У давній давнині були створіння

Розділ четвертий. Кіплінґ

Був сірий ранок із низько навислими над головою плас­кими хмарами, коли ми прибули в лондонський аеропорт Хітроу. Я щільніше затягнула свою куртку від вересневої прохолоди і, тремтячи, пішла до паспортного контролю, де попри мої жалюгідні спроби пояснити мету своєї поїздки (друзі сім’ї, прізвище «Грифон»), прикордонник поставив штамп у паспорті й повернув його мені.

У зоні прибуття панувала метушня: люди спішили зустріти свої сім’ї, спішили на таксі, спішили встигнути на потяги чи автобуси. Я опинилася неначе посеред ріки, і то в найглибшій її частині. Моє серце ладне було вискочити з грудей. Що я тут забула? Здавалося неможливим, що мене від усього того, що було мені рідне, відділяє океан і цілий континент. Якби тут щось зі мною трапилося, то ніхто б навіть не дізнався. Я б могла пропасти тут пропадом, і нікому б навіть на гадку не спало шукати мене тут.

Я озирнулася на двері, через які щойно пройшла, і подумала, чи змогла б я якимось чином прослизнути крізь них — назад на літак, назад додому.

— Ти, мабуть, Маржан?

Чоловік на вигляд був приблизно того ж віку, що й мій батько. У нього були дрібні риси обличчя, струнка статура, яскраво-блакитні очі та шкіра, яка, здавалося, могла б згоріти від будь-чого, яскравішого за свічку. Його твідовий піджак і коричневі штани видавалися б застарілими, якби не були так ідеально скроєні.

Я вагалася. Можливо, мені слід збрехати? Ні, ви мене з кимось сплутали. Я не та дівчина, яка без клепки в голові.

Проте навіть попри те, що я почувалася покинутою й самотньою, попри те, що я не мала жодних підстав довіряти цьому незнайомцю, який стояв переді мною, я вгледіла дещо знайоме в його очах: стурбованість, що заховалася у зморшках на його вузькому обличчі. Та сама стурбованість, яку я прочитувала в погляді батька перед тим, як він прощався зі мною. І чомусь я відчула, що можу довіритися цій людині. Він потребу­вав допомоги, і з якоїсь причини гадав, що я можу допомогти.

І раптом ті стіни з мовчання, зведені моїм батьком навколо свого життя, здалися тонкими як ніколи. Я майже відчувала, як ті багаторічні таємниці видираються на денне світло. Я повинна була дізнатися. Я повинна була дізнатися, що насправді відбувається.

— Так, це я, — відповіла я.

— Мене звати Саймон Стоддард, — назвався він. — Я радий, що ти відгукнулася.

На узбіччі нас чекав чорний «Мерседес». Вийшов водій, відчинив нам двері і став чекати.

Спрацював інстинкт. Дивна машина, дивні люди, дивна країна, і все це через дивну жінку та її дивний конверт — я зупи­нилася так різко, що Саймон ледь не врізався в мене.

— Вибачте, — промовила я до Саймона, — але я не знаю вас. Я не знаю його. Я не знаю, куди ми їдемо. Я просто…

Саймон мав такий збентежений вигляд, що мені стало ніяково.

— Ох, Боже! — вигукнув він. — Це справді видається дивним, чи не так? Я відпущу водія, а натомість викличу таксі, яке чекатиме на тебе стільки, скільки буде потрібно. Так буде краще?

Він знаком відпустив свого водія й зупинив чорне таксі. Саймон жестом запросив мене сідати першою, після чого зайняв сидіння навпроти мого. Усередині кабіни була кнопка, що керувала двостороннім динаміком для зв’язку з водієм. Саймон назвав водієві адресу, а коли ми від’їхали від узбіччя, ввічливо вимкнув динамік.

— Я розумію, що тобі багато чого не розповіли, — заспокійливо сказав він.

Ми виїхали на рівне, широке шосе, прямуючи на північ. Поки за вікнами розпливалися краєвиди Лондона, Саймон почав розповідати мені історію.

Грифон проживав у їхній сім’ї впродовж трьохсот років. Предок Саймона, моряк торгового флоту на ймення Алоїзій Стоддард, урятував його з покинутого гнізда неподалік від міста Алеппо, що в османській Сирії, коли той був іще дитин­чам. «Він, мабуть, був коротуном» — сказав Саймон.

Відтоді кожен день дитячих літ Стоддарда не обходився без дбайливої присутності грифона. Алоїзій, чоловік скромного походження, був посвячений у лицарі самим королем Англії. Родинне багатство зростало поступово й у поважному темпі. Його нащадки були благословенні красою, розумом і милосердям.

Ми з’їхали з шосе й виїхали на меншу дорогу. Обабіч тягнулися зелені живоплоти. Віддалік пологі схили були всіяні вівцями. Кам’яні стіни, яким було, мабуть, сотні літ, позначали межі власності. Фермерські будинки та маєтки були осто­ронь від дороги. У брудних загородах топталися коні.

