В Багдаді все спокійно

6.

Олекса Сирота:

Коли я проходив повз праве крило Маріїнського палацу, туди підкотила чорна «Волга» і з неї вийшов худорлявий, зовсім сивий чоловік. Обличчя здалося мені знайомим, я ввічливо привітався, сивий кивнув у відповідь і зайшов до Комітету захисту миру. Лише коли я повернув по алеї ліворуч до стадіону, то пригадав, що це Олесь Гончар. І що з того часу, коли я його востаннє бачив, а було це ще на четвертому курсі нашої «бурси», волосся класика побіліло зовсім.

На щастя для слідства персонал ресторану «Динамо» працював не через добу, а тиждень через тиждень. Тож учорашня зміна вже була на місці, що позбавляло мене від необхідності або чекати добу, або ганяти, висолопивши язика, по місту в пошуках потрібного свідка. Тому я дозволив собі постояти якусь хвилину на самій горі, над верхнім ярусом трибун стадіону і помилуватися бездоганною навіть на цю пору зеленню футбольного поля. А вже потім пішов шукати того, хто мені потрібен.

Із цим проблем не було. Попереджений метрдотелем офіціант не просто чекав на мене, а й розклав на поки що не сервірованому столі корінці всіх рахунків за вчорашній вечір. А сам стояв поряд, досить талановито зображаючи скривджену цноту.

- Відбій бойової тривоги! - скомандував я. - Із цього мотлоху мене цікавить лише один папірець. Здогадуюсь - метр не сказав, звідки я? От сатана!

- Так ви не з обехаесу? - зрадів офіціант.

- Хвалити бога торгівлі, ні! Всього лиш кримінальний розшук, убивча бригада.

Офіціант з полегшенням перевів подих.

- А, ви про це! Вже казали: на тому боці містка чи то застрелили когось, чи то повісили.

- Хто казав?

- Наші, котрі через парк на роботу ходять. Мотузкою всю алею обв’язали і лягаві… вибачайте, міліціонери по землі рачки повзають.

- Робота у нас така. Специфічна. Спочатку самі, як ви зволили висловитися, на чотири точки стаємо, а потім підозрюваних у цю ж позу ставимо. У вас стосовно радикуліту як - не скаржитеся?

Офіціант тему не підтримав, лише заперечливо покрутив головою.

- Тоді перейдемо до справи. Судячи з того, що казав метр, оцього покійника вчора ви обслуговували. Гляньте на фото.

Офіціант глянув на знімок, зроблений у морзі після того, як обличчя вбитого старанно помили, а волосся навіть причесали. Зображати баришню-інститутку мій співрозмовник не став. Більше того - матюкнувся, щоправда, пошепки.

- Мій клієнт. Швейцар пропустив. Бо ввечері, як завжди, місць не було. Вільних, маю на увазі.

- А де ж ви його посадили? На підвіконні біля туалету? Добре, не відповідайте. Знаю. Резервний столик. Клієнти начебто не прийшли, але то не по моїй лінії. Він сам був чи з кимсь?

- Удвох. Цей і ще один, такий от…

- Не махайте руками, пригадайте: зріст, вік, стать, масть, зуби, очі, вуха, руки-ноги. Прикид, шузи… поїхали! Про покійника можеш не розповідати, я на нього і в парку, і в морзі надивився. Мене той, другий цікавить.

- Другий, - почав пригадувати офіціант, - старший за цього.

- На вигляд скільки?

- Не менше тридцяти. Хоча по обличчю не скажеш. Я по поведінці визначив.

- Це як?

- Він не наш. Я хотів сказати - з азіатів.

- Грузин, вірменин чи узбек?

- Та ні, більше на китайця схожий. Хоча - звідки у нас китайці? Але не з Кавказу, точно, я кавказців знаю, в армії разом служили. У цього обличчя гладеньке, як у хлопчика, а погляд, як у старого. Я його випадково ліктем зачепив, то він та-а-ак зиркнув!

