Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 4 СКЛЕП

Мого приїзду в такий дощовий час ніхто не сподівався; правда, гадали, що я прибуду на похорони Петра Михайловича, але на них поспіти ніяк не міг, з дня на день сподіваючись наказу щодо відставки, а їхати туди й сюди в таку негідь не зважувався навіть зі своїм артилерійським досвідом. Тут я, однак, мав защемлення в сумлінні: кожного з нас негода може облінити, а я в спокійному пробуванні в Естляндії таки став трохи оспалий. Саме тому перше, що вчинив: пішов до нашої Лісовицької церкви, в склепі якої похована частина мого роду із числа тих, котрі повернулися в рідний дім чи ніколи його не покидали – там-таки ліг і Петро Михайлович. Помолився за упокій душі покійного, мав також розмову із священиком, отцем Сергієм, і з неприємністю для себе відкрив, що мій дім, сама церква, а найбільше родинний склеп потребували ремонту, принаймні двері до склепу були виламані, що вчинили, як оповів мені отець Сергій, зловмисники, котрі, діставшись до храму, сподівалися пограбувати й саму церкву, й могили при ній. Але того не вчинили, бо не дозволила їм того, як переконано повів священик, сила божа – щось їх тієї ночі злякало. До храму проникли через вузьке вікно у формі хреста, в яке могла влізти чи дуже худа людина, чи дитина. До вікна дісталися драбиною, виламали раму, прив’язали до верхнього щабля драбини мотуза і спустились ним; панотець гадав, що було їх троє: один тримав драбину й залишався на сторожі, а двоє спустились до церкви. Але не почали спершу грабити церковні речі, а рушили до склепу і, очевидно, достатньо провозилися, доки двері виламали. Але наш склеп мав одну особливість: завбачливий дід наш Петро Григорович, який побудував і цю церкву, й склепа, сходів у сутерен не велів робити, а тільки яму, власне, приміщення, до якого можна було б спуститися або ж драбиною, або мотузом, так само на мотузах спускали сюди й гроби, а вже потім ставили на визначене місце. Саме ця обставина чомусь перепинила шлях злодіям, лізти в темряву вони побоялися, а може, чимось були налякані, коли те вчинити збиралися. Вони кинулися тікати, видерлися мотузом до розбитого вікна, злізли драбиною, але мотуза й драбину так і покинули, самі ж панічно втекли. Панотець Сергій приписував це діям чудотворної ікони пресвятої Богородиці, яка здавна пробувала в нашій церкві – її привіз із Києва той таки Петро Григорович, а чудодіяти вона почала вже за його синів – отець Сергій навіть переповів коротко ті чуда, сказавши, що вони в нього є записані й закладені за саму ікону; при новому чуді він ті картки виймає, нове записує й кладе на старе місце. Отож останнім записом там і була ця дивовижна історія із злодіями, на доказ чого отець Сергій вийняв з-за ікони картки й урочисто прочитав записа – його складено було кучерявою словенською мовою з великою кількістю малорусизмів, бо достатньо словенської мови священик не знав, але був переконаний, що мова, якою писав, таки правдешньо словенська. Ця подія сталася ще за життя Петра Михайловича, отець Сергій звідомив про це передусім йому, як патрону церкви, але той був на той час, як сказав отець Сергій, «у п’яному утружданії»; потім приходив дивитися на вчинену шкоду, вікно звелів зробити і засклити наново, а про двері сказав, що з цим можна й почекати, бо скоро їх все одно доведеться відчиняти, і при цьому значуще панотцю підморгнув: очі йому вже тоді сльозилися й боліли, але ще не осліп цілковито, – з тих чудних слів панотець збагнув, що Петро Михайлович натякав на власну смерть. Так воно, врешті, хоч і не відразу, й сталося; двері стояли поламані, аж доки до склепу не впустили і його праху.

З тієї розповіді я виснував, що господарчими справами Петро Михайлович під кінець життя займався неохоче, отож переклав справу лагодження склепа таки на мене. Загалом я помітив закономірність: за будь-якими будівлями треба невсипуще доглядати, бо коли в цьому попустити, вони почнуть швидко роз’їдатися часом, при тому ніби й непомітно – господарі будівель, котрі їх щодня бачать, того й не помічають, відтак потрібно ока свіжої людини, щоб це відразу відзначити. Зразком у тому є німці, яких я пізнав в Естляндії, вони вельми уважно стежать за станом будівель і кожну несправність миттю поправляють, через що будівлі їхні як нові й завжди милують око. Слов’янин у цьому ледачіший, йому треба, щоб дім валився на голову, тоді береться і з великою працею реставрує, а не ремонтує. Отож не диво, що, повернувшись у Лісовичі після Естляндії, я застав на всіх будівлях видимі ознаки руйнування і тліну, мене це наповнило не так бажанням усе відразу оновити, як печаллю – рідне гніздо помалу вмирало разом із його посельцями. Петро Михайлович нащадків не залишив; Іван Михайлович мав їх досить, але вони посіли власне гніздо; Олександр Михайлович взагалі покинув рідний край, свої батьківські маєтки продав, а купив у Великоросії, ближче до місця служби – був гілкою од нас відрізаною. Сестри, за винятком однієї, Варвари, яка, окривівши на ногу, повернулася додому, розлетілися по чужих гніздах – жінки опорою роду та їхніми носіями ніколи не бувають, а живлять роди чужі, віддаючи їм душу й серце. Отож печаль, оті дощі, які припинилися й знову полилися – небо так і не розпогоджувалося, – якось по-особливому діяли на мене, коли блукав напівзабутими місцями, приймаючи в душу їхній холод; я невідь-чому подумав, що оте разюче видження в Долині Видіння, оте не менш дивовижне гадання на Біблії, здійснене всупереч переконанню, що всяке вгадування – справа марна, навіть шкідлива, були послані недаремне – то й справді був погук цієї землі до її марнотравного сина, загубленого в просторах днів та ночей, про порятунок собі, а може, й погук отого склепу, що сховав вірних її посельців, які, хоча й покинули цей світ, але не бажали, щоб у ньому існували тільки тіні й примари роду нашого, якими стали передусім вони. А може, простіше: в одну із ночей, змучений од давніх ран, нових болячок, отямившись од чергового сп’яніння, мій брат, охоронець родинного гнізда, раптом пізнав неприглядну й безмежну самотність, як і те, що колісниця його добігає кінця дороги, за яким – чорна прірва. Саме тоді він, стужілий, ояснений несподіваним світлом, устав із ліжка, запалив усі свічі, які були в домі, став серед покою, міцно заплющив очі й послав до мене свій безголосий, довгий, тривожний, повний відчаю крик. Можливо, слав його не тільки до мене, а до всіх блудних синів роду нашого, розсипаного по світі, але до мене передусім, бо я, саме я був власником батьківського гнізда, тобто того місця, в якому перебував склеп із кістками й тінями моїх предків, а раз так, саме я у віщу ніч мав розгорнути тремтливими пальцями сторінки Біблії й натрапити на дивовижного Ісаїного описа, бо, можливо, віщі слова пророка й стали словами отого безголосого крику, що його послав у ніч від власної самотності та відчаю мій бідний брат Петро.

Не зайве сказати, що Петро Михайлович мав власного будинка в сусідньому селі, там-таки розташувалися й основні його маєтності, але останні роки він провів у батьківському, тепер моєму, домі разом із сестрою Варварою, яка його й доглядала, – сюди перевіз свої книги й папери і саме тут закінчив свої дні, отже, в певний спосіб од власної самотності пробував тікати. З сестрою в мене ще докладнішої розмови не відбулося, бо хотів спершу пристосуватися, роздивитися, поблукати, а коли сказати правду, бажав подумки відспівати пієту за померлим братом, а ще точніше: відшукати ті прозорі, тонкі нитки, які лучать мене і з цією землею, і з тими, хто лежить зараз у родинному склепі, бо без того, без полагодження цієї невидимої сітки після блукань світових не зможу конечно відчути, що осереддя, до якого вели мої стежки й дороги, саме тут, у цій глушині, біля цих людей, дерев, ланів, річки, будівель і що саме тут моя столиця, що іншої для мене немає та й бути не може, адже таких столиць у світі стільки, скільки людей, в кожного своя; адже провінції, гадалося мені, по-справжньому не існує, а тільки своє і не своє місце, своя чи не своя місцина приземлення чи заземлення, яку Бог призначив кожному від народження і коли людина її покидає, а шукає незвіданого й чужого, вона покидає своє справжнє щастя, а віднаходить його видимість…

І от одного вечора, під’ївши, ми з сестрою відпустили слуг і сиділи за столом, розділені канделябром із трьома свічками, які неспокійно горіли, можливо тому, що за вікнами гайсав вітер, а може, прийшли до нас тіні наших предків, і перше, що сповістила мені сестра Варвара Михайлівна: наш брат Петро відписав свою частку батьківського маєтку мені та їй, цілком поминувши Івана Михайловича та й інших, через віщо Іван Михайлович, як встигла довідатися, прийшов у велику лютість і незбожно проклинав покійного брата, бажаючи йому пекельного вогню. При цьому сестра підійшла до шафи й вийняла звідти папера, писаного рукою Петра Михайловича й завіреного, як це вимагає закон, і тремтливим голосом прочитала його – вона серед сестер єдина була достатньо навчена письму, хоча також не вельми. Все було так, як сповістила: брат передавав мені землю й будівлі, а сестрі визначив певну грошову суму й деякі речі, що могли б бути їй ужиточні. Отже, брат Петро бажав прив’язати до родинного гнізда саме мене. При цьому я розповів Варварі про останнього листа, писаного до мене від Івана Михайловича.

