Тіні зникомі. Сімейна хроніка

Глава 1 ДОЛИНА ВИДІННЯ

Не відаю, чи знаєш ти, люб’язний читальнику, що таке душевне сум’яття? Сказати поправді, я також довгий час не знав, що воно таке по-справжньому, хоча щось подібне в мені присутнє: якась своєрідна енергетична сила, котра вряди-годи виривалась із мене, як вода із розбурханої ріки, але досі ті прорви щасливо залагоджував, бо життя мені Господь дарував таке примхливо-непостійне, зіткане зі смуг неймовірних труднощів та невздогод, що не до настроєвих химер було – мусив тримати себе, як то кажуть, увесь час «у кулаці». Щоб тобі було зрозуміліше, скажу, що я – майор артилерії, тепер уже в абшиті, російської армії, Теодор Михайлович Темницький, отож довелося пройти за гарматою майже всю Європу, а також змагатись із турками; чинив те із належною самовіддачею, відповідно не завжди міг визначити, що головніше в цьому світі: я чи гармата, тобто чи гармата служить мені, чи служу їй я, чи ж ми разом служимо третій силі, кожен сказав би: Російській імперії або ж його імператорській величності. Але в глибині душі, признаюся, не раз виникала думка, що й та третя сила не першорушна, бо й держава, від імені якої чинили ми із гарматою свої дійства, добрі чи недобрі, хай розсудить Господь, залежна від світового порядку речей і закорінень у них самих, відтак, нехай вибачить мені Бог це кощунництво: і його імператорська величність є рабом стосовно своєї ж імперії, десь таким самим, яким був я стосовно гармат, увірених під моє командування: без гармат був би ніщо, так само як його імператорська величність без своїх підданих чи підлеглих також ніщо, як, зрештою, ніщо поміщик без селян чи керманич без корабля. Але тут є одна невеличка різниця: французька революція (а я побував і в Парижі, вступаючи туди 1814 року разом із російським військом) довела, що держава може існувати й без імператора чи короля, та й раніше такі випадки траплялися, тоді як король чи імператор без держави не проіснує; гадаю, що й селяни без поміщика проіснувати можуть, а от корабель без капітана й матросів, як і мої гармати без мене та моїх гармашів – купа брухту ні на що не придатна.

Отже першорушна сила, гадаю я (і можливо, саме такі думки поклали в моїй душі зачала отого душевного сум’яття, згадкою про яке й почав цю розповідь), не в державі чи володарі, яким прослужив немало, не в знарядді, яким користувався, а таки в людині, можна сказати, персональній, а ще в її закоріненні.

Але тут треба дещо пояснити. Мої предки старовинного шляхетського роду. Дід, Петро Григорович Темницький, був правнуком ротмістра коронного війська Річі Посполитої[1] Габріеля Темницького. В «Гербарі польському» наш рід значиться під літерою «Т», під гербом Ісіора, але знамениті польські історики Папроцький та Бєльський[2] згадують Темницьких під гербом «Труби», можливо, в XVI столітті рід мав уже два коліна, а сам походив (як свідчить той-таки «Гербар Польський»[3]) від Побога, удостоєного рицарської честі 1062 року від короля Болеслава Хороброго.

Цей Побог (як дослідив я, а цим почав займатися ще до того, як вийшов у абшит, бо, незважаючи на своє некнижне ремесло, маю непереборне прагнення до книжного читання чи, як колись казали, «книжного почитания») є спільним родоначальником численних родів у Польщі – згодом цей герб почав розділятися для розрізнення поколінь, здобуваючи для себе нові елементи та симболи, відтак постали герби Ісіора та Труби, основою яких зробилася стріла, але герб мого батька Михайла Петровича Темницького уже відзначений двоголовим орлом та девізом – це було йому надано в час царювання імператора Павла Петровича. З усього цього виходило б, що коріння мого роду польське, але Темницькі виринають у другій половині XVII століття як полковники Запорозького війська; більше того, Василю та Кирилу до стріли королем Яном Казимиром додано над щитом блискучого доспіха, увінчаного шляхетською короною. Отже й польська корона, й двоголовий орел визначали тимчасову службу тимчасовим державам, чи, як кажуть поляки, панствам, а основною незмінною залишається хіба стріла, вбита в землю, а може, та земля, в яку вона вбита, а та земля напевне не Польща й не Великоросія, а та, на якій побачив та пізнав світ і з якою зв’язана занурена в неї стріла – весь мій довготривалий рід мешкав на просторі, що звався по-різному: Русь, Малоросія, Україна. Мої предки були поріднені родинними зв’язками із правобережним гетьманом Павлом Тетерею і мали немалі маєтності в Деміївському ключі чи й ще десь, але потім залишили Польщу і перейшли до Гетьманщини, в Чернігівський полк, де зв’язалися родинними зв’язками із полковником, а пізніше гетьманом, Данилом Апостолом, власне за його дружиною Юліаною. Відтак потрапили під російське берло, сіяли свої кістки на диких полях у війнах із татарами й турками, воювали в Інфлянтах, ходили в далекі походи, яких не перелічити, та я й не ставлю перед собою такого завдання, але поступово почали ставати росіянами, принаймні мій батько любив так пишно висловлюватися:

