.

І я побачив, як мчить через ніч самотній вершник, козацький чуб од вітру піднявся, мов гребінь, обличчя мав заляпане багном, очі – палючі й вирячені, а рот напіврозкритий. І він, і кінь його важко хекали, а над головою борсавсь у хмарах золотий місяць, вириваючись із чорного полону, відтак міражно й моторошно осявав землю і розквашену дорогу, яка лискотіла сталевими спалахами, і закутані в чорні опанчі дерева, що танцювали зобабіч танка одноногих істот. І кожне дерево шипіло, як шипить розпечена, щойно викута шабля, коли її для гарту занурюють у воду. Коли ж чорні хмари пожирали місяця, на землю спадала безпросвітня темрява, і все зі світу пропадало: й дорога, й дерева, й вершник із конем, і все живе та й неживе – земля тоді порожніла й ставала купою чорного піску, який сипався з неба, гойдався на поверхні, ніби море, вигинаючи гострі спини хвиль – оце він був попіл, про якого заговорив найбільший із дітей-старців за гетьманським столом. Саме в таку чорну хвилю й прискочив до гетьманського палацу вершник. І назустріч йому виступило кілька тіней, також закутих у залізні риштунки. Вершник сказав їм слово, і сторожа розступилася, а вершник, важко розминаючи ноги, подибав до дверей, біля яких стояла ще одна тінь.

– Гетьман давно тебе чекає, Григорію, – сказала тінь. – Де так забарився?

– Не забарився, – сказав дихавично вершник. – Мчав ніби птах, але й птах не полетить швидше, як може…

На цьому моє видіння обірвалося, і я потрапив у таку ж чорну, непроглядну пітьму, яка була й тоді, коли хмари зжерли із неба місяця, від чого земля стала купою чорного піску, а жменею такого піску зробився в ночі я сам. Піску, в якому нема життя, але він безнастанно пересипається з горішньої рури в долішню і в такий спосіб вимірює час.

– Як же він зветься, той піщаний годинник? – натужно думав я, і це була єдина думка, яка в мені залишалася. – Ага, згадав! Клепсидра! Так, саме клепсидра!.. І клепсидра означає не тільки піщаного, а й водяного годинника…

Вранці Варвара сама принесла мені до ліжка ранішнього з-під корови молока і так вона вчинила вже вдруге, бо раніше це було в обов’язку молоденької служниці. Признаюся, приємніше було отримувати молоко з рук служниці, бо з нею міг пожартувати, що та сприймала як належне, тобто обом нам було весело. І поки пив молоко, сестра стояла чорною статуєю й невідривно на мене зорила; певна річ, її з’їдала цікавість.

– Хотів зі мною поговорити, – сказала рівно, бо я розмови не починав.

– По-моєму, вже поговорили, – мовив я, допивши молоко.

– Ні, - уперто мовила сестра. – Коли йшов спати, сказав: поговоримо завтра.

– А-а! – згадав я, – Хотів спитати. Чому рама дідового портрету вмурована в тиньк.

– Це зробив тато, – відповіла спокійно Варвара. – Боявся, щоб при пустощах діти не звалили його собі на голови. Портрет важкий.

– А звідки знаєш, що важкий? – спитався.

– Бо великий. Наш батечко любив дітей і дуже про них дбав. Звісно, коли доводилося бути вдома.

Варвара була батькова улюблениця і мала підставу так казати.

– То цього портрета, – спитав здивовано, – не можна зі стіни зняти?

– Чому не можна? – спокійно відповіла сестра. – Вставляється у раму згори, як у паз.

На це мовлене цілком безбарвним голосом сповіщення я підскочив, ніби підкинутий пружиною, й миттю був на ногах.

– Але чому не сказала цього раніше? – скрикнув я.

– Не знала, що це тебе цікавить.

– Але ж знала, що шукаю тайника?

– По-перше, – строго прорекла сестра, – не кричи! По-друге, ніякого тайника за портретом нема, там глуха стіна. А по-третє, яка різниця: раніше чи пізніше тобі про те сказала?

Кажуть, що жіноча логіка абсурдна. Але цього разу вона була залізна. І справді, яка різниця, що дізнався я про спосіб зняття портрета сьогодні вранці, а не вночі? Але різниця, очевидячки, була, бо я притьма кинувся до кабінету, а за мною з тацею в руках, на якій стояв порожній череп’яний кухлик, наче тінь моя, подалася й Варвара.

– Простеж, щоб не підглядали слуги, – сказав їй на ходу.

За спиною в мене задеренчав спокійний (уже мене дратував цей спокій) сестрин голос:

– Сам портрета вийняти не зможеш: один має тягти згори, а другий підпихати знизу.

Ось звідки Варварине знаття – вона вже брала участь у вийнятгі портрета.

– То ти вже його виймала? – спитав зчудовано я.

– Не сама, а з Петром, – задеренчав спокійний, ніби з кригою, голос Варвари. – Він вважав, що там зібралося багато куряви, яку треба звідти вимести. Так воно й було.

– І давно це чинили? – спитав я.

– Років із кілька. Але чого стрибаєш, як карась на сковороді?

– Бо вважаю, що там знову зібралося забагато куряви, – іронічно мовив я.

– Кпиш? – спокійно спитала сестра. Але в мене вже не було часу на розбалаки. Скочив на стільця й намацав пальцями вгорі щілини: Варвара казала правду – портрет входив у нерушну раму як у паз.

– Але як його підважити? – спитав.

– Тут унизу знімається штаба, – мовила сестра.

Поставила тацю на разгорнуті на столі папери, від чого все в мені аж закипіло, й легко зняла долішню штабу рами.

– Гукнути Степана? – спитала.

– А Петро гукав для цього Степана? – спитав я.

– Ну так, бо самому не вийняти.

Передусім прибрав з-під таці папери, а тоді рішуче розпорядився:

– Упораємося вдвох. Не хочу, щоб слуги знали, як виймається портрет.

– Але вони про це давно знають, – задеренчав той-таки невиносно спокійний голос: цього разу здалося, що кпить із мене вона. Бо й справді казна що виходить! Усі в домі секрета тайника знають, за винятком однієї особи, і ця особа ніхто інший як я. Але вперто не бажав кликати Степана, тож ми з Варварою не без труду, керовані її покриками й порадами, портрета з рами таки витягли. Куряви за ним знову-таки було багато, але я не захотів, щоб заходила служниця й витирала – сама ж Варвара чинити того гонорово не побажала. Зрештою, про куряву ми швидко забули. Портрет був із грубого полотна, набитого на підрамника, зі зворотнього боку закладений тонкими дощечками. Я відважив тремтячими руками одну із дощечок і вийняв із порожнини невеликого пакунка, загорнутого у грубий папір, десь такий, який буває в стародавніх книжках.

– Оце те, що шукав? – пошепки спитала Варвара, вперше її очі засвітилися видимим інтересом.

Я хитнув – це було й справді те, що шукав.

– Але чому мені про це Петро нічого не сказав?

– Бо жінкам таємниць довіряти не можна, – повторив я.

– Мені можна, – переконливо мовила Варвара. – Я вмерла б, а таки нікому б не сказала!

І її обличчя стало таке кам’яне, що повірив їй.

– А що тут таке?

– Папери, Варваро, про які знаю не більше тебе. Але їх чомусь пильно ховали. І дід наш, і батько, й Петро.

– А Іван про них знає? – тоном змовниці спитала сестра.

– Гадаю, що так, – мовив я, розгортаючи пакунка, де й справді були папери. Але не зшиті в книгу, як інші, а розрізнені. В мене від хвилювання аж у голові запаморочилося.

– А може б, Тодосю, ти їх не чіпав би? – несподівано тонким і тривожним, навіть зламаним голосом сказала Варвара. – Може, вони нечисті, коли так ховалися? Може б, ми їх, Тодосю, ліпше спалили, щоб не напитати біди? Цур їм і пек! Коли б було щось добре, чого їх ховати?

Я не міг не відзначити, що при своєму примітивному мисленні сестра мала певну рацію й не менш тверду логіку, говорячи так. Адже сказав ще Соломон: "Тайни іншого не відкривай". Однак тоді мені було не до тверезих розважок. Зрештою, таємниці світу цього відкриває сам Господь. В таємницях не раз буває сховане, як сказав апостол Павло в посланні до колосян, "багатство слави". Здається, багатство слави тут і переховувалося. Але як міг пояснити це запаленій страхом і цікавістю жінці.

