У давній давнині були створіння

Розділ сьомий. Таємнича усмішка

Якусь мить я сиділа в мовчазному захваті, дивлячись, як метляються й миготять хвости Зорро. Він глянув прямо на мене, і його погляд був таким же зосередженим і нерухомим, як і тоді, коли я робила рентгенівські знімки. Обережно, щоб не потривожити його, я простягнула руку так, що його хвости торкалися кінчиків моїх пальців. Щоразу, коли вони торкалися мене, я відчувала збадьорливий приплив чогось потужного й чула приглушений і невиразний шепіт слів у вухах.

— Вона не знає, — промовила я, так ніби Зорро міг щось відповісти. Звісно, що він не міг, але йому і не потрібно було. Я одразу зрозуміла, що Зорро був значно особливішим, ніж Меллорін Мартель могла собі уявити. І понад усе на світі я хотіла вилікувати його.

Це бажання було електричним струмом, що пронизував мої кістки, пощипував кінчики пальців і палав у грудях. Я хотіла, щоби Зорро позбувся черв’яків, що душили його артерії та заповнювали легені. Світ би для мене значно покращав, якби я могла зробити все правильно. Якби тільки я могла допомогти цій тварині.

У нас було декілька собачих кліток. Я взяла одну з них і занесла в офіс, потім застелила свіжими ковдрами й поставила миску з водою. Я вивела Зорро з процедурної кімнати, і щойно він побачив клітку, то, здалося, зрозумів задум, і без зайвого шуму заліз усередину. Після цього він згорнувся калачиком і заплющив очі. Він також втомився.

Вранці по нього прийде Меллорін. Я зустріну її біля ­чорного входу й віддам Зорро, якщо поблизу не буде сторонніх.

Я сіла на підлогу поруч із лисом і якийсь час спостерігала, як він спить. Його дихання було повільним і неглибоким, а коли він вдихав, то виходило щось на кшталт придушеного хропіння, причому аж ніяк не заспокійливого чи затишного.

— Не хвилюйся, Зорро, — прошепотіла я, — ти одужаєш.

Він не поворухнувся. Я підвелася, оглянувши його ще раз, аби впевнитися, що до ранку в нього є все необхідне. Потім я вийшла з офісу й зачинила за собою двері.

Ззовні ветеринарна клініка Західного Берклі не мала презентабельного вигляду. Вона була пофарбована в невибагливий відтінок бежевого кольору й мала вінілову вивіску, підсвічену мерехтливими неоновими трубками. Під кар­низом висіло павутиння, а в кутах вивіски — жмути пилу. З одного боку клініки був розташований індійський ресторан, а з іншого — копіцентр. У погожі дні на вулиці пахло віндалом і тандиром, а в похмурі — тонером.

Щось зашелестіло в низьких кущах біля дверей, досить несподівано, аби змусити мене підскочити. За мить із листя з’явилася ковзка тінь і на хитких, кістлявих ногах поповзла по тротуару. Щойно тінь увійшла в калабаню світла від вуличного ліхтаря, вона зупинилась і повернулась, щоб подивитися на мене.

Це був здичавілий кіт — сіра, брудна шерсть, білі шкарпетки, і ребра, що просвічували крізь шкіру. Він блукав цим районом, відколи я була маленькою дівчинкою, завжди голодний, завжди насторожі з будь-ким, хто намагався наблизитися до нього. Йому було, мабуть, років десять — поважний вік як на дикого кота. Було дивно, що він досі живий. Я не бачила його відтоді, як помер мій батько.

Я ніколи не любила котів, але цей завжди здавався мені особливим. Напевно, саме так люди й заводять котів у своєму житті. Іноді вечорами я залишала миску з котячим кормом на сходах клініки. Якщо тротуари були безлюдні, він підбігав і жадібно їв, похрустуючи кожним шматочком, допоки щось не лякало його й він не тікав у безпечне місце. Кіт ніколи не підпускав мене до себе так близько, аби я могла торкнутися його. Але в мене ніколи не виникало відчуття, що він мене боїться, і з часом я почала поважати його потребу в просторі та свободі. У нас було мовчазне взаєморозуміння. Ми могли спостерігати одне за одним на відстані, без страху чи недовіри. Час від часу на порозі з’являвся мертвий горобець — один із тих незбагненних котячих подарунків, які одночасно і жахають, і зворушують.

— Привіт, — звернулась я до нього, — як життя?

Кіт розглядав мене ще якусь мить, а потім знову сховався в тінь. Такими були наші стосунки, і я не розуміла цілком, що кожен із нас отримував з цього. Проте мене заспокоював той факт, що вони досі тривають.

Тієї ночі дім здавався величезним і порожнім. Я блукала кімнатами занадто виснажена, щоби спати. У цих стінах, дзеркалах, ворсистому настилі жила моя минувша, простіша версія мене. Її можна було побачити на старих фотографіях, що висіли на стінах, на тих, де була моя матір. Вона, ця дівчинка, завжди була усміхнена, завжди сміялася.

