В Багдаді все спокійно

9.

Олекса Сирота:

Старий прореагував на мої політичні жарти, як завжди:

- Олексо, в державі хліба не вистачає, а ти тут видригуєшся. Молодший Ве-Ве знову зірвався, батько в розпачі, наші генерали такий розгон одержали, що куди там! А тут ти зі своєю поколотою дупою… пробач, не своєю, а вбитого! На якій він там вулиці жив? На Руданського? А раптом твоя версія щодо наркотиків на іншу вулицю виведе? Збагнув, чим жартуєш? А головне - кого підставляєш, філософ?

- Як любить казати мій приятель-медексперт, якщо на апендицит не звертати уваги, то він пройде. Точніше - перейде. В перитоніт.

- А чогось розумнішого твій приятель не казав?

- Казав, товаришу підполковник. Розтин покаже.

- Я т-тебе сто разів попереджав: жартуватимеш з долею - дочекаєшся дострокового розтину. Власного. Слухай: а може цей твій… та чорт з ним, наркоман! - у когось гроші позичив і не віддав?

- Ну то якщо його прирізати, то вже точно не віддасть. І потім - обшук сюди не тулиться. Що у нього на хаті шукали? Гроші, які він давно проциндрив?

- А чому ні? Хоча… чекай! Може він задля грошей когось шантажував?

- Вже тепліше. Вбивця або вбивці в такому разі шукали в «гостинці» компромат на себе. Чи на того, хто їх послав. Залишається пов’язати їх з отим азіатом у чорній сорочці, котрий нашого Дембеля в «Динамо» годував-поїв. А потім відпровадив його у напрямку місця злочину. Треба ще раз усі готелі перетрусити, бо відчуває моє серце - азіат у нас нетутешній.

- Вже перетрусили, Олексо. Ще до тебе. І не наша Управа, а «конторські». Забув із ким ти в «Інтуристі» танцював і коньяк пив? Отож, перед його приїздом і почистили - всіх підозрілих і просто сторонніх. Про всяк випадок. Але схоже, наш азіат в готелях не зупинявся.

- І що це означає? Що він у Дембеля ночував?

- А чого - нормально! Хлопця прирізав, ключик у нього з кишені витяг і спокійнісінько поїхав на Руданського. Там ні в кого підозри не викликав, бо знали, що він у цій квартирі гостює. А відтак - часу було достатньо щоб не те що просто обшукати квартиру - кожну дощечку в паркеті обстукати. Ти сусідів, до речі, всіх опитав? Чого мовчиш?

- Та тут така справа, даруйте за каламбур, що праворуч, що ліворуч, що навпроти - питати нема в кого. Один уже тиждень п’є і не впізнає навіть самого себе в дзеркалі. Другий нещодавно з «зони» вийшов по умовно-достроковому звільненню і з нами спілкуватися не бажає з принципових міркувань. Є ще одна сусідка, через стінку, божевільна з трьома собачками. Не відчиняє двері навіть власним родичам. Вони раз на півроку приходять, двері виламують, здають її на місяць у психушку, лайно з квартири вигрібають, сякий-такий ремонт роблять і знову її туди запускають. Жах!

- Сирота, а скільки там квартир на поверсі? І в будинку?

- Хвилиночку… шість плюс три - дев’ять. Всього вісімдесят одна мінус двірницька.

- Вісімдесят одна з двірницькою! Ти котрий рік в Управі служиш? Мовчи! Марш назад, бери дільничного і не те що по всьому поверху - по всьому будинку в кожні двері, в кожну щілину - кроком руш! Доки всіх не опитаєш, можеш не повертатися. Не відчинятимуть - ламай двері, стріляй у повітря, а як треба, то і по замках. Цей контингент стерпить, а розтрату набоїв я на себе візьму.

- Мені б людей у допомогу…

- Вистачить із тебе дільничного. Головне - побільше галасу і крику. Виконуй. Все.

Я, звичайно, пішов. Але перед тим не стримався і поцікавився у Старого, що ж він буде доповідати начальству? Старий подумав і сказав:

- Щось таке, до чого воно, начальство, звикло. Приміром - убили, бо шукали компромат.