Невже те саме відбувалося і з моїм батьком? Невже він також сидів на задніх сидіннях дивних автівок, споглядаючи дивні краєвиди, що пропливали повз? На якусь мить, коли за вікнами розгорталася сільська місцевість, я відчула себе ближчою до нього. Якби він не помер, то сидів би тут зараз натомість мене. Думка про те, що замість мене в цій автівці їде мій тато, викликала несподіваний сплеск обурення. Якби він був тут, я сиділа б удома, сама-самісінька, їла би бутерброди з арахісовим маслом тричі на день і вдавала б перед кожним стрічним, що все гаразд.

Я поглянула на Саймона, який також дивився у вікно.

— Як ви мене знайшли? — спитала я.

— Це дуже старий метод, — відповів він. — Коли Кіплінґ хворіє, ми піднімаємо певний прапор над будинком.

— Кіплінґ — це грифон? — Саймон кивнув. — Тобто ви підіймаєте прапор, і що тоді?

Він подивився на мене, так наче я сказала щось смішне для розваги.

— Що тоді? А тоді прибуваєш ти, — сказав він. — Надійшло декілька повідомлень. Посередники. Ми, звісно, не знаємо їхніх імен. Я не знаю, хто це все організовує. Та й мені байдуже. Мене хвилює лише Кіплінґ.

— Я не знаю, якої допомоги ви очікуєте від мене, — ска­зала я.

— Кіплінґ нездужає, — сказав він. — Я знаю, що в тебе ­нема досвіду, але як я розумію, ти все ще здатна допомогти йому.

Він увімкнув гучномовець, щоб сказати: «Поверніть тут ліворуч».

Ми звернули на ще вужчу дорогу, затінену кронами арочних беріз. Я чула, як хрускотить гостинець під колесами машини:

— Це початок моїх володінь, — промовив Саймон.

Дорога звернула за ріг, потім повела через дерев’яний міст, що перетинав бурхливий струмок. Здавалося, що далі ми їхали, то густішав ліс. Підлісся з папороті й ожини проростало по краях струмка й тягнулося вздовж по обидва боки під стрункими березами. Повітря пахло осінню та дощами.

— І всі ці землі належать вам? — спитала я.

— Тут приблизно сто акрів диких лісів, — відповів він. — Раніше тут полювали на лисиць і тетеруків. Але ми більше не полюємо, крім Кіплінґа, який робить усе, що йому заманеться.

Нараз величезні дерева наче запалися, щоби явити очам шпичасті хороми з коричневого каменю, що були більшими за будь-який бачений мною раніше дім, із порослим на ньому плющем. З одного боку ці хороми оточували доглянуті сади, а з іншого — великий ставок, усіяний крихіт­ними зеленими подушечками водяних лілій. Водій довіз нас до головного входу — гігантських дверей із лакованого ­дуба і з величезним латунним молотком посередині — та випустив нас.

— Ви… живете тут? — запитала я Саймона, трохи тремтячи від прохолоди похмурого полудня.

Саймон засміявся:

— Я також час від часу дивуюсь цьому. Нам дуже, дуже пощастило.

Він піднявся сходами, вхопився обома руками за ручку дверей і натиснув на неї. Із глухим стуком висунулась важка защіпка. Він розчинив двері й жестом запросив мене ввійти.

У кінці довгого коридору велика зала помешкання Стоддарів відсвічувала теплом минулого. Стіни були обшиті панелями червоного дерева із затишними жовтими бра з матового скла. На всю довжину масивної кімнати простягався автентичний килим кремово-бордового кольору. Кілька великих вікон розрізали одну стіну, пропускаючи слабке денне світло. На протилежній стіні камін із грубого каменю обрам­ляли родинні портрети минулих поколінь. А у вогнищі потріскувало й щось шепотіло полум’я.

Посеред кімнати стояв грифон.

— Кіплінґ, — звернувся Саймон у мерехтливий морок, — ти не хочеш привітатися?

Величезні крила Кіплінґа були напіврозгорнуті над його тілом. Задні кінцівки, щільно притиснуті до ребер, були лев’ячими лапами й мали попелястий відтінок лев’ячого хутра. Передні кінцівки з витонченими кігтями він склав одна на одну. Коли Саймон наблизився, голова Кіплінґа ледь-ледь піднялася над підлогою. Він клацнув дзьобом, коли той підійшов ближче, а потім ніжно притулився своєю вкритою пір’ям головою до простягнутої руки господаря. Його котячий хвіст постукував по килиму на підлозі. Саймон опустився на коліна біля Кіплінґа і щось проше­потів йому в оперення. Потім він почухав голову грифона і знову підвівся.

— Міс Дастані, — промовив він, — знайомтеся, це ­Кіплінґ.

