В Багдаді все спокійно

5.

Коли ти добряче вимотаний, то ніяка кава, навіть із коньяком чи горілкою сили тобі не поверне. Навпаки, спрацює, як снодійне. Вирубає міцно і одразу. Без усяких сновидінь. Тому ми зі Старим провели кілька наступних годин по-вокзальному. Він спав на розкладачці у своєму кабінеті, а я - на зсунутих стільцях у своїй «шпаківні». Слава Богу, що я тримав на службі запасну зубну щітку, пасту, станочок для гоління і навіть одеколон.

Тому на ранок я спокійно привів себе до вигляду, відповідного для трьох візитів: до ресторану «Динамо», до знайомого експерта по холодній зброї, що працював на Андріївському узвозі і, звісно, до моргу, знову ж таки на узвозі, але Кловському. Хтось може сказати - до моргу можна й не голитися. Але я не хотів давати знайомому прозекторові підстави для його стандартного жарту. Мовляв, не журись, Сирота, коли ти до нас нарешті втрапиш, ми тебе будь-якого приймемо. І поголимо, і підстрижемо, і загримуємо. Лежатимеш у труні - як живий.

Це тільки на карті найкоротша дорога з Києва до Козятина - через Фастів. У слідстві, та ще й заплутаному, часом доводиться добиратися туди не тільки через Житомир, а й через Ворошиловград. Отже, хоч Андріївський узвіз до Управи найближче, а починати довелося з найдальшої точки.

Морг Жовтневої лікарні заховався під горою подалі від головних корпусів - у старовинному будиночку, прикрашеному меморіальною дошкою, котра свідчила, що саме тут у 1917-му році київські більшовики збиралися аби підготувати революцію. Щоразу, коли я бачив цей напис, в голову нахабно лізла крамольна думка: чому саме в морзі? Чому не підшукали собі щось веселіше? Скажімо, цирк на Миколаївській, бордель на Ямській чи в крайньому разі зоопарк навпроти Політехніки. Дивні якісь у революціонерів смаки - теревенити про царство свободи, сидячи серед розпатраних мертвяків.

Звісно, я так тільки думав. Вголос сказати не наважувався, навіть при Старому.

Біля моргу довелося затриматися через звичну для таких установ ситуацію: кілька чоловіків невміло заштовхували в автобус ритуальної служби труну з дуже старенькою бабусею. Водій, докурюючи цигарку, кричав:

- Кришкою накрийте, кришкою! Нова інструкція вийшла: покійників у відкритій труні по місту більше не перевозити. Бо вам скорбота, а у мене права заберуть.

- А бодай би того, хто такі інструкції пише, самого в закритій труні провезли! Вже завтра! - спересердя вигукнув один із родичів покійної.

Ревіння двигуна заглушило подальший перебіг цікавої дискусії.

Автобус уже виїхав на бруківку і повернув праворуч - у напрямку Бессарабки. Аж тут з дверей, ледь не збивши мене з ніг, вискочили літній санітар у брудному халаті і якийсь неголений дядько в картатій сорочці і яскраво-зеленому галстуку в білий горошок.

- Стійте! - репетував дядько, - назад! Ви не свою бабцю взяли!

Санітар і родич побігли слідом за автобусом, а я пішов шукати свого покійника, радіючи подумки, що його вже точно ні з ким не сплутають. Бо не щодня, навіть у Києві, людям горлянки перерізають - від вуха до вуха.

Наш медексперт разом зі штатним патологоанатомом сиділи в закуточку біля вікна і щось дописували. Зобачивши мене, прозектор встав, підсунув старого ослона і навіть витер його чимось схожим на рушник.

- Сідай, Сирота, і слухай. Точніше - сідай і кажи: що було у шлунку у вбитого?

- А таки було? А то я вже боявся, що він натщесерце помер.

- Сирота, не викручуйся.

- Невже записка з іменем убивці?

- Розмріявся! Хоча в роті за щокою шматочок якогось документу я таки знайшов.

- Якого?

- Знаєш, є така некультурна звичка чистити зуби скрученим шматочком паперу.

- А куди дінешся? У нас же не Монмартр, зубочисток у ресторанах не подають.

- А звідки ти дізнався, що вона з ресторану?

- Хто?

- Дід Піхто! Отой папірчик.

- На ньому дві літери, друковані.

- Ікс та ігрек?

- А ну тебе, дотепник. М та О.

