У давній давнині були створіння

Розділ шістнадцятий. Дивовижне маленьке серце

У понеділок я повернулася до школи й дізналася про себе нову плітку, що, мовляв, я ночами приношу в жертву ­цуценят.

— Звісно, що це брехня, — сказала Ґрейс.

Ми були на подвір’ї. Ґрейс сиділа на колінах у Гові, а Керрі нервово озиралася.

— Це очевидно, — сказала Керрі, хоча коли я поглянула на неї, вона не видавалася такою впевненою.

— Але якщо серйозно, — сказав Гові, і на його обличчі з’явилася безглузда усмішка, — то що трапилося?

— Що ж, по-перше, — сказала я, — не було ніяких цуценят.

Обличчя Керрі мало засмучений вигляд. Усмішка Гові ніби застигла на його обличчі. Я вирішила, що він мені не подобається.

— Нічого не трапилося. Це ідіотська плітка, а Елі Хатч — покидьок, — сказала Ґрейс. — Ми заступимося за тебе, подруго. Не хвилюйся.

Вона зиркнула на Гові спопеляючим поглядом, а він дурнувато знизав плечами, ніби говорячи: «Що?».

Решту дня я почувалася так, ніби навколо мене утворилася мильна бульбашка, сповнена допитливих та оцінювальних поглядів людей, яких я здебільшого навіть не знала. Всередині тої бульбашки було важко думати. Ззовні доносилися глухі відголоски розмов. Можливо, саме так почувалася Меллорін, до того як втекла з дому. Можливо, саме так почувався мій батько щодня впродовж усього свого життя.

Керрі та Ґрейс знаходили мене й приходили щоразу, коли мали можливість. Ґрейс узяла собі за звичку витріща­тися на тих, хто витріщався на нас, що значно зменшило кількість допитливих поглядів. Я могла точно сказати, що Керрі було незручно. Проте вона залишалася поруч і ні про що не розпитувала. Це те, що й повинні робити друзі.

Коли пролунав останній дзвінок, я зустрілася з дівчатами на подвір’ї.

— Я маю піти поплавати, — сказала Керрі, — але давайте разом потім робити домашку. Я скажу татові, щоб він замовив нам локшину «дан-дан».

Сімейна кімната Керрі манила до себе з усім її затишком, як і китайський ресторанчик на сусідній вулиці, що готував свою локшину «дан-дан» з нуля, але щойно ми за­лишимося втрьох, будуть запитання, на які треба буде відповісти. Наприклад «Чому Елі Хатч поширює дивні чутки? Що насправді трапилося?». Я не хотіла пояснювати. Я не хотіла брехати, але я точно не хотіла говорити правду.

— Я втомилася, Турботливий Ведмедику, — сказала я, — я збираюся просто піти додому.

Я не збиралася йти додому. І я не була втомлена. Я сіла на велосипед і поїхала до клініки. Педалі під моїми ногами давали мені можливість зігнати на них всю свою злість. Я тиснула на них, поки вітер не почав бити мені в обличчя, і всі витрішки та перешепти шкілького кошмару були позаду.

Коли я доїхала до стоянки на задньому дворі клініки, граційна тінь мигнула в полі мого зору. Старий сірий кіт прогулювався по краю даху клініки, величний та безтурботний. Він зупинився на карнизі над дверима і ліг на кушпелу. Його хвіст ліниво похитувався в повітрі, кіт спостерігав за мною ще якусь мить, а потім рушив уздовж ринви, поки не завернув за ріг даху і зник з мого поля зору.

— Для вас бандероль, — сповістив Домінік, тримаючи в руках конверт, щойно я увійшла до клініки.

Я могла навіть не дивитися, бо знала, що там буде.

Я віднесла його в татів кабінет, надірвала край, кинула телефон на стіл і стала чекати. Через хвилинну телефон задзижчав.

— Він здоровий? — запитав голос. — Той, у кого нетримання?

— Так. Усе гаразд.

— Добре, — відповів голос. — Скоро до тебе завітають. Ще один клієнт.

— А якщо я відмовлюся?

Тиша.

— Гаразд, добре. Я відмовляюся. Не цього разу.

Тиша. Я чекала.