– Не мели дурниць, Варваро! – твердо мовив. – Що тут сховано, роздивимося. Коли б було щось не варте збереження, дід наш і батько давно б ці папери спалили. Коли ж вони їх не спалили, гріх би великий був не важити волю їхню й палити саме нам. Отож заспокойся і коли хочеш, щоб не сталося якогось нещастя, замкни губу на замку.

І я раптом побачив диво: очі Варварині закліпали і в них постали сльози.

– Чи ж ти мене, Тодосю, маєш за дурну? – скрушно спитала…

Признаюся, що читати ці папери було неймовірно важко, адже їхній спосіб написання давно вийшов із вжитку. Допомогло те, що Петро Михайлович, маючи, очевидно, ті ж труднощі, склав абетку писаних літер, якою я й скористався. Деякі документи були польською, а деякі французькою мовою, останню я знав достатньо, а першу, тобто польську, більш-менш – може, щось я і не зрозумів доладу, але те, що дійшло, неймовірно мене вразило.

Виявляється, родова пам’ять про нашого прадіда, отого загадкового Григорія Васильовича була притемнена тільки для непосвячених, тобто позверх; ці ж, сховані, папери говорили про нього значно більше. Справді, віднайщов тут копію листування Мазепи з Іваном III Собеським, польським королем, ще з 90-х років XVII століття, в якому про російську протекцію говорилося як про гніт над Малоросією. Але Мазепа не просив і польської протекції, він переконував короля не знищувати правобережне козацтво, а навпаки, дбати про його відродження, щоб воно дійшло до попередньої сили, виказуючи, що це було б корисно Річі Посполитій. Усе це листування велося через полковника Василя Темницького та його сина Григорія, нашого прадіда, отже з історією нашого роду тісно пов’язане: очевидячки, полковник та його син сповідували ті ж таки думки, що й Мазепа. В одному із листів говорилося також, що немало козаків і досі бажали б з’єднання між собою та Польщею на основі Гадяцького пакту, тобто з установленням Великого князівства Руського; тут-таки покладено списка польською мовою самого Гадяцького трактата, укладеного ще гетьманом Іваном Виговським із Річчю Посполитою. Другим моїм великим відкриттям стало те, що прадід Григорій Васильович не був убитий ані у війні із К. Булавіним, ані в часи акції Івана Мазепи, а разом із ним відійшов у Бендери, а потім став конфідентом гетьмана Пилипа Орлика; більше того, повернення під російське берло Данила Апостола було вчинено з волі Івана Мазепи, отже Данило Апостол рятував не тільки себе, родину та маєтки, а й родину прадіда нашого Григорія Васильовича: окрім того, Данило Апостол мав на собі перевірити, чи маніфест Петра Першого про помилування козацької старшини, яка від Мазепи відійде, був облудний чи тим можна було скористатися.

Усе це сповіщення разючі, і вони мене непомірне схвилювали; я знову потопав у хвилях диму, а часом вимушений був вийти з дому, веліти осідлати коня, скакував на нього й годинами гасав польовими дорогами, часом заглиблюючись і в ліси. Але найбільше відкриття чекало мене далі: виявляється, що прадід Григорій Васильович, бувши і за Мазепи досвідченим конфідентом, на рідну землю повертався – сюди він привіз конституцію Пилипа Орлика від 1710 року[25], його ж "Вивід прав України" і "Маніфест до європейських правителів"[26], останній писаний французькою мовою з різкими судженнями про зажерливість Російської імперії. На одному із документів латиною зроблено приписку: "Привіз Григорій та Григор"[27], почерк нагадував дідовий: Григорій – це міг бути наш прадід, а Григор – якийсь його супутник, хто саме я не знав, а роз’яснень не було ніяких. Це було вчинено якраз перед тим, як дід, при найактивнішому сприянні гетьмана Данила Апостола, шалено зайнявся справою повернення наших подільських та волинських маєтків. Отже, коли прадід на той час був ще живий, як можна припустити, то ця акція набирала особливого глузду: маєтки мали повернути для Григорія Васильовича, а вже через нього – до діда: таким чином виходить, що під старість прадід також почав дбати про місце під сонцем, але біда була в тому, що і він не був уже громадянином Річі Посполитої, а лишався, очевидячки, людиною без будь-якого державного підданства, або ж перебував у підданстві турецькому і, можливо, сильно бідував – ось чому зважився на великого ризика, явившись із якимсь Григором на рідну землю, де, можливо, мав конфіденцію із гетьманом Данилом Апостолом, його дружиною, а своєю сестрою, і з сином. Коли прийняти мій здогад, що йшлося про правобережні землі, цей захід зовсім не був ознакою дідової зажерливості, а мав свою цілком підставну рацію. Що сталося далі з прадідом, документи не говорили, очевидячки, так і помер, бозна-де посіявши свої кості і місця під сонцем не здобувши, але те, що дід ті папери все-таки зберігав, могло свідчити про одне, що він був добрим сином свого батька, глибоко його шанував, а в глибині душі залишався так само патріотом Малоросії. Після ж невдалої спроби повернутися на старі посідання, при цьому, можливо, й покинувши російське підданство, він упокорився в тому підданстві, бо вже ніде не міг знайти й утвердити свого місця під сонцем, а тільки тут; його папери принаймні свідчать, що відчуття батьківщини в нього було тверде й непорушне, а мазепинські ідеї і йому не були чужі. Однак, двох синів послав, як звідомлялося, на російську службу – це й був акт його капітуляції; зрештою, й сам Петро Григорович двадцять шість років віддав службі у військах, брав участь у походах Мініха та Лассі на Крим і проти Туреччини[28], був у багатьох баталіях, виконував доручення російських генералів Бірона, Бібікова та Рум’янцева, батька Задунайського; покинувши військо, служив ще десять років на цивільній службі на різних посадах – ось у який спосіб він заслужив і Лісовичі, й інші села та маєтки, залишивши синам 1240 душ селян; ці маєтки уміцнені гетьманськими універсалами і не були втягнені в жодні судові процеси, як це тоді не раз бувало, а дядько мій, Григорій Петрович, та й батько, були прийняті за указом Правительствуючого сенату в 1759 році до шляхетського Кадетського корпусу і дістали там уже цілком російське виховання.

Таким чином од давнього затятого мазепинства в моїх предків залишився тільки оцей тайник, власне кілька пожовклих аркушів, списаних нерозбірливими почерками, тобто маленька таїна в душі, запечатана й захована, але не спалена. Дивувало тут мене тільки одне: Петро Михайлович, мій брат, довів свого історичного описа, якого не закінчив, до Мазепи й Орлика, але про обох написав негативно, особливо різко про останнього, хоча наставления до Малоросії мав цілком патріотичне, – чи ж він не шанував свого прадіда? Відповіді на це запитання брат уже ніколи не дасть, я можу покласти тут тільки непевного здогада: очевидно, це відбиток осуду акції Івана Мазепи за те, що його повстання не тільки не допомогло вирватись із ярма Дракона Півночі (так називали Великоросію в мазепинських документах), а навпаки посприяло ще більшому занепаду Козацької держави та й Малоросії загалом.

Принаймні щось подібне сказав мені під час нашої зустрічі в Санкт-Петербурзі, про яку не раз згадував, і Василь Капніст. Щодо себе скажу: переможених завжди осуджують, хоча наміри їхні й добрі, й світлі – і чи ж знаходимо до них християнське милосердя? Але Господь любить звільняти із дому рабства особливо тих і ті народи, що не прийняли його, тобто рабства духа; відтак наділив усе живе природнім правом на звільнення, бо потяг до звільнення – це і є неприйняття духа рабства. Відтак ті, що мають ще тайники, в яких заховують того духа, ще не є пропащі, бо не позбулися божої ласки. І ті тайники в них – захована іскра, яка жаріє, доки живе в них дух. Дух же вічний, а рабство, хоч і яке довге в часі, завжди тимчасове. Не можу доконечно вирішити, хто мав більше рації: прадід мій чи дід, адже обидва були переможені, одне знаю напевне: коли в домі рабства діда мого тайник духа залишався пильно захований, прадід тим духом палав. Але від того полум’я згорів його дім, тож став бездахий, а отже так само перетворився на блудного сина, як сини дідові і як ми, внуки дідові. Але прадід став марнотравним сином мимоволі, з примусу, а ми з волі, коли не власної, то наших батьків. Відтак саме нам судилося їсти свинячий харч, бо не хотіли померти з голоду, а він, прадід, свинського харчу не їв, а волів прийняти смерть. Однак ми мали перед ним і перевагу: йому повернення в отній дім було заказано, а ми повернутися могли й можемо. Інша справа, що отній дім і дім рабства для нас одне й те ж. Отож і шукаємо в отньому домі тайники живого духу і часом їх знаходимо, як це трапилося мені. Той же, хто отній дім навіки втратив, ніколи ніяких тайників не знайде. Однак життя його часом стає таким тайником, якого й шукають пильно ті, що вижили, навіть покористувавшись свинським харчем.

