Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 12 ЛІС ДОМУ

Тими словами я завершив своє писання і не гадав більше до нього повертатися, здається, сказав у ньому все, що зміг довідатися про наш дім лісу і про носіїв його духу, які поклали свої кістки в родинному нашому склепі. Минуло кілька років, і мене потягло перечитати написане, від чого з’явилися деякі думки, які хочу покласти в цьому епілозі. Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому; адже так, як окремо дерево має розширення у рід, плем’я, народ (до речі, в давнину пожильців Полісся недаремне звали деревлянами), так само кожна людина має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді, як певну субстанцію – познаками того є історії людських душ, яких ряд я тут накреслив, складені наступним поколінням із пізнаних дій – цей ліс так само неосяжний і до кінця ніколи не пізнаний, як і ліс народу. Таким чином, кожна людина – це не тільки її видимість, але й таїна, адже в кожній знаходить прихисток і Господь, і Диявол, відтак часто стає сама плацом для боротьби в ній різнозарядних начал. Через це кожна людина – раз назавжди дана і вічно безподібна, ось на чому фундується ліс дому; він, як і небо, як і Господь – безмежний, але пізнанню надається. Відповідно й рід, складений із таких неподібних, видимих і таїнних іпостасей, теж стає окремою субстанцією, образно кажучи, ніби живою істотою, складеною із живих та мертвих частинок, але вони вмерлі тільки в тілесному індивідуальному, а оскільки рід – субстанція духовного чину, хоча й складена із матеріальних іпостасей, всі в ній, існуючі й неіснуючі; однаково залишаються живі, поки живе рід. Із загибеллю роду вмирає і це з’єднання у часі, тобто духовна субстанція. Моя ж мета в цьому писанні й була – з’явити її, відтворити і зберегти, бо так само, як кожен народ (а народ – це також духовна субстанція, яка існує доти, доки живе народ) має реальну потребу у фіксації своєї історії – це і є запорука його відносного безсмертя, так цю потребу має й рід. Отже ліс дому – і є така історія, а там, як у кожному лісі, є дороги, стежки, місця вільного проходу, а є вертепи, гущавини, нетрі, підземелля, склепи, болота із їхніми тонями, річки, струмки – так само те все є і в кожній людині. Є там і своя система духів: сили світлі й нечисті. Я свідомий, що мені, як і будь-кому, ніколи не вдасться витворити у світі тіней зникомих досконалого образу дому лісу і лісу дому, але все, що міг, чесно здійснив у певний спосіб серією різночасних образів людей нашого дому лісу: прадіда, діда, дядьків, батька, матері, братів своїх; тим самим я, може, й витворив образа просвіченого стану, власне шляхетського чи, як кажуть прості люди, панського. І коли б мав більше сили й спромоги, годилося б написати ще дві книги: історію старшинського стану Гетьманщини та їхніх нащадків у різноіпостасі, а по тому загальну історію рідної землі – тоді міг би витворити картину більш-менш універсальну. Але ці два завдання вирішив з’єднати в одному. Річ у тім, що не лише сам я писав книгу дому лісу і лісу дому, оцю, що лежить перед тобою, читачу, а, як не раз підкреслював, тільки продовжив накреслення мого брата Петра Михайловича, бо той узятого на себе завдання таки не посилив. Так само почав він писати історію нашого племені чи народу, але довів її до Івана Мазепи та Пилипа Орлика. І ось тут з’явилися певні проблеми, а також ряд запитань, які хочу поставити. Довівши історію рідної землі до Івана Мазепи та Пилипа Орлика, Петро Михайлович, може, й не бажав продовжувати цього описа, а вважав, що свою загальну історію завершив. Чому? А тому, на мою думку, що саме з тими двома гетьманами пов’язано долю нашого прадіда, отже заключною частиною своєї загальної праці, можливо, хотів поставити історію нашого роду і в такий спосіб довести оповідь до наших часів. У цьому була своя логіка, а що він так мислив, переконало мене просте помічення: Петро Михайлович писав історію краю та історію роду в одній книзі, не роблячи між цими частинами ніякої розбивки і ніде не зазначаючи, що це два твори, а не один. Але здивувало мене інше: про Івана Мазепу він писав із негацією, можна сказати, в офіційному ключі, а Пилипа Орлика взагалі очорнив, обклавши його і лайкою. Чому? Можу це пояснити не тільки обмеженістю його політичного мислення, а резоном конкретнішим: саме Іван Мазепа та Пилип Орлик втягли в коло своїх домагань нашого прадіда, тому саме завдяки їм він загинув, а рід наш опинився не в числі видатних, а цілком другорядних, загумінкових, худих, хоча мав потенції до більшого вивищення. Отже, осуджуючи обох гетьманів, Петро Михайлович оцінював їх не з позиції лісу, а з позиції дому лісу, а частково з позиції лісу дому, озираючись також на приписи держави, в якій мешкав. Цієї братової позиції я не поділяв, бо, не маючи достатніх фактів, нутром відчував: є тут щось недомислене, істина ж стоїть вище цих братових умовиводів. Саме тому вирішив розбити його книгу на дві: першу, історичну, у пам’ять і шанобу до брата, від історії нашого роду від’єднати, дописавши її до 1769 року, тобто тих воєн, у яких узяли участь наш дядько та батько. Подальший час – новітній, у якому окрема історія Малоросії на мою думку, закінчилася. Другу ж книгу, історію роду, я переписав чи власне написав заново, адже здобув значно більше матеріалу до неї: окрім того, зважився зголосити й те, що Петро Михайлович ховав у лісі дому, тобто, по змозі, висвітлив і його таїни. Не відаю, чи покійний брат не взяв би мені того за зле, але так звеліло мені вчинити сумління.