На секунду мій мозок повністю вимкнувся. Я не була ­налякана. Я не була в захваті. Мене взагалі наче не було. Щоправда, була одна думка, і тільки одну її могла втримати моя голова.

Грифони існують.

Поволі я почала перебудовувати у своїй голові. Я все ще була Маржан Дастані. Я все ще вчилася у старшій школі. Моїми друзями були Кері Фінч та Ґрейс Йе. Мій батько все ще був мертвий, а я все ще перебувала в Англії. Все залишалося незмінним, окрім існування грифонів.

І, висновуючи з усього, я повинна була оглянути саме цього.

Очі Кіплінґа звузилися до насторожених щілин. Його крила незграбно розкрилися, майже заповнивши кімнату від одного кінця до іншого. З великим зусиллям він підняв своє тіло, щоб устати. Його перната голова з орлиним дзьобом і розкішною лев’ячою гривою майже сховалася поміж лопаток. Його кігті вчепились у килим, увіп’явшись у вигадливі візерунки. Можливо, там також були приховані ширдали.

Ці кігті заввиграшки розірвали б мене на шматки. Я не могла звідти втекти. Я була тут віддана на ласку Кіплінґа. Тому, не роздумуючи ні миті, я зробила те, що робив мій батько щоразу, коли підходив до незнайомих тварин. Я простягнула порожні долоні, аби продемонструвати, що я нічого не приховую, і потупила очі, щоб дати можливість Кіплінґу заявити про його вищість.

Через мить Кіплінґ байдужо обнюхав мене дзьобом. Потім він неначе запався всередину. Його очі заплющилися, груди розширилися, шия стиснулася, крила згорнулися. Все зібралось у тугий, стиснутий клубок, поки раптом із нього не вирвався блювотний кашель, що струсонув його ребра й відлунив глибоко в легенях. Він змахнув крилами, натикаючись ними на стелю й підлогу. Його груди здималися. Все його тіло викривилось і затряслося.

Коли цей приступ минув, лапи Кіплінґа тремтіли. Він знову звалився на підлогу не в змозі втримати власну вагу, і лежав там, знесилений.

Несподівано фантастична істота для мене перестала існувати. Я бачила таку саму тварину, як і ті всі, яких ми лікували в нашій клініці. Тварину, що потребувала допомоги.

Поволі, крок за кроком, я наблизилася. Кіплінґ дивився на мене і споглядав за мною з лінивим і поміркованим інтересом. Він пахнув лупою, яка буває у папуг, але цей запах був змішаний із ароматом деревного соку й зеленої хвої, і ще з чимось сильнішим та насиченішим, що я не могла точно визначити.

Я поглянула на Саймона. Його обличчя було стурбованим. Я впізнала цю мить. Саме зараз я повинна починати говорити. Я уявила, як мій батько впевнено стоїть тут і переконливо мовить мудрі речі, або навіть розпитує про щось розумне.

Але що я могла сказати? Я нічогісінько не тямила у фізіо­логії грифонів. Я — не батько. Я навіть не була ветеринаром і не мала сюди приходити.

Кіплінґ теж був налаштований скептично. Він спостерігав за мною з нудьгуючою покорою, навіть коли черговий мікроспазм кашлю прокотився в його грудях. Як не дивно, але його сумніви заспокоювали. Саймон сподівався на результат, на відповіді, проте Кіплінґ ні на що не сподівався. Його було б важко розчарувати.

Зблизька я могла побачити, що в деяких місцях його пір’я вилиняло. Його хутро було неоднорідним, як добряче потяганий килим. Його закислі в кутиках очі вкривала плівка. Я простягнула руку й погладила пір’я на його шиї, а тоді і гладку поверхню аж до чубка та вниз до лопаток, де воно перетворювалося на хутро.

Спочатку я відчула поколювання на кінчиках пальців. Це нагадувало статику від телевізора, таке було відчуття. Поколювання пронизало мою руку, наче блискавка. Воно розбухало в моїх грудях і поширювалося по всьому тілу доти, поки не стало всім, що я могла відчувати. Відчуття посилилися. Стрімкий звук сповнив мої вуха. Я стояла наче прикута. Я не могла поворухнутися, навіть якби спробувала.

А відтак неначе луснула бульбашка — відчуття поколювання зникло. Натомість водномить з’явився цілий букет з інших відчуттів. Я щосили намагалася осягнути їх.

Перш за все я відчула запеклу, вперту волю, яка нагадувала сильний вітер, супроти якого я намагалася встояти. Я відчула меланхолійну тугу, яка змушувала мене шукати поглядом небо в одному з вікон. Відчула гірке й невиразне розчарування, так ніби в усьому світі було занадто багато випуклостей і кутів, і весь простір у ньому раптово змалів.

Але здебільшого був біль.