- Раз азіат, то, звісно, брюнет.

- Не кажіть. Мені ті грузини… ну котрі з армії, казали, що вони колись усі рудими були і блакитноокими. Це вже потім їм турки з персами кров і масть попсували. Цей темний, але не чорний. Підстрижений коротенько. Гладенько виголений. Баки рівні, високі. Одеколон дуже хороший. Не «шипр».

- А у цього наодеколоненого наколки на руках були?

- Ні. У нього взагалі руки не такі, як у наших. От у цього, що ви мені показували, нігті брудні і покусані. А у нього чистенькі, акуратно підстрижені і, як мені здалося, лаком покриті. У нас, знаєте, хто так робить?

- Знаю. А що, схоже?

- Зовсім ні. Що я, підерів не бачив? Він натуральний чоловік. І в ресторанах частіше буває, ніж той, молодший.

- З чого це видно?

- Мені не тикав, але й не загравав. Випивку замовив не одразу і багато, а по двісті п’ятдесят у два заходи. Пив мало. Ну, грамів сто за весь вечір, а мо’ й менше. А головне - не колупав котлету вилкою, а вправлявся обома приборами так, наче щодня це робить.

- А молодший?

- Ой, не питайте, де у мене заплакані очі. Він із тих, котрі в ресторанах виделки крадуть, а як зловиш, виправдовуються, мовляв, машинально. Таке враження, що все життя в їдальні ПТУ снідав, обідав і вечеряв. До ножа жодного разу не доторкнувся.

- Як тримався?

- Спочатку кислий сидів якийсь, потім пішов до туалету, повернувся, навернув фужер коньяку і пішов підмітати все підряд: оселедець з лимоном, салат «Столичний» з вінегретом, тарілку хлібом підтирав, а котлету по-київськи так взагалі, сміх один, узяв у обидві руки і став обгризати. Добре, що старший на нього вчасно шикнув, а то б він маслом з котлети весь перед собі залив би.

- Пізнаю брата-хама. Слухай, дай-но мені копію їхнього рахунку. Точно! Це ти спочатку записав картоплю «фрі», а потім перекреслив і замінив рисом?

- Я! Ще й здивувався. У нас через той «фрі» клієнти вдавитися ладні, а він мені тричі пояснив: ніякої картоплі. Добре відварений рис, зелений горошок і побільше перцю.

- І що?

- Знову сміх один. Отой петеушник попросив ложку і почав нею гарнір навертати, наче кашу.

- Співчуваю. Тяжко у нас з культурою їдла.

- Не кажіть!

- Так, повернемося до старшого. Кажеш, поголений був чисто… до речі, сам чи в хорошій перукарні?

- Думаю, що все ж таки в перукарні. Сам як не голись, а то подряпаєшся, то один висок вище іншого. А тут все акуратно.

- Перукарня, кажеш, хороша? Що ж ти одеколон не пізнав?

- Бо у наших цирульнях за канавою три сорти на вибір - «Червона Москва», «шипр» і тройняк. Таке амбре - креозот у станційних мортирах перебиває. А тут щось таке, делікатне… ні, не пригадую. Може, з собою приніс. Чи потім освіжився.

- Добре, перейдемо до прикиду.

- Костюм темний, однобортний. Імпорт. Чеський чи навіть югославський. Сорочка чорна, без галстука. Я ще подивувався: може, траур? Туфлі темні, шкіряні, теж імпортні, шкарпетки в тон костюму, темні, але не чорні.

- Молодець, хороша пам’ять. Якою мовою говорили?

- Той, що азіат - справжньою російською. Без жодного акценту. А наш - київською. Окав і гекав. І наголоси плутав.

- Тепер пригадай, будь ласка, без поспіху: когось із них ти раніше бачив?

- Присягатися не стану, але либонь, що ні. Котрий наш - він не з тих, що по ресторанах ходять, а старший, я вже казав, точно не тутешній.