Мій же дід, Петро Григорович, мав резони інші. Блудним сином він не був. Правда те, що віддавав у жертву Молоху своїх дітей, але й правда те, що будував власне гніздо, тобто Дім Лісу і, може, бачив його не як дім рабства, а як фортецю, з якої зможе вести кругову оборону супроти світу, що рушив на ту фортецю приступом. Відтак тайник у тому домі-фортеці й був його серцем.

І справді, діставши Лісовичі, дід розпочав тут велике будівництво. Окрім просторого дому, побудував церкву й родинну усипальницю під нею. Наділив храма іконами та священими книгами: до речі, всі книги підписано його рукою, а деякі рукою бабусі. Склав Синодика, в якому перелічено членів нашої родини, є там і Григорій Васильович, отже церква та мала молити Бога за його рід. Про будівництво церкви зберігся напис з лівого боку олтарних дверей: її почали зводити 1754, а закінчили 1757 року – отже, це сталося за гетьманства останнього, хто намагався втримати Козацьку державу, Кирила Розумовського. Там-таки намальовано родинного герба й написано імена будівників. Саму церкву збудовано в козацькому стилі, є тут три розп’яття, чудовий іконостас чи Деісус. Співає там добрий хор, що його завів дід і сам навчав співу селян; за батька хором керував спеціально запрошений регент. Григорій Петрович, сам великий любитель музики, привозив сюди з Києва Артема Веделя, і хор розучив його дивовижні композиції – я вже мав нагоду їх вислухати, вони незмірно мене зворушили. Служба тут ведеться за догматами східної грецької католицької церкви[29], і вона різниться певною мірою від московських служб. Тут при хрещенні обливають, а не занурюють, є багато свят, повір’їв, обрядів та побожностей, що різко різняться від великоруських. 28 червня тут святкують явлення божої Матері Одигитрії, тобто путевідниці, - можливо тому, що багато представників нашого роду відправляються в чужі краї, ікона Одигитрії стоїть у церкві в багатій ризі і вважається чудотворною. Її вельми шанують, відтак у нашу церкву стікається люд із ближчих околиць. Для виготовлення Деісуса дід запросив знаменитого в наших краях сницаря Миколу Поповича і маляра Степана Тимченка, останній намалював також ікони святих та пророків. Але й це ще не все: дід біля церкви побудував шпиталь, який складався з білої хати на три сажні, з сіней, також на три сажні, навпроти – чорна хата на три сажні, в сінях відгороджено дві комірки для сховів, одна для білої, а друга для чорної хати – в білій містилася школа, а в чорній жили люди уломні та перестарілі. Збудував дід також дімці для священика, диякона та дяка, виділивши їм утримання; біля тих хат засадив сад груш, яблук, слив угорських, а довкола – черешень. З другого боку від церкви було влаштовано цвинтаря, а все заразом огороджено міцним парканом із дубових цаль; на підданих дід наклав повинність давати на церкву та школу свою мзду, відповідно до можливості. Серед дідових паперів я знайшов розписа, скільки мав давати він сам, а скільки інші – левова доля тут була дідова.

Одне слово, дід і справді творив довкола себе гніздо-фортецю, яка мала задовольняти власні потреби від себе, отаке маленьке, певною мірою, відособлене царствечко. У ньому був він царем, паном та господарем і єдина особа, яка не улягала його безпосередній волі – це була жінка його, а наша бабця Олена Григорівна Скорупівна, з якою дід одружився не так з любові чи розрахунку, як із відчаю. Була Олена Григорівна небагата й негарна, зате палкого норову, тобто гаряча й непокірлива, з найменшої побудки розпалювалася, як вогонь, і тоді годі бувало ту пожежу загасити.

Закоханий же дід був у Марії Бороздівні, дівчині пишній та гордій, а не менш багатій; гадаю, це була перша реальна спроба в діда таки знайти місце під сонцем, а віно за жінкою покласти як наріжного каменя для будівництва дому-фортеці. Дід був людиною твердого розуму, отож вирахував, що саме Бороздівна може дати йому можливість вийти із затінку сина мазепинця, тобто по-своєму проскрибованого; підсилювало цей резон ще й те, що й краса цієї дівчини була того типу, який найбільше діда хвилював: яскрава, чорноока шатенка, висока й повна тілом, від якої, коли йшла, за сімейними переказами, записаними Петром Михайловичем, аж іскри пирскали. Але дід був надто обачний, щоб почати баталію за дівчину самотужки зі своєю надто легкою зброєю, отож закликав на поміч важку артилерію в особі рідної і вельми прихильної до нього гетьманші-тітки Юліани Василівни Апостолової, яка небожів вибір схвалила, бо про Бороздині достатки відала певно, а, вибираючи небожу наречену, сама спинила свого вибора на Марії.

І ось до Бороздів було послано козака-вісника, який звідомив про приїзд до них самої пані гетьманші із тонким натяком, що це мають бути оглядини, бо її супроводжуватиме й Петро Григорович. Борозни, гадаю, сполошилися, бо й вони чудово знали, що гетьманшин небіж маєтків ще не має і що в гетьмановій, а радше в гетьманшиній голові почали гуляти думки, як би маєтками наділити, отже, це мало стати, мірою, за рахунок їх таки, Бороздів. З другого їм надавалася висока можливість породичатися з самим гетьманом, а це також було неабищо.

І їхала пишна гетьманська карета, здіймаю чи сіру хмару куряви, спереду та з боків гарцювали козаки із гетьманської варти; гетьманша подрімувала, а молодий Петро Григорович не міг не хвилюватися, адже це було полювання на двох зайців; отож прикидав у голові, чи, може, чогось не врахував, але все, здається, було гаразд, хоча, по-правді сказати, і він у цьому признається дітям, оповідаючи цю історію, щось йому заважало повірити в своє щастя. Борозди відмовити їм не могли, дівчина була прегарна, до того ж лагідної і рівної вдачі, і це завбачливий Петро Григорович вивідав, а те, що від неї, як пащекували, іскри сипалися при ході, й було результатом її вроди, а не чортівського поселення, бо ніхто нічого поганого про Бороздівну не говорив, а де димить, там і горить. День, у який виїхали, випав сонячний, не гарячий і не холодний, дощу не передбачалося, отже все складалося так, що годі знайти й малу зазубрину, однак, поперекидавши все це в думці, Петро Григорович невідь-чому не вірив у своє щастя, тобто розум йому говорив одне, а чуття віщували інше.

– А коли вони мене не захочуть? – вирвалось у нього, і гетьманша здивовано й широко розплющила очі.

– Що ти мелеш? – сказала не вельми чемно. – Не можуть не захотіти. Хіба що ми не захочемо.

– Якесь передчуття маю непевне, – поскаржився молодий.

– Хвилюєшся, – спокійно мовила гетьманша. – Покладися на мене.

Пізніше дід, навчаючи синів, любив говорити, що розум розумом, а передчуття завжди вище розуму, бо саме передчуття, резонував він, – це ніби віщий голос. І ті оглядини, казав по-наставницькому він, стали для нього одним із важливих уроків, бо в житті важить не так розвага, логіка й розрахунок, як абсурд, а мудра людина тим і мудра, що про це відає й уміє вміло тим користуватися. Через це він суворо застерігав синів, ніколи не спитувати долю і не лізти на рожен тоді, коли цей рожен можна простісінько обійти.

Безумство та абсурд, записав із дідових слів Петро Михайлович, – не одне й те ж: абсурд – це стан речей, нами не пізнаний, а безумство – це наша нездатність це пізнати". "Я ж, – записав Петро Михайлович, – завжди чинив навпаки, абсурд відкидав, а безумство дорівнював до передчуття і, пройшовши Рим і Крим, таки зумів зберегтися".

