У давній давнині були створіння

Розділ сімнадцятий. Товар

Торгівельний центр був старіючою фортецею з бетону та скла, оточеною двома рівнями майже порожніх автостоянок. Я вийшла з автобуса на залитий сонцем і гладенько зацементований простір. Довкола не було ні душі. І це було логічно — поруч розташовувалися новіші, привабливіші торговельні центри. Це ж місце було реліквією.

Адреса, яку мені назвав голос по телефону, привела мене сюди, але мені не надали подальших інструкцій. Я оглянула стоянку, сподіваючись, що до мене під’їде якийсь непримітний фургон. Проте ніщо не рухалося.

— Агов? — гукнула я, на випадок, якщо мій таємничий незнайомець заснув десь у сусідній машині. Після кількох хвилин очікування — часу достатньо, аби помітити всього лише одну людину, яка вийшла з торговельного центру, сіла в автівку й поїхала геть, я вирішила, що мені слід зазирнути всередину.

Високе мансардне вікно, що тягнулося вздовж усієї будівлі, впускало промені брудного сонячного світла. Штучні рослини гойдалися на недоглянутих ділянках, збираючи пил на своєму пластиковому листі. Холодні, далекі неонові лампи дзижчали й потріскували в загаджених комашнею світильниках. Більша частина торгівельного приміщення стояла порожнем. Крамниці, що залишилися, мали деп­ресивний вигляд: маловідомі бренди одягу та ювелірних прикрас, парфумерний магазин, із якого доносився запах троянд і мила, магазин мобільних телефонів оператора бездротового зв’язку, про якого я навіть не чула. Все здавалося зношеним і дешевим.

Відвідувачі, що сновигали туди-сюди, на вигляд були, ніби загублені душі. Працівники прогулювалися вдалині від своїх крамниць. Хтось запитав мене упівголоса, чи не хочу я спробувати пробник нового крему для шкіри. Вони заздалегідь знали відповідь.

Я вже гадала, чи не пропустила якусь важливу підказку. Я почала вдивлятися уважніше у відвідувачів, що проходили повз мене, намагаючись побачити, чи не гляне котрийсь із них на мене уважніше, чи не подасть мені якийсь сигнал. Усе намарно, і незабаром я виявила, що приєдналася до їхнього похмурого похоронного маршу від крамниці до крамниці.

Я не помічала вивіски з чайником, поки не пройшла повз неї тричі. Вона застрягла в кутку вузької вітрини магазину з мобільними телефонами. Сторонній міг би подумати, що це бізнес-акредитація, чи, можливо, наліпка, залишена компанією, що займається охоронною сигналізацією.

Моє серце забилося сильніше. Я затамувала подих і зайшла в магазин.

Хлопець, що працював у цьому магазині, мав коротко підстрижене, пофарбоване у чорно-сірий колір волосся, доглянуту борідку й темні, запалі очі. Він був нижчий за мене, одягнутий у дешеві сорочку та штани, з такою ж дешевою краваткою. Він носив коричневий прямокутний бейджик із надрукованим на ньому ім’ям «Ґленн». Видавалося, ніби він грає в якусь гру на телефоні, який, як я помітила, не був від дешевого маловідомого бренду, як інші в цій крамниці. Він глянув на мене і втомлено кивнув.

— Допомогти вам щось підібрати? — запитав він, одразу ж повертаючись до своєї гри.

— Як не дивно, — сказала я, — це саме те, на що я спо­дівалася.

Він зацікавлено глянув на мене.

— Який телефон ви хотіли би придбати? — запитав він.

— Не телефон, — відповіла я.

Він поклав свою мобілку на стійку й роззирнувся.

— З тобою ще хтось є? — запитав він.

Я похитала головою. Він обійшов прилавок і, підійшовши до входу в магазин, опустив ролетні двері. Вони з брязко­том зачинилися. Що б не трапилося далі, я вже тут застрягла.

— Хто ви? — запитала я.

