У давній давнині були створіння

Розділ дванадцятий. Мертволиця, з кігтями

Уже була ніч, коли Сем привіз мене додому. Меллорін не було вдома — як і обіцяла, вона двома днями раніше зайшла в окультну крамничку й попросилася на роботу. Сьогодні була її перша навчальна зміна. Вона вже попередила повідомленням, що затримається допізна.

Зорро лежав, згорнувшись калачиком прямо перед вхідними дверима, і коли я зайшла, він із нетерпінням підняв голову. Коли ж побачив, що то була я, то розчаровано нявкнув і опустив підборіддя назад.

— Вона скоро буде вдома, Зорро, — сказала я.

Лис скептично фиркнув, але дозволив мені почухати йому маківку один раз, перш ніж струсити мою руку. У моїх пальцях поколювало, коли я торкалася його шкіри. Нетерплячість, розчарування й нудьга прокреслили вверх болісні спіралі по моїй руці. Проте він одужував — я відчувала це. Я відчувала його бажання бігти, переслідувати здобич, пробиратися крізь темні хащі. Я гадала, чи зміг би він бути коли-небудь щасливим, живучи в одній із кліток Гораціо.

Я взяла чек Гораціо й поклала його на кухонний стіл. Він здавався важким, і коли я дивилася на нього під світлом старої лампи над своєю головою, що висіла там усе моє життя, він видавався дивним і нереальним, наче рубін карбункула, і таким же незаслуженим.

Не поспішай, сказав він з упевненістю людини, яка може дозволити собі дивитися на світ, як на ряди рівнянь, яка може, вдавшись до правильної математики, перетворити будь-яке «ні» на «так».

Ерза була права. Я була зла. Зла на Гораціо за те, що він вклав цей страхітний скарб у мої руки, вважаючи, що я захочу його, за те, що намагався змусити мене хотіти його, за те, що змусив мене почуватися ідіоткою через те, що я не захотіла того. Я була зла на чек, на цифри на ньому, на те, що він просто існує. Я була зла на батька, який допустив своє вбивство до того, як пояснив мені всі ці речі. Я була зла навіть на Зорро за те, що дивився на мене. За те, що бачив мене в такому стані.

— Дай мені спокій, — сказала я лису.

Я зім’яла чек і побігла нагору.

Я зупинилася перед дверима батькової кімнати. Я завагалася лише на секунду, а тоді з усією силою штовхнула їх так, що вони вдарилися об стіну.

Тиша всередині кімнати зупинила мене. За цими дверима відсутність мого батька було замкнено, законсервовано. Злість розчинилася в чомусь тихому й маленькому, для чого я не мала годящої назви. Я роззулася й уперше ввійшла в кімнату, де він жив, де він помер.

У кімнаті панувала тиша, яка здавалася густішою, ніж у решті будинку, так наче вона набирала масу за останні місяці за закритими дверима. Я сіла на ліжко і вчепилася пальцями ніг у килим, як робила це колись, коли була маленькою.

Я була в сьомому класі, і мій батько вдягався на роботу… Це був перший день у старшій школі, і він збирав речі в сумку, готуючись знову зникнути… Я була маленькою дівчинкою, і моя Матір, тьмяний, примарний образ Матері, сиділа на краю ліжка, яке раніше належало їй, відірвавши погляд від книги й усміхаючись крізь ореол приліжкової лампи, яка раптом стала неймовірно яскравою.

Я відмахнулася від тих спогадів.

— Що мені тепер робити? — запитала я.

У шафі десять незримих версій мого батька, по одній у кожній розвішаній сорочці, що вишикувалися, наче солдати. Якась частина мене думала — бажала, сподівалася, — що одна з них могла спостерігати за мною, могла бути ­достатньо присутньою, щоб побачити свою дочку в цій кімнаті, і мала змогу передати щось на кшталт послання чи якоїсь відповіді.

Проте єдиною відповіддю була тиша та мовчання, що розлютило мене ще більше, ніж чек, який я досі стискала в кулаці. Я підвелася й ухопилася за простирадла, зриваючи їх із ліжка, поки не зостався сам матрац. Я схопилася за матрац і спробувала стягнути його на підлогу, але це вдалося лише наполовину, від чого лють усередині мене розгорілася ще сильніше. Я підійшла до шафи й витягнула його сорочки, кинула їх на підлогу й потопталася по них.