Так от, Борозди приготувалися, як належить, зустріти гетьманшу, виконали належного ритуала зустрічі, але старий Борозда чи забув, чи вчинив так навмисне, не простелив од порога килимової доріжки. Друге, що нерозважно вчинив Борозда, а може, й навмисне: ще до того, як було офіційно вияснено причину цього поважного візиту, за вечерею (а вони приїхали під сам вечір), Борозда почав доскіпливо випитувати в молодого про його маєтки, а коли після вечері всі встали, сам господар провів гостя, гетьманшу проводила господиня, до його кімнати і запитав ніби ненароком: чи правда це, як ходять поголоски, що батько Петра Григоровича перш ніж їхати в похід супроти Булавіна (отже офіційна версія про смерть прадіда, подумав я, читаючи цього описа, була в тодішньому суспільстві ніби й прийнята), залишив сину бочівку золота?

– Срібла, – поправив його Петро Григорович. – Не золота, а срібла, але хай це буде між нами.

– Звісно, звісно, – мовив похапцем старий Борозда. – Срібло також гроші, аби тільки та бочівка не була мала.

Тобто старий Борозда так і не збагнув, що можливий його зять із нього, старого, кпить.

Коли ж розійшлися по кімнатах, гетьманша відразу ж послала служницю, щоб небіж негайно прийшов до неї (треба сказати також, що цього вечора можливої нареченої дід так і не побачив), а коли Петро Григорович переступив порога, то побачив, що обличчя тітчине аж пашить із гніву.

– Все зрозумів? – гостро спитала вона.

– А що маю розуміти? – обережно спитав небіж.

– Вони нами погребували, – гостро скрикнула гетьманша.

– Так, – спокійно мовив Петро Григорович. – Господаря цього дому цікавить не честь, а гроші.

– Отже скупий, – виснувала гетьманша. – А скупий двічі платить, а не бере й разу. Раджу тобі негайно виїхати.

Петро Григорович не належав до таких тугодумів, яким треба було все розжувати, хліб не завжди мав достатній, але жував його сам.

– Маю таку ж думку, – сказав він.

І виїхав із того дому вночі; гетьманша ж від’їхала вранці – про заручини ані говорилося.

Петро Григорович тяжко пережив цю поразку, а поїхавши в якихось справах, зупинився переночувати в домі панів Скоруп чи, як їх ще називали, Шкарлуп, де гостя поїли й гостили цілий тиждень і вже напевне не розпитували ані про маєтки, ані про бочівку золота, залишену батьком, – Шкарлупам цілком досить було тієї честі, що в них гостить не хто, а сам гетьманшин небіж. Льох із трунками у Скоруп був знаменитий, отож до нього весь час бігав і бігав сам господар, і от якось, виблукавши із дому, важкий од їжі і легкий од хмелю, в сад.

Петро Григорович зустрів там дівчину, яку й раніше бачив у домі, але великої уваги на неї не звертав, – була білява, рудава й не вельми гарна, але того разу вечірнє сонце по-особливому висвітлило Олену Григорівну, що придивився до неї пильніше, і вона зовсім не здалася йому бридкою. Тоді приступив ближче, щоб роздивитися її докладніше, і почав розмову, зовсім не відаючи, що до віконних шибок приклеїлося двоє облич: чоловіче й жіноче, і обидва радісно всміхалися від того, що бачили, й покивували, ніби наколото ті голови на шпалях. А Петро Григорович тимчасом підійшов ближче до нерушно-застиглої барилькуватої постаті Олени Григорівни і мав змогу придивитися до неї більше й пильніше, правда, захмеленими очима. І йому, наладнованому мирно й трохи розчулено, здалося, що вона, наче й нічого. І завів парубоцьку балачку, а дівчина, слухаючи його нерівного, варнячного голоса, скромно дивилася собі під ноги і вряди-годи хихикала. Освітлення на небі тимчасом змінилося ще раз, і Петро Григорович здивовано відкрив для себе, що дівчина не просто нічого, а таки гарна. Відтак утомлена його голова прикрасилася думкою, що була наче промінь вечірнього сонця, – він подумав: "Доки мені, сироті, тулятися по світі, чи ж не пора відшукати гавань?" І в цей час заспівав соловей, а коли співає соловей, він морочить не тільки безголосу солов’їху, в яку палко закоханий, а й тих інших, що його слухають. Тоді Петро Григорович підійшов ще ближче і взяв засоромлену дівчину за руку. І саме в ту ж таки хвилину на ганку виросли, бо двері ніби не розчинялися, чи пройшли крізь стулку, старий та стара Шкарлупи і проспівали лагідно, і мирно, і в один голос:

– Благословляємо вас, дітки! Великого вам щастя й добра!

Їхні обличчя були круглі й радісні, як оте вечірнє сонце, – отак у тому садку і біля того скромного дімця відбулася таїна поєднання, завдяки якій і ми всі, рід Петра Григоровича, з’явились у світ, адже саме той випадок і став тому передумовою. Відтак багато хто із нас дістав непокірливу, норовливу, палку й гарячу, а часом сварливу вдачу, перейнявши її від нашої, пухом їй земля, бабці, і в гострі хвилини існування наші сестри (пам’ятаю те із дитинства) не раз казали:

– І чому дідусь поїхав од Бороздівни? І ми були б ліпші, і добра куди більше мали б.

– Були б багатші, це так, але чи були б? – казала наша матінка.

Однак і цьому шлюбові сталася перепона, з чого можна виснувати, що Петру Григоровичу таки нелегко було здобувати місце під сонцем. Із паперів, якими володів, того ніяк не міг довідатися, але чомусь ігумен монастиря, що був поблизу маєтку Шкарлуп, супроти того з’єднання запротестував. Я вирішив, як завжди в подібних випадках, удатися до сестри Варвари, бо помітив, що та знає набагато більше, ніж здається, відтак є, по-своєму, третім склепом нашого дому – чи не тому так зневажливо ставиться до паперів, можливо, із ревності, а можливо, як це водиться в простих людей, більше вірить в усні оповідки? Але як там не було, Варвара зайшла до мого кабінету й чинно з непроникним обличчям сіла в крісло супроти.

– Про це знає Іван Михайлович, – сказала виказисто.

– Але ж я із Іваном посварений, – мовив я.

– То помирись.

– Ну, так зразу не можу, – сказав ухильно. – А сама не знаєш?

– Я? Чого ж, знаю, – сестра подивилась у бік вікна. – Наш прадід був кумом у Шкарлуп.

– Тобто хочеш сказати, – спитав я, – що бабця була хрещеницею прадіда?

– Ні, у Шкарлуп була ще одна дитина, старша, також дівчина, але на той час померла.

Отже вдаватися до Івана Михайловича не було жодної потреби. Я зирнув на сестру й чомусь подумав, що у Варвариного зятя могли бути цілком вагомі підстави, коли ламав їй ногу й відбивав вухо, – жінки часом ведуть себе незбагненно, та й про спадок норову бабці не треба забувати.

Отже загадка виявилася проста. Цікаво й те, що гетьманша того шлюба схвалила; більше того, я знайшов копію її листа до чернігівського архієпископа, в якому Юліана Василівна рішуче вимагала учинити із згаданим ігуменом сатисфакцію за оганьблення дому нашого. В окремій цидулі, написаній власноручно із Глухова 13 липня 1729 року, Юліана Данилова Апостолова, гетьманова, як вона підписалася, сповіщала, що справа швидко владиться, і радила дідові зайве не перейматися, як це було з тими скупими нечестивцями (читай: Бороздами). Не зовсім ясно тільки, чому в цей шлюб утрутився ігумен.

Варвара однак мала відповідь і на це.

– Бо вони хотіли, щоб він їх повінчав.

– А хіба не досить було б священика?

– Не знаю, – мовила сестра. – Можливо, захотіли урочистішого вінчання. Татусь про це не розказував.

Можливо, татусь розповідав про все Варварі під час полювання, в яке брав тільки одного супутника – улюблену доню. Зрештою, це не так важливо, а важливо, що шлюб таки відбувся, а 13 квітня 1730 року народився хлопчик, якого назвали Іваном і котрий через певну кількість років став єпископом під іменем Йоасаф, який прожив многотрудне життя, володів багатьма талантами й розумом, але мав важку і химерну вдачу, зрештою, рано здобувши високе становище, рано від світу відійшов – про нього напишу далі окремо.

