У давній давнині були створіння

Розділ третій. Пір’я грифона

У давній давнині…

У безмежних степах старої Скіфії, у ту пору, коли вигорає трава й вітер голосить над рівнинами, молодий кочівник виявив дивоглядного і знесиленого звіра, що згорнувся калачиком під скельним виступом.

Це дивне створіння не було схожим ні на що з того, що він бачив за все своє життя. Воно мало темне тільце кота, але і дзьоб, і кігті та крила хижого птаха. Звірятко було геть ослабле і тремтіло від холоду. Ребра в нього проступали крізь хутро. Якби молодик не знайшов його тоді, то воно б точно загинуло. Але хлопець підняв звіра, загорнув у ковдру й відніс до теплого вогнища в його таборі.

Цей юнак походив із бідного мандрівного племені. Вони тримали невелику отару овець і з їхньої вовни ткали килими, які везли задля продажу на південь до великих купецьких караванів. Вони покладалися на ласку вовків і погоди, але ні те, ні інше не було до них милосердним. Їхнє життя було тяжким, і вони ніколи не мали достатку. Вони не могли дозволити собі ще один голодний рот, і тому коли хлопець приніс створіння до теплого вогнища, старійшини племені наказали позбутися його.

Але молодик не послухався. Натомість він ділився з тваринкою своєю порцією їжі й облаштував їй місце для сну у своєму сімейному шатрі.

Тієї ночі створіння з натоптаним животом спало на килимку з теплої вовни. Наступного дня старійшини знову наказали хлопчині позбутися звіряти, але він знову відмовився це зробити, ділячись із ним своєю порцією їжі і вклавши спати на килимку свого намету.

На третій день створіння достатньо зміцніло, щоби розпра­вити крила й полетіти. Молодик, ослаблий через недоїдання, не зміг нічого вдіяти, коли воно здійнялося в небо і щезло, залишивши після себе лише одну пір’їнку.

Щодня хлопець поглядав на небо, сподіваючись уздріти хоч якийсь знак присутності цього створіння, і щоразу він розчаровувався. Змінилася пора року, і земля вкрилася льодом, і незабаром настав час для племені вирушати в теплі краї на південь. Молодик сумував, що більше ніколи не побачить маленького створіння.

Зима того року була суворою. Купецькі каравани траплялися рідко, а килими ніколи не приносили достатньо прибутку. Річки та струмки ледве текли. Вівцям не було де пастися, а плем’я ледве животіло.

Але одного дня хлопець побачив знайомі обриси створіння, що ширяло в небі, і пішов за ним. Створіння привело його до бурхливого джерела й захищеного зеленого оазису довкола нього. І до кінця цього сезону юнак та його плем’я мали достатньо води, а їхні вівці мали вдосталь трави й чагарника для випасу. І хоча крамарство йшло сяк-так, вони не надто тим переймалися.

Коли пора року знову змінилася, плем’я вирушило на північ до високих степів. Їхні отари добряче розжиріли на соковитих травах, що вибуяли того року. Однієї ночі напали вовки й забрали десять овець.

Наступної ночі всі чоловіки та підлітки племені почали вартувати отари, вдивляючись у безпросвітну пітьму в пошуках хижаків.

Але вовки не прийшли. Натомість люди племені почули страшний звук, що долинав із самого серця ночі. Вранці вони виявили п’ятьох пошматованих вовків. Після цього жоден хижак не турбував їхніх отар.

Це було наприкінці того північного сезону, коли запаси їжі у племені закінчилися. Втративши стільки овець через вовків, люди не могли дозволити собі зарізати ще одну. І хоча вони розставили сільця на кроликів та пернату дичину, їхні пастки залишалися порожніми. У відчаї плем’я послало в степ мисливські загони, але всі вони поверталися з порожніми руками.

Люди племені відчули страх перед мандрівкою на південь. Без їжі деякі з них неодмінно помруть з голоду на шляху. Але якщо б вони залишилися там, де були, зима була б не менш жорстокою. Не було іншого вибору, окрім як спробувати досягти південних земель.

Напередодні їхнього від’їзду людей налякав шум великих крил у повітрі над ними.

Не було жодних сумнівів, що створіння, яке спустилося на землю, було грифоном, або ж ширдалом, як називали їх давні перси. У кожному кігті була затиснута щойно вбита антилопа. Грифон приземлився посеред табору кочівників. Він поклав свої дари до ніг юнака, який урятував його.

Кочівники пережили цю зиму, і багато інших потому. Хлопець згодом став ватажком свого племені, і хоча життя під його орудою не було легким, але все ж не настільки й тяжким. Багато сезонів опісля, коли він передав своє правління наступній лідерці племені, він також передав їй і перо ширдала.

А вона своєю чергою передала перо новому ватажку, а той іншому, і так тривало доти, допоки ніхто не міг достеменно сказати, було це перо орла, чи перо стерв’ят­ника, чи, можливо, перо ширдала, та й узагалі — історія юнака була правдою чи просто казкою, яку можна розповісти біля вогнища, коли ночі стають довгими. Проте люди племені розуміли, що деякі речі можуть бути прав­дивими й неправдивими водночас, і що ця історія — як нитка, яку можна вплести у цілий світ, доки вона не стане міцною, ­наче килим під ногами. Тож вони оберігали пір’їнку та по­в’язану з нею історію, передаючи і те, і друге з покоління в покоління.

І серед візерунків на витканих ними килимках завжди був присутній ширдал — але лише по краях, — проте побачити його могли лише найзіркіші.