У давній давнині були створіння

Розділ тринадцятий. Апетит мантикори

У давній давнині…

Один юнак проживав разом із батьками та декількома сестрами і братами в селі на краю пустелі, що розташована на території провінції Керман. Вони були бідними, і життя їхнє було тяжким, але всі вони дружно працювали, і люди в селищі піклувалися одне про одного, тож вони рік за роком якось виживали й були щасливими.

Одного лихоносного дня з пустелі вимчала банда мародерів і напала на селище. Вони підпалили будинки й викрали всю худобу та їжу селян. Вони вбивали кожного, хто ставав їм на перешкоді, а також убили багатьох, хто не заважав. Після цього вони поїхали геть, полишивши селище в руїнах.

Із усієї сім’ї вижив лише юнак. Його батьків, усіх братів і сестер убили. Їхня домівка перетворилася на тліюче попелище. Їжі не було. Колодязь, із якого селяни брали воду, був отруєний трупами.

Жменька вцілілих ридали, оплакували та нарікали на свою долю. Але юнак не відчував смутку. Натомість у ньому вирувала нестримна лють, і він присягнувся, що мародери заплатять за свої лиходійства. Того ж дня він покинув селище й наважився сам піти в пустелю в пошуках помсти.

Цілий день він ішов по сліду мародерів через дюни, і хоча сонце палило нещадно, а пісок і каміння аж пашіли жаром, він не хотів ні їсти, ні пити. Лють годувала й живила його. І коли сонце зайшло за обрій, а пустеля охолола, він продовжував іти й іти, і лють палала в ньому, як у печі, та зігрівала його. Зрештою, коли місяць був високо в усіяному зірками небі, сон узяв верх над ним, і юнак упав серед ворушких пісків.

Уранці, коли він прокинувся, перед ним стояла мантикора і спостерігала за ним.

Хлопець чув раніше історії про мантикор, що гасали цією пустелею. Він чув, що вони були створіннями з настільки ненаситним апетитом, що жерли чоловіків, жінок і навіть дітей цілком, і страх їхніх жертв приносить їм неймовірне задоволення. Досі юнак сам жахався цих створінь. Але тепер у ньому не залишилося нічого, крім люті, і тому він без страху поглянув на мантикору і простягнув до неї руку.

Мантикора наблизилась. Вона опустила свою величну голомозу голову й понюхала розкриту долоню юнака. І коли юнак заглянув в очі мантикори, то побачив там голод, древніший, ніж сам світ, і він знав, що це був той самий голод, що заполонив його серце.

— Ми з тобою дуже схожі, — сказав юнак, усе ще простягаючи руку чудовиську. — Приєднуйся до мене, і ми проллємо кров убивць разом.

Мантикора тривалий час розглядала безстрашного, розлюченого юнака. Нарешті вона роззявила свою пащу. Юнак, помисливши, що це вже його кінець, заревів на мантикору з усією люттю і гнівом, відмовившись утікати. Але мантикора не зжерла його. Натомість вона делікатно відкусила лише мізинець із простягнутої руки юнака. Після цього вона нахилилась перед ним і дозволила йому залізти їй на спину, і вони разом помчали шукати мародерів. На мантикорі юнак їхав значно швидше, ніж їхав би на будь-якому коні, і незабаром вони натрапили на невеликий табір чоловіків, які саме смажили одну із сільських овець на рожні. Юнак упізнав одного з тих, хто зарізав його братів. Він наказав мантикорі напасти. Вона накинулась на чоловіків, пошматувала їх одного за одним, а потім зжерла.

Тієї ночі юнак спав серед кісток своїх ворогів, а коли вранці прокинувся, мантикора вже стояла над ним.

— Ходімо, — промовив юнак, — у нас іще багато роботи.

Після цього він простягнув свою руку, ту, на якій не було мізинця, і мантикора відкусила її. Відтак вона нахили­лася перед ним, і вони разом вирушили в пошуках решти мародерів.

Незабаром вони натрапили на ще один табір. У ньому чоловіки носили одяг, що був знятий із жителів селища, у якому жив парубок. Серед них він побачив того, хто вбив його сестер. Юнак наказав мантикорі напасти. І знову манти­кора накинулася на чоловіків, пошматувала їх одного за одним, а потім зжерла.

Тієї ночі юнак замотав обрубок своєї руки в якесь ганчір’я й ліг серед кісток своїх ворогів. Рана пульсувала й боліла. Він пролежав багато безсонних годин, поки нарешті не поринув у сон.

Уранці мантикора вже стояла над ним.

— Ходімо, — прошепотів парубок, — у нас іще багато роботи.

Він простягнув обрубок своєї руки, і мантикора відкусила рештки руки аж по плече. Після цього вона нахилилася, і юнак, хоч і з великими труднощами, все ж зміг видертися їй на спину. Разом вони вирушили в пошуках мародерів.

Незабаром вони натрапили на ще один табір. Тут чоловіки прикрасили себе коштовностями селян. Серед них хлопець побачив чоловіка, який убив його матір. Він наказав мантикорі напасти. Мантикора накинулася на чоловіків із табору, пошматувала їх одного за одним, а потім зжерлла.

Тієї ночі юнак ліг серед кісток його ворогів і, обхопивши обрубок своєї руки, спробував заснути. Але біль був занадто сильним, тож він пролежав без сну всю ніч. А коли почало сходити сонце, мантикора прокинулася разом із ним і стала над хлопцем.

Юнак насилу звівся на ноги.

— Ходімо, — сказав він кволим, ламаним голосом, — у нас іще зосталося трохи роботи.

Він простягнув єдину руку, що в нього залишилася, і мантикора відкусила її по плече та зжерла. Після чого вона нахи­лилася перед ним так, щоби він міг залізти їй на спину, і коли юнак знайшов спосіб утримати рівновагу без рук, мантикора підвелася. Разом вони вирушили в пошуках мародерів.

Згодом вони натрапили на ще один табір. Він був кращим за всі інші. У ньому намети були розкішнішими, а воїни краще нагодовані та вдягнені. Серед них юнак помітив полководця, який очолював мародерів під час різанини, і саме він власноруч убив його батька, а потім підпалив його дім. Юнак заревів від люті й наказав мантикорі вбити його.

І знову мантикора напала на табір. Вона пошматувала чоло­віків одного за одним і пожирала їх, допоки не залишився лише ватажок, поранений і нездатний захищатися. Юнак підійшов до нього, сів поруч і став слухати, як поране­ний скиглить від болю та страху і благає змилосердитися.

Але мантикора прийшла й по полководця, і весь цей час юнак спостерігав за всім. Кожен крик болю, кожен хрускіт кісток підживлювала його лють.

Коли вождь був зжертий, юнак улігся серед кісток своїх ворогів, але не заспокоївся. Він хотів убивати їх знову і знову — сто разів, тисячі разів. Але вони вже були мертві, і вони не могли померти знову, та й узагалі, юнак був надто кволий і втомлений, аби навіть поворухнутися.

Він відвернувся від кісток, щоб глянути на мантикору, яка нависла над ним. Він побачив у її очах голод, древніший за світ, і він знав, що це був той самий голод, що заполонив його серце.

— Ми з тобою дуже схожі, — промовив юнак.

Але навіть якщо мантикора розуміла його, їй було байдуже. Вона зжерла і його також, а краще сказати — те, що залишалося від нього. Потім вона покинула мовчазний табір і його поодинокі кістки, що виблискувати на сонці, і попрямувала геть у пустелю в пошуках іншої здобичі, бо все ще була голодна.