Із мене виривалися безсловесні, задушливі звуки. Я схопила черевик і з усією силою кинула його об стіну. Він урізався з гучним гуркотом, і я у відповідь закричала гучніше, а за ним узялася жбурляти інше взуття — ще більше гуркоту, ще більше крику. Я вхопилася за задню стінку тумбочки й перевернула її вперед так, що вона з гуркотом упала — відчинилися шухляди, з яких висипалося все, що там було. Я схопилася за один бік вузької книжкової полички, яка висіла в одному з кутків, і потягнула її. Вона тріснула. Книги попадали всюди. Я знайшла пасок і почала шмагати ним стіни. Коли пряжка вдарила по дзеркалу, скло розкололося, і я побачила своє відображення в ньому — розколоте, з диким поглядом і зачервонілим обличчям.

Тривалий час я стояла там, важко дихаючи, із паском у руці. Потім я роззирнулася. Матрац — наполовину на ліжку, наполовину ні. Повсюди простирадла, подушки, одяг і взуття. Перевернута на бік тумбочка з висунутими шухлядами. Останній приплив люті пронісся через мене, і я кинула пасок на всю цю купу, так наче це була отруйна змія, а потім вискочила з кімнати, відчуваючи огиду до себе й до всього на світі.

Вискочила, а тоді повернулася назад.

Тому що найменше, що я могла зробити, це прибрати той безлад, який сама щойно створила.

Я почала засовувати матрац назад на раму, потім підняла голову й побачила, що Зорро зацікавлено спостерігає за мною з пройми дверей.

Я більше не злилася на нього.

— Вибач, що накинулася на тебе, — сказала я.

Повертаючись до матраца, мені спало на гадку, що Меллорін радше повважає за краще спати на ліжку, ніж на спальному мішку на підлозі, і що, можливо, я зможу перетворити цю безглузду руїну у щось справді корисне. З великими зусиллями я потягнула матрац по коридору, потім знайшла чистий набір із простирадл та подушок.

Щойно я облаштувала ліжко для Меллорін, я стала почуватися людиною. Я повернулася до спальні батька й присунула тумбочку на її місце до стіни, після чого взяла одну з шухляд і почала заповнювати її. Беруші, зарядка для мобілки, крихітна лампа для читання, пара сонячних окулярів, чистий блокнот від мережі бюджетних готелів.

І щось іще. Конверт. Видавалося, наче він був затиснутий за шухлядами тумбочки. Коли я взяла його до рук, то відчула голодний заряд на кінчиках пальців, і зрозуміла, що Ерза мала на увазі, коли говорила про пошук прихованих речей.

Конверт був хрусткий і новий. Усередині було кілька складених аркушів паперу, але він не був запечатаний, через що складалося враження, що конверт опинився тут випадково — можливо, мій батько прихопив його для зручності. Я витягнула папери й розгорнула їх.

Це були авіаквитки. Окленд — Ітака, з пересадкою в Сент-­Луїсі. Вони були датовані через два дні після смерті мого батька. Один призначався батькові, що було очікувано. А другий змусив моє серце зупинитися.

Другий квиток був для мене.

Щось важливе трапилося в Ітаці. Щось настільки важливе для Феллсів, що вони розпитували мене про це. Щось, що було настільки значиме для мого батька, що він був готовий взяти мене з собою.

Можливо, щось настільки важливе, що батька вбили за це.

Чому ти нічого не розповів, тату? Чому не розповів?

Я не могла віднести цю інформацію в поліцію. Вони б зі своїми безглуздими розпитами лише ходили коло та на­вколо. Вони б не побачили зачіпок. І ще в одному Ерза мала рацію — вони б нічим не допомогли мені. І все ж таки, вперше відтоді як це трапилось, я відчула себе ближче до розуміння того, чому він помер. І я хотіла, щоб люди дізналися про це.

Себастьян мене б зрозумів. Мені навіть не довелося б йому багато пояснювати. Але в Англії була вже глупа ніч. Він напевне вже спав. Будь-яка розсудлива людина вже б спала.

Але все ж таки.

Я написала повідомлення.

привіт

Після чого я чекала.

За вікном сюрчали коники. Я пішла у свою кімнату й сіла на ліжко. Внизу Зорро перемістився назад до свого кутка. Екран телефону не змінювався, моє коротке повідомлення висіло в самому кінці нашого діалогу, крихітний сплеск, що примостився на краю бездонної ями.

Жодної відповіді.

Я зітхнула й поклала телефон, і в цю мить він булькнув.

привіт

Він одного слова цього хлопчика, з яким я бачилася лише раз, моє серце ледь не вистрибнуло з грудей.

ти не спиш? — написала я.

Ні. Не можу заснути. А ти?

