У давній давнині були створіння

Розділ дев’ятий. Два світи воєдино

— Ти якось змінилася, Маржан.

Керрі схилила голову набік і примружила очі. Ґрейс стоя­ла біля неї, намагаючись розгледіти те, що побачила Керрі. Був ранок, ми стояли біля шкільної роздягальні — наша звична зустріч перед заняттями. Нічого дивного, крім того, що напередодні ввечері я запросила відьму та її лиса жити до себе додому.

Вони обидві втупилися в мене. Мені було цікаво, що вони могли побачити. Я хотіла їм щось пояснити, проте не знала, з чого почати. Сказати правду — не найкращий варіант.

Тому я просто знизала плечима, і за мить Керрі зробила те саме.

— Де ти була минулого вечора? — запитала Ґрейс. — Я гадала, що ми збиралися готувати домашні завдання.

— У мене на роботі виникли деякі справи, — відповіла я. — Нудні справи.

— Тож коли ти збираєшся продати це місце? — знову запитала Ґрейс.

— Скоро, мабуть, — сказала я.

— Матимеш трохи грошей, дівчино, — сказала вона.

— Так-так.

Вони обидві знали про клініку. Час від часу подруги розпитували про неї, а я їм дещо розповідала і споглядала, як їхні очі скліють. Тому я намагалася надалі на цю тему не розмовляти.

— Серйозно, чого ти чекаєш?

В цей момент проходив Гові з парочкою друзів-фут­болістів. Він усміхнувся до Ґрейс і вона відповіла йому тим самим.

— Привіт, Ґрейс, — сказав він.

— Привіт, Гові.

Це був ідеальний момент, аби змінити тему розмови.

— Ти жартуєш? — заговорила я, коли він пройшов. — Чому ти досі не зустрічаєшся з ним?

— Замовкни, — сказала вона, штовхаючи мене. — Я не поспішаю, зрозуміла?

— Я розкажу йому, що він тобі подобається, — підхопила розмову Керрі.

— Навіть не думай, — промовила вона. — Клянуся, що я перестану з тобою спілкуватися.

— Фінч, ходімо на перший урок.

Повз нас проходили троє плавців, прямували до свого класу. У команді плавців усі називали один одного за прізви­щами, що завжди звучало для мене дивно й фальшиво. Плавці не дружили з нами. Вони дружили тільки з Керрі.

— Біжу, — сказала Керрі.

Вона помахала нам рукою і приєдналася до своїх товаришів по команді.

Ґрейс поглянула на мене.

— Тобі справді подобається це місце, чи не так? — запитала вона.

Я могла щось вигадати, але Ґрейс було не так просто ­обдурити.

— Я ніколи по-справжньому не розуміла свого батька, — відповіла я, — але відчуваю, що мала б. У цю клініку він вклав чи не всю свою душу. І тільки зараз я наче починаю розуміти її значення. Тому я не можу полишити це все, Ґрейс. Не зараз.

— Я зрозуміла, — сказала вона. — Тільки пообіцяй, що не звихнешся розумом.

— Обіцяю, — відповіла я.

— І якщо тобі знадобиться допомога з чимось… — Вона усміхнулася, махнула рукою і вказала на себе.

У мене з Ґрейс було щось спільне, чого Керрі не могла б зрозуміти. Батьки Ґрейс родом із Тайваню. Вона спілкувалася вдома мандаринською мовою, щонеділі ходила до китайської церкви і пропадала на тиждень кожного Нового року за місячним календарем. Вона ділилася з нами частиною своєї культури — дивовижною їжею, яку її мама завжди готувала забагато, випадковими уривками китайської мови з Керрі, плейлистами з солодкавими тайванськими поппіснями, які я чомусь наспівувала вже наступного тижня, але було в її житті й те, чого ми ніколи не бачили. Можливо, нам не були раді чи, можливо, вона просто не знала, як нас запросити. Якщо хтось і міг зрозуміти, як я тримаю два світи воєдино і намагаюся бути повноцінною людиною в обох, то це Ґрейс.

— Гаразд, Ґрейс, — погодилася я. — Ти будеш першою, кому я зателефоную. А тепер іди поговори з хлопчиком-­футболістом.

Вона поглянула на мене, і її очі звузилися.

— Добре, — сказала вона викличним голосом. — Я піду.

Вона глибоко вдихнула, розгладила своє волосся руками, крутнулася на п’яті й поспішила за Гові та його друзями.

Я ще стояла там якусь мить, почуваючись неврівноваженою та вразливою. Мої обидві подруги мали інших друзів, інші місця, де вони проводили час. Можливо, я також.