Отже кінчивши писати сімейну хроніку, я взявся до першої книги, яку назвав "Історія Русів". Але тут помітив, що матеріалу, зібраного братом із книг та нашої бібліотеки увіч недостатньо для виконання цього завдання – чи не було це другою причиною, чому Петро Михайлович далі Івана Мазепи та Пилипа Орлика не пішов. Тому згадав пораду Василя Капніста і звернувся, довідавшись про місця їхнього проживання, листом до Андріяна Чепи та Василя Політики із запитом, чи не дозволили б вони скористатися збірками їхніх писемних старожитностей. Обоє відгукнулися, виявляючи повну підтримку моїм науковим інтересам; я відбув поїздки спершу до одного, тоді до другого на велике незадоволення сестри Варвари, яка сподівалася, що я, закінчивши писати історію роду, почну шукати собі дружину, тобто увійду в нормальне родинне життя, а отже, цілодушно віддамся господарству – вона, до речі, вже нагледіла для мене кількох претенденток у наречені. Але увіч із тим не поспішав, тож сестра, влаштувавши істерику, на якийсь час заспокоїлася.

Те, що побачив у Чепи та Політики, вразило мене і схвилювало, там були такі скарби, тобто матеріали до малоросійської історії, що в мене руки затремтіли, і я з жахом переконався, як мало ми знаємо діла наших предків. Зокрема, у Василя Політики мені випало щастя погортати величезного літописа Самійла Величка, написаного в двадцяті роки XVIII століття. І тут постала немала трудність: деякі матеріали збирачі погоджувалися мені випозичити, але, здебільшого, пропонували пожити в них і там їх опрацювати. Але, щоб конечно те осягти, треба було не менше п’яти років. Друга трудність: всі ті матеріали були писані, рукописи сучасніші я читав легко, а ті, що писалися почерками давніми, котрі вийшли із ужитку, із закарлючками, скороченнями, читав важко – для того треба було пройти науку, а моя наука в цьому нікчемна – вивчав гармати, а не грамоти, тобто старі письмена. Отже треба було виходити не з того, що є, і не з того, що бажаю, а з того, що можу і вмію. Годі було й роками жити в моїх люб’язних добродійників із причин етикету, та й у господарстві мав клопоти, отож дещо прочитав, дещо записав, але коротко, дещо позичав на визначені терміни, а те, що не міг посилити, відкладав, аж доки в голові не постала більш-менш вірогідна картина. Не чіпаючи братової оцінки Івана Мазепи, я додав до того й свої роздуми, котрі значно суперечили братовим на користь цього гетьмана; про Пилипа Орлика не зміг довідатися нічого і в зібраннях моїх добродійників, відтак залишив оцінку братову, хоча немало там мені муляло, а решту тексту написав одним духом, керуючись гарячим натхненням. Після того склав передмову, аби заплутати тих, котрі б шукали автора цього писання, вдавши, ніби його створено ще 1769 року. Насправді ж роботу завершив 1823 року. Наш недалекий сусід, губернський маршалок Степан Петрович Ширай, довідавшись про мої історичні зацікавлення, часто просив дати прочитати йому рукописа. Після деякого вагання, я на те згодився, відтак у мене із Степаном Петровичем відбулася конфіденційна розмова. Той був твором захоплений, але побоювався, що в мене через нього можуть бути немалі неприємності. Через це порадив таке: він зробить копію для себе, те саме порадить учинити кільком довіреним із місцевого шляхетства, оригінала ж скрипту, тобто те, що писано моєю рукою, по тому знищити, а з копії, виготовленої для нього й для мене, твір даватиметься для перепису. Після роздумів я погодився на цей план, адже сам робив заходи, щоб сховати автора. Отже, коли копії було виготовлено, оригінала ми із Шираєм разом спалили. В такий спосіб я й пустив свою "Історію Русів" між люди.

