Усі в цьому поїзді — підозрювані

Розділ 35

Ґоустрайтер. Письменник-привид. Так просто.

Мало бути таким очевидним, що Мактавіш більше не писав власних книг. Сама собою хронологія його публікацій розповідала достатньо про цю історію. Його перша книжка стала світовим бестселером, а друга — провалилася, через що його впевненість різко впала. У поєднанні з болісним відновленням після нещасного випадку — «третя книга виходила з нього з великими зусиллями, як камінь із нирок», як сказала Симона, — це означало, що йому довелося красти у С. Ф. Мейджорс, аби завершити третю книгу. Але це не той трюк, який він міг використати двічі. Брук чудово підсумувала це у вагоні люкс: «Можливо, тепер я думаю, що він людина, яка любить задоволення, але не хоче докладати зусиль заради них». Йому потрібен був інший спосіб писати книги.

— Я думав, що ви купилися на історію про Еріку Метісон, — прошепотів Джаспер.

— Як я вже казав вам минулого вечора, я знав, що ви пишете не під своїм ім’ям. Спочатку ви мали трохи стурбований вигляд, бо я це зрозумів, але тоді я, звісно, подумав, що ви Еріка Метісон. Здавалося, ви відчули полегшення, коли я це сказав. На мою думку, це було природною реакцією після того, як ви так довго приховували цю велику таємницю, але насправді вам полегшало, бо ви розуміли, що ваша таємниця досі збережена. Зрештою, як ви мені сказали, схема має цінність лише тоді, коли про неї ніхто не знає. Вам було лише за радість зізнатися мені, що ви Еріка, поки я тиснув на вас і не знав, що насправді нею був Вольфганг, — щоб відвернути мене від сліду. Але, навіть якщо я помилявся, підказки — ті самі. Ваш спосіб поведінки породжений тим, що ви ніколи не були в центрі уваги. А Гаррієт завжди намагається підбадьорити вас, змусити визнати свої досягнення. Це вас розчарувало — я припускаю, що пункт про конфіденційність у вашому контракті жорсткий, і тому ви часто намагалися її заспокоїти. Ви сказали мені, що Гаррієт хоче, щоб ви писали під власним іменем, і, можливо, колись це було й вашою мрією. Ваш перший роман вийшов у дві тисячі дев’ятому, і в рецензії The New York Times вас неприхильно порівняли з Мактавішем, книжки якого писали також ви. І це попри те, що Гаррієт так високо оцінила п’яту книгу Мактавіша, яку написали ви ще у дві тисячі шостому, що фразу з її рецензії досі використовують на його обкладинках. Знову те порівняння з татуюванням — ваш стиль не можна приховати. Ви маєте індивідуальне звучання й не можете його позбутися, навіть якщо світ вірить, що ви — хтось інший. Але цей відгук вас зламав. Тоді ви перестали шукати власний голос і вирішили, що ви щасливий, забившись у темний куток. Ви також зробили те, чого не повинен робити жоден письменник: відповіли на рецензію.

Симона здригнулася. Джаспер сказав мені це сам: «Погані відгуки є частиною письменництва… Одного разу я такий отримав, написав рецензентці».

— У своїй відповіді ви сказали Гаррієт правду, чи не так? Що вважали її рецензію несправедливою, бо ви були Генрі Мактавішем. Я припускаю, що це зізнання і призвело до вашої першої зустрічі.

Гаррієт кивнула, коли Джаспер пояснив:

— Я хотів перепросити. Вона подумала, що це може бути сенсація, і мені потрібно було благати її про мовчання. Ми зустрілися випити кави. І раптом такі дрібниці втратили значення.

— Вона — ваша найбільша прихильниця, — сказав я. — Відтоді, як Гаррієт дізналася, що ви — справжній Мактавіш, вона намагається віддати вам належне, чого навіть сама в тому огляді не віддала. Тож поки ви намагаєтеся відмахнутися від уваги, Гаррієт ніколи не втримається від випадкових лестощів. Або від того, щоб докопатися до правди. На панелі вона запитала Мактавіша, звідки він бере свої ідеї. Вона сказала мені, що ви продали стільки ж книжок, скільки й Мактавіш. Доволі просте твердження, щоб сприйняти його як просто вихваляння, але вона була дуже конкретною: ваші продажі були продажами Мактавіша. І коли я запитав, чи вона його прихильниця, Гаррієт відповіла, що вона велика прихильниця його книг. Не автора. А книжок. Ваших книжок.

