Усі в цьому поїзді — підозрювані

Розділ 33

— Я нікого не вбивав! — запротестував Ройс.

— Я ні на кого не надіватиму наручники просто тому, що ви так попросили, — сказав Гетч.

— Я не казав заарештувати його за вбивство, — відповів я. — Думаю, що для цього є термін. «Перешкоджання правосуддю»? «Підробка доказів»? — Тепер я звернувся до всіх: — Генрі Мактавіш скоїв жахливий злочин, а Ваєтт Ллойд та Алан Ройс допомогли йому це приховати.

Зі щік Ройса зник колір. Тепер присутні дивилися на нього й намагалися зрозуміти, що він скоїв. С. Ф. Мейджорс дивилася в підлогу. Я повернувся до Лізи. Я не хотів, щоб це було для Фултонів більш болісним, ніж мало бути, але вони заслуговували на справедливість за те, що з ними зробив Ройс, а отже, треба було викласти всі факти.

— Чи можу я розповісти?

Ліза беззаперечно кивнула. Брук міцно тримала її за руку.

— Единбург, дві тисячі третій. Мактавіш і Ліза, хоча було засвідчено протилежне, не мали стосунків. Він зґвалтував її. — У кімнаті запала тиша. — Це було ваше слово проти його, Лізо. У вас не було жодного шансу проти грошей і влади, які стояли за Мактавішем, а саме — проти Ваєтта. Але у вас була криміналістика. ДНК Мактавіша під вашими нігтями мала стати доказом того, що ви намагалися від нього відбиватися. Поки не виникла помилка, простий недогляд адміністратора, який означав, що цей доказ тепер став неприйнятним. Оскільки ніхто не бажав бути вашим свідком, Ваєтт запропонував вам угоду. Трохи грошей за мовчання. Візьміть чек і замніть справу. Ви погодилися, тому що Мактавіш не тільки нав’язав вам це — він став батьком вашої дитини. Брук — дочка Генрі Мактавіша.

Мені приємно повідомити, що ця новина викликала невелике здивування й присутні ахнули.

— Хоч ви ніколи не зустрічалися з ним, Брук, ви обожнювали свого батька через його книги. Ви не могли дочекатися зустрічі з ним. Ви не дуже повірили своїй матері, коли вона намагалася застерегти вас щодо Генрі. А потім ви опинилися тут, і він виявився саме таким, як казала Ліза. Це розбило вам серце.

— Звучить так, наче у неї набагато більше мотивів убити, ніж у мене, — вигукнув Ройс. — Свого батька, а потім чоловіка, який допоміг йому уникнути покарання. — Він тицьнув пальцем собі в груди: — Не-вин-ний!

— Я нікого не вбивала, — сказала Брук.

— Звісно, у вас є мотив, — відповів я. — Тут усі мають мотив. Але якби ви були вбивцею, принаймні з названих причин, я припустив би, що Ройса теж, імовірно, вже вбили б.

— Ви мені погрожуєте?

— Ні, Ройсе. Я кажу, що як хтось убиває людей, причетних до приховування зґвалтування Лізи Фултон, ви, цілком імовірно, стаєте мішенню.

Він пискнув щось схоже на «не треба», але в мене було мало жалю до нього.

— Ви ніколи не були повноцінним патологоанатомом, як про це написано у вашій біографії. Ви стажувалися в лабораторії. Це було в Единбурзі, так?

Ройс не сказав мені цього прямо, але хвалився, що навчався в тому самому університеті, що й Артур Конан Дойл, — тобто в Единбурзькому. Тож не було надто неймовірним припустити, що стажувався він у тому самому місті.

— Але ви мріяли стати письменником. Ваш рукопис лежав непрочитаний на столах видавців, хоча ви чотири рази надсилали його в «Джеміні». Поки його не взяв Ваєтт. Тож одного разу приходить Ваєтт і пропонує вам угоду на книжку, про яку мріяли б більшість письменників. І він просто хоче маленьку послугу. Поміняйте етикетки на кількох пробірках. Таку угоду ви уклали, правда ж? Ви прикриваєте в цьому Ваєтта, а він публікує вас як наступну гарячу новинку. Це логічно: чому б «Джеміні» змінили свою думку після чотирьох відмов? Посадова інструкція мала бути у вашій біографії. Ваєтт, мабуть, не повірив своєму щастю. І терміни це підтверджують: ваша перша книжка вийшла у дві тисячі четвертому році. Але тепер ваші обсяги продажу падають, Ваєтт втрачає інтерес, і ви вирішили, що відгук від Генрі це виправить. Вас принизили тим, що Генрі натомість підтримав Лізу. Ви самі казали мені, що Мактавіш вам винен.

