Розділ десятий. Найсамотніший чоловік у світі


Сем мав привітне, засмагле обличчя та добрі очі. Він кермував із покірним спокоєм, перемежовуючи легкі короткі діалоги із ввічливим мовчанням. Він розповів мені, що його сім’я родом із Мексики. Він переїхав із Сан-Дієґо місяць тому, аби отримати цю роботу. Зарплатня висока, і водії тут менш агресивні. А Гораціо Прендерґаст був гідним, хоча й іноді якимось наче зреченим, босом.

— Але хто він? — запитала я.

— Ти коли-небудь чула про «Звіринець»? — Я похитала головою. — Ти не знаєш про нього, бо він тобі ще не знадобився, а коли знадобиться, тоді вже стовідсотково про нього дізнаєшся. Це програмне забезпечення, розроблене для обробки по-справжньому великих баз даних. Нафтові компанії користуються ним. Військові, банки, надважливі дослідницькі установи й таке інше. Загалом кажучи, Гораціо створив його й заробив на цьому купу грошей.

Швидкий пошук вивів його ім’я прямо в середині списку найбагатших людей світу. Декілька фото, які знайшлися в інтернеті, показали вражаюче обличчя з різкими та гостри­ми рисами, пишним сивим волоссям, коротко підстриженою бородою й очима, що майже сховалися за густими бровами. «Це і є Гораціо» — підтвердив Сем, коли я показала йому одну з фотографій.

Із якоїсь причини я почувалася безпечніше, ніж пер­шого разу, коли полетіла на зустріч зі звіром. Може, тому, що цього разу їхати було не так далеко. Можливо, тому, що цей мій клієнт був знаний і шанований. Чи може, я просто починаю звикати до цієї роботи. Ми перетнули Каркінезьку протоку й попрямували на схід повз нафтопереробні заводи, допоки не виїхали на автомагістраль. Ми проїхали через Ферфілд, Вакавілл і Девіс, після чого об’їхали околиці Сакраменто, просуваючись усе далі на схід, допоки нарешті не з’їхали з шосе в передмістя з низькими пласкими будинками й зеленими газонами. Безумовно, гарне місце для проживання, але навряд чи годиться для мільярдерів.

— Куди ми їдемо? — запитала я.

— Уже доволі близько, — відповів Сем.

Будинки ставали все більш порізненими, а проміжки поміж ними дедалі ширшали й ширшали. Подекуди росли дуби й тополі, великі порожні галявини сухої трави. Незабаром ми опинилися на путівці, обабіч якого стелилися відкриті землі, всіяні рядами темних дерев. Попереду вузька, ніяк не позначена смуга дороги повертала вправо, у густу хащу верб. Сем пригальмував і тоді повернув.

— Тут нічого немає, — сказала я.

— Ти не можеш бачити того з дороги, — відповів Сем.

Ми перетнули маленький міст із дерев’яних балок. З іншого боку був високий паркан із високими металевими воротами, що відчинилися всередину, щойно ми наблизи­лися. За огорожею були розташовані будинки — звичайні квадратні багатоквартирні будинки, які на вигляд були досить одноманітними. Тут були люди, які гуляли або сиділи під деревами, втупившись в екрани ноутбуків, чи стояли у невеликих гурточках і розмовляли. Сем помахав рукою одній із таких груп, коли ми проїздили повз, і вони, усміхнувшись, помахали йому у відповідь та вигукнули його ім’я. У них були засмаглі обличчя та бруд на джинсах.

— Ласкаво просимо у «Звіринець», — сказав Сем із гордовитою усмішкою.

Вдалині, на невеликому пагорбі, я розгледіла будівлю, що виділялася з-поміж інших. Вона не була квадратною, і вона не була типовою. Це був блискотливий палац зі скла та сталі, з білосніжними стінами й покітним дахом. Цей палац здіймався над вершиною пагорба, неначе великий корабель на хвилі. Два його крила розходились по обидва боки, так що здавалося, ніби він тримає всю вершину пагорба в металево-скляних обіймах.

— Що це за місце?

— Раніше тут була військова база, — сказав Сем. — Він переробив її. Тут є квартири, кафетерії, робочий простір, усе.

— Ви тут живете?

— Переїхав заради роботи, — відповів він. — Квартира, харчування, тут про все подбали. Тут є спортзал, басейн. Квартири, звісно, не шикарні, але чисті, і їжа тут смачна. І все це безкоштовно.

— Що тут відбувається? — запитала я. — Хто всі ці люди?

— Усі тут працюють на Гораціо, — відповів Сем. — На «Звіринець». Тут розташований корпоративний офіс. Також є ферма, трохи великої рогатої худоби, трохи овець. Багато інших речей.