Читач може зацікавитися: чому пишу про це тут? А тому, що ця книга, тобто родинна хроніка, з моїх рук, поки живу, не вийде і копій не матиме, а згодом зберігатиметься тільки в роді нашому, отже поширення не дістане. Коли ж хтось із недбалих, чи вельми обережних, чи офіційно мислячих нащадків наших захоче її знищити, буде в тому воля божа. Про таке подбати вже не зможу.

Відтак нарешті зміг виконати волю Варвари: подумати про одруження. Чесно відвідав усіх, кого позначила мені сестра, – це були милі, навіть гарні дівчата, але жодна не зуміла запалити мого серця. Я гадав, що це через простоту їхню, але згодом збагнув, чому це трапилося, і то після одного видження. Це було в нашому лісі, коли мене невідь-чому потягло до дуба, на якому повісився мій батько. Приїхав на ту чудову галявину і, лігши в затінні крислатих гілок, заснув. І побачив себе у вітальній залі моїх давніх знайомих із Естляндії Мейделлів. За величезним столом сиділа Марія Теодорівна та її сухенький чоловік, камер-юнкер. Присутні були і я, й Елізабет, остання вже не дитина, а цілком доросла дівчина. Був там і п’ятий, але з усіх найрозмитіший і найневиразніший – мій батько. Фрау Марія прибралась у старовинне вбрання, у високу перуку і з густо напудреним різновідтінковими пудрами лицем, щедро напомадженими вустами, через що обличчя її виглядало, ніби маска. Гер Мейделль мав старанно прилизане ріденьке волосся, яке сяк-так покривало лисину, одягсь у камер-юнкерський мундир, на шиї – біла хустина, яка щільно закутувала горло, від якої витікало коротке трикутне жабо, жилет під мундиром застібувався на ряд численних, близько поставлених гудзиків. Елізабет прибралася по-романтичному: в сукні із глибоким декольте, яке майже виставляло півкулі перс і глибоку западину між ними, а волосся на скронях спускалося п’ятьма, ніби стружки в майстерні іконописця, завитими локонами. Батько мав мундира з високим, розшитим позументами ковніром, шию так само тісно облягала біла хустка, від якої до грудей звисав орден святої Анни, через плечі перепущено широку стрічку, а сиве волосся зачісане назад і зібране там у вузла. Я мав на собі чорного сюртука із широким напівстоячим ковніром і білу сорочку із комірцем, підтиснутим краватом-бантом. Ми мовчки сиділи за столом, на якому горіло чотири свічки, п’ята стояла також, але погашена, адже один із нас був покійником. Але світили свічки неясно, ледь-ледь, при чому поставлені так, щоб освітлювати одного з нас. Від того за спинами стояла пітьма, з якої виїдалися тими світелками наші закам’янілі обличчя, тільки батькове у відсвітах ледве проглядалося. Але саме він забрав слово на цій таємній вечері, адже перед кожним, за винятком самого батька, стояло по тарілці із якоюсь непевною стравою.