– Лінійка й циркуль, сину мій, багнет, мідне жерло, чавунне ядро, шабля з Тули і слово Золотоуста – все наше, все на погибель ворогів від Росії і для Росії та царів її!

Мій батько недаремно дістав у герба двоголового орла, той і справді залетів у його душу, саме з його волі я й став слугою мідного жерла, чавунного ядра та шаблі. І я також, аж доки не почав тліти в моїй душі вогонь згаданого сум’яття, щиро подавав місце для гніздов’я в своїй душі тому двоголовому орлові, вважаючи це навіть за справу для моєї честі. Більше того, любив повторювати давню мудрість: «Справді, розпалений у сум’ятті ніколи не мудрий», – можливо, в такий простий спосіб захищаючись од нього, а воно, треба признатися, не раз стукало в мою душу. Батько мій твердив, що дід, Петро Григорович Темницький, ще в часи гетьмана Кирила Розумовського збагнув і почав укладати в голові своїх дітей, що вони не малороси, а справжні росіяни, а російські царі – нащадки святого Володимира, нетлінні рештки якого лежать у Києві (думка, як на мене теперішнього, наївна і без знання, адже теперішні російські царі Романови, а не Рюриковичі, останні вигибли вже давно, а в Києві нетлінних решток святого Володимира не знайти, як і взагалі могили його); саме тому Петро Григорович, який завжди вмів відчувати, звідкіля вітер віє, був одним із перших, два сини якого вступили на російську військову службу; він мріяв і не раз писав своїм дітям, щоб вони пішли у відставку «майорами в патенті», тобто штаб-офіцерами регулярних військ, відповідно й мій батько не тільки послав мене й брата Петра цим-таки шляхом, а й домігся уведення до свого герба двоголового орла, правда, в який спосіб – не відаю. Дід Петро Григорович помер б липня 1771 року на посаді предводителя чи маршалка шляхетства і, гадаю, навіки заплющив свої очі не без внутрішнього задоволення, бо залишив після себе певні надбані маєтки і прилаштував дітей так, як бажав. Чи прокидалось у його душі сум’яття? Гадаю, що так; зрештою, про нього далі ще розповім докладно. Так само було і з моїм батьком, який шляху, накресленого батьком, не змінив, але сум’яття мав у душі не менше…

Оцю коротку замітку я написав, пробуваючи в Естляндії[4] у строго уладженому домі моїх майбутніх родичів, де панував доскіпливо утримуваний порядок і куди мене занесла доля силою негадного промислу господнього. Але як туди потрапив, треба розказати, бо ця історія, зрештою, й поклала початок мого сум’яття, тобто саме тут поклалася моя Долина Видінь, про яку оповідав і пророк Ісая.

У 1817 році я був посланий сюди у Першу артилерійську бригаду, бувши достатньо молодим; квартиру мені виділили у поміщика Мейделля. Це була бездітна пара, а одружений був гер Мейделль з графівнею Буксгевден Марією Теодорівною; в цьому домі я потрапив у чужий, ніби заворожений світ, але якось одразу прихилився душею до господарів, а вони до мене. Трохи хворів тоді романтичною настроєністю, тобто мене не вабили офіцерські вечірки із гучними випиваннями, картами чи й романічними пригодами, на що ласе будь-яке офіцерство. Волів після служби повертатися в один і той-таки час на квартиру, де незмінно бував запрошений на вечерю у притемненій залі, де скупо горіли свічки, відтак слуги, які подавали страви, скидалися на тіні-привиди – вони безшумно випливали із густого сутінку і так само безшумно в ньому розчинялися. За величезним столом нас сиділо троє, а коли гостювала в них небога, то бувало нас четверо. На чільному місці возсідав, виструнчившись, сухий, тонкий і маленький гер Мейделль, який у час вечері, як правило, не говорив ані слова, не віддавав наказів і слугам – цим рядила його половина, велика, пишна, у старомодній сукні із безліччю оборок, з високою білою перукою і напудрованим лицем. Вона й говорила найбільше, здебільшого розпитуючи про те і се. Коли ж бувала Елізабет, то також сиділа мовчки й чинно споживала їжу, бувши ніби ще одна свічка в покої – від її милого дитячого личка струмувало тепло і ясність; признаюся, тоді я на неї мало звертав уваги, хоч вона, як оповідала пізніше, увагу на мене звернула досить пильну, як це зчаста й буває в дівчаток. Вечеря – з добротних і важких німецьких страв, які я в догоду господарям завжди хвалив, хоча перевантажував ними, як і незмінним пивом чи й винами, шлунка, після чого мені снилися химерні й також важкі сни – це й була єдина недогода таких вечер.