Я ніколи не бачила чогось подібного. У певному сенсі це нагадало мені школу, як звичайним ділом формуються групки та гурточки. Але в школі панував безлад. Кожен дотримувався свого власного плану, навіть у тісній групі. Твої друзі могли відлучитися посеред розмови, ганяючи за чимось чи кимось стороннім, і все, що тобі залишалося — спостерігати, як вони зникають. Проте «Звіринець» одразу справляє враження місця, де кожен працює над одним і тим самим. Фермери, кухарі, інженери, водії — всі на одній хвилі, або, принаймні, всі варяться в одній і тій же воді.

— Гораціо також тут живе? — запитала я.

— Живе, працює, все разом, — відповів Сем.

Щойно ми під’їхали до головного входу палацу на пагорбі, металеві вхідні двері відчинилися на безшумних завісах, нам назустріч вийшла жінка з темною шкірою, високими, лискучими вилицями та обличчям бійчині. Вона була в окулярах і строгому костюмі, а під пахвою тримала планшет. Вона запросила мене ввійти швидким, майже шаленим жестом, так що я відчула себе і спізнілою, і важливою водночас.

Усередині стелі були високі, і кожна поверхня переливалася у сонячному світлі, що пробивалося крізь величезні вікна на стінах та мансардні люки. Тут були меблі — чисті, акуратні дивани, крісла та столи, але було важко уявити, що в цій кімнаті можна почуватися комфортно. Кожен кут здавався достатньо гострим, щоби поранитися. Коридори розгалужувалися в обидва боки, продовжуючись за межами видимості.

— Ходімо, — сказала жінка, рушаючи одним із довгих коридорів. — У нього немає цілого дня.

Кабінет Гораціо виявився просторою кімнатою з широкими вікнами. Масивне полотно на одній зі стін було забризкане одним плеском червоної фарби, наче на ньому розтяли гігантську артерію. В центрі кімнати стояв довгий чорний письмовий стіл. Коли ми увійшли, шкіряне крісло за цим столом повільно повернулося до мене. У ньому сиділо обличчя з фотографій, які я щойно розглядала.

Гораціо Прендерґаст підвівся, аби привітатися зі мною. Він був високий та худий, і такий самий кутастий, як і його меблі, що їх я бачила у вестибюлі. Його сиве волосся було відкинуте назад з насупленого чола, демонструючи вампірський «мис вдови», і все це закінчувалося густою хмарою кучерів біля основи шиї. Його борода окреслювала міцну щелепу. Він був одягнений у світло-сірий костюм без краватки та з розстібнутою на два ґудзики сорочкою. Товсті чорні окуляри відбивали синє світло екранів його комп’ютерів — єдиний натяк на якісь інші барви. На його широких губах затишно спочивала усмішка. Він озирнувся на картину позаду себе.

— Будь обережною, — сказав він. — Вона гіпнотизує. Дякую тобі, Ейво.

Жінка вийшла з кімнати, коротко кивнувши головою, і зачинила за собою двері.

— Мені було дуже жаль отримати звістку про твого батька, — промовив Гораціо.

— Дякую, — відповіла я.

Він вказав на крісло через стіл від нього, а потім спостерігав, як я перетнула кімнату, аби сісти.

— Я був також стурбований цією новиною, — сказав Гораціо. — Те, як він… Що ж, я б хотів тобі допомогти. Ми ще повернемося до цього.

— Вона сказала, що ви зайняті.

Він усміхнувся:

— Я постійно зайнятий. Світ сам себе не виправить.

Десь у його словах був прихований жарт. Я побачила, як загорілися його темні очі. Але я нічого не зрозуміла.

— Вони сказали мені, що гном потребує допомоги, — сказала я.

Гораціо знову розсміявся, а тоді рвучко зняв окуляри й акуратно поклав їх на стіл.

— Так, потребує, — відповів він, — але ти тут не через це.

— Я не розумію, — сказала я.

— Ти ознайомлена з роботою батька?

— Трохи, — відповіла я, — ще вчуся.

— Ми всі вчимося в якомусь сенсі, — сказав Гораціо.

Він відкинувся на спинку крісла й мовчав, як мені здалося, цілу вічність. Потім подивився на мене, його очі розширились, і в них світився подив.

— У джунглях Амазонки, — почав він, — живе ство­ріння з гігантським рубіном, що росте посеред чола. Звуть цього звіра карбункул. Ти щось чула про карбункула, Маржан?

— Карбункул?

Чи розповідав мені колись батько історію про таке створіння? Я не могла пригадати.

— Це нормально, — сказав Гораціо, — Про нього мало хто знає. Карбункул сором’язливий і недовірливий. Майже нічого невідомо про його звички в дикій природі. Що ми точно знаємо, то це те, що раз на рік карбункул линяє. Він скидає свій камінь, а натомість відрощує новий.

