В Багдаді все спокійно

7.

Олекса Сирота:

На Андріївський узвіз я спочатку намірявся йти навпрошки - через площу вгору по Героїв Революції, а потім по Десятинній. Та вже на ходу вирішив, що варто все ж таки зазирнути в Управу: раптом за час, що минув, якась новина та прибилася до нашого сищицького берега. А от чому мої ноги самі повернули ліворуч, хоча ближче було би все ж через ту ж Героїв Революції - якби мене спитав хтось із начальства, у мене була би готова відповідь: показати продавщицям і постійним кавопивцям у «трубі» фотографію зарізаного Дембеля на предмет можливого опізнання. Насправді ж просто засвербіло випити кави, як не в підземному переході, то у «цариці Тамари».

У «трубі» замість кави я впіймав облизня - перекрили воду. Обидві баришні зі зміни, і та, що варила, і та, що мила посуд, виявилися з новеньких, відтак і ймовірне опізнання теж спалилося на пні. Клянучи дурну долю простого міліцейського інспектора карного розшуку, я видряпався з-під землі на майдан і одразу втрапив у чергове неподобство. Якісь лисі дядьки і гладкі баби стояли по обидва боки від зупинки таксі, розмахуючи руками і щось доводячи двом сержантам з ДАІ. В руках вони тримали смугасті дальномірні рейки, а ті, що стояли ближче до мене, згуртувалися навколо теодоліту. Найголосніше за всіх репетувало якесь цабе, так, що чути було либонь на Печерську. З першого погляду видно було начальничка найнижчої ланки. Він махав руками, наступаючи на відверто переляканих даішників.

- Ви нарешті приберете оце неподобство?! Нам треба працювати!

- Так ми тут теж начебто при виконанні, - пасивно виправдовувався старший з сержантів.

- Чхати я хотів на ваше «виконання»! У нас урядове завдання! Приберіть ОЦЕ і забезпечте НАМ умови для роботи, інакше ви у мене зараз наплачетеся!

Я підійшов до бровки - і сміятися мені розхотілося. Бо «неподобством» і «оцим» виявився труп літньої жінки, що лежав упоперек проїжджої частини в калюжі крові. Трохи далі, знову ж таки навскоси руху, стояла «Волга»-таксі з відчиненими передніми дверцятами. Обличчя жінки хтось прикрив шматком пакувального паперу. Але найбільше мене вразила не кров, а поношена жіноча туфля, що злетіла від удару і лежала за кілька метрів на осьовій.

Я одразу зрозумів, про яке завдання йшлося отому навіженому начальничку. Хтось із наших казав, що до чергового ювілею площу збираються ґрунтовно переробити. Конкретно - вирубати ік бісовій матері скверик навколо фонтану-термену, перенести на Богдана кінцеві зупинки шістнадцятого і вісімнадцятого тролейбуса, знести фонтан і втелющити на його місце якусь нетлінну горгопину. Напевне оця галаслива бригада робила тут попередню розмітку.

Начальничок не вгавав, продовжував волати і погрожувати, аж доки хтось зі свідків на тротуарі не встряв у паузу:

- Ти чого розмахався, камандір! Це ж твої баби з рейками своїми дупами весь перехід перекрили. От ця бідолаха і пішла в обхід - якраз під колеса.

- Точно! І я бачила! - додала свою баньочку на дьоготь якась жіночка, - бабця в окулярах була, товстенних таких.

Отут я і об’явився в самому центрі події, мов той «бог з машини» з античного театру. Окинув підозрілим поглядом головного розмітчика, повернувся до нього спиною, продемонстрував даішникам свої «палітурки» в розгорнутому вигляді, підморгнув і голосно, аби чули всі ймовірні свідки, скомандував:

- Сержанте! Дзвоніть негайно в дев’яте управління ка-де-бе! Бо тут, схоже, не ДТП, а свідоме створення аварійної ситуації на урядовій трасі! Нехай беруть справу на себе. А ви забезпечте недоторканність доказів і затримання підозрюваних. Особливо оцього горлохвата. Потім мені подзвоните. Виконуйте!