Після прийняття їжі, як правило, дівчинку, коли гостювала в тітки, забирала одна із служниць, очевидно, із бідних родичів Мейделлів, бо вдягалася ошатніше від інших слуг, а ми сідали з панею за картіжного столика вишуканої роботи і грали в гранд-пасіане. Гер Мейделль до нас при цьому ніколи не приєднувався, до речі, він мав чина камер-юнкера, а одноманітно, також ніби привид, блукав туди-сюди залою. Зимовими вечорами, за прихиленими віконницями гуготіли вітри й сніговиці, але значно затишніше гуготів вогонь у печах, від чого дверці просвічували червоними щілинами, рівно й спокійно палали свічки: кілька на стінах і одна велика у свічнику, який стояв на картіжному столику. Гра велася спокійно й майже безпристрасно, гер Мейделль ходив туди-сюди і під його ногами мірно порипувала підлога. У перші вечори мені здавалося, що господар не довіряє мені й ніби пробуває на сторожі, щоб я не дозволив чогось неподобного щодо дружини його, хоч та була старша за мене вдвічі, але пізніше збагнув, що це в нього така поведенція: ходити й ходити, і що йому ліпше ходиться, коли перебуває в товаристві. А ще помітив, що він уважно прислухається до розмов, що виникали під час гри, бо вряди-годи, правда, вельми нечасто, вставляв і своє слово, але коротко й між іншим.

І ось одного разу, глянувши на жовто освітлене обличчя фрау Мейделль, я раптом жахнувся: переді мною увіч сиділа російська імператриця Катерина Друга. Знав, що портрет цієї цариці-німкені, яка вже напевне не була однієї крові з київським Володимиром, висів у цій-таки залі і біля нього постійно світилася свічка, більша за інші, тож кинув туди оком: схожість була дивовижна.

– Щось сталося? – спитала, помітивши моє замішання, пані дому.

– Вибачте, пані, - майже вигукнув я. – Але ж ви цілком подібні до її величності Катерини Другої!

І вони засміялися: Марія Теодорівна та її маленький, тоненький чоловік, той навіть зупинився, а це була така дивовижна річ, коли він сміявся, принаймні це сталося вперше, бо раніше я був переконаний, що ця здатність йому цілком непритаманна.

– Нарешті помітили, – добродушно сказала фрау Мейделль, у дівоцтві Буксгевден. – Чоловіки – дивовижний народ, вони вміють розмислювати про високі матерії, як от, приміром, мій, але ніколи не бачать того, що перед очима.

– А жінки якраз навпаки, – мовив гер Мейделль, – і це було аж забагато для нього слів.

– Це тому, мій пане, – сказала так само добродушно фрау Марія, – щоб чоловік та жінка могли складати, за божим призначенням, одне ціле… До речі, не тільки вам здається, що я подібна до покійної імператриці…

Здається, вони обоє чекали, щоб я цю подібність помітив, бо, з делікатності, не бажали набиватися мені з таким висновком. Після цього мого відкриття вуста пані Марії, як то кажуть, прочинилися, і з них на довгі вечори, з незмінним продовженням, полилися оповідки про німецьких принцес, із якими пані Марія познайомилась у Петербурзі чи в німецьких країнах, і про те, що з ними добре зналася її покійна матінка, і як вона їздила з ними на погуляння чи брала участь у тих чи інших оказіях, балах, прийняттях чи церемоніях. Саме тоді я й довідався, що Марія Теодорівна не просто дочка якогось графа Буксгевдена, а російського головнокомандувача у Фінляндії генерала Теодора Теодоровича, що той був спершу ад’ютантом при князі Григорію Григоровичу Орлову, фавориті цариці, більше того, одружився з його дочкою, діставши в придане замка Шлос-Лоде та інші чималі маєтки; більше того, Катерина Друга наблизила її до себе як фрейлину, сама помітивши їхню схожість, хоча різниця в літах між ними була немала, царицю тішило те, що в юній фрейлині ніби бачила юну себе і не раз про те Марії говорила.