— Можна було б подумати, що джунглі всіяні самоцвітами, — продовжував він, — але зі старим рубіном трапляється щось трагічне в процесі линяння. Він руйнується. Безцінний самоцвіт перетворюється на нікчемний пил через кілька миттєвостей після линяння. — Гораціо зробив жест рукою, ледь розтиснувши кулак, так ніби різкий вітер розігнув його пальці й розкрив долоню до мене. — Якщо камінь насильно видалити, чи якщо карбункул помирає — те саме.

Він поглянув униз на свою відкриту долоню:

— Кажуть, що єдиний спосіб роздобути рубін карбункула — це… щоби сам карбункул добровільно віддав його тобі. А він віддасть свій камінь тільки щиросердій людині.

Гораціо поклав обидві руки на стіл і багатозначно поглянув на мене.

— Отже, ви хочете, — промовила я, — щоби я вирушила в Південну Америку, знайшла карбункула й переконала його віддати мені рубін?

Мене розсмішила сама думка про те, що я можу якимось чином претендувати на звання «щиросердої».

Його очі розширилися від захоплення.

— Що ж, — промовив він, — ти ж прагнеш виклику, чи не так? Я майже схиляюся, щоб сказати «так», просто заради того, щоби побачити, що ти знайдеш, — він розсміявся. — Але ні. Тобі не доведеться заходити настільки далеко.

Після цього Гораціо підвівся й рукою дав знак, щоб я пройшла за ним. Він вивів мене з кабінету й повів довгим кодиром. У кінці коридору був ліфт. Гораціо натиснув кнопку, і двері розсунулися. Він жестом запросив мене увійти, а потім зайшов сам. Двері зачинилися за нами. Одним довгим пальцем він натиснув кнопку «вниз». Ми почали спускатися.

— Куди ми прямуємо? — запитала я.

— Ти колись задумувалася про те, як вони обирають нас? — запитав він. — Створіння? Я весь час думаю про це. Я мав честь зустріти таких самих, як я, інших обраних. Ніхто не може бути впевненим. Вони не є нагородою, хоча можуть бути корисними. І вони також не є покаранням, хоча вони можуть покарати. Вони тут не для того, щоби врятувати нас чи проклясти. Вони нічого не пояснюють. Вони просто з’являються в нашому житті одного дня, і тоді ось вони — повноцінні, досконалі й однозначні.

Що нижче ми спускалися, то холоднішим, сухішим та густі­шим ставало повітря. Здавалося, ніби вдихаєш камінь.

— Ми одні з небагатьох, хто знайшов їх у своєму житті, хоча ми й не найрозумніші люди у світі, — продовжував він. — Ми також не обов’язково найхоробріші, чи найдобріші, чи навіть найлихіші. Ми звичайні люди. І попри те ці тварини роблять нас чимось більшим. Важко не побачити в цьому якийсь елемент долі, не відчути, що ти обраний для важливої мети. Важко не уявити себе в певному сенсі винятковим.

— Ви багатий, — сказала я. — Хіба це не робить вас винятковим?

Гораціо усміхнувся.

— Мені казали, — сказав він, — що спільним знаменником є самотність.

Ліфт почав сповільнюватись, і очі Гораціо заблищали від пустотливого захвату.

— Якщо це правда, — продовжував він, — то я, либонь, найсамотніший чоловік у світі. Можливо, це також унікальна властивість.

Ліфт нарешті зупинився. Ми були глибоко під землею. Двері відчинилися, і перед нами постав довгий, широкий коридор. Над головою здіймалася висока дугоподібна стеля з грубого каменю. Підлога була встелена гладкою, холодною мармуровою плиткою.

Більшість освітлення в коридорі, здавалося, йде від стін, і щойно я вийшла з ліфта, то зрозуміла чому. З обох боків коридор від підлоги до стелі був облицьований скляними панелями. Світло — найрізноманітніші види світла — просвічувалося крізь скло, створюючи своєрідну клаптеву мозаїку з ніжних тонів — помаранчевого, синього, зеленого.

— Що це за місце? — запитала я, і мій голос луною пронісся по довгій кімнаті.

— У минулому це була частина ракетної шахти, — відповів він. — Тепер це… дещо інше.

Гораціо розвернувся й пішов коридором.

За скляними панелями розташовувалися кімнати різних розмірів і форми. Одні були маленькими й неглибокими, а інші тягнулися в темряву. Це місце нагадало мені зали африканської савани, які можна побачити у великих природничих музеях, де на тлі фальшивих пасовищ з намальованим небом стоять опудала левів і антилоп.

У міру того як ми йшли, я помічала обриси чогось, що ковзало, безладно пересувалося й ховалося серед скель і дерев у їхніх вольєрах. На перший погляд, вони були занадто боязкі або занадто швидкі, щоб я могла їх чітко розгледіти. Я навіть не була впевнена, чи взагалі їх бачу. Потім в одному з вольєрів крихітне мерехтіння підпливло до скла й безстрашно зависло на рівні моїх очей. Я зупинилася. Здавалося, що воно манило мене до себе.

