Розділ одинадцятий. Собача робота


Доктор Батіст, не зронивши ні слова, забрав у мене рубін і поклав його у пластиковий пакет.

— Очистіть його, а потім принесіть у мій кабінет, — сказав Гораціо.

Доктор Батіст кивнув, потім іще раз похмуро на мене глянув і, крутнувшись на одному підборі, попрямував далі по коридору.

— Із ним все буде гаразд, — запевнив Гораціо. — Пішли, я хочу показати тобі ще дещо.

Він відвернувся від вольєра з карбункулом і попрямував уперед. Ерза відірвала своє плече від стіни, коли ми проходили повз, і пішла за нами трохи позаду. Вона, безумовно, усміхалася.

— Я не розумію, навіщо вони вам усі, — промовила я.

— Тому що кожна з них неповторна, — відповів Гораціо, поки ми йшли.

Він зупинився перед загородою, в якій, як виявилося, була дещо застаріла з вигляду хлоп’яча спальня. Мансардне вікно виходило на фальшиве небо. До стіни над двоспальним ліжком був прикріплений вицвілий плакат із зображенням лижника. На дерев’яному комоді стояв глобус темного кольору. У кутку був письмовий стіл з лампою для читання. На ньому лежав підручник з алгебри.

— Що це? — запитала я.

Гораціо усміхнувся.

— Це моя спальня, — відповів він.

— Чому вона тут?

— Дивись, — сказав він і вказав пальцем на згорблену тінь, що ховалася під ліжком. Гораціо постукав по склу й усміхнувся, як маленький хлопчик. Потім він махнув рукою до постаті й гукнув: — Стерджес! Стерджес, виходь і привітайся!

Постать виповзла з-під ліжка. Стерджес на вигляд був маленьким, дивної форми чоловічком. Його ноги були короткими і згиналися як уперед, так і назад, на подобу жаб’ячих лапок. Його руки були довгими й тонкими, а шкіра — кольору й текстури старого паперу. Обличчя він мав округле, з великими, сумними й округлими очима. Створіння прошкандибало до вікна й помахало рукою із втомленим, замученим виразом на обличчі.

— Це Стерджес, — сказав Гораціо, — і він був моїм первістком. Я знайшов його під своїм ліжком, коли мені було дванадцять років.

— Домашній гном, — промовила я.

Гораціо усміхнувся.

— У нього справді нетримання? — запитала я.

Гораціо похитав головою:

— Я мусив їм щось сказати, — пояснив він.

— До речі, кому це «їм»? — запитала я

— Ти не знаєш? — Гораціо хмикнув. — Їх звуть Феллсами. Вони вважають себе захисниками цих дивовижних створінь. Ближче до істини буде сказати, що це охоронний рекет. Вони знають про Стерджеса, звісно. З цим нічого не вдієш. І вони стежать за твоєю сім’єю, я в цьому впевнений. Тому коли мені була потрібна допомога твого батька, я просто казав їм, що Стерджес знову захворів. Усі ці роки він був моїм прикриттям для всіх інших тварин. Моїм нещасним, дорогим прикриттям із нетриманням.

Нараз мене осяяло.

— Вони не знають, — промовила я. — Вони не знають ні про мантикору, ні про карбункула. — Його обличчя розплилося в гордовитій усмішці, і я зрозуміла. — Вони не знають про жодного з них.

— А чому вони повинні знати? — запитав Гораціо. — Яке їм до цього діло?

Я подивилася на Стерджеса. Він стояв біля скла, згорбившись, лице опущене додолу. Він жодного разу не підвів голову, щоб ми могли зустрітися поглядом.

— Здається, він не надто радий бути тут, — промовила я.

— Він завжди був таким, — відповів Гораціо. — Три­валий час він був моїм єдиним другом. Я навіть не знав про існування інших. Це твій батько відкрив мені очі на цей світ.

Гораціо розвернувся й почав довгу ходу назад по кори­дору. Я подалася за ним, але не могла не озирнутися на Стерджеса. Він все ще стояв біля скла й дивився, як ми йдемо, і в його порожніх очах не було навіть іскорки надії.


