В Багдаді все спокійно

3.

Гоцалки, як я і передбачав, влаштували у валютному барі готелю «Дніпро». Щоправда, того вечора в силу зрозумілих обставин наш народ розплачувався за каву і до кави виключно радянськими рублями, виданими по окремій відомості.

Цікава штука вийшла ще на початку: на вході нас розвернули, загнали всіх до чоловічого туалету і наказали зняти… краватки.

- А вусь трапилось? - поцікавився я у наполоханого старшого «конторського».

- Об’єкт у гольфі прийшов. А його баба - та взагалі в джинсах.

- То що - наших подруг теж зараз у джинси переодягають? От пощастило!

- Відставити триндьож! - гарикнув старший «конторський» - бо зараз деякі дотепники замість танців будуть сортир відмивати. Власною краваткою!

- Сортир у вас у Конторі. Тут туалети!

Як не дивно, але це сказав не я.

Старший «конторський» зціпив зуби, пограв жовнами і, не підвищуючи голосу, поцікавився:

- Ваше прізвище часом не Сирота, товариш жартівник?

- Ні!

- Дивно… бо нас попереджали. А Сирота тут?

- Так точно! Це я.

- Жартуєте?

- Як можна? Мовчу… як той - об те…

- Про це потім. Перевірити шнурки, ширіньки, висякатися і… так далі. І кроком руш на другий поверх. Заходити через інтервал - по двоє-троє, а не як ті коні. На об’єкт не витріщатися, за легендою ви взагалі сліпого поняття не маєте, хто це. Зрозуміло? Праве плече вперед - марш!

До бару ми зайшли разом із новеньким, який одразу ж зупинився і витріщився… ні, не на високих гостей, а на новенький магнітофон «Грюндіг» на стійці праворуч від бармена. Музика грала голосно, але розмови не глушила.

- Десь я цей «хрюндік» бачив, - стурбовано пробурмотів новенький.

- Ти що, тут уже був? По блату чи по службі?

- Та ні. Але агрегат - знайомий. Сука буду… тобто - слово честі!

- То чого телишся? Підемо візьмемо по каві і розглянемо зблизька.

Ми так і зробили. Потім відійшли в куточок, сіли за вільний столик і новенький полегшено перевів подих:

- Він!

- Хто?

- «Хрюндік». Він у нас один на весь Київ. Хазяїн - синок… ну, це не має значення, чий. Здає його напрокат. Як ти думаєш, Сирота, хто йому заплатив? Інтурист чи Контора?

- Я так думаю, що це він розплачується з Конторою за нетрудові доходи.

- Мені б такого клієнта, - заздрісно зітхнув новенький.

- Не з нашим щастям. Для таких, як ми з тобою, максимум - це нормальна чашка кави у «цариці Тамари». Але поза чергою.

- Ну, раз нічого не світить, так підемо хоч потанцюємо.

- Ходімо. Тільки пам'ятай, що Генерал сказав стосовно «не лапати».

- «Обліко моралє»?

- Воно… розтуди його!

Від автора: старшому поколінню читачів не треба нагадувати, кого саме зацитував Олексин колега. Повний текст «Руссо турісто - обліко моралє!» вперше прозвучав у 1968-му році у фільмі Гайдая «Діамантова рука». Значило це практично те саме, що двадцять років потому ляпнула в першому радянському телемості «СРСР-США» екзальтована совкова дама: «В Савєтском Саюзє секса нєт!» Тої ночі в Союзі сексом точно ніхто не займався: реготали до ранку.

До речі, щодо порядку у відомстві Федорчука. Коли його в 1982-му році перевели до Москви, республіканська Контора два тижні пила по-чорному. До «повного випаду в осад». Київська міліція турботливо підбирала непритомних чекістів на вулицях і делікатно розвозила по домівках. Радість була обопільною.

Олекса Сирота:

Канадський прем’єр увесь вечір просидів за столиком, сьорбаючи маленькими ковточками горілку в компанії свого чи то охоронця, чи то секретаря - здоровенного хлопа з плечима завширшки з кіоск «Союздрук». У порівнянні з нашими вождями виглядав він і справді екзотично у своєму чорному гольфі і в’язаному жакеті кольору сіна. Та ще й з ґудзиками завбільшки з ювілейний карбованець. Якщо вірити твердженню, що розумні люди лисіють від лоба, а дурні - з потилиці, то канадець був не просто розумним, а дуже мудрим. Напевне, його виборці теж так вважали.

