У давній давнині були створіння

Розділ п’ятнадцятий. Розплутування

Більшу частину неділі я проспала. Мої нічні сновиддя мучили мене неймовірно. Куди б я не глянула, повсюди бачила очі мантикори. Я сумнівалася у своїй причетності до порятунку життя цього монстра.

Коли я розповіла Себастьяну про зняття прокляття, він сприйняв це ще скептичніше, ніж я.

— То це як видалення тату? — запитав він напівсерйозно. — Бо це так і звучить.

— Я гадаю, що це менш болюча процедура, ніж вида­лення тату.

Але я не була впевнена, і Меллорін мені мало про це ­розповідала — тільки те, що я повинна бути готовою в ніч п’ятниці.

Увесь тиждень я обідала разом із Керрі та Ґрейс, але атмо­сфера за столом була вже не така, як раніше. Кожна з нас перебувала у своєму власному світі. Керрі тільки розпочала займатися двічі на день у команді з плавання. Ґрейс була по вуха закохана в Гові, з котрим вона тепер офіційно зустрічалася — очевидно, що я пропустила грандіозну вечірку. Тим часом мені на кожному кроці ввижалася мантикора.

У п’ятницю, після школи і клініки, Меллорін зустріла мене біла дверей будинку і провела до дивана.

Вона принесла мені чашку з чимось, що на смак приємно нагадувало локрицю. Вона також налила й собі і, відсьорбнувши, сіла навпроти мене.

— Отже, ти хочеш дізнатися про своє прокляття, — промовила Меллорін.

— Що це таке?

— Прокляття — це зв’язувальне закляття, — відповіла вона. — Воно утримує речі всередині, або ж не пускає. Прокляття можуть бути дружніми, але можуть бути й зловорожими. Я наклала декілька на свою спальню вдома, аби тримати більшість злих духів подалі, але я мусила діяти дуже обережно, щоби не помітили батьки. Я б ніколи навіть не помислила, щоб накласти одне з них на іншу людину. Занад­то небезпечно. — Вона розсміялася так, що у слові «занадто» з’явилося кілька зайвих складів. Потім вона спохопилася. — Вибач, — зніяковіло додала вона.

— Тож у чому полягає моє прокляття?

— Ти справді не знаєш? — запитала Меллорін.

— Не маю жодного уявлення, — сказала я. — Я не знаю, хто б міг проклясти мене, і я не знаю, як воно впливає на мене. І, щиро кажучи, я навіть не впевнена в тому, що прокляття існують.

— Повір мені, це прокляття реальне, — відповіла Меллорін, — і воно не робить тобі нічого доброго. Навколо тебе нависає багато важкої енергії. Це погано.

— Так у чому справа?

Меллорін глибоко вдихнула, наче збиралася розповісти якусь історію, але нараз передумала.

— Жодної зачіпки, — без викрутасів зізналася вона, — але я знаю, що воно є.

Її впевненість була принаймні заразливою. Я почала гадати, чи не була я справді проклята.

— Найбільш розповсюджена причина — колишній, який затаїв образу.

— Не може бути колишнього, коли ти ні з ким не зустрічалася, — відповіла я.

— Це полегшує завдання, — сказала Меллорін. — Колишні і прокляття — вкрай неприємне поєднання. На щастя, навіть коли ми не знаємо, хто наклав його на тебе, ми все ще можемо спробувати його зняти.

— І як саме ми це зробимо? — запитала я.

— Я роздумувала про «Розплутування Ґелсіна», — відповіла Меллорін.

— Хто це?

— Арманд Ґелсін був вірменським відьмаком на початку двадцятого століття, — сказала вона. Вона почала збирати деякі речі з кухні, але продовжувала говорити: — Його фамільяром був заєць на ймення Осло. Ґелсін ще замолоду втік з Османської імперії й оселився в Лондоні, де достатньо добре вивчив англійську мову, щоб заробляти на життя як фокус­ник. Він випадково втопився, коли намагався створити заклинання дихання під водою, тому є певні сумніви щодо того, чи працює насправді «Розплутування Ґелсіна».