- А якщо запитають, до чого тут азіат у чорній сорочці?

- Компромат не обов’язково має бути київським. Міг він щось зі служби в армії привезти.

Чесно кажучи, я був вдячний Старому, що він знову погнав мене на Сирець. Бо мене не полишало таке відчуття, що я чогось у тій «гостинці» не додивився. У підсвідомості це «щось» зачепилося, але на рівень другої сигнальної системи вперто не бажало переходити.

Та спочатку я зайшов до власного кабінетика, все ще переповненого зображеннями генсека, і через довідкову подзвонив на філологічний факультет КГУ. Відрекомендувався по всій формі і попросив якого-небудь фахівця з діалектів російської мови. Жіночий голос у трубці раптом розреготався і я одержав:

- А чи не той це Сирота, котрий бив під мене клинці в колгоспі на другому курсі? Уточнюю адресу: Кіровоградська область, Олександрійський район, колгосп імені Горького. Об’єднана трудова бригада філологів і філософів.

Наступні кільканадцять хвилин пройшли в ностальгічних спогадах про те, що було колись і в що ми виродилися нині. А потім я одержав вичерпну професійну відповідь: з усіх представників азійських народів найчистіше російською мовою розмовляють корейці. Краще, ніж самі росіяни.

Ця інформація мене і порадувала, і засмутила. Бо з одного боку корейців у Радянському Союзі напевне ж таки менше, ніж українців в Україні. З іншого боку - як мені доводилося чути - майже всі вони компактно проживають у Середній Азії. Вже легше. Не доведеться мотатися самому чи перевантажувати лінії службового зв’язку. Але радянські корейці на нинішнє місце проживання прибули не з власної волі, а в товарних вагонах, під конвоєм. З Далекого Сходу в 1945-му році. Тож мені вже вкотре світила малоприємна перспектива знову перетнутися з «конторськими», котрі, звісно ж, продовжували контролювати цей, як вони говорили, контингент.

Я максимально ввічливо подякував призабутому захопленню студентської пори, вислухав кілька пліток на тему нинішнього життя-буття спільних знайомих нашої молодості, поклав трубку і повернувся до безпосереднього виконання моїх нинішніх службових обов’язків. Подзвонив дільничному, сказав, де і коли йому на мене чекати - і вибрався на пленер. Тобто на зупинку шістнадцятого тролейбуса.

Дільничний вже чекав мене на своїй зупинці - навпроти поліклініки. Ми швиденько пройшли вздовж колії дитячої залізниці, потім через місток над глибоченним яром і знову вийшли до горезвісної «гостинки».

По дорозі дільничний, чи то виправдовуючись, чи то вихваляючись, без упину розповідав і про сам будинок, і про, як він висловився, гоп-компанію, що його населяла. З-поміж інших фактів я дізнався, що за рік тут віднайшлося аж чотири мерці. І що характерно - всі на другому поверсі, де жив убитий Дембель.

- Дивно, - сказав я дільничному, - а чого ж я у себе в Управі про це не чув?

- А я так думаю, товаришу капітан, що наше районне начальство оформило їх як таких, що померли з невстановлених причин. Тим більше, там, кажуть, рівень алкоголю у венах перевищував рівень крові.

- Баба з возу, коням легше, - погодився я. - Бо одна справа нагла смерть з ознаками вбивства, а зовсім інша - коли серце не витримало чи печінка вдавила. І статистика в ажурі, і за нерозкриття не довбають. Ти мені краще про цього Дембеля детальніше розкажи: що за людина, яке враження на тебе справив?

- Та я фактично з ним нормально лише раз поговорив. Його родич, коли їхав на заробітки, сказав двірничці: мовляв, так і так, тут поки що мій племінник житиме, щоб хату не обікрали. Нормальний хлопець, поступати в КПІ готується. Не курить, не п’є, баб не водить. Ну, одне слово - янгол у борделі.

- Про янгола в борделі сам придумав чи десь читав?

- Ні, це так двірничка сказала.