Це були розповіді, ніби казки. Сприйняттю її як казки сприяв і цей схожий на замок дім, де я пробував, і густі сутінки, бо світла завжди палилося мало; і стогін сніговиці за вікном, що давало відчуття особливого затишку; і запах згорілого воску; і величава постать жінки, яка тішилася тим, що була така схожа на іншу, могутнішу й славетнішу за неї. А найбільше, що мене вражало, – це господар дому, який при цих розповідях розквітав: його півмертве, сухе й непорушне обличчя оживало, погаслі очі починали блищати, кроки ставали пружніші і рухався залою швидше, відтак не прямими, як до цього, а кривими лініями, мало не зигзагами. «Як заєць!» – мигнуло мені в голові, і я посоромився за це недоброзичливе порівняння. Таким чином виходило, що щастя цієї справді милої й доброї жінки було в тому, що стала тінню іншої, поставленої на світовій драбині непорівняно вище за неї, хоча й її рід був високий, значно вищий, наприклад, од мого, яким уже похвалявся. Щастя ж цього сухого, тонкого й вельми непомітного чоловіка я б назвав тінню тіні, бо своїм родом аж так дуже похвалитися не міг, і ніколи таких похвальб од нього не чув, відтак був щасливий од ефемерного щастя своєї любої половини. І це була людина аж зовсім не дурна, бо, як довідався згодом, вважав себе поклонником Канта, який жив і працював зовсім недалеко звідси, в Кенінгсберзі, більше того, мав щастя бути студентом великого філософа, слухав у нього логіку й метафізику, а також математику й натуральну історію; мав чималу книгозбірню в своєму кабінеті на другому поверсі, куди фрау Мейделль майже ніколи не підіймалася, там були й Кантові книжки, зокрема «Загальна натуральна історія і теорія неба», «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження», а ідея трансцендентного захоплювала його до глибини душі.

Інколи, коли в домі бувала Елізабет, їй дозволялося залишитися із дорослими і то для того, щоб пограти на клавесині п’єски, модні в 80-90-х роках XVIII століття, при цьому фрау Мейделль довірливо звідомила, що вона в молодості також чудово грала на клавесині і що її любила слухати її величність, але після того, як вийшла заміж, інтерес до музики в неї пропав, і вона за клавесина сідає вельми рідко, та й то, коли в домі не буває нікого. І дивно прегарно звучали в цій атмосфері видобуті дитячими пальчиками хлипливі звуки – легка, ніжна й грайлива мелодія, люба тим, котрі вдягали непомірно вишукані й ускладнені туалети (жінки), коли чоловіки любили виставляти обтягнені панчохами ноги, а голови прикрашали перуками. Я мимоволі переносивсь у ті часи, водночас розуміючи, що ці люди вже не живуть у сьогоднішнім, їхні душі – у днях, котрі стали тінями, але було в тому щось непомірно зворушливе, і це певною мірою живило в мені глибоко затамоване, можливо, також трансцендентне, але не тому, що воно не існувало, а що було поза моїм досвідом, і через те, що відчув у ньому мимовільну потребу, сколихувало тепло-терпкі хвилі, які уподібнювалися до перших розгойдів води перед штормом, ще лагідних і не страшних: здається, саме в ці вечори і народилися початки мого сум’яття, про яке й хочу повести тут мову. Існував і другий бік у тому дійстві: коли Елізабет грала на клавесині, не міг не милуватися на її вишукану, хай і дитячу елегантність та красу, бо саме в ті хвилини в ній починала народжуватися, як оце моє сум’яття, майбутня жінка; можу сказати наперед: саме ця Елізабет через вісім років стане моєю дружиною, яка принесе мені справжнє щастя.

Той чудовий дім мене по-своєму заворожував, я навіть сподівався, що побачу: вночі по ньому блукають привиди, через це часом прокидався у кромішній темряві від найменшого шереху, але той шерех, як і ледь чутне лопотіння, витворювали миші, яких було в тому домі повно, а кота мої милі господарі чомусь не тримали. Це лопотіння мишачих лап примушувало тремтіти моє серце (нагадую, серце артилерійського офіцера, яке знало громи гармат та битв, і не раз я дивився смерті в очі) – думаю, цей особливий страх перед мишами передався мені від батечка, про це оповім пізніше, коли розповідатиму про Михайла Петровича. Але привиди так і не з’явилися, і тільки значно пізніше я збагнув, що привидами були самі господарі та й їхні, як писав, слуги, та й цілий дім, як і вечори в ньому, адже життя господарів усе було в минулому, і єдина реальна особа в тому домі й була дванадцятилітня дівчинка з великими очима, серйозним, трохи сумним позиром і з розлитим на обличчі світлом – єдина справжня, жива свічечка, вогонь якої не був імітований.