Зорро сидів у своєму ліжку, нетерпляче спостерігаючи за нею.

— Ти не йдеш із нами сьогодні, Бадґінсе, — сказала вона. — Вибач, наказ лікаря.

Вони подивилася на мене й підморгнула.

— Це буде безпечно?

— Ймовірно, — відповіла Меллорін. — У будь-якому разі, хоча він і не дуже ладнав із водою, але був неперевершеним у вузлах. Справді неперевершеним. Кажуть, що він міг, не дивлячись, зав’язати й розв’язати вузол п’ятьмастами різними способами. Можна було зав’язати йому очі й дати в руки будь-який вузол, який лише можна уявити, і він точно знав, що з ним треба робити.

Я моментами бачила, як вона працює. Купа трав, зважених на вагах із трипроменевою шкалою, а потім зсипаних у конопляний пакетик. Осколок кристалу, піднятий догори, щоби зловити останні сонячні промені у вікні, а потім швидко загорнутий в оксамит. Шипіння чайника, з якого потім вилили воду. Запах спаленої лаванди.

— Яким чином пов’язані вузли й закляття? — запитала я.

— Прокляття — це різновид зв’язування. Для зв’язування потрібен вузол, бо інакше воно просто розв’яжеться. Очевидно, що вузли, які утримують прокляття на місці, значно химерніші та складніші за будь-який інший звичайний вузол. Але Ґелсін міг би і з ними впоратися. Принаймні, так говорять. Так чи інакше, за останні п’ятдесят років було принаймні дві хоч і непідтверджені, але доволі вдалі спроби застосувати «Розплутування Ґелсіна».

— Це багато?

— Так, — відповіла Меллорін, — це багато.

— Що сталося з Осло? — запитала я.

— Затушкували, — відповіла вона, — або, можливо, з нього вийшли добротні й теплі беруші. Непідтверджено. Цей світ занадто складний для таких дрібниць.

Ще трохи пометушившись, Меллорін тричі плеснула в долоні над невеликою купкою прибамбасів, складених у плетений кошик для пікніка, який вона відкопала в одній із наших кухонних шаф. Вона перевірила час на старому кишеньковому годиннику, відтак вхопилася обома руками за ручку кошика, повернулася й попрямувала повз мене до вхідних дверей.

Брати з собою мобільні телефони було заборонено. За словами Меллорін, радіохвилі заважають магічній енергії, тому це одна з причин, чому в наші дні складніше чаклувати, ніж за давніх часів. Я взяла з собою ліхтарик і маленький кишеньковий ножик. Я не мала жодного уявлення, чого очікувати, тому хотіла бути підготовленою.

Нашим пунктом призначення було маленьке штучне озеро, розташоване на вигині двох перехрещених шосе. Коли я була маленькою, то іноді приходила сюди з мамою. Ми сиділи на невеликому пляжі й разом будували замки з піску. Відтоді минуло чимало років. Воно більше не здавалося таким гарним, як раніше. Зазвичай колись тут тинялися якісь дивні люди, і найчастіше не можна було навіть зайти у воду через цвітіння водоростей.

Однак цього разу ми були тими самими дивними персонами, які припаркували свої велосипеди в кущах і тепер скрадалися по краях парку. Це змусило мене замислитися, чи ті люди, яких я колись бачила, не намагалися також просто розплутати тут вузли у своєму власному житті.

Ми підійшли до краю води. Вже починало сутеніти. Меллорін вела мене по втоптаній стежці до дерев’яного рибальського майданчика. Вона обережно поставила накритий кошик на дошки і, схрестивши ноги, всілася поряд із ним.

— І що тепер?

— Ми чекаємо, — відповіла Меллорін.

Я також сіла. Мені дуже кортіло зняти своє взуття та шкарпетки і просто чеберяти ногами у воді. Але я побоювалася, що воно може завадити закляттю, тому я сіла так само, як Меллорін.

