Требізон. Другий семестр

Розділ одинадцятий

— Я зовсім недооцінила Тіш, так? — запитала Сью.

— Так, — відповідала Ребекка. Увесь цей час слово «діабет» крутилося в її голові. — І вона має приймати інсулін щодня? Я маю на увазі місіс Годжес.

— Так! Та ще купу інших пігулок! Хіба це не жахливо?

— Жахливо, — сказала Ребекка. «Тільки я думаю, що це неправда», — подумала вона.

— Але ти маєш визнати, що Тіш поводилася дивно цього семестру, — сказала Сью. — Вона збила мене з пантелику. Я більше не відчуваю, що знаю її...

— Це правда, — сказала Ребекка, але її думки знаходились не тут.

Дзвоник на чаювання почувся вдалині, біля головної будівлі.

— Я туди не піду! — вигукнула Сью. — А ти, Ребекко, ти повинна бути на хокейному чаюванні!

Вона швидко зібрала свої ноти та поклала у футляр до скрипки зі смичком. Дівчата прямували через майданчик до головної будівлі школи та біля їдальні розійшлися.

— Кому ти повинна віддати заяву? — запитала Ребекка, зненацька зупинивши Сью. — Ти не маєш спочатку повідомити батьків?

— Я напишу їм листа сьогодні ввечері, — сказала Сью. — Вони зрозуміють. — Вона була роздратована, але намагалася приховати це. Дівчина знала, що батьки будуть розчаровані. Та нічого не вдієш. — А заяву я здаю місіс Девеншир. Я пропустила приймальний час, але напишу її знов ввечері та перше, що я зроблю вранці, — це здам її. Тобі краще поквапитися, Ребекко.

Але Ребекка не пішла на хокейне чаювання. Навіть якщо б вона зголодніла, а цього не трапилося, у неї ніколи б не вистачило совісті з’явитися так пізно. Та крім того, у неї були термінові справи. Вона поквапилася до шкільної бібліотеки в старій будівлі, взяла велику енциклопедію та погортала її.

Вона має рацію, звісно! Якщо ти хворієш на діабет, то маєш бути дуже обережною й не їсти солодощі. Але на вечірці в Сью місіс Годжес лопала торти та трайфли, ні про що не думаючи. Ребекка могла уявити її зараз: у яскравому рожевому пальті, коли вона схопила останній трайфл просто в неї з-під носа.

Діабет?

Ребекка поставила книгу на полицю. Вона трохи тремтіла. Що тепер робити? Вона подумала про Ніколу з її світлим волоссям та янгольським обличчям, яка, здавалося, і мухи не образить. Але треба знайти ще докази, вона має впевнитися!

Як вона може дізнатися про містера Годжеса? Вона пам’ятала пошарпану стару вантажівку, на якій він приїхав на вечірку, з написом «Вантажоперевезення “Годжес”» збоку. Він, напевно, важко працював, адже приїхав одразу після доставлення чогось! Чи була одна ця вантажівка всім його бізнесом, чи існувало щось іще? Раптово вона згадала, що батько Енн Лоррімер займався перевезеннями, і це був серйозний бізнес. Вона бачила вантажівки по всьому Лондону з написом «Лоррімери» збоку та позначкою стріли. Може, Енн щось знає?

Ребекка знайшла префекта у Віллобі, гуртожитку молодшого шостого курсу, коли та готувала собі чай. Вона наважилася запитати.

— Чи знаємо ми Годжесів? Авжеж. Вони мешкають вулицею нижче. А що, Ребекко?

— Я просто хочу знати, тобто, може, ти якимось чином знаєш, чи заробляють вони купу грошей?

— Ти серйозно? — Енн була у шоці. — Яке твоє діло? Це не моя справа і точно не твоя, Ребекко. Що ти взагалі тут робиш? Ти повинна бути на хокейному чаюванні!

— Можливо, вона хоче позичити в Ніколи під відсоток? — почувся здивований голос. Піппа Феллоус-Вокер щойно ввійшла, але вона встигла помітити стурбований вираз обличчя Ребекки. Коли розгублена Беккі виходила з Віллобі, хтось м’яко торкнувся її плеча. Піппа йшла просто за нею.

— Що відбувається, Ребекко?

— Я не просто сувала свій ніс! — випалила та. — Я просто маю знати: батьки Ніколи заможні чи ні, та чи була її мати менеджером магазину!