Нарешті голос на іншому кінці заговорив:

— Чому відмовляєшся?

— Хтось повинен мені все це пояснити, — відповіла я. — Я хочу знати, хто ви такі. Я хочу знати, що ви знаєте про мого батька.

Важка, гнітюча тиша заполонила потріскуючий зв’язок. Я майже чула, як голос подумки перебирає варіанти від­повіді.

— Прийміть вашого клієнта, — сказав голос, і перш ніж я встигла заперечити, додав: — І займіться пацієнтом.

— І що далі? — запитала я. — Я сказала, що не збираюся цим займатися.

Тиша. Довге-довге мовчання. Я подумала, що зв’язок обірвався.

— А далі, — промовив голос, — я спробую тобі допомогти.

Телефон клацнув і замовк. Я поклала його в шухляду й вийшла в хол.

— А ось і вона, — сказав Домінік до незнайомця, що стояв біля ресепшену з футляром для скрипки в одній руці і пташиною кліткою, накритою рушником, в іншій.

Щойно Домінік кивнув у мій бік, бліде, молоде обличчя, обрамлене неслухняним чорним волоссям, обернулося через вузьке плече. Пара сумних, стурбованих очей зустрі­лися з моїми.

Це був хлопчина приблизно мого віку — з тендітними рисами обличчя, з тонкими, як пір’їнки, руками, кістками завбільшки, як пташині, і шкірою, блідою і тонкою, ніби матове скло. Сильний вітер, мабуть, зніс би його геть, окрім очей. Вони були важкі від смутку й чогось іще, що я впізнала миттєво.

Гнів.

— Привіт, — сказала я, — чим я можу допомогти?

Він підняв футляр для скрипки, а потім пташину клітку, так ніби це була логічна відповідь на моє запитання. За його спиною Домінік похитав головою і знизав плечима.

— Так, звісно, — сказала я, — проходь за мною.

Коли ми опинились у кабінеті за зачиненими дверима, хлопець поставив футляр і накриту клітку на мій стіл, поруч одне з одним. Потім він розстебнув засуви на футлярі й відкрив його. Я не впевнена, що я очікувала побачити, але точно не справжню скрипку, що покоїлася у м’якому оббитті кольору індиго.

Пташину клітку він так і залишив накритою. Я помітила, що звідти не доносилося ні звуку.

— Мене звати Кент Хаяші, — назвався він.

— Ти граєш? — запитала я.

— Із трьох років, — відповів він, не дивлячись на мене.

Скрипка була доглянутою і мала такий вигляд, наче її виготовив добрий майстер. Її лінії були чистими і звивистими. Вона мала насичений колір червоного дерева. Дрібна зернистість деревини з лицьової сторони лише додавала їй блиску. Струни були блискучими й натягнутими, а дерев’яний завиток на чолі інструмента закручувався з вишуканою точністю.

Кент потягнувся до неї і смикнув струну. Навіть приглушене футляром, її звучання було чистим і повним. Нота відлунювала в моїх вухах ще довго, здавалося, довше, ніж це було можливо, так ніби вона застрягла там. Це не було неприємно, але це було дивно.

Коли нота повільно розчинилася в тиші, Кент перевів погляд на клітку. Здавалося, ніби він чекає на щось, але з клітки не пролунало ні звуку.

— Вівальді є… — Він зробив паузу, щоби виправити себе. — Вівальді був наймилішим, найлагіднішим…

Він знову замовчав.

— Вівальді? — перепитала я.

Він зітхнув і прибрав рушник із клітки. Вона була по­рожньою.

— Він міг співати Шуберта, — продовжував він. — Він так пишався собою.

— Він утік?

Кент Хаяші похитав головою.

Шар жовтого пір’я лежав поверх розсипу пташиного лушпиння й посліду на дні клітки. Занадто багато пір’я, і занадто воно свіже.

— Мені жаль, — сказала я.

Очі Кента були холодними й лютими, його обличчя скривилося в безпорадному гніві й болю.

— Що б це не було, — сказав він, — я не хочу цього. Я хочу, щоб ти забрала його.

— Я не розумію, — промовила я.

Він постукав у бік футляра щиколодкою пальця. Якусь мить нічого не відбувалося.