Гораціо провів нас до ліфта, де Ерза нарешті наздогнала нас. Я гадала, вона щось скаже. Натомість вона зайшла в ліфт, не зронивши ні слова, і стала у кутку — руки в кишенях піджака, мовчки, але явно спостерігаючи і слухаючи.

— Уперше я зустрів твого батька дванадцять років тому, — сказав Гораціо, щойно ліфт рушив угору. — На той час я мав тільки Стерджеса, а в нього з’явилося якесь запалення на шкірі. Я зробив скромний запит, і мені порекомендували Джима — твого батька. Я впевнений, що Феллси доклали до цього свою руку. Вони всюди, ти в цьому переконаєшся. Так чи інакше, Джим припав мені до душі. Трохи розсіяний, можливо, трохи перевантажений роботою, але завжди привітний. Ти була ще зовсім маленькою тоді, наскільки я пам’ятаю. Я звертався по його послуги впродовж наступних кількох років. Я насолоджувався його компанією, і гадаю, що це було взаємно. — Він замовк, і вперше повернувся до мене обличчям: — А потім померла твоя матір.

Ліфт плавно зупинився, і двері відчинилися. Гораціо вийшов перший, а тоді притримав двері для мене. Він повів нас далі по коридору, повз його кабінет, до невеликої конференц-зали з краєвидом на бараки, що біля підніжжя пагорба.

— Наступного разу я зустрівся з Джимом, — продовжував він, — невдовзі після цього. Захоплення і радість зникли з його обличчя. Він був розгублений, утрачений і наляканий. Я запропонував йому допомогу. Він спочатку відмовився. Але потім він одного дня прийшов до мене.

— Для чого? — запитала я.

Гораціо всміхнувся.

— Я був так само здивований, як і ти, — відповів він. Ерза тихо прослизнула до кімнати і притулилася до стіни. — Твій батько прийшов по позику. Він хотів розширити свою клініку, аби найняти ще одного лікаря, щоб мати більше змоги допомагати людям, які справді цього потребують. І тоді він сказав мені те, що змінило триб мого життя раз і назавжди. Він сказав мені, що існують й інші такі тварини, як Стерджес.

Гораціо замовк на хвилину, немовби пригадуючи при­забуте.

— Звісно, мені спадало на гадку, що Стерджес не один такий у світі, — сказав він, — але я ніколи не міг уявити, що матиму шанс зустрітися зі ще одним таким, як він. Я допоміг твоєму батькові в його місії, і в процесі я знайшов свою.

— І яка ваша місія? — запитала я.

— Я хочу звільнити їх, — відповів він. — Ці тварини заслуговують на те, аби світ прийняв і поважав їх. Вони заслуговують на те, аби бути захищеними, жити під сонцем, не боячись ні браконьєрів, ні колекціонерів, ні науковців, що воліли б розібрати їх на частини.

— Вони не схожі на звільнених.

— Поки що, — сказав Гораціо, — це ще небезпечно. Але це трапиться. Хай там як, але я у величезному боргу перед твоїм батьком. Й ось чому Ерза тут.

Коли він поглянув через моє плече, Ерза зробила крок уперед і подала руку.

— Я на твоєму боці, — промовила вона, дивлячись мені прямо в очі. — А доктор Батіст — це ще той зарозумілий засранець.

— Ерза Данціґ, мій приватний детектив, — сказав Гораціо. — Як у нас прийнято говорити в конференц-залі, вона виконує собачу роботу.

— Грр, — напівсерйозно прогарчала Ерза.

— Що ж, — сказав Гораціо, — я залишу вас удвох. Джим був тим, кого я вважав принаймні колегою. Час Ерзи — це мій подарунок тобі і йому.

Кивнувши на прощання головою, він пішов і зачинив двері за собою, залишивши нас із Ерзою самих у кімнаті, яка чомусь здалася меншою, ніж за хвилину до цього.