Він кволо усміхнувся, а через мить ця усмішка вже зникла з його обличчя.

— Ґленн, — відповів він, указуючи на іменний бейджик. Його погляд дав мені зрозуміти, що я не дізнаюся ніякого прізвища. — Вона попередила мене, що ти повинна наві­датися. Попросила, щоб я відписав їй, коли ти з’явишся.

Проте він не поворухнув навіть пальцем, щоби так і вчинити.

На позір вік Ґленна був десь у проміжку між сорок і забуттям. Він був круглий з усіх сторін, але ті круги вже добряче пообвисали. Його діймала нудьга, як ото старих собак артрит. Вона поскрипувала навіть у суглобах, коли він, човгаючи, повертався до стійки.

— Що це за місце? — запитала я.

— Ха, — промовив Ґленн без сміху.

— Я серйозно, — сказала я.

— Ти справді нічого не знаєш? — запитав він.

Я похитала головою. Він тяжко зітхнув.

— Сюди, — сказав він, витягуючи стілець з-за стійки, — присідай.

Я сіла, а Ґленн сперся майже всіє своєю масою на стійку переді мною.

— Це приміщення для торгів, — сказав він, показуючи витягнутою рукою порожній магазин. — Такі приміщення розкидані по всьому світу. Вони загалом на вигляд такі, як ось наша крамниця. Задрипаний маленький магазинчик, у який ви навряд чи захочете зайти. Агенти в залі для торгів знають, що виставляється на продаж, і ми приймаємо ставки. Деякі ставки дуже великі. Деякі… Не дуже. Ми приймаємо всі.

— Зачекайте, — сказала я, — ви торгуєте ними?

— Ми маємо торгових представників, — продовжив він, насміхаючись із мого запитання, — вони відповідають за товар.

— Товар, — промовила я. — Ви маєте на увазі тварин.

Він закотив очі:

— Ні, мобільні телефони, — саркастично відповів Ґленн. — Звісно, тварин. Ми не тримаємо їх у себе. Занадто небезпечно. Ми даємо змогу покупцю взяти на себе цей ризик. Але ми стежимо за всім, чим торгуємо, щоб бути впевненими, що зможемо дістати товар, коли торги закінчуються. І коли це відбувається, торгові представники організовують передачу товару.

— То ви виставляєте їх на аукціон? — запитала я.

— Ні, — відпові Ґленн, — я цим не займаюся, лише приймаю ставки. Приймаю і передаю їх. Вони йдуть до місця під назвою Чайна, і хтось виграє, — він знизав плечима. — Не питай мене як. Не питай, де розташована та Чайна. Я ніколи не бачив її. Навіть не знаю, чи існує це місце.

— Хто заправляє Чайною?

— Ті, хто доглядають за цим місцем, — відповів Ґленн. — Я не знаю, хто вони. Але саме вони розпоряджаються. Вони укладають з тобою договір, і це твоя робота. Мені надали це приміщення. Тридцять років тому.

— Крамницю мобільних телефонів?

Ґленн розсміявся:

— На той час тут не продавали мобільних телефонів. Ми продавали комп’ютерні ігри. Але, ти ж розумієш, не найцікавіші. У нас завжди був брак якісних ігор.

Він похитав головою у сумному розчаруванні.

— Звучить…

Я оглянула крамницю, її нікудишні вітрини й жалюгідні товари, виставлені на них.

— Депресивно? — запитав Ґленн. — Ти права.

— Тоді чому ви досі тут?

— Ти коли-небудь намагалася покинути сім’ю? — за­питав він.

— Одного разу, — відповіла я.

— Як далеко ти зайшла? — запитав він.

— Не дуже далеко.

— Ну, — Ґленн кивнув, ніби я щойно все пояснила за нього.

— Хвилиночку, то ви тут усі родичі?

— Десь у глибині родинного дерева, — відповів він. — Я належу до тих, кого вони називають нижчою кастою. Мається на увазі — далекий родич. Нижча каста отримує зал для торгів. Середня каста — посередники. Ті, що доглядають Чайну — вища каста, так подейкують.