Із носа Ройса потекли шмарклі. Я не збираюся докладно передавати його слова, але скажу, що «лепет» і «схлипування» опишуть їх відповідно. Між пусканням слизових бульбашок він визнав, що все, до чого я дійшов у своїх висновках, було правдою. Гетч зацікавлено нахилився вперед.

Гаррієт заговорила:

— Тож є троє людей у таємній змові, і двоє з них мертві? І все таки Алан не вбивця?

— Його розлогі звинувачення, безумовно, лише відвертають увагу, — висловився Вольфганг. — Влаштував тут танці з бубном, звинувачуючи когось, хто, як він знає, уже мертвий. Це могло б відвернути увагу від нього.

— Дякую вам обом. Але Ройс цього не робив. Головним чином тому, що він боягуз. Він стає на бік інших і ховається за них. Він не з тих хлопців, які носять ніж. Але знищити шанс жертви на справедливість лише заради угоди на книжку — це мені здається доволі боягузливим. — Я глянув на Гетча. — Ви можете надіти на нього наручники зараз, якщо хочете.

Гетч простягнув Ройсу наручники:

— Я не маю юрисдикції щодо міжнародного злочину, який ви, може, і не скоювали. Але якщо співпрацюватимете зараз, можливо, це допоможе вам пізніше.

Ройс кивнув. Його рука безвольно звисала, коли Гетч пристебнув її до підлокітника стільця. Ройс сидів на ньому так, наче з його тіла повиймали всі кістки. Він здавався смиренним перед тим, що, очевидно, чекало на нього. Я сказав би, що це було падінням із вершини, але вершина для Ройса була надто недосяжною, щоб він міг належним чином із неї впасти. Наступним, що він напише, буде перепрошення у твіттері, формат якого призначений саме для найщиріших перепрошень.

— Попри хибний висновок Ройс насправді виклав деякі розумні мотиви для інших із вас, — продовжував я. — Але, Лізо, саме тому він відмовився вважати вас підозрюваною під час свого викриття. — Я згадав, як вона намагалася спровокувати його: «Скажіть їм, чому я підозрювана, Алане». — Він виключав цілком варту розслідування версію, тому що знав, що як розбере ваш мотив, можуть розкрити і його залученість.

Мейджорс зі сльозами на очах перетнула кімнату й обняла Лізу. Гетч прокашлявся.

— Зазвичай це займає стільки часу?

Усі письменники кримінального жанру в приміщенні одночасно сказали:

— Так.

— Я повинен публічно проаналізувати мотиви й алібі кожного, — сказав я. — Це, по суті, вимога жанру. — Я стишив голос до змовницького шепоту: — І тут моя літературна агентка. З огляду на все, що вона зробила — за лаштунками, так би мовити, — щоб пожвавити цю книгу, гадаю, вона захоче належного її завершення. Захоче, щоб я справді витягнув із цього максимум.

Симона совалася на своєму місці. Мені це надто сподобалося, щоб одразу про це згадати, тож я звернувся до С. Ф. Мейджорс:

— В одному Ройс мав рацію — це ваш мотив. Того ж вечора в Единбурзі ви розповіли Мактавішу про свою ідею роману. За рік вийшла його нова книжка «Злетіти з рейок» із таким самим сюжетом. І це ятрило вам душу. Тому що то була не просто ваша ідея — то була ваша історія. Хіба ні?

Мейджорс кусала губу. Вона кинула погляд на когось іншого. За мить я розповім, на кого саме.

— Ви ходили в регіональну початкову школу, чи не так? Це у вашій біографії. Колись ви перечитували єдині три книги зі своєї шкільної бібліотеки — це говорить мені про те, що ваша школа була дуже маленька. Ви знаєте Аліс-Спрінгс — ви порадили найкращу пекарню, щоб придбати шматочок ванілі. Ви тут виросли.

Мейджорс кивнула.

— Той шкільний автобус, збитий «Ганом», припускаю, належав вашій школі. Не думаю, що ви вижили в аварії, — нікому не вдалося б. Гадаю, ви пропустили цю поїздку.