При денному світлі Езра видавалася старшою, ніж здавалася під землею. Достатньо старшою, щоб бути принаймні моєю матір’ю. Її обличчя було запалим і змарнілим, а шкіра мала нездоровий блідий відтінок. Але енергія так і кипіла в ній, висвітлюючи кожну рисочку. Її палаючі від нетерпіння очі дивилися на мене з інтенсивністю придорожніх сигнальних вогнів.

— Отже, — почала вона, і в її голосі я вловила голодні нотки, — з’ясуймо, хто вбив твого батька.

Вона сіла у крісло навпроти мого, відкрила шкіряний портфель, витягла звідти тонку коричневу папку й поклала її в центр столу.

— Що це? — запитала я.

— Поліцейський звіт, — відповіла вона. — Можеш переглянути. Хоча там нема на що дивитися.

— Що ви маєте на увазі?

— Ні відбитків, ні ДНК, ні зачіпок. Вони нічого не знають. І ніколи не дізнаються. Але папка тут. На випадок, якщо ти хочеш переглянути.

— Чудово, — сказала я. — Якщо нема ніяких доказів, то яким чином ми можемо розкрити цю справу?

— Для початку ми забудемо про її існування. — Вона взяла папку, мигцем глянула на неї й тоді відкинула вбік. — Ми почнемо спочатку. — Вона перехилилася через стіл, і мурахи пробігли по моїй спині від хвилювання, так ніби ми з нею збиралися планувати крадіжку коштовностей. — Я перевірила деяку передісторію.

— Передісторію?

— Єдиний шлях розкрити цю справу — з’ясувати мотив. Тому ми почнемо з того, що нам уже відомо. А нам відомо, що є жертва. Отже, передісторія. — Вона затихла на мить. — Тепер, Маржан, чи хочеш ти дізнатися про свого батька?

Її погляд пришпилив мене, як метелика. Я застигла у кріслі. Я хотіла вдарити її, але моє тіло не могло поворухнутися, тому я лише втупилася поглядом у відповідь, почуваючись злою і трохи наляканою.

Без попередження Ерза підхопилася з крісла й закинула свою куртку через одне плече.

— Пройдімося, — сказала вона.


Ми вийшли з маєтку й пішли вниз пагорбом. Було вже надвечір’я, і сонце починало хилитися до верб, що позначають межі земель Гораціо. У бараках та на території вирувало життя. Запахи їжі, звуки розмов і дзенькіт столового срібла долинали з приміщення, схожого на їдальню. Електричні машини для гольфу, навантажені садовими інструментами або ящиками з продуктами, котилися вбитими бічними стежками, що вели від головної дороги. На пригірку за дротяною огорожею паслася отара овець. Ми пройшли повз кількох поодиноких людей, які, згорбившись над ноутбуками, з навушниками у вухах, мружилися над рядками коду кольорів райдуги. Програмісти «Звіринця». Вони сиділи на плитах битого каменю на сонці або в затінку широких дубів, що з’являлися то тут, то там.

— Джамшид Дастані. Я правильно вимовила ім’я? — запитала Ерза, порушуючи тишу, яка, здавалося була створена для того, щоб її порушити. Я кивнула на знак згоди, і вона задоволено усміхнулася. — Народився в місті Решт, що в Ірані, за кілька років до революції. Наймолодший із чотирьох дітей. Батько був інженером-конструктором. Матір виховувала дітей. Один із братів учитель, інший — архітектор. Сестра — бібліотекарка. Вдалося ухилитися від служби в армії завдяки високопоставленому дядькові, а натомість він прилетів до Америки за студентською візою, щоби вивчати медицину. А потім, шість місяців опісля, перевівся на ветеринарію. — Вона замовкла й поглянула на мене. — Родина була в захваті, я впевнена.