Натомість прем’єрша у своїх скромних джинсиках, які на нашій барахолці потягли б на мотоцикл із коляскою, так давала лиха закаблукам, що я навіть подумав: чи не ходить вона в своїй Канаді до якогось їхнього Жовтневого палацу - в гурток сучасного танцю. Під час перекуру я поділився цим спостереженням із новеньким і одержав від підростаючого покоління, що називається, в лоб:

- А ти не думай! Ти підійди і спитай. Принагідно й познайомишся.

- Та я би підійшов, але хоч убий - не пам'ятаю, яка з двох мов там у них державна: англійська чи французька?

- А ти яку вчив?

- Німецька, але не впевнений. Здав з третього разу. Хоча, можливо, це була англійська.

І тут ідилію порушив бармен, який гукнув, стишивши музику:

- Сирота тут є? Підійди до телефону.

І витягнув з-під стійки апарат, імпортний, бо не з диском, а з кнопочками. На всю нашу Управу був один такий - у Генерала.

Дзвонив Старий.

- Олексо, ти вже натанцювався?

- Хвилиночку, зараз гляну. Шановні гості вже збираються до виходу.

- Це добре. Тому що у нас проблема.

- Де?

- Добре, що не питаєш, що за проблема. Отже, не пив.

- Як можна! Ми ж на роботі!

- Не кричи.

- А він не чує.

- Тоді слухай: це неподалік від тебе. Гукай, хто там є з відділу, - і бігом у Піонерський парк, на саму гору! Стару водонапірну башту за стереокіно пам'ятаєш? Тридцять кроків ліворуч. Там усе побачиш. А я з технарями вже виїжджаю. Бігом, але без паніки.

Я подумав: якщо «без паніки», то це означає, що «проблема» вже не дихає, і я можу ще раз обдерти мою кохану Контору Глибокого Буріння.

- Пачку «Кемелу»! - сказав я нахабно бармену.

- Була команда тільки щодо кави й алкоголю. Я навіть не пам'ятаю, скільки це вийде на наші.

- Начхати, друже! Контора не збідніє. Давай! Здачу залиш!

«Кемел», щоправда, при найближчому розгляді виявився югославським передруком, але на дурняк і тюлька - шпроти. Особливо, якщо її вміло підкоптити.

Ми добігли, а Старий із технарями доїхали майже водночас. Доки ми відсапувалися наш Підполковник без зайвої бюрократії перебрав справу від «конторських», котрі охороняли нашу вечірку з номенклатурним канадським подружжям на дальніх підступах з боку Дніпра. З’ясувалося, що спочатку вони почули дикий жіночий вереск, прибігли, одразу оцінили ситуацію і погнали наймолодшого до ресторану «Динамо» аби він з тамтешнього телефону міліцію викликав. А вже потім доповіли своїм і одержали відповідну інструкцію: «Вас там не стояло! Нехай ментура вигрібає, а ми подивимося».

Старий - як щось передчував. Бо замість піти додому сидів у своєму кабінеті і

гортав читаний-перечитаний журнал «Советский милиционер» за 1969-й рік. Тож

передзвонив нам у «Дніпро», прихопив технарів і подався на місце злочину.

Після відповідних рукостискань, взаємних запевнень у повазі і подяки за співпрацю конторські пішли, залишивши нас наодинці з іще теплим трупом і парою переляканих свідків. Я. щоправда, буркнув:

- Сподіваюся, ці слонюки не затоптали всі сліди, щось та залишилося? Бо це ж не шпигунів ловити. Особливо, якщо їх уже двадцять років немає…

Але Старий миттю мене обрізав:

- Так, товариство! Культурне дозвілля закінчилося. Все - як належить: огляд місця, опис, планчик… Сирота, поговори зі свідками.

Свідків, як я вже згадував, було двоє. Молода пара років двадцяти п’яти. По вимові - з корінних киян. Не ліміта. І це вже добре. Запитую:

- Документи якісь у вас, часом, є?

- Аякже!- кажуть дуетом і витягають паспорти. І що характерно - розгортають не на тій сторінці, де фото, а там, де штамп із загсу. Я одразу здогадався:

- Що, не перший раз прогулянку псують?