Сержанти перезирнулися, радісно вишкірились і майже дуетом гарикнули:

- Єсть - виконувати!

І взяли начальничка під білі рученьки. Дуже вчасно, бо ще мить - і він би сів на асфальт. Народ шанобливо розступився і дав мені дорогу.

Все було би добре, але до «цариці Тамари» доведеться зайти іншим разом.

Доки піднімався швидким кроком по Софійському провулку, пригадав про гучну попередню спробу колективного ґвалтування нещасного майдану. Було це чи не в шістдесят четвертому році, я ще вчився в «бурсі». Під круглу дату Дня Перемоги тоді вирішили увіткнути якраз у самому центрі площі монумент Києву як місту-герою. На щастя чиясь обережна чиновницька душа порадила авторам цієї ідеї для початку поставити там фанерний макет пам’ятника у натуральну величину, як це, власне, заведено робити у порядному товаристві. Бо одна справа макет чи фотомонтаж, а зовсім інша - Натура!

Поставили. Народ спочатку онімів, потім упав, задригав ногами і випав у осад. Хтось із київських дотепників негайно охрестив майбутній шедевр соцреалізму «членом профспілки» з відповідним нецензурним підтекстом. Подейкували, що сам товариш Щербицький, звісно, у вузькому колі висловився приблизно так:

- Мені товариші з це-ка профспілок (їхній офіс займав тоді, як і зараз, усю праву сторону майдану, - авт.) поскаржилися. Я спочатку погодився, що це блюзнірство, а ввечері їду з роботи, дивлюсь - ну точно, оцей самий орган. Один до одного.

Від автора: тоді, у 60-х хуліганський макет прибрали з майдану, а центр міста спаскудили вже через кільканадцять років - монументом на честь Жовтневої революції. Цю гранітно-бронзову груповуху народ ліквідував з власної ініціативи одразу після розпаду СРСР - ранньої осені 1991-го року. Але до цього часу дожили, на жаль, далеко не всі. От Олекса - не дожив…

Олекса Сирота:

В Управі, як я й здогадувався, було тихо. Генерал, не заїжджаючи, зранку відбув на нараду у міністерство, Полковник, скориставшись нагодою, кудись здимів, скинувши за звичкою всі справи на Старого. І тільки наш штатний придурок замполіт, мов тінь вітця Гамлета, тинявся коридорами, лякаючи молодь нагадуваннями про чергове політзаняття. Його я вдало обминув.

Старий уважно вислухав мій короткий рапорт про відвідини двох основних закладів культурного обслуговування радянського населення і порадував:

- До речі, про морг. Звідти вже дзвонили. Ти був правий: у шкіру вбитого в’ївся пісок.

- Вже легше! Будемо трусити не всіх дембелів, а тільки тих, хто в травні-червні повернувся зі служби в Туркво.

- Готуй запит до міського військкомату. Вони там після історії з фаршированим прапорщиком так тебе полюбили, що хіба що не повісили твої портрети поряд із портретами міністра оборони. (див. повість «Покійник по-флотському», - авт.)

- От якби мене ще моє начальство так любило, як військкоматівські прапорщики…

Старий добре знав мене, тому одразу врізав руба:

- Сирота, тебе не було цілих дві години. Що ти наробив іще, окрім викликав конторську «дев’ятку» на звичайнісіньке ДТП?

- Що, вже настукали?! Ото якби вони так швидко шпигунів ловили!

- Колись, а не викручуйся. Що ти ще наробив?

- Це не я, це вбитий.

- Що таке? Воскрес, написав на тебе скаргу прокурору і знову помер?

- Гірше. Стосовно «колотися», то ви вгадали. У нього вся дупа в слідах від ін’єкцій. Сам собі робив.

- Та-а-ак! А чого ж морг мовчить? Чому тільки про пісок подзвонили?

- Це я їх попросив. І ще порадив не писати в акті експертизи отого слова, про яке ви зараз подумали. Виключно «сліди від ін’єкцій невстановленими медикаментами нестерильною голкою в антисанітарних умовах».

- Воно, звісно, було би краще, якби у цього любителя халяви був діабет чи ще якась болячка. Але боюся, що це не так.

