В Багдаді все спокійно

16.

По дорозі від Управи до Куренівки, як не дивно, нічого не трапилося.

«Головний над психами» ще не повернувся з міністерства, відтак я зайшов у гості до свого друга Бориса. Той лежав на кушетці, підклавши під голову дві казенні подушки, і уважно читав другий том довоєнного польського видання «Енциклопедії сексуальних збочень». На моє німе запитання «інфант террібл радянської психіатрії», не підводячись, пояснив:

- Ти, Олексо, напевне і не здогадуєшся, що крім поняття «збоченість» у сексології існує ще й поняття «варіабельність».

- Борисе, я особисто знаю лише два варіанти сексуальних стосунків. Але здогадуюсь, що коли начальство, перепрошую… ставить раком мене, то це збочення. А якщо я, у свою чергу на них наїжджаю - то це варіабельність.

- Молодець, капітан! Геніальне визначення! Подаруєш? Я запишу, для науки. Але звідки ти такий освічений?

- Куди дінешся - життєва практика. Плюс спілкування з такими, як Мілка Маєвська, вона ж Анаконда - теж збагачує. А вам, доктор, що - нема чого робити? Чи навпаки, випадок складний трапився?

- Та ні, Олексо, я тут відкриття зробив - абсолютно несподіване. От у цьому томі цілий розділ, сторінок за п’ятдесят, присвячений такому збоченню, для якого в радянській психіатрії не існує навіть відповідника.

- Ти не операції з валютою маєш на увазі? Чи порушення режиму прописки?

- Іди ти, Сирота, ік бісу зі своїми ментівськими жартиками. Я маю на увазі збочений сексуальний потяг до жіночого взуття. Чув про таке?

- Ні! А що - таке буває? А що вони з ним роблять?

- Пояснюю ще раз: от у цій енциклопедії аж п’ятдесят сторінок кваліфікованого опису з реальними прикладами. Довго розказувати!

- То чого ти про це згадав?

- А того, що у них там, навіть у Польщі таке збочення є, а у нас у Союзі про нього навіть не чули. Що з цього випливає?

- Як по мені, то виключно одне: якість радянського жіночого взуття така, що ніяких сексуальних асоціацій воно не викликає. Хоча ні, стоп! Бо коли я особисто бачу красиві «шпильки», то мимоволі думаю: чи це часом не робота Додіка з Андріївського узвозу? А коли у свою чергу пригадую Додіка, то у мене виникає асоціація щодо його вже згаданої подруги Мілки. Я тобі про неї не раз розповідав.

- Ти мене Мілкою вже задовбав.

- Куди дінешся, якщо вона особисто задовбала всю київську міліцію? Це не просто баришня з найбільшої літери Б, це чистісіньке «на фіга мені ваші ландиші».

- Взагалі, капітане, у тебе нормальні асоціації йдуть не по першому, а по третьому колу. От, приміром, я: коли бачу красиве жіноче взуття, одразу уявляю собі такі ж красиві довгі ноги… ну і так далі. А ти? «Шпильки»-Додік-Мілка… а вже потім секс, та й то без «ландишів». Збоченець! Хоча стривай! Я і це запишу для науки.

- Спасибі, докторе, вшанували. Великий ви майстер забивати голову своїм асоціаціями. Я сюди, між іншим, у справі прийшов. Як там наш ізолятор тимчасового утримання наркоманів?

Борис споважнів, звівся на ноги і відклав товстелезний том на полицю:

- Пожартували - і досить. Видовище гнітюче. Навіть мій шеф запив у відкриту. Раніше, принаймні, це потай робив, а тепер махнув рукою і квасить, не зачиняючи двері.

- Чого раптом? А як же професійна черствість?

- А ти у нього сам запитай. Він уже, здається, приїхав. Це його «Волга» бібікає.

«Головний над психами», як на непрофесійний погляд, тримався непогано. Видавав його лише легкий запах дуже хорошого коньяку. Отже, не все ще втрачене. Бо справжні алкоголіки глушать такий шмурдяк, що від їхнього дихання мухи дохнуть.

- Сідайте, шановний. Випити не пропоную, бо ви на роботі. Чого мовчите? Соромитеся запитати: а ви де? А я, юначе, в дурдомі. У нас тут грань між лікарем і пацієнтом стирається дуже швидко. Чули про це? Чи хочете перевірити?

- Чув. Специфіка виробництва. Перевірити поки що не хочу. У нас та ж сама історія. Особливо у кримінальному розшуку. Спочатку на «феню» переходиш, потім у кабінеті захоплюєш стіл біля вікна, а колегу-салагу посуваєш ближче до дверей, потім хочеться вбити когось не в уяві, а власноручно - і щоб якнайдовше мучився.

- Добре, колего. Тоді розказуйте, з чим прийшли.

- Хотів би побесідувати з кількома вашими пацієнтами. Виключно неформально, без протоколу.

