Розділ двадцять восьмий. Аномалія


Поїздка до маєтку Гораціо здалася мені суцільною білою плямою з потягів, міських автобусів і водія «Уберу», який ніколи не чув про «Звіринець». Моє серце ледь не вистрибувало з грудей. У голові паморочилося від паніки та страху, а найбільше — від безпорадності.

Гораціо збирається вбити єдинорога.

Доктор Батіст не пояснив причини, та й на розпити не було часу.

— Я не збираюся цього робити, — сказав він мені. — Якщо це трапиться, то це буду не я. Я не можу вбити це неймовірне створіння.

На той час, коли водій під’їхав до входу в комплекс, мені вже здавалося, що я спізнилася. Охоронець вийшов із будки й помахав мені рукою.

— Маржан Дастані, — назвалася я. — Мені треба зустрітися з Гораціо.

Він щось пробурмотів у рацію, і за мить помахом руки дозволив пройти.

Мене зустріла Ейва на сходах головного корпусу, за кілька кроків позаду неї стояли двоє плечистих чоловіків у темних костюмах.

— Сюди, — промовила вона.

Ейва повернулася лицем до будівлі, і двоє чоловіків зробили крок до мене. Було очевидно, що я повинна прямувати за нею.

Вона вела мене довгим коридором мимо кабінету Гораціо. Люди, що траплялися нам на шляху, вітали нас із усмішкою. Я бачила пляшки шампанського, розставлені на столах, і чула розсіяні радісні вигуки, що долинали знадвору. Ейва та наш мовчазний ескорт привели мене до ліф­та. Коли він прибув, ми всі зайшли всередину і спусти­лися під землю.


Попри всю метушню на поверхні, у звіринці панувала моторошна тиша. Тварини дивилися на нас крізь скло настороженими, похмурими поглядами. Феї зависли в повітрі, їхні тіла були нерухомими, за винятком хіба що тріпотіння їхніх крил. Із води у штучному ставку за нами спостерігало створіння з черепашачим панцирем на спині та чор­ними очима, у яких палала лють. Здавалося, що я потра­пила на похорон.

Стоячи перед однією великою загородою, Гораціо усміхався спокійною, святою усмішкою. Усередині загороди єдиноріг дивився зі сталевою, незламною рішучістю, сильний і живий-живісінький. Я видихнула з полегшенням.

Ейва вклонилася Гораціо, потім кивнула мені й відступила в темряву разом зі своїми двома охоронцями.

— Яка неймовірна тварина, хіба ні? Її непорочність, її дикість, — Гораціо демонстрував спокійне, просвітлене задоволення людини, яка отримала щось надзвичайне.

Лють єдинорога, здавалося, згущувала повітря навколо нього.

— Я планував привести тебе сюди, — сказав він. — Після… скажімо так… після того, як з усіма справами буде покінчено. Але ти тепер тут. Тим краще.

— Що це все означає, Гораціо? — запитала я. — Що відбувається?

Він розвернувся й почав іти коридором, задумливо поглядаючи на свої створіння, повз які проходив.

— Я мріяв про цю мить усе своє життя, Маржан, — ­сказав він. — Я намагався зробити цей світ кращим. Це був мій єдиний проєкт, мій єдиний справжній проєкт. Спочатку я спробував працювати з інформацією, але ви­­явилося, що не всі хочуть вірити даним. Тоді я спробував з грошима, але гроші справді можуть багато чого. Але проблем іще більше. І ще більше жадібності. І ще більше під­лості та зла. Стільки людей, які не мають достатньо ресурсів для виживання. Їжа, житло, ліки, любов. Із чого почати?

Він зупинився, щоб оглянути невеликий кейс, у якому золотий скарабей доглядав за крихітною, сліпучою кулькою полум’я із заклопотаними, метушливими ніжками.

— Коли твій батько познайомив мене з цим світом, — продовжував Гораціо, — він не міг знати, що я можу побачити, що я можу відкрити для себе.

Він торкнувся склянки долонею, і здавалося, черпав спокій від її тепла. Потім він продовжив іти коридором.