Отже чернець не хотів, аби дід та баба одружилися, а перша їхня дитина таки стала ченцем – хто зна, чи є який зв’язок між цими фактами, але часом думаю, що це певним чином могло віддзеркалювати тодішній стан душі нашого діда; можливо, трохи почав западати у відчай і багато молився Богу, щоб своє місце під сонцем таки відшукати. Зрештою, через чотири роки після цієї події високий патронат, що його мав дід, обірвався – гетьман помер у Сорочинцях і там похований; маєтки, що належали гетьманській булаві, були через ліквідацію гетьманства відписані на імператорську величність Анну Іоаннівну; у гетьманихи, яка тепер підписувалася "удовствуюча гетьманова", відібрали навіть волів та коней, і вона не мала на чому й виїхати; зрештою, випросила за чоловікову службу пансіон і з того й доживала віку. Не можна при тому не подумати, що Борозда, поставившись із засторогою до споріднення із гетьманом, мав бездоганний нюх – ось чому так докладно розпитував Петра Григоровича про його власні маєтки та бочівку золота: світ уже тоді був нетривкий, що добре знали й відчували всі. Тому Петрові Григоровичу не залишалося нічого іншого, як шукати за службою, адже власного гнізда-фортеці збудувати він тоді змоги не мав. Отож і кинувсь у вир воєн та служб, ніхто вже йому допомогти не міг, відтак за місце під сонцем треба було воювати, ба й проливати кров – дід і справді був кілька разів поранений.

Можу собі уявити відтак, із яким натхненням та самовіддачею він будував, коли до того з’явилася можливість, свою фортецю між густих лісів та боліт. Місце, вибране ним, було невеликим природним узвишшям, отже сухе, й ґрунтові води не підходили до фундаментів, які клались у чистий пісок, відтак і піску не треба було завозити; були тут і невеликі виходи скельки, яку було розбито на бут. У лісі вирубано особисто вимічені Петром Григоровичем дуби, їх зрізали й перевезли як колоди певного розміру; відтак побудували тертичні стани й тертичники зранку до ночі пиляли їх на масивні дошки. Для легших дощок використовували березу та граб. Вапно, залізо для покрівель і цвяхи довелося закупити, хоча цвяхів уживали небагато, бо колоди вкладались у зруб, а важкі дошки кріпилися дубовими таки шпонами. Тертичниками працювали власні піддані, при тому за плату, мурарів, вапенників та бляхарів, сницаря, маляра із підмайстрами привезли на підряд. Будував церкву й дім, власне керував роботами, звісний у нашому краї майстер Кирило Піддубець; церкви й доми його роботи розсипано в довкіллі, у них можна визначити певний вироблений смак, що цілком відповідав смакові замовників, тобто споруди виходили кремезні, міцні, надійно покладені – будували не тільки для себе, а й для прийдешніх поколінь. Петро Григорович виклав на те будівництво всі власні кошти, які зумів зібрати проздовж життя, він не довіряв управителям, а сам носився на сірому коні по лісах та дорогах, сам відшуковував майстрів, наймав їх і видавав платню, навіть указував будівничому Кирилу, якої форми має бути та чи інша частина дому чи церкви. Але Кирило, як оповідають, збунтувався і сказав дідові гостро:

– Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! – і готувався від’їхати геть.

І який гострий та гордий вдачею був дід, але знайшов у собі розума завернути майстра і вже в його справи не втручався, і то тому, бо цей майстер бував так само скажений у роботі і так само не терпів, коли йому вказували, – вважався за місцевого будівельного таланта, такі ж були і сницар та маляр. Отож саме цим трьом дід дав повну волю у їхньому творенні.

Відтак на його очах почало відбуватися те чудо: колоди, дошки, каміння, цегла (цеглу дід виготовляв сам, заклавши цегельню), вапно, бляха, пісок із безформних куп почали вкладатись у чудові споруди; Петро Григорович не шкодував людям ані їжі, ані пива, ані горілки, приклавши до того й достатню винагороду (все це було закріплено на папері, і я мав змогу те все побачити) – і всі запрацювали влад і віддано; відтак щодня перед вечором Петро Григорович мав змогу, вмивши закіптюжене лице, задоволено пройтися будівництвом і переконатися, що все йде якнайкраще, що церква стала вища, так само й дім, і що вони поступово набувають того вигляду, навіть ліпшого, як йому мріялося. Отоді, як уявляється мені, на спокійному, вмитому дідовому обличчі й заквітала задоволена всмішка, а коли майстри, звівши на домі й церкві, які будувалися одночасно, крокви, виставили на них ритуальне деревце та снопа польових квітів, дід влаштував справдешнього бенкета, зарізавши для того двох бичків, і скількись там курей та гусей, і виставивши кожному по фляшці горілки і по чверть відра пива. Після того весь отой робочий люд разом із дідом (бабця з дітьми залишалась у Батурині, де й служив біля гетьмана дід), віддалися буйному й нестримному гулянню, з якого задоволені були всі; до речі, дід на цей час забув і службу й обов’язки щодо жінки та дітей, а безвиїздно прожив частину весни, ціле літо й половину осені між тих боліт та лісів. Отож після того бенкету, всі лежали покотом допряма п’яні, хоча довго не здавалися, а їли й пили, ніби в бочку лили й товкли, по тому шалено гопцювали і голосно співали давно в цьому світі забутих язичницьких пісень, де згадувалися Сварог, Даждьбог, Диви, Лада й Ладо – пісні, які видобувалися із глибин пам’яті хіба що при таких оказіях. І дід тоді вперше, як оповідав згодом синам, відчув, що прийняв у душу цю землю, ліси, болота, дороги, дерева, польові квіти й галявини, оці пісні й забуті імена забутих богів – він збагнув, що тільки тут може встояти його фортеця, бо це були не просто дім та церква й будівлі при них – це поселення між світу речей, які мають стати, чи вже стали, часткою тебе самого, душі й розуму, одне слово, зводив дід Дім Лісу, а лісом при цьому були не лише скописька дерев, а передусім люди, піддані його чи й не піддані, а найняті, серед яких йому та його нащадкам жити бік обіч, а це стає можливим тільки тоді, коли й сам станеш їхнім плоть од плоті. Таким чином, дід Петро Григорович ніби накреслив між лісів та боліт циркулем своєї свідомості коло і зробив відтак це коло центром усесвіту, пуповиною землі, байдуже, що коло те було куди менше від того, що його бажав накреслити його батько, адже в тому колі, що його креслив батько, утриматися було неможливо, через що батько дідовий свою велику житейську гру програв, а Петро Григорович вдався такий, що програвати не бажав, – пізнав-бо невідворотну істину, що людина без місця під сонцем таки ніщо, відтак і ввійшов у ці пущі і звів у них Дім Лісу, що й стало верхом його мріянь. Загалом дід був тверезої та обачної вдачі і ніколи не закидав сіток на журавлів у небі, досить йому було й синиці в жмені. Але мрії його батька певним чином не помирали і в ньому, він тільки загорнув їх у цупкого папера і заховав на споді свойого серця – ось чому дивний і такий розумний брат мій Петро Михайлович, тобто так само Петро, а Петро – значить скеля, камінь, сховав таємні папери, що їх зберігав дід, у його ж портреті, приблизно в тому-таки місці, де на полотні намальовані були груди, власне пишний каптан із мережаним рослинним орнаментом – брат Петро Михайлович, очевидячки, добре відав, що таке родинний сентимент.

Будував свій Дім Лісу в Лісовичах Петро Григорович за гетьманства Кирила Розумовського, певною мірою наблизившись до нього, і то з тієї причини, що в гетьманському середовищі вивисилися нащадки давніх гетьманів: Скоропадські, Апостоли, Ханенки, а Петро Григорович теж був близький до Апостолів. Спершу молодий гетьман значну частину часу пробував у Петербурзі та Москві – саме він увів у придворну російську службу малоросійські роди, які пізніше стали визначними серед російської знаті – оті Безбородьки, Завадовські, Трощинські, Гудовичі та інші. А що гетьман був схильний на дерзновения, саме оте оточення із гетьманських нащадків почало йому вселяти думку, щоб Малоросію перетворити у герцогство, тобто князівство, а рід гетьманський, як герцогський, щоб здобув право спадковості. Годі сказати, яку участь у тих задумах брав дід, відомо тільки, що в 1759 році, коли гетьман, граф Кирило Розумовський, поїхав у державних справах до Санкт-Петербургу, за ним рушила велика свита старшини (здається, саме тоді й хотіли випробувати можливість здійснення їхніх проектів) – був серед тієї старшини й Петро Григорович. Більше того, на вакантне місце генерального підскарбія в козацькому уряді граф Розумовський, знаючи й люблячи діда, бажав поставити саме його, як свого наближеного – посада була вельми важлива. Але сталося непередбачене: імператриця Єлизавета померла; гетьман узяв участь у перевороті, що його вчинила Катерина, не відаючи, що виводить на престола свою могильницю, як і всього козацького устрою в Малоросії. Катерина ж наблизила до себе Григорія Теплова, лютого ворога всього малоросійського, хоча той був, як казали, позашлюбним сином Теофана Прокоповича й дружини грубника єпископа. І тут знову маємо в дідовому житті темне місце: щось там сталося, бо місце генерального підскарбія дістав не Петро Григорович, а Василь Гудович – і це був крах дідової кар’єри, бо відтоді від справ він відійшов, став лишень предводителем стародубського шляхетства, а загалом усамітнивсь у Лісовичах, часом улаштовуючи в своєму домі немалі бенкети – всі шляхи до високої цивільної кар’єри йому було відрізано. Петро Михайлович у своєму родинному літописі зазначив щодо цього: "Дідові не забули, що його батько був мазепинцем, який не покаявся".

