В Багдаді все спокійно

19.

Спав я кепсько. Снився «головний над психами», який у жіночих «шпильках» танцював шейк з академіком Павловим, а горезвісні собачки врізнобій підвивали оркестру. Тому коли вранці я йшов до Управи аби знову «служити Отєчеству», голова гула, а настрій був кепський. Не порятувала навіть традиційна подвійна кава.

Біля входу в Управу - кепський знак! - на мене чекав помічник оперативного чергового. Загорлав ще здалеку:

- Сирота!…

- Знаю.

- Генерал!…

- Вже йду.

- Але я хотів…

- Ще раз захочеш - хотимчик відірву.

- А я - в рапорт!

- А я - в хліборізку!

На другому поверсі над нами розчинилося вікно і генеральський баритон пролунав над усією площею:

- Сирота, не дражни убогого! Бігом до мене! Починаю відлік: десять, дев’ять, вісім…

Сходи і коридори я подолав за рекордний час. Генеральський помічник ледь встиг відскочити. Попри мої побоювання і передчуття Генерал посміхався.

- Товаришу капітан, ви здогадуєтеся, що, незважаючи на ваші титанічні зусилля у боротьбі зі світовою наркомафією, звичайні кримінальні злочини у Києві продовжують скоюватися?

- Не маю сумнівів, товаришу генерал.

- Тоді як ти поясниш ось це… тримай.

На теці слідчої справи ще навіть чорнило не просохло. Та й сама вона поки що складалася з протоколу огляду місця злочину, кількох фотографій та нашвидкуруч, мало не на коліні написаних двох пояснень. Я збирався заглибитися в читання, але Генерал упередив цей мій намір:

- Потім прочитаєш. І доповіси. На перший погляд зі справою Дембеля і корейця немає нічого спільного. Характерне вбивство з метою грабунку. Жертва теж типова - таксист. Бо у кого у нас серед ночі можна розжитися грішми, окрім як у таксиста?

- Логічно, товаришу генерал. Прочитаю, вивчу і доповім.

- Зверни увагу на фото номер три. Воно мені дуже не подобається. Характер рани трошки інший, аніж у Дембеля і нашого дільничного, але варто придивитися. Я вже дав розпорядження нашим експертам.

- Я зрозумів, що на вашу думку і цей злочин якось пов’язаний…

- Якби я так не думав, то доручив би цю справу комусь іншому. Йди, вивчай.

На перший погляд вбивство таксиста з Дарницького автопарку і справді виглядало банальним. Гальмонули машину пізно ввечері, попросили підвезти на Русанівка, зупинилися неподалік каналу, вдарили водія ножем у серце, забрали гроші, стерли всі відбитки пальців, замкнули дверцята, попередньо запакувавши труп у багажник - і закотили машину в канал. Якраз на глибокому місці. Відмокала вона там недовго, бо вже вранці її видивилися рибалки.

Я двічі перечитав усе, що було в теці, уважно роздивився фото, потім дістав із сейфу свій слідчий нотатник і почав виписувати те, що кидалось у вічі, у формі діалогу з самим собою. Така у мене була звичка.

- Хто зупинив таксі? Одна людина чи кілька?

- Невідомо, отже, від одного до чотирьох.

- Де саме сіли (сів) підозрювані?

- Невідомо. Хоча радіотелефони на київських таксі вже не дивина, але більшість дарницьких «героїв лічильника» їздять без них. Приїхав уранці на зміну, взяв путівку - і гайда в поле. На скількись там годин. У кінці зміни повернувся, здав виручку - і «на добраніч, діти!»

- Чи була Русанівка кінцевим пунктом маршруту, чи просто попросили зупинити на хвилину?

- Невідомо!

- Мета нападу?

- На перший погляд - грабунок. Але!… Як правило, досі ті, хто збирався розжитися виручкою таксиста, робили це в якомога глухішому місці. Тобто - просили довезти кудись на околицю, де не те що ліхтарів - асфальту досі не було, і там нападали. Звісно, Русанівка, особливо вночі, це не Хрещатик. Але й не Новобіличі.

- Якщо це просто грабунок, то чому втопили машину? Гаяли час і ризикували, що хтось, кому не спиться, побачить усю цю процедуру через вікно чи з балкона.

- Немає відповіді.

- Чи опитували хлопці з райвідділу гіпотетичних свідків: двірників, нічних сторожів і просто мешканців квартир, що виходять вікнами на канал?

- А чорт його знає! Схоже, що ні. Бо в течці жодного протоколу допиту. Тільки пояснення двох рибалок, котрі помітили машину, після чого один залишився на березі, а другий побіг до найближчого автомата.