— Я хворіла, — відповіла Мейджорс. — У будь-який інший день мої батьки дали б мені серветки й жарознижувальне і відправили б мене до школи, але я ніколи не любила фізкультуру щосереди, тому вдавала надто хвору. Я могла б піти. — Її голос тремтів, і я відчув хвилю співчуття: те саме «чому саме я», з яким я сам так довго боровся. — Дівчинка… в моїй історії, якщо ви до цього хилите… її звали Анна. Вона була моєю найкращою подругою. Якщо бажаєте знати.

Я знав, що для неї це було те саме, що штовхати язиком гнилий зуб, тож я звернув увагу на Дугласа:

— Поговорімо про те, як ви двоє познайомилися. Ваш партнер, Ной, був учителем у школі й загинув того дня в аварії. Ви сказали мені, що водій автобуса, Трой Ферт, поводився неадекватно з ученицею. З Анною, як ми щойно дізналися. Ной переконав Анну про все розповісти. Щоб цього не сталося, Трой припаркувався на коліях і замкнув усі двері.

— Він убив п’ятьох людей, — сказав Дуглас. — Чотирьох дітей.

— Аварія потрапляє в місцеві новини. Це трагедія, але не більше. Зазвичай така історія відійшла б у минуле, але не тут. Тому що версію історії переказують, і вона живе далі в третій книзі одного з найпопулярніших кримінальних романістів світу. Але «Злетіти з рейок» — не просто переказ нещасного випадку на залізниці. Це реальна історія — про те, як хтось маскує вбивство під залізничну аварію, — історія, яку знали лише кілька людей. Найкраща подруга жертви, — я кивнув на Мейджорс, — і партнер її вчителя. Але є одна суттєва відмінність: у книзі вбивця тікає. Якщо ви вірите, що це правдива історія, ви можете повірити в дещо божевільне. Ви можете повірити, що «Злетіти з рейок» має прихований сенс: Трой Ферт досі живий.

Усі жінки в кімнаті оцінили чоловіків: Вольфганга, Ройса, Джаспера, Дугласа. Навіть Аарон не уникнув їхньої пильної уваги.

— Ось і ви в грі, Дугласе. Ви принесли на цей поїзд пістолет. — Присутні забурчали. — Не хвилюйтеся, Гетче. Пістолет у смітнику в Аліс-Спрінгс. Дугласе, на нашій першій панелі ви питали мене про помсту. Ви хотіли знати, як це — забрати чиєсь життя. Ви сіли в цей поїзд, готові когось убити.

— Я не…

— Я знаю, що ви не Трой Ферт. Але ви шукали його.

Я дав час це зрозуміти.

Симона ахнула.

— Трой Ферт — це Генрі Мактавіш. Його травма.

— Вибачте, що виступаю як редактор, — сказав Вольфганг. — Але чи це правдоподібно? Мейджорс знає, що чоловік, який розбещував і вбив її найкращу подругу, досі живий, але не віддає його копам?

— Це взагалі не правдоподібно, — погодився я. — По-перше, часові межі не сходяться. Це могло б бути сюжетним поворотом будь-якої з наших книжок, але це не реальне життя. Проблема в тому, що саме в цьому переконав себе Дуглас. Він думав, що «Злетіти з рейок» — це справжня історія про те, як Генрі Мактавішу вдалося вчинити численні вбивства й уникнути покарання. Він переконав себе, що Мактавіш — це Ферт, а «Злетіти з рейок» — це зізнання. Тому що в книзі було саме стільки правди, щоб вона здавалася переконливою. Але це була правда, яку Мактавіш украв з історії Мейджорс, не підозрюючи про наслідки.

Мейджорс відкашлялася.

— Ідея книги виникла через те, що багато років по тому я подумала, що побачила людину, схожу на старшого Троя Ферта. От і все. Поспіхом кинутий погляд, який викликає випадкові спогади. Це все, чого ми шукаємо, Гетче, якщо ви не розумієте. Писати — це просто нагромаджувати гілочки й траву, а потім сподіватися, що крихітна іскра все це запалить. Як і всі найкращі ідеї, це просто раптово склалося в цілісну історію. Що, як я щойно побачила Троя Ферта? Ось що я сказала Генрі у дві тисячі третьому. Свою ідею. Але вона містила подробиці історії Анни. Справжні подробиці. Достатні, щоб переконати Дугласа, що це була реальна правда. Але потім він підійшов до мене під час вечері після першої панелі, коли ми з Мактавішем сперечалися через «Злетіти з рейок», і подумав, що я також підозрюю його в скоєних злочинах. Я кажу йому, що він божевільний, що моя претензія до Мактавіша полягає в іншому, а сюжет — вигадка. — Я пам’ятав, як вони шепотілися, виключаючи Ройса зі своєї розмови. — А наступного вечора я висловила йому все, що думаю, на телеграфній станції. Трой Ферт був жахливою людиною, але він уже давно мертвий. Дуглас дозволив своєму бажанню помсти розмити межу між вигадкою і тим, що він хотів вважати реальністю.