Кульмінацією мого пробуття в домі гостинних Мейделлів став вечір, коли за вікном лютувала справжня хвища, від чого дерев’яний дім не просто порипував, а стогнав і зітхав, як важкохвора істота; очевидно, й усі миші злякано попринишкали по своїх норах. Дівчинка була з нами, бо заявила, що боїться виття вітру; груби вже відгоріли, тож вогонь не гоготів за їхніми дверцятами. Отож спершу грала Елізабет і, очевидно, саме страх перед бурею надав її пальчикам особливої вправності, точніше сказати, надихав, – такі речі я міг зрозуміти, бо й сам відчував особливу надихнутість у час грози чи баталій. У той вечір грався Моцарт, і краса видобутих звуків була не до описання – чарівливі дзеньки, сплески, плетінки струменів та протягів, спів та вигуки, сміх і схована на його дні, як аметист на дні склянки, печаль. Вони вже знали, що невдовзі їх покину – мій обов’язок військового блукальця гнав мене далі, отож був той вечір ніби в мою честь: і буря за вікном, і музика, й лагідні обличчя господарів, і багатша, вишуканіша, ніж звичайно, вечеря; і старе вино у химерної форми пляшках, від якого в тілі розливалося м’яке тепло; і іскристі відблиски в тому вині; навіть більша кількість свічок – через це сутінок зали не був такий понуро-густий; і чудова сигара, якою пригостив мене господар, до речі, вперше, очевидно, виявляючи мені честь, за що я був щиро вдячний. І ще Елізабет не закінчила грати, коли почала свою розповідь фрау Марія, високим, надтріснутим голосом, трохи неживим, бо урочистим; цього разу вона розповідала про бал на честь дня народження імператриці, докладно описуючи, хто на ньому був, яка грала музика і про чудовий хор, складений із малоросіян, про танці й убори дам, про найблискучіших кавалерів і про те, що все-таки найблискучішою дамою була вона, її величність, і про фейерверки, і про ряжених та грім салютів. Гер Мейделль у цей час, за своєю звичкою, ходив туди-сюди залою, спершу міряючи рівні лінії, тоді хвилясті, а в міру напруження розповіді починав переходити на зигзаги; очевидно, саме в такий спосіб здобував особливу насолоду від чергового слухання чарівної повісті своєї половини, а він же мав знати й слухати про це не раз, але щоразу від розповідей ніби п’янів – ось чому такою нерівною ставала його хода.

– І от саме в той день, – сказала фрау Марія, – її величність і наказала піднести мені в нагад про власну молодість, а мені, як своїй двійниці, чудовий дар…

Гер Мейделль спинився. Вони виразно перезирнулися поміж себе.

– Покажемо йому? – спитав господар.

– Як скажеш, – мовила фрау Марія. – Ти пан цього дому, тобі й вирішувати.

Гер Мейделль трохи повагався, відтак рішуче стріпнув головою і рушив на сходи, які голосно зарипіли під його виступцями.

І саме тоді я побачив обличчя Елізабет. Великі й чудові очі її світилися напрочуд лагідно, а на вустах лежала трохи штучна, артистична, але дуже мила всмішка, аж я пошкодував, що не є малярем – із тієї юної істоти можна було написати вражаючого портрета, який би чарував людей у віках.

Розповідь тим часом обірвалася, і в німій сцені ми перечекали, поки повернеться господар. Фрау Марія при цьому опустила повіки, обличчя її, покрите пудрами та білилами, під важкою перукою застигло і теж стало гідне пензля великого живописця, і ці два жіночі обличчя переді мною стали ніби образами двох епох: тієї, що відійшла, і тієї, що приходить, епохи з її буфонадами, але чудовими надмірностями, й епохи нової, з її потягом до красивого нестійко-тремкого, заглибленого в собі, а водночас показно-виставного із потягом до класично простого.

Зі сходів спускалася маленька суха постать з непорушною маскою-лицем, в руках гер Мейделль тримав невелику, червоного дерева, премило оздоблену скриньку. Підійшов до картіжного столика, поставив скриньку, відчинив і церемонно спитав:

– Чи ваше благородіє не бажають побачити приданого моєї дружини, яке дістала у званні фрейлини від її величності імператриці всеросійської Катерини Другої?