Я підійшла ближче, Потім іще ближче. І ще ближче, аж поки моє обличчя не втикнулося в скло. Доки не залишалося жодних сумнівів у тому, що знаходиться по той бік.

Воно висіло в повітрі на бабчиних крилах, які тихо дзижчали крізь скло. Воно було голим і лисим із голови до п’ят. Тіло на вигляд було майже як людське в мініатюрі, але руки й ноги були довшими, ніж мали б бути, і геніталії, точніше те, що я повважала геніталіями, були для мене невідомими. Бліді кінцівки звисали мляво й розслаблено, ледь-ледь погойдуючись у повітрі. Допитливі очі мерехтіли, як чорні діаманти на округлому білосніжному обличчі.

— Це феї, — сказав Гораціо, і я відчула, як світ наче крутнувся навколо мене.

Я відступила від скла, і відчула всю ваготу незвичайних, дивних очей, що втупилися в мене.

В одному з вольєрів з гілок гіпсового дерева злітали птахи з крилами з чистого сонячного світла і збуджено щебетали один з одним.

— Птахи аліканто, — прошепотів Гораціо, — з Чилі.

В іншому вольєрі був білий золоторогий олень, що виглядав із заростей вересу.

— Золоторіг, родом зі Словенії, — сказав Гораціо.

Ще нижче була істота зі сріблястою лускою й темною ­гривою, яка ковзала під поверхнею кришталево чистого ­басейну.

— Макара, з озера в горах Аннапурна, — сказав він.

І так далі, і так далі. Кожна історія, яку коли-небудь розповідав мій батько, жила, дихала і спостерігала за мною.

— Що думаєш про це? — запитав Гораціо.

— Як… — тільки і промовила я.

— На це йдуть роки, — сказав він, — багато терпіння та досліджень. Але в цьому теж є частина задоволення. Пере­гляд супутникових фотографій, трудових книжок, свідоцтв про смерть. Пошуки тієї маленької деталі, яка просто не вкладається в загальну картину.

Він подивився на довгий зал, на ряди вольєрів, що кишіли дивними й неможливими істотами.

— Всі вони займають якесь місце в житті людей, якщо знаєш, як їх знайти.

Кожен вольєр був коробкою з неймовірним чудом. Серед вугільної грані кам’яного вогнища ковзала саламандра, чорна і гладка, а її шкіра переливалася й вилискувала, як в амфібій. На краю темної печери пара величезних, вузлуватих чотирипалих рук повільно стискалася в кулаки («Кам’яний велетень, — прошепотів Гораціо, — дуже лютий»). Здоровенний кіт спостерігав за нами з високого кам’яного сідала, помахував своїм хвостом і шкірив зуби.

— Мій батько знав про це все? — запитала я.

— Звісно, — відповів Гораціо, — він доглядав за деякими з них.

— Скільки? — запитала я. — Скільки їх тут?

— Сто сорок п’ять, — відповів Гораціо.

Ліворуч від мене струнка змія з сапфірово-блакитними очима розмотувалася з гілки дерева і здіймалася в повітря, неначе ковзаючи у воду. Гораціо спостерігав, як граційно ковзає по стовбуру дерева ця змія, і як її язик виблискує сріблом поміж витонченими щелепами.

— Ти знаєш, чому вони існують? — запитав він. Я похитала головою. — Навряд чи хтось знає відповідь на це запитання. Але в мене є теорія. Я вважаю, що вони щось більше, ніж здаються нам. Вони не просто плоть і кров, хоча, як доводить праця твоєї родини, вони є з плоті та крові. Але вони, крім того, є і чимось більшим. Я гадаю…

На нього найшов спокій. Гораціо спостерігав за змією, яка хвилеподібно звивалася по вольєру, перебуваючи на ­декілька дюймів вище вкритої листям підлоги. Потім він повернувся до мене.

— Отож, — сказав він, — для мене вони є підтвердженням того, що все можливо, і що це скарб, дорожчий за будь-яке інше багатство.

Це були не ті слова, які він збирався сказати хвилину тому.

Він розвернувся і продовжив іти, поки ми не дійшли до вольєра, що був значно більший за більшість інших і повністю темний. Біля нього він зупинився. Я зробила вдих, і повітря здалося мені густим і гнилим. Мої ноги зроби­лися ватними. Мені здалося, що я ось-ось знепритомнію.

— Ти відчуваєш це, чи не так? — промовив Гораціо. — Ти зблідла.

Я випросталася. Темрява по інший бік скла, здавалося, пульсувала злом. Я хотіла бути якомога далі від неї, наскільки це було можливо. Але я не могла відвести погляд. Тіні кишіли невидимими жахіттями.

— Що у біса там? — запитала я.

— Це, — відповів Гораціо, — мантикора.