Я зосередився на Дугласі:

— Ось чому ви подякували мені й викинули пістолет після того, як Мактавіш помер, — ви приїхали сюди, щоб убити його, і думали, що я щойно зробив це за вас. Мейджорс кричала на вас на телеграфній станції, тому що подумала, що ви вчинили відповідно до своїх підозр і вбили його. Авжеж, ви глибоко помилялися. Генрі Мактавіш — це Генрі Мактавіш: де з його біографією він знайшов би час водити шкільні автобуси в Австралії? А Трой Ферт загинув у катастрофі. Мактавіш дістав травми внаслідок наїзду. Це задокументовано. Але той факт, що ви приїхали сюди з вірою в протилежне й готові вбити за це, — що ж, це таки правда.

— Я нікого не вбивав, — відповів Дуглас та оглянув бар. — Як і казав. Я взяв пістолет у Дарвіні з помстою в серці, так. Але передумав після ваших слів. Про наслідки. Я пропустив пішу прогулянку, щоб розвіяти прах Ноя, і відпустив це.

— З юридичного погляду пам’ятайте: я теж нікого не вбивав, — сказав я.

Я вважав, що наміри й дії Дугласа відрізнялися. Звісно, пробачити було легше, коли Мактавіш уже був мертвий, але Дуглас мав багато нагод застрелити його першого ж дня й не зробив цього. Можливо, Мейджорс посіяла достатньо сумнівів у його розумі, а я допоміг йому зрозуміти, що справжнє правосуддя — це не просто помста. Хай там як, він схаменувся й викинув револьвер на станції в Аліс-Спрінгс.

— На офіційній вечері ви мали такий вигляд, наче вас звільнили, — додав я. — Тоді я не розумів, але зараз розумію.

— Ви розкрили багато напівзлочинів, — втрутився Гетч, склавши руки. — Але мені обіцяли вбивцю.

— Точно. Перш ніж почати цю наступну частину, я просто хочу, щоб усі згадали знаряддя вбивства, застосоване до Ваєтта.

— Ручка, — сказав Гетч.

— Не просто ручка, — виправив я. — Ручка видавництва «Джеміні». Подарунок усім авторам Ваєтта, до яких належать, як я розумію, Ройс, Мактавіш, можливо, Джаспер і Ліза — через її першу книжку. Плюс Симона, якій Ваєтт учора подарував ручку. — Я пригадав уїдливі слова Ваєтта за вечерею: «І вона не лишилась із порожніми руками. Я дав їй заохочувальний приз. Не те щоб вона з кимось підписала контракт…». Ваєтт не встояв би перед нагодою протегувати Симоні, простягнувши їй ручку з побажанням, щоб наступного разу пощастило. — І, звісно, Вольфганг.

— Насправді Вольфганга видає «Гарпер-Коллінз», — зауважила Симона.

— Вольфгангу, — звернувся я до нього, — наскільки інтерактивний ваш мистецький проєкт?

Розділ 34

Вольфганг повільно та глузливо поплескав у долоні.

— Ви вважаєте себе дуже розумним, чи не так? — Він зупинився й розвів руками. — Сцена ваша. Розважте нас.

Я не вагався — я нетерпляче чекав цієї частини.

— Відтоді, як я побачив назву вашого проєкту — «Смерть літератури», я зрозумів, що в ньому має бути якесь приниження усталених порядків. Бо ви вірите, що ваша творчість — це мистецтво, а все інше — це… Як ви там назвали такого письменника, як я? — Я процитував його ж слова з панелі, зобразивши пальцями лапки в повітрі. — Ах, так. Бульварщина. А хто зараз є втіленням бульварщини? Ну, хтось міг би сказати: шотландська сенсація в жанрі кримінальної літератури — Генрі Мактавіш. Інші могли б сказати, що сам Ваєтт Ллойд, який спеціалізується на виданні комерційної художньої літератури — не лише Мактавіша, а й Еріки Метісон.