Ця фраза мене жахнула і здивувала: коли урядові чинники відали, що прадід був мазепинцем без покаяння, навіщо нам було утверджувати міфа про те, що він загинув у війні із булавінцями? Гадаю, що рація тут проста: про мазепинство прадіда знали в таємних урядових колах, а фіктивна чутка про смерть у війні з булавінцями творилася для загалу. А здивувався я із братової фрази і жахнувся, бо минуло більше як півстоліття, а прихильність деяких родів до мазепинства не забувалася у вищих російських колах; коли ж так, то їм зумисне не давали можливості підійматися до рівня вищого від середнього шляхетства. Отож могли класти голови за російського орла, але коли ті голови прагли звестися вище визначеної міри, закономірно діставали кулаком по маківці.

Для мене особисто цікавий такий факт із дідового життя після виходу із служби в козацькому уряді: він сприязнився із графом Мініхом, братом фельдмаршала, який служив у Стародубі. Німець мав немалу прихильність до гарячих трунків, а знаючи, що дід має чим пригостити, навідував його в Лісовичах, після чого ранкове сонце заставало не раз графа на розстеленому підлогою килимі, де він ярісно хропів, очевидячки снячи про військові подвиги, десь такі, які чинив його войовничий брат, а дід наш так само гаркотливо хропів під столом, ніжно горнучи до грудей порожню фляшу, і, навіть сонний бувши, підносив до вуст і смоктав із неї повітря. Граф же Мініх вряди-годи лапав біля себе руками і скрикував: "Дівку мені, дівку!" – при чому вигукував це й німецькою, й малоросійською мовами.

Ця розповідь стала в нас родинним анекдотом, а інтерес у мене до нього тому особливий, бо цей граф володів у Ліфляндії Дростенгофом, а гофмейстером у нього був гер Мейделль, у сина якого я квартирував через п’ятдесят із лишком років, і саме там потрапив у дивну Долину Видінь, саме звідти рушив у пошуки власних предків, що чиню цим писанням, і саме там знайду своє родинне щастя. Життя любить гратися випадковостями та збігами, які часом бувають дивовижні.

Оця пристрасть до бенкетів у діда почалася після смерті його дружини Олени Григорівни, уродженої Скорупи чи Шкарлупи, яка померла 14 квітня 1760 року, бо тільки вона й могла стримувати спалахи буйної дідової вдачі, наповнюючи дім криками, зойками і клятьбою. Як оповідав своїм дітям дід уже перед смертю, все його життя з дружиною у Лісовичах було наповнене такими криками, бо Олена Григорівна (хоч і до того мала не вельми лагідну вдачу) Лісовичі невідь-чому не злюбила, почала казати, що тут її швидко забере смерть, що шум лісу її вбиває, отож при першій-ліпшій нагоді тікала із Лісовичів до Стародуба, де в діда також був дім і де жили їхні діти, бо дітей у Лісовичі привезти вона категорично не захотіла; сини, правда, до Лісович їздили залюбки і подовгу тут жили – їх вабила воля, ліси і розваги на природі; а дочки, виглядаючи женихів, мали чинити це не в лісовій глушині, а таки на людях, аж доки поміж тих людей не розійшлися, повиходивши заміж. Окрім чотирьох синів це плідне подружжя породило ще й п’ятеро дочок: Марта Петрівна вийшла за Касіяна Бисавицького, Ганна Петрівна за Степана Вілинського, Марія Петрівна за Івана Симонтовського, Анастасія Петрівна, що особливо цікаво, – за Гната Борозду, сина тієї Марії Бороздівни, яку хотів нещасливо пошлюбити дід – цим самим дід здобув своєрідну сатисфакцію за свою першу любовну поразку; а Парасковія Петрівна вийшла заміж за Павла Рубця – відтак всі вони вибули з нашого роду і стали йому майже чужі. Нащадки тих моїх численних тіток з нами майже не рідняться, а коли трапиться з ними зустрітися, то пригадкою родинного зв’язку стосунки й закінчуються, тож про долю тіток знаю мало і лише в загальних обрисах. Ганна Петрівна мала, однак, те нещастя, що, як виявилося, отой Вілінський, що закрутив їй голову, вже був одружений, вона прожила з ним у любові й щасливо шість місяців, відтак до них заявилася перша жінка і вибухнув грандіозний скандал. Подружжя розвели, на розлучення пішло все придане Ганни Петрівни, але через кілька років той-таки Вілінський заявився до Ганни Петрівни, сповістивши, що його жінка померла, і на колінах вимолив прощення і згоду вийти за нього заміж удруге. Ганна Петрівна, як розповідали, приїхала до Лісовичів порадитись із батьком, а нашим дідом. І дід, бувши розважним і досвідченим у справуванні, порадив дочці вимагати від свого чоловіка-нареченого засвідчення смерті його першої жінки. Це засвідчення Степан Вілінський привіз через п’ять років, але за той час Ганна Петрівна вийшла заміж за значно старшого за себе Вікентія Смоктуна і народила йому двох дочок. Степан Вілінський пропонував Ганні Петрівні втекти із ним, але та не погодилася. Із Смоктуном Ганна Петрівна щасливо прожила вісім років, а коли її чоловік упокоївся, до неї знову прибув Степан Вілінський і втретє запропонував їй руку й серце. Але досвідчена Ганна Петрівна у жіночий спосіб провела звіди, і добрі люди їй сповістили, що Степан Вілінський уже також одружений і також має двоє дочок. На цьому цей дивний роман і закінчився – він однаково як смішний, так і печальний.

Вельми пристрасною була моя найстарша тітка Марта Петрівна.

Вона закохалась у безрідного вчителя, який тому не міг з нею одружитися, що був ченцем; отож, щоб догодити таким уподобанням дочки, батьки відправили її до недалекого монастиря в Білорусії; тітка спершу сама бажала постригтися, але передумала і з монастиря втекла. Відтак запалала романічним коханням до шляхтича, офіцера Касіяна Бисавицького, який возив її по походах, свою платню пропивав і програвав у карти, а жінці залишав волю здобувати собі прожиток самій, і вона перебивалася пранням білизни в офіцерів; зрештою, чоловік її прогнав, і вона ледве дісталась у рідні місця, проклинаючи мілітарну частину чоловічого стану; дід на той час уже помер і її прихистив брат Григорій Петрович, біля якого вона й відійшла невдовзі у ліпші краї. Дід залишив їй за заповітом лишень сто карбованців.

