В Багдаді все спокійно

22.

Зі свого досвіду роботи в Управі я затямив один урок: якщо хочеш, щоб начальство вислухало тебе до кінця, а не послало після другої, максимум п’ятої фрази, то ні в якому разі не треба виринати у його кабінеті, мов той Пилип з конопель, а з’являтися ввічливо і обов’язково з течкою слідчої справи в руках, навіть якщо у цій течці лежить один-єдиний листочок з твоїми поспішними нотатками.

На Старого мої хитрощі не подіяли. Він уважно зміряв мене поглядом з голови до ніг, іронічно усміхнувся, кивнув на стілець, неквапно розкурив цигарку і лише після цього розпочав сеанс шокової терапії:

- Якби ти, Сирота, не був такий самовпевнений, то не зривав би з місця чергову бригаду і не палив надаремне чужий казенний бензин. А також не світився би зайве перед «конторськими». Досить було подзвонити мені і назвати прізвище баришні.

- І що?

- А те, що ти знаєш тільки, чим займається твоя убивча бригада. А я - що діється в усьому карному розшуку. Чого мовчиш?

- Вважайте, що я вам уже подзвонив. І назвав прізвище.

- Добре. Тоді слухай. Жила-була дівчинка, як її звали, ти знаєш, росла не просто в хорошій родині, а в дуже хорошій. Тож їй не довелося сушити мізки, де їй після школи вчитись і як туди поступити. На неї вже чекав студентський квиток і заліковка. Продовжувати - чи ти сам?…

- Я шам!

Старий усміхнувся. Але не заперечив.

- Хорошій дівчинці з хорошої сім’ї, товаришу підполковник, слухати лекції, писати курсові і складати заліки та іспити одразу не сподобалося. Натомість вона повелася на легке життя: веселі компанії, випивка і пустотливий флірт, щоправда, у презервативах. Тут їй вистачило принциповості. Одне слово, товаришу підполковник, готовий сюжет для «Комсомольської правди» під заголовком «Не нашого поля ягода» чи ще щось таке. Високоморальні батьки дійшли висновку, що найкращий спосіб боротьби з таким негідним радянської дівчини способом буття - це не давати доньці грошей.

- Все правильно, Сирота. От тільки далі пішли справи не для «Комсомольської правди». Бо там про це ніколи не напишуть. Доки баришня послуговувалася новим джерелом фінансування, котре старе, як світ, то це було ще півбіди. Хоча в поле зору наших колег, тих, що займаються проституцією…

- Отією, якої офіційно не існує?…

- У нас багато чого офіційно не існує, не перебивай! Так от - доки вона розплачувалася за гульню, сам знаєш, чим, то було, кажу ж, півбіди. А от коли хтось приохотив її спочатку до пігулок, а потім і до шприца, то це вже нас, як ти розумієш, мусило добряче занепокоїти.

- Хоча наркоманії, Іване Борисовичу, в Радянському Союзі, а особливо серед радянської молоді, та ще й з дуже хороших родин, теж офіційно не існує.

- Цить! Бо зажену дільничним на Татарку! Циганів пасти. Краще кажи тепер, що є у тебе.

- Розтину зробити не встигли, кров на хімічний аналіз, звісно, не здавали. Я дивуюсь, як той шмаркач з Дарницького моргу встиг її уважно оглянути. І встановити, що баришня не в шипшину з дерева падала, а регулярно кололася. Більше того, серед старих і не дуже старих слідів він знайшов свіженький. І дійшов правильного висновку, що чи вона сама, чи хтось інший убив її шляхом введення конячої дози офіційно не існуючих наркотиків. Серце не витримало. Решту зробили батьки і дурні з райвідділу.

- Скільки разів я тобі казав, Сирота, не дражни дурнів! Це все одно, що віником пошарудіти у вулику, а потім встромити туди власну голу дупу.

- Я більше не бу…

- Будеш, Олексо, будеш. Чи я тебе не знаю. Виховав на свою голову. Добре, переходь до конкретики. Як ми прив’яжемо мертву комсомолку до вбивства таксиста, а вбивство таксиста до нашого корейця?

- Є кілька деталей, Іване Борисовичу, в яких, як казав Вольтер, ховається диявол.

- Про Вольтера можеш не розказувати, кажи про диявола.

- Знаю-знаю, ви книжку Вольтера випадково в чужій тумбочці знайшли, коли в нашому міліцейському шпиталі на обстеженні лежали… ой!… та не бийтеся, я більш не буду, точно! Отже, перше: є свіжий слід від уколу, але немає шприца. Не знайшли, хоча й перешукали всю дачу і її околиці.