У мене ще не так пізно, — відповіла я. — Тому так. Не сплю.

Що трапилось?

Дозволь мені розповісти тобі, Себастьяне, про мого батька і про всі його таємниці. Дозволь мені розповісти, наскільки я зла, як зараз, так і весь час. Дозволь розповісти про те, що я дізналася, і про людей, яких я зустріла сьогодні.

Але це здавалося мені неправильним. Навіть з ним. Було небезпечно розповідати йому про те, що я бачила.

Поговори зі мною, — написала я, — про щось нормальне.

За мить він подзвонив мені по відеозв’язку. Я швидко перевірила, який маю вигляд, абияк прибрала куток кімнати, щоб не було надто соромно, і підтвердила виклик.

Він ні про що мене не розпитував. Натомість розповів про найкраще карі в Лондоні, і я зловила себе на тому, що розповідаю йому про найсмачніший буріто в Берклі, і про те, як правильно пити бобу (треба завжди пережовувати перлинки, інакше болітиме живіт), і на деякий час я відчула себе майже нормальним підлітком, допоки не почула, що Меллорін повернулася додому, а відтак згадала, що прихистила відьму в себе вдома, а мільярдер намагається найняти мене на роботу. Потім мене переповнило тепло і зворушлива вдячність за те, що є хтось, із ким я можу бути собою, хто розуміє, як і я, якою дивною може бути ця повсякденність.

— Я мушу йти, — сказала я. — Дякую, що був поруч зі мною.

— Ти завжди можеш поговорити зі мною, — сказав він.

Ми обидвоє усміхнулися й помахали одне одному, і дзвінок обірвався.

— Привіт, Бадґінсе, — сказала Меллорін унизу. — Я рада тебе бачити, справді рада.

Я чула, як вона жваво підіймалася сходами, а Зорро труськом поспішав за нею. Мені здалося, що вона завагалася біля кімнати мого батька, так ніби відчула якісь зміни в її енергети­ці. Потім вона продовжила йти, і коли дійшла до моєї кімнати, то зупинилася, нахилила голову в мій бік і помахала рукою.

— Як минув перший робочий день у чарівній крамниці? — запитала я.

Вона мовчала, добираючи слова й ледве стримуючи блиск в очах.

— Там є, — сказала вона тихим голосом, сповненим благовіння й захвату, — інші відьми.

— Це ж магазин для відьом, чи не так? — запитала я.

— Ти не розумієш, — сказала Меллорін. — Я ніколи не зустрічала іншу відьму. А сьогодні я зустріла приблизно з десяток таких. Вони були милі до мене.

— Вітаю, — сказала я.

— Дякую, — відповіла Меллорін.

— Тож що тепер? — запитала я. — Ви сформували щось на кшталт команди чи…

— Команди? — повторила Меллорін, і на її обличчі з’яви­лася терпляча усмішка. — Ти маєш на увазі ковен?

— Я нічого не знаю про відьом, Меллорін. Вибач.

— Група відьом, яка спільно практикується в магії, зветься ковеном, — пояснила Меллорін. — А ще… Ти не можеш просто так створити ковен. І ти також не можеш записа­тися до нього. Це не те саме, що приєднатися до команди робототехніків — до речі, це так круто, що в нашій школі є така команда! — Меллорін, очевидно, вступила до моєї школи, і вже ходила на уроки, хоча я ні разу не бачила її. Як і обіцяла, невидима.

— Ну, і як це відбувається? — запитала я.

— Ковен — це потужна сила, — відповіла вона. — Якщо є потреба в його утворенні, то він формується сам собою. Ти не можеш спланувати його. І ти не можеш організувати його. Якщо це має статися, воно станеться. Справжній ковен сам знаходить себе. Ось звідки береться його сила.

Потім на її обличчі з’явився спантеличений вираз, так ніби вона щойно щось помітила.

— Твоя аура має дещо інший вигляд, — сказала Меллорін. — Вона захмарена. Тебе щось бентежить?

Я голосно розсміялася:

— Мене бентежить усе.

— Можливо, це твоє прокляття, — сказала вона.

Я дуже сумнівалася в тому, що це було прокляття. Зрештою, будь-який непроклятий підліток на моєму місці був би також збентежений. З іншого боку, почнемо з того, що, найімовірніше, будь-який інший непроклятий підліток не влип би в таку ситуацію. Було важко сказати щось певне, коли справа доходила до магічних інтерпретацій Меллорін. Вони завжди були такими розпливчастими, що могли бути схожими на правду.

Вона почала йти до своєї кімнати.