Марія Петрівна, яка вийшла заміж за Івана Симонтовського, дітей йому не народила із дивної причини: невідомо де і як вона підхопила хворобу цілком невластиву ні цьому віку, ні клімату краю, але невиліковну – проказу. Через це її тримали зачиненою в окремому дімку, куди приносили їсти й пити, подаючи їй їжу й питво на довгій жердині. В такому ув’язненні прожила п’ять років і померла; кажуть, що чоловік за нею дуже вболівав, навіть їздив молитися до Києво-Печерського монастиря, її обкурювали димами місцеві знахарки, але нічого не допомогло. Особливого страждання зазнавала у місячні ночі, тоді відчиняла віконце в замкнутих дверях і цілком по-вовчому вила на місяця. До неї приходив священик, щоб вигнати з неї біса, але його молитви не допомогли, очевидячки, ніякого біса в ній не було. Коли ж померла, постала проблема, як її поховати, адже до прокажених торкатися не можна. Це знали й селяни, отож не знайшлося, хто б опрятав тіло покійної. Тоді Іван Симонтовський (його прозивали ще Єсимонтовський, бо коли приїжджали до нього гості, ще жінка тоді не хворіла, і питали в слуги: "Чи є пан Симонтовський?", – він вискакував на ганка і радісно горлав: "Є Симонтовський!"). Так от, отой убитий горем чоловік, який вельми співчував Марії Петрівні, зважився на річ, як і хвороба та, в наших краях невидану, тобто вирішив спалити разом із дімцем покійну жінку, завбачливо заручившись відомістю начальства, бо ніхто на те дозволу дати не бажав, але до відомості було взято, що він палить жінчиного трупа не зі злоби. Відтак селяни наносили з лісу немало хмизу, обклали ним дімця, а сам пан Симонтовський хмиза того підпалив, від чого знялося височезне полум’я, як розказували, ніби стовп, що гоготів і був схожий на вогняне дерево; дехто із забобонних селян казав, що бачив вогонь не як дерево, а як величезного вогняного чоловіка, в якого очі, були, мов колеса, а розтулений рот – ніби отвір кадуба, і що з того рота виривався регіт. Сам же пан Іван стояв, уклякнувши, на достатній віддалі й палко молився за упокій душі покійної і щоб вона на нього не гнівалася і не являлася ночами, бо він би того, за слабкістю душевною, не витримав. Отож на місці дімця утворилося попелище, яке Іван Симонтовський наказав засипати землею у формі округлої могили й поставити на ній високого дубового хреста, а на пораду однієї із богомільних бабів скликав людей та й учинив біля могили тризну, і сам, бідолаха, не відаючи, що здійснив поховання за язичницьким ритуалом, наскільки я в таких речах розбираюся.

Зате Анастасія Петрівна, попри побоювання Петра Григоровича, знайшла в родині Бороздів сімейне щастя й затишок, спокійно і в любові жила зі своїм чоловіком Гнатом. Свекруха, саме та, що мала б стати дідовою дружиною, любила її як рідну дочку, що, на мою думку, свідчить:

Марія Бороздівна кохала мого діда, хоча історії їхнього кохання в паперах прочитати я не зміг; нічого не знала про це й усезнайна Варвара, але була й тут якась нерозкрита таїна. Анастасія Петрівна народила своєму чоловіку вісімнадцятеро дітей, в основному дівчат, половина з них повмирала дітьми, як це звичайно в багатодітних родинах і водиться.

Щасливо склалася доля і в Парасковії Петрівни, її чоловік, Павло Рубець – чесний, добрий і покірливий, чоловік, але страшенно впертий, коли був переконаний у правдивості своєї думки. Життя подружнє цієї пари текло рівно і без особливих ексцесів, хіба під старість отой Павло Рубець невідь чому із дому був утік, ховався в лісі, живлячись грибами і ягодами, наскакуючи й на городи: за ним, на вимогу Парасковії Петрівни, було влаштоване справжнє полювання, як за оленем, він намагався від мисливців утекти і сплутати сліди, але, побігавши туди й сюди, утрапив до ловчої сітки, його скрутили, привели, зв’язавши руки і наклавши на шию мотуза, додому, де Парасковія Петрівна наказала його негайно ж розв’язати, ридала біля нього й ламала руки, але Павло Рубець, бувши зловлений, вів себе цілком спокійно, утікати не поривався, а ніби нічого не сталося, рушив у, дім, де відразу сів до столу й нетерпляче рявкнув: "Чи подадуть мені нарешті поїсти?"

Йому кинулася подавати сама Парасковія Петрівна, він наївся, ліг поспати і проспав півтори доби, після чого й ця пара зажила спокійно, мирно й без пригод, і більше аж до смерті своєї Павло Рубець із дому не тікав – причина тієї втечі залишається в таємниці, можливо, Парасковія Петрівна чимось йому допекла, а може, це був короткочасний сказ, який однак рецедивів більше не мав. Дітей подружжя мало небагато, всього трьох: одного сина і дівчаток-близнюків.

Таким чином, рештки своєї сили й енергії дід виклав на будівництво власної фортеці в Лісовичах, але так склалося, що жити в домі залишився сам – хоча й мав стільки дітей та жінку, але всі пробували в розсіянні, а деякі й повмирали, із синів перший помер (крім тих, що відійшли дітьми) Йоасаф, єпископ білгородський, однак помирати приїхав таки сюди, хоча сам тут ніколи не жив і це місце для нього не було обігріте споминами дитинства, тобто він повернувся не так у рідний дім, як до батька, пробув із ним кілька тижнів, ведучи душекорисні розмови; зрештою, висповідався в місцевого священика, попросив також батька покласти всі папери, які привіз із собою, собі під голову.

– Що то за папери? – спитав, як розказують, дід.

– Вірші, - відказав Йоасаф. – А коли точніше: віршовані молитви, писані у важкі хвилини мого життя. З ними й хочу відійти до Бога, коли зволить до себе прийняти.

– І ти, бувши в такому високому чині, – спитав дід, – бавишся віршотворством? Але ж то заняття для підлітків по школах?

– Всі ми підлітки, батьку, – сказав Йоасаф. – А хто, живучи в світі, перестає бути дитиною, з божої любові відпадає. Як сказав Дамаскин: "Стан невинності має в собі безсмертність і нетлінність. Стать же гріха приносить з собою і смертність, і тлінність".

Кажуть, що ці слова вельми вразили діда, і він згодом любив їх не раз повторювати.

– Але ж чому? – спитав.

– Бо людина, батьку, – мовив Йоасаф, – яка губить дитячість душі, тратить чистоту її. А без чистоти душевної доступитися до Господа годі – я це на собі перевірив.

Отже, старший дідовий син, а мій дядько, Іван, у чернецтві Йоасаф, приїхав не просто в отчий дім, як повернений блудний син, а бажав спасти душу, хоча за чином своїм мав спасати душі інших. Саме тут, у батьківському домі, віддаючись безперервно молитвам, він і прожив останні свої дні, тяжко страждаючи од важкої немочі своєї.

Двоє дідових синів, як я казав, Григорій та мій батько, в цей час пробували на російській службі, а підстарший Андрій Петрович, бунчуковий товариш, саме той, кого дід виділив у спадкоємці, власне, у продовжувачі його місії на рідній землі, ще за його життя відділився, жила тоді ще й бабця, бо його жінка не могла прижитися в дідовім домі чи навпаки: її не змогли прийняти за свою, відтак став жити самостійно. Коли ще жила Олена Григорівна, то весь час навідувалася до діда, коли ж вона померла, дід залишився сам у великому домі. Спершу часто скликав гостей, які не раз і самі приїжджали, дід гуляв і бенкетував, не раз напиваючись до безпам’яті, але після того, як приїхав помирати син-єпископ і після довгих поміж ними балачок, дід несподівано для багатьох спілкування із сусідами припинив, гостей до себе не закликав, тих, що приїжджали самі, почав приймати холодно. Часом казав запрягти собі коня і на легкому повозі їздив лісами, полюванням не бавлячись, при тому чинив це сам, без візниці. Вночі почав погано спати, в такі хвилини засвічував свічу й блукав порожніми кімнатами, принаймні так його синам, які зрідка сюди заїжджали, оповідали слуги, котрі мешкали в окремому домі в цьому-таки дворищі. Він багато молився, піклувався церквою, школою, хором, яким сам і керував, вів господарство, але вже без вогню й завзяття і чим далі, тим більше чорнів на обличчі, яке ніби мертвіло – на ньому залишалися живі тільки очі, які так уражали мене на портреті. Того портрета на його замовлення намалював той таки маляр, що писав ікони до Деісуса й настінні в його церкві. Видно, маляр був щедро гощений та винагороджений, бо портрета намалював із винятковою старатливістю.

Таким чином дідова фортеця залишилася із одним захисником, її будівничим; ніхто на неї не нападав, місце під сонцем було виборене й звойоване, але виявилося, що це місце – пустеля. Отож по тій пустелі й тулялася туди й сюди висока, чорнолиця постать із палющими очима; часом дід одягав давні військові риштунки, ставав біля вікна й слухав глухий лісовий шум. Його покійна половина, Олена Григорівна, недаремно страшилася того шуму, бо тільки здіймався вітер, як листя починало тривожно тріпотіти, а кожна гілка на соснах ніби видавала дивний, як зітхання, звук. Цей шум з’являвся десь так, як буває, коли підходить гроза із дощем: наростав і наростав, тривожний і бурливий, начебто бігла отара, чи стадо, чи табун – щось у глибині стогнало, тріскало, ламалося, зітхало, тяжко дихало, ліс наповнювався, здавалося, тими мітичними істотами, про яких люблять із жахом розповідати селяни. Отоді й здавалося самотньому й печальному рицарю, що на його фортецю таки рушила сила, та сила, якій немає назви й образу, – це було військо невидиме, але потужне, якому годі опиратися, бо воно нездоланне. Але, гадаю, дід міг відчувати й те, що відчуваю і я, слухаючи отой безнастанний шум, а він тут інакший влітку, восени, взимку чи весною, – фортеця все-таки трималася перед цією навалою.