- А може вона в іншому місці кололась і там загубила?

- Я цікавився у мого друга, психіатра Бориса. Він каже, що після вбивчої дози ніхто нікуди не йде і не їде. А тут-таки лягає, скручується калачиком, відключається… і помирає. Отже, шприц мав бути поряд з нею - або його забрали.

- Може, хазяї викинули, щоб зайвих неприємностей з міліцією не мати?

- Ні, вони якраз нормальні люди, дарницькі хлопці кажуть: навіть до дачі не заходили, побачили з порогу труп, він залишився стерегти місце злочину, а вона побігла до телефону-автомату.

- Приймається. Давай деталь номер два.

- Наші хлопці з бригади, котра по повіям працює, мені вранці розповіли: вони давно помітили одну цікаву обставину. Баришня випасала клієнтів або в ресторані «Столичний», або в «Метро». Потім брала у них гроші за культуру обслуговування і зникала. А наступного дня, зверніть увагу, тільки наступного дня кололась у криївках висотки на Заньковецької.

- Улюблене місце київських наркоманів, де на горищах і у підвалах можна цілий полк заховати. Скільки їх уже звідти ганяли, а їм там, як медом мажуть.

- Так ото ж! Є проміжок між «дістала гроші» і «вкололася».

- Нормально! Наркотиків у нас в ресторанах поки що не подають… хоча й не впевнений. Їх треба десь дістати. Але наскільки, Олексо, мені відомо, де вона брала наркотики, наші хлопці так і не встановили.

- А чого ви хотіли від них, товаришу підполковник? Картотеку спалили, про наркотики вголос і не заїкнись, не те написати у рапорті. Їм ще треба спасибі сказати, що вони за своїм контингентом наглядати продовжують. Інші давно би махнули рукою і знайшли собі легшу роботу.

- Не влаштовуй мені, Сирота, політінформацій! По справі кажи. До чого тут проміжок між «заробила, дістала, вколола»?

- А до того, що досі у покійної був чіткий маршрут: ресторани на Хрещатику, невідоме нам джерело поставки наркотиків і хованки у висотці. А тут її раптом аж у Дарницю занесло. І не просто в Дарницю, а на Русанівські сади. Навіщо?

- Навіщо? Це ти мене питаєш? Це я тебе мушу запитати.

- Отут виринає деталь номер три, товаришу підполковник. Дача, на якій вона померла. Вибрали не випадково, відслідкували.

- А що ж у ній такого особливого?

- Ідеальний глухий кут. З одного боку - залізничний насип. З другого і третього - дикий став, порослий комишем і усякою гидотою. Через дорогу навпроти навіть не дача, а напіврозвалена хижка, в якій уже рік ніхто не з’являється. До чого я веду? До деталі номер чотири. Одна з подружок покійної… ну, така сама блудяжка, як і вона, пригадала, що бачила через вікно ресторану, як баришня сідала в таксі. І не сама. На жаль, єдине, що вона зафіксувала - то був мужчина.

- Ну, тепер зшивай усе докупи.

- До речі, ви самі мені підказали, як це зробити. Хороша дівчина з хорошої сім’ї. А виховання - не проп’єш. Як і його відсутність не замаскуєш.

- Макаренко, ближче до справи.

- Єсть! Отже, вона повія, але не з дешевих. І не з тих, що ходять до лазні раз на місяць, щоб, вибачайте, заразом і помитися. Вона слідкує за собою і головне… наркоманка! Визнаю. Але всіляку гидоту самопальну колоти собі не стане. Отже, вона має власне джерело дуже хороших наркотиків. Якщо про цю заразу взагалі можна казати, що вона хороша.

- Високоякісну. Ймовірно фабричного виробництва. Таку, що тільки під «червону печатку» видається. Ну що ж - це реально. Щоправда, ризиковано. Дуже ризиковано. Хочу сказати - нам із тобою туди лізти. Добре, вибач, продовжуй.

- Як я це бачу, Іване Борисовичу? Кореєць зняв нашу баришню під рестораном «Столичний», тільки-но вона до нього підійшла. Десь о двадцять першій годині.

- Під рестораном чи в самому ресторані?

- Під, Іване Борисовичу, під. Перехопив. Не знаю, що він їй наговорив, можливо, щось на взірець: є хороша компанія порядних людей, яких треба розважити. Ніякого ризику, зате хороші гроші. А чому на дачі? А щоб ніхто не придивлявся. І не стукав у партійні органи стосовно розпусти.

- Приймається. Далі.