Більшу частину свого життя я знала сім’ю батька як піксельних людей, які махали мені у скайпі декілька разів на рік. Уперше я зустрілася з кимось із них особисто вже після смерті батька. Прилетів один із його братів — Хамід, учитель. Він був дуже схожий на мого батька, але трохи нижчий, і з більшою теплотою в очах. Він жив у мотелі аеропорту чотири дні. Він був добрим до мене, але також постійно хвилювався через англійську мову, через зміну часових поясів, через скорботу. Все здавалося трохи складнішим, коли він був поруч. На час його від’їзду, я гадаю, ми обидвоє були у значно більшому сум’ятті, ніж до того.

— Я ніколи не розмовляла з ними по-справжньому, — сказала я.

Ерза усміхнулася. Це була чарівна усмішка, яка на секунду приглушила холодний, порожній вогонь її очей. Але було в ній також щось насмішкувате. Це була та усмішка, у відповідь на яку так і хотілося їй сказати, щоб вона не усміхалася. Та сама, яка ніби випробовувала твій терпець.

Я мало що знала про сім’ю свого батька. Знала, що він слав їм гроші. У мене було відчуття, що цього їм було недостатньо. Це не були гроші на лікування. Дзвінки по скайпу завжди ставали серйозними після того, як я виходила з кімнати. Мій батько говорив похмурим, роздратованим тоном, його перська звучала грубо і злісно. Здавалося, він завжди намагався виправдатися перед ними. Він завжди мав знервований вигляд. Гадаю, вони хотіли від нього чогось, чого він не міг їм дати. Гадаю, він ображався на них.

Ерза знову засунула руки в кишені, й усмішка сповзла з її обличчя. Її знову охопив голод.

— У будь-якому разі, — почала вона, — я впевнена, що ми можемо викреслити їх зі списку підозрюваних.

— Вам платять за ці блискучі висновки?

Ерза обдарувала мене сталевим поглядом, який за мить пом’якшився й перетворився на легкий сміх. Потім вона повернулася і продовжила говорити, так ніби я не сказала ні слова:

— Одружився у ветеринарному училищі. Софі. Ветеринарна асистентка. Трудоголік. Винахідлива. За всіма ознаками, вони були дуже закохані. Два роки потому з’явилася дитина. Дочка, звісно. Щаслива сім’я, я припускаю.

Вона мигцем глянула на мене. Я їй нічого не відповіла, і вона знизала плечима.

— Яким чином ця інформація допоможе розслідувати вбивство?

— Це передісторія, — відповіла Ерза.

Я могла відчути її погляд на собі, але я все ще дивилася вперед.

— Джамшид — тепер його звуть «Джим», — продовжувала вона, — пропрацював кілька років як ветеринар, а потім відкрив власну клініку. Дочці на той час виповнилося три чи чотири роки. Софі виручає — відповідає на дзвінки, веде бухгалтерію й тому подібне. Це великий ризик. Вони вже по вуха в боргах. Іпотека, позики на навчання. А тепер він уліз у ще більші. Бізнес не процвітає. Але… все ще щаслива сім’я. — Вона зробила паузу, фактично таку паузу, в якій звучала повага. — А потім, три роки потому. Остеосаркома. Невиліковна. Стрімке погіршення. Мої співчуття. Це, мабуть, було дуже важко.

Я бачила співчуття в її очах, я могла відчути його. Але в них було і щось більш розважливе й гостре. Вона спостерігала за мною, вивчала мене. Можливо, це була нездорова зацікавленість. Багато людей ставали хворобливо допитливими, коли дізнавалися, що твоя матір померла. Це так, ніби одна річ змінює все в тобі, бо все, що б ти не зробила чи сказала, відтоді набуває нових значень. Іноді мені здавалося, що люди розмовляють зі мною якимось кодами чи шифрами, намагаючись дізнатися якусь таємничу емоційну мудрість, яку, на їхню думку, я мала б отримати. Я впевнена, що існує спосіб бути люб’язною в такі моменти.

Але люб’язність ніколи не була моєю сильною стороною.

Я не люблю говорити про ці місяці. І мені байдуже, хто зі мною заводить цю тему. Ви не можете розпитувати мене про мою матір без відчуття, ніби ви встромили в мене голку й намагаєтеся випомпати всю кров із моїх вен за допомогою закупореного шприца.