— Це здається несправедливим, — сказала я.

— Так і є, — відповів Ґленн, — але така реальність. Насправді все не так погано. Загалом, нам платять за те, що ми просто сидимо й нічого не робимо весь день. Час від часу приймаємо ставку чи дві. Могло бути значно гірше. У всякому разі до цього звикаєш.

Він клацнув язиком, що, здавалось, означало, що йому начхати на все це. Ґленн справив на мене враження людини, яка знає лише один спосіб існування, а якщо він і знав колись інший, то з нього це вибили ще багато років тому.

— Ти не збираєшся повідомити комусь, що я тут? — за­питала я.

На обличчі Ґленна вималювалася лукава, голодна посмішка.

— П’ятдесят баксів, — сказав він.

— Що?

— Ти почула мене. Давай п’ятдесят баксів.

— Ти серйозно?

Він знизав плечима:

— Ти повинна дати чайові швейцару.

— Ніхто не попереджав мене про це.

— Яка сумна новина! — відповів Ґленн. — Гадаю, вона ніколи не дізнається, що ти навідувалася сюди.

Мене ніколи до цього не просили про хабар. Це було шокуюче й жалюгідно. Проте Ґленн взагалі не відчував ні сорому, ні вини. Його обличчя було самовдоволеним і сумним водночас, і я не була впевнена, як мені ставитися до нього — зі страхом чи із соромом.

Якийсь час ми витріщалися одне на одного. Нарешті я вийняла свій гаманець і відкрила його.

— Маю лише сорок, — сказала я.

Ґленн насупився в тихому розчаруванні, і я відчула тихий сплеск переможного задоволення. Він вихопив купюри з моєї руки, поклав їх у кишеню й набрав коротке повідомлення у своєму телефоні. Потім знову поглянув на мене і, не розуміючи мене, похитав своєю головою ще раз. Щойно він поклав телефон, як той одразу ж завібрував.

— Скоро хтось прийде, — сказав він.

Мене пограбували, і це бісило. Але я не могла не від­чувати жаль до нього. Він провів тридцять років свого життя в цій малесенькій крамниці. Я перебувала тут усього п’ятнадцять хвилин, а відчуття було таким, наче я тут цілу вічність.

— Можна дещо запитати? — промовила я. Він глянув на мене, спершу весь напружившись. — Як вони знаходять вас?

— Хто? — перепитав він.

— Люди, — сказала я, — котрі роблять ставки. Як вони знають, де знайти вас?

Він знову поклав телефон.

— Декотрих запрошують, — відповів він. — Зазвичай це багатії. Вони найгірші. Вони навіть не поглянуть на тебе. Ніби ти не людина. — Ґленн вишкірився на саму думку про них. Потім він заспокоївся і сконцентрувався. — Інші ж — обрані люди, вони просто знають.

— Знають що?

Він втомлено усміхнувся:

— Вони приходять сюди так ніби загубились. Ніби це випадковість, що вони зайшли сюди. А потім вони починають розмову. Ні про що. Про будь-що. Автівки. Їхніх колишніх. Їхніх батьків. Я веду з ними діалог, поки не настає годящий момент. Потім я кажу щось за домашніх улюбленців. Їхні очі загораються. — Очі Ґленна також загорілися, коли він намагався передати цей момент. — А в їхніх мізках наче щось вибухає. «Це воно» — думають вони. Я особливо їх не переконую. Це зайве. Ті, котрі знають, вони знають.

— І багато таких ставок ти вже прийняв?

— Може, дюжину, — відповів він. — За тридцять років, що я тут, може, і трохи більше. Я вирізняю цих людей, як тільки вони заходять у магазин. У них такий дивний погляд. — Він стиснув губи й витріщив очі, вперше пишаючись собою.