- Далі він ловить таксі, завозить баришню у той глухий кут і у неї на очах вбиває водія.

- Навіщо?

- В порядку ілюстрації, що буде з нею, якщо вона не розкаже, де бере хороші наркотики. Вечір, точніше ніч, у тому кутку і вдень нікого немає, господарі на дачі взагалі тільки на вихідні з’являються, вони наступного ранку випадково туди зазирнули, щось там забрати, тобто, є де розв’язати язика не те що переляканій блудяжці, а й усьому штабу «Молодої гвардії», вибачте за блюзнірство.

- Дограєшся ти колись зі своїми порівняннячками.

- Все може бути. Продовжую. Після такої демонстрації баришня, звісно, виляпала все, що знала. Кореєць, можливо, її навіть похвалив. Не бив - це точно. Нічого такого прозектор не помітив. А далі - швидко, професійно, не побоюся цього слова, інтелігентно - коняча доза у вену шприцом самої дівчини, труп у хатинку, двері зачинив, відбитки витер, повернувся до машини, водія перетяг у багажник і вперед, на канал!

- А чому він її разом із водієм не втопив? Багажник у «Волзі» просторий.

- Аби нам зайвих підказок не давати. А може знав, хто у комсомолки тато з мамою, і дійшов висновку, що вони ніякого галасу не здійматимуть, навпаки, зайдуть у туалет, вимкнуть світло і перехрестяться, що позбулися такої халепи, як дочка-наркоманка.

- Логічно. Більше того, може бути. Але поясни мені: навіщо корейцеві шукати того, хто у нас у Києві, як ти кажеш, «хороші» наркотики продає? За твоєю версією він же не для того приїхав аби конкурентів прибирати. Інша справа - якби він вирішив тут прописатись і зайнятись цим сам.

Я пояснив. Старий споважнів, перестав посміхатись, а потім підвівся і скомандував:

- Пішли до Генерала! Течку давай сюди, я понесу.

Від автора: посилання Старого на «червону печатку» як знак перестороги для чесного слідчого зрозуміле старшому поколінню читачів. А для молоді - традиційне пояснення. Крім Союзу РСР для двохсот з гаком мільйонів пересічних його громадян існувала ще одна держава з такою ж назвою, але виключно для вузького обмеженого кола так званої номенклатури. Перш за все - партійних функціонерів чи не всіх рангів. У цій державі було своє міністерство торгівлі з закритими для сторонніх магазинами, своя мережа санаторіїв, будинків відпочинку і навіть швейних ательє. І відповідно - своє потужне міністерство охорони здоров’я - одіозний «Ліксанупр», себто Лікувально-санаторне управління при Раді Міністрів СРСР. Воно мало свої розкішні поліклініки, лікарні і, звісно, аптеки. Дефіциту у цьому номенклатурному СРСР не існувало. А щоб випадково який-небудь наївняк чи хитрун не скористався «чужими» благами, на рецептах Ліксанупру ставили червону печатку.

Геніальна ілюстрація до цього компартійного блюзнірства над власним народом: у 60-х роках минулого століття ледь не загинув в автокатастрофі радянський фізик світової слави, лауреат Нобелівської, Ленінської і Сталінської премій академік Лев Ландау. Аби його врятувати, потрібні були певні дефіцитні ліки, яких, звісно, навіть у поліклініці для вчених не виявилося. Керівництво Академії Наук СРСР звернулося до начальства Ліксанупру по допомогу. І отримало відмову. Мовляв, ваш хворий не підпадає під категорію наших пацієнтів. І що ви думаєте? Теща одного з друзів Ландау, така собі Хая Фрумкіна, колишня чекістка часів громадянської війни, згодом велика начальниця у наркоматі освіти, а ще згодом професійна вдова героя громадянської війни Миколи Щорса спокійнісінько пішла до закритої поліклініки, показала відповідне посвідчення пенсіонера відповідного номенклатурного рангу, одержала рецепт з червоною печаткою і купила за копійки оті вкрай необхідні ліки.

Олекса Сирота:

Генералу доповідав Старий. Від себе він нічого не додав, лише скоротив деякі зайві, на його думку, припущення. Шеф уважно вислухав і констатував:

- Нормальні менти що роблять? Злочинні дії однієї людини розбивають на епізоди, заводять різні справи і розкидають їх по районах аби не псувати статистику. Я такого свинства не схвалюю, а лише констатую. А у капітана Сироти інша крайність: він під свою версію тягне все, включно з висяками столітньої давності. Я не кажу, що таку ініціативу треба карати - ні в якому разі! Але поясни мені, Сирота, навіщо твоєму корейцеві НЕ свої наркотики? Він що - витратився у відрядженні і хоче заробити на зворотній квиток?

