В Багдаді все спокійно

12.

На відміну від Генерала, Полкан ніколи не потерпав від надміру гуманізму. Принаймні на моїй пам’яті. Тому він дочекався, доки я бадьоро промарширую повз нього по коридору до повороту, і зловтішно гукнув:

- Сирота, ком цурюк - і хенде хох, звісно! Шнеллєр!

Я без заперечень виконав наказ, включно з «хендехохом» і тоненьким голосочком жалібно промимрив:

- Дядечку оберст, не стріляйте, я не партизан, я корову шукаю… не бачили часом? Руда, морда в зеленці і один ріг обламаний…

- Сьогодні хтось вийде з мого кабінету з обома обламаними рогами! І з дупою в зеленці… Двері за собою зачини.

Довелося опустити руки, виконати розпорядження щодо дверей і виструнчитися в статутну стійку перед Полковниковим столом.

Полкан не став затягувати паузи:

- Капітане, ти хоч сам розумієш, що ти підсунув Генералові? Та ще й змусив затвердити, як робочу версію! «Велика партія наркотиків»! Майже фабричної якості, до того ж. Із Середньої Азії до Києва! А це що означає?

Я промовчав, бо зрозумів, що питання - суто риторичне.

- А це означає, Сирота, що твою баєчку про крадіжку бракованої продукції з державної фармацевтичної фабрики нехай Генерал отим козлам з Орджонікідзе розповідає. Вони повірять! Бо там саме для цього сидять. Крадіжка! Та яка крадіжка, в біса його мамуню! Власне виробництво, ось що там! І навіть не лабораторія, а підпільний заводик по виготовленню і очищенню товару, служба збуту, канали транспортування, роздрібна мережа продавців і нарешті - контролери-ревізори з абсолютними повноваженнями, котрі самі слідство проводять, самі вирок виносять і вони ж його виконують. Я вже не заїкаюся про сировину, про оті макові плантації. Сирота, там плантації, а не грядочки. Колгосп по-нашому, і не один. І все в підпіллі - поля, заводи, розвідка, служба безпеки, охорона. Як це називається одним словом? Мовчиш? То я скажу: ор-га-ні-за-ці-я!

Я нічого не відповів. Лише скрушно розвів руками і знову повернувся до стійки «струнко».

- Мовчиш? Правильно мовчиш, капітане. Бо сказати нічого. Бо є ще одне слово, яке навіть я вголос вимовити не наважусь. Мафія! У нас що, Сирота - Гонконг? Чи, все ж таки, Київ? Місто-герой, «мать ґарадов русскіх» і так далі?

- У нас Київ, товаришу полковник. Скількись там разів орденоносна столиця, здається, двічі орденоносної України. Чи тричі… але то не суттєво.

- Так, то не суттєво. Суттєве те, у що нам усім усе оце обернеться. Уявляєш?

- Уявляю.

- Нічого ти не уявляєш. Тому, що ти правий. Ті, хто заварив усю цю кашу… чи плов, чорти його батька знають… закритих листів ЦК не читають. І на відкриті партзбори теж не ходять. Їм начхати на те, що у нас організованої злочинності немає, тому що її не може бути в силу високого рівня соціалістичної моралі нашого суспільства… тьху! Це я не на мораль «тьху!», Сирота, а на твого корейця. У тебе сіль вдома є?

- Є, товаришу полковник.

- Ото носи її з собою. Якщо нам пощастить і ми візьмемо твого Фантомаса ще до того, як він розбушується остаточно, то все, що ми зможемо зробити - це насипати собі на хвіст тим, хто його сюди надіслав. Зрозумів?

- Не зрозумів, товаришу полковник. Поясніть придурку-підлеглому. На рівні, доступному його інтелекту.

Від автора: доки Полковник збирається з думками аби висловити їх у формі, доступній для розуміння підлеглого з вищою філософською освітою, кілька необхідних уточнень. Вислів «Фантомас розбушувався», як уже здогадалося старше покоління читачів, увійшов до активного словника радянської людини ще десь у 60-х роках, коли вітчизняний кінопрокат - ні сіло, ні впало - випустив на широкий екран дотепну французьку кримінальну комедію про Фантомаса з Луї де Фюнесом і Жаном Маре в головних ролях. Три фільми: «Фантомас», «Фантомас розбушувався» і «Фантомас проти Скотланд-Ярду» в французькому оригіналі були ПАРОДІЄЮ на справжній класичний КНИЖКОВИЙ серіал про невловимого всесильного фантастичного злочинця Фантомаса. Але бідолашний радянський читач і глядач в очі не бачив ані книг про Фантомаса, бо вони в СРСР не перекладались і не видавались, ані численних екранізацій. За винятком пародії на ці книги і фільми. В народі такий спосіб ознайомлення широких верств трудящих зі здобутками зарубіжної культури називається грубо, але точно: «через дупу».