— Вони не просто тварини, розумієш, — промовив Гораціо. — Вони пов’язані з нами таким чином, що це неможливо осягнути. Коли у них все добре, тоді й у нас усе добре. Коли вони підупадають, ми занурюємось у пітьму. Ти розумієш, про що я говорю?

— Не впевнена, — сказала я.

Гораціо продовжив:

— Наші мрії, наші надії, вогонь у наших серцях — усе це надходить від них. Усе це існує завдяки їм. І вони існують завдяки цьому. Феллси помітили цей зв’язок ще дуже давно. Вони заробили на цьому свій статок. Але вони ніколи не розуміли цього. Не так, як я.

Ми дійшли до кінця коридору. Стерджес, домашній гном, забрався на бильце дитячого ліжечка Гораціо, його сумні очі стежи­ли за кожним нашим рухом. Гораціо всміхнувся своєму першому улюбленцю, але гном ніяк не зреагував. Гораціо знизав плечима, а потім розвернувся, щоб охопити поглядом свій вируючий звіринець. Він широко усміхався, сп’янілий від здивування.

— Вони не просто тварини, Маржан, — сказав він. Його голос знизився до шепоту: — Вони — наша уява.

У мене, мабуть, був розгублений вираз обличчя, бо Гораціо розсміявся. Потім він знову почав іти, але вже назад довгим ко­ридором. Велетень із величезними кам’яними руками бив по валуну, подрібнюючи його з безглуздою наполег­ливістю.

— Ти дуже схожа на мене, — сказав він. — Ти знаєш, що чогось бракує. Ти завжди це знала. Я бачу це у твоїх очах. Знаєш, чого бракує? Їх. Того, що вони тримають у собі. Ми без них не можемо бути повноцінними. Ми не можемо бути повноцінними без наших мрій, наших надій, наших страхів. Ти коли-небудь бачила щось настільки явно, що тобі було боляче дивитися на це?

Кіплінґ серед медичного обладнання, попри біль крила розправляються, являючи неймовірну красу.

— Я знаю це так, як не знав нічого іншого у своєму житті, — продовжував Гораціо. — І мені навіть не були по­трібні Феллси та їхні дані за дев’ятсот років, аби побачити це. Ці тварини — наш найцінніший скарб. Найбільша велич цього світу.

Він пройшов повз чорну саламандру, яка метушилася в горщику з полум’ям. Круглі чорні очі, що мерехтіли від вогню, дивилися на мене, коли ми проходили повз.

— І я розповім тобі ще дещо, чого не знають Феллси, — сказав Гораціо, нахилившись і знизивши голос до змовницького шепоту. — Їхні математичні здібності не такі вже гарні, як вони вважають.

Він підморгнув. Позаду нього була темрява вольєру мантикори, пронизана зловісною енергією.

— Ходімо за мною, — сказав він.

***

Двері ліфта відчинилися на першому поверсі будинку, і Гораціо провів мене до розкішної конференц-зали. Коридор був тихий і порожній, але знадвору доносилася шумлива метушня. Він зачинив за нами двері і клацнув перемикачем. Приглушене світло. На стелі загудів проєктор і на стіні з’явився графік.

Дві лінії поповзли по полю графіка, майже паралельно одна до одної, допоки нижня не підскочила вгору, а потім різко впала, перш ніж знову вирівнятися. У тій самій точці верхня лінія піднімалася й падала, але жодна зі змін не була настільки кардинально різкою, як у випадку з нижньою.

Він указав пальцем на верхню лінію:

— Це Головний Індекс. — Гораціо усміхнувся, а потім пере­мкнув свою увагу на нижню лінію. — Це популяція створінь, — сказав він. — Як ти можеш помітити, ці дві схеми дуже добре поєднуються між собою. Їхній зв’язок без­сумнівний.

Він провів витягнутим пальцем до точок, де дві лінії поводилися однаково. Я кивнула. Справді скидалося на те, що вони схожі.

— Але… — продовжував Гораціо.