Джаспер обернувся, щоб зиркнути на Гаррієт. Я пригадав його гнів, коли вона розповіла мені все це, і напруження між ними. Вона хотіла, щоб він зайняв місце на авансцені, але він був щасливий — принаймні за його словами — за лаштунками. Гаррієт стиснула його плече. Важко сказати, через страх чи через почуття провини.

— Але підказки надійшли не лише від Гаррієт. Мактавіш пише всі свої книги на друкарській машинці: створює єдину копію рукопису нібито для захисту від спойлерів. Але насправді він не хоче, щоб існували метадані справжнього автора, дані про комп’ютер, на якому вони написані. Імовірно, він закінчив «Життя, смерть і віскі» в поїзді й власноруч передав рукопис Ваєтту, але в його кімнаті немає друкарської машинки. І, звісно, руки Джаспера — мозолясті від роботи на старій машинці. А ще була панель: на самому початку поїздки.

Я пригадав, як Мактавіш невиразно говорив, трохи п’яний, плутав «Настає ніч» із «Настає світанок», приховуючи що не знає, яка книжка була першою: «Існує стільки дат випуску, форматів і країн, за якими треба стежити, що легко заплутатися».

— Мактавіш навіть не знав, про яку книгу мав говорити на панелі. Ба більше, він, здається, навіть не зрозумів належним чином, що серія закінчується. — Спершу я помилково вважав, що Мактавіш засмутився через Ваєтта, який хотів продовжувати серію про Морбунда, але насправді він, імовірно, до першої панелі навіть не знав, що Морбунд помер у «Настає світанок». Я пам’ятаю, як він люто дивився на Ваєтта. — Припускаю, що він поспілкувався з Ваєттом щодо того маленького сюрпризу. Він був таким байдужим, що не усвідомлював, що його дійна корова більше не даватиме молока. Але, Джаспере, це був ваш ультиматум Ваєтту: більше не буде Морбунда, поки він не опублікує ваш власний роман — «Життя, смерть і віскі». І тоді, коли ви віддали роман Ваєтту, він цього не хотів. Але оскільки Ваєтту потрібно було залагодити справи з Мактавішем, він повернувся до вашої угоди: йому від вас був потрібен новий Морбунд. Я чув, як ви сперечалися.

«Це у вашому контракті. Більше Морбунда, — сказав тоді Ваєтт. — Усе просто. Для чого щось міняти через стільки часу?» Коли я зрозумів свою помилку щодо Еріки Метісон, то подумав, що в кімнаті Ваєтта був не Мактавіш. Зрештою, я не чув характерного стукоту тростини. Просто звичайні, стандартні кроки.

— Ваєтт думав, що я збираюся дати йому ще один роман про Морбунда, — сказав Джаспер. — Хоча «Настає світанок» мав стати фіналом. Єдиний спосіб змусити його погодитися на те, щоб я вбив Морбунда, — представити це як рекламний хід. Великі продажі для, мовляв, останньої книжки і ще більші — для продовження. Я справді сподівався, що як дам собі час, як запропоную йому потім щось фантастичне, він пристане на мою пропозицію. Або, можливо, я міг би переконати його, що якби я лише рік не писав книжки про Морбунда, то потім міг би робити і те і інше. — Він прицмокнув. Тепер він був злий. — Він прочитав не більше ніж сторінку.

Гаррієт помасажувала плече Джаспера. Це збігалося з тими висновками, яких я дійшов.

«Ви обіцяли мені повернути його, — сказав тоді Ваєтт. — Я знаю, знаю. Арчі Бенч. Дуже, бляха, мило».

— Ваєтт міг просто найняти іншого автора-привида, — припустив Гетч.

— Ніхто не був би таким хорошим, — сказала Гаррієт. Я погодився з нею: ДНК книг про Морбунда належала так само Джасперові, як і Мактавішу. Зрештою, він написав більшість із них. Ваєтт вважав би його незамінним.