– Чи правда, що перед смертю Петро осліп? – спитав я.

– Не до кінця, – сказала печально Варвара, – але зір втрачався, тож перед смертю бачив дуже погано.

– Чи правда, що перед кончиною пробував у стані білої гарячки? – запитав я. – І чи творив при цьому неймовірні речі?

Сестра відповіла не зразу.

– Так і не так, – мовила нарешті. – Брат Петро й справді впадав у запої і тоді його водило, тобто йшов із дому, вештався лісом, заходив у яри, раз навіть опинився серед болота; при тому признавався: як тільки виходив із дому, не відав, куди йде, а потім не знав, як додому повернутися.

Я здригнувся на це звіщення й уявно побачив брата Петра, по-військовому виструнченого, із нерушним кам’яним лицем, чомусь без шапки, із розкуйовдженим волоссям і запаленим поглядом – ішов, налягаючи на поранену ногу і з незмінною палицею в руці й не бачив дороги, не відав напряму, а тільки оцей одноманітний, виміряний рух у пітьму чи в налитий сонцем чи сутінком простір, і той простір чомусь кликав і вабив його, ніби й справді десь попереду горіли блудні вогні й зманювали його. І він конче хотів до них дійти, щоб, як оповіла мені сестра, розстріляти їх з пістолета, якого незмінно брав із собою.

Оцей момент і жахав мене найбільше, адже всі ми, окрім цієї доброї і спокійної кривої сестри нашої, котра тільки на певний час покинула Лісовичі, а тепер не збиралася їх ніколи покидати, були зманені блудними вогнями, при чому деякі, Семен чи Олександр, як пішли, так і не повернулися, як і сестри наші, бо не змогли відшукати дороги назад; Іван Михайлович, який став крутого замісу господарем, усього себе віддав маєтковим клопотам і збільшенню власного маєтку – ось чому так лютився, коли не дістав від брата нічого, хоч ціле життя із братом ворогував і не мав би на щось сподіватися; окрім того, навіть тепер, коли я посів братову частку, він був непомірно багатший за мене, але наплодив достатню кількість дітей: четверо синів і троє дочок, отож колись мав свого маєтка розділити на чотири, що роздрібнило б володіння, а потаємною мрією його було, аби кожен син дістав у спадку принаймні стільки, скільки мав він від початку власного господарювання. Івана Михайловича після короткої служби в Петербурзі і не у військовому, а в цивільному відомстві, блудні вогні вже давно не манили – він твердо й навічно вкопавсь у рідну землю, і його інтереси поза маєткові не виходили: тут він був пан, цар, володар, а до іншого мав діло тільки тоді, коли те інше мав змогу чи хотів прибрати до власних рук. Петра Михайловича й мене блудні вогні зманили куди більше – саме в цьому брат і бачив свого гріха; отож у часі несамовитості й бажав отак цілком по-дитячому їх розстріляти. І я певний, що десь у глибині лісу, чи на дні яру, чи в болоті, не втопитись у якому допомагала хлопчача вправність, бо ми дітьми облазили тут кожен куточок, чи серед ланів він раптово зупинявся і несамовито стріляв у корча, чи в дерево, чи в купину на болоті, чи в каменя, де бачив прихистя тих блудних вогнів, бажаючи вбити в собі оте вічне, закладене в душі людській бажання до втечі, щоб пізнати найбільше незвіданих просторів, покинути звичне й віднайти нове, шукати краще, покинувши приїле, оте «добре» шукаючи, яке є там, де немає нас, бо, здається, пізнав, але не так твердо як Іван Михайлович, що незвідані простори не збагачують нас, а розчиняють у собі, що звичне – це пізнане нове, що «краще» нічим не ліпше від «приїлого», що «добре» однакове там, де немає нас, і там, де ми є.

Він пізнав цю істину, прийняв її, але й сумнівавсь – у свій сумнів він і стріляв, напружуючи очі, які помалу в нього гасли, боявся, що коли вони погаснуть цілком, уже ніколи не уздрить блудних вогнів, а що ми є без тих блудних вогнів? Здається, ці самі гризоти мав уже згаданий мною Григорій Сковорода, твори якого дав мені почитати Василь Капніст, адже в своїх віршах той переконував, що годі шукати щастя за морями-океанами, в чужих звичаях та чужих краях, бо воно, справжнє щастя, заховане в собі і в своїй землі, головна ж трудність те щастя віднайти. Воно не в маєтностях, не в ситій їжі, не в добрій одежі, ані в гарному домі, а в чистому високому серці просвіченої, розумної, вибраної людини, яка не стихіями живе, а творить із себе справжню, духовну, тобто вивищену духом людину, а відтак віднаходить і пізнає місію свою, адже кожна людина має для себе те чи інше призначення, має до того чи іншого природження, пізнати яке і здійснити – це і значить: не закопати таланта, про якого вістив Христос.

– Писав Іван Михайлович, – спитав я, – що Петро признавався, ніби до нього приходять чорти, що бесідував із ними і що сповістили йому: заберуть до пекла, а гріх, у який Петро вірив, залишився не спокутований, чи ж правда це?

– Йванові вигадки, – гаряче мовила сестра. – Ніколи не чула, щоб Петро бесідував п’яним із чортами чи щоб на те скаржився. Іван написав таке, довідавшись про Петрового заповіта, от і злостився. Господи! – звела очі до стелі й перехрестилась. – Вибач йому несамовитість його! Петро Михайлович, брате, – поставила Варвара тверді очі до мене, – був химерної вдачі, це так, може, й збаламучений од того, що читав забагато книжок, бо через них нераз і ум за розум заходить. Таке в Петра було, але чорти! Свят, свят, свят! Щезніть і пропадіть, нечестиві! Петро Михайлович, брате, був побожний чоловік і хоча не жив мирно із старшим братом, але честь і порядність утримував і мав їх над усе! Я щодо цього й на іконі поклястися можу.

І вона по-жіночому стукнула кулаком об кулака.

– Отже, й розповідь про ордена, якого обіцяли Петрові чорти, брехня? – спитав я.

– І-і-і! – зчудовано протягла Варвара. – Який ще орден? Гадаю, що в нашого старшого братця від злості ум за розум таки заскочив.

Я думав так само. Здається, до чортів, якщо вони є, ближчий був таки брат Іван, не Петро, і це вони нашептали йому несамовитість, яку й виклав у листі до мене.

Із сестриної розповіді мене вельми зацікавило ще й таке: Петро щось писав. Очевидно, завтрішній день маю присвятити розгляду його паперів, вони можуть сповістити більше, ніж вуста простодушної жінки, яка покійного брата по-сестринському таки любила.

Але поки до того взятися, в мене набігло безліч справ поточних, загальному оку та вуху нецікавих, тобто господарчих клопотів, адже мусив переконатися, в якому стані перебуває маєток мій та й заповіджений мені братовий. Окрім того, мав відбути візиту Івану Михайловичу, а ще до того, як у нас водиться, почувши про приїзд молодого й нежонатого, ті сусіди, в яких на виданні були дочки, а, отже, майже всі, сипнули до мене із візитами, ясна річ, із своїми дочками, між яких були й милі особи, але такої, щоб мене зачарувала, таки не віднайшлося: одне те, що я, за природою своєю, не вельми ласий до жінок, а друге, щодо них остережний, бо не бажаю натрапити котрійсь як на наживу риба. Через це великої гостинності не виявив, хоч усіх приймав із честю та належною чемністю, але прохолодно, давши зрозуміти, що маєток мій у розладнаному стані і поки його не поправлю, ні про які женихання не може бути й мови. Тактика виявилася доброю, бо, довідавшись про розладнання мого маєткового стану, сусіди миттю втратили свій до мене інтерес, адже шукали для укоханих донечок пари вигідної. Отак я мимоволі виявився брехуном, бо діставши спокій од гостей-сусідів засів за маєткові книги, що їх вів із дивовижною старатливістю брат Петро, і не без задоволення та здивування довідався, що маєток боргів не має (більше того, дехто винен мені, на що лежали відповідні квити), прибутки маю достатні, навіть зібралася накопичена сума, про сховок якої знала одна тільки Варвара, вона ж мені того сховка й відкрила, але різних потреб набігло чимало, на які брат Петро завів окрему графу в книзі, приписавши: «Що потрібно зробити», – і там вичислено немало пунктів, один із яких звернув на себе мою увагу особливу, там значилося: «Провітрити склепа-усипальницю, полагодити гроби, на що вжити дубових дощок, скільки треба; справити вхідні двері й вимурувати до склепу сходи». Ретельно вписано до реєстру інші неполадки, які я встиг вимітити по приїзді й власним оком.