— Гадаю, її ми також можемо викреслити зі списку, — сказала я.

Якщо я збентежила її, то Ерза не давала в знаки. Вона дивилася на мене ще мить. На її обличчі з’явився задумливий вираз, і впродовж тривалого часу вона не промовила ні слова.

Я також мовчала. Було відчуття, що я вже й так наговорила зайвого.

Ерза не згадувала мого батька ще деякий час. Вона йшла швидкою, сердитою ходою, але вираз її обличчя був спокійний і терплячий. Через кілька хвилин вона заговорила.

— Ти зла, — сказала вона, і це не було запитанням. — Це нормально бути злою. Ти маєш право на злість.

Я очікувала якоїсь нікчемної поради, яку зазвичай дають після подібних зауважень, щоби дати мені привід знена­видіти її.

Ніхто не хоче, щоби ви злились. Печалитись можна. Але ніхто не хоче бачити твою лють. Лють огидна й моторошна. Вона перетворює тебе в іншу людину, у щось важко передбачуване. Більшість людей намагається притлумити твою злість. Але Ерза залишила ці слова висіти там холодним вузлом правди, який неможливо розплутати легковажними вітальними листівками. Мені це навіть сподобалося.

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— Я люблю прогулянки, — сказала Ерза. — Вони допомагають мені думати. Ми можемо зупинитися будь-якої миті. — Те, як вона це промовила, звучало ніби пропозиція примирення.

У бараках кипіло життя. Одна сім’я привернула мою увагу: маленький хлопчик і дівчинка, матір і батько, що грали у футбол на зеленій траві біля одного з будинків. Коли ми проходили повз, я спостерігала за грою дітей і гадала: «Чи вони знають, що у них під землею?» Чи вони знають про мантикору, що стежить за своїм ящиком темряви на поранених лапах? Чи вони знають про карбункула та інших?

Ерза слідкувала за моїм поглядом і розсміялася.

— «Звіринець» — дивакувата компанія, — сказала вона. — Люди, що приїздять сюди працювати, зазвичай не покидають цього місця. У Гораціо не було жодного звільнення. Більшість із цих людей, ймовірно, працюють тут уже давно. Вони знають. Навіть якщо їх ніколи не бачили. — Вона кивнула в бік землі й цих дивовижних створінь під нею. — Вони знають, що в цьому поселенні є щось особливе.

Я оглянула всі обличчя. Вони сміялися, усміхалися чи на чомусь зосередилися. Вони нічим не відрізнялися від тих, що їх можна бачити на звичайних вулицях. У них не було якогось особливого відблиску в очах чи таємного вигину в їхніх усмішках.

— До цього треба звикнути, — промовила Ерза, — до манери Гораціо втілювати задумане.

— Що саме він намагається зробити? — запитала я.

— Він хоче зробити світ кращим.

— Як ця річ, що під землею, робить світ кращим?

— Ти маєш на увазі Мертволицю? — запитала Ерза. — Тобі краще розпитати Гораціо про це. Мені воно також не подобається.

Я зупинилася:

— Чому ти тут?

Вона зупинилася за кілька кроків попереду мене й обмірковувала моє запитання, стоячи до мене спиною.

— Тому що я люблю віднаходити приховані речі, — сказала вона, обернувшись до мене обличчям, і в її очах на якусь мить я побачила дещо інше, крім голодного запалу: я побачила надію. — І таким чином світ може стати кращим.

Ерза мовчала, допоки ми не повернулися назад до їдальні. Вона була заповнена десь наполовину — мішанка з програмістів, що тихо працювали над кодами, продавців, що пропонували значні знижки та щедрі компліменти у своїх телефонах, і сімей у різних станах звичного хаосу. Через кілька хвилин ми знайшли кілька вільних місць біля вікна, що виходило на золотисті пагорби земель Гораціо. Перед кожною з нас стояла миска вегетаріанського чилі та добрячий бухан іще гарячого кукурудзяного хліба.