– Привів вам сина, шановне паньство, хоч мене не знаєте, – мовив батько, – але добре знаєте сина. В житті, шановне паньство, так складається, що кожному чоловіку Бог виділив тільки одну жінку, і коли хоче бути щасливий, має її відшукати між сотень імітацій. Шлюбні невдогоди, шановне паньство, відбуваються там, де вибір зроблено неправильно. Мене ж послав Господь допомогти наймолодшому із синів моїх, він розумна, може, й надто, добра й чесна дитина, але щодо жінок повний недотепа. Отож маю обов’язка в це діло втрутитися. Воля ж господня така: моєму синові виділено в світі вашу племінницю Елізабет, а ви, як опікуни, вільні робити її щасливою, чи нещасливою.

Мій батько говорив чудовою німецькою мовою.

– Чи можемо, пане, цей пункт обговорити? – поважно спитав гер Мейделль.

– Для цього сюди прибув і привів сина, – відказав батько.

– Як ви ставитеся до різниці в релігії? – спитала фрау Марія.

– Релігії придумали люди.

Господь Бог єдиний для всіх, – відказав батько.

Гер Мейделль схвально хитнув головою.

– Але між нами така величезна віддаль! – вигукнула фрау Марія.

– За божим розкладом, – рівним голосом сказав батько, – жінка свій рід покидає і стає складником чужого, неспорідненого, що необхідно для народження здорових нащадків.

Гер Мейделль знову схвально хитнув головою.

– А різниця національна? – спитав він.

– Кожен народ створився, – так само рівно мовив батько, – із різноетнічних нашарувань, саме так зберігає себе й протистоїть виродженню. Які народи найсильніші у світі? Саме ті, які проковтнули багато різних етносів.

Гер Мейделль знову хитнув головою.

– Чи достатні у паньства засоби, щоб забезпечити Елізабет життя, до якого звикла? – спитала фрау Марія.

– Цілком, – відповів батько. – Це значна частка добра, надбаного мною та моїми предками, шляхтою.

– Але ж там, розповідав ваш син, пане, велика глушина?

– Глушина там, де не живуть люди, – сказав батько, повіки в нього при цьому затремтіли. – Кожна людина має власне "я", отже, кожна людина – центр власного всесвіту, все інше люди вигадали!

– Пан цікавиться філософськими науками? – обережно спитав гер Мейделль.

– Я людина із вічності, що є Бог, а він – головний предмет і творець усіх філософій, – сказав батько. – Але ми не відаємо волі самої фрекен!

І хоч було вельми мало світла, я побачив, що Елізабет розчервонілася.

– Чи хочеш вийти заміж за панича Тодося? – голосно спитала фрау Марія.

– Так! – шепнула, ледь порушивши вустами, Елізабет.

Я відчув, що серце щасливо стислося і послав дівчині щасливого позира. Але вона потупилася й на мене не дивилася.

– Тоді дамо їй у придане, – урочисто сказала фрау Марія, – наші діаманти, що їх мені подарувала государиня імператриця Катерина Друга.

– Але ж, Маріє! – вигукнув гер Мейделль.

– Так, пупсику, – м’яко сказала фрау Мейделль. – Я це давно вирішила. А тепер заграй нам, Елізабет! Але не стародавньої музики, а теперішньої!

Елізабет безмовно встала й пішла до клавесина. І, як колись давно, дивно зазвучали в цих сутінках хлипливі звуки – полилася широка, тепла і водночас бурхлива мелодія, яка сколихнула в моїй душі гарячотерпкі хвилі, ніби розгойди морської води перед штормом…

Отакий дивний сон привидівся мені під пам’ятним дубом. Повернувся додому й докладно переповів його Варварі. Сестра задумалася й довго мовчала.

– То що скажеш, сестро? – не втерпів я.

– А ти все це не придумав? – перепитала не без підозри.