Після перегляду книг я пройнявся до брата Петра глибокою шанобою і вирішив рушити на візиту до Івана Михайловича, бо сам він ще не приїжджав, а, як старший у роді, чекав на поклона від мене. Не скажу, що вибрався на цього візита з легким серцем, знаючи про братове незадоволення щодо Петрового заповіту – він напевне вимагатиме у мене частки й собі. Зрештою, прибрав собі до рук і частки двох сестер Тетяни й Анастасії, які їх віддали, щоб одержати собі віно. Тетяна вже померла, нещасливо вийшовши заміж за гуляку й пияка, а ще й любителя карт Івана Вітневича, який цілком розладнав свого невеличкого мастка – цей плюгавець ставився до нашої сестри Тетяни гірше, як до свого пса, не раз виганяв її роздягнуту вночі на мороз; зрештою, програв своїх кріпосних, будинка й нарешті власну жінку – її врятували дві речі: Петро Михайлович послав Вітневичу загрозливого листа, що приїде і заб’є його, як мерзенного собаку, а друге, той другий гуляка, який Тетяну виграв, прийшов на неї подивитися, а що була вона худа, виснажена, почорніла від гризот та літ, добровільно від неї відмовився, плюнувши й сказавши, що такий непотріб йому нідочого. Згодом по тому вона й відійшла із цього світу, а Вітневич був невідомо ким жорстоко побитий, гадаю, не без участі Петра Михайловича, а тепер пробував, як оповіла мені Варвара, без прихистку. Анастасія вийшла заміж у Полтавську губернію за Опанаса Терентієвича Чернявського, і хоча, як жартували, Темницька вийшла за Чернявського, живе щасливо, має багато дітей, двоє синів її вже в Полтавському кадетському корпусі і скоро стануть офіцерами.

Варвара ж, яка переїхала жити до Петра Михайловича, – вдова, перетерпіла багато горя, втратила сина й дочку, і мала біду від зятя, який зненавидів тещу лютою ненавистю – оце він і перебив Варварі ногу, після чого та окривіла, а після смерті жінки, а Варвариної дочки, вигнав тещу із дому. Не знаю добре спонук, що привело до такої колотнечі (прізвище Варвариного зятя було Тимков і був він із великоросів чи кацапів, як у нас кажуть), але знаю, що Варвара обороняла від звірств власну дочку – сама про те розповідати, попри словохітність, не любить, незмінне кажучи про зятя:

«Хай судить того нелюда Господь!» їхав у повозі до брата Івана Михайловича й думав отак про своїх сестер: тільки в однієї доля склалася щасливо. Дощі вже припинилися, дороги підсохли, хоча траплялися калабані, небо – заставлене громіздкими, нерушними хмарами, яскравобілими вгорі і сірими насподі – вони тягнулись у глибину грядами, а між ними ясносиньо палало небо. Простували лісовою дорогою, вряди-годи колеса потрапляли на коріння, від чого повіз струшувався, загалом же дорога майже заросла травою, в якій проїжджено хіба дві колії, смугами вглиблені в грунт. Ліс листяний: дуб, осика, береза, граби та вільха; спокійно поспівували пташки і на душу мені сходив мир. Із насолодою вдихав густе й свіже повітря, сонце грало плямами під ногами в коней, ті плями сплітали із тінями химерні сітки, і я пригадав, що колись так само їхав поволеньки з батьком по цій дорозі, і той щось мені оповідав про життя лісу, а що з батьком я нечасто мав змогу побути отак наодинці, то пройнявся урочистістю цього моменту, на душі було так само мирно й добре, а він научав мене, що людина мусить любити не тільки своїх близьких та кревних, але й довколишній світ: і пташок, і тварин, і дерева, і квіти, й траву. І мені чомусь стало смішно, що треба любити дерево і траву, але батько на мій сміх і здивоване запитання серйозно відповів, навіть зараз чую його тремтливий від струсів повозу голос:

– Все живе, синку, тільки тому й живе, що в любові зі світом перебуває.

– Хіба дерева й трави живі? – здивовано спитав я.

– Звісно, – мовив батько. – Вони ростуть, і дихають, і живляться, народжуються й умирають.

Отож їхав зараз і думав, яку велику правду сказав тоді батько. Здавалося, й справді чую, як ростуть навдокіл дерева, кущі й трава, як вони дихають, слухав їхній гомін, перемовляння та співи пташок, і раптом мене почало охоплювати якесь дивне почуття, бо, відчув: я тут не чужий, адже ця дорога обігріта дитячим моїм спогадом; адже в теплому синюватому повітрі так виразно почувся живий батьківський голос; адже запах, яким дихнув на мене подувець, також знайомий до щему, бо я жива частка цього малого світу і ніде, ніде, де тільки побував, не пізнавав такої спокійної, упевненої й натуральної уписаності у світ; адже ці світотіні під ногами коней – це письмо, яке читається не очима, а через них розумом, – серцем, бо я нарешті вдома і, здається, починаю переконуватися, що мені звідсіля вже нікуди не захочеться їхати, а сірий звір, який так мучив мене раніше, навіки здох і переселивсь у ті площини, в які не бажаю вступати; адже можу й умію відчувати велику радість простих речей, наприклад, цієї проїздки через ліс, і я раптом почав вірити, що мене привели сюди шляхи світові та господні для якогось чину, конче мені необхідного, коли жадаю гармонії для єства й духу свого; ще не знав якого чину, але вже вловлював у собі засіяні теплі первні, бо пізнав раптом із невідворотною певністю: цей світ потрібен мені, а я йому, і наша злука натуральна й недочасна.

«Дім Лісу, – подумалося мені. – Дім лісу! Як добре, що тебе давно збудовано! Але що про тебе знаю?..»

Іван Михайлович ніби мене чекав, хоч я приїхав без попереднього сповіщення: не встиг повіз заїхати до його просторого двору, як уздрів на ганку високу, але й значною мірою широку, ніби старий дуб, постать. Іван був старший мене на двадцять років, що виключало близькість поміж нами; правду кажучи, я, та й інші брати, окрім Петра, його побоювався. Але йшов назустріч, широко розкривши обійми, із розсвіченим обличчям; я ж приїхав сюди дещо розчулений, отож з мене миттю видуло всі, які тримав, застереження, ми щиро, навіть радісно обійнялися.

– Змужнів, змужнів! – рокотав поважний, трохи пропитий бас. – Справжній лицар мідного жерла!

Відвів мене від себе, тримаючи руками за плечі, й пильно подивився.

– Сподіваюся, не покинув служби? Було б нерозважно.

– Хто зна, – засміявся я, – але службу я таки покинув.

Відтак побачив, що помережані червоними жилочками братові очі стверділи.

– Татусь був би з того незадоволений, – сказав сухо.

– Але чому ж? – зчудувався я.

– Ну, ми ще поговоримо. А тепер у дім, у дім! Там тебе чекають – не дочекаються.

– Хіба були сповіщені про мій приїзд?

– То-до-сю! – протяг Іван Михайлович. – Хіба не знаєш наших звичаїв? Зрештою, звідки тобі їх знати, коли давно тут не живеш? У нас усі про все знають!..

У мене в серці тенькнуло: випадало, що брат за мною стежив. Зрештою, признаюся, якийсь неспокій щодо того мав, тобто щось таке, ніби за тобою й справді стежать чиїсь очі. Але клав це за інтерес до мене, як до новоприбулого.

Іван Михайлович обійняв мене за плечі й так по-братському ми зайшли в дім, де назустріч нам, як опоки, звідусіль посипалися наявні в цьому домі діти, а роздольна братова, Марта Йосипівна, радісно розчоломкала мене в щоки.

– Скільки літ, скільки зим! – примовляла вона, – від неї несло кислим духом, природи якого вгадати не міг.