- Еге ж! Колись забули, так мусили до ранку пояснення писати.

- Часто тут гуляєте?

- Доводиться. Квартира однокімнатна, живемо з батьками, а на кухні племінник з Крижополя ночує. Добре, що цього року осінь тепла.

- Зрозумів. На цю тему питань у мене більше немає. Розказуйте по суті - звідки йшли, що почули, що побачили, коли саме. По можливості точніше.

Молодята перезирнулися, після чого вона сказала чоловікові:

- Ти кажи! Бо ти технар, а я гуманітарій.

- Але ж ти перша побачила.

- А хто мене так поставив, що саме я його побачила? Пушкін? Якби по-людському, то ти б його побачив, а не я!

Заносилося на сварку, але я делікатно втихомирив емоції:

- Згоден, згоден, згоден, нехай каже чоловік. А ви доповните при потребі. І взагалі - чого ми тут стоїмо, як той… пішли, сядемо он на ту лавочку, бо ви ж сьогодні находились, а я настрибався.

- Ми тут гуляли, гуляли, - почав технар і я мусив його одразу перебити.

- Гуляли - це не для протоколу. Звідки йшли, в якому напрямі, з якою метою. Стоп! Щодо мети я зрозумів, у протоколі напишемо: «з метою прогулянки».

- Йшли з Маріїнського парку через місточок, вийшли сюди, на алею. Як вам сказати… шукали, де темно, кущі високі і з алейки не видно. Щоб міліція не заважала. Ну і знайшли. Жах!

- Кажете, його першим дружина побачила?

- Дружина. А потім уже й я. Я йому ледь на ноги не наступив.

- Щось тут чіпали, піднімали?

- Та ні. Рвонули через кущі на алею, дружина верещить… от… я головою кручу - ану цей, котрий вбив, ще десь ошивається. Слава Богу - бачу, біжать. І посвідченнями вимахують.

- Зрозуміло. Ну, ці, котрі з посвідченнями, як прибігли, так і побігли. Вони вас про щось питали?

- Спочатку - що сталося. А потім документи.

- У кущах вони довго лазили?

- Їхній, напевне, старший, сказав усім стояти, а сам пістолета дістав, зазирнув у кущі - і назад. Послав, аби вас викликали. От і все. Потім ви прибігли.

- Сидіть тут, грійтеся! Пояснення в Управі напишете. А я піду гляну, що там.

Особливо дивитися було поки що нічого. Бо біля трупу порався наш медексперт, а технарі присвічували йому ліхтариками. Решта бригади натягувала поміж кущами і деревами мотузку, огороджуючи, як водиться, місце злочину.

Старий стояв осторонь і курив свій незмінний «Біломор», струшуючи за партизанською звичкою гарячий попіл у власну долоню.

- Розпитав?

- Попередньо. Схоже й справді випадкові свідки. Нічого не чули, нічого не бачили, бо були зайняті один одним. На труп наткнулися випадково. Одне слово - класична київська ситуація: є з ким, нема де. А в місцях культурного відпочинку міліція полохає. Заховались у кущі, а там… до речі, товаришу підполковник, а хто там?

- Дійшло нарешті! Вбитий. Чоловічої статі. Швидше молодий, аніж літній, точно не скажеш, бо темно, а обличчя перекривлене і в крові. Особу поки що не встановили, ніяких документів немає. Але вбили його не в кущах. Його туди затягли або штовхнули.

- Як так? Між «затягли» і «штовхнули», як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

- От приїде труповозка, витягнуть покійничка з кущиків - одразу зрозумієш, скільки там різниць, дві чи три. У нього горло до хребців перерізане.

- Нічого собі!

- Ти може не бачив, Сирота, а мені цей удар знайомий. Ми так у війну німецьких вартових знімали. Підкрадаєшся ззаду, лівою долонею затискуєш рота, задираєш йому голову, а правою - ножем по горлянці. Різко й сильно, щоб не писнув. А потім тою ж лівою рукою штовхаєш труп уперед, перестрибуєш через нього і…

- Спасибі за інформацію, товаришу підполковник. Знать би ще, який це партизан через тридцять років після війни бойові дії відкрив. Ножа знайшли?

- Зараз запитаємо. Сискарі! Щось налапали?

- Калюжу крові, товаришу підполковник. Таку, наче барана різали.