Схоже, дарницькі пінкертони, як тільки зрозуміли, що за рибка їм клюнула, одразу оголосили операцію «Спихотехніка». Тобто - підкинули труп у багажнику нам, міським сискарям. Хоча обґрунтування на цю тему склали дуже грамотно. Не причепишся.

- А може, злочинцеві (злочинцям) навіщось потрібна була машина? Вони вбили водія, чорти його батька знає, де, запакували в багажник, забрали ключі і гроші, сіли за кермо, зробили якусь, поки що невідому міліції чорну справу, підігнали машину до каналу і втопили.

- У нас у Києві все може бути. Бо ще не встигли хлопці з райвідділу прибути на виклик, як натовп цікавих, чисельністю до батальйону, прибіг і затоптав усі ймовірні сліди в радіусі сто п’ятдесят метрів. Куди дінешся: народ жадає видовищ, крутіших від програми «Врємя».

- Отже, що ми маємо в результаті?

- Нічого. Окрім убитого ударом ножа в серце таксиста. Плюс приблизний час його смерті. Плюс - фотографія, що збентежила Генерала - крупний план рани, завданої ножем із широким гострим лезом, заточеним з одного боку.

- Знімок, точніше, сама рана могла збентежити будь-кого, хто має безпосереднє відношення до криміналістики. За винятком, звичайно, дарницьких хитро…мудрагелів.

Річ у тім, що у нас, у Києві, як напевне й по всьому Радянському Союзу, найпоширенішим знаряддям убивства є саме ножі. Після них йдуть мисливські рушниці і лише потім - армійська зброя, котра, як правило, в злочинний спосіб опиняється в руках убивць. Після війни, звісно, мало не кожний вурка тягав трофейний або вітчизняний «вогнепал», а дехто вибирався на діло і з автоматом. Але все хороше колись минає. Тож нині радянську людину в масі своїй вульгарно ріжуть ножем, мов ту дурну курку.

Старий, щоправда, розповідав про те, як після війни улюбленою зброєю блатних і вуркаганів, звісно, крім пістолету, який робив багато шуму, була заточка, себто - гостра викрутка. Майстри свого жанру, особливо в Росії, переробляли у кинджали звичайні тригранні напильники. Але це - блатні і вуркагани і до того ж колись - після війни. А в наші часи добудови розвиненого соціалізму народ хапає, що під гарячу руку втрапить. А втрапляють переважно звичайнісінькі кухонні ножі різних розмірів і призначення. Часом фабричні, часом саморобні.

Але ніж, яким убили таксиста, не був схожий на жоден із відомих, принаймні мені.

Я вже збирався за звичкою вискочити з Управи, сісти на шістнадцятий тролейбус і поїхати до центрального моргу на Оранжерейній, по дорозі розкласти по поличках у своїй голові всі необхідні запитання. Та вчасно згадав одну з улюблених фраз нашого Полковника: «А для чого товариш Едісон колись придумав телефон?»

І справді - для чого? Не вистачало аби Генерал раптом, не дочекавшись, доки я дозрію, подзвонив особисто і поцікавився: а де народ? Себто - де капітан Сирота? А йому скажуть, як у тому анекдоті:

- Народ у полі. Себто, в морзі.

- Як, уже? Чому не доповіли? Коли панахида?

- Не відомо. Бо він ще живий. Він по результати експертизи поїхав.

- А чому він не чекає на них в Управі, як належить?

- Ну ви ж знаєте, товаришу генерал: капітан Сирота у нас в Управі діє не так, як йому належить, а так, як йому заманеться. Сьогодні він поїхав підганяти прозекторів, а завтра сам почне робити розтини.

Я уявив, у якому напрямі Генерал розвине цю тему далі. У мене вже немає сили, а головне - часу наражатися на гнів начальства. Тому я набрав номер і якомога лагідніше поцікавився у знайомого прозектора, чи є у нього щось цікаве для мене. Той, як завжди, почав здаля:

- От чому б деяким інспекторам карного розшуку…

- Старшим інспекторам, з вашого дозволу.

- Тим більше - старшим інспекторам карного розшуку та не одягти парадну форму з білим кашне, галіфе, хромові чоботи і не приїхати у наш маленьких морг і не посидіти разом з нами, споглядаючи краєвиди Лук’янівського цвинтарю за вікнами, і не поговорити за життя… а вже потім делікатно, - я наголошую: делікатно! - поцікавитися: доктор, у вас часом немає для мене чогось цікавого?

- Як писав мій улюблений Богомил Райнов, інспектор карного розшуку зодягає парадну форму один раз в житті. Точніше, його обряжають у неї колеги, проводжаючи в останню путь.