Спершу все було як звичайно: поки накрили стола, почалися докладні розпити як з боку Івана Михайловича, так і його половини, ніби потрапив я під перехресного допита. Дітям я привіз подарунки, і вони через те були від мене в захваті, оточили нас колом і захоплено слухали нашу дорослу балачку, цікаво поблискуючи очками, я помітив, що вони досить таки брудні. Потім був довгий обід із безліччю страв; відзначив, що Іван Михайлович не тільки багато їсть, жадібно поглинаючи страву за стравою, а й немало п’є, а те, що я пив мало, у нього викликало погано сховане роздратування – зрештою, всі ці речі з описа можна було б опустити: обоє ми знали, що прибув я для ділової розмови, отож попередні балачки були ніби артилерійська пристрілка перед боєм, яка мало кому шкодить. Зрештою, діти почали бешкетувати за столом, жбурляючи одне в одне фруктами, й були з-за столу прогнані; Іван Михалович захопив карафку із калганівкою, чи ялівцівкою, чи зубрівкою – щось світлобрунатне, і повів мене до свого кабінету, де ми нарешті опинилися віч-на-віч.

– Брат Петро Михайлович, – сказав Іван цілком тверезо, ніби не влив у себе більш ніж достатньо трунків, – образив мене й моїх дітей своїм заповітом, це ти знаєш?

– Звісно, знаю, – спокійно мовив я, – але він, як і ви, – не міг казати Івану Михайловичу «ти», та й не казав ніколи, – навряд чи відписували б у заповіті щось йому.

Цей резон уразив Івана Михайловича, він ніби кілка ковтнув і зчудовано вирячився на мене. Але я залишався спокійно усміхнений, тобто приязний і повний чемного признання.

– Це речі не до порівняння, – сказав брат. – У мене купа дітей, а в нього – тільки ми. Вважаю, що матінка, царство їй небесне, глибоко помилилася, коли захотіла, щоб твоїм маєтком орудував він – це куди ліпше зробив би я.

– Не можу нарікати, – мовив я так само спокійно, – бо застав усі справи в повному ладі – господарство впорядковане й доглянуте!

– А мені казали, – буркнув Іван Михайлович, наливаючи собі й мені до келихів, – що ти застав маєтка розладнаного.

У мене знову тенькнуло в серці, виявляється, оті гості-сусіди доповіли братові й це.

– Мій гріх, – сказав, засміявшись. – Мав же якось оборонитися від жіночого наступу.

Іван Михайлович випив, зовсім не зважаючи, що я не взяв келиха, і засміявся й собі.

– Жіночий наступ! Добре сказано! – він з пристуком поставив келиха, ніби бридливо відкинув. – А що, ти як Петро не бажаєш заводити родини?

– Родину заведу, – відповів, я. – Але мушу розглянутись і подихати свободою.

– А знаєш, що Петро був вар’ят? – холодно подивився брат. – Біла гарячка, чорти – щось не вірю, щоб він добре вів господарство.

– Але вів його зразково, – сказав я із притиском. – Навіть, ліпше, ніж добре!

– Гаразд! – відступив Іван Михайлович. – Господарство твоє, ним тобі й рядити. А чи не хотів би, щоб заспокоїти душу того сум’ятного й хворого чоловіка, ну, щоб полегшити, сказати б, йому муки пекельні… ну, щоб поправити вчинену мені кривду… тямиш, що хочу сказати?

– Щось не зовсім, – чесно признався я.

– Йдеться про справедливість, – категорично мовив брат. – А відтак, сам міг би додуматися і відступити мені половину з Петрового спадку.

«Ну от, – вже не так спокійно подумав я. – До цього таки дійшло! Стережися, Тодосю, і тримай носа гостро!»

– Коли б так учинив, – мовив із вдаваним спокоєм, – то мав би вділити частку й Олександру Михайловичу, Варварі й Анастасії.

Іван смикнув головою, як кінь, якому натягли віжки, зірвався раптом на ноги, попобігав кімнатою, тоді знову налив і випив.

– Варвара своє одержала, – рубаючи мовив він. – Анастасія має досить власного за чоловіком. Олександр тут ніколи не житиме. А в мене купа дітлашні, чи ж не бачив? Я вже й так майже голий, а що буде, коли розділю маєтка на сім часток, подумав про це, подумав?

Іван Михайлович лукавив й увіч приймав чи хотів прийняти мене за дурня; як сповістила Варвара, і я вже це відзначав: його маєток був більший за мій і Петровий разом узяті. Був би більший і навіть коли б додати маєтка Анастасіїного чоловіка, до якого ми стосунку не мали.

– На жаль, мушу вам відмовити, брате, – сказав я якомога розважливіше. – Воля покійного свята, учинена без мого натиску – маємо її шанувати. Я ж приїхав до вас з іншою метою – це стосується всіх…

– Стривай, стривай! – перебив мене Іван Михайлович. – Розповіси потім. Хочу відкрити тобі одну сімейну таємницю. І збагнеш, чому заговорив я про Петровий спадок.

Він знову випив, мене не припрошуючи, й оповів річ, яка мене трохи здивувала, бо, признатися, ніколи таке не спадало мені до голови. Виявляється, наш покійний дід Петро Григорович, який і набув немалого маєтка ще в часи гетьмана Кирила Розумовського, а ще більше наш батечко, маючи великі родини, дбали не тільки про те, щоб вивести своїх нащадків у люди й забезпечити їм безбідне існування, а й турбувалися, щоб родинне майно не розпорошувалося, а тривало у внуках та правнуках. Через це основним спадкоємцем залишався старший син, який мало де служив, а решта йшли чи в ченці, чи в служби, на які відсилалися з дому, зчаста й далеко, і то для того, щоб родинне майно було для них віддалене чи й непотрібне. Цим заходом і вбивалося ці два зайці. Адже й справді, один тільки Іван Михайлович був посланий короткочасно на службу до Петербурга, але не на військову, а на цивільну, щоб мати навички цивільного пробугтя. І це мало тривати, поки живий був наш батечко. Для остороги було послано на цивільну службу й Олександра, і цим також вбивалося два зайці: коли б хтось із них дослужився високого чину й маєтностей, то батькові крихти були б також такому непотрібні, а коли б хтось повернувся б, то, маючи честь столичної служби, посів би належне й почесне місце, як це посів Іван Михайлович, котрий є дворянським маршалком у рідному краї. Семен, Петро і я були послані у військову службу з метою відрізати нас від рідної землі та маєтків, не кажучи вже й про те, що на війнах ще й убивають, але можлива й вислуга: Семена вбили, а Петро дослужився чину полковника і міг би проіснувати й не зазіхаючи на батьківську частку, і тільки сама заздрість до брата, тобто до нього, Івана Михайловича, або ж і ненависть, повернула його назад у рідні краї, де він і намагався якнайбільше братові допекти. Саме тому, сказав категорично Іван Михайлович, і я мав би не полишати служби, а вона в мене складалася цілком щасливо (це правда, зазначу), а десь осісти в тих краях, куди мене закинула доля (в Естляндії, наприклад, подумалося мені). Коли б так сталося, батьківський маєток знову міг би зібратися докупи, всі були б задоволені й без зайвого розпорошення.

Я раптом побачив перед собою страшне, п’яне, із запаленими червоними очима, обличчя. І мені стрілило до голови, що брат мій безумний, що оця химерна мислительна сітка, яку сплів оце переді мною, не дідова чи батькова, а його твориво, що вона, сітка ота – павутиння, а він павук, адже павук завжди прив’язаний до свого плетива, а без нього не проживе. І мені здалося, а може, так сталося, бо і я випив, примушений братом, більше трунку, ніж звичайно собі дозволяв (а трунок, як казав, зле на мене діє), що тіло мого старшого брата розбухає, а голова меншає, а руки й ноги виростають у довгі зламані лапи, а на дні щелепи – не мед, а отрута, і він зараз уприсне її в мене, вплутає у ті виплетені мислительні сітки і спокійно та задоволено стане мене пожирати. Бо коли б повірити цьому павуку: і дід, і батько навмисне творили із нас блудних синів, тобто не ми самі йшли з дому, а були в культурний спосіб прогнані, навіть на смерть нашу сподіваючись, як на добру річ задля збереження майна – чим більше нас помре, тим менше майно буде розшарпане. Я цьому не міг повірити, бо не могла це бути правда. Правда була інша, може, також не вельми приваблива, але ж не така безумна. Отож, на мою думку, правда була в тому, що й дід, і батько, аби зберегти панство наше, бажали, щоб ми стали законними коліщатками держави, яка пожирала нашу батьківщину, а отже, від того монстра обереглися; коли ж станемо плоть від плоті її, пожирати нас їй буде ні до чого. Саме це сказав мені свого часу отой загадковий Микола Миколайович, з кола Василя Капніста, з яким мені довелося пройтися Невським проспектом, сумно згодившись, що й він таке коліщатко, але те, що багатьом із нас вдалось утиснутися в махину імперії, од пожертя нас не вберегло. Так, сказав тоді Микола Миколайович, ми ніби збереглися, зберегли свої маєтки, але духа й волю втратили, і це, може, й навіки, коли не отямимося. Саме в цьому і є анатомія рабства, виходу з якого мій співрозмовник не бачив, бо це рабство не було примусове, а добровільне. Отож, дивлячись на розмите обличчя, що плавало в диму переді мною, і слухаючи безумні братові речі, я вдруге жахнувся, адже тоді, коли полишав військову службу, мав тверде переконання: досить повернутися на рідну землю, і я вб’ю в собі сірого звіра. Але, виявляється, за братовою логікою, я тут цілком зайвий, бо призначення моє – бути викиненим із рідних пенатів і десь пропасти в непрохідді чужих просторів. Здається, це саме відчував і брат Петро – ось чому в п’яному безумстві він ішов у яри, ліси, болота, поля і стріляв там у блудні вогні, намагаючись їх спекатись, знищивши.