Я, звісна річ, побажав. Тоді мені було дозволено зазирнути до скриньки. Була вона розділена на чотири відділи, подібно до того, як розділяють свої речі ювеліри в коробці, в якій носять їх на продаж. Нутро скриньки іскрилося – було там повно чудових, прегарно й різновидно оброблених діамантів. Гер Мейделль побожно виймав їх по одному, передавав дружині, вона роздивлялася з увагою та втіхою, відтак передавала небозі, яка затримувала прикраси значно менше часу, тоді передавала мені. Признаюся, не був я знавцем такого штибу речей, але природне почуття й розуміння краси, завжди мені притаманне, а більше настрій цього вечора, не могли не подіяти, тож розглядав того скарба як диво світове. А ще я був розслаблений дією вина, мною випитого, – ось чому пальці мені ледь-ледь тремтіли, коли брав до рук чудові камінці.

– Дивовижно! – сказав я, вражений і захоплений. – Але ж скільки воно може коштувати?

– На теперішній час, – строго й спокійно сказав гер Мейделль, – близько вісімдесяти тисяч карбованців.

Ми цілий вечір розглядали ті прегарні камінці, при цьому на обличчі господаря цвіла переможна всмішка, в той час, як обличчя його половини сповнилося поважної величі, через що стала цілковито схожа на покійну імператрицю, а юна їхня небога все так само тримала на вустах штучно-артистичну премилу всмішку.

Я вже тут прожив довший час, ми достатньо пізнали одне одного, але, признаюся: мене здивувало, що не побоялися показати таке багатство блукачу-офіцеру. Звісно, щодо мене могли бути цілком безпечні, а коли б на моєму місці виявився хтось непорядний? Від цієї думки аж похололо в серці, і я подумки побажав моїм милим господарям бути менш довірлими перед людьми, адже світ далеко не такий добродушний як вони…

Того вечора я був надзвичайно зворушений, отож коли піднявся зі свічкою до своєї кімнати, сон ніяк не брався моїх повік та й свічку не погасив – не хотілося поринати в стугонливу темряву. Лежав якийсь час, вдивляючись у темні, лаковані дерев’яні сволоки під стелею і чекав, поки прийдуть перші дрімливі хвилі. Але перед очима стояли обличчя моїх господарів, цвіла завмерла всмішка на вустах у дівчинки, грали блискоти від діамантів. Тоді очі мої мимоволі перемістилися на Біблію, котра лежала на столику біля ліжка, важку, оправлену в шкіряну грубу палітурку і з витисненим на шкірі позолоченим хрестом. Десь невдовзі перед тим фрау Мейделль навчила мене гаданню на Біблії[5]. Для цього треба було небагато: проказати молитву із повним смиренням та віддачею й попросити Господа вказати спасенний шлях, аби приготуватися до наступних спитувань і щоб Господь зняв із душі сум’яття. А воно в мені й справді жило. Сум’яття або ж заколот у душі – це особливий стан, видимих причин якого може й не помічатись. Це схвильованість, замішана на чеканні незвіданого, – невпевненість і ніби пізнання чогось недоладно вчиненого. Тобто людина починає відчувати: щось у неї не так, а чому не так і що треба вчинити, аби стало так, – не відає, та й не сподівається, що звідає.

Саме тому сів біля столика, поклав руки на Вічну книгу, як і навчала мене фрау Марія, пошепки проказав молитву. Відтак заплющився і навмання розгорнув сторінки, водночас посилаючи перста в певне місце. Біблія одкрилася на книзі пророка Ісаї, на розділі двадцять другім, під заголовком «Долина видіння». Те, що я прочитав, невимірно вразило мене. Йшлося про місто, сповнене галасу, гучне й веселе! Водночас у тому місті «побиті вої – не побиті мечем і не повмирали в війні». Йшлося там і про проводирів: одні із них утекли, а інші пов’язані «без вистрілу луку». Далі виступила дивна фраза: «Усі, що тобою знайшлися, пов’язані разом, – хоч вони повтікали далеко». Все це викликало в пророка потребу плачу. А потім пішли ще дивніші й загадковіші слова: «Народу мого дочка поруйнована, бо це день збентеження, стоптання і заколоту, день Господа Бога у Долині Видіння, день розвалення муру та зойку на горах».

Признаюся, читав усе те й кров стигла в мене в жилах. Якісь дивні, дивні й ще раз дивні речі. Ні, вони цілком не пов’язані ні з цим щойно пережитим вечором, ні з господарем дому, ні з їхніми діамантами, ні з музикою їхньої небоги, а, з другого боку, у якийсь незбагненний спосіб вони й пов’язані. Але я не міг знайти опори, чи місця, чи важеля, чи початку нитки для розплутування цього клубка. Думки розпачливо бились у голові зовсім так само, як билася за вікном та віконницею буря, тобто були в заколоті, а отже в сум’ятті. Знову прочитав те місце, де йшлося про заколот: «Це день збентеження, і стоптання, й заколоту, день Господа». Отже, день сум’яття – це день Господа. Ні, не міг нічогісінько збагнути. Не знав, однак тонко, на споді душі, відчував: у цих словах є захований, ще не пізнаний шифр – таємна мова, яку маю зрозуміти, а нитка до клубка пізнання десь поруч, можливо, в цьому домі. І я почав прокручувати в пам’яті усі події цього вечора – від початку до кінця. І з темряви свідомості раптом виплив образ на стіні, освітлений свічкою, а відтак його подоба – господиня цього дому.