Сутінки перейшли в ніч. Між ліхтарними стовпами, розкиданими по всьому парку, лежали глибокі тіні. Я була рада, що взяла з собою ліхтарик.

— Чого ми чекаємо? — запитала я Меллорін.

— Перигею, — сказала вона, вказуючи на місяць, що сходив за пагорбами.

Час від часу вона перевіряла годинник. Мої коліна вже починали боліти, але Меллорін не рухалася, тож я також залишалася там, де й була. Гул транспорту на шосе стих до шепоту. Натомість прийшли ніжний плескіт води об майданчик, спів цвіркунів, метушня мишей та річкових щурів, крики самотнього нічного птаха.

Нарешті Меллорін заворушилася. Вона розправила складки на штанях і відкрила кошик.

— Ґелсін хотів жити вічно, — почала вона, — тому він вписав себе в заклинання. Принаймні, його дух. Таким чином, якась його частинка ніколи не помре — це була його теорія.

Вона дістала стару світлину в рамці. На ній був зображений темноокий парубок із густими вусами й зачесаним назад волоссям. Меллорін поставила її на дошки. З якоїсь причини я уявляла Гелсіна старим дідуганом, але він на вигляд був не старшим за нас.

— Не впевнена, як його дух ставиться до розв’язання вузлів до вічності, але це вже не моя проблема, чи не так? — сказала Меллорін.

Вона дістала пакетик із травами, який я бачила, коли вона його наповнювала, і поставила біля світлини. Поруч Меллорін поклала осколок кристалу, все ще за­горнутий в оксамит, термос і рвану на вигляд іграшку ­собаки, яка, мабуть, належала Зорро. Потім Меллорін ­витягла порцеляновий чайник і три чашки з блюдцями. Вона поставила по одній перед кожною з нас, а третю поміж нами.

Меллорін відкрила чайник і поклала кришечку поруч. Потім вона взяла термос, відкрила його, вилила паруючий вміст у чайнику і додала пакетик.

— Арманде Ґелсін, — промовила вона гучним і трохи недоладним офіційним голосом, — ми заварили чай для вас. Сідайте випити його з нами.

Вона подивилася в один бік, потім в інший, ніби очікуючи побачити, як хтось стоїть поруч. Але нічого не відбулося. Вона знову поглянула на світлину, пробурмотіла щось собі під ніс, а потім намалювала пальцем хрест на серйозному обличчі Арманда Ґелсіна.

— Солодкий чай, — сказала вона, взяла кристал і занурила його в чайник, де він розтанув. Льодяник.

Над головою загуркотів літак, заблимали вогні на його крилах.

— Арманде Ґелсін, ми закликаємо тебе, — знову ска­зала Меллорін. — Ми закликаємо твій дух приєднатися до нас, випити чаю та благословити ці руки своїми здібностями.

Поверхня озера була гладкою і темною. Сяяла місячна повня. Холодок пробіг по наших спинах. Це міг бути простий нічний вітерець, але Меллорін сприйняла це за якийсь знак, схопила чайник за його витончену ручку й розлила кип’яток у три чашки.

Потім вона знову звернулася до ночі.

— Арманде Ґелсін, — промовила вона, — твій шлях осяяний. Твоїми власними обіцянками, які запечатані у твоїй крові, я закликаю твій дух приєднатися до нас.

Можливо, це була просто пара, що здіймалася з моєї чашки і від якої по шкірі пройшло легке пощипування, або повітря навкруги нас холоднішало, витискаючи тепло з наших тіл. Дим­ний аромат міцно завареного чорного чаю досяг мого носа.

— Якщо ти поруч, — продовжувала Меллорін, — то покажися й випий з нами, щоб ми могли просити тебе про прихильність.

Вона чекала. Тепер стало явно холодніше. Важко було сказати, це звичайна нічна прохолода чи щось інше. Але було легко, дуже легко уявляти всілякі постаті, які рухаються в темряві, що оточувала нас.

Меллорін підняла світлину, ніби намагаючись привернути чиюсь увагу, потім поставила її біля третьої чашки:

— Арманде Ґелсін, якщо ти поруч, дай нам знак.