Моє тіло закипало від мерзенної отрути. Я відчувала її у своїх легенях, у своєму шлунку, в кожному ударі серця. Щось густе й задушливе збиралося біля моїх ребер і звивалося навколо мого хребта. Їдкий присмак обпікав рот. Кожне відчуття, кожен звук, кожен подих, кожен дотик завдавали болю.

Я відсмикнула руку, і всі відчуття наче випарувалися. На мить я опинилася у світлій, тісній кімнаті, занадто світлій, занадто тісній — і все затихло, і все ламалося.

А потім я вже нічого не відчувала, і все повернулось на круги своя.

Саймон спіймав мене до того, як я впала, й допоміг мені опуститися на підлогу. За мить ніжні руки ввіпхали в мої склянку води. З-під кучми каштанових кучерів на мене стурбовано й зацікавлено дивилися чиїсь блакитні очі, причому значно молодші за очі Саймона.

— Себастьян? — промовив Саймон десь у ширяючому просторі поза мною. — Що ти тут робиш?

Очі на мить глянули вгору через моє плече, а тоді знову опустилися до мене.

— Тітка Челсі сказала, що він хворий, — сказав Себастьян.

— Звісно, вона так сказала, — відповів Саймон.

— І це правда?

— Ми й намагаємося це з’ясувати.

— Як ти?

Мені потрібна була мить, аби зрозуміти, що голос, котрий належав Себастьяну, говорив зі мною. Я спробувала відповісти, але в моєму горлі пересохло. Я випила воду в склянці занадто швидко, ніби намагалася заповнити якусь новоутворену порожнечу всередині мене, і похлинулася.

— Обережно, — сказав він.

Він продовжив говорити ще щось, але на той час я вже знепритомніла.

Одного ранку ми з батьком посварилися. Він щойно звідкілясь повернувся й мав кепський настрій. Припускаю, що поїздка виявилася невдалою. Мені було тринадцять.

Усе почалося з бельгійських вафель, які все ще були холодними:

— Гидота, — сказала я й відсунула їх.

— Коли так, то приготуй їх самостійно, — сказав він, перш ніж зробити великий ковток кави зі свого горнятка, — або візьми частину мого сніданку.

У його тарілці були сир фета, редиска та коржики, і я гадаю, що він знав, якою буде моя відповідь.

— Фу, — промовила я, — ніхто не снідає редискою.

Я могла б облишити цю розмову, але я була розлючена.

— Чому ти ніколи не можеш приготувати нормальну їжу? — запитала я.

— Це і є нормальна їжа — сказав він, а після паузи додав: — Це твоя культура, Маржан.

Моя мама, американка, була більше захоплена культурою Ірану, ніж мій батько. Відтоді як вона померла, він ніколи не згадував про це. Коли він заговорив про це зараз, то я ніколи не відчувала, що він насправді розмовляє зі мною. У його голо­ві відбувалася інша розмова. Я гадаю, що вона почалася відтоді, як вона померла. Я гадаю, вона триває завжди. Зазви­чай він тримав це в собі, але іноді воно виривалося назовні.

Коли це відбулося, його голос ледь-ледь змінився, так що у моїх грудях щось аж тьохнуло. Так ніби я не повинна бути тут. Так ніби я підслуховувала неприємну дорослу розмову, але при цьому мене змушували це робити, не залишивши жодного вибору. І це завжди злило мене.

— Моя культура — це вафлі, — говорила я. — Підсмажені в тостері. Не холодні. А це, — я кивнула в бік його сніданку, — заледве є твоєю культурою, Джиме.

Мій батько не розсердився. Він не кричав і не виходив із рівноваги. Натомість його голос став різким, холодним і порожнім, як скіс голки для підшкірних ін’єкцій, що протикає шкіру в пошуках вени. Мені було боляче, і водночас було жаль його. Коли він ставав таким, я бачила його наскрізь, бачила, наскільки він був розбитий.

— Світ не спиняється заради наших забаганок, Маржан, — говорив він. Його англійська була бездоганною, за винятком акценту, що спотворював «world» на «verold», та «our» — на довге двоскладове слово: — Він тобі нічого не винен. А тим паче — пояснень.

Потім він повернувся до своєї кави й не сказав більше ні слова. Я сама підсмажила цю вафлю, і вона підгоріла. На смак вона була жахливою, і я злилася весь день.

Після школи я крутила педалями свого велосипеда всю дорогу до клініки, куди я завжди заїжджала після школи незалежно від того — була злою чи ні. Навіть якщо я злилася на батька, мені все одно подобалися тварини. Коли я приїхала туди, вестибюль був заповнений, кабінети порожні, а в процедурних кімнатах панувала хаотична атмосфера.

— Боксер з’їв щурячу отруту, — сказала одна з працівниць, проходячи повз мене зі стосом свіжо продезинфікованих рушників.