- Грамотний у вас тут народ. Їй би не лайно вигрібати, а писати вірші до журналу «Малятко».

- Не візьмуть, товаришу капітан, її до «Малятка». Навіть прибиральницею.

- А що таке?

- Є за нею один гріх - зі своїх півсотні років життя половину відсиділа. І то по рецидивним статтям.

- О, Господи! А за що? Вона, сподіваюсь, не різала дембелів, котрі на неї не так подивилися?

- Та що ви, товаришу капітан! Вона спочатку шлюбною аферисткою підробляла - женихів обкрадала. А потім була злодійкою на довірі. На вокзалах людям пропонувала речі постерегти, доки вони в туалет збігають чи квитки візьмуть - а як ті дурні верталися, то вже ні її, ні речей. Але після пари ходок у «зону» щось там сталося. Чи народ порозумнішав, чи вже вигляд довіри не викликав - так вона ножа в руки і на розбій у під’їзди і ліфти.

- Творча натура! В одній злодійській масті не сиділося.

- Не кажіть, товаришу капітан. Я й сам її часом побоююсь. Якось запитую щодо одного пожильця, котрий з «хімії» повернувся: як він там? А тьотя Катя - це так її звуть - одразу руба: не жилець! Питаю, чому? А вона: по очам видно. В себе дивиться.

- І що?

- А то, що через два тижні придушили мужика у власній квартирі.

- Веселенька у тебе ділянка, юначе. Самі кримінальні таланти. Але ми про Дембеля говорили. Що далі було?

- Я до цього будинку не щодня заходжу, але разів зо два на тиждень, так точно. Тож якось двірничка мені каже: а он той хлопець, що замість родича на другому поверсі живе. Той, що я вам казала.

- Здаля дивився чи розмовляв?

- Покликав. Запитав, як справи. Він не з говірливих виявився, усе «так» та «ні». Питаю: до інституту поступив? Бо вже ж, здається, десь п’яте чи шосте вересня було. Каже - не вийшло. Я знову: чим займаєшся? А він: поки що лікуюсь, мовляв, якусь там заразу привіз з Середньої Азії. Багато аналізів треба здавати, потім ще на обслідуванні лягати. Ну, я йому ще поспівчував - та й розбіглися. Скарг на нього ніяких - ані від двірнички, ані від сусідів. То що я маю - йому в душу лізти?

- Та не проймайся. Якщо кожного підозрювати, то сам збожеволієш, тут ти правий.

- Товаришу капітан, можна особисте запитання? Чого вас у нашому підрайоні бояться? Ну, не люди, а моє начальство маю на увазі. Сам сьогодні чув - майор заступнику каже: якщо з’явиться цей навіжений Сирота, котрий з Управи, збрешіть, що мене немає. Кажіть що завгодно: захворів, помер і пішов додому. Тільки не видавайте.

- А ти узяв - і видав.

- Ну, я ж не навмисне.

- Не знаю, що тобі сказати… у вас тут на Сирці взагалі народ якийсь полохливий. Пам’ятаю, колись зайшов до вашого старшого дільничного, а він з однієї громадянки показання знімає. Разом із трусами у колготками. І що головне - обидва мене не бачать, бо спиною до мене… Я навшпиньки підкрався і кажу йому на вухо: капітане, це не твоя дружина по коридору йде? Ну, пожартував. Ніхто там не йшов. Але він зі мною й досі не розмовляє. А тій громадянці довелося «швидку» викликати. А найсмішніше - я й досі не розумію, чого той бахур так налякався. Він же не одружений.

- І чим це закінчилося?

- Як завжди. Для них переляком, а мені - відпусткою в грудні. Ну добре, наговорилися, прийшли - давай працювати. Ти береш перший поверх, я другий - і вгору!

Та на підході до дверей під’їзду нас зупинив величезний чорний котяра з рваними вухами і обрубаним хвостом. Я одразу подумки охрестив його Габровцем.

- Ме-е-ев!!! - захриплим голосом поскаржився котяра.

- Що таке, Жорику? - стурбовано поцікавився дільничний, - знову тебе собаки додому не пускають? Ну, йди сюди.