- Знаю я ваше «неформально». Привезли ваші вчора баришню з величезними синяками на обох руках - на ліктьових згинах. Кажуть - за всіма ознаками наркоманка. А вона нам: самі ви наркомани, та ще й безрукі! Звідки у мене ці синяки - попитайте у медсестри-ідіотки з нашої поліклініки. Я її попередила, що у мене тонкі вени, що кров на аналіз обережно треба брати. А вона спершу в одній вені довго й нудно копирсалася, потім у другій, а крові так і не набрала. Я їй: що ж ви наробили, мені ж до моря їхати, як я на пляж з такими руками вийду? Кліпає очима і мовчить. А потім міліцію викликала.

- Ну і що? Ті, хто її взяв, хоч вибачилися?

- Та ні. Кліпали очима і мовчали.

- Я, звичайно, цих телепнів з личками не виправдовую. Але зрозумійте і їх. То їм наказують впритул не бачити наркоманів, бо їх офіційно не існує, а то раптом! - женуть хапати всіх підозрілих зі слідами ін’єкцій і тягти до психушки.

- Телепні, кажете? Треба запам’ятати. Непогане визначення. Бо я своїх переважно бугаями обзиваю. Де будете допитувати? Можна у мене в кабінеті, можна в ординаторській.

- Там, де телефону немає і ніхто щохвилини в двері не встромляється.

- Ну, тоді мій кабінет не підходить. Щось придумаємо.

За кільканадцять хвилин з’ясувалося, що це «щось» - кімната персоналу моргу. Звісно, без самого персоналу. Але крізь «випадково» прочинені двері видно було головну залу зі столами, холодильниками і рештою жахливих аксесуарів. «Головний над психами» цілком резонно розміркував, що саме така атмосфера найкраще схилятиме юних наркоманів до відвертості.

Дізнався я, в принципі, небагато. Не тому, що співрозмовники трапилися небалакучі. Говорили вони якраз багато, але більшість того, що я почув, лише підтвердило мої припущення та версії.

Дембель об’явився у середовищі київських любителів кайфу мало не наступного дня після повернення з армії. Обізвали його «санітаром», бо він любив вихвалятися, як вдало відсачкував усю службу в армійській больничці. Звісно, про те, як він ледь не втрапив під трибунал, Дембель не розказував: навіщо руйнувати власний образ.

Так тривало місяць-півтора. «Санітар» об’являвся все частіше, наробив боргів, канючив «дозу під слово честі», - одне слово, впевнено котився у прірву. Досвідчені наркомани навіть билися об заклад: коли ж «санітар» дасть спокій своїй дупі і перейде на внутрішньовенні ін’єкції.

І раптом усе змінилося.

Спочатку Дембель розрахувався з боргами. Потім вийшов безпосередньо на тих «укольних» медсестричок, у яких був найчистіший, але, відповідно, найдорожчий товар. Кайфовий народ ще не встиг подивуватися такій зміні, як «санітар» зі споживача перетворився на продавця, причому, серйозного. Настільки серйозного, що поміняв прізвисько. І з «санітарів» підвищився до «лікаря». Хоча сам колотися не припинив.

Товар, який продавав свіжоспечений «лікар», згідно зі свідченнями, які я здобув у ході щирих бесід на порозі моргу, виявився сухим опіумом. Ціна, щоправда, кусалася, бо сягала сто карбованців за дозу в один грам. Але була суттєва перевага: порошок розводили перевареною водою до бажаної концентрації. А щодо грошей - то, як я вже переконувався не раз, київські наркомани прилучилися до свого смертельного збочення не в робітничих гуртожитках і не у старих київських комуналках. Від самого тільки переліку професій і місць роботи їхніх батьків хотілося завити, потім добряче напитись і нарешті - повідривати лапки тій жабі, котра хоч когось, хоч трішки примусила б заздрити цим людям. Бо такого пекла, в яке ввергли високопоставлених фахівців їхні дітки - і ворогу найлютішому не побажаєш.

Суттєвий факт: Дембель навіть під кайфом не виказав, звідки він дістає товар. Лише коли дуже допікали, відбувався начебто жартиком: у Алі-Баби і сорока розбійників. Якщо скористатися теорією мого друга Бориса про асоціації, то це насправді був не жарт, а підсвідома підказка, яка, в свою чергу, підтверджувала «азійську» версію. Адже сорок розбійників, яких обікрав Алі-Баба, орудували не в околицях Кончі Заспи чи навіть Бердичева, а за кільканадцять кілометрів на північ від Багдаду.

Найголовнішим для мене особисто було те, що кореєць не виходив на жодного з допитаних мною наркоманів. Навіть розмов про цю людину не велося. І слава Богу! Бо одне з двох: або подіяла моя завбачливість щодо ізоляції обколотих бідолах, або кореєць вирішив не потикатися туди, де його, найімовірніше, чекали. Те ж саме і щодо однополчан Дембеля. Ніхто зі сторонніх не дзвонив їм додому і не заходив аби поцікавитися, як почувається бойовий товариш у цивільному житті. Підозрюю, що всі однополчани покійного без особливого галасу щовечора піднімали чарку і за моє здоров’я, оскільки здогадувалися, що позапланова перепідготовка, та ще й через три місяці після звільнення в запас, до підвищення обороноздатності вітчизни ніякого відношення не мала.