Я продовжив:

— Саме тому в останню книгу ви включили Арчі Бенча — це була ваша обіцянка Ваєтту. Для гострооких шанувальників, зокрема Брук, яка сказала мені, що Арчі Бенч був причиною, через яку вона не вбила б Мактавіша. Archie Bench — це анаграма від Reichenbach. Як знаменитий Рейхенбахський водоспад, у який упав і де загинув Шерлок Голмс. Тільки Голмс не залишився мертвим: Конан Дойл повернув його, цілого й неушкодженого. Це, звісно, ще одна причина, як я дізнався, що Мактавіш не написав цього. Я знайшов у його нотатках аркуш паперу, з фірмового блокнота «Гана», де він намагався самостійно розгадати анаграму після панелі. Навіщо йому розгадувати власну головоломку, якщо це він придумав?

Брук усміхнулася на це.

— Джаспере, — це тепер був Гетч, — як ви відреагували, коли Ваєтт відмовився від вашої книги?

Джаспер зітхнув.

— Я сказав, що йому буде непереливки. Я розкрию себе, розкрию Мактавіша. Усю цю витівку.

«Не погрожуйте мені», — чув я слова Ваєтта через двері.

— І є ще остання підказка, — сказав я. Технічно я міг цього й не робити — у мене було більш ніж достатньо підтверджень, що Джаспер писав за Мактавіша, але з огляду на те, що Симона доклала стільки зусиль, щоб влаштувати це для мене, я міг би також дати їй фінал, якого вона хотіла. — Симоно, ти ж знала про все це, чи не так? Ще тоді, коли нарешті видали третю книгу. Ти знала, що роман «Злетіти з рейок» був плагіатом, і напевно була в курсі звинувачень із боку Мейджорс і того, що із Джаспером почалися переговори щодо четвертої книги. Ти сказала мені, що хочеш працювати над справжньою літературою. Ось чому ти пішла з тієї роботи.

Симона, здивована тим, що розмова так швидко перейшла із Джаспера на неї, затинаючись, промовила:

— Цей бруд лишає слід на тобі, від тебе цим тхне. Я хотіла піти, поки не почалася ланцюгова реакція.

— Але вони забруднитися не побоялися, і ти спостерігала, як Ваєтт і Мактавіш багатіють на таємниці, яку ти зберігаєш. Ти хотіла отримати свій шматочок, а це означало переконати Мактавіша підписати контракт із твоєю агенцією, тому ти спробувала трохи старомодного шантажу. Ти сказала мені, що до Мактавіша можна достукатися, розмовляючи з ним кодами й загадками, і зробила саме це.

Ось що вона мені сказала: «Щоб привернути його увагу, справити на нього враження, тобі доведеться використовувати його власні прийоми. Йому подобаються коди, загадки, гра слів і всі ці штуки в стилі „золотої доби“».

— Перед тим як ми сіли в поїзд, ти зайшла на його профіль на Goodreads. Ваєтт завжди благав його використовувати. І хоча Goodreads не існувало тоді, коли ти на нього працювала, він використовував для всього один пароль. Хоча ти й сказала мені, що не пам’ятаєш його, ти залишила п’ять індивідуальних відгуків як Генрі Мактавіш.

Заперечення Симони зникло, перш ніж злетіло з її вуст.

— Мактавіш розгубився, коли Вольфганг припустив, що він є його союзником у неприязні до мого письма, хоча він нібито щойно поставив мені одну зірку. Він ніколи раніше не користувався платформою, і це були його єдині відгуки. Ось чому ти не хотіла говорити з Ваєттом щодо того, щоб ці відгуки прибрали. Тому що це був код. Погроза для Мактавіша.

Я бачив його в блокноті Ройса, складений майже ідеально, і почувався дурнем, що не зрозумів цю частину раніше.

— Ти писала слово з п’яти букв у коді. Ось чому дві зірки Вольфганга не підходять до слова «Божественно», а слово «Маячня» у відгуку на твір Мейджорс зарізке для трьох зірок. Зірковий рейтинг визначає послідовність розташування літер у кодовому слові. Перші великі літери відгуків складаються в «ОБМАН».

Біля барної стійки Аарон хильнув горілки просто з пляшки. Криптологія не для всіх.