Відтак фортеця ставала ніби колом, окресленим священною крейдою, за яке не може ступити жодна темна сила цього світу. Через це так непорушне, так гордо, так мужньо й завмерло стояв біля вікна закутий у риштунки рицар, бо доки мав оце захистя, оце окреслене і нерозсічене коло, доти й міг витримувати облогу. Добре бо відав: ворог ніколи в його фортецю не зайде, доки сам не відчинить йому воріт. А воріт відчиняти він не бажав.

Перед смертю Петро Григорович розділив маєтка на три частини, оскільки двоє синів, за логікою Івана Михайловича, мали щастя зберегтися живими; до речі, в російській службі ніяких маєтків вони не надбали, навіть нагород, бо ордени заведено пізніше, відтак маєток, зібраний із такими зусиллями, розпорошився. Андрій Григорович дістав батьківське обійстя в Лісовичах, також Баранець, Курятин та Свинопухи; Григорій Петрович дістав Грабівку, Друків і Соснівку, а Михайло Петрович – Дубрівку, Ловче, Осиківку та Березняки. З дозволу діда Андрій Петрович помінявся з Михайлом своїми частинами, за що старший брат дав меншому в дарунок срібного годинника. Цей розмін виглядає дивно, адже те, що дісталося спершу моєму батькові, має більші вигоди, окрім тієї, що йому переходив у спадок батьківський дім, що вважався осереддям усіх маєтків, через що й мав належати старшому братові, - саме та невідповідність, що потім так дратувала мого старшого брата Івана Михайловича. Причина того, що батько згодився на гіршу частку, грунтувалася на звичаєвому праві, за яким брат молодший мав коритися старшому і безсуперечно з ним погоджуватися – саме це пізніше, можливо, й відділило мого батька від братів, а можливо, стало тільки поштовхом до того, бо, бувши незалежної й гордої вдачі, не терпів їхніх наказів, втручань та повчань. Зрештою, діставши собі Лісовичі, батько віддалився від братів, бо відгородився від них лісами й болотами, не кажучи й про те, що з ними таки погодженості не мав. Саме тут, у Лісовичах, усі ми, його діти, й побачили світ, батько, звільнившись із військової служби, осів тут, але не настало, бо пробував на службі цивільній, а ще якийсь час був десь відсутній, принаймні я, найменший, досить мало його пам’ятаю. Але одне було певне: спустошена фортеця наповнилася дитячим гомоном та жіночими покриками, тобто дістала собі належного гарнізона – саме це щастя й судилося пізнати дідові, бо він ще прожив якийсь час при батьковій родині, тішачись онуками, але для себе мав окреме помешкання в одній із дворових будов, де й витримував сувору рицарську самотність; я його живого не застав, а старші мої брати й сестри діда трохи й побоювалися і не дуже йому навдокучали, хоча він онуків своїх любив.

Одного літнього ранку, коли на небі не було ані хмарини, а над землею вився легкий туманець, розкладаючись у росисті краплі, які лискотіли золотими та срібними полисками, коли по-особливому мирно співали пташки, дід виступив на ґанка свого дімця і всі, хто був тоді в дворі, побачили, що за ніч він ще більше вихуд, ще більше почорнів, при чому лице його набрало нездорової темної жовтавості. Він гукнув двох кучерів і звелів їм запрягати коней: один мав поїхати до Андрія Петровича, а другий по Григорія і негайно привезти їх сюди, бо йому, дідові, сказав він спокійно, прийшов уже час умирати.

– І скажіть, щоб не барилися! – гукнув дід услід кучерам, які кинулися до стайні.

Брати примчали без проволоки, дід тим часом зайшов до великого дому, сів під власним портретом і, заплющившись, нерушно пробував, аж доки брати не зібралися, а поприїжджали вони із жінками й дітьми.

Коли ж усі розсілися і гомін затих, дід розплющив очі й проказав казань, яку записав мій батько, і вона переховується в наших родинних паперах. Переписую її слово в слово, бо вона може бути цікава для всіх із роду нашого.

– За день чи два, а може, й скоріше, я відійду, – спокійно мовив дід. – Через це маю сказати вам останнє слово. Кожна людина грішна, всі це знаємо, бо гріхи – це пристрасті цього світу, а без пристрастей світ не проживе, без пристрастей світ мертвий, без них не зростає хліб життя. Є сім смертельних гріхів, і всі людина має, всі, чи частину з них. Чи мав я пиху? Мав! Чи мав ласість? Мав! Чи мав нечистоту? Ні, не мав. Чи мав заздрість? Мав! Чи бував обжерний? Бував! Чи гнівався? Не раз! Чи був лінивий? Ні! А тепер про гріхи супроти Духа Святого. Чи було в мене надмірне сподівання ласки божої? Було! Чи була дисперація, або відчай, щодо милосердя божого? Була! Чи було противления супроти явної і пізнаної правди? Не раз, бо не завжди відав, де правда, а де неправда і яке у кожної місце. Чи чинив я звади? Ні! Чи чинив неприязнь поміж братією? Часом чинив. Чи шанував я Бога? Шанував, йому молився, віддавав честь і на нього сподівався.

Чи кого убив? Був воїном, а призначення воїна вбивати. Чи був у перелюбі? Ніколи! Чи шанував батька й матір свою? Батька не шанував, а матері Бог не дав пізнати, бо вмерла молодою, коли був ще дитиною. Який мій найбільший гріх із перечислених? Останній: не шанував батька свого, забувши заповідь: "Блаженні гнані за правду, бо їх царство небесне", ще й другу заповідь: "Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, та розповсюджуватимуть про вас усяку лиху славу неправдиво". Хто є мученики, яких маємо шанувати? Ті, які переслідування терплять, коли їм побожність забороняють, церкви, маєтність і вольність забирають, ті, яких із місць проганяють і інші переслідування чинять, а іноді й саму смерть через віру приносять. Як бачите, грішний я був, є, і не відаю, чи гріхи мої простяться, але уповаю на ласку божу, хоч може, це і є надмірність. Щодо вас! У Євангелії від Матвія, сказано, скільки разів прощати гріхи братові. "До семи раз?" – спитав святий Петро. Відповів Ісус: "Не кажу тобі – до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи". Все, я стомився!

Казань цю написано короткими реченнями, дід Петро Григорович побудував її за катехизмом. Очевидно, йому важко було говорити і кожне речення він із себе посильно витискав. Гадаю, синів батькова сповідь мала вразити, адже той визнав своє життя як переповнене гріхами, отже, неправдиве й Богу супротивне, проте він це усвідомлював, а отже покаявся. А найразючіше, що під кінець життя таки пошанував свого батька, а нашого прадіда, визнавши його за достойного царства небесного, отже, життя прадідове було в подвигу духовному, тоді як його – в пошуках хліба життя. Ось те, що віддалило діда під кінець життя від світу і примусило зачинитись у своїй фортеці. Ось те, що почорнило його обличчя, а убілило душу. Адже гріх пізнаний, у якому грішник щиро кається, не є гріхом – для цього й існує вічний сакрамент покаяння. Не відаю, чи дід так само каявся і перед священиком, але вирішив покаятися перед тими, кого любив найбільше, перед синами своїми, а любов, як сказав святий Павло, "покриває безліч гріхів".

На мою гадку, саме цей дивовижний дідовий заповіт цілком логічно може пояснити, чому й батько мій, і брат пильно зберігали коромольні папери, зв’язані із пам’яттю про нашого прадіда, – одного із тих численних мучеників, імена яких губляться в непам’яті, стираються із лиця землі, але навіки закарбовуються в Книзі життя, котра пишеться в небі.

Саме це мене в прадідовій та дідовій історіях і вражає. Вони обоє були людьми із божим духом у серці, хоча так само, як усі, залишалися і грішні, і смертні. Пухом їм земля!