— Меллорін, — промовила я, і вона зупинилась. — У мене є запитання до тебе.

— Звісно, — сказала вона.

— Звідки в тебе ця впевненість у всьому? — запитала я. — Як ти це робиш?

Вона якусь хвильку подумала.

— Можливо, це магія, — вона усміхнулася і знизала плечима, а потім підстрибуючи пішла далі коридором, Зорро подався за нею. Через мить вона вигукнула: — Овва! Яке чудове ліжко!

Я усміхнулася й поклала авіаквитки на своє ліжко.

Що вони означали? Він справді планував взяти мене з собою? Чому? Чи я справді близька до того, аби дізнатися всі відповіді?

І що було в Ітаці?

На мить я прислухалася, заплющивши очі, до глибокої тиші — настільки глибокої, наскільки могли вловити мої вуха. Під легеньким нічним вітерцем шелестіла трава. Над головою пролетів літак. Я чула хаотичний рокіт людства, гул нічного транспорту. І думала про Зорро, і про Кіплінґа, і про сотні істот за склом і під землею. Я думала про мого батька, що віз мене додому після того, як забрав із парку, де я нарешті перестала бігти, як він мовчки дивився на мене, ніби не впізнавав. Чи дивився б він так на мене в літаку до Ітаки? Чи була я все ще тією дівчинкою? Чи він все ще бояв­ся того, що бачив? Я намагалася думати про мою матір, але образи розпливалися, а її обличчя весь час ставало порожнім, холодним обличчям мантикори.

Чогось бракувало.

Саме доктор Батіст був тим, хто зателефонував мені на початку наступного тижня під час перерви між уроками. Я заскочила до музичної зали — порожньої й тихої.

— Ти була права, — сказав він. Його тон був суворим, — Щодо… Ми не повинні називати їхні імена по телефону. Але ти зрозуміла, про кого я.

— Мертволиця, — сказала я. — З кігтями.

— Коли вона прибула, я вирішив, що так буде краще, задля безпеки мого колективу, — сказав він. — Ми збираємося провести корекційну процедуру, і я хочу, щоб ти була присутня на ній. — Він зробив паузу. — Ну, і Гораціо хоче, щоби ти була присутня.

— Я не можу, у мене школа, — відповіла я.

— Те саме я й сказав Гораціо, — запевнив мене доктор Батіст. — Ми запланували її на суботу. Сем забере тебе в п’ятницю ввечері.

Я не хотіла бути поруч з мантикорою — ні в п’ятницю, ні в суботу, ні будь-коли. Якщо я більше ніколи не побачу цих очей і цього обличчя, моє життя стане значно кращим. Але перш ніж я усвідомила, що роблю, я вже згодилася бути в палаті, поки доктор Батіст і його команда оперуватимуть її. «Принаймні, вона спатиме», — подумала я. Але я не могла уявити цього монстра сплячим. Я не могла уявити, щоб вона займалась чимось іншим, окрім як полювати чи їсти, а це були дві речі, яких я взагалі не хотіла уявляти.

Мабуть, я мала пригнічений вигляд, коли вийшла з музичної зали, тому що Керрі, проходячи повз мене до свого класу, зупинилася.

— Ти нормально почуваєшся? — запитала вона. — Маєш такий вигляд, наче привида побачила.

— У мене просто стрес, — відповіла я.

— Візьми вихідний, — сказала вона. — Ти ж знаєш про п’ятницю?

— Про п’ятницю? — запитала я з надією, що відповідь допоможе мені легко відмовитися.

— Вечірка, — відповіла вона. — В одного з друзів Гові. Ґрейс іде. Ми також повинні піти.

Я не знаю нікого з друзів Гові. Я насправді й Гові не дуже добре знала. Але його світ — спорт, усмішки та гарний смак у музиці — підкрадався до нас, в міру того як він і Ґрейс зближувалися.

Справжня подруга, ймовірно, пішла б на вечірку, яку влаштовував друг Гові, просто щоби приглянути за своїми подругами.

— Я не можу, — відповіла я. — Є одна справа, яку я повинна зробити.

Коли Керрі подивилася на мене з усмішкою, я додала:

— Це пов’язано з батьком.

Це був мій туз у рукаві для відмазок, і я почувалася гидким каченям, коли користувалася ним. Але я знала, що це спрацює.

Керрі співчутливо кивнула, даючи знати, що зрозуміла мене:

— Я піду з Ґрейс, — відповіла вона.

Її очі виражали всю підтримку світу.

У неї не було б такого прагнення допомогти мені, якби вона знала, з чим мені доведеться зіткнутися.