Я зачинилася в порожньому кабінеті батька, щоби почати готувати домашні завдання. Він прийшов через деякий час, одягнений у свій білий халат. Його волосся було трохи розкуйовдженіше, ніж зазвичай, і вигляд він мав трохи змореніший.

— Пішли зі мною, — сказав він.

Він провів мене холом до третього процедурного кабінету:

— Відчиняй повільно, — сказав він тихим голосом, — і зачини двері за нами.

Усередині було тьмяне світло. З процедурного столу донеслося хрипіння. За мить — знову. На столі лежав боксер: очі напівзаплющені, язик звисає з одного боку пащі. Він був під’єднаний до крапельниці.

Мій батько взяв стілець і підсунув прямо до столу, підсунув обережно, щоб не видати жодного звуку. Після цього він так само обережно сів і кивнув мені, щоб я принесла ще один стілець і приєдналася до нього.

— Стрихнін, — сказав він мені пошепки, коли я сіла біля нього. Він глянув на мене, аби впевнитися, що я уважно його слухаю. — Ми викликали в нього блювоту. Дали активоване вугілля й заспокоїли. Тому… — Він замовк, подивившись на сплячого пса. — Що ми робитимемо далі?

Він перевіряв мене.

Я замислилася на секунду. Отруєння стрихніном спричиняє в собак сильні судоми, що призводять до смерті, якщо негайно не втрутитися. Мій батько зробив для нього все, що міг, усе, що можна було зробити для отруєного пса. Тепер ми…

— Тепер ми спостерігаємо, — сказала я. — Спостерігаємо за спазмами.

— Добре, — сказав мій батько, — а якщо в нього почнуться судоми?

Мені довелося трохи подумати.

— Більше заспокійливого? — сказала я, дещо сумніваючись у своїй відповіді.

— Дуже добре, — сказав він, — тоді чому в кімнаті панує напівтемрява й тиша?

— Тому що… — промовила я, сподіваючись, що відповідь прийде до мене сама.

Коли того не сталося, мій батько закінчив думку:

— Тому що яскраве світло й шум можуть спричинити ці судоми.

— Так… — сказала я.

— Ми встигли вчасно, — сказав він, і я почула щось схоже на полегшення в його голосі.

Після цього ми просто сиділи, слухаючи дихання боксера й дивлячись, як то здіймаються, то опускаються його груди.

Гав.

Гав.

Гав.

— Світ не зобов’язаний щось тобі пояснювати, — сказав він, — але зобов’язаний я. Коли ти будеш готова, я все тобі поясню.

— Можливо, це те, що потребує практики.

Ми були в кабінеті, розташованому далі по коридору від великої зали. Я лежала на вузькій кушетці, а моя свідомість, сила та рівновага поверталися до мене. Хлопець приблизно мого віку, котрого звали Себастьян, стояв біля вікна, запхавши руки в кишені й дивлячись удалину. Я здогадувалася, що це він допоміг донести мене сюди, але мені було надто соромно запитувати. Саймона ніде не було видно.

— Я могла б погодитися з тобою, — сказала я, — якби ще знала, що це було.

— Ти почуваєшся краще?

— Можна й так сказати. Де Саймон?

— Я гадаю, що він наразі розмовляє з керівництвом моєї школи. Сподіваюся, він підтвердить мою відмазку.

— Саймон — твій…

— Дядько, — сказав він. — Я перебував у школі-інтернаті, але коли почув, що Кіплінґ захворів, то… Що ж, ось я й тут.

Він мав такий вигляд, ніби лише щойно щось згадав, після чого швидко пройшов через усю кімнату до столу, де стояв глечик з водою. Він налив склянку й простягнув її мені. Цього разу я пила повільно, і коли закінчила, то виявилося, що в мене достатньо сил, аби присісти.

Мої нерви все ще дзвеніли від несподіванки, шоку й болю. Справжні відчуття зникли, але я відчувала їхнє приглушене відлуння у своїх кістках. Коли я зупинилася і прислухалася, то зрозуміла, що дихаю обережно, передчуваючи стискаючу печію, яку відчувала раніше.

Себастьян присів навпроти мене. Він був високим, трохи зависоким для стільця, якого собі обрав. Його ноги були занадто довгі, тому на високо здійнятих колінах руки не могли комфортно покоїтись. У результаті він був схожий на неоковирний крендель із веснянкуватим обличчям і нечепурною рудою стрижкою, як у першокласника. Він, напевно, був трохи незграбний скрізь, куди б не пішов, але це була приваблива незграбність. Лікті й коліна і, незважаючи на них, настільки яскраве обличчя, що воно захоплює кожного, наче про­жектор. Це було моє перше справжнє враження про нього.

— Що тут насправді трапилося? — запитав він. — Якщо ти не проти розповісти.

— Я не впевнена, — відповіла я.

Це здавалося занадто безглуздим, аби я зважилася сказати про це вголос.

Я відчула Кіплінґа.