Іноді я замислювалася, чи була б я також такою, якби матір не померла, якби батько не занурився в себе і свою роботу. Але якоїсь миті я відкололася від цієї маленької дівчинки й залишила по собі щось незамінне. Іноді я могла відчути, що вона була поруч. Я майже відчувала ту особистість, якою я почала бути. Я могла майже розрізнити обриси того, що втратила.

Я опинилася у своїй спальні, вдивляючись у всі звичайні, знайомі речі. Ось стіл, за яким я виконувала домашні завдання. Ось дерев’яне крісло з прямою спинкою, на якому я зазвичай сиділа. Ось комод, у якому я зберігала свій одяг і біля якого наносила макіяж, коли намагалася мати стильний вигляд. Ось табуретка, на якій ніч за ніччю й чи не впродовж усього мого дитинства сидів батько біля мого ліжка, розповідаючи історії про фантастичних істот, історії про шрами єдинорогів і дев’ятихвостих лисів, про грифонів і сотні інших неймовірних створінь. Ці історії завжди починалися з давнього як світ перського рефрену «Єкі буд, єкі набуд». Я так і не вивчила фарсі, але знала значення цих слів.

У давній давнині…

Коли мій батько промовляв ці слова, він створював світ, що був одночасно реальним і нереальним. Світ, що поставав після цих слів, був незмірно більшим і давнішим за той, у якому я жила. У ньому було більше світла, а тіні були глибшими, і в ньому знаходилося місце для дивоглядних та прекрасних речей. І навіть коли історії закінчувалися, якимось чином цей світ остаточно не зникав.

Ці історії були все ще зримими, все ще яскравими, вони все ще дзвеніли в моїх вухах старечим голосом батька, впевненим і допитливим, що зник після смерті матері. Стільки всього позникало, проте ці історії трималися. Вони були моєю єдиною опорою. Можливо, він намагався розповісти мені про це все. Можливо, він готував мене до розуміння.

Моя матір, єдина дитина норвезького походження, виросла в маленькому фермерському містечку в сільській Мон­тані. Її батьки померли до того, як їй виповнилося двадцять років. Після смерті батька від аневризми вона ні з того ні з сього продала їхню ферму й переїхала до Окленда, де знайшла роботу технічною працівницею при ветеринарній клініці. Коли з’явилася вакансія у ветеринарній лікарні Каліфорнійського університету в Девісі, вона погодилася, гадаючи, що, можливо, з часом сама стане ветеринаром. Там вона познайомилася з моїм батьком.

Матір я знала переважно з фотографій. Вона мала темні очі, в яких, здавалося, завжди мерехтіла іскра. Її усмішка з одного боку лиця була ширшою, ніж з іншого. На фотографіях здавалося, що за нею приховується якась таємниця, щось дивовижне, мудре і трохи пустотливе. Можливо, вона знала про роботу, про грифонів, лисів і про все, що там ще могло бути. Можливо, тоді це все відчувалося по-іншому, коли мій батько був молодшим та іншим.

У мене була та сама усмішка. Її можна простежити на фотографіях, коли я була маленькою — лінивий півмісяць із ямочкою й на одному кінці. Я пам’ятаю, що моя матір пишалася цим, пишалася тим, що передала її мені у спадок. Вона називала це нашою таємничою усмішкою. Але відколи вона померла, це завжди видавалося радше самовдоволеною посмішкою. Та сама форма, але жодної радості в ній. Я точно не почувалася мудрою чи дивовижною.

Мені було сім років, коли лікарі виявили рак у її кістках. На той час рак поширився на легені, і за кілька місяців її не стало. Мені все ще важко оговтатися від того, що тоді сталося в моєму житті. Я знала, що все відбувалося в певному порядку — матір дуже втомлювалася, потім вона потрапила до лікарні, а потім повернулася додому, і я могла приблизно уявити, якими були ці моменти, але насправді я не могла згадати нічого з того, що відбувалося. Коли я намагалася уявити їх, коли я намагалася побачити, який вигляд мала моя матір, коли вона вже не могла встати з ліжка, перед моїми очима поставали погано намальовані образи, які ні на кого не були схожі. Я навіть не могла згадати день її смерті.

Упродовж наступних тижнів та місяців я бачила, як життя мого батька тріщить по швах, знову і знову. Я бачила, як він заледве підшуковує англійські слова, а тоді, зрештою, переходить на фарсі — не тільки зі мною, а й у продуктовій крамниці чи з клієнтами. Люди дивилися на нього спантеличено і збентежено. Я бачила, як він засмучувався через дрібниці — несправні двері, автівку, що їхала занадто повільно по шосе. Я бачила, як горе вразило його, наче блискавка, роблячи німим і змушуючи ридати за кухонним столом, у своїй спальні, на порозі нашого будинку. Я не знала, як його втіши­ти. Його сум був неначе іншою мовою. Я не розмовляла нею.

Відтоді він припинив розповідати історії. Він завжди був стомленим. І світ здавався занадто малим і жорстоким для доброзичливих ширдалів та диких єдинорогів. Я навіть не знаю, чи перестала вірити в них. Мені просто стало байдуже. Вони не мали значення.

У давній давнині…