Через декілька хвилин телефон Ґленна знову завібрував. Він мовчки підняв екран і показав мені повідомлення, де було сказано, щоб я йшла на стоянку торговельного центру. Щойно повідомлення було прочитане, він підняв ролетні двері й ліниво помахав мені. Потім знову всівся на свій стілець і згорбився над грою, його очі повільно опускалися на екран.

Автівка стояла біля входу — старий чорний квадратний «б’юїк» із тонованими вікнами. Коли я вийшла з будівлі, водій вийшов з автівки й відчинив задні двері. У нього було незворушне обличчя, стрижка військового й дивна важкість у плечах. Побачивши мене, він відчинив двері ширше і змахом руки запросив усередину. Салон автомобіля був оббитий темною шкірою. Напрочуд раціональний і розсудливий голос у моїй голові кричав на все горло, що я не повинна наближатися до цієї автівки, а навпаки — бігти якомога швидше у протилежному напрямку.

Я не послухала його.

Натомість я прислухалася до іншого голосу, до того, який заспокійливо запевняв мене, що все буде добре, що єдине місце, де я маю наразі перебувати — всередині автівки, куди б вона мене не відвезла. Щойно я всілася в салоні, як по­мітила, що руки шофера вкриті тату. Двері зачинилися за мною, а потім замкнулися. Водій сів спереду й також зачинив двері. На його потилиці теж було тату. Скелети, вогнища, дияволи. Напрочуд веселі картинки.

— Відкрийте центральний підлокітник, — сказав він.

Підлокітник відкинувся ззаду, відкриваючи відділення. Всередині був чорний оксамитовий мішечок, порожній. Я вийняла його.

— Тут просто порожній мішечок, — сказала я. — Там мало бути щось?

— Ні, — відповів шофер. — Мені також потрібен ваш телефон.

Він подивився на мене в дзеркало заднього огляду. Його руки спочивали на кермі, і він не збирався робити жодних потуг, аби перемкнути передачу. Всередині мене все завмерло, і я зрозуміла.

— Я не збираюся вдягати мішок на голову, — сказала я.

— Є й інші способи, — сказав він, — але цей найпрос­тіший.

Водій тепер спостерігав за мною. Він прибрав руки з керма. Я не могла їх більше бачити. Я спробувала відчинити двері, але, звісно, намарно.

— Добре, — сказала я, — одягну.

Шофер схвально кивнув. Я простягнула йому свій телефон.

— Ви отримаєте його назад, — сказав він, вимикаючи теле­фон і кладучи в металевий кейс на пасажирському сидінні.

Потім я відкрила мішок і зазирнула у його темні глибини. Відтак глибоко вдихнула, пробурмотіла щось на кшталт молитви, а потім накинула його на голову.

***

У темряві було важко стежити за часом. Можливо, ми їхали десять хвилин. Можливо, тридцять. Нарешті ми зупинилися.

— Мішок не знімайте, — сказав водій, і це були перші його слова від початку їзди.

Я розуміла, що вибору в мене нема.

Двері автівки відчинилися, і я намацала вихід із неї. На моє плече легко лягла чиясь рука, ведучи сходинками вгору. Відчувалося, ніби я у приміщенні й іду по паркету. Я чула, як за мною зачинилися двері. Рука на моєму плечі зробила останній направний поштовх, а потім відпустила. Я зупинилася й завмерла на місці.

Минуло кілька хвилин. Потім я почула знайомий голос.

— Можеш зняти мішок, — промовила вона.

Я стояла в їдальні, як мені здалося, добре опорядженого будинку. Жінка, що сиділа на іншому кінці обіднього столу, поклавши руки на бильця крісла, нагададала мені папугу, що вмостилася на гілці. Поміж нами висіла невелика люстра — химерна скляна чаша в теплих тонах. Потім ясноока жінка, яка відправила мене в Лондон, визирнула із-за чаші і, піднявши руку на знак привітання, усміхнулася. Здавалося, ми в цій кімнаті наодинці.

