В Багдаді все спокійно

28.

Ще моя бабуся колись казала: якщо у дитини з переляку горло перехопить, наче вузлик зав’яжеться, дайте їй солоного огірочка. Я давно вже не дитина і лякатися на нашій собачій службі майже перестав, але часом клята судома таки зводила і горло, і нижче. Та ще так, що крім кави я нічого в себе пропхнути не міг. А цей корнішончик таки зробив маленьке чудо. Мені стало легше. Я розпрощався зі студентом і попрямував через вулицю на зупинку п’ятнадцятого трамвая.

Певно, щось там було з рейками, бо кілька трамваїв підряд стояли і чекали, поки дві жіночки в яскравих кацавейках закінчать копирсатися в рейковому стику. Двері в трамваях були відчинені: вибирай, який тобі подобається. Я вибрав трохи новіший, зайшов, вмостився на одинарному сидінні. Дівчина, що сиділа переді мною, раптом встала і вискочила з вагону. Пішки вирішила добиратися? Аж ні, купила тістечко в яточці через дорогу, повернулася, вмостилась на своєму ж місці - одне слово, замість нудного чекання влаштувала собі маленьке свято душі. Вчись, Сирота.

Хоча вимушена затримка мене теж не нервувала. Я свідомо обрав саме трамвайчик, а не таксі чи тролейбус. Бо мені було конче необхідно подумки підготуватися до розмови з медичним академіком. І хоча коло моїх спілкувань у цій сфері обмежувалося переважно моїм другом Борисом, прозекторами з моргів та живодерами з нашої відомчої поліклініки, я розумів, що шеф такої клініки - це навіть не Головний над київськими психами.

На моє щастя перше запитання поставив академік, а не я:

- Як іде слідство? Сподіваюся, мені не доведеться зайве тривожити вашого міністра?

- Слідство йде нормально. Принаймні сьогодні ми вибачилися і звільнили з-під варти вашого молодого співробітника. Підозра виявилася помилковою, винні будуть покарані.

- Радий це чути. Аби ви так швидко ще й справжнього вбивцю знайшли.

- Не все одразу. Натомість є велике прохання: допомогти не тільки слідству, а й вищезгаданому співробітнику.

- Для мене як для керівника немає різниці між моїми заступниками і санітарами з моргу.

- На додачу він ще й студент медінституту. Я не буду вам розказувати про його хвору матір, це історія для місцевкому. Але вам як керівнику цікаво буде дізнатися, що під час слідства хлопець не дав жодного свідчення проти будь-кого з ваших працівників. Хоча тиснули на нього певні ідіоти в погонах дуже і дуже сильно. Погодьтеся, в наші часи це чогось вартує.

- Аргумент вагомий. Дякую і візьму до уваги. Але я так думаю, ви прийшли до мене не для того, щоб гратись у Діда Мороза.

- Так, ще не сезон. І потім - у мене ніколи не було симпатії до цього придурка з бородою з вати. Я навіть листів йому ніколи не писав.

- От чому ви пішли в міліцію. Кажіть, що там у вас іще?

- Наскільки я знаю, покійна медсестра відповідала за видачу і контроль сильнодіючих ліків. Або, не при Щербицькому кажучи, наркотиків.

- Відповідала. У нас передбачена окрема посада для цієї справи. Специфіка клініки: направляють з областей найважчих хворих, багато з них, на жаль, невиліковні, тому мусимо полегшувати страждання. Звісно, під суворим контролем. Така у нас гуманність.

- У нас у міліції - теж. Відтак я дуже прошу вас: негайно, а головне - з власної ініціативи перевірити наявність цих препаратів і правильність їх використання.

Медичний академік навіть не обурився. Він вибухнув:

- Ви хоч розумієте, на що натякаєте?!

- Розумію. І не натякаю, а кажу прямо. І несу за це повну відповідальність. Підстави? Прошу: встановлено, що вбита сама впустила вбивцю до своєї квартири. Отже, вона його знала і довіряла. А коло знайомих покійної ні для кого не є секретом. Як і її специфічні уподобання щодо відбору статевих партнерів. Як це в народі називається - не наважуся вимовити навіть у цих стінах.

- Це що - натяки?

- Констатація. Приміром, за абсолютно вірогідними даними слідства, вашу зразкову працівницю збуджували лише високі посади і вчені звання.

І тут академік несподівано завівся:

- Та що там її збуджувало! Які звання, які посади! Лежала піді мною, як корова! Відробляла зайву зміну - і не на дурняк.

Потім заспокоївся, сів і почав виправдовуватися:

- Ну, звісно, молода, все, що треба, на місці і в достатніх кількостях. І, ясна річ, акуратна, дуже. Потім, білизна - вищий клас! Косметика імпортна. Ну, тут, правда, я трошки постарався. Щось там з відряджень привіз, щось із «Берізки». Що ще? Ноги завжди голила. Не те що деякі наші провідні фахівці… пробачте, я, здається, відволікся.

- Заспокойтеся, будь ласка. Слідство вже встановило, що ніхто з тих, із ким вона відробляла зайву зміну, не міг її вбити. Та ще в такий звірський спосіб. Не той у вас контингент. Картина злочину, як любить казати наш Генерал, не вписується в особистісні характеристики підозрюваних.