Вона дуже уважно спостерігала за третьою чашкою. Мабуть, над нею пронісся бриз, бо на мить її поверхня затремтіла.

— Він близько, — сповістила вона.

У її голосі прослизнуло дике захоплення. Я також це відчула, як світ тріскається, ніби яєчна шкарлупа, являючи свої мерехтливі скарби всередині.

Щось ворухнулося в кущах. Мабуть, єнот. Чи олень. А може, дух із могили. Чому б і ні? Ми обидві підскочили. Я озирнулася, але нічого не побачила.

— Усе нормально, — сказала Меллорін, — ти можеш показатися.

Я потягнулася за своїм ліхтариком, але Меллорін обережно зупинила мене своєю рукою.

— Ні, — прошепотіла вона, — для нього є достатньо світла. — Вона кивнула на місяць.

Арманд Ґелсін дивився на нас зі світлини. Він чимось ­нагадував мені мого батька — обидва імігранти, обидва несли свої таємниці через пів світу. Обидвом судилися без­глузді смерті.

Фотограф уловив грубу лють у його очах, у вигині його брів, у хижій досконалості його волосся. На мить я могла побачити його вирваним з історії, так ніби він усе ще живий, усе ще юний, тепер. Попри свою молодість, він був гордим, зухвалим, таємничим, але й був значно ближчим до смерті, ніж міг уявити.

Із темряви знову донісся звук, іще ближче.

Звук кроків по стежці. Тінь рухається поміж іншими тіня­ми. Темна постать відокремлюється від решти темряви і прямує в нашому напрямку. Я почула, як Меллорін різко затамувала подих.

— Ми тут, — гукнула вона до тіні, і в її очах з’явився тріумфальний вираз. Вона поплескала по місцю, де стояла його чашка. — Ось твоє місце.

Темна сутність наближалася. Вона мала людські обриси. Тінь підіймалася по стежці до нас. Меллорін тремтіла від хвилювання та передчуття. Але як тільки ця істота наблизилася, все моє єство занило, що тут щось не так.

— Меллорін… — прошепотіла я.

— Ш-ш-ш, — промовила вона, — ось і він. Це він.

Тінь тепер стояла в кінці рибальської платформи, за­блокувавши нам вихід. Ми застрягли тепер поміж холодною, заповненою водоростями водою й тим, що бовваніло там у темряві. Воно зробило крок уперед. Потім ще один. Я згадала про ніж у своєму заплічнику, і молилася, аби він мені не знадобився.

— Так, — промовила Меллорін, — ти можеш приєднатися до нас.

Дошки заскрипіли під його ногами. Платформа хитнулася.

— Меллорін, навряд чи це він, — сказала я.

— Це він, — сказала вона, — це мусить бути він.

Але я знала, що це не він. Я могла відчути дивну енергію, що йшла від нього, він був розгубленим, по-людськи здивованим. Це був хтось, хто ризикнув піти туди, куди його насправді не звали.

— Меллорін, ми в халепі, — сказала я, коли тінь зробила ще один крок.

— Ти зруйнуєш заклинання, — відповіла вона.

Тінь знову зробила крок.

— До біса заклинання, — сказала я і, потягнувшись до свого заплічника, дістала ніж із ліхтариком.

Меллорін скрикнула, і це був болісний крик розчарування й розбитого серця. Я відкрила ніж і направила промінь світла на тінь. Це був не Арманд Ґелсін.

Це був пришелепкуватий хлопець із моєї школи на ймення Елі Хатч.

Усі знали про Елі Хатча декілька речей. Він був старшокласником. Він їздив на «ленд ровері» й жив у маєтку. Його матір була спадкоємицею нафтових статків, а батько — лобістом. Його середнім балом була стабільна «трійка», але попри те, він завдяки магії кумівства та грошей, звісно ж, неодмінно потрапить до одного із закладів Ліги плюща. І, що цілком прогнозовано, він був придурком.

Й оце зараз він мружився від світла мого ліхтарика.