- Не вступіть, бо засаджу, як підозрюваних. Знаряддя вбивства є?

- Або викинув, або з собою забрав. Доведеться чекати, доки розвидниться.

- Дочекаєтеся. Коли розвидниться, ми з вами будемо начальству кіно показувати. «Тузик в гостях у Барбоса». Тьху! Здається, наврочив. Хто це там суне через кущі, як два п’яних кнуряки?

- Не знаю, товаришу підполковник, але здогадуюсь. Зараз підійдуть і гарикнуть: «А якби він в Інтурист на танці прийшов із цим ножем?»

Бути пророком у своїй вітчизні зовсім не важко - за умови, що ти працюєш там, де й я. Через кілька секунд два силуети трансформувались у дві до болю знайомі фігури - і ревонули дуетом:

- А якби він, цей бандит, та пробрався до готелю, де канадійці танцювали?

Брати нашого Старого на переляк - все одного, що проти вітру чхати, пукати, с… ну і так далі, все одно тобі ж у пику повернеться. Підполковник неквапно затягнувся біломориною і незворушно пояснив нашим комісарам паніки:

- Товаришу генерал… і ви, товаришу полковник. Якби так склалось, як вам гадалось, то стояли б зараз без штанів і, самі знаєте, де, не ми, а «конторські». Дозволю собі нагадати, що наші люди були відряджені на спільну операцію без зброї, в якості живого інвентарю.

- Жарти у вас останнім часом, товаришу підполковник, - буркнув Генерал, - забагато з Сиротою спілкуєтеся. А до речі, де наші чекісти? Їх що - відкликали?

- Самі себе відкликали. Скинули справу нам - і здиміли. Аж залящало.

- Дивина! Коли не треба - під ногами плутаються. А тут раптом «стук-грюк, аби з рук». Я правий?

- Так точно, товаришу генерал! - підтримав Шефа наш Полковник, - а якщо цей убитий - член канадської делегації?

- Еге ж! - додав свою каністру на дьоготь Старий, - приміром, міністр закордонних справ. Це вже, знаєте, не «висяк», а колесо від паровоза на шию.

- Та тіпун вам на язик, Іване Борисовичу! - сплеснув руками Генерал, - хоча з іншого боку… кишені у вбитого перевірили?

- Це єдине, що «конторські» зробили до нашого прибуття. Порожні кишені.

- А свідки є?

- Уявіть собі! Є! Он, дожидаються.

- Дозвольте, товаришу генерал? - подав і я свій голос.

- Що у тебе? Знов якась божевільна ідея? Сирота, ну скільки можна?

- По вбитому ніяких ідей, - заспокоїв я начальство, - поки що. А щодо «конторських» - є одна думка. І я з нею майже згоден. Хвилиночку… дозвольте?

Цю лавку я помітив, ще коли ми піднімалися по схилу. Бо саме з неї було добре видно і алейку, і стежку, що вела вниз навпрошки до стадіону «Динамо». Тому я впевнено підійшов, став рачки, присвітив ліхтариком і за мить уже демонстрував спантеличеному Генералові речовий доказ «номер раз» - порожню пляшку з-під «Столичної». І то не якусь там «для широкої громадськості», а номенклатурну версію - з закруткою.

- От і спливло те, що мало сплисти, - буркнув Старий, - а я ж то думав: чого це вони від мене пики вернуть? Виявляється, щоб у мій бік не дихати. Бо замість у кущах залягти, вони на лавочці засідку влаштували. І грілися! На Володимирській вони собі цього не дозволяють, а тут - дорвалися!

- Ну, це вже ви занадто, - сказав Шеф, - п’ятсот грамів на трьох здорових мужиків… чи скільки їх тут було?

- Троє.

- Ну, а я що кажу? Ми от з Полковником… але досить про це. Якісь нещасні півлітра…

- А от і не півлітра, - злоєхидно заперечив я і витяг з-під лавки речовий доказ «номер два», а потім і «номер три». То вже навіть для ДАІ забагато.

Генерал узяв себе в руки і перейшов на виключно офіційні інтонації:

- Товариші! Ми тут для чого всі зібралися? Обговорювати недоліки в роботі Комітету держбезпеки?

Я хотів докинути щось на взірець: що можна попові, а дякові зась, але вчасно прикусив язика. Бо зрозумів, що начальству зараз ой як не до жартів.

І не помилився.