— Звісно, Мактавіш насправді не користується своїм профілем на Goodreads, але ти знала, що Ваєтт йому про це скаже. І Мактавіш був достатньо кмітливим, щоб зібрати це докупи, з огляду на його вміння розбирати коди. І оскільки це не міг бути Ваєтт, він міг би запідозрити, що, найімовірніше, це ти зайшла до його облікового запису. Отже, ти зробила свою пропозицію. Мабуть, він запросив тебе до купе, щоб усамітнитися, — я відчув запах чорничної пари в його кімнаті. Але загрози викриття було замало, щоб переконати Мактавіша підписати контракт. Усе, що ти отримала, — це почервоніле обличчя і, від Ваєтта, втішна ручка. Але потім він помер, і ти подумала, що я можу написати про це. Сказала: що складніше, що більше буде загадкових підказок, то краще книжка продаватиметься. Ти намагалася змусити мене задуматись і про відгуки, звернувши на них увагу за обідом — «п’ять зірок за зусилля». Ти весь час указувала на Джаспера як на вбивцю. Якби я це зрозумів, ти виграла б у два способи: у мене було б більше шансів на ще один бестселер, і я знищив би Ваєтта в розповіді. Шкода, що він помер, перш ніж побачив своє ім’я надрукованим. Мені спало на думку, що «точно за розкладом».

Симона склала руки.

— Можливо, щось із цього правда. Але я нікого не вбивала. Я не вбиваю людей, щоб ти міг написати свою дурну книжку, Ернесте. І я поставила тобі лише одну зірку, бо думала, що ти зможеш її прийняти. Я не знала, що ти такий вразливий.

— Ти мене не дуже добре знаєш, чи не так? — спитав я.

— Це не означає, що я завдаю людям болю.

Вона була останньою з групи, хто сказав «Я нікого не вбивала». Вона підійшла до бару, вихопила в Аарона його горілку, ковтнула її й поставила на барну стійку.

— Ви вже можете просто заарештувати Джаспера? — звернулася вона до Гетча.

Гетч ступив крок до Джаспера, почувши достатньо, щоб переконатися. Джаспер посунувся назад, але його затиснула сама барна стійка. Йому не було куди подітися. Гаррієт узяла його руку на знак співчуття.

— Проблема в тому, — продовжив я, — що Джаспер погодився на угоду з Ваєттом. Ваєтт подвоїв йому аванс за анонімне авторство, щоб «Життя, смерть і віскі» могли стати посмертним романом Мактавіша. Якщо в нього є мотив убити Мактавіша, то він не має мотиву для вбивства Ваєтта. Джаспер цього не робив.

Перш ніж я встиг сказати це вголос, убивця розкрив себе сам.

Якщо чесно, це було якоюсь неповагою: вони зіпсували мій великий момент. Детектив повинен оголосити розгадку, а всі поволі повертаються, щоб подивитися на злочинця. Але до тієї миті, як вона схопила пляшку горілки з бару, розбила її й притиснула битим краєм до горла Симони, усі погляди вже були спрямовані на Гаррієт Мердок.

Розділ 36

— Гаррієт? — розгублено запитав у мене Джаспер. Потім звернувся до неї: — Гаррієт? — Наче питав: «Це справді ти?». А потім повернувся до мене для фінального: — Серйозно. Гаррієт? — Його недовірливе скандування імені дружини зробило моєму підрахунку імен справжню послугу.

Гаррієт переважала Симону за силою, віком і зростом. Вона міцно обхопила її, притиснувши передпліччя до Симониних грудей. Решта з нас, включно із Джаспером, відступили. Хоча кілька з нас могли взяти її сам-на-сам, нерівний розбитий край пляшки, що врізався в шию Симони, не давав нам проявити силу.

— Вибач, Джаспере, — сказав я.

— Скажи їм, що це неправда, — благав він її. — Скажи їм. Або що ти не хотіла цього. Що це трапилося випадково. Благаю.

Гаррієт нічого не сказала. Крапля червоного бісеру на розбитому склі потекла всередину пляшки. Симона вибалушила очі. Її руки тремтіли з боків: «Не підходьте». Гетч влаштував показуху, відкладаючи електрошокер, — сподівався, що Гаррієт розслабиться.

— Це не було випадковістю. Гаррієт сіла на цей потяг із планом, повною сумкою вкрадених квітів і була готова вбити ними. Але, чесно кажучи, я думаю, що вона ще набиралася сміливості, коли сіла в поїзд.

— Перепрошую, знаряддям убивства є квіти? — перепитав Гетч.