– Ка-те-ри-на! – не так сказав, як прохрипів.

І тут в моїй голові розірвалося, ніби ядро випущене із однієї з гармат, тих гармат, до яких був прикований усе своє свідоме життя. Так, волочився цілий свідомий вік за гарматою, а в моєму народі до гармати приковували переступників.

– Господи! – з жахом прошепотів я. – Адже в цьому місці, в цій Долині Видіння йдеться про мою батьківщину – Русь, чи Малоросію, чи Україну. Саме вона тепер, як місто, сповнене галасом, гучне й веселе, а наші побиті – не побиті мечем і не повмирали у війні.

Але тут треба маленьке пояснення, щоб читач не заплутався разом зі мною. Річ у тім, що якось, пробуваючи в Петербурзі при виконанні службового доручення, я завітав у коло своїх земляків і побачився там із Василем Капністом, поетом і людиною з величезною прихильністю до Малоросії. Саме він дав мені прочитати українського літописа, виданого у Петербурзі в 1777 році Василем Рубаном[6], також петербурзьким мало росом, а ще псальми якогось Григорія Сковороди, і ось серед цих псальм трапилася одна, що мені вельми сподобалася: «Всякому городу нрав і права». Отже, й Сковорода писав про місто гучне й веселе, сповнене галасу. Тоді ж таки Василь Капніст дав мені прочитати якогось вірша, не знаю чийого авторства[7], в якому було звинувачення цариці Катерини за уярмлення Малоросії. Я висловив тоді Капністу думки свого діда й батька, які згадував тут попереду: мовляв, усі ми тепер росіяни і, коли вже так сталося, такими нам треба залишатися. Василь Капніст, пам’ятаю, пильно на мене подивився, але так нічого й не сказав. При тій розмові був присутній іще один із малоросіян, звали його Микола Миколайович, а прізвища я не взнав, якось не було потреби цікавитися. І ось при випадковій зустрічі на Невському проспекті, цей мій земляк почав оповідати мені про знищення малоросійського гетьманського устрою, Запорозької Січі і про повне відібрання у нас, малоросіян, наших прав та вольностей. Це в дивовижний спосіб накладалося на слова про проводирів, які втекли і без вистрілу луку пов’язані, а всі, хто знайшовся, пов’язані разом, хоч вони повтікали далеко. І я збагнув жахливу річ: адже це я один із тих, хто повтікав далеко. Ось що значить «народу мого дочка поруйнована», і чи ж не «день це збентеження, і стоптання, і заколоту»? Як і те, що той заколот чи сум’яття залишився зернятком у душі кожного із нас. Ось він, розвалений мур у Долині Видіння.

Заснути вже не міг. Ходив із кутка в куток, і лице мені палало. Бо таки знайшов нитку до клубка, і пророчий текст у мені просвітився, й засяяв, і заблищав, як ті діаманти, що їх сьогодні розглядав. Але ті діаманти були мертві, хоча не мертвими вони були для господарів цього дому; мої ж діаманти, щойно знайдені, були коштовніші тих, адже знайшов їх на сторінках Вічної книги. І я кинувся читати далі пророчого текста. Йшлося про те, що найкращі наші долини наповнені колісницями напасників наших Елама та Кіра, а при брамах наших їздці настановлені. Це все в світлі мого одкровення ставало зрозумілим: після Івана Мазепи так на нашій землі й сталося. По тому йшла фраза: «І ти поглянув того дня на зброю дому лісу» – я знову вразився: у тих загадкових, таємних віршах, що їх дав мені прочитати Василь Капніст, ліс подавався як алегорія нашої землі. Але ще більше мене вразили ці слова тому, що маєток мого батька звався Лісовичі – саме там я народився, провів дитинство, аж доки не висланий був навчатися до кадетського корпусу. Далі в тексті говорилося про багато щілин у Давидовім місті і про те, що доми міста порозбивали для зміцнення муру, і про став, зроблений поміж двома мурами. І невідь чому подумалося, що став поміж двома мурами – це і є літопис, що його читав тоді в Петербурзі, і писання Григорія Сковороди, і оті таємничі вірші, й «Енеїда» якогось Івана Котляревського, яку також мені тоді дано прочитати, а можливо, існують і інші подібні твори. Що ж там далі? «Але ви не дивились на того, хто це створив, хто це віддавна створив, ви не бачили». І справді, подумав я, що ми знаємо про створене на рідній землі, створене на землях чужих знаємо, а на своїй, принаймні я, хіба тільки те, що припадком лучилося мені в Петербурзі. Ось чому «Господь Саваот того дня був покликав на плач, і на голосіння, і на обстриження волосся, і щоб оперезатися веретою».