Потім скрипка глибоко вдихнула й поглянула на мене.

Її очі — я була впевнена, що це жіночі очі — розташовувалися обіч завитка скрипки. Округлі й широко розплющені, вони дивилися з цікавістю й аж виблискували від напруги. Білки в них були жовтими й налитими кров’ю. Повіки не мали вій. Коли вони заплющилися, їхня гладкість безслідно злилася з природними контурами інструмента. Якби вона їх заплющила й затримала подих, то навряд чи хтось би помітив, що вона жива.

Але зараз вона дивилася на мене, і вона дихала, вдихала й видихала, її тіло розширювалося і стискалося, ніби грудна клітка, f-подібні щілини обіч струн пропускали повітря, наче зябра. За мить вона вигнула шию, оголивши темні, худі сухожилля й вени за грифом, що спадали у ключицю, де вона з’єднувалася з тілом.

— Воно прокинулося кілька днів тому, — сказав Кент. — Ні з того ні з сього.

— Вона, — виправила я, — це вона.

— Як ти можеш знати напевне?

— Просто знаю. Звідки вона взялася?

— Воно було подарунком, — відповів Кент. — У мене є шанувальник. Анонімний.

— Вона, — знову виправила я, — не «воно».

Він насупився.

— Воно було лише скрипкою, — сказав він, — ще кілька днів тому воно було тим, чим було.

Скрипка глипала своїми очима то на мене, то на нього. Чи розуміла вона, що ми говоримо про неї?

У пам’яті зринув далекий спогад. Чи, може, цю історію розповідав мій батько однієї давньої ночі? Я не могла згадати деталей. Повсякденні предмети — чайники, мітли, стільці — розплющують свої очі, оживають після ста років бездушного існування, сповнені розуму, волі та пустощів. Як їх називали?

Йокаї.

— Забери це геть, — сказав Кент. — Продай його. Розтрощи його. Спали. Мені байдуже. Я цього не хочу.

Я ледь знову не виправила вжитий ним займенник.

Скрипка дивилася на мене, невинно та розгублено.

— Я повинен був здогадатися, — промовив Кент, майже про себе. — Я мав помітити, як воно… вона… дивилася на нього. Я міг би зарадити цьому. Я міг би…

Він замовк і понурив голову. Я подумала, що він ось-ось заплаче.

— Що трапилося? — запитала я.

— Воно… — я кинула на нього гострий погляд і він зітхнув. — Вона. Вона з’їла його. Вона з’їла Вівальді.

Він втупився благальним поглядом у скрипку, так ніби навіть тепер намагався виправити злочин. Саме в цей момент скрипка й гикнула. Єдина жовта пір’їнка вилетіла з однієї з тонких щілин у її животі.

Ми дивилися, як та пір’їнка з повільною, триклятою грацією падає на підлогу. Двоє моїх гостей глянули на мене — спершу Кент, а потім йокаї. Очі Кента звузилися й нагадували тліючі вуглинки, а очі йокаї натомість були широко розплющені, і в них не було навіть натяку на вину. В цю мить вони були настільки схожі на якийсь давній комедійний дует із водевіля, що я майже очікувала, як Кент візьме її до рук і вони почнуть виступ у ролі черевомовців. Але ніхто з них не промовив ні слова.

— Вівальді був… — почала я.

— Канарком, — продовжив Кент. — Він їв із моїх рук. Він сідав мені на плече, коли я тренувався. Він міг проспівати десять різних пісень. Він довіряв мені. А я допустив, щоб ця… штука…

Він схлипнув від відчаю і схопився за скрипку. На мить я подумала, що він розіб’є її, задушить чи розтрощить на друзки. Йокаї здригнулася. Її струни ослабли. Одна з них відмоталася від машинки й зависла навпроти своєї спіралеподібної голівки, тонке щупальце почало вирисовувати в повітрі насторожені, захисні s-подібні контури.

Кент завагався, потім змирився. Йокаї хвилиною пізніше заспокоїлась. Її струна ковзнула назад до кріплення й намоталася навколо нього — все ще напоготові, як я помітила, але прибрана.

— Мені потрібна допомога, — сказав Кент.