- Не бійтеся, я з вами. Воно таки справді не так. Організм у нього в нормі. Був. Ані діабету, ані онкології. Отже, залишається те, про що у нас в Управі якщо й говорять, то виключно натяками.

- Аналізи крові зробили?

- Зараз роблять. Слухайте, товаришу підполковник, а раптом уся ця історія - це чергова чекістська підлянка? Розумієте, якщо покійник коле нар… знаю-знаю, певні лікарські препарати, то у нього при собі завжди має бути шприц. А його немає.

- Ти ще скажи, що «конторські» відловили десь цього Дембеля, накололи його нестерильними голками, а потім чиркнули йому по горлянці і підкинули нам.

- Ні, так далеко навіть моя фантазія не поширюється. А от шприц спіонерили - не сумніваюся. Бо щось наші чекісти дуже швидко чесонули з місця злочину, як малолітні збоченці з-під вікон жіночої лазні. Навіть порожню склотару зі своїми відбитками залишили. А це вже компромат!

- А який їм із того пожиток?

- Вважаєте, що якби у нього був за поясом пістолет, а в кишенях по гранаті…

- Не перебивай старших! Я про інше. Якби вони мали з цього вбивства хоч якийсь пожиток, то спочатку витрусили б з нього все, що тільки могли, а нам би підкинули його тільки в тому разі, якби з цього нічого не вийшло. А з цими уколами?… тут, як каже моя знайома режисерка з телебачення Ніна Жарикова, повний пардиманокль.

Я не знав, що таке пардиманокль і навіть не здогадувався. І не був знайомий з громадянкою Жариковою, хоча, судячи з посилань на неї Старого, познайомитися не завадило б. Але уточнювати не став, бо добре знав, що почую у відповідь:

- І чому вас тільки вчили на тому філософському факультеті!

Тому я не став демонструвати свою необізнаність, а викрутився від прямої відповіді, зобразивши ретельність відмінника-зубрилки:

- Стосовно пардиманоклю - дуже цінна думка, дозвольте записати, товаришу підполковник?

- Не видригуйся. Як казав один мій знайомий притирений автоінструктор, «це не треба записувать, це треба запомнить»! Тьху! Що це я, як той Швейк, цитатами заговорив?

- Це той інструктор, котрого з ДАІ за ідіотизм виперли?

- Сирота, ти не в Бердичеві, щоб запитанням на запитання відповідати. Іди, займайся своєю справою, а я придумаю, як би нашому начальству делікатніше про поколоту дупу розповісти.

- А йому думай-не думай, розповідай-не розповідай, а одержиш у відповідь: «Товаришу підполковник, я вам дивуюсь, ви ж не капітан Сирота якийсь там, ви ж то знаєте, що проблеми наркоманії в Радянському Союзі не існує. Є лише проблема психічного узалежнення певних окремих людей від певних лікарських препаратів. І займається цим не міліція, а медицина».

- Щезни, розумнику!

Я щез. А конкретно - вийшов з Управи, перейшов вулицю і помандрував собі, не поспішаючи повз аптеку з улюбленим нашим гастрономом навпроти, повз Центральний телеграф, повз історичний музей - на Андріївський узвіз. Тут, як завжди, з весни до пізньої осені пахло вигорілою на сонці травою. У реставраційних майстернях, що займали будинок колишньої духовної семінарії, хтось чхав так оглушливо, аж деренчали шиби і здригалися хрести на Андріївській церкві.

Війнув вітерець з Дніпра і вимів з дворів на вулицю ще декілька суто узівозівських пахощів - розігрітого триденного борщу, форшмаку і креозоту.

Той, кого я шукав, сидів у своїй шевській будочці під «замком Річарда» - спорудою зовні надзвичайно романтичною, але для життя всередині, за чутками, абсолютно непридатною. То серед ночі, ні сіло ні впало, фанові труби рве, то сусід разом зі своєю важелезною скринею падає вам на стіл, проломивши стелю, то якісь привиди виють над вухом у людини, що вмостилася на унітазі, та ще й хапають її холодними кінцівками за босі ноги і до третіх півнів мерці у вікна зазирають! Мало того - в ніч на перше квітня, якраз під день народження Гоголя щороку у коридорах під дверима чують свиняче рохкання, а вранці знаходять характерну кнурячу органіку… жах!