Читав кожне речення, і воно вбивалося мені в мозок гвіздком, тим гвіздком, що впивався колись у божественне тіло Ісуса Христа. Але впивалися ті гвіздки не лише в Христа, а у Варавине й іншого переступника тіло – тих, що висіли побіч Христа, а, отже, і в моє.

Знову ходив великими кроками кімнатою, хоча свіча моя перетворилась у малий недогарок, а я ще всього тексту не осягнув. Тож ще раз кинувся до розгорнутої книги.

Далі говорилося про втіху та радість, про те, як забивали худобу, їли й пили, і це була начебто втіха, хоча всі добре знали, що завтра помруть. Чи ж не про те писав і Григорій Сковорода: про обпивання й обжирання, хоч би й Тетервака в «Убогому жайворонку», адже автор відверто сказав, що Тетервак – це образ Малоросії чи малоросіянина, а на нього саме під час отого обжирання й наготовлено сітки, щоб його піймати й посадити в клітку.

Заключні слова цього Видіння не менш разючі: «Напевне, не проститься вам беззаконство оце, аж доки ви не помрете».

Я стояв приголомшений. Свічка допалювалася. Не мав сили й пальцем кивнути, очі заплющені, а тіло наструнчене, як лук. І тут в уяві виразно побачив свій дім лісу: невелике село, загублене серед сіверських пущ; перед очима випливали обличчя рідних моїх, яких давно не бачив: тих, які ще жили і які вже повмирали – все це були тіні зникомі, але вдивлявся у них внутрішнім зором, ніби бажав, щоб саме вони дали мені відповідь на так раптово посталі питання, бо й справді вони в мені, як сиве марево, як туман над болотами. Що ж відбувається? Доля завела мене у цей чужий дім в Естляндії, але чи простий це випадок? Адже саме цей дім, оцей замок із живими привидами став для мене місцем отого дивного, можна сказати, містичного трансу, одне слово, Долиною Видіння. Чи не витвір це мого захворілого мозку, адже останнім часом відчував, як не раз уже згадував, сум’яття? Та й не тільки сум'яття, а втому, вичерпання, невдоволення, як гострі недовідомі спалахи. Чи випадково в мене виявилася на столі Біблія, чи ж випадково перед тим ота добра фрау Мейделль навчила мене на ній гадати? Чи випадково останнім часом я, людина ще порівняно молода, в силі, почав сторонитися веселого офіцерського товариства і відчувати незбагненний смуток? Чи випадково, поїхавши в Петербург, зустрівся із земляками своїми, зокрема із Василем Капністом, адже коли б не було тієї зустрічі, не зміг би прочитати Ісаїного пророцтва саме так, як прочитав? Або ж: коли б не була так дивно схожа фрау Марія на покійну імператрицю, не знайшов би я ключа до розуміння того тексту. А коли все це не випадково, а ланки якогось ланцюга, до чого готує мене промисел божий, без якого тут напевне не обійшлося? Що маю чинити далі? Адже досі був як перекотиполе, що його гонить по світах і дорогах сліпий фатум; куди ж простував я разом зі своїми гарматами, що несли смерть людям, до яких не мав персональної ворожнечі? Ту ворожнечу мав, однак, хтось інший, для кого я став лялькою-петрушкою. Ні, далеко ще не все збагнув, не все зміг зрозуміти – були то тільки химерні спалахи, уривки видінь і провідчуть, а загалом же – у глибочезному сум’ятті потопав. У збентеженні, потоптанні. Коли вірити пророку Ісаї, а саме він провістив майбутній прихід Христа, отой день збентеження, день сум’яття – не простий, а таки «день Господа, Бога Саваота». А це значить, що це передусім день прозріння. Отже, що сталося? А те, що мені, смертному із смертних, адже призначення солдата смертне передусім, невідь чому шепнув до вуха кілька одкрить. «І відкрив Господь Саваот у вуха мої». Чи ж справді воно так, чи, може, забагато на себе кладу?

Я розплющив очі. Свічка погасла. Стояв у кромішній пітьмі, а за вікном стогнала і вила буря. Почулося легке лопотіння – прокинулися миші й почали свої перегони. Перегони, в яких суддею була Ніч.