Він опустився на підлогу, вдарившись спиною об край стола.

Я підійшла й сіла поруч. Через якусь мить йокаї приєдналася до нас, вибравшись зі свого футляра й спустившись зі стола за допомогою струн, поки її шия не притулилася зручним вигином до краю стола. І якийсь час ми втрьох мовчки сиділи отак.

— Мої батьки — концертуючі музиканти, — сказав Кент далеким голосом. — Вони хотіли, щоби я пішов їхніми слідами. Я ріс відпрацьовуючи гами, до крові стираючи пальці. Вони казали, що я повинен старатися, як ніхто інший. Вони казали, що це єдиний шлях. — Він похитав головою. — Вони казали, що колись я буду вдячний їм. — Останні слова він наче виплюнув.

— Ти, мабуть, дуже добре граєш, — сказала я.

— Я найкращий у грі на скрипці, — відповів Кент, — я кращий, ніж більшість людей у будь-чому у своєму житті.

— Смілива заява, — сказала я.

— Я вигравав національні конкурси, — продовжував він. — Стипендії, ґранти. Мене запрошували виступати до Лондона, Москви, Пекіна. У мене є шанувальники. У мене є фанати. — Він замовк, а коли заговорив знову, його голос був низький і гіркий: — Ненавиджу це.

— Тоді чому продовжуєш це робити?

— Я запитую себе про це вже багато років, — відповів він. — І я ніколи не міг відповісти. Тому я перестав.

— Перестав запитувати?

— Перестав грати, — відповів він. — Шість місяців тому. Відтоді я не взяв навіть ноти. Я вважав, що мені стане краще. Насправді мені ніби руку відрубали.

Він замовк. Скрипка ж тим часом почала досліджувати мій офіс. Вона пересувалася, як восьминіг, її чотири струни тягнули її за собою зі шпаркою й водночас плавною грацією. Її тіло все ще більш-менш нагадувало скрипку, але в ньому з’явилася ніжність і м’якість, яка вказувала на те, що під гладенькою темною шкірою містяться нутрощі. Коли вона не оглядала батькові ветеринарні папери чи не мацала лапами килим, тоді витягувала свою шию й дивилася на нас своїми великими очима.

— Я ніколи не просила нічого з цього, — заговорила я. — Мені підсунули це, навіть не завдавши собі труду з’ясувати, чи я хочу цього.

— Яким чином ти знаєш, що повинна робити? — запитав він.

— Я не знаю, — відповіла я, — насправді не знаю. Мені доводиться вияснювати це щоразу. Вибач, якщо ти очікував компетентної лікарської поради.

Кент розсміявся. Це був щирий сміх.

— Я справді люблю музику, — сказав він. — Я раніше вважав, що як тільки я досягну певного рівня, мене не буде нуди­ти щоразу, коли я беруся за скрипку. — Його очі були сповнені гнівом і мукою. — Цього ніколи не буває достатньо.

Його тонкі пальці стиснулися в кулак, а потім розсла­билися.

— Мої батьки знали, що у мене депресія, — продовжував він. — Вони сказали, що це нормально, і придбали мені Вівальді, аби мені полегшало. Це спрацювало. Він сидів у мене на плечі, коли я грав. Він підспівував. Він змусив мене полюбити гру на скрипці, вперше на моїй пам’яті.

Йокаї повернулася до Кента і присіла. Вона блимала свої­ми очами то на нього, то на моє лице, уважно й допитливо.

— Я не думаю, що я можу повернути Вівальді назад, якщо ти сподівався на це.

Він похитав головою, ніби це було не так, але я побачила, як його плечі на мить опустилися.

— Я зроблю все, що мені під силу, — сказала я. — Можливо, я не допоможу тобі, але це допоможе мені зрозуміти твою скрипку краще. Домовились?

Кент ледь підняв очі, щоб кивнути.

Я простягнула руку, щоб торкнутися тіла скрипки. Навіть якщо йокаї мала якийсь страх чи сумнів, то вона його не показувала. Вона спостерігала з неприхованою цікавістю. Її поодинокі блимання видавали тихий звук, як опуст камери.