Вона була вдягнена у звичайну білу блузу та світлі джинси, волосся охайно зачесане набік. Її усмішка була переконливо заспокійливою, але за окулярами у кривавій оправі за мною холодно й методично спостерігали її очі.

— Привіт, — промовила я. — Де я?

Вікна були скрізь, але закриті жалюзі. Тому я не могла побачити навіть натяку на зовнішній світ.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Ти в безпеці. Коли ми з тобою закінчимо, тебе відвезуть додому.

— Це Чайна? — запитала я.

Вона розсміялася:

— Ні. Це звичайний дім.

— Хто ви?

— Ти можеш називати мене Джейн Ґласс, — сказала вона.

Вона сіла в крісло на чолі столу. Навпроти неї лежала невелика дорожня валіза із твердого пластику. Вона поклала свої руки по обидва боки валізи й обхопила пальцями її краї. Я також сіла в крісло навпроти неї.

Вона усміхнулася тією самою заспокійливою усмішкою, але щось у її позі змінилося. Її спина випрямилася, плечі розправилися. Майже непомітна тінь занепокоєння й настороженості пробігла через це доброзичливе обличчя.

— Ти тут, тому що я хочу допомогти тобі, — промовила вона. — Але натомість я хочу щось і від тебе також.

— Я вже дала вам щось натомість, — сказала я. — Я бачилася з вашим знайомим музикантом.

— Це твоя робота, — відповіла вона.

— А ще мені довелося віддати вашому кузену Ґленну сорок баксів тільки за те, щоб він відписав вам.

Джейн скривилася, але не була здивованою:

— Вибач. Цього не мало трапитися. Я розберуся з ним, і ти отримаєш свої гроші назад. Як справи з нашим приятелем-музикантом?

— Він засмучений, — відповіла я, — але гадаю, що з ним усе буде нормально. Скрипка здорова.

— Добре, — сказала Джейн.

— Я впевнена, що це підвищить вартість під час перепродажу, — сказала я.

Джейн розсміялася.

— Ти нас неправильно зрозуміла, — сказала вона. — Ця скрипка щаслива там, де вона є наразі. Ніхто не збирається купувати її найближчим часом. Але припустімо, що наш приятель-музикант через багато років тихо-мирно помре у сні. Тоді, можливо, з’явиться ліквідаторка майна. Припустімо, що вона буде зацікавлена в тому, аби скрипка потрапила до гарного власника. До гідного власника. Це велика частина того, чим ми займаємося, Маржан.

— А що робить власника гідним? — запитала я. — Гроші?

— Гроші ніколи не мали для нас великого значення.

— Скажіть це Ґленну, — сказала я.

Джейн не відповіла на цей коментар.

— У нас є свої принципи перевірки учасників торгів, — сказала вона.

— Наприклад?

— Можливо, іншого разу, — відповіла вона. — У нас є важливіші речі, які ми повинні сьогодні обговорити.

Вона постукала пальцями по коробці, що лежала навпроти неї, про щось думаючи, а потім, схоже, передумала.

— Ми не знаємо, звідки приходять звірі, — сказала вона. — Вони приходять і йдуть, і ми досі не розуміємо, куди і як. Але ми знаємо, коли вони приходять.

— Як?

— З’являються сигнали, — відповіла вона. — Якщо ти знаєш, як спостерігати за світом, ти напевне можеш помітити спалахи то там, то тут. Це інша частина нашої роботи. Коли будь-яке нове створіння з’являється в нашому світі, це важли­ва подія. Коли з’являється особливо могутнє створіння, ми стежимо за тим, щоби воно знайшло правильну домівку.

Джейн зробила паузу.

— Вісім років тому, — продовжила вона, — з’явився сигнал. Дуже сильний сигнал. Щось з’явилося, а потім розчинилося у повітрі. Ми не знаємо, що то було. Але вважаємо, що щось дуже потужне. І ми припускаємо, що твій батько якимось чином міг бути причетним до цього.

— Як це пов’язано із сьогоднішнім днем?