- Сирота, скільки ти ще будеш цитувати мені свого Богомила Райнова?

- Стільки ж, скільки ти будеш красти свої дотепи у Ісака Бабеля.

- Про що ти?

- При «Одеські оповідання» покійного.

- Дістав… чого тобі треба, зануда?

- Деякі обставини експертизи по вбитому таксисту. Перша: чи обов’язково за такого типу вбивств на місці злочину повинна залишитися велика кількість крові?

- Якщо одразу вийняти ніж з тіла - то так. Вдарить струменем, як з брандспойта.

- А якщо не виймати?

- Ну, щось там витече, одяг забруднить, але не більше.

- Зрозуміло. Таксисту засадили ножаку в серце, акуратно поклали в багажник, трошки почекали… так?

- Це обов’язково.

- Потім обережно витягли лезо і попхнули машину в воду. В каналі хоч і слабенька, але течія, до ранку ми мали майже чистий труп.

- Сходиться. То чого ж ти мені дзвониш? І взагалі, навіщо ми тобі, коли ти сам усе знаєш.

- Та бачиш - нашого Генерала бентежить ширина ножової рани. Якась незвична.

- Пізнаю стару школу сискарів. Він у твоєму віці був ще прискіпливіший, аніж ти. Експерти від нього по туалетах ховалися.

- То як щодо рани?

- Це не кухонний ніж і не різницький. Це щось взагалі не пов’язане ні з кулінарією, ані з шевською справою, ані з різьбленням по дереву.

- Багнет? Конкретно - від автомату Калашникова, модернізованого?

- Сирота, я вже тобі казав, що з тобою нецікаво? Якщо ти й сам знаєш, то чого ти морочиш мені голову?

- Я не знав. Я вгадав. Рана й справді дивна: один край рівний, вузенький, а другий рваний. Ніж, заточений з одного боку, тіло не рве. А на акаемівському багнеті з одного боку пилка. Пригадав?

- Сирота, я в армії не служив. І взагалі зброю брав до рук лише один раз - на військовій кафедрі, коли приймав присягу, а потім погони молодшого лейтенанта медичної служби. Проте і ми, цивільні, дещо тямимо. Я зробив мазок з глибини рани. Там, куди не просочилася вода.

- Можна я знову вгадаю? Сліди зброярського мастила?

- Саме так.

- Тоді це точно багнет. Бо ножі чистять і витирають насухо. Або сушать. А багнети покривають тонким шаром спеціального мастила.

- Чекай… це не цим багнетом дільничному горло перерізали?

- І не тільки йому. І не тільки горло.

- Що це за Джек-Різник? Ви що там - знову зліпили докупи кілька різних справ аби зменшити процент «висяків» на одну інспекторську душу?

- Що ми тут у себе робимо - то наш клопіт. Ти краще скажи, як саме вбивали таксиста? Конкретно мене цікавить, чи затискували йому рота.

- Будь ласка. Вбивця сидів у машині на задньому сидінні за спиною водія. У певний момент лівою рукою затис йому рота, а правою, перегнувшись через спинку, вдарив у груди. Ніж увійшов у тіло не перпендикулярно самому тілу, а під певним кутом згори вниз. І розрізав серце. Смерть настала практично одразу. Якщо для тебе це важливо, то або у вбивці широкі пальці лівої руки, або він був у рукавичках. Ймовірно - шкіряних.

- Точніше встановити можна?

- А що тобі це дасть? По-перше, навіть якщо покійний встиг перед смертю вкусити вбивцю за руку в рукавичці, то після восьмигодинного перебування трупа у воді ніяка експертиза тобі цього не підтвердить. Скажи спасибі, що хоч залишки мастила знайшли. Ти б іще зажадав виміряти рівень адреналіну в крові для точного відтворення всіх обставин смерті.

- А це ідея!

- Це ідея на взірець “І-де-я візьму таку пісню, щоб ти заткнувся і мовчав”. Ти знаєш, кому роблять такі експертизи?

- Не знаю, але здогадуюсь.

- На моїй пам’яті офіційно таку експертизу робили вісім років тому по факту загибелі Гагаріна. Військові медики. А у них обладнання в порівнянні з нашим - двадцять перше століття! І взагалі - чує моє серце, Сирота, що ти ще наплачешся зі своїм таксистом.

Сказав - як у воду глянув. Напевне щоденне спілкування зі смертю віч-на-віч виробляє у деяких прозекторів прогностичний дар. Особливо, якщо вони п’ють помірно, себто, пам’ятають сьогоденну міру випитого.