Мені здалося, що я побачила, як щось ворухнулося, можливо, тулуб — довгий, звивистий і хижий. Дуже слабкий натяк на обличчя, що на мить виринуло з темряви. Але якщо там щось і було, то воно зникло, перш ніж я встигла розгледіти щось більше.

Гораціо також змінився. Він, здавалося, став вищим, нена­че мінлива темрява за склом живила щось всередині нього.

— Вона жахлива, чи не так? — промовив він, але не поворухнувся з місця. — Іноді, коли я почуваюся особливо відважним, я люблю стояти тут і спостерігати, чи не вийде вона з темряви.

— Навіщо ви це робите?

— Ми повинні боротися зі своїми страхами, якщо хочемо стати кращою версією себе. Вона ввібрала в себе більшість страхів та кошмарів, від яких ніхто не прокидається.

Він затих на секунду, ніби сам боровся зі своїми страхами в темряві.

З кінця коридору донісся стукіт підошов. До нас наближалися двоє людей — невисокий чоловік з оливковою шкірою й висока жінка. Чоловік був одягнений у білий лікарський халат і йшов гордою, човгаючою ходою, наче маленький король, що оглядає свої володіння.

Жінка була суворою, з холодним поглядом і майже зримим інтелектом. В її ході, поставі, стрижці була безжальна грація. На ній була шкіряна куртка фіолетового відтінку на самому краю видимого спектра. Її шкіра була безкровною, крижано-білою. В одній руці вона несла шкіряний портфель з документами.

— О, — промовив Гораціо, — докторе Батіст, Ерза. Дякую, що приєдналися до нас. Це Маржан Дастані. Вона тут через карбункула.

Чоловік, доктор Батіст, підійшов, щоби стати поруч із Гораціо. Він озирнувся й оглянув мене з ніг до голови з явним презирством. Жінка, Ерза, трималася подалі від вольєра мантикори. Вона кивнула в мій бік і, як мені здалося, усміхнулася, хоча через тіняву було важко сказати.

— Доктор Батіст — керівник нашої медичної команди, — сповістив Гораціо. — Він доглядає за всіма цими тваринами.

— Навіть за цією? — запитала я, вказуючи в темряву.

Доктор Батіст кинув на мене зневажливий погляд. Припускаю, він збирався промовити уїдливий коментар, але перш ніж спромігся хоч на слово, щось промайнуло всередині вольєру й сильно вдарило по склу прямо під моїм облич­чям. Я підскочила і скрикнула. Доктор Батіст також підскочив. Мені здалося, що я почула, як Ерза засміялася — чи то з мене, чи то з доктора, було важко сказати. Гораціо так і стояв незворушно на місці, коли чорний, сегментований хвіст скорпіона опустився на піщану підлогу загону, а потім потягнувся назад у темряву.

— Ми видалили мішечки з отрутою, — сповістив доктор, трохи отямившись, — але жало все ще може проткнути артерію.

Я зробила крок до скла. Те, що я вважала за темряву, вияви­лося насправді похмурим відтінком помаранчевого. Я приту­лилася обличчям до товстого скла і вдивлялась у тьмяне світло. Сухий жар випромінювався зсередини. Спочатку я нічого не бачила. Потім темрява розсунулась, і з’явилося обличчя.

Легенда твердить, що мантикора має хвіст скорпіона, тіло лева та людське обличчя. Я б сказала, що це приблизно так, крім обличчя. На ньому є шкіра, два ока, один ніс, один рот, більш-менш у всіх очікуваних місцях. Але немає нічого людського.

Той, хто його туди помістив, і гадки не мав, для чого насправді дано обличчя чи як люди користуються ним. Ми не помічаємо, наскільки рухливе людське обличчя і як багато людського є в цих незначних тиках чи посмикуваннях, поки не побачимо протилежне. Брови мантикори були гладенькими, наче галька. Повіки не кліпали. Ніздрі не роздувалися ні на йоту. Кутики губ були ледь підняті в подобі усмішки, а поза тим обличчя мантикори було абсолютно порожнім — гладка маска смерті на блідій шкірі. І навіть той натяк на усмішку, здавалося, застиг на місці. Обличчя мантикори не мало жодного натяку на емоції, жодних ознак життя.

Окрім її очей — червоних, котячих, що втупилися в мене, відстежуючи кожен мій рух. Тривалий час ми просто дивилися одне на одного, намагаючись зрозуміти. Потім, дуже повільно, мантикора виринула з темряви. На її лев’яче тіло вперше пролилося світло. Під темним хутром мантикори запульсували товстезні м’язи. Вона випросталася на широких, пласких лапах, не зводячи з мене очей.

Хворобливий жах пронизав мене наскрізь. Я не хотіла наближатися до цієї тварини. Я не хотіла відчувати те, що відчувала вона, чи знати те, що знала вона. Я не хотіла всього цього у своїй голові.