- Про що між собою говорили?

- Замовкали, як тільки я підходив. А здаля не було чути, бо музика грала.

- До речі, про музику. Щось замовляли?

- Ні, навіть не поривалися. Розмова серйозна була. Той, з брудними нігтями, насамкінець взагалі сидів з носом у тарілці.

- Насамкінець - це коли?

- Закриваємося ми об одинадцятій, оркестр перестає грати о десятій. Колись на це не зважали, потім якась скотина настукала, що хлопці після десятої грають на замовлення і не те, що в репертуарі. Ці двоє розплатилися і пішли за дві пісні до кінця програми.

- Це десь за чверть або за десять десята?

- Якщо вам потрібна точність, підійдіть увечері до музикантів, вони вам на пальцях покажуть, скільки їм часу на ці дві пісні треба.

- Спасибі за підказку. А ці двоє хоч чимось увагу привернули?

- В якому розумінні? Як щодо поведінки, то ні. Молодший переважно нажирався, а старший йому щось увесь час на вухо говорив.

- Розплачувався старший?

- Звісно.

- Щедро чи пожлобився?

- Я розумію, на що ви натякаєте. У нас, всупереч назві закладу, клієнтів не динамлять. Чайові включаються в рахунок. Десять відсотків за культуру обслуговування. Зверху брати заборонено. Ну хіба що там копійок двадцять-тридцять здачі, щоб дрібні по кишенях не шукати.

- Ви мене надзвичайно зворушили. Сьогодні ж виправлю заповіт, щоб поминки по мені справляли саме у вашому ресторані. Бо в інших, розумієте, за твої ж гроші - суцільне хамство і ніякої культури.

- Щодо поминок - зрозумів. А як щодо весілля? Бо мені якось веселіше в цьому жанрі.

- В цьому жанрі? Хвилиночку… стосовно того, що Голохвостий тримав цирульню саме за канавою, ви могли знати з кіно. А от щодо жанру… на якому турі вас завалили в театральному інституті?

- Ображаєте, начальнику. Чотири рази пройшов два тури акторського факультету і тричі погорів на режисерській експлікації на кінофакультеті. Після чого плюнув і подався на курси офіціантів.

- Ближче до життя?

- Не тільки. Дехто з тих наполегливих, що таки поступили, вже стріляють у мене дрібні на каву на Хрещатику, а от я таких проблем не маю.

- Горе наполегливим! Щоб не забути: до цих двох хтось підходив?

- Ніхто. Очима по залу не пасли, знайомих не вишукували.

- Баришень не клеїли?

- Навіть не дивились у той бік. Дозвольте за питаннячко: а чому це ви посудом не цікавитеся: тарілками, ложками, виделками, чарками… графинчиком?

- На предмет відбитків? Так ви ж їх, напевне, ще вчора ввечері помили.

- Точно, помили. І скатертини поміняли. Наш метрдотель за цим дуже слідкує. Він у львівських офіціантів учився, тих, ще довоєнних. Стара школа!

- Шаную професіоналізм.

- Професіоналізм тут ні до чого. У нас колись спецобслуговування було, народ серйозний, не скажу, звідки. Гуляли до третьої. Тож ми посуд у раковини поскидали і вирішили: завтра зранку помиємо. А зранку воду вирубало - і гарячу, і холодну. Довелося оголошувати вихідний з технічних причин, а до плану докладати з власних кишень. Відтоді самі, хоч з ніг і падаємо, але ніяких «зранку».

Ми з офіціантом майже по-дружньому домовилися, що завтра зранку перед зміною він зайде до мене в Управу і напише свідоцькі показання, а я, в свою чергу, прийняв його запрошення зазирнути коли-небудь уже не як мент, а як нормальний відвідувач, може навіть із дамою.

Від швейцара подзвонив на роботу. Нашого вбитого ще ніхто не шукав. Невже приїжджий? От морока!