На щастя власник будочки, швець-індивідуал на ім’я Додік або, як він сам себе називав, почесний громадянин Гончарівки і вулиці Ладо Кецховелі, чхати хотів на всілякі забобони. А заразом - на радянську міліцію (за рідкісними конкретними випадками в моїй особі) і деякі норми Морального кодексу будівника комунізму. І Кримінального, що характерно, теж.

А якщо напряму, то Додік для київської міліції був як отой чиряк на відомому місці, що ані собі подивитись, ані людям показати. Мало не вся чоловіча частина міста-героя Києва знала, що саме Додік випасає найкращих у Києві повій і має з цього дещо більше, ніж від заробляння геморою в шевській будочці. Проте зловити його за руку не вдавалося не тільки нам, а й «конторським». Бо Додікові «дівчатка» були, як ти здогадуєшся, не для масового вжитку.

Пригадую, як я ще зеленим лейтенантом отетерів, здибавши неподалік Управи найпопулярнішу Додікову кралю - відому тобі Мілку - у шкільній формі, накрохмаленому білому фартушку і з двома великими бантами у кісках.

- Мілко, - вигукнув я, - ти що, нарешті вирішила закінчити сьомий клас?

- Тю на тебе, дурний! Просто у мене зараз… ну як тобі сказати…

- Кажи напряму, як є.

- Як скажу напряму, то ти впадеш. Бо ти у нас культурний. Ну, одне слово… оцей самий чманіє від школярок. От я і причепурилася.

Самого Додіка я знав ще з дитинства. Коли ми, шмаркачі з Тарасівської, об’єднавшись зі шпаною з Гончарівки, били банабаків-караїмів під кінотеатром Чапаєва на Львівській площі. Вочевидь з поваги до тих прекрасних споминів золотого дитинства Додік не лише опускався до розмов зі мною, людиною, тепер, по суті, з іншого боку барикади, а й час від часу виступав у ролі анонімного експерта у певних делікатних справах.

З того, що Додік відповів на моє привітання, не підвівши голови, я зрозумів, що він не в настрої.

- Що трапилось? Мілка знову з’їздила на море?

Додік мовчки кивнув. Не пам’ятаю, чи я вже тобі казав, що не раз згадана мною Мілка, вона ж Анаконда, була першим номером у команді Додікових дівчаток. Що, казав хвилину тому? Старішаю…

- Радянська жінка, Додіку, має право на відпочинок. Щоб ти знав! Тим більше, що в Києві влітку таким, як вона робити, вважай, нічого. Вся нормальна публіка, котра з грішми, або в Криму, або на Кавказі.

- Щось ти, Сирота, останнім часом занадто тямущим став. Усе ти знаєш - і хто, і де, і почім… не інакше - тебе з убійних справ на повій перекинули.

- Ти ще додай, що такі розумні, як я, довго не живуть, ми з тобою перекуримо і розійдемося. Або ти мені розкажеш, кого Мілка цього разу з Сочі на хвості привезла.

- Олексо! Ти мене знаєш. Я не ревнивий. Якщо баришні треба відпочити та ще й трошки підзаробити виключно для себе, то нехай. Вона знає, чим ризикує. Мені ж на юга взагалі стромлятися не можна, ти ж розумієш. Тамтешні авторитети одразу наріжуть із моєї шкіри заготовки собі на черевики. Те ж саме я зробив би й їм, якби вони попхнулися до Києва. Мають же бути якісь правила, навіть у бардаку.

- Друже, мені ваші, умовно кажучи, «шевські правилки», сам знаєш, до чого. Ми не про це, ми про Мілку балакаємо. Що ти там казав?

- Про Мілку? Ти мені поясни: де у вас, мужиків, очі? Чим ви дивитеся?