- Ми тут для того, товариші офіцери, щоб розслідувати особливо небезпечний злочин. Оперативно! Бо на Богомольця якась, не скажу хто, вже настукала. Дуже оперативно! Ми з Полковником ще тільки по другому стакану… чаю… налили - а вже дзвонять! Та й чекісти своєму начальству теж, либонь, розписали нас під хохлому. Тому, товаришу підполковник, доповідайте обстановку.

- Зараз. От тільки медексперт закінчить.

Генерал зірвався на крик:

- Коли він закінчить?! І взагалі, що він там робить? Покійнику клістир ставить?

З кущів почулася незворушна відповідь:

- Аж ніяк! З власної дупи колючки витягаю. У темряві на шипшину сів. Як комусь горить, то може допомогти. Штани я вже зняв, а ліхтарика й пінцет дам.

Делікатність ніколи не була характерною рисою наших експертів. Тому начальство навіть не огризнулось, а тільки поцікавилося:

- Ви там, коло самого трупа… то присвітіть не собі на дупу, а йому на фізію. Він часом на іноземця не схожий?

- Заспокойтеся, наш він, нашенький! З такою мордякою далі станції Чоп не випускають. І одягнений не в імпортне, і сорочка десь тиждень не прана.

- Ну хоч це слава Богу! - зрадів Генерал. - Нормальне вбивство. Наше. Радянське. Сподіваюсь - без політики. Так і передам по команді. А раз без політики - то нема чого гнати коней. Іване Борисовичу, розпорядіться щодо охорони, труп спровадьте до моргу… і можете поки що перепочити. Вранці все тут перешукаєте. Та й нам з Полковником пора на бокову. Засиділися ми… е-е-е… за квартальним звітом. Відпочивайте.

- Спасибі за турботу, - сказав Старий. - одне мале-е-еньке за питаннячко: хто справу вестиме?

- Доречно, доречно. На район не скинеш. Ці печерські - народ вередливий. Зв’язками прикриються, відгавкаються. Доведеться нам. Конкретно… Сирота сьогодні вже добре відпочив, потанцював, напився кави. Отож - до праці. Запитання є?

Як не дивно, але мій грайливий настрій після дипломатично-чекістських гоцалок ще не вивітрився. Тому я ляпнув:

- Запитання є. Що з порожніми пляшками робити? Зняти пальчики - чи ну їх нах?…

У порушення субординації першим прореагував Полковник:

- Пальчики зніми. І запротоколюй. Молодець, що додумався. Потім пляшки здай і купи два метри мотузки і шмат господарчого мила. Краще 72-процентного. Дешевше, але милиться краще. І як тільки конторські на нас знову визвіряться, ми їм усе це в комплектику й піднесемо. З низьким уклоном і паузою за Станіславським.

Ми здивовано глянули на нашого Полковника, мовляв, звідки така обізнаність? Але розвивати тему не став навіть Генерал. Напевне, йому й справді хотілося спати.

Від автора: необхідні уточнення. До Києва приїздив П’єр Трюдо, багаторічний (з 1968 по 1984 р.) прем’єр-міністр Канади. Загалом високих гостей з капіталістичного світу до Києва намагалися не привозити. Але тут був особливий випадок. На батьківщині Трюдо українці були третьою за чисельністю етнічною групою. До того ж цей прем’єр проводив досить таки самостійну зовнішню політику і не раз втирав носа американцям - на радість і задоволення Москві.

В усіх енциклопедіях і вікіпедіях одностайно стверджується, що саме П’єр Еліот Трюдо був найвидатнішим канадцем якщо не за всю історію цієї країни, то за все ХХ століття напевне.

До речі, так вважають і самі жителі країни «Кленового листа».

Щодо результатів описуваного Сиротою візиту: невдовзі після відвідин Києва канадський прем’єр розвівся з молодшою від нього на 35 років Маргарет Синклер, любителькою джинсів і нічних танців на шкоду вихованню трьох власних дітей. Окрім того жменьці старанно відібраних громадян Радянської України чи не вперше дозволили відвідати своїх родичів у Канаді. Сторони обмінялися також «делегаціями громадськості», значну частину яких складали офіцери спецслужб. У журналі «Перець» опублікували гумореску про те, як канадський родич привіз на гостинець «півкіла сахарину», бо вважав, що у нас тут і досі голод.