Академік іронічно глянув на мене:

- Блажен, хто вірує. Ідеалісти ви з вашим Генералом, щоб не сказати гірше. Диплом медика, навіть якщо це доктор медицини, то ще не гарантія, що одного дня в людині не прокинеться звір. У вас є час? Тоді я накажу принести… вам що, чай, каву?… до речі, яку іноземну мову вивчали?

- Думаю, що англійську. Принаймні ті слова, що схожі на наші, перекладаю без словника.

- Тоді посидьте, подивіться, як виглядає справжня капіталістична преса. Лондонський «Таймс». Купив минулого тижні у Варні, на конгресі медиків. Уявіть собі - болгари вільно продають. А я поки що віддам розпорядження щодо термінової перевірки. У нас хоча і не колгоспна амбулаторія, але й не дарницька фабрика медпрепаратів. Те, що вас цікавить, з’ясуємо оперативно.

Каву подали через п’ятнадцять хвилин, перегляд фотографій і карикатур у товстелезному номері буржуазної газети зайняв удвічі більше часу. Деякі короткі підписи і заголовки я сяк-так подужав. Одне слово - година пролетіла непомітно. Та мій розслаблений настрій миттю розвіявся, як тільки академік повернувся до кабінету. Він був чорніший чорної землі (спасибі Тарасу Григоровичу, точніше не скажеш).

Мовчки відкрив шафу, дістав вірменський коньяк, два бокатих кришталевих гранчаки, професійним жестом відкоркував пляшку і налив нам обом мало не по вінця. Хоча під шкірою у нього ходили жовна, однак руки не дрижали. Я пригадав, що про академіка казав Генерал: «Хірург Божою милістю! Все, що треба, навпомацки виріже».

Випили не цокаючись, як на поминках. Академік відсьорбнув свою, давно захололу каву і нарешті висловився:

- Сучка! Сільське фригідне сучило! Недостача самого тільки морфію за цей рік - двісті п’ятдесят ампул. А у нас надворі що?… То ж то й воно. Решту знеболюючих препаратів поки що перевіряють. Далі візьмуться за попередні роки. Можете сказати, скільки вона на цьому реально заробила?

- Маєте на увазі: якщо продавала не хворим, а наркоманам?

- Так.

- Грам сухого морфію у київських любителів кайфу коштує сто карбованців. Можете підрахувати ціну однієї ампули в залежності від концентрації.

- Великі гроші, дуже великі.

- Цілком можливо, що потягне на розстрільну статтю. Хоча, вибачте, кого розстрілювати? Вона вже свою «вищу міру» одержала, та ще й як!

- А я ж то думаю, чого це мої лікарі скаржаться на колег з областей. Мовляв, ті надсилають нам таких безнадійних, що навіть морфій не допомагає. А воно он що!

- Серед таких хворих була матір нашого Генерала.

- Так, я пам’ятаю. Давайте я ще наллю, якщо не заперечуєте… ваше здоров’я!

- Навзаєм.

Ця порція старого вірменського бальзаму на рани повернула обличчю академіка нормальний колір. Він заспокоївся і навіть розслабився.

- На завершення теми щодо моральності радянських медиків. Повірте: серед нас не менше злодіїв, збоченців і навіть убивць, аніж, скажімо… серед техніків-операторів по штучному заплідненню великої рогатої худоби. А може навіть більше, тільки про це не пишуть ані в «Медичній газеті», ані в журналі «Здоров’я». Ви знаєте, чому я кілька останніх ночей не сплю? Незалежно від історії з цією… лімітою в чеській білизні. У мого найближчого друга ще з інститутських років, теж академіка і теж шефа аналогічної клініки за Уралом важкий інсульт. Практично не жилець. Якщо й видряпається, ходити буде, даруйте, тільки під себе.

- Що сталося? Невже теж крали наркотики?

- Гірше! Дітей - крали і вбивали. А займалося цим подружжя медиків з його клініки. До речі, обидва при званнях і при посадах. І з бездоганною репутацією. Якби їх не взяли на гарячому під час чергового злочину, ніхто б ніколи і не повірив.

- Жахіття!

- Згоден з вами. Можливо, ви у себе в міліції маєте міцніші нерви, але я ось уже котру ніч лежу і мучусь: а раптом і серед моїх співробітників є такі перевертні?

- Якщо це вас заспокоїть, то зі свого міліцейського досвіду можу сказати: історія рідкісна, надзвичайно рідкісна. Вбивство дітей - то взагалі виняток. А щоб убивць було двоє… тож вашій клініці це не загрожує. Хоча б за теорією ймовірності.

- Теорія ймовірності, шановний, діє там, де немає тотальної секретності. От ви у себе на службі про цю історію чули? Чи читали., бодай під грифом? Ні! Тому не треба мене втішати. Хоча - спасибі за намагання.