Цієї миті зайшов Саймон.

— О, ти прокинулася. І ти вже познайомилася з моїм норовливим племінником, — сказав він і поглянув на Себастьяна з докором.

— І я б зробив це знову, — сказав Себастьян, демонстративно підводячись, — заради Кіплінґа.

— Я впевнений у цьому, — сказав Саймон, — але наступного разу тобі знадобиться краще виправдання. Хворі бабусі викликають забагато запитань. Ми повинні бути обережними, щоби не привертати до себе такої уваги.

— Що ти розповів їм? — запитав Себастьян.

— Тільки те, що ти заговорив їм зуби, — відповів Саймон. — Те, що ти дуже неслухняний хлопчисько, який ­повернеться до школи вже завтра, і те, що вся сім’я, включно з твоєю абсо­лютно здоровою бабусею, засмучена твоєю поведінкою.

— Завтра? — розгублено перепитав Себастьян.

— Будь вдячний, що я не відправлю тебе сьогодні ввечері.

Він обернувся до мене, і вираз його обличчя змінився із суворого на благальний та обнадійливий:

— Тепер щодо Кіплінґа. Розкажи мені.

Я глибоко вдихнула, насолоджуючись відсутністю болю в моїх легенях. Чи цим займався й мій батько? Це й була робота?

— Він страждає, — сказала я.

Обличчя Саймона спохмурніло. Я намагалася уявити, що на моєму місці зробив би батько з цим болем. Я уявила, як він з голкою в руці йде до Кіплінґа, шепоче гри­фону, щоб той не турбувався, що наступні декілька миттєвостей будуть дивними, але після цього муки й біль зникнуть назавжди.

А потім —

Ні, це неправильно.

— Йому потрібне знеболювальне, — сказала я. — Йому потрібні поживні речовини. Поставте йому крапельницю, якщо він не їсть. Зробіть рентген, МРТ, аналізи крові та калу. Лікуйте все, що виявите.

Слова здавалися малозначущими й недолугими, так наче вони були вуграми в моєму шлунку й мені треба було їх чимшвидше виплюнути, перш ніж вони мене вкусять. Я навіть не глянула на Саймона чи Себастьяна, допоки не договорила, допоки не виплеснула на килим останні ослизлі склади. Коли я нарешті подивилася на них, я майже очікувала побачити огиду.

Коли ж я уздріла полегшення, мені самій аж покра­щало.

— Тож це виліковне, — сказав Саймон. — Зрештою, йому можна допомогти.

— Йому може поліпшати, — сказала я. Вугри.

— Ти зможеш допомогти? — запитав Саймон. — Від… Що ти пропонуєш?

— Я все ще навчаюся в старшій школі, — сказала я.

Саймон замовк на якусь мить.

— Звісно, — сказав він, — у такому разі мені слід шукати іншого лікаря. — Він задоволено кивнув. — Я гадаю, мені є чим зайнятись. — Він розвернувся й вийшов з кім­нати.

Себастьян іще якусь мить дивився на мене, а потім пішов за своїм дядьком. Їхні приглушені голоси доносилися з коридору. З великим зусиллям я підвелася й підкралася до відчинених дверей послухати.

— Дозволь мені залишитися хоча б на ще одну ніч, — говорив Себастьян, — щоби побути з ним.

— Йому потрібен відпочинок, — сказав Саймон, — коли він одужає, у тебе буде стільки часу, скільки захочеш. Можливо, ми зберемо всю родину разом, щоби відсвяткувати.

— Але…

— Ніяких але, — сказав Саймон, — ти вже викликав достатньо підозр своїми діями. Хвора бабуся… Серйозно.

Я виглянула в коридор. Себастьян понурив голову. Здавалося, він збирався кудись піти, але щось утримало його.

— А якщо вона помиляється? — запитав він. — А якщо йому не полегшає?

Вугри, вугри, вугри.

— Ти не повинен про таке думати, — промовив Саймон надто швидко. — Він сильний. Він обов’язково ­одужає. А тим часом ми повинні продовжувати жити, так наче ­нічого й не трапилося. Це єдиний шлях, аби вберегти його.

— Ми могли б захистити його краще, якби не все оце тримання в секреті, — сказав Себастьян різким від розчарування голосом.

— Ти засмучений, — зауважив Саймон, — Кіплінґ ба­гато значить для всіх нас. Ми зробимо все, що від нас залежить.

Себастьян ще мить дивився на свого дядька, а потім попрямував до кімнати, де вони мене залишили. Я прокрала­ся назад до дивана і знову вляглася. Коли він повернувся, в його очах усе ще палахтів гнів, але, перевівши подих, він заспокоївся і присів на стілець.

— Ти ж бо розумієш, він не домашня тваринка, — сказав Себастьян. — Він не належить нам. Він міг би покинути нас будь-якої миті, але він обрав нас. Усі ці століття він довіряв нам. Із ним усе буде добре?