Олекса Сирота:

Полковник відповів не одразу. І це вже щось означало. Бо у нього було два способи ведення дискусії: він або взагалі мовчав, або не ліз у кишеню по слово.

- Скажімо так, Олексо, скажімо так… для того, щоб створити таку організацію, на яку ми напоролися, потрібно три речі: гроші, професіонали і зв’язки. Бо це ж тобі не дрібною «фарцою» розживатися. Чи навіть підпільні швейні цехи розводити.

- Я розумію, товаришу полковник. Аби перегнати маковий відвар… чи що там для цього порошку треба… у чистий продукт, неповної середньої освіти замало. Це вже, як мінімум, на три курси хімфаку університету тягне. І то без єдиної трійки в заліковці. Те ж саме і щодо решти складових - збут, контроль, охорона… але бачите - і вони на «шістках» горять. Як звичайнісінький «бричкотракторний завод» імені Віри Засулич, тої, котра колись бомбу в царя кидала.

- З тією різницею, ерудований ти мій, що з радянського заводу оту «шістку» просто так - ікс виженеш, а у цих конкурентів розмова коротка. Ножем по горлянці, коліном під дупу - і в кущики. До речі, наркотики транспортували, як я зрозумів, у тій банці з-під кави, через яку загинув дільничний?

- Так точно, саме в ній. Конкретніше - в них, бо вона була не одна.

- Ти можеш сказати, скільки це зілля коштує, хоча б приблизно?

- Один кілограм - десять ленінських премій.

- Сто тисяч? - зойкнув Полковник. - Та ти що!

- Товар легенький, з кожного граму можна розвести кілька доз для ін’єкції. Одне слово - просто, надійно, вигідно. Як у рекламі ощадбанку.

- То вже не смішно, Сирота. Ти повинен зрозуміти, що навіть якщо ми відловимо твого корейця, то завтра на його місце призначать іншого. І все почнеться знову. Якщо вже протоптали доріжку, то будуть ходити по ній доти, доки деякі придурки не зрозуміють, що наркоманія в Радянському Союзі існує, хочеться цього комусь чи ні. Але вони швидше вдавляться, ніж це визнають. А перед тим вдавлять нас. І щоб ти знав, зроблять це без поспіху. З великою насолодою.

Знову я промовчав замість підтримати розмову. І знову інтуїція мене не підвела:

- Сирота, все, що я казав протягом останніх п’яти хвилин, похерити і забути. Тобі здалося. А я втомився. На сьогодні відпочивай, а завтра дій за планом. Що там у тебе першим пунктом?

- Оскільки по родичах і друзях «дубль пусто», то залишаються однополчани. А ні - то доведеться, як це вже не раз було, сидіти і чекати щасливого випадку. Або, даруйте, клістиру з патефонними голками. Це вже - як пощастить.

Мені пощастило. По-перше, Генерал натиснув на військкомат аби там швидше прокрутилися стосовно нашого запиту. По-друге, щось там таке придумав, щоби ті, котрі з міськкому партії, дали нам спокій. По-третє, що важливо, терміново відіслав замполіта на якісь там, як ми казали, «курси удос-каналізації». Аби він зі своїм ідеологічним фактором не крутився у нас під ногами. Звісно, розіслали в підрозділи транспортної міліції на вокзалах і в обох аеропортах словесний портрет корейця, складений на підставі свідчень офіціанта з «Динамо». Хоча особливої надії на успіх не покладали. Ми не на війні, тому вислизнути непоміченим з такого великого міста, як Київ, для професіонала - не проблема. Але до головного нарколога міста довелося йти особисто мені. Генерал наказав.

То була ще та розмова. Для початку я одержав вичерпну характеристику деяких цивільних, котрі хоч і начепили погони, але не нажили жодної звивини в корі головного мозку. Зробив вигляд, що мене це не стосується, хоча б тому, що я був, як завжди, в цивільному. Мій спокій подіяв на «головного над психами» позитивно і він перейшов до запитань, намагаючись не дивитися в бік величезного портрету академіка Павлова, зображеного на весь зріст в оточенні горезвісних цуциків:

- Вам відомо, юначе, що мені згори доведена цифра наркозалежних, яку я не маю права перевищувати? Інакше мене зашлють дільничним психіатром у таку глухомань, звідки до найближчої пивної бочки півдоби вертольотом.

- Розумію. Бо у нас теж є показник: кримінальнозалежних, який ми теж не маємо права перевиконувати. Інакше спишуть у пацієнти до вас.

- А ви знаєте, молодий чоловіче, скільки у мене койок у спеціальному відділенні, точніше, палаті для такого типу хворих? Дванадцять штук - і на кожній по два хворих!

- На жаль, не мав щастя бути вашим пацієнтом. Мене поки що переважно у нашому міліцейському шпиталі латали.