Вольфганг позіхнув.

— Ройс уже намагався це зробити — вам доведеться докласти дещо більших зусиль.

— Очевидно, що метою вашого проєкту було приниження Ваєтта. Ви не могли встояти перед тим, щоб похвалитися за вечерею першого ж вечора, і Ваєтта вразило те, що ви йому сказали. Він кричав на вас: мовляв, те, що ви робите, його погубить. Потім він намагався вас підкупити. Припускаю, ви відмовилися?

— Ціну за збереження літератури не можуть заплатити такі люди, як він.

— Точно. Тож постає запитання: що такого ви могли вчинити, що знищило б Ваєтта Ллойда? Відповідь проста. Ви запросили трьох осіб у подорож цим потягом: двох кураторок мистецтва та книжкову рецензентку. Усі троє читають «Одинадцять оргазмів Дебори Вінсток» Еріки Метісон. У всіх трьох є свіжі примірники, куплені в книгарні в Дарвіні. Один примірник нещодавно підписаний автором-самітником, який ніколи не виступає на публіці. Усі троє — шановані розумні жінки, які вважають цього автора абсолютним генієм. Чому? Тому що Еріка Метісон — це і є ваш мистецький проєкт.

Якщо ви стежите за цією грою, то знаєте, що Вольфганга згадано 102 рази, а Еріку — 14. Сумарно, згідно з моїми правилами для псевдонімів, це ставить його на певне магічне число.

— О, ви набагато кращий за Алана. — Вольфганг усміхнувся.

— Ось чому у вас — ручка «Джеміні», — сказав я.

Вольфганг театральним жестом ніби зняв маску-невидимку з підборіддя на чоло. Його очі спалахнули.

— Ви дивитеся на Еріку Метісон. Ваєтт не знав, що це був я. Я все організував через зареєстровану компанію, з міжнародним рахунком і поштовою скринькою, куди він міг надсилати контракти абощо.

— Або ручку.

— Справді. Мій план полягав у тому, щоб продати йому найелементарніше, жахливо написане бульварне чтиво, — його вологі губи з огидою вимовили це слово, — і він його проковтнув. Мов собака. Потім він зробив із цього чтива один із найбільших бестселерів року. Що доводить мою позицію: справжнє мистецтво недооцінюють, а комерційне — можна створити штучно.

— Але ж ви не зовсім проти комерційного аспекту, чи не так? Симона сказала мені, що ваші продажі, найімовірніше, жалюгідні. І все-таки ви під’їхали до Берріми на «ягуарі» за двісті тисяч доларів. Ви не зовсім Робін Гуд.

— Здобич — це частина суті задуму, — сказав він, глузуючи. — Це іронія. Я можу вам це пояснити, якщо хочете.

— Ви можете виправдовувати це як завгодно. Для протоколу: я вважаю, що ви — лицемір. Але ви — людина переконань, і сенс експерименту завжди полягав у тому, щоб його розкрити. Ось що ви говорили Ваєтту за вечерею: ким ви є насправді. І ви також казали йому, що маєте намір це оприлюднити. Ось чому ви запросили цих впливових леді, думку яких поважали. Ви залучили їх до жарту, підписали їм книжки й насолоджувалися тим, як вони захоплюються вашим генієм.

Коментарі, які так засмутили Симону, від нібито поважних професіоналів щодо такого посереднього роману — «геніально… правдиве бачення… одкровення» — тепер мали сенс.

Я зробив паузу, окинув поглядом кімнату, потім знову звернувся до Вольфганга:

— Але ніщо з цього не заподіює справжніх втрат — ось чого я не міг збагнути. Ваша теза могла б полягати в тому, щоб довести, що кожен може написати бестселер. Звісно. Із чуток, Маріо П’юзо зробив саме це з «Хрещеним батьком». Або, можливо, ви хотіли наголосити на фінансовому надлишку, який отримують деякі книжки, деякі письменники. Але, зрештою, ніщо з цього не має значення. Мільйони людей усе одно читатимуть Еріку Метісон. Ваєтт міг відчувати збентеження, але прибуток «Джеміні», мабуть, зашкалював. «Смерть літератури» вимагала чогось більш драматичного.

Еріка Метісон мала бути величезним середнім пальцем усталеному ладу — вона мусила збити з них пиху. Вероніка Блайт сама сказала Симоні: «Такі люди, як ви, можуть багато чого навчитися із цієї книги».