Піппа була неймовірна! Вона не вважала це за дивину. Вона не ставила запитань.

— Залиш це мені, — сказала вона. — Ти надто запізнилася на хокейне чаювання. Йди та візьми собі щось попоїсти в «Моффатті». Побачимося там за кілька хвилин.

Ребекка сиділа в шкільній кав’ярні та пила чашку чаю, яка, здавалось, була нескінченною. Вона все ще не хотіла їсти. Невже Піппа не прийде? У приміщенні нікого не було. Потім, урешті-решт, висока елегантна постать з’явилася напроти скляних панельних дверей. Піппа ввійшла.

— Що там? — запитала Ребекка дуже стримано.

— Вони заможні, — сказала Піппа. — Також я з’ясувала, що місіс Годжес не працювала жодного дня в житті. Взагалі Брайан Годжес і Джон Лоррімер — конкуренти.

— Я би ніколи не подумала так, подивившись на нього! — вигукнула Ребекка.

— Енн каже, що він навмисно виглядає як волоцюга, та тримає гроші під ліжком! — засміялася Піппа. — Проте він працює вдень і вночі, так, немов вони у злиднях. Але фактично у його власності безліч вантажівок і влада над половиною Тотенгему.

— Хай йому грець!

— Це якось пов’язано з музичною стипендією, чи не так? — проникливо спитала Піппа. — Енн каже, що місіс Годжес — найжахливіша жінка, яка завжди хизується та намагається не відставати від Джонеси. Адже коли Енн приїхала до Требізону, Нікола теж, певна річ, мала їхати сюди. А чотири роки тому, коли місіс Годжес почула, що Енн обрали музичною стипендіаткою, вона віддала Ніколу навчатися грати на скрипці того ж тижня! Зараз вона розповіла половині Тотенгему, що цього року Ніколу оберуть музичною стипендіаткою. Бідолашна дитина!

— Хм-м-м... — промимрила Ребекка.

— Вона розповіла твоїй подрузі Сью неймовірну історію про важке життя?

— Щось на зразок того.

— Мені треба йти, Ребекко, я чергую в бібліотеці, — перервала Піппа. — Що б ти не задумала, дуже приємно бачити, як колір повертається на твої щоки!

Колір щік Ребекки був зумовлений припливом люті, хоча Піппа про це і не здогадувалася. Дівчина сиділа обурена. Бідна дитина, а як же! Поєднавши у голові всі події останнього тижня, Ребекка зрозуміла, що Нікола Годжес зовсім не була відданою Сью. Це було лише облудою. Ці ангельські погляди, світле волосся, блакитні очі лише приховували розумну, розважливу маленьку особу. Нікола була віддана лише одній людині — самій собі.

Напевно, вона нервувала через Сью від початку. Скрипалям віддавали перевагу в конкурсі. Ребекка десь читала про це. Нікола була єдиною скрипалькою, яка змагалася цього року, інші три дівчинки грали на духових інструментах. Але хто знав, що до гри долучиться Сью Мардох? Вона зуміла потоваришувати зі Сью на канікулах і запевнила себе, що у безпеці. Сью не цікавилася ідеєю стати музичною стипендіаткою!

А потім ця дурна Тіш Андерсон утовкмачила це до її голови та змусила справді зацікавитись. З цього моменту і далі Нікола випробувала всі маневри та виверти, щоб прибрати Сью зі свого шляху. Вона навіть запропонувала її на пост відповідальної за добирання матеріалів, увечері минулого четверга! Ввечері п’ятниці вона дивилася на Сью своїми великими блакитними очима та змусила її відчути сором за участь. Саме цієї миті Сью полишила ідею, як уважала Ребекка, а хокейний розклад лише був приводом.

— Це розв’язує питання, — сказала тоді Сью.

Вона вже все вирішила. Хокейний розклад не став би проблемою. Сью б, найімовірніше, обрала стипендію.

Але Нікола все ще нервувала. Першого дня семестру в неї з’явилося примарне відчуття, що з Джосс щось не так. Ребекка була з нею, коли Джосс розмовляла з Тіш на хокейному полі. Тіш, звісно ж, мала замінити Джосс — і це б стало приводом прибрати Сью з хокейної команди та переконати знов поставити стипендію в пріоритет. Нікола була готовою до цього. Уранці, коли міс Вілліс порушила це питання в їдальні, дівчинка одразу вистрибнула та запропонувала Сью на посаду Головної з ігор!