Пізніше того ж ранку я зазирнула в навчальну кімнату в бібліотеці й витягла свій телефон. Я написала Себастьяну, і коли телефон булькнув у відповідь, я відкрила відеочат. Він був у своїй кімнаті в гуртожитку, а позаду нього виднілося двоярусне ліжко.

— Як ти? — запитав він.

— Самотньо, — відповіла я. — Та й ніхто мене не розуміє. А в тебе як справи?

Це було правдою, а ще я усміхалася. Мені було так добре бути собою.

— Та майже так само, — відповів він, сміючись.

— Що робиш? — запитала я.

— Математику, — відповів Себастьян, покрутивши пальцем біля скроні.

— О так, абсолютно непотрібний предмет.

— Математика, — промовив він з фальшивим американським акцентом. — Це тільки звучить просто.

— А в мене тепер сусідка по кімнаті, — сповістила я. — Вона В-І-Д-Ь-М-А.

— Звучить чудернацько, — прокоментував Себастьян. — Чому?

— Вона потребувала житло, — відповіла я. — Плюс, я гадаю, мені потрібна була компанія. У будь-якому разі, я гадаю, що вона крута, але якщо я раптом почну перетворюватися на жабу, то ти знатимеш причину.

Себастьян замовк на мить.

— Зажди, — промовив він тихом голосом, — вона справді може таке зробити?

Я забула, з ким я спілкуюся. Себастьян мав більше підстав вірити у магію, ніж більшість людей.

— Я пожартувала, Себастьяне, — сказала я. — Навіть якщо б вона хотіла, то навряд чи змогла б.

— Що ж, це втішає мене, — сказав він. — Тому що я не знаю, як перетворити жабу назад на дівчину.

«Він хвилювався за мене?»

— Ти вважаєш, що я роблю помилку?

— Я на цьому не тямлю, — відповів він. — Твоє реальне життя тепер дивніше за моє, і це про щось говорить.

— Чудово, — сказала я зі сміхом. — Щиро дякую. Саме цього я очікувала від розмови — відчути себе дивачкою.

Із Себастьяном було дуже легко жартувати.

— Ти знаєш, що можеш довірити мені будь-що, Маржан, — сказав він. — Я завжди повірю тобі.

Те, як він промовив ці слова, те, як дивився на мене, навіть через екран телефону викликало відчуття, наче він мав на увазі щось більше. Кімната зменшилася навколо мене, неначе слова заполонили увесь простір. Раптом я подумала про Кіплінґа, про його крила, що були завбільшки як велика зала, про бридкий гній, що заповнював його тіло. У мене було таке відчуття, ніби я дивлюся потай на щось жахливе, на щось, чого я не могла розгледіти, бо воно було яскравішим за сонце, і воно палало. Діра у всесвіті, а за нею порожнеча, що не мала сенсу.

«Це єдина річ, про яку я не можу розповісти».

Вугри знову почали плавати в моєму шлунку, як це вони завжди робили, коли йшлося про Кіплінґа. Краєм ока я помі­тила, як Ґрейс блукає по бібліотеці, шукаючи вільне місце.

— Я мушу йти, Себастьяне, — сказала я. — Побачимось увечері?

— Як завжди, — сказав він з усмішкою й помахав мені.

Я помахала у відповідь і перервала зв’язок.

За мить у кімнату прослизнула Ґрейс, тримаючи під пахвою підручник із всесвітньої історії на спіральній намотці, а я саме ховала свій телефон у кишеню.

— З ким ти розмовляла, Марі? — запитала вона.

— Ні з ким, — відповіла я.

Вона скептично поглянула на мене.

— Гм, я майже впевнена, що бачила, як ти з кимось розмовляєш.

— Ох, — промовила я, — ну, так. Я розмовляла з… — Я завагалася на секунду. — … з моїм бухгалтером.

— Справді? — не повірила вона мені.

— Я серйозно, — сказала я.

— Маржан Дастані, — промовила Ґрейс і лукаво усміхнулася, — я точно знаю, що ти закохана.

— Я клянусь, — сказала я, — я ні в кого не закохана. — А за мить, щоби було легше брехати, я сказала правду про інше. — Точно не у свого бухгалтера. Тьху.

— То в кого тоді? — запитала вона.

— Ні в кого, зрозуміло? — відповіла я вже різкіше.

Усмішка Ґрейс зникла з її обличчя.

— Гаразд, — сказала вона. — Господи, забудь про те, що я сказала.