- ЧМО? Хоча - стій! Скажи спочатку, що було в шлунку… ні, я сам скажу. Вінегрет, оселедець маринований з цибулькою, олів’є з докторською ковбасою, котлета по-київськи… якщо я не помиляюся, то з картоплею «фрі». Ну і мінімум грамів двісті п’ятдесят, а то і триста горілки. Повечеряв десь за годину до смерті, так? Конкретно - в ресторані «Дина-МО». Чистив зуби шматком бланку рахунку.

- Сирота, з тобою нецікаво. Мене давно попереджали. Ти все наперед знаєш. Хоча ні - не все. Їв і справді за годину до смерті. Стосовно вінегрету, оселедця і котлети по-київськи ти вгадав, а от із гарніром дав маху. Не картопля «фрі», а рис. Варений рис. Як у їдальні заводу «Транссигнал».

Тут і наш медексперт нарешті голос подав:

- Сирота, тут точно якась нескладуха або, як казали древні греки, трахомудь. Народ у чергу до «Динамо» стає, бо тільки там картоплю «фрі» роблять. Ну, крім «Інтуристу». А тут - рис!

- А як щодо горілки? Пив він її?

- Горілка в наявності, - задумливо сказав прозектор, - але виключно як компонент. Тобто - нею коньяк розвели.

- А чого в цьому «йоржі» більше - горілки чи коньяку?

- Все ж таки коньяку.

- Тоді це точно «Динамо». Бо там офіціанти ще не до кінця совість втратили. В решті ресторанів замість коньяку подають горілку, отим коньяком підфарбовану. А до речі, як щодо олів’є?

Прозектор глянув на нашого медексперта, похитав головою і зронив:

- Старішаємо ми з тобою, старішаємо… Сирота правий. Покійний вечеряв у «Динамо», бо саме там не олів’є подають, а салат «Столичний». Воно начебто те ж саме, тільки замість ковбаси варене м’ясо, ще й трішки підсушене. Хочеш глянути?

- Спасибі, я вже снідав. А як стосовно плеча, конкретно - правого? Мозоль є?

- Кажучи по-нашому, «затвердіння шкіри на ділянці завширшки два пальці». І що це має означати?

- Шановні ескулапи, одразу видно, що в армії ви не служили, хліба солдатського не їли і «через день на ремінь» автомат не брали. Це мозоль від автоматного ременя. Отже, покійний у нас - дембель. І то свіженький, весняно-літній. Бо у тих, кого минулої осені розгрішили, такі мозолі вже розсмокталися. Схоже, що його, голубчика, і справді через день у караули ганяли. І то до самого наказу. Тож статусом «діда» він чомусь не насолодився. Цікава подробиця до біографії.

- Сирота, чому ти не медик?

- Доктор, а чому ви не мент?

- Поговорили!… Що тебе ще цікавить? А, пам’ятаю, ти у нас на слідах від уколів схиблений. Так от, на руках нічого. А от дупа поколота. Нестерильними голками. Пішли покажу. Тільки допоможеш перевернути.

- У мене краща ідея є. Ви тут у себе в морзі місця бронюєте?

- Обов’язково! Чи ми не люди! Як на столах, то майже задаром. А в холодильнику дорожче і тільки по блату. А що?

- Зара скажу. Покійний перед смертю ні на які хвороби не потерпав? Діабет, приміром? Чи «канцер» у завершальній стадії? Чи бодай занедбаний трипер з уразою сечовика?

- Ні, не встиг розжитися. Печінка трохи збільшена, але поки що в межах норми.

- Отже, колов він себе сам і не тому, що боліло, а тому, що це йому було в кайф. А це означає: якби його не зарізали, то він би дуже скоро перейшов би з уколів під шкіру до ін’єкцій у вену. А місце в холодильнику знадобиться мені, бо якщо я доповім про це моєму начальству, то…

- Задушать власними руками? Як байстря в колисці?

- А щоб ви не мали сумнівів. Єдина втіха - від наркоманії, якої в Радянському Союзі немає, Дембеля вже вилікували. Щоправда, у спосіб, який я навіть ворогам не порекомендую.

Прозектор, котрий через щоденне спілкування зі смертю давно перетворився на філософа, підбив підсумки:

- Таке життя, товариші. У кожного своє. У тебе, у мене, у нього он. І у тих, що по столах лежать, теж… було… кругообіг життя в природі. Ой… що я ще можу для тебе зробити?

- Під нігтями подивився?

- Обов’язково. Під мікроскопом. Нічого, крім позаторішнього бруду. Тобто, шматочків чужої шкіри немає.

- Кепсько. Тоді зроби милість - встроми під свій мікроскоп зріз з його шкіри, краще з обличчя, і подивись, чи немає там мікрочастинок піску.

- А як є, то що?