- Знаю я ваших кравців. Доводилося після них перешивати декого з особливо чесних… дурнів. Ми про що?

- Про кількість місць у палаті для наркозалежних. І про те, що бути особливо чесним дурнем - шкодить здоров’ю. А чесним не-дурнем - і поготів.

- Он ви як повернули…

- Звичайно. Ми з вами люди чесні, але ж не дурні.

- Домовились. Отже - у мене всього дванадцять, ну максимум чотирнадцять ліжок. А ви скільки плануєте привезти? Як мінімум вдесятеро більше? Куди я їх покладу? У коридорі чи у власному кабінеті?

- Спортзал у вас є? Чи щось на взірець клубу?

- Жартуєте?

- Мусите ж ви десь загальні літучки проводити. А також урочисті збори на честь Дня медика. Або концерти художньої самодіяльності лікарів і пацієнтів.

- Є одне приміщення, саме для таких заходів. Що характерно - з ґратами на вікнах.

- Мене це ваше «що характерно» не цікавить. Винесіть на склад стільці, вогнегасники і портрети керівників комуністичної партії та радянської держави. Натомість поставте ліжка. Не вистачить персоналу - візьміть студентів медінституту або краще з Другого фельдшерського медучилища. Там якраз зібралися міцні хлопці, переважно після армії. Впораються.

- Я не згоден, але я вимушений виконувати ваші вимоги. Тільки врахуйте: жодного наркомана понад наші норми я у вас все одно не прийму. А неповнолітніх не прийму взагалі. Ви ж у курсі: наркоманії в Радянському Союзі не існує, особливо наркоманії серед молоді.

- Я багато про що в курсі. Особливо щодо того, що начебто не існує, але псує одним статистику, а іншим - життя. Але про це - іншим разом. Коли я втраплю до вас, як пацієнт, і матиму купу вільного часу для вчених бесід при місяці вповні.

- Перепрошую, юначе, ваше прізвище часом не Бездомний? Іван?

- На жаль, ні. Але Булгакова у нас на філософському факультеті читали старанніше, ніж Карла Маркса. Та про це - іншим разом. А поки що - поясніть мені, що ви, як професіонал, робите, коли «швидка допомога» привозить до вас неіснуючих неповнолітніх наркоманів?

- Що робимо! Липу! Є таке популярне в певних колах дерево. Вигадуємо який-небудь «реактивний психоз на тлі пубертатних змін у психіці». А самі потихеньку лікуємо класичну наркозалежність! Та все одно надаремна праця.

- Ви конкретно про що?

- Я конкретно про те, що ви пропонуєте і що ми без вас робимо. Практично всі, кого ми досі витягали з того світу, рано чи пізно втрапляли до нас знову.

- А винятки є?

- Є. Коли вони помирали від передозування до приїзду «швидкої». Тоді вони псували статистику не нам, а нашим колегам з моргу на Оранжерейній. Криком про це треба кричати, криком! А нам не дають. Самі мовчать та іншим пельки затикають.

- Шановний лікарю, скажу вам відверто: якби всі, кому треба кричати криком, робили це без перешкод, то начальство не чуло би милих їхньому серцю бадьорих маршів на взірець: «Наш паровоз, вперед лети, зупинка у комуні!…»

«Головний над психами» скрушно похитав головою і вимовив не мені, а комусь там неіснуючому, що приліпився до стелі:

- Зі стану перманентного незадоволення довкіллям, характерного для млявотекучої шизофренії, пацієнт швидко перейшов у стадію маніакально-агресивного психозу з активним неприйняттям моральних і соціальних норм оточуючого середовища…

Я відвзаємнив:

- І вам, лікарю, хай Бог здоров’я дасть. То ми домовилися? Спасибі!

І вже від дверей поцікавився:

- Портретик - роботи Врубеля?

- Врубеля. Тільки не справжнього, а пацієнта, котрий себе Врубелем вважав.

- А за що ж його, сердешного?

- За полотно «Шабаш на Лисій горі». Хтось додивився, що головний нечистий, котрий із голими відьмочками розважається, хоч і з рогами та копитами замість ніг, але ну дуже схожий на генерального секретаря однієї комуністичної партії однієї великої держави. А відьмочки теж себе пізнали! І що найсмішніше - на виставці… цих нам теж лікувати довелося.

- Талант, лікарю, то, звиняйте, не дуля в кишені. Не сховаєш… до речі, цуцики на портреті мені теж когось нагадують. А головне - кількість. У нас у політбюро теж дванадцять «друзів людини».

- А до речі, до речі, товаришу капітан Сирота… Олексій Михайлович. Забув спитати про сутню дрібницю: чого це раптом міліція так жваво кинулась опікуватися наркоманами, особливо неповнолітніми?

- Аби не зіпсувати статистику по особливо жорстоким убивствам.

На тому й розійшлися. Весела у нас, однак, робота.