– Я, я, – сипів мені в обличчя допряма п’яний мій старший брат, – маю посісти весь батьківський спадок! А ви, блудяги, згиньте й пропадіть!

Після таких слів у цьому домі більше залишатися я не міг, тому кинувся геть. Брат, важко тупаючи ногами, біг слідом і горлав:

– Всі ви передохнете, передохнете, блудяги, а я маєтку розпорошувати не дам! Чорти вас усіх поберуть і перечавлять. Бо я, тільки я тут господар!

На щастя, мій візник коней не розпрягав, очевидно, йому того не запропонували, а може, тому, що возив раніше Петра Михайловича і міг знати, як кінчаються візити в цей дім. Тому я зміг вскочити в повоза, а візник, готовий бувши, хльоснув коней, і ми викотилися з двору, і вчинили це цілком вчасно, бо почули за спиною несамовитий гавкіт – за нами було спущено собак. Але пси за межі двору не побігли і я, озирнувшись, уздрів серед двору розколошкану й розшарпану здоровенну постать Івана Михайловича, яка несамовито махала руками і щось горлала. На ганку мій позір вихопив більшу пляму: там збились укупі жінка й діти Івана Михайловича й також щось верещали. Коні мої гнали вскач…

Так і не встиг сказати братові про мету, з якою до нього завітав. Звісно, передусім то була візита чемності після повернення додому. Але, знаючи, що брат вимагатиме частку з Петрового маєтку, я вирішив певною мірою зробити супротивний хід проханням узяти участь в упорядкуванні родинного склепу, принаймні виділити для того певні кошти й робітників, хоч добре відав, і Варвара це мені потвердила, що він не дасть ані копійки і не виділить жодного майстра. Коли ж трохи заспокоївся від тих пристрастей, подумав: так воно, може, й краще, з братом Іваном чим менше спілкуватися, тим здоровіше, а перебувати на віддалі ліпше для обох, отже, з лихого виходить і добре, матиму принаймні те щастя, що не бачитиму його та й не влазитиме в мої справи, бо він завжди такі речі любив.

Отож склепом вирішив зайнятись насамперед. Спершу наказав провітрити його, бо дух там стояв важкий і спертий. Для цього розчинили двері навстіж і відслонили кілька продухвин, які чомусь були забиті старим ганчір’ям. Через тиждень я спустив до льоху людей і зліз драбиною сам. Було запалено кілька смолоскипів, і в нерівних червоних спалахах побачив десять великих гробів і ряд менших – там були вмерлі діти. На деяких трунах дошки повідпадали, але на кожній була мідна табличка із іменням покійного. Гріб Петра Григоровича, мого діда, було засмолено, як довідався згодом, за наказом Григорія Петровича, так само й гріб баби, а дружини Петра Григоровича Олени Григорівни, уродженої Скорупиної. Лежав тут прах і найзнаменитішого із роду Темницьких, єпископа Йоасафа, в миру Івана, який приїхав умирати додому, і остання його воля була бути похованому в родинному склепі. Цей гріб уже розпався, тож наказав підняти покришку і побачив прах, одітий в пишні єпископські одежі, які зовсім не зітліли. Прах змушені були вийняти, бо треба було замінити долішню дошку, яка цілком зігнила, і під парчевою подушкою знайшли якісь рукописи, писані химерним, викрутасним почерком, як писали в першій половині XVIII століття – були це вірші чи пісні, бо біля деяких із них значилися ноти.

Ті папери стали трухою, але я захотів їх забрати звідти, однак, коли виніс на повітря, вони ніби згоріли в моїх руках, розпавшись у попіл. Прочитати тих паперів я не зміг, за винятком кількох уривків з аркушів, захованих в оправу, обшиту атласом – далі в цьому писанні я ці листки використаю. Лежали тут мої дядьки Андрій та Григорій із дружинами, також батько і матінка. Десятим, не рахуючи дітей, ліг сюди Петро Михайлович, його труна різко різнилася свіжістю дерева, але була точнісінько така, як в усіх, тобто дубова, нічим не оббита. Мене здивувало, що такі труни цілком подобали на ті, які доводилося бачити в римокатолицьких монастирях, та й сам звичай ховати у склепах католицький – очевидно, це залишилося в родинній шляхетській традиції, адже ми колись числилися серед польської шляхти.

Із однією із цих трун у мене зв’язано дитячого спомина. Якось батько поїхав, захопивши й мене, до брата Григорія Петровича і ми, діти, в гулянках забігли на горище, бо там, як сказали дядькові дівчатка, є справжня труна. Григорій Петрович тримав її для себе підготовлену, більше того, мав звичку, на когось розсердившись чи з кимось посварившись, забиратися на горище, лягати в труну і навіть у ній спати – саме в такий спосіб він найкраще заспокоювався; приводив при цьому приклади із стародавніх аналів, що так чинили не раз славетні мужі із християн та й поган. Коли ж ми, діти, лазили дивитися на гроба, виявили в ньому торбини із сушеними сливами, яблуками, грушами та вишнями. Старша кузина моя сповістила, що батько тримає сушню тут навмисне, одне, що тут досить сухо, труна стояла неподалік комина, а друге, Григорій Петрович бажав, щоб дубові дошки ввібрали, як він пишно казав, аромат садів – тоді йому, мертвому, здаватиметься, що лежить у власному саду, а сад Григорій Петрович вельми любив, плекав, багато віддаючи йому часу. Зараз у тій труні відскочила бічна дошка; я нахилився, щоб роздивитися покійника, коли підняли покришку, і мені здалося, що з труни й справді йде легкий фруктовий аромат.

Покійників я не боюся, бо випало у військових походах побачити їх стільки, що не бажав би того нікому. Не раз бачив і покійників у гробах: свого часу відвідав київські печери, з великою цікавістю приглядаючись до мумій святих; бачив у Володимирі мощі князів Юрія Всеволодовича[11], Андрія Боголюбського[12] та його сина Гліба Андрійовича, юнака вісімнадцяти літ; пам’ятаю, мене вразило, що лиця їхні були монголоїдного типу; бував я у Суздалі, де відвідав мощі тамтешніх святителів; бачив Андрія Боболя[13] у Полоцьку, Карницького в Люцині[14], погрібальницю герцогів курляндських у Митаві – вони не викликали в мене страху, а тільки властиву людині цікавість. Але найбільше вразив набальзамований семидесятилітній старець герцог Ернест Бірон[15], давнішній страшний правитель Росії. Він був, навіть у прах перейшовши, навіть у старих літах винятково гарний, і тоді я подумав, що з’єднання краси й жорстокості очевидячки природне, адже це майже правило, що писані красуні надто люблять себе, а надто люблячи себе, не можна любити інших; відтак красуні й красені здебільшого виростають черстві, немилосердні й вимагають поклоніння своїй красі. З другого боку, не раз буває, що гармонійно з’єднується і бридкість із жорстокістю, бо бридка людина через свій гандж стає ущербна і метиться навколишнім за ту ущербність, як завжди буває при крайнощах у нашому світі, а краса та бридота і є такі крайнощі, хоча й стоять на різних полюсах, однак до себе вельми часом і близько.