- Те, що вбитий служив у Туркво, себто Туркестанському військовому окрузі. Звідти дебелі своєрідну таку засмагу привозять - сірого кольору. Там такі вітри, що пісок не те що в шкіру в’їдається, а шиби на вікнах матовим робить.

- Самій клопіт з вашими покійниками! В дупу їм зазирай, під мікроскоп стромляй! В роті колупайся…

- У нас усі покійники такі. Люблять пригоди. І не вміють по-людському ні жити, ані помирати. Не навчені. Макаренків поряд не було. Самий тільки дєдушка Каширін із різкою.

- Слухай, ти, Альоша Пєшков, як хочеш, але про те, що покійний був наркоманом, я у звіті не напишу. Бо у тебе самі глупості в голові, а у мене діти.

- Тоді напиши, що покійний помер від розтину.

- А ну тебе! Слухай, давай ні нашим, ні вашим: «сліди від ближче не встановлених ін’єкцій нестерильними голками» тебе влаштують?

- Влаштують. Якщо ти кров на аналіз негайно надішлеш.

- Раскольнікова на тебе немає, мучитель! Вже надіслав. Тільки по результати сам зайдеш.

На тому й порішили. Я чемно відмовився «обмити» все це діло «спірітусом віні ректифікатом» і пішов собі на сонечко, пригадуючи, де тут найближча кав’ярня. Хлопці казали, що в хлібному на вулиці Чекістів уже кілька тижнів варять - і то непогану. Навіть найвередливіші в Києві поцінувальники з міністерства закордонних справ регулярно забігають. А народ з Інституту історії партії взагалі годинами не вилазить. Тож треба і собі засвідчити.

І тут на виході мене знову, за всіма законами життєвої драматургії, ледь не збили з ніг захеканий санітар у брудному халаті і неголений дядько у зеленому галстуку. За ними бігли ще троє теж не дуже тверезих родичів, виправдовуючись на ходу. Санітар кричав у відповідь:

- Вам шо, повилазило? Дивитися треба! А якби ми вас до цвинтаря не догнали, то куди б?…

- А вони ж у вас усі такі однакові, що не розбереш. І потім - там світла немає, темно, як у негра… не скажу де!

- Нормальна людина рідну матір навпомацки пізнає, - не поступався санітар.

- А це не матір, це теща! - захищався родич.

- Тим більше! - зрадів санітар. - Я би двадцять разів перевірив, чи то вона і чи справді вмерла.

Я здійняв над головою стиснуті в кулак руки і загорлав, переполохавши всю околицю:

- На каву, на каву, на каву!

Потім повернувся і подибав дворами і сходами через Богомольця на Чекістів. По дорозі ввічливо привітався з нашим Міністром, котрий ішов на роботу, як завжди, пішки і без охоронця. Здається, він навіть щось у мене запитав. Але несуттєве.

Наші не збрехали: каву на Липках варили непогану. Гарячу, міцну, а головне - пахучу. Я, не поспішаючи, висьорбав чистеньку незалапану чашку, випадково підслухав новий анекдот про радянських дипломатів і дійшов висновку, що можна рушати до ресторану. В самий раз - персонал уже зібрався, а клієнти ще не набігли.

Як завжди у цю пору, Липки були майже порожніми. Дітвора вже сиділа за партами, актори театру юного глядача ще тільки підтягалися на репетицію. Я демонстративно перейшов вулицю Рози Люксембург аби обминути якомога далі міську Контору, нахабно порушуючи правила, перебрів через вулицю Кірова навскоси і повернув ліворуч. На площі перед Верховною Радою не було нікого, тільки вітерець ганяв перші опалі листочки. Я подумав вкотре: який сенс будувати таку величезну споруду аби збирати сюди людей двічі на рік по два дні?

Від автора: саме так, хоча зараз у це дуже важко повірити. До осені 1990-го року сесійні засідання Верховної Ради УРСР відбувалися двічі на рік - навесні і восени. І тривали по два дні. А більше й не треба було - аби щоразу одноголосно підтримати лінію партії і уряду, не замислюючись над тим, куди вона веде. Всі до одного депутати Верховної Ради працювали за сумісництвом… а власне - НЕ працювали. Всі необхідні документи, включно з бюджетом і законопроектами, розроблялись і затверджувались спочатку в Раді Міністрів, а потім у ЦК КПУ. А депутати лише зводили руку горі. Бо парламент Радянської України був суто пропагандистською фікцією. Хоча задля справедливості слід зазначити, що утримання цієї фікції обходилося народові набагато дешевше, ніж видатки на нинішнє демократичне збіговисько чотирьохсот п’ятдесяти професіоналів.