— Опіумний мак можна використовувати для виготовлення героїну. З ним можна заварювати чай. Такий мак вирощують на Тасманії для фармацевтичних цілей — ці квіти в магазині не купиш. Наркомани часто намагаються вкрасти їх для виготовлення власних наркотиків. Звісно, ви все це знаєте, чи не так, Гаррієт? Чого ви не знаєте, так це того, що людина, в якої ви вкрали макову ферму, була чудернацькою старенькою на ім’я Маргарет зі схильністю до справедливості й жахливим смаком на малобюджетних приватних детективів.

— Тасманія? — сказав Джаспер, дивлячись на свою дружину, наче вона була абстрактним малюнком.

— Я знав, що ви почали свою подорож саме звідти, — продовжив я. — Ви сказали, що ризикнули проїхати Австралію згори донизу, поки закінчували «Життя, смерть і віскі». І ви випадково дали Ваєтту таблетки від морської хвороби замість таблеток від алергії. Єдиний спосіб по-справжньому проїхатися Австралією згори донизу — це завантажити машину на пором через Бассову протоку з Тасманії на материк: звідси пігулки. У Ваєтта, чиє купе було поруч із вашим, того першого дня сталася жахлива алергія. Це тому, що ваша кімната, ваш одяг були вкриті пилком маків, якими Гаррієт напхала свою сумку. Я теж бачив пелюстки в коридорі, але припустив, що це якась романтична декорація.

Гаррієт відступила на крок, до вагона-ресторану. Симона спіткнулася, і нерівний край скла прописав довшу червону лінію на її шиї.

— Я зробила це заради тебе, Джаспере, — сказала Гаррієт. — Той дурний відгук, який я написала багато років тому, — я бачила, що він із тобою зробив. Він придушив твої амбіції до чогось більшого, зробив тебе щасливим у тіні чужої слави. Знаєш, яке почуття це викликає в мене? Знати, що я змусила тебе повірити, що ти не більше, ніж ім’я іншої людини? Мені набридло бачити власні слова «незрівнянний»… — вибухнула вона, — «неперевершений»… на кожній довбаній обкладинці. Ці слова мали бути про тебе. Вони і є про тебе. Ні. Я хотіла це виправити. Ти повинен мати власне ім’я. Власний успіх. Власну спадщину.

— А Мактавіш цьому всьому заважав, чи не так? — запитав я. — Тому що, хоча Джаспер намагався закінчити серію, убивши Морбунда, Ваєтт ніколи не збирався відпускати його з гри. Ваєтт не хотів «Життя, смерть і віскі»: навіщо приймати роман Джаспера Мердока, коли він міг отримати більше Мактавішів? І тому Мактавіш мав піти, щоб розчистити Джасперові шлях. Але це ще не було останньою краплею?

Гаррієт похитала головою.

— Як я вже сказав, ви не знали, чи зможете це зробити. Але переломний момент, те, що перетворило вас із гіпотетичної вбивці на реальну, такий простий. Це підставка для пива.

Я пригадав, як Джаспер підійшов до Мактавіша представитися. Мактавіш підписав підставку для пива: «Джасперу Мердоку». Гаррієт прочитала це вголос. Ого. Це зірвало запобіжник.

— Він навіть не знав твого імені! — крикнула Гаррієт. Вона маневрувала, змушуючи Симону йти в ногу з нею в маленький коридор біля бару, до дверей наступного вагона.

Джаспер, Гетч і я йшли повільно: один крок уперед за кожен її крок назад.

— Те, що ти зробив для нього… Гроші, які ти йому заробив… І він думає, що ти фанат, який хоче автограф? Автограф?

Я продовжував:

— Ви варили опіумний чай у маленькій кухні в кінці вагона. Ось чому чайник був у смітнику: тому що ви не хотіли, щоб хтось інший у поїзді випадково вилив собі дозу. Ви підмішали чай у пляшку віскі — найпопулярніший напій, перед яким Мактавіш не зміг би встояти, — залишили під його дверима, щоб він побачив її вранці, й додали анонімну картку: «Від шанувальниці». Мактавіш вирішив, що це від Брук, якій він зробив пропозицію напередодні ввечері, не підозрюючи, що вона його дочка. Ось чому він запропонував поділитися випивкою з нею того ранку, саме перед смертю: він припустив, що вона знає, про що він говорить.