Щойно її лапа опустилася на підлогу, мантикора видала високий, ніжний нявкаючий звук. М’язи її лап смикнулися. Вона зробила ще один крок, і знову видала тихий стогін. Її обличчя не виражало жодних емоцій.

— Що це? — запитала я. — Що це за звук?

— Вона завжди так робить, коли рухається, — сказав доктор.

Ще одна лапа опустилася. Ще один свистячий стогін болю.

— Коли вона ходить, — сказала я.

— Я так і сказав, — промовив доктор.

— Ні, ви сказали: «коли рухається». А це відбувається, коли вона ходить.

Ще одна лапа обережно опустилася. Ще одне скімлення, і саме в той момент, коли мантикора ступала на землю. Я відчула запаморочливий трепет тріумфу, майже достатній, щоб заглушити страх. Я точно знала, що з нею було не так. Я повернулася до лікаря.

— Їй видалили кігті, докторе Батіст?

Лікар застиг:

— Я сподіваюся, ви не піддаєте сумніву наші можливості. Ми маємо найсучасніше хірургічне обладнання у світі, найкращий заклад та найдосвідченіший персонал, яких нема в жодній приватній клініці світу.

— Ви видаляли їй кігті? — продовжувала допитуватися я.

— Ми провели стандартну, мінімально інвазивну про­цедуру.

Я могла б закінчити на цьому розмову. Так, напевно, було б краще для всіх нас, якби я це зробила. Але я не могла втриматися.

— Ви провели тендонектомію.

Гораціо окинув мене здивованим поглядом. Я пояснила:

— Він перетяв сухожилля, які давали їй можливість випускати кігті. Хіба не так, докторе?

Придивляючись ближче до лап мантикори, я могла бачити крихітні трикутники чорного кератину, що тягнулися з кожного пальця.

— Ви встановили пазурі так, аби їх можна було побачити, але щоб вони не могли поранити, а потім ви перетяли сухожилля. Чи не так?

Доктор мовчав.

— Кігті вросли в її шкіру, — заявила я. Це було очевидно. Очевидніше не буває. Наша клініка за всі роки пролікувала принаймні дюжину домашніх котів із такою самою проблемою, і це завжди злило мого батька. — Ймовірно, що вони проросли у м’язи чи кістки. Ви повинні це вилікувати, інакше вона буде мучитися до кінця свого життя.

Доктор перевів погляд із мене на Гораціо.

— Це сміхота! — заволав він. — Цій дівчинці скільки? Дванадцять? Вона взагалі не мала би тут бути.

— Мені п’ятнадцять, ти, зарозумілий засранцю, — сказала я. — І ти знаєш, що я права.

Гораціо якусь мить помовчав, потім поглянув на мантикору, яка все ще дивилася на нас зі спокійною злобою. Потім поглянув на доктора. Потім поглянув на мене.

— Ти впевнена?

— Ви можете зробити рентгенівський знімок і переконатися особисто, — сказала я, — але я впевнена.

Гораціо замислився, доктор Батіст витріщився на мене, а Ерза, десь у темряві, ймовірно, насолоджувалася цією ситуацією.

— Цікаво, — сказав нарешті Гораціо. — Ми обговоримо це пізніше.

Після цього він знизав плечима й повів нас далі. Відчуття хворобливого жаху ще довго не покидало мене, навіть коли чорний вольєр із мантикорою зник з поля зору.

Нарешті ми зупинилися біля скляної панелі, крізь яку виднівся густий, вільглий ліс.

З гілок товстих дерев інжиру звисали в’юни, а менші паго­ни тягнулися до крони та сонячного світла. Вологий туман над склом надавав усьому краєвиду якогось м’якого, розмазаного вигляду.

— Карбункул, — сказав Гораціо. — Вона зазвичай перебуває в кінці вольєру.

— Що я повинна робити? — запитала я.

— Змусь її віддати тобі камінь, — сказав він. — Вона повин­на віддати його тобі добровільно, інакше нічого не вийде.

— Чому ви так впевнені, що вона захоче це зробити?

— У тебе щире серце, — сказав Гораціо з усмішкою.

— Ви, мабуть, погано мене знаєте, — відповіла я.

— Ну, цей факт і твої унікальні здібності… — Гораціо збирався сказати щось іще, але йому перехопило подих. — Ось і вона, — прошепотів він.

Він вказав на ворушіння в заростях папороті. Із найдальшого закутка вольєра з’явилося створіння, завбільшки як середнього розміру собака. Промінь світла впав на щось кругле та червоне, і воно спалахнуло яскраво, наче вогонь. Потім ця істота попрямувала в іншу гущавину і зникла.

— Ти зможеш це зробити? — запитав Гораціо.

— Можу спробувати, — відповіла я.


Невеликі двері, розташовані поміж двома вольєрами, вели до вузького коридору, що своєю чергою вів до вхідних дверей загону. Доктор Батіст пішов за мною по коридору й відчинив двері до вольєра карбункула.