Тепер я крокував сюди-туди, ніби прокладав собі шлях до висновків. Аарон повільно відійшов до задньої частини натовпу. Він нарешті послабив свою професійну виправку, підтягнув до себе табурет біля бару й відкрутив кришку на пляшці з горілкою.

— Еріка Метісон несправжня. Але ось що головне: книжки, які вона написала, теж несправжні.

Після цього самовдоволення Вольфганга вперше вщухло. Він знав, що я все про нього зрозумів.

— Ще ніколи не було так просто написати книгу, яку ви вважаєте недостойною. Ви створили «Одинадцять оргазмів Дебори Вінсток» за допомогою комп’ютерної програми. За вас її написав штучний інтелект. Ось чому ви читали того ранку підручник із програмування ШІ «Ціна інтелекту». Тепер ШІ є відкритим ресурсом — ним може користуватися кожен. Дідько, мій дядько використовував ChatGPT, коли створював свій сайт. Чому б не використати ШІ для написання книги? Ви самі сказали на тій панелі, що за п’ятдесят років такі книжки, як моя, писатимуть машини. І це вже, — я тицьнув у нього пальцем, — достатньо драматично, щоб підтвердити вашу позицію. Новий бестселер Ваєтта Ллойда написав комп’ютер. Він був би розлючений. За це майже варто вбити.

— Ви здивуєтеся, як це було легко, — сказав Вольфганг. — Я просто набрав те, що має статися в кожному розділі. Алгоритм у відповідь видав текст. Це зайняло у мене лише день. Текст не був ідеальним, але команда Ваєтта підчистила його під час редагування. Він так захопився цією низькопробною вигадкою, його критичну оцінку так спотворили значки доларів, що він проігнорував усі червоні прапорці. Йому навіть було байдуже, що ми не зустрілися особисто. Вуаля. У цьому й полягав сенс усього замислу. Комерційна література — це як рецепт. Справжнє мистецтво можна створити лише, — він указав на своє чоло, — тут.

— Якщо я правильно зрозумів, — урвав Гетч, нахилившись уперед, як надто охочий школяр, уже не заперечуючи, а цілковито зацікавлений, — це дає Ваєтту мотив убити Вольфганга. А не навпаки.

— Саме так, — сказав Вольфганг. — Не тільки це: ще я хотів, щоб усі дізналися. Ось чому я запросив своїх гостей. Це мало бути в газетах, щойно ми приїдемо в Аделаїду. Я сказав про це Ваєтту просто в обличчя. Це завжди була таємниця, яку я збирався розкрити. Я нікого не вбивав, — якщо ви рахуєте, ця фраза зараз була використана вп’яте із шести разів, — щоб це приховати.

— Ваша правда, — сказав я. — Я багато міркував, чи вистачило б тих грошей, щоб ви змінили свою думку. Тепер, коли ви насолоджувалися фінансовим успіхом, якого за свою кар’єру поки ще не досягали, чи вбили б ви, щоб зберегти таємницю? Але не думаю, що ви пішли б на це. І ви дали мені найбільшу підказку щодо справжнього вбивці.

— До ваших послуг, — сухо сказав Вольфганг.

— Без жартів. Вам справді сподобалося те, що дехто написав.

Вольфганг буркнув, мабуть, ображений звинуваченням у позитивності.

— Я говорю про «Життя, смерть і віскі». Коли ви гортали його в купе Ваєтта, ви подумали, що Мактавіш став писати краще. Правильно?

— Трохи, — глузував Вольфганг.

— Так. Буквально. Ви думали, що «Життя, смерть і віскі» мали найменші поліпшення. Ви думали, що його перша книжка, єдина, яку ви прочитали, була збіса жахливою. Уся в оксфордських комах, як ви тоді висловились. Ви також сказали мені, що письмо схоже на татуювання. Ніхто не може позбутися своїх маленьких рис. Оксфордська кома — одна зі звичок Мактавіша. Відповідь дивиться просто нам в очі.

З огляду на те, що ми обговорювали літературну техніку, більшість письменників у залі вже зрозуміли це. Гетчу все одно потрібно було трохи більше пояснень, тому я продовжив:

— Усе в клятій назві! «Життя, смерть і віскі» не містить оксфордської коми.

Я хотів би швидко вибачитися. Я збираюся порушити одне з основних правил. Виявляється, у цій книзі все-таки є привиди.

— Генрі Мактавіш більше не писав власних книжок, — сказав я. — Їх писав Джаспер Мердок.