- Товаришу генерал, дозвольте порівняння!

Старий застогнав, Генерал ствердно кивнув.

- Коли я купую щось у розстрочку, а кажучи по-науковому, в кредит, то я зобов’язуюся сплатити певну суму до чітко встановленої дати. Так?

- Ну звісно! Більше того, якщо ти, приміром, у мене чи у Івана Борисовича позичиш десятку до получки, а віддаси лише п’ятірку - то це, вважай, несолідно.

Старий засовався, бо був такий епізод, коли він забув вдома гаманець, а я його виручив десяткою - і ми з ним благополучно про це забули. Обидва. А тепер от Генерал нагадав.

- Ну звісно, несолідно. Але дозвольте - я закінчу з розстрочкою. Строк прийшов, а я не заплатив. Ну нехай не все, нехай недозаплатив - що тоді?

- Звісно, що. Спочатку попередять, потім до суду, про пеню я вже не кажу, від неї нікуди не дінешся.

- Святі слова! А у корейця ситуація ще гірша, ніж у простого боржника по розстрочці. Через отого Дембеля до покупця не втрапив товар. А гроші, як я здогадуюся, внесли наперед, бо у них же не планова економіка, а жорстокий нерадянський бізнес. У цієї публіки, на яку кореєць працює, теж є свій суд, ви це знаєте. І статті там суворі. Злодію - гаплик, а товар треба віднайти і вручити замовнику з вибаченням і, відповідно, з пенею.

- Продовжуй, Сирота, продовжуй, чого замовк?

- Кореєць приїхав, влаштував своє слідство, знайшов винуватця, покарав його, але!… З’ясувалося, що частину товару Дембель уже загнав. Що робити корейцеві? Послатися на складні погодні умови в районі опіумних плантацій? На брак робочої сили? На недобросовісність суміжників? Там, де працює кореєць, такі виправдання не проходять.

Генерал пирхнув:

- Порівняння у тебе, Сирота, точно, як каже наш замполіт, на межі антирадянщини, а часом і поза нею.

- Він не тільки каже, товаришу генерал, а й пише. І на мене, і на начальника розшуку, і на вас особисто, і на всю нашу Управу. Робота у нього така. Ви не повірите, але він у шкільному оркестрі на барабані грав. Природжений стукач!

Генерал хотів сказати щось позастатутне, але тільки буркнув:

- Порозводилося писателів! Уже на туалетний папір сибірської тайги не вистачає.

І тут Генералові подзвонили по нашій службовій лінії. Він узяв трубку, відгукнувся, послухав, потім обірвав співрозмовника:

- А оце ти йому зараз сам скажеш! Він поряд стоїть! Тримай, Сирота, Дарниця тебе вітає!

Я одразу збагнув, що начальник райвідділу чомусь добряче знервований.

- Сирота, що ти сказав отим таксистам?

- Котрим?

- Котрі наш райвідділ ледь-ледь не розібрали по цеглинці.

- Ну, то вже перебільшення. Я їх заспокоїв, умовив повернутися до роботи, вони посприяли слідству… а що таке?

- Ти їм якісь поради щодо похорону вбитого водія давав?

- Ніяких, а що сталося?

- Щоб ти знав - я тобі з райкому партії дзвоню! Таксисти замість везти покійника на цвинтар принесли труну сюди, поставили перед входом, стоять мовчки… а оркестр грає!

- Ну то й що? Вони ж домовиною дверей не вибивають. Може, вони хочуть, щоб його посмертно в партію прийняли, як на фронті… чекай, а може він вже комуніст? Так усе правильно, не до церкви ж його нести.

- Сирота, не роби з мене ідіота! Ти знаєш, що оркестр грає?

- Мені звідси не чути. Напевне Шопена.

- Ага, зараз! «Ви жертвою впали в пекельній борні!»

- Ну і що? Прекрасна революційна пісня. Під неї Леніна ховали. Історичний факт.

- От і я - про факти. І теж історичні. У нас тут поряд із райкомом партії у клубі ЖЕКу хор старих більшовиків.

- А що їм ще робити, окрім співати?

- Стули писок і слухай! У них якраз сьогодні була репетиція.

- Ні, тільки не це!

- Це, Сирота, це! Діди приповзли на знайомі звуки і зараз стоять біля труни і співають! А народ з усіх боків біжить! Послухати!

- І що?