Але всі зустрічі із мертвим світом не зачіпали мого серця, таки трохи зчерствілого через воєнне життя, відтак усі ті мерці: святі, князі, герцоги були для мене не більше як видовищем, а я глядачем видовища, а що воно жахне, тим більший з’являється інтерес; згадаймо, з яким захопленням дивились у давні часи на глядалищах, коли гладіатори вбивали один одного, чи коли бились із звірями й на очах гинули, чи коли ігемони публічно мучили та карали непокірних християн. Тут же, при гробах рідних, я відчував щось цілком протилежне. Після того, як у мене в руках розпались у попіл вірші та пісні мого дядька, єпископа Йоасафа, я відчув у душі незнаний досі трепет – мені тут, у напівтемряві, де хиталися червоні тіні, де стояла не моторошна, а врочиста тиша, було не просто цікаво, а хвилююче цікаво, а може, й не цікавість то була, а почуття особливого осяяння – на мить здалося, що не гроби оце переді мною, а дерево, бо недаремно родоводи звикли малювати у формі дерева, а головне – це було моє дерево, гілкою якого є й я сам; відтак щось священне отінило мене в той час, і я гостро усвідомив, що хоча всі оці померлі уже ніщо у цьому світі, що вони навіки шматки недотлілої плоті, але вони, в певний спосіб, з’єднані в дусі і що ця з’єднаність більша, ніж собі уявляв. Так, вони – тіні зникомі, але тінь ніколи не виникне, коли немає предмету, отже коли є тінь, існує й предмет. А ще має бути присутнє джерело світла, яке предмета освітить – саме це і є передумовою виникнення будь-якої тіні.

Так, справді, я бачив тіні, відчував, хоча й не бачив, предмета, а ще більше – джерела світла, яким міг стати тільки дух, саме це світло й наповнило мене вщерть, і я раптом збагнув дивну, хоч, може, й просту істину: можна любити й самий прах близьких до серця померлих; коли ж те, що любиш, існує, то це вже не ніщо, а таки щось, а коли є щось, то існує й предмет, котрий і витворює тіні зникомі. Більше того, вони хоча й зникомі, але не навічно, бо й дерево, освітлене сонцем, тінь творить, а неосвітлене – ні, але коли з’являється знову, виникає точнісінько така ж тінь, яка була передоцім. Отже все залежить від дії на предмет духу – джерела світла, а воно не поза нами, а в нас – можливо, це і є наше гаряче чи холодне серце. Бо коли серце гаряче чи тепле, воно світить і творить тіні, коли ж холодне – тіні зникають; відтак зникає сам предмет, тобто родовідне дерево; коли ж оживає й запалюється, оживає й предмет. Для мене, признаюся, в тій прохолодній пітьмі склепу це й стало особливим одкриттям, яке й зробилося своєрідним продовженням отого дивного бачення в Долині Видіння, пророцтва, записаного на скрижалях Вічної книги, яка в певний час лягла перед мої очі, сама розгорнулася в потрібному місці, сама прочиталася. І з глибини пам’яті виринули слова колядки, яку чув ще в дитинстві: «Самі ся книги порозчинялись, самі ся свічі позапалялись», адже тоді, в Естляндії, в домі милих Мейделлів і сталося таке чудо, коли в мені, в нутрі моєму сама від себе запалилася свіча й огріла моє затверділе й закам’яніле серце. І не спроста, подумалося мені, вона засвітилася, а щоб привести мене сюди, до власного родовідного дерева, до людей, хай і мертвих, але з якими я зв’язаний найживішими нитками, отже й зовсім не мертвих. А ще я спогадав, що мої предки, зберігаючи отой стародавній звичай ховати не в землі, а в склепі, може, й не знали, а прочували, що це для чогось потрібно, що це потрібно не їм самим, а їхнім нащадкам для того, щоб у їхніх душах не погасала свята свіча. І саме тут, охоплений такими дивними почуттями, я вже напевне пізнав, що нікуди звідсіля не поїду, що я вже не марнотравний син, котрому доводилося їсти й свинячу їжу (свиняча їжа – це й була моя служба на чужій землі, чужим людям, чужій, зрештою, державі), а що я вже повернувся, а той батько, що зустрічав блудного сина, можливо, і є оце дерево роду мого, що його пізнав у цьому склепі, а заздрісливий брат блудного сина – це і є Іван Михайлович із його різким відстороненням од роду, хоча й землі рідної він і не покидав.

Отож, поки лагодилися труни, вигрібалося сміття, мурувалися сходи, щоб можна було до склепу вільніше зайти, я був при тому сторожко присутній, аби щось там брутально не порушили. Пробував при цьому в особливому піднесенні, в особливому осяянні, як воно не дивно звучить, і тільки тепер пізнав, що вже справді вдома, бо той дім нагорі – дім тимчасовий, а цей – вічний. Більше того, дістав переконання, що подібне міг відчувати й брат мій Петро Михайлович, але він мав, очевидно, більші сумніви, як я – ось чому виходив розстрілювати блудні вогні, які попри все манили його до кінця днів його, я ж цього нітрохи не потребую.

Отоді й настав час розібратись у паперах, не тих, що стосувалися господарчих справ, а котрі стосувалися його душі, а отже таїни його.

Але перш ніж учинити це, змушений був відбути ще одну зустріч із старшим братом Іваном Михайловичем, яка стала для мене певною несподіванкою. Брат приїхав до мене невдовзі після того, як було до склепу вставлено нові міцні, дубові двері із грубих дощок, навішано замка, якого я особисто замкнув, а ключа тримав у себе. Іван Михайлович виявився сама душа, перепросив за вчинену мені образу, сказавши, що горілка недаремне зветься чортовим зіллям, отож, коли її вживає, стає дурний, несамовитий і чинить чортіщо (я при цьому подумав, що він надто часто згадує чортів), а потім мусить соромитися й каятися. Брат з’їв у мене обід, але відмовився від пригощення гарячими трунками, сказавши:

– Не присилюй, Тодосю, не присилюй!

Приїхав до тебе з миром, а коли вип’ю, знову посваримося.

– Настільки не можете собою опанувати? – спитав я.

– Не можу, – тяжко зітхнув Іван Михайлович. – Тоді не я собою кермую, а ті капостні чорти.

Перейшли до кабінету, де закурили люльки. Цікаво, що Варвара при обіді сиділа, як мармурова статуя, і не проронила ані слова, а коли Іван Михайлович до неї чемно, навіть запобігливо озивався, залишалась і тоді кам’яною статуєю, тільки, може, не мармуровою, а гранітною і не видала й пари з вуст. Побачивши таке ставлення до себе сестри, Іван Михайлович на неї більше уваги не звертав, розмови за столом не починав і сам запропонував піти перекурити.

– Чув я, – сказав Іван Михайлович, зі смаком випускаючи клубеня диму, – що заходився біля склепу наших покійників.

– Саме так, – притакнув я, знову відзначивши: брат мене з поля зору свого не випускає, має тут свої вивідчі очі, подумки я вирішив ті вивідчі очі відшукати. – Там був нелад.

– А казав, що Петро всьому давав лад, – легко й спокійно докинув брат.

– У нього був реєстр незробленого, – звідомив я, – і саме це стояло там першим пунктом.

– Захищаєш брата, захищаєш! – добродушно обізвався Іван Михайлович, окутуючи себе димом. – Це мене тішить, брати мають жити по-братерському.

Не міг на це не здивуватися, адже в усіх розбратах почин давав таки він. Але промовчав, недаремно чекаючи, що буде далі, адже приїхав до мене певне не для того, щоб вибачитися.

– Довго міркував над нашими стосунками, – так само легко й приязно сказав брат. – Не з тобою, звісно, бо ми з тобою жили разом хіба що в Петербурзі, та й то ти лише навідувався. Не заперечиш, що саме мені завдячуєш, бо коли б тобою не піклувався, не наймав учителів, науки б ти не здолав.

– Дійсно, – мовив я. – Завжди буду вам удячний.

– Отож, – задоволено хитнув Іван Михайлович. – Розбрат був у мене з Петром і це з малих літ. В родині завжди є темна овечка чи темна хмара, ото цією овечкою й був Петро, хоча й гріх казати недобре проти покійника, котрий недавнечко відійшов.

Й це було сказано мирним, добродушним тоном, хоча те, що сказав, далеко мене не переконувало.

Він замовк і деякий час грався з димом, я чинив так само, ініціативи в розмові не забираючи.

– Так от, кажу: довго про це думав і до такого додумався. Петро був такий свавільний і не слухався мене, старшого брата, через те, що поселивсь у батьківському домі, тобто в родинному гнізді і рядив тим місцем, де перебуває усипальниця роду нашого. Отож і забрав собі в голову, що він тут перший, а не я, як належить за законом. Це значить: гординя його здолала, а гординя, як знаєш, один із найбільших гріхів, як вістить християнська наука, чи ж не так?

– Так написано, – сказав безсторонньо я, й собі зі смаком затягуючись.

– Отож, щоб ми з тобою братерство не ламали, пропоную таке. Перенесімо й церкву, й родинного склепа в моє село. Тоді все стане на свої місця, причини до розбрату не буде, і ми житимемо як належить: старший брат – старший, а молодший на своєму місці.