Вона вже була готова зіпсувати думку Сью про Тіш, сказавши, що та від самого початку знала про Джосс та цим обумовлювався ентузіазм з приводу музичної стипендії! Але Тіш виграла вибори, й для Ніколи все почалося спочатку. Сью виключили з команди, та її думки поверталися до музичної стипендії. Тож Нікола використала останню спробу — цю безглузду історію про хворобу матері.

А щоб закріпити результат, вона додавала проблеми щодня: змусивши людей ігнорувати матч, адже тоді всі натиснуть на Тіш, і тій доведеться повернути Сью до команди, — усвідомила Ребекка. Це було справді неймовірно.

— У тебе холоне чай! — сказала місіс Моффатт. Але Ребекка раптово скочила на ноги. Дівчина ще раз швидко все обдумала. Так і було! Тоді вона вибігла геть із кав’ярні до Будинку Джуніпер. Вона перестрибувала через сходинки, піднімаючись угору, до гуртожитку.

«Гарно придумано, Ніколо! — думала вона. — Нелегко буде вибити з тебе правду. Але я впораюся!»

Вона дістала щось маленьке з шафи Тіш та поклала до кишені.

— Передай Тіш, що я позичила це, — сказала вона Марі, яка похмуро дивилася у вікно на захід сонця над пляжем Требізон.

— Цікаво, чи Сью знову закриє фіранки цієї ночі? — зітхнула гречанка. — Це все так жахливо, ця погана атмосфера!

— Розумничка, Маро! — зауважила Ребекка, поспішаючи геть з гуртожитку.

— Я розумничка? — запитала Мара, але двері вже зачинилися. Про що, заради бога, йдеться?

Унизу Ребекка накинулася на Ніколу, яка тільки повернулася з чаювання. Вона заштовхала її вздовж коридору до маленької телевізійної кімнати й гримнула дверима. Дівчата залишилися віч-на-віч.

— Ти збрехала Сью, чи не так? — сказала вона шокованій Ніколі. — Ти сказала їй, що твоя мати дуже хвора та повинна була піти з роботи. Я все перевірила! У цій історії немає жодного слова правди!

Мозок Ніколи швидко все аналізував. Звідки дізналася Ребекка? Неможливо, щоб від Сью. Адже вона присягнулася нікому не розповідати! Мабуть, Ребекка підслухала!

— Звісно ж, це не Сью сказала тобі? — запитала вона з широко розплющеними невинними очима. — Я сказала їй, що моїй матері було не дуже добре останнім часом, і це цілковита правда, — їй не подобався вираз обличчя Ребекки. Посмішка! Вона випалила розгнівано: — Для Сью несуттєво, виграє вона Гіларі Камбервелл, чи ні!

— Це їй вирішувати, — відрізала Ребекка, — а ти йди, знайди її та зізнайся в усій брехні, що наговорила, негайно ж!

— Я не можу! — Нікола тупнула ногою. — Мене мають обрати музичною стипендіаткою, моя мати розраховує на це! Я ні в чому не зізнаватимусь! Я взагалі не брехала! Сью навіть не знала про музичну стипендію, поки ця дурна Тіш Андерсон не...

— Зупинись! — закричала Ребекка. Вона підійшла та сильно трухнула Ніколу. — Це за те, що ти брехуха! Та дякую тобі за те, що розлучила двох моїх найкращих подруг! — Вона дістала дещо з кишені й підняла догори. — Я знаю кожне слово, що ти сказала Сью.

Нікола ахнула, вона все ще тремтіла. Ребекка тримала маленьку касету. У Тіш Андерсон був магнітофон, вона його бачила! Вони, напевно, встановили його десь сьогодні та залишили ввімкнутим. Напевно, у «Гіларі»? Вона так багато розмовляла зі Сью, що не могла згадати, де точно вони були. А тепер усе було на стрічці...

— Тобі взагалі не можна дозволяти брати участь! — сказала Ребекка. — Тебе треба позбавити участі негайно ж. У мене є гарна ідея: віддати цю касету містерові Баррінгтону та ввімкнути її...

— Ні! — Нікола кинулася на Ребекку, а та встигла ухилитися. Дівчинка врізалася просто в стіну. Ребекка швидко поклала касету назад до кишені. Нікола розвернулася, сльози текли по її щоках.

— Будь ласка, ні! Не роби цього! Я зроблю все, що завгодно!