– Клянусь Богом, що ні! – гаряче мовив я. – То що ти на це?

Сестра знову якийсь час мовчала.

– Скажу: від дружини, яка виросла в наших краях, мав би більшу користь, – озвалася нарешті Варвара. – Але, може, це й справді така божа воля, і саме ту дівчину призначено тобі в жінки. Тоді не повинен цьому опиратися. Одначе боюсь: до господарчих занять вона, як свого часу жінка Григорія Петровича, буде нездатна.

– Але ж у мене є ти, Варваро! – вигукнув я.

І моя сувора сестра раптом розплакалася, як дитина.

– Ні, скажи по-правді, чи не вигадав того сна? – спитала трохи заспокоївшись.

– Ще раз клянусь Богом, що ні!

– Тоді їдь і якщо вони за тебе її віддадуть, привозь чимшвидше, бо ти вже зовсім здурів із тими своїми писаннями, – строго сказала Варвара.

Певною мірою мала рацію. Оте моє писання, а більше – дописана мною історія Малоросії, яку почав Петро Михайлович, було таки безумством. Але тільки написавши ці дві книги (до речі, в історичну оповідь Петра Михайловича я поробив деякі вставки й розмисли, ввів найцікавіші, на мою думку, документи, та й назва була моя), я виконав недовідомого обов’язка, який невідь-чому лежав на моїх плечах і гнітив, як тягар над Танталом, але тепер цілком себе від нього звільнив. Відтак поїхав до Естляндії напрочуд спокійний, прояснений, ніби сонцем налитий, тим більше, що цього разу супроводжувала мене сонячна погода.

Коли ж приїхав, все відбулося точнісінько так, як це мені привиділося, не було тільки з нами Михайла Петровича, батька мого, тобто його тіні зникомої; навіть запитання мені ставилися такі, як уві сні. Це, зрештою, легко зрозуміти: я добре пізнав подружжя Менделлів, отже, в підсвідомості, яка й породжує сни, відав, які запитання можуть поставити і як можу на них відповісти. А як віз свою юну дружину в Лісовичі, розповів їй про той сон – вона була вражена. Відтак оповіла мені: була переконана, що того разу доля недаремно занесла мене в Естляндію, тож у глибині душі вірила, що я таки до неї повернуся.

– Але ж ти була мала дівчинка? – зчудувався я.

– Маленькі дівчатка, – мудро сказала дружина, – також жінки!

Це була правда. І хоча, сказав уві сні мій батько, що я щодо жінок повний недотепа, але давно примітив: жіноча система мислення одмінна від чоловічої, в ній превалює емоційний елемент, отож те, що чоловік бере розумом, вони провідчувають, а розумом лишень скріплюють, через що в деяких речах бувають мудріші за чоловіків, хоча певні речі, притаманні чоловічому розуму, навіки залишаються для них недоступні. Найдивовижніше в цій історії було те, що фрау Марія справді подарувала у віно небозі свої діаманти. Якийсь біс згодом шепнув мені перевірити їхню вартість, і я показав їх знавцеві. Той, розглянувши їх уважно й зробивши свої, відомі тільки йому, досліди, ошелешив мене, сказавши, що діаманти несправжні, але напрочуд майстерно підроблені. Таким чином, подарунок імператриці був одним із її жартів чи облудностей, адже до того й справді, як оповідають, була схильна. Можливо, мала біля себе якогось земляка-німця, котрий займався підробкою діамантів, і в такий спосіб ощасливлювала своїх незначних фрейлин, якою й була пані Марія. Я про це ані заїкнувся дружині, тим більше їм самим, добродушним стареньким, – було б то непростимою грубістю, дружині сказав, що діаманти зберігатимемо, як надкоштовну пам’ятку, і незачепленими передамо нашим дітям, що її цілком задовільнило. Уявляю, який би то був удар для Мейделлів, коли б вони довідалися про ті діаманти правду. Але мене те мало печалило: узяв-бо від них діаманта справжнього, якому й справді ціни нема – небогу їхню, а мою дружину, мого янгола й найвідданішого друга. Задля цього діаманта я легко відрікаюся від тих царських, навіть коли б вони були й нефальшиві, до речі, не довіряючи висновкам першого, я повіз коштовності до іншого ювеліра, але результат досліду виявився той-таки. Ну, й кат з ними!