Він нахилився, взяв кота на руки і поніс до дверей. Справді, у коридорі крутилися два собачих створіння… точніше - два непорозуміння собачої породи. Їхня хазяйка щось торочила по телефону:

- Мені мама сказала вам подзвонити. Бо у нас на стовпі лампочка то горить - то не горить, то світить, то не світить… Так нехай приїдуть і зроблять, щоб світила… бо через це у нас на кухні нічого не видно… як це - лампочку на кухні поміняти? А її там немає. Нам та, що на стовпі, світить…

Псюки, побачивши Габровця-Жорика на руках у дільничного, спершу закрутили хвостами і спробували до нього дострибнути. Але Жорик, котрий тепер міг дивитися на цю публіку згори вниз, тільки презирливо пирхнув і гидливо підібрав залишок хвоста.

Згори по сходах скотився білявий хлопчина років десяти:

- Ой, спасибі, що Жорика з двору забрали! Бо він би знову з тими собаками побився, а їхня хазяйка прийшла би до мами жалітися.

Котяра спершу перебрався на руки до малого, потім подумав, зістрибнув додолу і, задерши куцого хвоста, почимчикував сходами нагору. Хлопчина рушив було за ним, але повернувся.

- А я вас знаю! - весело вигукнув він. - ви вчора на другий поверх приходили з міліцією, до того хлопця.

Я раптом пригадав першу заповідь професійного сищика: найспостережливіша публіка - це бабусі, що сидять біля під’їздів і діти, які граються у дворі. Тільки з ними треба вміти розмовляти.

- Слухай, а хто твоєму котові хвоста обкарнав?

- Собаки, коли він ще зовсім маленьким кошеням був. Тепер він їх на дух не переносить.

Через півгодини ми з хлопчиком дійшли спільної думки про те, що Жорик - найрозумніший кіт у світі, бо він відчуває, де добра людина, а де зла, що всі собаки - підлизи, а їхні хазяї жаднюги, що хлопці з художньої школи, котра он, за парканом - задаваки, бо ходять, задерши носа, а самі не знають, скільки голів цього року забив Блохін… і отак - потихеньку-помаленьку я нарешті дістався до головного:

- Послухай, а що твій Жорик думає про того хлопця з другого поверху, якого ми шукаємо?

Малий одразу насторожився:

- А що він зробив?

Довелося вдатися до того, що філософи називають брехнею во спасіння.

- Він нічого поганого не зробив. Але десь зник, рідні хвилюються, заяву написали - от ми й розшукуємо, розпитуємо.

- Ну, Жорик його не боявся. І він його не чіпав. А от на того, другого - шипів.

- Хто на кого шипів?

- Жорик на того, другого, котрий приходив до хлопця, який пропав.

- Ти хоч пам’ятаєш, який він на вигляд?

- Темний одяг, сорочка чорна. Що ще? А! Він на китайця схожий, тільки говорить по-нашому, по-російському. І ще - його собаки бояться. Повтікали під сходи і там вищали аж до ночі, хоча їх ніхто не бив.

- А цей, котрий на китайця схожий, він сюди часто приходив?

- Та я його тільки один раз бачив - і то не коли він прийшов, а коли вже йшов, разом із хлопцем… котрий наш. А я якраз Жорика забирав із двору. Так то він у мене на плечі сидів, а то аж на голову видряпався - і шипить!

- Дурня якась, - зауважив дільничний.

- Не дурня, а містика. Ти ж при виконанні. Висловлюйся культурно.

- Єсть! Культурно… містика якась, товаришу капітан.

- Щодо собак?

- Аж ніяк. Наш підозрюваний, здається, кореєць. А вони собак їдять. Вони у них, як у нас кролики. А наші хвостаті це відчули. От і скавчать.

- А котів вони теж їдять? - стривожився хлопчик. - Бо Жорик теж злякався.

- Про котів не знаю. Мавп начебто їдять. Хоча ні - мавп там немає. Це, здається, чи то китайці, чи то в’єтнамці… заплутався я з вами!