Не встиг я покласти трубку, як у двері встромилася голова генеральського помічника:

- Олексо, скільки можна триндіти по телефону? Шеф кличе! Негайно!

- Дивно… сам же сказав: вивчити, обміркувати і лише потім доповісти. Що за нетерплячка?

Причина нетерплячки сиділа в генеральському кабінеті, як у себе вдома, і, згідно з анкетними даними, іменувалася завідуючим відділом адміністративних органів Київського міськкому компартії України. На моїй пам’яті це цабе вперше зволило відірвати свою дупу від крісла у власному кабінеті аби перейти площу і особисто завітати в Управу. Не інакше як у їхньому партійному лісі якийсь мамонт здох.

- Іване Панасовичу, це капітан Сирота. Він веде у нас справу по вбивству таксиста.

Мамонт здох? Схоже, у них уся партійна фауна натягла копита, якщо наш грізний куратор береться особисто контролювати вбивство рядового водія таксі. Це ж не син секретаря ЦК, врешті решт. Борисенка маю на увазі. Але й тоді, пригадую, ніхто з горішнього ешелону до нас в Управу не приходив. Для накачок висмикували по телефону.

Іван Панасович зміряв мене таким поглядом, наче він достеменно знав, що бідолаху-таксиста зарізав особисто я. Генерал поспішив упередити розвиток подій.

- Капітан Сирота - один із кращих працівників розшуку! Має вищу університетську освіту, стаціонар! Служив у армії. Офіцером. На службу в міліції його рекомендував особисто наш Міністр.

- Член партії? - це вже до мене.

- Так точно. Ще зі студентських років. Був комісаром будівельного загону.

Іван Панасович звів очі до стелі і скривився, як середа на п’ятницю:

- Такі люди повинні працювати у нас, а не у вас. Нічого нікому не можна доручити!… Добре! Товаришу генерал, введіть капітана в курс справи, а мені - пора. У будь-яку хвилину можуть подзвонити з Орджонікідзе. Ви ж розумієте…

І вийшов, не попрощавшись і не зачинивши за собою двері.

Коли кроки цього диплодока стихли десь у глибині коридору, Генерал озвався, не підвищуючи голосу:

- Сирота, спасибі за те, що ти не ляпнув: а до нас в Управу безпартійних не беруть.

- Товаришу генерал, я ж розумію: жартувати проти вітру, як і плювати, - не варто. А що тут за шум учинився?

- Таксисти з Дарницького автопарку не вийшли на роботу. Точніше - вийшли, розібрали путівки, сіли в машини, але поїхали не на маршрут, а до райвідділу міліції. Оточили будинок з усіх боків, заглушили двигуни і стоять.

- То це ж справжнісінький страйк. Що вимагають? Підвищення тарифів чи зменшення плану?

- Справедливого розслідування вбивства їхнього товариша.

- А до чого тут міліція… тьху! Що я верзу! Як вони собі це уявляють - справедливе розслідування?

- А так, що до них мусить приїхати найголовніший міліціонер і відповісти на всі їхні запитання. Інакше вони всі разом подадуть заяву… для початку про відпустки за власний рахунок, а потім і про звільнення. Уявляєш? Тепер ти розумієш, чого цей гиндик своїми ноженятами до нас прибіг?

- А у нас що, товаришу генерал, партія уже не є «керівною і рушійною силою»?

- А я ще тебе, гада, похвалив! Та за такі жарти… у генералів погони здирають! Ти про генерала Григоренка коли-небудь чув? Хоча - звідки? Хіба що по Бі-Бі-Сі… У нього теж на цей предмет були сумніви. Де він зараз?

- Товаришу генерал, а чого б це отому, як ви кажете, гиндику та не послати до таксистів своїх пропагандистів і агітаторів? Чи вони у своїх райкомах даремно хліб їдять?

- Знов речеш крамолу… стосовно хліба. Уже послав - заввідділом з Дарницького райкому. Так йому таксисти одягли на голову відро, бабахнули зверху ломиком, потім зняли і запитали: ну, як враження? А ми отак - мало не щодня.

- Дохідливо пояснили. Треба буде, товаришу генерал, і у нас в Управі щось подібне запровадити. Особливо для декого з райвідділів. Дарницького, приміром чи Сирецького підвідділу.

- Сирота, я тебе для чого викликав? Щоб ти мені тут рацпропозиції вносив? Бери мою службову машину і мотай у Дарницю. Знімеш блокаду з райвідділу - доповіси.

- Хто, я? Один?!

- А тобі що - Таманська дивізія для підтримки потрібна? Один! Сам! Без зброї! Зрозумів? Виконуй!