Він указував на конкретну точку на Головному Індексі. Вона мені не здалася якоюсь особливою.

— На що я дивлюся?

— На таємницю, — промовив Гораціо. — Таємницю, заховану серед усього шуму.

— Отже, ви хочете сказати, що Феллси не вміють читати графіків? — запитала я.

На це Гораціо голосно розсміявся. Він іще якийсь час дивився на графік і задумався:

— Вони вивчали його дев’ятсот років. Таємниця завжди була тут. Постійний гул. Одна й та сама аномалія, знову і знову, допоки всі не забудуть про її існування.

— Яка аномалія? — запитала я.

— Індекс ніколи не падає настільки низько, наскільки мав би, — відповів Гораціо. — Теоретично, якщо ми і створіння живимося одне одним, як я вважаю, то популяція скорочується. — Він указав на різкий вигин лінії створінь. — Це мало б бути достатньо екстремальним, щоби створити ефект негативного зворотного зв’язку. Ми мали б бути знищені. Але цього не відбулося. Цього ніколи не було. Ми, звісно, боремося. Ми страждаємо. Але Індекс ніби завжди корегує сам себе. Ми завжди повертаємося до норми.

— І що?

— Отже, — терпляче промовив він, — або люди створені з чогось міцнішого, ніж вважали Феллси, або… — Він усміхнувся і став чекати, чи здогадаюся я, до чого все йде. Я не здогадалася, і через мить він розчаровано знизав плечима і продовжив: — Або щось не так із моделлю.

Він зробив паузу і тріумфально всміхнувся.

— Я не вірю, — промовив він, — що вони будь-коли належним чином враховували єдинорога.

Він схилив голову набік, ніби йому було жаль, проте в іншо­му випадку цей жест можна було сприйняти як насміх. Якимось чином Гораціо примудрився зробити це так, наче він виражав пошану.

— Це не їхня провина, — сказав він. — І ніколи не була їхньою. Вони зробили все від них залежне з даними, які мали.

— То єдиноріг завжди рятував нас?

— Сумніваюся в тому, що це створіння зацікавлене в нашому порятунку, — сказав Гораціо зі смішком, і я не могла з ним не погодитися. — Я вірю, що єдиноріг впливає на всю екосистему як стихійна сила. Він і є гравітацією. Магніт, який завжди притягує нас до безпеки. Завжди втримує нас від крайнощів.

— Що в цьому поганого? — запитала я. — Що не так із гравітацією?

— Без неї, — промовив він, — ми могли б літати.

— Полетіти в космос, — сказала я.

— Світ крихкий, — продовжував Гораціо. — Ти можеш побачити його крихкість у цих лініях, якщо придивишся. Якби система була впорядкована, якби вона дотримувалася власних правил, то була б зруйнована. Вона б зазнала краху. А потім, ймовірно, з’явилася б нова система. Надійніша. Сильніші люди. Порядок — головний фундамент, на якому можна побудувати кращий світ. Це те, ­чого я хочу. Це те, чого я завжди хотів. І цього ніколи не трапиться, допоки живе єдиноріг.

— Отже, ви хочете вбити його.

— Єдиноріг — наше прокляття, Маржан, — відповів він. — Ми приречені повторювати наші помилки, тому що врешті-­решт ніколи не буває наслідків. Завжди та сама несправедливість, та сама жорстокість, ті самі звірства, та сама байдужість, знову і знову, із самого початку історії, і ми ніколи не вчимося.

— Якщо ми настільки страшні, то навіщо брати на себе цей клопіт?

— Тому що я вірю в людство, — сказав Гораціо. — Я вірю, що ми можемо бути кращими. Під усією нашою жорстокістю й ницістю, у найглибших надрах наших сердець покоїться ядро чогось великого, монументального. Я знаю, що воно існує, тому що я відчуваю його присутність тут, серед цих істот. Але світ ніколи не бачив цього. І я звинувачую в цьому єдинорога.

Він вимкнув проєктор, і графіки зникли.

— Чого ви сподіваєтеся досягнути? — запитала я.