- Що співають? Зараз прислухаюсь… ось! «Свавілля впаде - і повстане народ, великий, могутній і вільний». Далі ти мусиш знати, як не знаєш, то я дістану слова, щоб було що співати у ка-пе-зе!

- А чому я? Вони ж не у мене під вікнами співають.

- А що накажеш робити? Он партія вже по стелі бігає… ой, щось я не те сказав!

- Партія, товаришу полковник, має завжди бути з народом.

- Ти ще мені накажи, щоб я разом із першим секретарем теж вийшов і заспівав?

- Не маю права наказувати вам, а тим більше - першому. Ось товариш генерал трубку просить.

Генерал трубку взяв, але кулака під носа мені таки тицьнув.

- Слухай, ти, гармата чернігівська… яка гармата? Тринадцята, що в парку на Валу! Негайно забезпеч дві машини супроводу з мигалками для траурного кортежу. Одну попереду, другу ззаду, як належить. Що райкомівці робитимуть - то їхня справа, а ти негайно вийди до людей і попрощайся з роботягою рідним висловиш співчуття, а всім пообіцяєш, що вбивцю ми обов’язково знайдемо і покараємо. Виконуй! Потім доповіси.

Поклав трубку, глибоко зітхнув і поцікавився:

- Сирота, це твоя ідея щодо улюбленої пісні вождя?… мовчи, не розстроюй. Давай краще про цього головоріза, котрий кореєць. Я так зрозумів, що він шукає наркотики аби покрити недостачу. І гроші на пеню. А далі що буде?

- А далі, товаришу генерал, буде ще одне вбивство.

- А тіпун би тобі на язик! - спересердя кинув Старий.

- Приєднуюся до думки ветеранів, - додав Генерал, - наплачемося ми з твоїми версіями… щоб не наврочити.

Тут знову озвався Старий:

- Ви йому, товаришу генерал, не дуже вірте. Немає ідеальних злочинів, отже немає ідеальних злочинців, є лише молоді сискарі, котрі біжать попереду паровоза і можуть проґавити стрілку. Паровоз в один бік, а сискар - в інший. І не побачить помилку, якої припуститься злочинець.

- Вмієте ви втішити, Іване Борисовичу, - знову зітхнув начальник Управи. - Тепер нехай молодь мене послухає. Справу по смерті наркоманки порушили?

- Ні. Батьки проти. Як у тому анекдоті, кажуть, як померла, то померла.

- Не смійся з чужого горя, бо своє накличеш. Ну, раз немає заяви, то немає й справи. Тим більше - ніяких доказів, що це вбивство, а не, скажімо, передозування.

- Товаришу генерал…

- Мовчи! Я ще не все сказав. Окремої справи немає. Але хто тобі забороняє епізод у загальному розслідуванні? До речі, я вже звелів потихеньку виписувати з Павлівки твій молодняк. Виключно згідно з медичними показаннями. Не знаю, чи їх там вилікували, але, сподіваюся, хоч трохи налякали. Принаймні якийсь час вдома посидять.

- А ви їм ще підписочку про невиїзд кожному, - порадив Старий, - дуже дисциплінує.

Від автора: є побоювання, що у декого з читачів складеться глибоко хибне враження, буцімто мій друг Олекса Сирота тільки тим і займався, що сидів у своїй «шпаківні», попивав каву і лекційно-семінарським способом вираховував, як йому, врешті решт, уконтрапупити, приміром, того ж корейця. Ні - і ще раз ні! Ніхто і тоді не дозволяв, і зараз не дозволяє міліцейському інспектору зосереджуватися виключно на одній, навіть, як кажуть нині, резонансній справі. У часи Олекси Сироти цього не дозволяв простий радянський народ, який у несвідомості своїй не стільки добудовував недорозвинений соціалізм, скільки підкрадав, спіонерював, цупив, брав, що кепсько лежить, тягав, а то й відверто крав. Крав потрохи і у великих розмірах, потай і нахабно, грабував у темних провулках і серед білого дня. Одне слово - виживав. І не за Марксом, а за Дарвіном. І, згідно з законами боротьби видів, завдавав один одному тілесні ушкодження, легкі, середні, важкі і несумісні з життям, ґвалтував і навіть вбивав - самостійно і в складі організованої групи, під впливом емоцій і з заздалегідь обдуманими намірами, голіруч і з застосуванням такого широкого спектру підручних засобів, що дізнайся про них сам Шерлок Холмс - то тільки б квакнув і вмить розучився грати на скрипці.

Тож справ у старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти завжди вистачало. Просто вони ділилися на такі, що могли зачекати і такі, що вимагали цілодобової уваги.