Вона випромінювала темне, привабливе тепло, що зігрівало мої щиколодки, коли я торкалася її. Я ковзнула рукою по краю її тіла, по округлостях з’єднаних швів. Це було не дерево, хоча й мало вигляд дерева. Воно було сухим і твердим на дотик, але це було щось на кшталт шкіри. Коли я мацала її, вона реагувала. Вона не видавалася занепокоєною моїми доторками. Вона просто поверталася то до мене, то до нього, спостерігаючи за нами своїми круглими і блискучими, наче кульки, очима.

Вона була збентежена. Приголомшена. Стривожена. Голодна й нетерпляча, сповнена бажань. «Що може хотіти скрипка? — запитувала я себе: — Чому вона з’їла канарка?».

І що я повинна була зробити для неї?

Я була впевнена, що Гораціо залюбки поповнив би свою колекцію живою скрипкою. І я знала напевне, що Кенту полегшає, коли він позбудеться її, принаймні попервах. Але я не відчувала, що маю право розділяти їх. Ці двоє належали одне одному. Навіть якщо Кент не бачив цього, йокаї знала. Вони були створені одне для одного, і це я відчувала усім своїм єством.

— Вона там, де повинна бути, — сказала я.

Обличчя Кента спохмурніло.

— І це все? — запитав він. — Я просто застряг із нею?

— А вона застрягла з тобою, — відповіла я.

Я забрала руку з тіла йокаї, і ми ще якусь мить дивилися одне на одного, перш ніж вона з драматичним і навдивовижу мелодійним зітханням упала на стіл. Тепло в моїх щиколодках почало згасати. Незабаром воно зникло.

А от голод залишився.

Чогось бракує.

Думка зринула в моїй голові:

— Ти повинен дати їй ім’я.

— Я не збираюся давати ім’я цій штукенції, — сказав Кент.

— Вона буде з тобою якийсь час. У неї мусить бути ім’я.

Кент насупився, але за мить уже замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я назву її на згадку про мою бабусю — єдину людину в моїй родині, яка дозволяла мені бути дитиною. Омі. — Він нарешті звернув свою увагу на скрипку. — Гей, тебе звати Омі.

Скрипка Омі блимнула, проковтнула своє ім’я очима. Здавалося, що вона його прийняла.

Ім’я було гарне. Але цього було недостатньо. Кент усе ще ображався на Омі. А Омі була все ще голодна. Я відчувала її голод як зазубрену й нужденну яму порожнечі в центрі мого шлунка.

Яким чином ця скрипка розплющила свої очі перед цим хлопцем саме в цей момент? У цьому мала бути якась мета, бо інакше навіщо батько розповідав мені всі ці історії, коли я була маленькою? Чому він зникав так багато разів? Чому він помер? Це має щось означати. Якщо ж ні, то навіщо я сідала в машини незнайомців і ризикувала своїм життям заради мантикори?

Усе це мало якесь своє призначення, включно з цим нещасним хлопчиною і його зголоднілою йокаї. Але в чому воно?

Частина тієї ноти, яку він зачепив, коли вперше відкрив футляр, усе ще відголоском лунала на підкірці мого мозку, наче слово на кінчику язика.

— Коли ти востаннє грав на ній? — запитала я.

Він поглянув на мене так, ніби це я з’їла його канарка.

Потім він замислився:

— У мене є інші скрипки. На цій я не граю… Не грав так багато. Вона занадто гарна, аби просто практикуватися на ній. Але вона занадто темпераментна для сцени.

— Темпераментна?

— Вона іноді вилітає з мелодії без причини, — Він зробив паузу. — Що ж, мабуть, тепер ми знаємо причину.

Ми обидвоє поглянули на Омі. Вона звільнила одну струну й ліниво почухувала чоло своєї кілкової голівки. Спостерігаючи за струною, вона скосила свої очі.

— Ти повинен зіграти на ній щось, — сказала я.

Кент поглянув на скрипку. Омі перестала чухатися. Її очі розфокусувалися, піймали його погляд і моргнули.

— Чому? — запитав Кент. — Чому я?

— Вона знайшла тебе, — сказала я. — На це є причина. Можливо, це на щастя.