В наступні кілька днів справи у мене йшли - як на Західному фронті. Себто - без змін. Дивно, але навіть начальство не смикало мене і не вимагало чогось нового.

У п’ятницю зранку за традиційною подвійною кавою у «цариці Тамари» я навіть почав розмірковувати: чи не прихопити собі нарешті два нормальні вихідні аби довести до логічного розв’язання одну давню, суто особисту справу.

Але тут чиїсь широкі плечі перекрили мені половину пейзажу за вікном кав’ярні. Опецькуватий підполковник з Контори, не здіймаючи плаща і капелюха, сів навпроти, поклав обидва лікті на столик і видав без усіляких там «Добрий день!»:

- Вам привіт від Кирила Євгеновича. Пам’ятаєте такого?

- Ще б пак! Подейкують, що обидва наші відомства щороку відзначають день нашого знайомства на рівні з професійним святом (див. роман “Поїзд, що зник”, - авт.). Так що мені хотів передати Кирило Євгенович?

«Конторський» на льоту підхопив мій стиль:

- Кирило Євгенович звелів вам передати, що ситуація у вас ще гірша, ніж тоді, коли ви лежали фізіономією в калюжі на дні канави, під автоматним вогнем.

- Хіба?

- А щоб ви не мали сумнівів.

- Дякую. Що ще хотів передати Кирило Євгенович?

- Він хотів передати, що ті два автомати, вкрадені в полку, де служив ваш… як його… прізвищ не називайте.

- Дембель?

- Дембель, Дембель… так от, вони досі в розшуку. І реальних підозрюваних усе ще немає.

- Що ви кажете? А як же ваші особливі підрозділи у наших славних збройних силах?

- Не відволікайтеся, будь ласка, Олексію Михайловичу. Бо нам теж є що розказати про нашу не менш славну радянську міліцію.

- Переконали. Отже - Кирило Євгенович, напевно, вважає, що один зі згаданих «калашів», принаймні, багнет від нього виринув у Києві? Разом із реальним підозрюваним. А до речі, хоч один із цих двох стволів часом не виринув у дії?

- На жаль, так, виринув. Були жертви з нашого боку.

- Щиро співчуваю. Шкода колег.

- Саме так, а тому він просив вас бути обережнішим. Або хоча б не скакати голим у кропиву. Він так і висловився - голим у кропиву.

- А ви пробували?

- Щодня доводиться. Служба така. Задоволення, скажу я вам - виключно для мазохістів.

- Спасибі, що просвітили. Можна одне запитаннячко - по старій дружбі між мною і Кирилом Євгеновичем? Чи є якийсь контроль над корейцями не лише за місцем їхнього проживання, а й під час їхніх офіційно дозволених роз’їздів по Союзу?

- Раджу вам надалі ніколи не посилатися на дружбу з будь-ким у нашому відомстві. Навіть жартома. У нас немає дружніх стосунків, виключно службові. Тепер щодо корейців: переважна більшість із них з’являється в місцях постійної прописки виключно взимку.

- Як це так?

- Ну… як би це делікатно висловитися… скажімо, так: проблеми з надлишками робочої сили у тому регіоні змушують певну частину цього контингенту виїжджати на сезонні роботи в різні регіони країни. Ні, ми, звичайно, їх контролюємо, особливо у нас в Україні. Але є інші специфічні складнощі.

- Здогадуюсь. Для європейців усі корейці і китайці, а також монголи, буряти і хто ще там - на одне обличчя?

- Так. Як і ми, європейці, для них.

- А багато їх в Україні?

- В деяких селах - більше, ніж місцевих жителів. Але скажу одразу: вашого корейця серед них ми поки що не зафіксували.

- І чим вони займаються - нормальні корейці?

- По колгоспах городину вирощують. Особливо цибулю. Робітники хороші, скарг немає. Дисципліновані, не крадуть…

- Дивні справи твої, Господи! Українські селяни змащують букси на станції «Київ-товарна», а корейці вирощують городину у їхніх українських селах. Ну що ж - якщо Кирило Євгенович мені більше нічого не передавав, то залишається, як завжди, чекати, доки мені усміхнеться доля.

- Ризиковано цитуєте, Олексію Михайловичу. І то не вперше. Кирило Євгенович любить повторювати, що найвеселіше шкіриться смерть.

- Мудро. Каву вам замовити? Справжню?

- Спасибі. У мене за п’ятнадцять хвилин черговий стрибок у кропиву.

Чекіст зник, як і з’явився - не попрощавшись. А я подумав собі: Полкан правий, у них там у Конторі і мова якась ненормальна. Інший би сказав: «безробіття», а вони - «надлишки робочої сили». Але не будемо чіплятися до філології. Вона, як ті коні, не винна. Бо навіть лайно, що прибивається до нашого сищицького берега, може обернутися особливо цінною інформацією.

Проте, того дня ніяка інформація до мого берега не прибилася. І я зрозумів, що знову зациклився на одній-єдиній версії - буцімто кореєць ходить ночами по наших вулицях, тримаючи в зубах гострий ніж-багнет, а в голові - список з адресами київських наркоманів і однополчан зарізаного ним Дембеля.