Я розуміла, що мене не вистачить на ще одного вугра, тому я безпорадно кивнула, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби переконати його.

— А ти? — запитав він за мить. — Ти в нормі?

Коли я поглянула в ці блакитні очі й не побачила нічого, окрім співчуття, щось усередині мене обірвалося.

Я не плакала, коли помер мій батько. Ні на поминках, ні в будь-який з інших днів. Плач просто ніколи не приходив до мене. Але зараз, тут, у цьому незнайомому місці, раптом нізвідки вирвались ридання. І зупинити їх було годі, тож мені нічого іншого не зоставалося, окрім як сидіти і плакати, і почуватися зніченою, безпорадною дурепою. Я навіть не могла точно сказати, у чому була причина того плачу: мій батько, це дивне і прекрасне створіння в кімнаті поруч, чи несправедливість цього всього, чи нескінченно повторюване чому, чому, чому.

— Бувало і краще, — сказала я, витираючи очі, коли найгірша хвиля плачу пройшла.

Себастьян усе ще дивився на мене і, на моє здивування, він не гидився моїм шмаркатим виглядом.

— Може, вийдемо на свіже повітря? — запитав він.

Навколо садиби було безліч прогулянкових доріжок. Себастьян провів мене повз розарій і трав’яне поле, призначене для якоїсь гри, про яку я ніколи не чула. Поки ми йшли, він жваво ділився уривками з історії — це крило було добудоване в 1836 році, цей фонтан подарував король Ґеорґ, ці вітражі були зроблені у Фландрії з використанням хімікатів, від яких люди втрачали глузд.

— Звідки ти це все знаєш? — запитала я.

— Моя сім’я дуже серйозно ставиться до своєї історії, — відповів він. — Я гадаю, це почасти тому, що один із нас пережив усі ці події.

— Я почула, що ти сказав раніше, — зізналася я. — У коридорі.

Він не був збентежений:

— Я не мав на увазі…

— Все гаразд, — сказала я, — я не знаю, як це все працює. Ви мусите звернутися до когось іншого.

— Він не піде на це, — сказав Себастьян. — Він вірить у… щось. Опікуючись Кіплінґом, він вважає, що все повинно робитися належним чином, інакше заповіт буде порушено.

— Що за заповіт?

Себастьян розсміявся:

— Дехто вважає, що Кіплінґ дав нам все, що ми маємо, що він обрав нас, тому що ми якимось чином заслуговуємо на це, і що ми повинні жити так, як це було завжди, інакше він покине нас і забере з собою все наше щастя.

— Але ти так не вважаєш.

— Для мене, — сказав Себастьян, — Кіплінґ є членом сім’ї. Ми годуємо його, ми прихистили його, тому що він один із нас. Ніщо інше не має значення.

В кінці поля для гри була стара кам’яна стіна, подібна до тих, які я бачила, коли ми під’їжджали. По той бік стіни земля переходила в пологий зелений схил, а за ним темнів низький густий ліс. Ми спускалися вниз по схилу, поки він не закінчився дзюркотливим струмком. У неглибокому ставку миготіли на світлі крихітні рибки.

Останні три тижні час для мене наче поважчав, відчуваючись як сила тяжіння на іншій, значно більшій планеті. Хвилина в цьому невідомому світі, де я тепер жила, важила стільки ж, скільки десять хвилин у звичайному часі, і коли я зазирала надто далеко вперед, вага всього цього надщільного часу змушувала мої кістки боліти. Тому я не зводила очей із землі, дивилася, куди слід ступати, і не надто переймалася тим, що буде після цього.

Але тут, у цей прохолодний і похмурий полудень за межами маєтку Стоддарда, далеко від усього знайомого, час знову полегшав. Я могла бачити далі, бачити чіткіше. І не було так боляче думати про майбутнє. Я зрозуміла, що мені, мабуть, слід повернутися до школи. Я маю продати клініку, поки вона геть не розорилася. Може, хтось інший краще знає, що з нею робити.

— Повинні бути й інші, — сказав він, — як Кіплінґ. Я припускаю, що ми не єдині твої клієнти.

— Звідки мені знати, — сказала я. — Мій батько ніколи не розповідав мені про це все.

— Звісно, він не розповідав, — промовив Себастьян і на мить замовк. — Вибач. Я не знав твого батька. Я знаю тільки свою родину. Вся ця потайність, брехня… Я просто ненавиджу це. Можливо, він оберігав тебе.

— Оберігав мене?

— Ми, Стоддарди, змалечку вчимося брехати, оберігати секрети. Іноді мені просто хочеться розповісти всім. Кіплінґ — це така дивовижа. Навіщо тримати його при собі? Але все, мабуть, не так просто, чи не так? — Себастьян зітхнув. — У будь-якому разі дядько має рацію. Я повинен бути обачнішим. Я б хотів, щоб він викроїв мені ще день чи два.