Вона сіла навпроти мене за стіл і почала діставати книжки.

— Хай там як, а я зробила це, — сказала вона, і хитра усмішка розплилася по її обличчю.

— Із хлопцем-футболістом?

Вона кивнула.

— І?

— Він милий, — сказала вона. — Побачимо.

Вона усміхнулася і знизала плечима, і я пишалася нею.

— Я не завжди була відьмою, ти це знаєш?

Ми закінчували вечеряти — її другу домашню страву для нас за два вечори. Меллорін завжди любила поговорити, а я завжди прагнула заповнити свій будинок чимось іншим, крім тиші, сумнівів і злості. Минулого вечора вона обкурила кімнати шавлією, щоби вигнати негативну енергію. Я не могла сказати, чи зникла вся та енергія, але тепер у будинку було привітніше з її присутністю.

— Ким ти була? — запитала я.

— Просто дівчинкою, — відповіла Меллорін. — Звичайною дівчинкою на ймення Меллорі.

Меллорі Мартель виросла в маленькому депресивному містечку, що на півночі Каліфорнії, з однією великою церквою, шкільною футбольною командою, закритою лісо­пильнею та проблемою з метом, про яку ніхто не хотів ­говорити.

— Є два види людей у церкві, — розповідала вона. — Люди, які ходять туди, аби бути ближчим до того, що вони люблять, і люди, які йдуть, аби сховатися від речей, що лякають їх. Моє місце здебільшого належало до другого типу. Деякий час усе було нормально, тому що в мене була моя власна церква.

Її церквою був прадавній ліс із секвой, що здіймався схилом пагорба над містом. Вона могла блукати в ньому година­ми, лежати на землі, дивитися крізь гілки дерев на мінливе небо, слухати, як вітер омиває старовинне віття, як шурхотять олені й койоти, як тихо бурлить життя. Там, у лісі, вона вперше відчула ворушіння сили, яку згодом назвала магією.

— Хто його зна, — сказала вона, знизавши плечима, — можливо, я також ховалася.

Коли вона не була в лісі, то ніколи не відчувала, що вписується в суспільство. Вона завжди запитувала про щось несусвітнє, як-от: «Якщо Бог відпочивав на сьомий день, то звідки нам знати, що Він час від часу не бере перерви, і звідки нам знати, що Він не відпочиває саме зараз?»; «Чи вірять чужопланетяни на інших планетах в чужопланетного Ісуса, а чи вони всі потрапляють в чужопланетне пекло?»; «Якщо диявол може приймати будь-яку форму, то він може прийняти форму нашого молодіжного пастора, тож звідки нам знати, що ви не диявол, пасторе Кріс?» Подібні запитання змушувати молодіжних пасторів відводити її батьків убік для делікатних, але й серйозних розмов. Подібні запитання змушували інших дітей дивитися на неї з насмішкою, а дорослих — зневажливо похитувати головами.

Коли вона була маленькою, ліс був для неї прихистком — місцем, де вона почувалася вільною і живою. Проте коли їй виповнилося чотирнадцять, навіть цього виявилося замало, і навіть це стало надто близьким до всього іншого, аби почуватися в безпеці. Місто, її батьки, її школа, молодіжний пастор — усі намагалися зробити з неї людину, якою вона не хотіла бути, змушували вірити в речі, у які вона не вірила. Здавалося, ніби виходу нема, і сенсу нема опиратися, тому що ніхто не приймав її такою, якою вона є.

Проте якось Меллорі дізналася про чаклунство зі сторінок книги у м’якій обкладинці, придбаній на гаражному розпродажу, і раптом вона знайшла сенс у своєму житті. Відьма, як стверджувалось у книжці, може використовувати приховану силу, що пронизує всі речі. Відьма може бачити ниті, які тримають увесь світ вкупі, може скручувати їх у нові форми, розв’язувати старі вузли, плести нові зв’язки. Відьма мала силу. Відьма мала свободу.

Вона провела рік, поглинаючи кожну книгу, що потрапляла до її рук. Меллорі ховала їх у глибині своєї шафи, де, як сподівалася, її батьки їх ніколи не знайдуть. Уночі, коли всі вдома засинали, вона читала їх при ліхтарику чи свічках, не пропускаючи жодної деталі. Вона або вчилася, або спала. Кожну вільну хвилину Меллорі присвячувала своєму ремеслу.

Однієї безмісячної ночі п’ять місяців тому вона стояла на вершині пагорба й уперше викликала духів. Вона назвалася своїм відьомським ім’ям — ім’ям, що буде схожим на те, з яким вона народилася, але трохи зміненим. Тієї ночі Меллорі стала Меллорін, і її першою дією був заклик до темного неба, аби отримати фамільяра й можливість спілкуватися з потойбічним світом.