— Можливо, ніяк, — відповіла Джейн, — але в нас є підстави вважати, що ця подія і смерть твого батька можуть бути пов’язані.

— Ви збираєтеся розповісти мені про ці причини?

— Це не офіційна зустріч. Є деякі речі, про які я не можу говорити. Але я сподіваюся, що ми залишимося друзями. — Її лице було доброзичливим, але серйозним. — Я гадаю, Маржан, що ми можемо тепер звертатися одна до одної як подруги.

— З чого б це?

— Тому що відбувається щось погане, — відповіла Джейн. Вона зняла свої окуляри й поклала їх на стіл поруч із коробкою. — Ми втрачаємо їх.

— Втрачаємо їх?

— Вони зникають. То там, то тут. Їх продають без нашого відома. Іноді їх викрадають. Ми втратили сліди понад сотні з них.

Я із завмиранням серця зрозуміла, що я точно знала, де вони.

— Отже, ви втрачаєте декілька, — сказала я. — Вони ж усе одно не ваша власність, то чому це вас турбує?

— Я говорила тобі, що гроші для нас не є проблемою, — відповіла вона. — Це тому, що ми правильно інвестуємо. Ми дуже добре інвестуємо. А щоб продовжувати інвесту­вати настільки добре, як ми вміємо, нам потрібна інфор­мація. Особлива інформація. Вона має бути точною, вона має бути повною.

— Інформація про них, — сказала я, — про звірів.

— Вони — частина всього, — сказала Джейн, — а все є частиною їх. Коли їм добре, відбуваються хороші речі. Коли вони хворіють, коли їм боляче, відбуваються погані речі. Ми завжди можемо заробити грошей, але тільки якщо володіємо достовірною інформацією.

— Отже, справа все ж таки в грошах, — промовила я.

Я почала думати, що Гораціо, можливо, мав рацію щодо Феллсів. Їм не можна було довіряти, навіть якщо одна з них хотіла стати моєю подругою.

— Ти хоч уявляєш, скільки коштує фінансування такої діяльності, як наша? — запитала вона. — Звісно, справа у грошах. Але справа ще й у тому, що гроші виконують роль інструмента для творення добрих справ. Коли популяція цих створінь скорочується, світ стає менш привабливим місцем для існування. Невелике зменшення спричиняє зростання злочинності. Розпад шлюбів. Більше суїцидів. Більше вбивств. Велике зменшення популяції спричиняє війни. Поширення голоду. Цивілізація збивається з правильного шляху. Люди повсюди страждають. Панує хаос. Ми не просто купуємо і продаємо. Ми слідкуємо. І коли ми починаємо помічати натяки на лихо, ми діємо. — Вона затихла і подивилася на мене через стіл. — Іноді ми потребуємо твоєї допомоги, допомоги твоєї сім’ї. Отже, як ти можеш бачити, Маржан, це не просто бізнес. Те, чим ми займаємося, чим ти займаєш­ся, впливає на життя людей у всіх куточках світу.

— Що такого особливого в мені? — запитала я.

— Ти не знаєш?

— Я не розумію цього, — сказала я.

— Ти і твій батько є нащадками гірканського роду.

— Що це в біса за такий гірканський рід?

— Із наукового погляду, — сказала Джейн, — гірканський рід — це унікальна генетична мутація.

— Отже, я потвора, — сказала я.

— Ти не потвора, — відповіла Джейн. — Ти — скарб.

— Це принесло мені багато користі, — сказала я. — Мій батько помер, і в мене розгардіяш.

— Смерть твого батька була трагедією, — сказала Джейн, — але тут справа не тільки в тобі і твоєму батькові. — Вона зробила довгу паузу. — Твоя сім’я була носієм гірканської лінії понад тисячу років.

Кімната раптом стала значно більшою. Чи, можливо, я відчула себе меншою.

— Тисячу? — перепитала я.

— Мабуть, мені варто розповісти тобі історію, — сказала Джейн.

— У давній давнині… — відповіла я.