— Ну що ж, — промовила Ерза, — повернемося до нашої історії?

Вона поглянула на мене, очікуючи схвалення чи відмови. Я не збиралася давати їй ні того, ні іншого, не збиралася давати взагалі нічого, якщо вона лізла в моє минуле. Вона продовжила.

— Я не думаю, що Джамшид оговтався після смерті дружини. Але все ж він повертається до роботи. Йому вдається тримати клініку на плаву.

Ерза знову зробила паузу, зробивши ковток кока-коли з соломинки.

— Сімейне життя, так би мовити, страждає, — сказала вона.

Група фермерів, що сиділа за кілька столів від нас, подзеленькуючи пляшками пива, щиро сміялися над жартом, який я не розчула. Повз них пробіг хлопчик років дев’яти чи десяти, за яким гнався ще один — ймовірно, його старший брат.

— Ця дівчинка, дочка Софі та Джамшида, — тут Ерза змовницьки усміхнулася, — мала деякі проблеми. Розумна дитина, дуже розумна — всі так вважають, — але вона страждає. В одинадцятилітньому віці вона втікає з дому, не маючи нічого, крім рюкзака, наповненого бутербродами з арахісовим маслом. Її знаходять наступного дня, коли вона спить на самоті в парку за тридцять кілометрів від дому. Ніколи не пояснювала причину втечі, ніколи не розповідала, як вона туди потрапила чи куди вона збиралася дійти. Служба у справах дітей втручається ненадовго, відмовившись вживати заходів. Це сумна ситуація, але нічого кримінального не сталося.

Ерза затихла й подивилася на мене, перевіряючи, чи я це якось прокоментую.

Але, власне, що тут можна було додати? Як пояснити? Я шукала щось. Щось, що я втратила, я мала це віднайти. Мені так того кортіло, що я була готова вийти за двері й іти до тих пір, поки те відчуття, якого мені бракувало, не повернеться. Я думала, що зможу побороти цей голод у собі.

— Повернімося до нашого героя, — продовжувала Ерза. — Він не ходить на побачення. Він подорожує у справах, але не бере відпусток. Він відсторонюється від своїх небагатьох друзів. Здається, що здебільшого він живе заради роботи й ні для чого іншого. Нікуди не ходить, окрім як додому та в клініку. І, звісно, до своїх заміських клієнтів. Напевне, важко мати такого батька. Можливо, ти іноді почувалася невидимкою? — Знову пауза, знову пронизливий погляд. — Він найняв іще одного ветеринара, але бізнес усе ще просувається повільно. Однак якимось чином справи потихеньку збалансовуються, поволі, рік за роком.

Вона замовкла і втупилася в мене холодним, жорстким поглядом. Я ніяк не відреагувала, і за мить вона здалася.

— Не враховуючи останніх подій, — сказала вона, — це не спрацювало, і він помер, а ми сидимо тут і обговорюємо цю справу.

— Чудова історія, — сказала я.

— На цьому етапі я мушу запитати тебе, чи ти знаєш щось, що трапилося з ним. Щось, чого може не бути в поліцейському звіті. Все, що могло вислизнути з-під їхньої уваги.

Я не могла зрозуміти, чи мені подобалася Ерза, і я не була впевнена в тому, що можу їй довіряти. Але вона робила свою роботу, і вона була першою людиною, яка, здавалося, була зацікавлена в розкритті вбивства мого батька і, можливо, впорається з цим завданням.

— Ітака, — сказала я. — Жінка з Феллсів, вона розпитувала мене про це. Це все, що я знаю.

— Щось іще?

Я похитала головою.

— Ітака, — промовила Ерза, намагаючись відчути це слово, подумки приглядаючись до нього, — це щось новеньке.

Вона повернулася лицем до вікна й не промовила ні слова.

— То це все?

— На сьогодні так, — відповіла вона й підвелася з місця, прихопивши із собою тацю.

— Куди ви збираєтеся? — запитала я.

— У мене є зачіпка, — відповіла вона, і на секунду мені здалося, що під її шкірою шипить розпечена плазма.