Я чув, як він сказав їй: «Це надто вишуканий напій, щоб пити його наодинці».

— Ви не хотіли, щоб його вбивство було таким драматичним. Ви думали, що він може випити ковток на ніч і померти уві сні. Або, ще краще, випити його після подорожі, коли вас навіть не буде поруч. На жаль, Мактавіш алкоголік. Він не відклав напій і відразу наповнив ним свою флягу.

Пляшка глибше втиснулася в шию Симони.

— Гаррі, будь ласка… — промовив Джаспер.

— Спокійно, Гаррієт, — сказав я. Мені навряд чи було потрібно пояснювати їй її власні злочини, але, здавалося, моя розмова відволікала її від перерізання горлянки, тому я продовжував: — Річ у тім, що вам усе одно це могло б зійти з рук. Зрештою, це був хороший план. Єдина проблема полягала в тому, що смерть Мактавіша мала ефект, протилежний вашим очікуванням. Це мало б звільнити Джаспера. Але раптом «Життя, смерть і віскі» — книга, яку Ваєтт не хотів, поки Мактавіш був живий, — стала цінною. Ви не лише не скинули із Джаспера кайданів — ви начепили на нього інший ланцюг. Тому що, незалежно від того, пише він від свого імені чи ні, Джаспер пише як Мактавіш, що й сказано у вашому огляді в The New York Times. І тому Ваєтт знає, що може видати «Життя, смерть і віскі» за твір Мактавіша. Тому він подвоює суму, яку раніше платив за книги про Морбунда, аби купити цей, тепер уже посмертний роман. Прозу Мактавіша. — Тепер я зрозумів, що коли він розмовляв телефоном в Аліс-Спрінгс, то вимагав схвалення достатньої суми грошей для угоди. — І Джаспер більш ніж задоволений цими грошима, тож радо погоджується. Він просто хоче, щоб його роботу опублікували, незалежно від того, чиє ім’я стоятиме на обкладинці. Ви сперечалися про те, що він уклав угоду, в ущелині Сімпсонс-Геп.

— Ви були розлючені. Ви зробили все це, щоб Джаспер міг публікуватися під своїм іменем. Того вечора ви пішли поговорити з Ваєттом. Я точно не знаю, як минула ця розмова, але, здається, знаю, чим вона скінчилася. Він каже вам, що володіє Джаспером і ви нічого не можете з цим вдіяти. Щоб довести це, він дістає свою ручку «Джеміні» й розмахом пише на обкладинці опусу Джаспера: «Генрі Мактавіш». Єдині рукописні слова на весь машинопис. Це була остання крапля — образа, якої ви не змогли стерпіти. Ви вихопили ручку з його рук і…

— Ти вільний, — перебила мене Гаррієт. Спиною притулилася до дверей вагона. Вона дивилася лише на Джаспера. Ліза сказала, що мотивом буде кохання. Дійсно, кохання. — Всю твою кар’єру ти не мав належної поваги й захоплення. Ти заслуговуєш набагато більшого. Вони заслуговують на все, що з ними стало. Я так тебе кохаю. Це все було для тебе.

Джаспер плакав:

— Це було не для мене, Гаррі. Не кажи цього.

— Я кохаю тебе.

— Не кажи цього.

— Я кохаю тебе, — промовила вона. Я достатньо дивився в очі вбивцям, щоб упізнати цю мить. Їхні очі майже фізично втрачають блиск. Це наче прокинутися з коми. — Джаспере? Я тебе кохаю.

— Гаррієт… я… я… — Джаспер ледве міг говорити. — Я навіть не впізнаю тебе.

Рух був незначним, але я побачив, як сухожилля на руці Гаррієт згинаються, і знав, що вона ось-ось використає пляшку. Я кинувся вперед. Гаррієт побачила і штовхнула Симону на мене, що в крихітному коридорі було схоже на переможний удар у боулінгу: усі впали. Гаррієт пірнула у двері між вагонами.

Ми розплутали свої ноги й руки. Гетч стогнав і тримався за зап’ястя. Симона мала добрий вигляд: кров на її шиї розмазалася, а нова не витікала. Вона відштовхнула мене.

— Зі мною все гаразд, — прогарчала. — Зупини її.

Я кинувся до вагона-ресторану, Джаспер біг позаду. Тут було порожньо.

— Куди вона, в біса, збирається подітися? — запитав Джаспер.