Ресторанного цербера теж довелося допитати. Бо скидається на те, що він не лише запустив нашу підозрілу парочку до переповненої зали, а й, можливо, був останнім, хто бачив молодшого живим. Але бесідувати з такою публікою, як швейцари, треба обережно. Бо зазвичай усі вони колись служили як не в Конторі, то в ментурі. Таким настукати - що дурному з гори побігти. Тому довелося відрекомендовуватися по повній формі, показувати посвідчення в розгорнутому вигляді і спілкуватися ввічливо та виключно на «ви». А головне - жодного натяку, за яких саме обставин підозрюваний і його майбутня жертва перетнули закриту зону з грізним написом «вільних місць немає»!

Швейцар аж наприндився від такого політесу, але нічого нового фактично не додав. Парочка вийшла тихо, без пісень і скандалів і одразу повернула в бік місточка. Єдине що молодший прийняв забагато. Бо його хилитало. А от старший тримався спокійно і коли його супутника понесло вбік у черговий раз, зловив його, міцно взяв під руку і вже не відпускав.

Єдине, про що я пошкодував - забув попросити офіціанта зварити мені справжньої кави, як для себе. Бо улюблена кав’ярня київських болільників «Золотий півник» вже відкрилась, але попри назву кави тут ніколи не варили. Перші почесні відвідувачі весело похмелялися після вчорашнього міцними напоями під шоколадні цукерки «Майська ніч».

Від автора: на жаль, знову доводиться констатувати: зникають не лише пам’ятки історії Києва, а й сама пам’ять про них. «Золотий півник» був не якоюсь там «точкою», де нашвидкуруч випивали чарку-другу, занюхували рукавом і розбігалися будувати розвинений соціалізм. Аж ніяк! Від самого початку ця кав’яренька була клубом справжніх фанатів київського «Динамо». Тих, котрі ходили не лише на матчі основного складу на Центральний стадіон, а й відсиджували всі без винятку баталії дубля, що проходили якраз на «Динамо». А потім ішли гуртом до «Півника» і говорили, сперечалися, згадували, випивали… аж до глупої ночі, поки за двері не попросять. Втім, і під дверима зачиненої кав’ярні дискусії тяглися мало не до ранку. Особливо в теплу пору року.

Одного трагічного дня десь наприкінці шістдесятих «Півник» раптом згорів - миттю і вщент. Бо був дерев’яний. Вціліли тільки бляха від шинквасу та обручі від маленьких бочечок, що правили за стільці, і великих, що слугували столиками. Згорьовані болільники мужньо витримали удар долі і традиції не зрадили. Після кожного матчу приходили на згарище, пили з горла і продовжували сперечатися, згадувати і сумувати за тими прекрасними часами, коли навіть московський «Спартак» ловив дрижаки, їдучи до Києва на гру з нашими хлопцями.

І сталося диво! Попри наполегливу і безжалісну боротьбу з побутовим пияцтвом, київське начальство махнуло рукою і наказало побудувати нового «Півника» на тому ж місці. Аби ці малахольні не махали порожніми пляшками за два кроки від урядової траси. Це, здається, був єдиний до 1980-го року випадок, коли аналогічний заклад у Києві не ліквідували, а відновили. «Півник» воскрес, як той фенікс із власного попелу, щоправда, не дерев’яний, а вже з металу зі склом, проте з бляшаною птичкою на даху.

На жаль, горбачовської боротьби з алкоголізмом кав’ярня не пережила. Світла їй пам’ять. А з нею загинули ще дві київські точки інтелектуального дозвілля: розпивочна навпроти Консерваторії і винний магазинчик на Свердлова (нині знову Прорізна). Може, колись «Півник» знову відродиться? Навряд. Не той тепер футбол… і начальники в Києві не ті. Швидше втелющать на його місці якусь офісно-розважальну висотку з підземним гаражем. А сучасні режисери знову кусатимуть лікті, що фільми з історії Києва доводиться знімати аж у Виборгу.