І він добродушно примружився, трохи лукаво на мене позирнувши.

Я ж був настільки уражений, що здивовано розтулив рота і тільки лупав безтямно очима.

– Це ж як? – ледве здобувся на слова.

– Дуже просто, – мовив Іван Михайлович. – Церква дерев’яна, розібрати й зібрати її неважко, я сам цим займуся, а склепа викопаємо й вимуруємо нового.

Згадав, як у мене розпалися в руках папери дядька Йоасафа, отже знав, що винесений на повітря прах так само розпадеться.

– Але ж, брате, – сказав уже не безсторонньо. – Турбувати прах умерлих – гріх смертельний.

– Ти ж бо турбував, – спокійно мовив Іван Михайлович.

– Я тільки навів лад, – сказав уже обурено. – Чи ж не знаєте, що виносити на повітря тіла не можна, вони миттю розпадуться.

– Ну, їм уже все’дно, – спокійно мовив Іван Михайлович. – Тіла не раз, навіть часто, навіть святих переносять.

– Цього дозволити не можу! – гостро сказав.

– Усипальниця й тіла наших покійних, – мовив Іван Михайлович, і в його очах спалахнула крига, – належать не тільки тобі, а всьому роду. Я ж старший у цьому роді, отож маю право на вирішальне слово.

– Але вони на моїй землі, - ще гостріше сказав я.

– Це правда! – хитнув Іван Михайлович, дивлячись уже не на мене, а собі під ноги. – Але право роду тобі не належить.

– Тоді давайте скличемо всіх живих і сущих родичів і вирішимо радою, – мовив я.

– Це довго та й не всі згодяться чи зможуть приїхати, – ухильно сказав Іван Михайлович. – Може, подумаєш?

– Ні, - твердо мовив я. – Такого святотатства не вчиню ніколи.

Іван Михайлович курив. Обличчя його стало непроникливе й суворе, на мене він не дивився.

– Отже не хочеш? – спитав зимно.

– І розмови не може бути! – вигукнув я із запалом.

Іван Михайлович знову потонув у димі, а ще більше у чорній задумі, певне, радився зі своїми чортами.

– Тоді продай мені їх, – сказав раптом іржавим голосом і поставив супроти важкі олив’яні очі.

– Що-о-о? – протяг я здивовано.

– Чого дивуєшся? – тим-таки голосом мовив брат. – Продай! За ціну сторгуємося, за свій рід не поскуплюся!

Тоді я відчув, що зі мною чиниться щось таке, як чинилося із самим Іваном Михайловичем, коли його відвідував, адже недаремно ми однієї крові. Отож зірвався на рівні й заволав так, що до нас миттю прискочила сестра Варвара:

– Геть із мого дому, нечестивий! Щоб ноги твоєї тут не бачив!

Я аж задихався і нетямно тикав пальцем на двері.

– Що таке, що таке? – зойкнула Варвара.

– Щеня! – заверещав Іван Михайлович. – Це так віддячуєш мені за добро, яке тобі зробив?

– Геть! Геть! Геть! – ревів я, тупочучи ногами й відчуваючи, що кров залила мені обличчя й мозка.

Іван Михайлович звівся, обличчя мав кам’яне, десь таке, як передоцім у Варвари.

– Бачу, такий ти навіжений, як і Петро! – крикнув він, гордо звів голову, а за мент гримнув щосили дверима.

– Що тут у вас сталося? – верескнула Варвара.

Але я говорити не міг. Упав у крісло – тіло моє трусилося. Варвара метнулася, щоб принести мені води…

Отже стосунки мої із братом уклалися так, як мали і які були в нього і з Петром Михайловичем. Очевидно, це наш родовий фатум, адже в кожній родині є своя чорна овечка, як сказав Іван, чи ж чорна хмара. Це було моє перше враження від того дивоглядного візиту і, можливо, я описав його трохи гротесково. Але охоловши й діставши здатність мислити спокійно та розважно, в мене з’явились інші думки, а передусім: чи не мав Іван Михайлович у своїх діях певної рації? Річ у тім, що почавши переглядати Петрові папери, перше, що натрапив: брат складав родовідну Темницьких, принаймні збирав до того матеріали – ці папери лежали купно в одному із ящиків його столу. І я пильно ними зайнявся, після упорядкування склепу вони стали мені подвійно цікаві. Там були виписки із польських шляхетських гербовників, такі були і в мене: частково наш татусь сам їх зібрав і переписав для кожного із синів, частково я розшукав по давніх книжках. Знав я також, що мої прадіди були задніпровськими козацькими полковниками і наближеними до гетьмана Павла Тетері, тобто мали цілком пропольську орієнтацію. Після того, як Павло Тетеря з України втік, захопивши козацькі скарби та клейноди[16], мої предки втратили свої маєтки на Брацлавщині та Волині, принаймні син одного із прадідів Василя Григорій опинився на Лівобережжі разом із сестрою своєю Юліаною Василівною, яка вийшла заміж за миргородського полковника Данила Апостола[17], що свідчило: перейшовши до гетьмана Івана Мазепи, гілка роду нашого значення свого не втратила, а ще високо шанувалася. Але прадід мій Григорій Васильович пішов за Іваном Мазепою у 1708[18] році і в час тих розрухів десь був забитий, що стало фатальним для нашого роду, адже досі його представники приставали на бік сильних, хоч, треба признати, завжди програвали: поставивши на Тетерю і сподіваючись зажити належного становища у Польській державі, якої були записною шляхтою, вони втратили маєтки, а поставивши на Івана Мазепу, втратили можливість посідати високі посади в Козацькій державі російської протекції[19]. Наш дід, Петро Григорович, відтак залишився сиротою, очевидячки, власних маєтків не мав, бо майно мазепинців було російською владою конфісковано[20], через що юність його пройшла в тітчиному домі, тобто в домі одного з наймогутніших козацьких полковників, який був аж такий спритний, що й сам, бувши мазепинцем, швидко винюхав, куди дує вітер, незагайно перекинувся на російський бік, а пізніше сягнув і гетьманської булави. Саме тому Петро Григорович міг спокійно навчатись у Київській академії, а потім став людиною Данила Апостола: ні він сам, ні його нащадки згодом вищих чинів у Гетьманщині досягти не змогли, тобто полковницьких чи генеральних – їхня місія стала укріпити власне становище у другому ряді. Це значило, що великих маєтків дід доступитися не міг, але достатні здобув. Достатні для однієї родини, а не для трьох, бо мав трьох синів, якщо виключити четвертого, Йоасафа, який постригся в ченці.