Минув день. Потім іще один. Вона чекала на якусь відповідь, на якийсь знак, що закляття спрацювало. І з кожним наступним днем надія все слабшала і слабшала. Минув тиждень. Але Меллорін не втрачала віри. Вона промовила заклинання правильно, настільки правильно, наскільки це було можливо. Воно мало спрацювати.

Опівночі, через десять днів після того, як вона наклала закляття, Меллорін прокинулася від скреготу у вікно. Підійшовши ближче, вона побачила за шибкою лиса — втомленого, замурзаного й голодного, але на позір доброзичливого. Меллорін забрала його до себе і влаштувала йому таємний притулок у кутку шафи, поруч із колекцією заборонених книг.

Духи прийняли її, і вони скріпили свій зв’язок, пославши їй Зорроціуса Бадґінса МакКрейзіпентса. Меллорін Мартель стала відьмою.

— Коли у мене з’явився Бадґінс, я вважала, що мої проблеми на цьому закінчились, — сказала Меллорін, апотім розсміялася. — Виявилося, що у відьом ті самі проблеми, що і в інших.

Те, що вона стала відьмою, нічого не змінило в її житті. В деяких моментах їй тепер було навіть важче. Вона все ще варилася у своєму маленькому містечку. Вона все ще не вписувалася в нього. Всі речі, які Меллорін сподівалася змінити за допомогою магії, залишилися без змін. Тільки тепер у неї був ще й лис-фамільяр, якого треба годувати й ховати від батьків.

— Отже, магія не працює? — запитала я.

— О, ще й як працює, — відповіла вона. — Магія завжди працює. Просто дуже-дуже важко змусити її працювати так, як хочеш ти.

Вони із Зорро проказували заклинання на щастя, любов і добробут. Вони проводили обряди, звернені до духів, пір року та землі. Вони творили чари для здоров’я і закляття проти хвороб і зла.

— Але ми ніколи нікого не проклинали, — сказала Меллорін, серйозно дивлячись на мене з-понад тарілки лазаньї, фаршированої кабачками-цукіні й сиром рікота. — Хоча й не заперечую, що така спокуса була.

Навіть якби вона спробувала накласти прокляття, це, напевно, не спрацювало б. Жодне з її заклять не спрацьовувало. Жодне. Щось не так вона з ними робила — може, пропускала якесь слово чи змінювала їхній порядок. Як би вона не старалася, як би ретельно не готувалася, духи мовчали.

Втім, це не мало значення. Проте тільки не для Меллорін.

— Більшість відьом все життя намагаються зробити все правильно, хоча б один раз, — сказала вона. — Отже, у мене вже виходить навіть краще, ніж у більшості.

Навіть якщо Меллорін більше ніколи в житті не вимовить жодного правильного заклинання, вона змогла викликати Зорро, і цього було достатньо.

Звісно, вона і гадки не мала, наскільки особливим був Зорро.

***

Бандерольний конверт прибув до клініки через тиждень після переїзду Меллорін. На ньому не було вказано адресата, проте була печатка з логотипом чайника у формі звинутої кільцями змії. Я розписалася за нього й забрала в офіс. Проте не встигла зачинити двері за собою, як він почав вібрувати в мене в руках. Я розірвала конверт і витягла з нього єдиний вміст — мобільний телефон. Він дзвонив.

— Слухаю? — сказала я.

— На тебе чекає автівка, — сказав голос, що звучав як меха­нічно змінений. — Водія звати Сем. Він нічого не знає. Твій клієнт — Гораціо Прендерґаст. Він має домашнього гнома, — пауза. Можливо, тільки можливо, механічно змінене зітхання. — У нього нетримання.

— Хто це? — запитала я. — Ви та сама жінка, що приходила до мене у клініку?

Тиша.

— То ось як це працює? Ви просто телефонуєте мені, і я йду? Просто кидаю все інше?

Тиша.

— Що я маю з цим робити? — запитала я.

Тиша.

— Просто що — прописати лікування?

Тиша.

— Ало?

— Я все ще тут, — відповів голос.

— Що я маю робити? Що я маю робити з нетриманням… — Я понизила голос до шепоту, — …гнома?

Голос довго мовчав. Я вже збиралася запитати знову, як він заговорив:

— Все, що тобі під силу.

Після цього зв’язок перервався.

Із вулиці пролунав гудок автомобіля.