Він підняв невеличкий камінчик і жбурнув його у воду. Рибки розлетілися навсебіч крихітним райдужним феєрверком. Солодке, заспокійливе жебоніння струмка повнило прохолодне повітря.

— Ліси Кіплінґа, — сказав Себастьян, киваючи в бік дерев.

Я намагалася уявити, як грифон блукає цим лісом. І маленького Себастьяна, що блукає поруч із ним. Ця картина змусила мене усміхнутися.

— На що це схоже? — запитала я. — Рости з грифоном?

— Я не мав ніякого іншого досвіду дорослішання, — відпо­вів він. — Кіплінґ завжди був поруч. Ти знаєш, що зустрінеш його щоразу, коли повертаєшся додому. Важко три­мати такий великий секрет, як він, але це тримає нашу сім’ю разом.

— У якомусь сенсі я розумію тебе, — сказала я.

— Гадаю, це справді так, — сказав він.

Що б він не мав на увазі, що б не думав, він, напевно, помилявся. Але я не хотіла його виправляти тепер. Тому що навіть якщо він вважає, що таємниця, приховувана в моїй крихітній сім’ї з двох осіб, була тією самою дивовижною таємницею, яку його сім’я зберігала так довго, а не маленькою, заплутаною й обезнадієною таємницею непостійного й ненадійного батька-одинака, який, можливо, любив мене, але який також зникав на декілька днів поспіль, не телефо­нуючи й нічого не пояснюючи — навіть якщо Себастьян так вважав, він усе одно розумів мене краще за всіх моїх друзів.

І, можливо, я також достатньо добре розуміла його.

— Себастьяне? — заговорила я.

Його ім’я, коли я промовила його вперше, звучало ніби крихітний замок десь на пагорбі, затишний, безпечний і теплий.

— Що таке? — він повернувся до мене своїм ясним і беззахисним обличчям.

Щось знайоме, пошарпане і справжнє коливалося прос­то переді мною, якийсь блискучий просвіток у матерії всесві­ту, який благав, щоби його побачили, щоби про нього загово­рили. Я бачила це раніше, коли відчула Кіплінґа. Я хотіла, щоб Себастьян це побачив, щоб знав. Але що б я не намагалася розгледіти, воно було надто близьке, і надто яскраве, і надто зламане. І що б це не було, що я намагалася сказати, воно перетворювалося на вугрів у моєму шлунку.

Я знизала плечима:

— Я втомилася.

Він дивно глянув на мене, намагаючись виразити очима те, що не висловила я. Я кволо усміхнулася й відвела ­погляд. Через якийсь час він здався й повернувся до споглядання лісу.

— Ти можеш залишитися тут, — сказав він, — у нас купа кімнат.

Я хотіла продовжувати спілкуватися з ним. Я відчайдушно цього хотіла. Спілкуватися з тим, хто розумів мене й не говорив загадками. Мені було потрібно це.

Але я не хотіла залишатися. Думка про повернення в маєток, щоб знову побачити Кіплінґа, змушувала мій світ тремтіти, наче брижі на гладіні ставка. Я хотіла опинитися далеко звідси. Я хотіла додому.

— Можливо, іншим разом, — сказала я. — Усе це занадто дивне для мене.

Себастьян з розумінням усміхнувся, але я помітила, що він трохи розчарований.

— Сподіваюся, ти підтримуватимеш зв’язок, — сказав він. — Я не так часто можу бути відвертим із кимось, хто не належить до моєї сім’ї.

— Поки що ти єдина людина, яку я знаю, з якою я змогла поговорити про це, — сказала я. — Включи мене у свою родину за мою дивовижну щирість.

Він усміхнувся мені. Здавалося, ніби він хотів іще щось сказати, але цього не зробив.

Коли ми повернулися до маєтку, Саймон виписав мені чек, сума на якому здалася мені значно більшою, ніж я заслуговувала. Він наполіг на тому, що це була домовлена ціна, і зрештою, я погодилася. Машина відвезла мене до готелю в аеропорту, де я провела більшу частину ночі, ходячи туди-сюди по кімнаті, поки дощ бив у вікно. Я відчувала різні речі, відколи повернулася додому три тижні потому й дізналася дещо про свого батька. Шок, зневіру, провину, гнів — дуже багато гніву. Ніщо з цього не було таким легким і справжнім, як сльози, що вирвалися з мене в маєтку Стоддарда. А тепер, коли сльози минулися, я почувалася спустошеною.

Щось усередині мене було голодним і надламаним. Я могла відчути це у своїх грудях, під ребрами, під родимою плямою у формі півмісяця прямо над серцем. Було правильно просто сумувати. Це було природно, щиро й заспокійливо, як ніщо інше за останні три тижні. Але я більше не могла відчути це знову. А коли спробувала, то я просто відчувала злість і розгубленість.