Бідолашний Додік, вочевидь, забув, що таку преамбулу до довгого монологу про сліпоту чоловіків і невдячність жіночої статі я чую від нього не вперше і завжди з одного і того ж приводу. Тому я з максимально делікатними інтонаціями, майже ніжно сказав некоронованому королю київської проституції:

- Додіку, шановний, дорогий і деким навіть коханий! По нашій старій дружбі я тебе прошу: зараз ти замовкнеш, а я відтворю все, що ти мені намірявся сказати. якщо я помилюсь хоч одного разу і ти мені це доведеш, я встану, потисну твою мозолясту пролетарську руку і піду собі геть. А якщо ні - то ти мені розповіси все, що мене цікавить. Що, западло?

- Кажи.

- Так от - цього року ти, як завжди, відпустив Мілку на море. Конкретно - в Сочі, бо вона там пригріла місце. Нам звідти «стукали» тамтешні колеги. Більше того - ти навіть не вимагав від дівчини свою пайку від заробленого. Бо і у курви має бути тринадцята зарплата. Чи ж вона не радянська жінка?

- Кажи, кажи, Сирота.

- А я й кажу: з того мільйону відпускників, котрі щоліта пісяють в море від Лазаревського до Батумі, обов’язково знайдеться хоч один ідіот, котрий не побачить впритул, що на лобі, а також на інших видатних місцях Мілки отакими… ні, о-о-отакими літерами написане відоме тобі слово. На відому букву кириличного алфавіту.

- Олексо, друже, один ідіот на півмільйона мужиків з отого мільйона відпочиваючих - то ж мізер. Але поясни мені, чому саме цей мізер мусить обов’язково впасти на мою нещасну голову? Якщо Мілці подобається зображати з себе порядну баришню, то нехай вимкне світло і тоненьким голосочком скаже: я зовсім не така, як ви подумали. І всім буде добре. Ти згоден?

- Згоден, що це збуджує.

- Сирота, іди к бісу! Я тобі серйозно, а ти з мене насмішечки строїш.

- Боже борони, Додіку, Боже борони! Які можуть бути насмішечки? І не подумав!

Дозволь продовжити?

- Та кажи вже, кажи…

- Вищезгаданий ідіот виявився не якимсь там фраєром з глибокої провінції, а особливо засекреченим конструктором з якоїсь там «поштової скриньки» номер раз-два-три-чотири-п’ять дріб тринадцять. Одинадцять місяців на рік він не бачить перед собою нічого, крім свого кульмана. Додіку, заспокойся! Кульман - це не єврейське прізвище, а така горгопина з дошкою, до якої ліплять креслення. Додіку, ти ще пам’ятаєш, що таке креслення?

- Ображаєш, Сирота. У мене в школі було тільки дві п’ятірки. Одна з фізкультури, друга - з креслення.

- Добре. Тоді повернемося до наших баранів, точніше - до одного барана і дурної вівці з твоєї отари. Весь жах ситуації полягає не в тому, що фраєр закохався в Мілку, а в тому, що й вона, здається, вирішила, грубо кажучи, зав’язати… ну і так далі і таке інше. Інакше б отой нещасний раб свого кульмана не об’явився б у Києві з найсерйознішими намірами. Я вгадав?

- Вгадав! Зараз! Либонь лягаві з нашого райвідділу настукали.

- Додіку, ти мене недооцінюєш. Я працюю по вбивствам, зґвалтуванням, наркоманам і якщо вже дуже не пощастить, то по гомосексуалістам. А те, що прокручуєш ти зі своєю Мілкою, то, вибачай, не моє лайно. Мені ніхто не стукав, я вас вирахував.

- Тоді вирахуй, чим усе це закінчилося?

- На раз! Була розмова віч-на-віч, точніше - ви втрьох: Мілка, ти і фраєр. Спочатку Мілка заробила в диню - і це з твого боку було великою жертвою, оскільки дівчинка мінімум на два тижні втратила товарний вигляд, секретний конструктор поліз її захищати, після чого… стривай-стривай… він посковзнувся і двічі, ні тричі випадково впав на шевський ніж, який ти тримав у руках, а ти, в свою чергу, зламав два ребра об шевську лапу. Після чого Мілка викликала «швидку допомогу», «швидка» викликала міліцію, міліція списала протокол, «швидка» відвезла вас у травматологію, Мілка тиждень носила вам обом передачі, після чого ви втрьох списали відмову від порушення кримінальної справи і десь навіть зі сльозами посадили бідолашного фраєра у поїзд Київ-Свердловськ. Ну що?