Із сусіднього вагона долинув звук розбитого скла, який супроводжувало виття вітру, що увірвався в потяг. Ми кинулися туди й побачили листя, що тріпотіло в повітрі, і скло, розкидане на ковроліні під найближчим вікном. Я висунувся назовні й помітив, як нога Гаррієт зникає за краєм вагона. Вона піднялася драбиною, яка була зовні кожного вагона. Я озирнувся на Джаспера і вказав на дах. Вітер шумів, як торнадо, у наших вухах.

Гетч, хитаючись, зайшов у двері позаду нас. Він притискав до грудей поранене зап’ястя. Поплескав мене по плечу, простягнув свій шокер. Він не зміг би піднятися по драбині. Я кивнув і вказав углиб вагона, де запам’ятав табличку: «ЩОБ ЗУПИНИТИ ПОЇЗД, ПОТЯГНІТЬ ЗА ВАЖІЛЬ».

Я вже значно перевищив бажану кількість рухомих транспортних засобів, нагорі яких мав стояти (ідеальне число, звісно, дорівнює нулю). Але, і на моє особисте розчарування, і на розчарування тих, хто зніматиме фільм за цією книгою на жорсткий бюджет, удруге за день я висунувся з вікна.

Я швидко піднявся драбиною, адреналін маскував біль у досі закривавлених кінчиках пальців. На даху я ледве міг відкрити очі проти вітру. Гаррієт мала вигляд розмитої плями, хоча й була лише за кілька метрів від мене, згорбившись наче кішка. Вітер відштовхував мене, а черевики ковзали по рифленому даху. Ось чому Гаррієт присіла: я ловив забагато вітру. Я опустився на живіт і прослизнув уперед.

Відчув, як мене постукали по щиколотці, й озирнувся: драбиною піднявся Джаспер. Я міцно стиснув електрошокер, притискаючи його до даху, поки підтягував себе вперед. Здавалося, поїзд зовсім не сповільнився. Скільки часу потрібно, щоб потягнути за важіль? Гадаю, Аарон теж був на зв’язку з машиністами по радіо. Але я збагнув, що тисяча чотириста тонн миттєво не зупиняються.

Раптом щось ударило мене в зап’ястя. Попри вітер я бачив достатньо, щоб розгледіти черевик, — і електрошокер полетів, перекочуючись, по даху. Хотів би я сказати вам, що він забалансував на краю, небезпечно звисаючи, тож можна було простягнути руку й схопити його в ідеальний момент, але, хоча в трилерах часто містяться сцени успішних бійок, у цій книзі є одна річ, якої немає в більшості з них: фізика. Електрошокер хитнувся і впав із поїзда.

Я хапав повітря перед собою, сподіваючись схопити Гаррієт. Мої очі звикли до вітру, і її розмитість набувала форми. Здавалося, вона обернулася. Насправді ж я міг добре її бачити, щоб спостерігати, як вона підняла розбиту пляшку й втиснула її мені в плече.

Кровотеча почалася негайно й була серйозною. Було відчуття, ніби мені на спину перекинули відро з водою. Я спробував схопити Гаррієт, але зрозумів, що не можу поворушити правою рукою. Відчув, як моя шкіра зморщилася, коли вона витягла з мене пляшку. Побачив, як вона полізла геть. От вам і сцена великої бійки. У голові запаморочилося. Усе, що я міг робити, — це лежма лежати й сподіватися, що вітер не здує мене з поїзда до того, як ми зупинимося.

Я відчув руку на своєму плечі, потім гаряче дихання у вусі. Джаспер, нахилившись близько, сказав:

— Використовуйте моє ім’я. Моє справжнє ім’я.

Потім він рушив уперед. Широко розвів руки, наближаючись до Гаррієт, і вона впустила пляшку. Я не міг почути, що він їй говорив. Вона витерла обличчя тильним боком долоні. І тоді Джаспер зробив свій хід.

Він обійняв її.

Це були міцні обійми, такі міцні, що їхні серця билися одне в одного в грудях. Як у солдата, що прийшов додому з війни. Гаррієт уткнулася обличчям Джасперові в плече. Можливо, на мить вони забули про все навколо: вітер, кров, смерть, біль. Вони просто трималися одне за одного.

А тоді Джаспер перекинув їх обох із краю поїзда.