Требізон. Другий семестр

Розділ тринадцятий

Вони чекали протягом години. Новин не було. Це було жахливо. Потім дівчата дізналися, що судді поїхали до Лондона ще до чаювання. Хтось бачив, як вони від’їжджали! Має бути якесь рішення. Що трапилося?

Сью дивилась, як хвилинна стрілка її годинника повільно повзе, неспішно робить оберт. Вона похилила голову, волосся понуро висіло.

— Єдина моя версія... — сказала вона майже нечутно, — що ніхто не досяг планки цього року. Коли таке відбувається, вони не нагороджують... — її голос затих.

— Маячня! — відказала Тіш. Але вона злякалася.

— Я краще ляжу спати раніше, — сказала Сью. — Я не знаю, що зі мною коїться. Почуваюся жахливо втомленою.

— Уяви, як почувалася Тіш, — раптово сказала Ребекка. — Їй довелося багато витримати цього семестру.

— Свята Тіш! — вимовила сама Тіш, присоромлено сміючись.

— Не смійся, Тіш! — сказала Сью. Вона йшла до дверей. — Тобі не було весело.

— Ні, — погодилася Тіш. — Ребецці також.

— Нікому з нас не було весело, — підсумувала Ребекка. — Особливо через ці жахливі вибори. Якщо подумати серйозно, цей учинок не був святим з боку Тіш.

— Навіть святі можуть бути жорсткими, наче старі калоші, — сказала Сью. — Вона просто не ризикувала.

— Сподіватимемося, що це було того варте, — знизала плечима Тіш. Вона думала: «Звісно, це не через те, що ніхто не зіграв достатньо добре цього року. Має бути інша причина! Чому ще ніхто нічого не чув?»

— Так, — підтвердила Ребекка. Вона також думала: «Чому так довго? Може, через Ніколу? Благаю, нехай Сью переможе!»

І Сью перервала думки:

— Я йду спати.

Автівка місіс Мардох швидко мчала автострадою, прямуючи на захід. О котрій у Требізоні лягають спати? Її годинник показував 20:30. Вона сумуватиме за цією машиною. Її доведеться віддати банку разом із будинком та усім іншим. Вона має побачити Сью, поки та не лягла спати! Не було сенсу телефонувати, вона повинна бачити її. Вона дзвонила хлопцям до їхніх шкіл: у них усе буде гаразд, адже дідусь залишив їм грошей. Вони дотягнуть.

Але не Сью. У них більше не було можливості залишати її в Требізоні. Вона повинна ніжно сказати їй, обійняти... розповісти, що трапилось із батьком... розповісти, поки вона не дізналася в інший спосіб.

Якби тільки це трапилось не зараз, коли вона сподівається стати музичною стипендіаткою Требізону! Як іронічно це буде, якщо її оберуть, а вона повинна буде поїхати звідти. Така честь отримати безкоштовні заняття з музики — особлива можливість, без сумніву. Але це не допоможе покрити решту витрат. «Ну ж бо! Треба доїхати туди».

Хоча б Говард відпочиває. Після роботи вдень і вночі він дозволив жінці відвезти його до друзів за місто, де він зможе виспатися та не розмовляти кілька годин по телефону — це так йому потрібно! Він дуже втомився.

Було за чверть дев’ята, коли машина зупинилася біля головної будівлі Требізону, місіс Мардох також знаходилася на межі знесилення. Вона вийшла та подивилася крізь тіні на фасад чарівного маєтку. Вітер підняв край її хустки. Нагорі, в кабінеті директриси, все ще світилося, та з високих вікон бібліотеки на першому поверсі лилося м’яке сяйво. Вона бачила старшокурсниць, які ходили всередині. Двоє сиділи над книгою, схиливши одна до одної голови. Вона відчула приплив ностальгії, згадавши власні шкільні дні у Требізоні, а потім, подумавши про Сью, — величезний сум.

— Місіс Мардох?

Увійшовши до будівлі, вона дуже здивувалася, побачивши директорку школи «Требізон», яка спускалася головними сходами з простягнутою для привітання рукою. Місіс Мардох збиралася зателефонувати до школи й попередити, що приїде, та на мить пожалкувала, що не зробила цього! Сьогодні все було якесь божевільне.

— Я намагалася до вас додзвонитися, — почала міс Велбек.

— До мене?

Вони зустрілися внизу сходів.

— Ви приїхали, щоб побачити Сьюзан?

— Так! Вибачте, я мала попередити вас. Вона вже лягла спати? Я хотіла розповісти їй деякі новини... — місіс Мардох потупила очі. — Не хочу, аби вона дізналася це випадково...

— Про «Метернекс»? Вона знає, — сказала міс Велбек. — Ми намагалися зв’язатися з вами з іншого приводу. Ще з третьої години пополудні, за номерами, які ви зазначили в анкеті...

— Анкеті, міс Велбек?

— Анкеті на участь у змаганні за музичну стипендію Гіларі Камбервелл. Гадаю, ви розумієте, що п’ятеро дівчат бажають дізнатися про результати змагання і ніхто з них не чекає на це так сильно, як ваша донька. Але, звісно, ми ніколи не інформуємо переможницю про результат раніше, ніж її батьків, адже вони повинні погодитися.

— Тож? — місіс Мардох відчула тривогу.

— Сьюзан відірвалася на двадцять очок від своєї найближчої суперниці. Ви даєте згоду на те, щоб ваша дочка стала музичною стипендіаткою Гіларі Камбервелл цього року?

Місіс Мардох похитала головою. Їй хотілося плакати. Невже вона здолала таку дорогу з Лондона, аби почути це!

— Вибачте, місіс Велбек...

— Ви ж, звісно, знаєте, що стипендія надає безкоштовні заняття музикою та покриває витрати на подальше навчання в Требізоні?

— Всі витрати? — ахнула місіс Мардох. — Ні, я не знала!

— Я так і думала, — сказала міс Велбек. Нарешті па її обличчі з’явилася усмішка. — Пропоную піти до Будинку Джуніпер та розповісти гарні новини вашій дочці. Ми можемо, звісно, попросити матрону розбудити її.

Але Сью не спала, коли матропа прийшла сказати їй надягти халат і спуститися вниз. Ані Ребекка, ані Тіш, ані будь хто ще з дівчат шостої кімнати не спав. Усі вже знали про батька Сью. Це мало випливти на поверхню. І вони нескінченно обговорювали стипендію...

— Твоя мати приїхала з самого Лондона, щоб побачити тебе. Міс Велбек зустріла її, і вони чекають па тебе внизу, — повідомила матрона. Сью не могла приховати хвилювання. — Мені здається, у них для тебе гарні новини після усього того, що тобі довелося почути сьогодні.

Досить було одного погляду на обличчя матрони.

Сью стрибнула в халат і побігла до дверей, а Тіш за нею. Сьюзан сміялася та плакала одночасно.

— Сью, твої окуляри! — А потім: — Ти зробила це! Ти виграла, Сью!

Коли Сью пішла, Тіш увімкнула музику на своєму магнітофоні на повну гучність. Вона схопила Ребекку за руку, і вони кружляли гуртожитком, стрибали на ліжка, кричали від радощів. Щоб довершити цю радість, вони влаштували першу гарну битву подушками за декілька останніх тижнів, й усі інші мешканці кімнати номер шість приєдналися до них.