— Свободи, — відповів Гораціо. — Свободи від нескінченного циклу історії. Свободи від прокляття. Ми готові, Маржан. Ми готові почати все спочатку.

— А що з іншими тваринами? — запитала я.

Він заспокійливо всміхнувся.

— Вони будуть насінням для наступної великої епохи людства, — відповів Гораціо. — Вони — наші сховища надії ­проти темряви, що прийде першою. Вони розкриють наші найкращі якості, Маржан. Ось їхнє завдання. Вони зроблять нас чимось більшим, ніж ми є. І нам знадобляться наші мрії, наші фантазії як ніколи раніше. Ми можемо побудувати новий світ, справедливий та добрий світ, таку землю, де ми обмінюємося ресурсами й піклуємося одне про одного. Але спершу ми повинні звільнитися самі.

Його обличчя світилося від цих думок.

— Ви не можете… — промовила я. — Ви не можете вбити єдинорога.

— Це єдиний шлях, — сказав Гораціо. — Ще один жахливий вчинок, і після цього ми станемо кращими. Ми очистимо цей світ від його нечестивості раз і назавжди. І коли це все закінчиться, інші житимуть відкрито, в мирі, без страху.

— Мій батько знав? — запитала я. — Він знав, що ви робите? Що ви хочете зробити?

— Він не міг бачити, — відповів Гораціо. — Твій батько не міг побачити те, що бачу я, Маржан. Він бачив лише страждання. Він не хотів завдавати болю. Він не міг побачити, що за болем стоїть щось іще, — Гораціо зробив паузу. — Я знаю, що буде нелегко. Це розбалансування не буде схожим ні на що інше, що світ раніше знав. Настануть темні часи. Нації розпадуться. Буде війна. Запанує хаос. Це буде жахливо. Але ми виживемо. Тварини тут, вони врятують нас. Це місце буде нашим ковчегом. І коли потоп закінчиться, ми станемо новими людьми.

— Я вважала, що ви ненавидите хаос, — сказала я.

— Іноді хаос — єдиний вибір, — сказав Гораціо. — Той, хто хоче стати сильнішим, мусить глянути в обличчя власним страхам. Ми, ті, котрі залишаться, станемо сильні­шими, значно сильнішими. І той світ, який ми збудуємо, буде кращим світом. Справедливим світом. Упорядкованим світом.

— А якщо ваша математика хибна й нічого не зміниться?

Гораціо кивнув.

— Прагматична, — відповів він. — Це добре. Як і я. Колеса долі, можливо, потребуватимуть трохи мастила. На щастя, у нас є запасний вихід до систем наведення кількох сотень ракет. — Вираз обличчя, мабуть, змінився, тому що Гораціо усміхнувся, втішно й ніяково. — Іноді небо мусить упасти, — промовив він, — перш ніж ти зможеш побачити зорі.

— Ви не можете цього зробити, — сказала я.

— Твій батько стверджував те саме.

Уперше Гораціо урвався терпець. і його обличчя спохмурніло, а в очах з’явилося щось нестабільне й темне. У цей момент я відчула небезпеку, так наче в самої кімнати виросли ікла. Могло статися все, що завгодно, і ніхто б не дізнався. Ніхто навіть не знав, що я тут.

— Твоє місце з нами, Маржан, — сказав він. — Ти належиш до нового світу. Залишайся.

Гораціо уважно спостерігав за мною. Якщо я скажу щось не те, я труп.

— Мені потрібен час, — сказала я. — Обміркувати це все.

— Слушно, — погодився Гораціо. — Можеш обмірковувати хоч усю ніч, якщо в цьому є потреба. Новий світ почнеться зі сходом сонця.

І після цих слів він кивнув і пройшов повз мене до дверей. Коли він відчинив їх, я побачила широку тінь одного з охоронців Ейви, що стояли за дверима. Коли Гораціо проходив повз них, він щось прошепотів охоронцеві, а потім повернувся в мій бік і заспокійливо всміхнувся. Мені навіть не треба було чути, як замикаються двері, щоби зрозуміти, що я ув’язнена.

Загрузка...