— Тоді йди та знайди Сью! — сказала Ребекка. — Я думаю, що зараз вона пише листа про вихід зі змагання своїм батькам. Зупини її. Зізнайся, чому ти хотіла, щоб вона зайняла місце Джосс, чому ти налаштувала її проти Тіш — про все.

Коли Нікола йшла до дверей ватяними ногами, Ребецці стало трохи шкода її.

— Якщо хочеш перемогти, тобі краще зробити це чесно. Якщо ти не виграєш, це навчить твою мати не базікати про тебе! Наступного разу, коли вона почне хизуватися, ти зможеш сказати їй замовкнути.

Члени хокейної команди Гіллстону сіли в автобус, готові вирушати назад. Чай був смачний, вони подивилися матч, але їм не дуже сподобалась капітан команди «Требізон».

— Ти коли-небудь бачила такий жах? — сказала одна дівчинка. — Вона мала бути весела та поводитись як господиня. Здається, вона навіть не хотіла з нами розмовляти.

— Тільки через те, що ми виграли в них!

— Решта команди вирішила, що вона була собі на думці. Ти сама знаєш.

— Одна з них навіть не з’явилася, та, зі світлим волоссям. Цікаво, що з нею трапилося?

Тіш стояла на задньому дворі Джуніперу та дивилася, як від’їжджає автобус. Вона дивилася і не мала сили навіть помахати. Як жахливо вона впоралася зі своїми обов’язками Головної з ігор. Якби тільки Джосс повернулася! Спокійна, щаслива Джосс. Вона б з легкістю прийняла гостей, все минуло 6 добре. Що вона думала там, лежачи у лікарні, коли почула, що вони програли матч з рахунком 3:0? Звісно, тепер вона може спокійно повернути до команди Сью. Якщо не зважати на те, що це навряд чи допоможе у боротьбі за Кубок. Все було марно. Все було неправильно...

Вона розвернулася та пішла назад до Джуніперу, її кучері пригладив дрібний дощик. Хтось чекав на неї в освітленому отворі дверей з розведеними руками.

— О, Тіш, бідолашна! — в очах Сью стояли сльози. — Тіш... Я була такою дурепою, це все неправда! Ти єдина, хто хвилювалася за мене весь час. Ні, не Нікола. Вона грала за себе...

— Що? — не розуміючи, запитала Тіш. — Але її мати...

— Це брехня. Ребекка з’ясувала все. Вона змусила її зізнатися.

— Брехня?

— Тож я збираюся змагатися. Тієї миті, коли я сиділа та писала батькам, намагаючись уявити їхні обличчя, я знала, що ти мала рацію. Від початку. Але я не мала вибору. А потім увійшла Нікола, вона виглядала, як обідрана кішка, — на обличчі Сью з’явилася злість. — О, Тіш, вона виявилася найнеймовірнішою лицеміркою, яких я коли-небудь бачила! Я почала вірити жахливим речам про тебе, я навіть почала ненавидіти Ребекку... Я думала, що вона на твоєму боці, проти мене. Хоча насправді вона просто вірила тобі повсякчас, а я — ні. Будь ласка, скажи, що ти вибачиш мене!

— Вибачу? — Тіш була трохи вражена, насолода переповнювала її. — Звісно! Розумна старушка Ребекка. Як, заради всього святого, вона це зробила?

— Я не знаю. О, Тіш, ходімо до неї, послухаймо про це, купімо щось та влаштуймо вечірку сьогодні в гуртожитку! Хочу витратити всі мої гроші за раз! Я розповім цю історію Дженні та Джоан, а вони — решті команди, тож вони всі побачать, що насправді ти свята та...

— Ні, нічого такого. Жодних вечірок, — коротко сказала Тіш. Вона насупилася. — Нікола Годжес виявилася невеликою жахливою неприємністю, чи не так?

— Ну, так... — Сью почувалася розчавленою.

— Тож ти небагато позаймалася сьогодні. Краще йди до «Гіларі» та відпрацюй утрачений час. У тебе залишилася решта вечора.

— Якщо ти вважаєш, що я маю це зробити, то звісно.

Сью не розуміла. Тіш упускає можливість повеселитися! Коли у них є дещо неймовірне, щоб відсяткувати. Знову вона поводиться дивно. Проте Сью не збиралася сперечатися. Їй було приємно, що Тіш повернулася, — будь-яка. Але це було однаково цікаво.