Я ще раз переглянув родовідну, накреслену Петром Михайловичем, і побачив ще й таке. Вже дід наш збагнув, що козацтво відживало свій вік, принаймні в час, коли виросли його діти, про Мазепу та Карпа XII залишилися тільки темні перекази і хіба що певний жаль за проминулим, що існувало, але для них уже гадано – Малоросія поступово русифікувалася. Влада полковників та полкових канцелярій при гетьмані, що жив більше в Петербурзі, як у своїй країні, ще трималася, але вже не мала ані прав, ані самостійної сили. Запорозька Січ загинула, тож найспритніші з малоросіян почали кидатися на російську службу. Мій дід, Петро Григорович, сам син забитого мазепинця, збагнув це одним із перших. Він залишив старшого сина Андрія на батьківщині, де той став бунчуковим товаришем[21], а двох інших послав за межі Гетьманщини: Григорій Петрович став квартирмейстерським офіцером при генералі Плем’янникові, а мій батько, Михайло Петрович, – поручником Ростовського карабінерського полку. Таким чином і сталося те, про що казав мені Іван Михайлович: старший син залишався вдома, а молодші викидалися з рідних стін і поставали блудними. Точнісінько це саме вчинив і мій батечко Михайло Петрович, із тією різницею, що дав і старшому синові закуштувати петербурзьких хлібів. Але й батько, й дядько мій Григорій Петрович повернулися на рідну землю; дідовий маєток усе одно розклався на три частини, відтак брати з’єднались в одну родину тут, у дідовому помісті, у склепі. Але жоден із них розширити свого маєтку навіть до рівня дідового не зумів, а, маючи кожен своїх дітей, мусив згодом розділяти й дробити вже свої частки; зрештою, й сам рід дробився і розсівався: нащадки Григорія та Андрія Петровичів уже не лягали в дідівському склепі, і це чиста випадковість, що ліг у ньому мій брат Петро Михайлович, адже призначення його, як, до речі, й моє, було посіяти свої кістки десь на чужині, у відриві від рідної землі. Чи не тому Іван Михайлович бачив і розумів Петра за чорну овечку, адже родовідну місію було призначено йому, а не Петру, а Петро з тим погодитися не бажав. Виходило відтак, що я прибув заступити Петра і, відповідно, сам ставав чорною овечкою чи хмарою для Івана Михайловича. Отже, наша родовідна й справді творилася десь за такою схемою, її й накреслив у своєму скрипті Петро Михайлович, але найцікавіше те, що він усе усвідомлював та розумів, відтак і збунтувався: доля йому дозволила не посіяти своїх кісток під імперськими прапорами, а з волі матінки родинне гніздо посів я, як наймолодший, у цьому зіграла свою ролю, як гадаю, й певна диспозиція між матінкою та Іваном Михайловичем, про що я ще напишу, окрім того, жіноча логіка завжди абсурдна й не раз вносить замішання у бездоганні, креслені тверезими чоловічими розумами, схеми. Відтак у діях Івана Михайловича, який прийняв на себе місію родовідного накреслювана, не було нічого нерозумного чи ж божевільного, коли він хотів перенести дідівську церкву й родинну усипальницю у своє володіння; він мусив жити за тією ж залізною чоловічою логікою людини скутої схемою, яка не враховувала одного: саме того, що тонко провідчула матінка наша – живих сердець блудних синів, яких від рідного дому відкинено й відчахнуто не з їхньої волі, відтак ніхто про їхню волю та серце не питався і зважати на те не бажав, отож бунт блудних синів на рідній землі – це і є голос живого їхнього серця. У цьому я розумів, як ніхто, брата Петра. Відтак можна вважати, що брат виборов право лягти в родинному склепі, відписав свого маєтка мені також неспроста: передавав справу, яку не встиг завершити, в мої руки, тобто залишив мене своїм спадкоємцем не лише матеріальним, а й духовним. Саме це мене непомірно зворушувало, адже з братом Петром я так мало спілкувався! Був він бездітний, безженний, я ж – значно його молодший, отже став ніби не братом, а сином його. Що ж, нічого не мав проти. В кінці свого родовідного скрипту, до якого я ще нераз повертатимуся, Петро Михайлович записав річ, гідну розмислу:

«Людина мусить жити згідно з натуральним призначенням – це і є життя в Бозі. Кожен народ володіє натуральним правом на власне самодостатнє життя, так само рід, так само й окрема істота, бо все натуральне – від Бога, а що йде всупереч натуральному, – суперечне Богові. Відповідно розкладаються й обов’язки людини: вона мусить жити в своїм народі, в роді і сама від себе. Перший її обов’язок – дбати за народ свій, другий – за рід, третій – за себе. Найменший обов’язок – останній, найбільший – перший. Коли людина дбає за себе, а за рід та народ не дбає, вона живе як тварина. Коли ж дбає за себе і за рід свій, а не дбає за народ – рід її розпадеться, а вона сама знікчемніє. Коли ж дбає тільки за народ, а рід розсіює, народу не вбереже, а потрапить у рабське іго, хоч може родину свою частково і вбереже. Але так чи так, не дотримуючись натурального права, людина піде в розсіяння. Жити за натуральним правом – це будувати боже царство в середині себе (Лука, XVII – 21). Царство ж боже не наслідують, бо воно не пожива, не питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім (До римлян, XIV – 18)».

Мушу признатися, що думки Петра Михайловича вельми суголосні з моїми, один тільки пункт для мене був не зовсім збагненний: чому це людина, коли дбає тільки за народ свій, а рід розсіює, народу не вбереже? Здається, брат тут натякав на нашого прадіда-мазепинця.

Папери, які переглядав, були цілковито впорядковані – це наш, зрештою, родинний архів. Саме тут збережено документи предків, що підтверджували наше шляхетство, зібрано папери діда Петра Григоровича: окремо – опис прийому гетьманом Апостолом імператора Петра Другого[22], складений самим дідом, який на тому прийомі був присутній – це трапилося під час коронування в Москві. Знайшов я «Коротку історію Малоросії»[23] з козацькими піснями того часу, писану також дідовою рукою, але не відаю, чи його складання, чи ні – цього в рукописі не зазначено. Всі родинні й маєткові акти охайно переписано дідовою рукою й оправлено в шкіру, дивно те, що всі три примірники залишилися тут, тобто дід чомусь синам їх не роздав; очевидно, давнішний намір кріпити в синах дух роду став у часі неактуальний. Була тут переписана дідовою рукою «Історія про народження Петра Великого», але дописана кимось іншим – чому цікавився дід цим предметом, важко сказати, адже батько його загинув у змаганні із цим царем. На «Литовському Статуті»[24] давнього польського видання я знайшов написа самого гетьмана Данила Апостола – книгу подаровано дідові; були тут також рукописні збірники пісень та виписок із різних книг. Знаю, що саме дід склав для нашої церкви родинного синодика для поминання померлих – його мені показав був отець Сергій під час ремонтних робіт біля склепу; зберігалися тут численні листи дідові до синів, які він писав із копіями, і відповіді синів; знайшов я листа гетьманші Юліани Василівни Апостолової до чернігівського архієрея у справі дідового одруження і всілякі інші менш важливі записи та цидули. Все це трималося охайно складене, пронумероване і зшите із відповідними заголовками рукою Петра Михайловича. Осібний зшиток складали різні матеріали до малоросійської історії – складений також Петром Михайловичем, – з усього видно, він цим предметом цікавився, більше того, зберігся початок історичного твору, який почав писати Петро, але не закінчив, заголовку той не мав – відклав його, щоб докладно вивчити згодом. Була в домі й чимала бібліотека, яку почав збирати ще наш дід, а довершив його внук, той-таки Петро Михайлович, бо батечко наш книжками не цікавився. Я поклав собі так само докладно вивчити бібліотеку одне через те, що до книг сам прихильний і привіз із собою немалу їх скриню, а друге, мені цікаво було, чим цікавилися і дід мій, і брат, адже недарма кажуть, що книгозбірня – душа її господаря.

Варвара Михайлівна, моя сестра, була дуже невдоволена із цих моїх занять, зауваживши якось, що ліпше б я зайнявся справами господарчими, бо хтозна, чи Петро давав їм лад. З цього я виснував, що брат сестру до господарчих справ, окрім того, що стосувалося дому, не допускав.

– Дивися, Тодосю, – сказала сестра, – щоб і ти не надвередився умом од цих паперів та книжок, як це було з твоїм братом. Як на мене, весь цей непотріб спалила б!

Я з жахом зирнув на неї. Трапилося це ввечері, я сидів при свічках за столом, а вона ввійшла, принісши мені вечірнє молоко із печивом. Стояла із тацею в руках, світло падало на її обличчя, кволо його осяюючи, і я, розвернувшись до неї, вразився: було це не живе лице, а залізна маска: очі її поблискували, як чорні камінці, а вуста твердо підтислися – переді мною стояло живе втілення анальфабетизму, суворого, нетерпимого й рішучого, адже твердо була переконана, що вчення – це пітьма, найбільша мудрість – у запереченні мудрості книжкової, як це в давні віки вкладали людям у голови християнські анахорети.

І я раптом збагнув страшну істину: коли б доля не штовхнула мене повернутися у рідний дім, всі ці папери були б спокійнісінько спалені. А ще збагнув, що тут, в отчому обійсті, я знайшов не одного склепа із тлінними останками предків своїх, а два – другим склепом і були всі ці папери, що я їх розглядав, а один і другий стали музеєм тіней зникомих. Сестра ж Варвара спілкування із тими тінями не потребувала, для неї життя означалося видимим світом, отже речами видимими і справами насущними – все інше, вважала вона, має віддатися вогню, тобто перейти в дим, який спалахне короткочасним багаттям; сам вогонь витворить короткочасне світло, видасть короткочасне тепло і щезне – так, зрештою, вмирає дух. Відтак у мозкові моєму зазвучала фраза, написана хитливим братовим почерком: «Коли людина дбає тільки за себе, вона живе як тварина», – тобто без духу в собі безсмертного. Дух же, подумав я, і є посельцем отаких склепів, а вміст їхній стає їхнім матеріальним образом, а самі подібні склепи – домівкою їхньою. Але цього Варварі розповісти чи пояснити не міг – не збагне вона. Тому й мовив якомога тепліше:

– Помиляєшся, Варваро! Адже сама ставила квіти біля склепу в поминальні дні?

– Так, ставила, – здивовано сказала Варвара.

– Отож, сестро, ці папери, і є квіти нашої пам’яті про тих, що вже не з нами. Ставлячи їх, ми знаємо, що вони зів’януть невдовзі, але чи ж можемо не класти?

– То одне, а це інше, – твердо сказала Варвара, підходячи до столу і ставлячи тацю просто на розкладені папери.