Цією родинною хронікою дружина захопилася – писав я її російською мовою, а російську вона знала принаймні настільки, щоб читати й розуміти. Ясна річ, епілогу вона не читала, бо написано його пізніше. Варварі я прочитав із хроніки окремі шматки, вона просльозилася й визнала, що до писання я хист маю, але простодушно порадила манускрипта спалити.

– Але ж чому, Варваро? – спитав я.

– Забув одягти їх, – сказала Варвара. – Так, як описав, – вони ніби голі!

Як видно з цього небезрозумного висновку, в моїй сестрі напрочуд поєднувалися мудрість із анальфабетизмом. Ну що ж, Бог їй суддя!

Дав я прочитати уривки із хроніки після численних та настирливих домагань й Івану Михайловичу, вилучивши, звісна річ, описи моїх до нього гостин і ще деякі речі. Той сказав, що прочитав скрипта з інтересом, що є в ньому непотрібні заумності, які читання роблять нецікавим; зрештою, він їх пропускав, отже суті писання вловити не міг, бо, пропустивши розмисли, що міг утямити? Остаточний його вирок був тотожний із Варвариним: спалити! Коли ж не хочу спалити, хай би я дозволив йому, як старшому братові, рукописа виправити, бо я свій рід, а особливо його самого, подав вельми непригоже.

– Але чи не ви недавно метали громи в наш рід, – сказав я зачудовано, – і грозилися написати про нього "чорну книгу"? Чи, може, я занадто всіх обілив?

– Бачиш, – закотив очі Іван Михайлович, – одне діло говорити, а інше писати. Справді, до "чорної книги" я знамірювався, але ж не написав її. А чому? Тому, що коли взяв до рук перо, аби свій рід обезсмертити, пиши, пане, так, як того вимагає пристойність, а не твоє передзавзяття. Наковдобив тут сім мішків гречаної вовни та ще й з чорненьких овець!

– Але ж те, що написано, правда! – сказав я.

– Не кожна правда у світі пожитна, – сказав брат, – а коли так, то не тільки буває непотрібна, а не раз – шкідлива. А шкідлива правда, яке добро нам принесе? Окрім того, це правда перепущена через твої очі, а кожна людина, сказано в Біблії, - лож, отже, й правда твоя брехлива. Коли ж її перепустити через кілька розумів, то, відповідно поправлена, вона й стане правдешньою правдою.

Це була казуїстика, після неї ставало зрозуміло, чому Іван Михайлович прагнув стати петербурзьким чиновником: я ледве вирвав у нього рукописа, бо не бажав мені його віддавати. Зрештою, ми після гострих сварок домовилися, що я скрипта пильно сховаю і більше нікому не показуватиму; він же, як людина старша й умудрена життям, сподівається, що з літами я помудрішаю також і або перепишу свого твора в догіднішому для роду дусі, або ж його спалю. Отже, дописавши манускрипта, пообіцяв я, сховаю його за дідовим портретом, віддавши його на волю божу, а яка вона буде, не нам загадувати. На цих умовах рукопис до мене повернувся, але, проглядаючи, я помітив, що деякі сторінки з нього вибрано – я писав хроніку не в зошиті, а на окремих листках. На мої претензії брат зробив вигляд, що не розуміє, чого від нього хочу; отже деякі шматки твору я змушений був записувати вдруге, покладаючись на власну пам’ять. Свою ж обіцянку сховати скрипта я виконав, і оце тільки зараз його вийняв, щоб і собі перечитати й дописати епілога.

Дописавши "Історію Русів", я більше за складання творів не брався, бо висловився в своїх двох писаннях, здається, цілком. Але "Історія Русів", пущена у світ через переписування – анонімна, бо про її авторство знав тільки один Степан Ширай, а той умів тримати язика на припоні. Ця моя, спільно з братом, праця, як оповідав мені пан Степан залюбки читається й переписується нашим малоросійським панством. Отже, цей твір ніби відірвався від мене і почав жити самостійним життям. Знаю, що слави у світі за свої писання я не здобуду, зрештою, її й не шукаю – обов’язка ж свого виконав.