Від автора: історія, яку коротко переповів академік, вразила не лише Олексу Сироту, а й найвище радянське та партійне керівництво. Бо подружня пара лікарів - сексуальних маніяків, що вбивали дітей, не просто не вписувалась у сповнену благості картину здорового радянського способу буття. Як висловився один із пізніших дослідників-криміналістів, у разі оприлюднення це могло би знищити сам режим. Відтак були вжиті небачені навіть у радянських реаліях засоби секретності. Всі матеріали, включно з робочими нотатками слідчих, були вилучені і знищені. Точно так же вчинили з усіма документами, де бодай фігурували прізвища злочинного подружжя. Не кажучи вже про їхні особові справи, ордери на прописку, паспорти і таке інше. Вилучили і знищили також усі їхні фотографії, включно з любительськими з сімейних альбомів рідних і друзів. Влада пішла навіть на те, щоб надрукувати нові версії міністерських наказів про вручення дипломів та присвоєння вчених звань, у яких «нелюді з Енська», так називалася слідча справа, вже не фігурували.

Що ж до самих «нелюдів», то там суцільні запитання. Їх пов’язали на гарячому, привезли до міської міліції, однак не допитали, а відклали цю процедуру на наступний день. До того ж чомусь помістили обох до однієї камери. Звісно, під охороною, постійним контролем і так далі, і таке інше, але…на ранок з’ясувалося, що маніяки-педофіли у незбагненний спосіб і невстановленими знаряддями зробили собі харакірі. І померли від больового шоку та втрати крові.

А ви кажете - Чикатило…

Олекса Сирота:

Академік - не без моєї скромної допомоги - прикінчив пляшку коньяку і поцікавився:

- Знаєте, чому я не послав вас щонайменше до прокурора по ордер на проведення перевірки? І навіть не зняв о-о-он ту трубочку з о-о-он того телефону і не подзвонив вашому міністру? На мене подіяла ваша переконаність. Ви не блефували, шановний, отже, у вас, крім підозри, було й щось конкретне?

- Конкретика буває різна. Дехто з моїх колег і досі покладається на показання свідків, але люди - істоти легковажні. Серед своїх вони говорять одне, в кабінеті слідчого - інше. А на суді ще щось, абсолютно відмінне. Ні, я віддаю перевагу речовим доказам. Вони не брешуть.

І тут я нарешті поліз до внутрішньої кишені піджака і недбалим жестом фельдкурата Отто Каца з чеського фільму про Швейка витяг те, що в часи мого улюбленого героя делікатно йменувалося «предметом жіночого інтимного туалету».

- Пізнаєте?

Академік несподівано зареготав:

- Аякже! Бачив, як їх одягали і навіть знімали. Там спереду дотепний напис вишитий: «Нахаба!», не сплутаєш.

- Добре, що тільки знімали, а не повернулись у цьому додому.

Академік глянув на мене з цікавістю.

- Був гріх, - визнав я. - На щастя, я не одружений і це помітила тільки мама. Та облишмо приємні спогади. Повернемося до слідчих реалій. Цей доказ був вилучений на квартирі вбитої. Отут-от, у резинці ми знайшли п’ять ампул морфію.

- А я грішив на наших колег з області… хоча я це вже казав.

- Ви знаєте приказку про те, що щастить переважно дурням? Один сидить перед вами. Ампули в трусиках - доказ номер один, але не головний. А от доказ номер два… по всій квартирі кров тільки вбитої. За одним-єдиним винятком. Злочинець поспішав - і порізався. І напевно помітив це лише коли мив ніж на кухні. Сполоснув рану, але не помітив, що крихітна краплинка крові заховалась у шпаринку між раковиною і стінкою. Рідкісна група: четверта, резус негативний. У жодного з мужчин вашої клініки такої немає.

- Аплодую. Дозвольте пораду дилетанта? Шукайте монгола, бурята чи ще когось близького за походженням.

- Наприклад, корейця чи китайця?

- Ну якщо точніше, то будь-кого з народів, що колись були під ярмом Чингізхана.

- Завданнячко! Це ж скільки мільйонів підозрюваних доведеться перетрусити! Але спасибі за гостинність. Мені пора ловити отого нащадка Чингізхана.

- Бажаю успіхів. І запам’ятайте: якщо колись ваше почуття гумору вилізе вам боком у вигляді ножа чи кулі…

- Чи шматка металевої арматури? - уточнив я.

- Саме так! Чи ще щось там таке станеться - ласкаво прошу до мене під скальпель. Прооперую - і то поза чергою.

- Дякую, неодмінно скористаюсь. Але виключно при нагоді.

- А до речі, ще одне запитання: мій заступник скаржився. Приходили до нього двоє якихось дядьків глибоко провінційного розливу. Подавали себе за родичів убієнної, вимагали ключі від квартири. Він їх, звісно, послав, але що робити, як вони ще раз прийдуть?

- Найближчим часом не з’являться. Мали необережність перетнутися зі мною під час спроби зламати двері квартири за відомою вам адресою.

- І чим це закінчилося для провінціалів?

- Одного я викинув у вікно разом із рамою, другому одяг на голову відро і приклався зверху ломиком. Відключився негайно.

- Спасибі за ідею. Бо і у нас часом перебої з наркозом. Але для вас дещо знайдемо. Вітання Генералу!