Яким би страшним воно не здавалось, але її завзяття було заразливим. І несподівано я захотіла того самого, що й вона, і захотіла понад усе на світі. Це була наче лихоманка: я також хотіла йти за цією зачіпкою, допоки не отримаю відповіді на всі запитання, допоки таємниці не будуть розкриті, а приховані речі знайдені.

— Я можу допомогти?

Мій голос здавався незахищеним і слабким, так ніби я щойно розповіла їй про себе все лише трьома словами.

Ерза сумно всміхнулася.

— Ти вже допомогла, — сказала вона.

— Але…

— Це собача робота, — сказала Ерза, — а я не думаю, що ти собака.

Після цих слів вона розвернулася й пішла геть, полишивши мене з голодом, який не вгамувати жодною їжею, і з крає­видом на пологі схили, вкриті сухою травою і сповнені таємницями.


Такою мене знайшла Ейва декілька хвилин потому.

— Гораціо хоче тебе бачити, — сповістила вона.

Коли ми зайшли в його кабінет, Гораціо Прендерґаст тримав рубін між двома пальцями. Сонячне світло заломлювалося через нього, малюючи багряну кулю над одним примруженим оком.

— Прекрасний, — прошепотів він.

Він поклав рубін на свій стіл.

— Украй рідко, — сказав він, — навіть для мене зіткнутися зі справжньою досконалістю. Коли ти можеш до­зволити собі все, що душа забажає, ти починаєш усві­домлювати, що все недосконале. Але це… — Він провів пальцями по незайманих контурах. — Жодного недоліку, — додав він.

Він знову сів у своє крісло.

— Ти була невпевнена, входячи до неї в загороду, — промовив він, — але ти точно знала, що робити. Найвірогідніше, вони розуміють тебе краще, ніж будь-кого з нас.

— Я не зовсім певна, — сказала я. — Просто так сталося.

Гораціо кивнув:

— Твій батько колись припускав, що у вашої сім’ї є якийсь зв’язок із цими створіннями. Я не думаю, що він сам усе це до кінця розумів. Але він знав, як цим зв’язком користуватися і, висновуючи з усього, ти теж.

— Напевно.

— Я маю роботу для тебе тут, Маржан, якщо ти захочеш. Ми могли б використати твої здібності, і я вірю, що ти можеш використати нас на свою користь. Ти маєш зв’язок із цими тваринами, на що не здатна жодна ветеринарна підготовка. Переходь працювати до нас, допомагай нам піклуватися про них, а ми допоможемо тобі відточити цю майстерність. Я впевнений, що доктор Батіст вважатиме за честь бути твоїм наставником.

— Ще б пак, — відповіла я.

— Він гордий, але, зрештою, він також і справедливий. Тут є житло в маєтку, безкоштовне. Із харчуванням включно. Всі пільги. І я не хочу видатися грубим, — він усміхнувся, — але я добре плачу.

Він штовхнув рубін одним пальцем, і той плавно закрутився навколо своєї осі. У найголоднішому закутку мого серця спалахнула іскра.

— На мені тепер клініка, — сказала я, — і я ходжу до школи. Я не можу просто все покинути.

— Люди роблять це постійно, — відповів Гораціо.

Він витягнув чекову книжку й ручку та заповнив верхню частину чека. Потім він відірвав його від книжки і протягнув мені через стіл. Коли я побачила його, у мене пересохло в горлі. Там було більше грошей, ніж я будь-коли бачила за все своє життя. Там було більше грошей, ніж я заслуговувала.

— Чому?

— Тому що я хочу бачити тебе тут, — відповів він. — Тому що я дуже поважав Джима всі ці роки, що його знав. Тому що я завжди хотів зробити для нього і для вашої родини більше, ніж міг. Він був гарним чоловіком, але впертим, і я завжди відчував, як він страждав через це.

— Я… я мушу обміркувати це все, — затинаючись, ска­зала я.

— Не поспішай, — сказав Гораціо Пендерґаст.

Загрузка...