— Нехай щастить, — сказав він і простягнув мені пару хірургічних рукавиць.

Після цього доктор відчинив двері, і я увійшла до тропічного лісу.

Повітря було парким, густим та насиченим запахами. Вода скрапувала з широкого листя рослин, схожих на доісторичні. Над головою смуги променистого освітлення створювали ілюзію сонячного світла, а листоподібний сітчастий навіс відкидав плямисту тінь на землю. Моє взуття занурилося у вологу землю.

Вдалині вольєра знову спалахнув червоний самоцвіт. Карбункул метнулася за стіну з коріння інжирового дерева, крізь зарості підліска, і зрештою вискочила на невеличку галявину, де зупинилася, сіла навпочіпки й насторожено спостерігала за мною.

Карбункул була на вигляд і рухалася, як величезний заєць. Вона мала темне хутро, довгі вуха й чорні, як смола, великі круглі очі. Посередині її голови, прямо під тим місцем, де починалися вуха, була гладенька червона ґуля, схожа на рану, допоки вона не зблиснула на світлі яскравим багряним спалахом. Найкращим було те, що вона не була мантикорою.

— Привіт, дівчинко, — сказала я.

Карбункул понюшила повітря.

— Я Маржан, — назвалася я. — Маржан Дастані, якщо тобі це про щось говорить.

Карбункул навіть не поворухнулася.

— Я не виню тебе, — продовжувала я. — Для мене це також нічого не означає. Принаймні не настільки, як для них.

Я жестом вказала на вікно, і карбункул сіла на задні лапи, стривожена, готова до втечі. Я завмерла, і ми вдвох стояли так довгу мить, насторожені, пильні й абсолютно нерухомі.

— Я хочу підійти, — сповістила я, — але рухатимуся дуже повільно, й обіцяю, що не маю на гадці завдати тобі шкоди.

Я зробила крок, але вбік, не в сторону тварини. Карбункул здригнулася, проте не втекла. Я спробувала й сама розслабитись, і заодно розслабити свої м’язи. Це було не надто важко зробити в задушливій спеці тропічного лісу — тут усе відчувалося вільним і гнучким.

Я зробила ще один крок, цього разу в бік звіра, аби скоротити відстань між нами. Її чорні очі-ґудзики стежили за мною. Камінь у її черепі знову спалахнув.

— Я не звинувачую тебе в тому, що ти не довіряєш мені, — сказала я. — Ти, напевно, звикла, що на тебе полюють.

Карбункул стояла сумирно, тому я знову зробила крок. Я кинула погляд на скло. Гораціо мав вигляд, немов глядач на спортивних іграх: руки в кишенях, на обличчі — захоплений вираз. Коли наші погляди зустрілися, він мені підбадьорливо кивнув. Поруч із ним стояв насуплений доктор Батіст, байдужий до того, що відбувалося. Ерза також за мною спостерігала, але вираз її обличчя було важко розгледіти.

Ще один крок. Карбункул схилила голову набік, приглядаючись до мене своїми темними, смоляними очима. І ще один крок. Відстань поміж нами скорочувалася. Я відчу­вала, як прискорено калатає серце в моїх грудях. Я заговорила до карбункула настільки заспокійливим голосом, наскільки могла.

— Я не хочу заподіяти тобі болю, — сказала я. — Якщо тобі це боляче, то я не збираюся цього робити. Обіцяю. Я просто скажу їм, що не змогла. Але якщо є якийсь безболісний спосіб забрати камінь, чи якимось способом ти могла б віддала мені його, то прошу твого дозволу.

Ще один крок. Повітря відчувалося густим у моїх легенях. Піт чи конденсат — я не могла сказати, що саме — проступив на моєму чолі, і я витерла його тильною стороною руки.

Раптом карбункул зірвалася з місця. Зробивши три великі стрибки, вона опинилася між нами на відстані десяти футів і зникла в гущавині папороті. За мить вона знову вискочила на задніх лапах, важко дихаючи, з палаючим рубіном на лобі.

Я позирнула на скляну стіну в той момент, коли доктор Батіст бурмотів щось через плече до Ерзи. Він похитав головою й відійшов від скла, але Ерза залишилася на місці. Мені здалося, що вона ніби кивнула мені, тому я кивнула у відповідь.

Карбункул була особливо насторожена, вуха нашорошені, а тіло готове кинутися геть у будь-яку мить. Я не рухалася. Я навіть не дивилася їй у очі. Щось, що я зробила, злякало її, і я була сповнена рішучості не повторити цього знову. Я прокрутила в голові останні кілька секунд. Після кожного кроку я робила паузи. Вираз мого обличчя не міг її злякати. Я розмовляла до карбункула, але мій тон не змінювався.