— Що за чорт, — пробурмотів він.

— Ти не Ґелсін, — приголомшено промовила Мел­лорін.

Позаду нього з темряви вигулькнуло ще троє — хлопець і дві дівчинки. Я нікого з них не впізнала.

— Що за Ґелсін? — запитав Елі Хатч.

— Хто ці диваки? — запитала одна з дівчат.

— А хто ви? — запитала я у відповідь.

— Хвилиночку, — сказав Елі, — я знаю тебе. Ти — та дів­чинка, у якої вбили батька.

— Точно, я чула про це, — сказала інша дівчинка. — Я чула, що його знайшли повністю…

— Повністю що? — запитала я.

Дівчата засміялися.

— Ходімо звідси, — сказала Меллорін, понуривши голову і збираючи речі.

— Так чи інакше, чим ви тут займаєтеся? — запитала перша дівчинка. — Це чай? У вас чаювання?

Занадто пізно, Меллорін схопила іграшкового собаку й запхала назад у кошик.

— Вау, — промовила інша дівчинка, — вони бавляться з ляльками.

— Усе нормально, — прошепотіла Меллорін чи то мені, чи то собі, я не була певна. У її голосі відчувалися сльози, — все буде нормально.

Дівчата хихотіли, а хлопці дивилися на мене з дурнуватими посмішками. Я ненавиділа усіх їх. Вони не могли бачити, як важко Меллорін працювала, і як багато це означало для неї. Вони не могли побачити турботи, терпіння, любові. Натомість вони сприймали це як безглуздий жарт.

Я відчула ту саму електрику, яка пронизала мене тієї ночі в клініці, коли я поглянула на Зорро й відчула всім єством, що повинна його вилікувати. Але тепер це був темний, нестримний потік гніву.

— Дайте їй спокій, — сказала я, підійшовши так, що мої очі опинились на відстані дюйма від очей першої дівчини. Вона пахла яблучним димом від вейпу.

— Ти не мусиш… — сказала Меллорін.

— Замовкни, — сказала я.

Дівчина знову пирснула сміхом, але це вже був інший сміх. Гнів усередині мене не боявся її. Він нічого не боявся, і я гадаю, що вона це розуміла. Я була серйозна, а вона — ні. Ніхто з них не був серйозним, вони ні до чого не ставилися серйозно.

— Дивачка, — сказала вона.

Це слово було пустопорожнім звуком, за ним нічого не стояло. Меллорін зібрала останні наші речі й запхала їх у кошик.

— Ходімо, — сказала вона, — нам пора йти.

Ми їхали додому в похмурій тиші. Я могла відчути, як Меллорін було соромно. І я відчувала, як усередині мене кипить темрява, котрій нема куди подітися.

Коли ми повернулися додому, вона розібрала кошик і поклала все на місце. Я пропонувала їй свою допомогу, але вона відмахнулася. Зорро занепокоєно спостерігав.

— Вибач, Меллорін, — сказала я.

Я не була впевнена до кінця, за що я вибачалася. За те, що люди бувають виродками. За те, що закляття не спрацювало. За те, що Меллорін була свідком мого гніву, який я намагаюся стримувати щодня. Я вибачалася за все це.

Раптом вона перестала мотатися по кімнаті.

— Ніхто ніколи не заступався за мене до цього, — промовила вона, — дякую. — Меллорін вилила залишки чаю, який заварювала для Арманда Ґелсіна, в умивальник. — Якщо тобі цікаво, то це б не спрацювало.

— Закляття?

Меллорін похитала головою.

— Чому ні? — запитала я.

— Я помилялася, — відповіла вона.

— Щодо Ґелсіна?

— Щодо тебе. — Вона поглянула на мене. — Це не прокляття.

— Гаразд, — промовила я, — тоді що це?

— Я не знаю, — сказала вона, — тебе нічого не зв’язує. Просто в тобі… — Вона зробила паузу, намагаючись підібрати слова.

— Що?

Вона мала спантеличений і переможений вигляд.

— Чогось бракує, — сказала вона нарешті.