- Твоє зверху, Олексо. Що тобі треба?

- Та так, сутня дрібничка. У Піонерському парку між водонапірною баштою і «місточком закоханих» зарізали одного молодого, підозрюю, неодруженого і, швидше за все, безпартійного. А головне - морально нестійкого. Бо перед смертю впився на халяву так, що навіть не вчинив опору.

- Олексо, ти знаєш, я у своєму житті нікого не зарізав.

- Знаю, знаю, знаю. Я до тебе виключно, як до експерта. Глянь ось на цю фотографію і скажи: чим, на твою думку, крім шевського ножа, можна так розпанахати горлянку?

Додік не відповів. Він устав, згріб з табуретки та полиць усі ножі, акуратно розкладені там у лише йому зрозумілому порядку, вийшов з будочки і жестом покликав мене за собою. Перейшов на протилежний бік Андріївського узвозу і метрів з десяти один за одним сильно жбурнув ножі у двері будочки. Жодного промаху! Жодного відхилення від чіткої паралелі з рівнем моря! Вищий клас!

Після цієї бездоганної вистави Додік мовчки повернувся на своє робоче місце, зняв шкіряного фартуха, повісив його на рукояті ножів і нарешті подав голос:

- Веди, лягавий! Більше я тобі нічого не скажу. Але моїх пальчиків на тому штику, котрим розпанахали фраєра в парку, ви не знайшли. Як і самого штика. Інакше ти б навколо мене циганської халяндри не витанцьовував.

- Додіку, сядь! Мене не цікавить, хто це зробив. Я хочу знати лише, чим це зробили.

- Сирота, ти наче в армії не служив. Ніж-багнет від акаему пам’ятаєш?

- Ну…

- Рейки гну! Страшна річ. Дріт, як масло, ріже. А що вже про горло казати.

- Додіку, спасибі за підказку.

- Нема за що. Що ти ще хочеш, зараза міліцейська?

- Наскільки я розумію, Додіку, у нашому місті-герої ніхто собі такого звірства не дозволяє.

- Правильно розумієш. Бо ми, Сирота, яка не є, а все ж Європа. А отакі от ножі поважають по той бік Каспійського моря. Традиція, розумієш. У нас підколюють, а у них горлянки перерізають.

- Додіку, останнє запитання. Можеш не відповідати. Більше того, я встану і піду, якщо ти промовчиш. Чим це пахне - і для нас, і для тебе?

Додік одразу не відповів, але жестом показав, щоб я не вставав. Вочевидь підбирав слова. Нарешті наважився:

- Олексо, я тебе поважаю ще з тих часів, коли ми разом били банабаків. Тому скажу, точніше - натякну. Є одне паскудство, про яке ви, менти боїтеся говорити, а ми, справжні блатні боїмося, що воно до нас у Київ таки прилізе. На цьому закручені величезні гроші. І то такі, що навіть наші блатні закони не впоперек не стануть. Коли знайдете, хто це зробив, виверніть у нього всі кишені і розпоріть усі шви. Все!… ні, не все. Зверніть увагу на пальці. І на цигарки, які він курить. Второпав?

- Второпав. Дякую.

- Нема за що. Я тобі нічого не казав. Більше того - давай я краще твоїй дівчині за безплатно такі босоніжки пошию, що всі впадуть. А ти мене про ОЦЕ більше ніколи не питатимеш. Як там співають оті китайські хунвейбіни? Вітер зі Сходу подолає вітер із Заходу? Сирота, бійся вітру зі Сходу. Бо проти нього і ваші радянські, і наші злодійські закони - тьху! І ніщо!

Я подякував Додікові за політінформацію і розпрощався. Мені розхотілося жартувати. Бо якщо отой специфічний запах «східного вітру» унюхають «конторські», то - ой! А як вони його вже унюхали? Ні, краще не думати. Поки що. Дасть Бог день, дасть і трудодень.