Я поглянула на свої руки й побачила рукавиці. Потім я озирнулася через плече на Гораціо й доктора Батіста, котрий знову неохоче спостерігав за мною, і я вперше побачила їх так, як бачили їх самі тварини — через товсту скляну стіну їхніх вольєрів. Щось стиснулося в мене в животі. Карбункул спостерігала за мною.

— Я зрозуміла, — сказала я. — Я не така, як вони.

Я простягнула руки і, знявши рукавиці, запхала їх у кишені. Потім повільно я показала карбункулу свої руки — мовляв, на них нічого нема. Продемонструвала їй, що вони насправді з плоті, а не з синього латексу. Карбункул дивилася й уже не втікала.

Я зробила один крок до неї, потім іще один, і коли вона все ще залишалася на місці, я зробила ще один крок. Я стала на коліна так, що ми з нею опинилися майже на одному рівні очей, і я вдивлялася в морок її перлинних очей-намистинок і гадала, які ж шалені думки проносяться в її голові.

Вона підняла підборіддя й випнула груди, і якби вона ­була людиною, то ви б подумали, що в неї гордий і викличний вигляд. Я знову показала їй свої руки, а потім дуже обережно протягнула одну до неї. Її очі опустилися вниз і напружилися на краях очниць, відслідковуючи мої майже непомітні порухи, допоки моя долоня не опинилася прямо перед її носом, і я відчула, як її важке дихання відлунює короткими стакато на моїй шкірі.

— Мені потрібен цей рубін лише за умови, якщо ти сама захочеш його віддати, — сказала я. — Мені сказали, що ти собі ще виростиш.

Вона відвернула від мене голову, ніби знала, чого я хочу, і приховувала це від мене. Але все ще спостерігала за мною одним оком і чекала.

— Щиро кажучи, — продовжувала я, — якщо ти справді шукаєш когось зі щирим серцем, то я, ймовірно, не годжуся.

Карбункул продовжувала дивитися.

— Я запевняю своїх друзів, що зі мною все гаразд, — сказала я, — але це не так. Я не розповіла Меллорін про її дивного лиса. І я також гадаю, що, можливо, я обманюю Себастьяна та його сім’ю щодо Кіплінґа, але я не знаю чому, а тепер я надто налякана, щоб розповісти їм правду. Ти й гадки не маєш, про що я базікаю тут.

Вона зробила крок назад, залишаючи поміж нами простір. Але не втекла. Вона дивилася на мене обома очима і спостерігала.

— І я до кінця насправді не розумію, що я тут роблю… з тобою, і яке відношення маю до цього всього, — говорила я. — Гадаю, я хочу довести щось моєму батьку. Я намагаюся довести, що він повинен був довіряти мені. Але це вже неважливо, що він думає, бо він мертвий.

Очі карбункула звузилися, але вона не втекла.

— І мені навіть не сумно через це, — продовжувала я. — Я знаю, що мала б сумувати, але це не так. Я розлючена і збита з пантелику, але не сумна. Тож окрім того, що я не найчесніша персона, я, ймовірно, ще й не надто хороша людина.

Карбункул лапою вирила невеличку ямку у м’якому ґрунті. Її ніс сіпався. Її вуха здійнялися, а потім опустилися. Легке ряботиння пробігло по гладенькій, округлій поверхні каменю. Вона не зводила з мене очей.

Я озирнулася на Гораціо, на Ерзу, на доктора Батіста, який повернувся до скла вольєра. Я почувалася дурепою, але не могла зрозуміти чому. Я відчувала, що відбувається щось інтимне і приватне, ніби карбункул зізнавалася мені в якійсь особистій таємниці, просто приділяючи мені свою увагу. Навіть якщо вони не чули ані слова, мені здавалося неправильним, що вони дивляться. Це здавалося несправедливим і щодо мене, і щодо карбункула, але я не могла до пуття пояснити чому. Раптом у мене зникло бажання заволодіти рубіном.

— Залиш його собі, — сказала я створінню. — Залиш його собі ще на рік. Я не заслуговую його.

Я підвелася, оглянула здивовані обличчя за склом і похитала головою. Гораціо скривився, а доктор Батіст посміхнувся з прихованим тріумфом, проте за мить усі три пари очей широко розплющилися.

Щось упало на землю біля мене з тихим дзенькотом.

Щось кругле, гладке й тепле підкотилося до моєї ноги й зупинилося там, не перетворюючись на пил.

Я озирнулася на карбункула. Вона спостерігала за мною безтурботним поглядом. Там, де раніше був самоцвіт, тепер була бліда, безволоса виїмка, а в центрі крихітна червона ґулька — там почав формуватися новий самоцвіт.

Карбункул спостерігала за мною ще якусь мить, а потім пірнула в чагарник і попрямувала до дальньої сторони вольєру. Я обернулася до скла, тримаючи в руках рубін. Гораціо мовчки аплодував. Доктор Батіст насупився. На обличчі Ерзи з’явилося здивування.

Загрузка...