На закінчення оповім таке. Раз на рік, у довільний час, відчиняю склепа, де поховані найближчі до мене люди: дід, баба, дядьки із жінками, батьки мої, діти, які не сягли зрілого віку, з метою провітрити його. Хоч чиню це не тільки для того. Сідаю на спеціально поставленого ослінця і ніби поринаю у хвилі минулого. Ні, не бачу при тому жодних виджень, не маю жодного спілкування із духами покійних, не суджу їх і не хвалю, а тільки відчуваю їхню незриму присутність. Не відаю, чи вони схвалили б мою родинну хроніку, як не схвалили її живі представники роду нашого, брат Іван і сестра Варвара, – можливо, мав рацію Іван Михайлович, коли казав, що кожна правда перепускається через живі очі, отже стає суб’єктивна і хто зна, чи можна їй довіряти. Але відаю й інше: коли правда не ховається в серці, а перепускається через кров людини та сумління її, вона виходить на дорогу, а "на дорозі життя, – як сказано у Приповістях, – є життя, і на стежці його нема смерті". Отож, у міру сили своєї, розуму, при контролі сумління, а не страху, своє "я" спробував вивести на шлях життя. Відтак можу сюди із спокоєм душевним спуститися, сюди, де пахне тліном, де позавмирали й причаєно дишуть тіні зникомі, і прийняти їх у своє почуття. Можливо, відчуваю при тому смуток, але він прекрасний, тож відчуваю його із особливим утоненням. Відтак думаю, що життя твориться тінями зникомими, але воно саме не є тінь зникома, тож без тих тіней зникомих його й не було б. Коли ж так, то й тіні зникомі несуть на штандартах своїх знаки вічності, а це ж чи не втіха для нашого розуму?

І ще одне. В часи пригніти чи душевного сум’яття, маю чудову забавку, а може, це не забавка, а засіб звільнення. Прокидаюся вночі, виходжу на горище, сідаю у крісло і дивлюся через астрономічну руру в небо. І воно наближається до мене, а я до нього. Відтак відчуваю, що в дивний, може, метафізичний спосіб, з’єднуюсь із ним. У такий спосіб і виходжу на розмову віч-на-віч із Богом. У ній немає слів, запитань, відповідей, і це не молитва, тобто не прохання, це сеанс екстатичного одкриття. Наповнююся невимовним світляним етером, який засіває мене, як засівається сівачем нива, і відчуваю у душі особливий трепет. Але це не жах і не страх, що їх відчував батько, це не жаль і не плач, – це музика, але музика, яка, народившись у душі, з неї не виходить у вигляді звуків, хай і найдосконаліших і найпрекрасніших. Ця музика вища відтворення, бо його не потребує. Тож увіч відчуваю: пригніта розчиняється в цьому світлі, а душевне сум’яття зникає, розстаючи, як лід і сніг під гарячим сонцем. Чітко усвідомлюю й мізерність власну, і недосконалість, і що й при житті я – тінь зникома, але й це мене не жахає. Нехай закопав я власні писання, які створив з допомогою даного мені Богом таланту, але самого таланту не закопав – використав його, як тільки вмів та міг. Принаймні до мене доходять чутки, що моя з братом "Історія Русів" з величезним ентузіазмом читається й переписується, а отже, викопується із землі, що вона будить чесні розуми та світлі душі, але все це відбувається вже поза мною. Ось чому не маю страху перед безмежністю, яка є ніщо, а водночас усе. Бо переконаний: не тільки сприймаю її, але й вона мене, а коли так, то в світі стає трохи менше ніщо, а більше того, що складає усе.

Отже, я також потрібний став для чогось, тож можу з подячністю сприймати того великого дара, яким наділений – здатністю вести отакі безмовні діалоги з небом, відтак знову й знову шепчу оту Овідієву фразу: "Все змінюється, але нічого не гине". І щиродушно приймаю у душу мир, котрий завжди вищий будь-якого розуму…