«А, може, вона встромить ножа тобі в груди, коли ти спробуєш їй допомогти, і запхає лезо поміж твоїх ребер», — промовив тихий голосочок у моїй голові.

Моя родима пляма потеплішала й пом’якшала під со­рочкою.

Смичок скрипки зберігався на внутрішній стороні футляра і кріпився двома ремінцями з фіолетового оксамиту. Кент розстебнув їх і витягнув смичок, обережно тримаючи у своїх пальцях. Майже миттєво щось у ньому заспокоїлося. Зморшки між його очима розгладилися. Його рука, що тримала смичок, стала длявою і граційною.

Вільною рукою він узяв Омі за шию, спочатку невпевнено. Йокаї заплющила очі, зробила глибокий вдих і, здавалося, поринула в себе. Скрипка відділилася від футляра, її форма стала жорсткою в його руці. Він підсунув її під суворе підборіддя. Потім смичок піднявся й на мить завис у повітрі, перш ніж ковзнути вздовж струн, натягнутих на червонодеревному животі йокаї.

Перша нота прозвучала так, ніби її посилили, наелектризували. Вона витала в повітрі ще довго, після того як смичок полишив струну. Кент зупинився, поки протяжний звук не затих. Потім він знову вдарив по струнах, граючи то в одному темпі, то в іншому. Кімнату заповнила музика. Пальці Кента бігали то вгору, то вниз по грифу. Його постава змінилася. Його тіло, неочікувано горде й жорстке, знайшло простір для різких змахів, аби рухатися в ритм пісні.

Це був короткий, поривчастий фрагмент, що розпався після кількох тактів, але звук усе ще відлунював у маленькій кімнаті. Здавалося, що шум ззовні став тихішим. Люди прислухалися.

Кент прибрав скрипку з-під підборіддя і хмикнув сам до себе зі збентеженим захопленням. Потім його погляд упав на пташину клітку, і його обличчя затуманилось. Похмуре сум’яття засіло в ньому, і він, поклавши скрипку, відійшов на крок від неї.

— Щось не те, — сказав він тихим голосом. — І водночас воно не здається неправильним. Я не знаю, як це сприймати.

Мелодія все ще дзвеніла у моїх вухах. Яскравий, крихкий, примарний тон відчувався в кожній ноті. Це звучало майже як пташиний спів, як радісне пообіднє щебетання канарка.

На мить я подумала про звіринець Гораціо, про фей та їхні пісні, і тоді чомусь мене наче морозом пройняло.

— Хто ще знає про її існування? — запитала я.

— Мій шанувальник, — відповів він. — Саме через нього я тебе і знайшов. Більше ніхто.

У мене було відчуття, що я напевне знаю, хто міг бути його шанувальником.

— Сховай її, — сказала я. — Не дозволяй нікому побачити її. Ніколи не кажи, чим вона є насправді. Ніколи.

Я провела його до футляра й допомогла вкласти Омі на оксамитову оббивку. Коли я торкнулася пальцями її закрученої, зернистої, як дерево, шкіри, то відчула щось схоже на кров, що пульсувала просто під поверхнею, крихітний ситий шлуночок, дивовижне маленьке серце, що билося від хвилювання.

— Вона створена для тебе, — сказала я. — Ні для кого більше. Грай на ній тільки тоді, коли ніхто не чує.

Він нічого не відповів, а через мить міцно обхопив футляр. Він оберігатиме її.

Він поглянув на пташину клітку.

— Якщо тобі вона більше не потрібна… — промовила я.

Він рішуче кивнув, від чого його очі звузилися. Повернувшись до дверей, він заговорив. Його голос змінився — став теплим, ранимим, тремтячим від емоцій.

— Я б ніколи не помислив… — промовив Кент. Він подивився на підлогу й похитав головою: — Ніколи б не помислив, що таке можливе.

Коли він ішов із мого кабінету по коридору, повз спантеличені погляди людей у приймальні й технічного персоналу в холі, у моїх грудях із кожним подихом розширювався дивний простір. Він був світлим, сміливим і сильним, і в міру того як він розширювався, я відчувала, ніби стою вище, бачу світ у чітких, різких лініях. Чогось бракувало. Я збиралася знайти це.

У шухляді столу задзвонив телефон.